Про Хама, жовтий автобус, трьох чортів

і доброго самарянина

В одному царстві… Та ні, не так! В жодному там царстві, а у нашій славній Україні жив собі чоловік, якого всі позаочі називали Хамом. Ні, ні, не мав він якихось там родинних зв’язків з тим сином біблійного Ноя, що не шанував батька, не доводився родичем втікачеві - президентові, що йому, ще в часі першої «відсидки» у в’язниці, «злодюги в законі» надали цю «кликуху». Був він самостійним і цілковито незалежним від будь-кого хамом.

Працював він водієм невеличкого жовтого автобуса, званого у ті часи маршруткою і їздив маршрутом …ні, не скажу яким, що з’єднував обласний центр і приміське село.

Своїх пасажирів Хам не любив, а пенсіонерів, що так і намагалися проїхати задарма, показуючи свої інвалідські, чи ще там якісь посвідчення, просто ненавидів. І, якщо на зупинці стояв сивий дідусь з палицею, або зігнена дугою бабуся, Хам навмисно не зупинявся. Одного разу якийсь спритний дідусь намагався таки втиснутися через задні двері, але Хам швидко зреагував на таке нечуване нахабство, притьмом зачинив двері, в яких защемилася пола дідусевого старенького пальта і протягнув нахабу десяток метрів по бруківці.

Старий верещав, погрожував скаржитися, але хто би тим переймався…

Була у Хама ще одна улюблена псота. Коли випадав дощ і калабані на старому асфальті заповнювалися брудною багнюкою з примішкою машинного мастила, от тоді починалося веселе життя. Автобус на великій швидкості влітав у калюжу і обливав перехожих фонтаном брудної багнюки. Особливу втіху відчував наш Хам, коли вдавалося таким чином скупати панночку в білому пальтечку, чи, скажімо, школярів, що чеберяли до школи. І жив би собі так весело наш Хам, і знущався б над людьми з висоти свого водійського місця, коли б не трафунок… прикрий трафунок.

Саме пройшла злива, коли Хам повертався порожняком з останнього рейсу. Ні одного тобі пасажира. Тож і настрій у нього був, скажімо так, кепський. Аж тут, на узбіччі давно не ремонтованої дороги, обходячи велику калюжу, зупинилося декілька селян. Ось і нагода потішитися. І Хам натиснув акселератор. Піднялася хвиля брудної води і накрила піших. Ха-ха-ха! Але що це?! Автобус припіднявся, ніби літак на злеті, відірвався від землі. «Знаю!-миттю подумав Хам,- це ефект аквапланування. Зараз автомобіль знову торкнеться колесами дороги…» Але він не торкався. Навпаки, підіймався все вище і вище. Ось уже і дороги стало не видно. Він летить, летить, ніби у нього, автобуса виросли крила. Перед ним хмара. Він влітає в неї і маса брудної води заливає шиби, якимось чином проникає всередину і одяг Хама, сидіння, на якому він сидить, наскрізь промокають огидною брудною багнюкою. Він летить далі і пронизує нові хмари. І кожного разу знову ця болотяна купіль. І так триває, без сну і спочинку день, два, три, тиждень, місяць. Нарешті, підняв руки наш Хам і заголосив «Господи! Скільки воно триватиме отак?» І враз побачив він на хмарці якогось бородатого дідуся з в’язкою великих ключів. І зрозумів він, що це святий Петро, з ключами від Раю. «Петре,-святий Петре, -звернувся він,- чи довго триватиме ця кара?» «Ві-і-ічність!» - відповів Святий і його голос відбився від кількох сусідніх хмарок. «А скільки це – вічність?-запитав Хам». «Ха-ха-ха –засміявся старий,- він не знає, скільки це – вічність! Так ось: мине тисяча літ, ще тисяча, десять тисяч, то це буде ще далеко-далеко до вічності…»

І автобус з Хамом на водійському місці полетів далі. А наступні хмари купали його в болоті день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Не знати нам, смертним, скільки часу минуло. Але таки настав час, коли жовтий автобус зупинився на якійсь хмарці, що нагадувала маленький острівець, і перед Хамом постала величезна балія, наповнена водою, а поруч – величезна гора, ні, не гора, а купа брудного, заболоченого одягу, що його Хам заляпав впродовж свого нечестивого шоферування. А з сусідньої хмарки почувся голос святого Петра: «Тепер розпочинається велике прання всього того одягу, що його ти забруднив». «А скільки це триватиме?»- наївно запитав Хам. «Довго-довго –відповів Петро. Але ти не спіши! Вічність - це, таки, вічність. Вистачить тобі часу і на відмивання твого сумління!»

