Моїй чемній і добрій внучці Ромі

Казка про старе авто і трояндову фею

Воно стояло в найдальшому закутку подвір’я, поблизу курника. Цеглястого кольору фарба, спалена сонцем і обвіяна вітрами, пошерхла, а подекуди злущилася, оголюючи кольорові плями, бо ж старе авто фарбували тричі, а навіть – іржаву бляху. Болотники, які чомусь називають крилами, проіржавіли наскрізь. Дивні то речі з тими крилами, міркує Улянка… Скажімо, автомобілі мають крила, а не літають, але ж і страуси мають крила , а не літають, курка має крила…Ні, та літає, але низько. А сусід, дядько Петро служить в тій, як її…автомації, цур, в авіації і, кажуть, літає. А проте не має крил. Хіба, що ховає їх під курткою. Хитрий!

В старому авті бракувало задньої шиби. Її вибив каменюкою якийсь шибеник (це, вважає Улянка, той, що вибиває шиби, тому – шибеник). Крізь оту діру, де колись була шиба, протискаються курочки, щоби знести своє яєчко на м’якому задньому сидінні. Колись Улянка знайшла на сидінні старого авта п’ять чудових яєчок. Хотіла посадити на них курочку, аби висиділа курчаток, але та не ані руш не хотіла сидіти. Шкода, бо вона мала шанс стати авто- квочкою і висидіти авто-курчат.

Поміж здутими, потрісканими шинами росла трава і цвіли жовті кульбаби, тут у спеку відпочивав кіт Нельсон. Уляна знає, колись був такий одноокий адмірал Нельсон. Тобто, він не народився однооким, око в нього вибила куля, а може бомба. Ні, таки мабуть куля, бо бомба відірвала б котові, тьфу, не котові, а адміралові, голову. Хіба можна служити генералом без голови?! Вершником – так. У брата Михайлика є така книжка «Вершник без голови»… А кіт втратив око в поєдинку на пазурі з сусідським коцуром Матвієм. Ішлося, кажуть, про нерозділене, ні, як то, о – неподілене кохання до білої кицьки Есмеральди.

А бідне старе авто ні з ким не воювало. Дідо водив його дуже акуратно, знав усі тії, як їх, вуличні правила, ні, не так, правила вуличного руху. Дідо постарів і авто постаріло. Ще років із п’ять дідо їздив старим автом на город. А потім міліція зняла номери і дідо вже не міг їздити на старому авті. То геть не справедливо. Зі старих облуплених будинків з дірявими дахами міліція номери не знімає…А дідо таки колись мав номер, коли сидів у таборі в Муркоті, ні, як її…у Воркуті. А номери з нього зняли, мабуть, як захворів, відморозив пальці на ногах…

Кожного дня Улянка підходила до старого авта, гладила його по іржавих плямах, по мереживних краях дірок у блясі. Бідненьке ти моє! Ось, почекай лишень, пригріє літнє сонечко і твої вавки загояться. Як дідові вавки на пальцях ніг, коли він добре вигріє їх на сонечку.

Але сонечко пригрівало, розквітали троянди, наливалися соком черешні, а дірочки не гоїлися, хоч Улянка обкладала їх листочками підбілу і пелюстками улюбленої троянди темно-вишневого кольору.

Аж ось, одного чудового ранку, Улянка прокинулася з передчуттям, що сьогодні щось станеться, конче, неодмінно станеться. Треба сказати, що дівчинка саме повернулася від бабусі, у якої гостювала два тижні, повернулася пізно увечері і, стомлена подорожжю, відразу лягла спати. Улянка намацала босими ніжками капці і швидко почалапала до вікна.

Матінко! На місці старенького авта стояло блискуче чудо, воно виблискувало темно-вишневим лаком і чистими шибами. Воно впевнено опиралося на туго напомповані колеса, а кіт Нельсон не наважувався влізти під нього, вигинав спинку і настовбурчував хвіст. Ось, нарешті, сказала сама до себе Улянка, це моє співчуття до бідного старенького авта, моя ласка, а може й лікування листками підбілу і пелюстками темно-вишневої троянди вчинили чудо. Побіжу сказати мамі і татові... Але ж воно не повірять. Дорослі ніколи не вірять в казки. А послухати їх, то бридке каченя ніколи б не перетворилося у білого лебедя, а білий ведмідь ніколи б не перекидався у вродливого царевича…

А дідусь повірив. Улянка запитала – це хто вчинив чудо?

Фея,- відповів дідо,- добра фея трояндових кущів. Дідо почухав вухо і Улянка зауважила на правій долоні діда темно-вишневу плямку. Це що – фарба?

Ні,- відповів дідо, всміхаючись у вуса,- це добра фея приліпила мені на долоню пелюстку твоєї улюбленої темно-вишневої троянди…

Олександр Кіцера