Минуло ще багато, дуже багато часу. Захмарна пральня працювала на повну потужність.

«Сто чортів йому в печінку!» почув він раптом голос, дуже схожий на голос святого Петра. Він насилу розплющив очі. В голові гуділи сотні, тисячі джмелів. Його нудило, як на другий день після щедрого весільного частування. Спробував підвести голову, але той самий голос владно сказав: «Лежи, лежи чоловіче, вставати не можна, бо в тебе чеемте…

«Що, що?» перепитав Хам якимось загробним голосом.

«Че-ем-те – відповів той, з голосом святого Петра, - черпно-мозкова травма. Лежи, чоловіче, пляцком. Чорти б його забрали з тим холєрним болотом.» Його підняли і поклали на ноші.

«Ну, все, - подумав Хам, вічність закінчилася і тепер мене несуть до пекла». Ноші похитувалися в такт крокам чортів, а під їхніми ногами, чи то копитцями за кожним кроком чвакала багнюка.

-«Панове чорти,- звернувся він до носіїв,- куди ви мене несете?»

-«Ти диви, який нахаба!-сказав той, що мав баритональний голос верховного Апостола,-ще й чортами нас називає. Занесло його в ці мочари разом з маршруткою. Бреди тепер з ношами багнюкою по коліна».

-Другий, той що досі мовчав, озвався драматичним тенором: «Чи ти, чоловіче вперше за кермом? Ніби і досвідченим мав би бути, а тут розігнався на слизькій дорозі, та ще на крутому повороті і приземлився в багнюці. Добре, братку, що живий, ноги, руки, хребет – цілі. Струс мозку і голова потовчена, бо ж ти, братку, головою висадив вітрове скло… Доктор казав – будеш жити.»

-«Голова – дурниця, зажартував, той, що позичив баритон у святого Петра.- Добре, що не довелося тебе по кавалках збирати. Хе-хе-хе! Але ж ти і мокрий, хлопе. Лило цілу ніч, як з ведра, то ж ти, хлопе, сидів у воді, бо дощ лив через скло, тобто – через те місце, де воно колись було…»

-«Ну, ну, без зайвих розмов, - почувся ліричний тенор, який, вочевидь, належав лікареві,- вантажте постраждалого в машину і в дорогу».

Його, разом з ношами, засунули, як шухляду, до кузова машини, вочевидь - пекельного транспорту, і обтулили якимось блискучим покривалом.

Власник ліричного тенора, вочевидь – ще один чорт, геть чорний на лиці, чи як воно там, у чортів, зветься, помацав пульс, глянув на носіїв, заболочених по самі вуха, хитро посміхнувся і озвався: «Доведеться тобі, хльопе, за чистилище платити.»

Ого -, подумав Хам, то в них чистилище - платне…Проте добре, що хоч не одразу до пекла. Але тут озвався той, що мав баритон, «І коли вже ти, Майкле, чи то, пак Миколо, навчишся правильно розмовляти українською. Шість років провчився в медичному, рік в інтернатурі, і ще не знаєш, що не «чистилище», а «хімчистка».

Почувся натужний звук тракторного двигуна.

-«Ну, во чуєш?!, то твою машину з болота трактором витягають.- сказав баритон, всідаючись поруч з ним,- Дякуй Богові, чоловіче, і тому дядькові, що їхав досвіта фірою, побачив тебе, і викликав нас…та й поліцію. І трактор організував – його син трактористом працює. А знаєш, що мені той дядько сказав: «Чи то, часом не той самий, що колись не хотів мене впустити до автобуса. Затиснув мені дверима полу і тягнув мене по бруківці з десять метрів. Хто його знає? Гей би він і не він. А може таки… Але що ж, і він жити хоче. Отець, каже, недавно в церкві читали про самаритянина, що рятував побитого хлопа, навіть за готель заплатив…»