Аромат хліба

Десь високо-високо в небі ледь помітною миготливою крапочкою висів, час від часу стріпуючи крильцями, жайворонок. Його пісня, проте, звучала виразно. Це ж хочеться йому в таку спекоту...- тихо мовив я сам до себе, облизуючи сухим язиком пошерхлі губи. І таки побрів далі, перекинувши ремінь мисливської рушниці зі зболеного правого плеча на ліве. Я либонь заблукав, ідучи безкраїм, здавалося, полем від того озерця, де сподівався надибати диких качок, але, як кажуть, спіймав облизня, до залізничної станції. Серпнева спека геть спалила високі трави, що їх так ніхто і не скосив.

Нараз перед моїми очима з'явилося якесь заглиблення, балочка, байрак, чи улоговина, дно якого поросло навдивовижу зеленою для такої серпневої спеки травою. На одному зі схилів я помітив маленьке джерельце. Вода з нього спливала вниз, утворюючи на дні балочки озерце, болітце, чи, скоріше, мочар. Там таки, на дні балки, росло декілька фруктових дерев, ні, не дичок, а щеплених яблунь і груш, посаджених тут колись, а може й прищеплених на дичках дбайливою рукою господаря. Я підійшов до джерельця і побачив чоловіка похилого віку, з поораним зморшками обличчям, проте по-військовому підтягнутого і стрункого, що сидів на округлому камені. Чоловік підвівся. Ми привіталися і я коротко пояснив, що заблудився. Нічого - сказав чоловік, це, добродію, таке місце, де часто блукають. Дворище діда Марка... і він підвів мене до залишків кам'яного фундаменту, що подекуди ще зберігся серед буйної гостролистої трави мочару. Я повернувся до джерельця і напився благодатної прохолодної води. А чоловік простягнув мені пайду чорного житнього сільського хліба зі словами: -Ви, мабуть, зголодніли. Він вгадав: я від учора нічого не їв. Аромат сільського житнього хліба був настільки домашнім, асоціювався з традиційною українською сільською хатою і з отим круглим каменем, що, мабуть, судячи з округлого отвору в центрі і виїмки на периферії для дрюка, що ним обертають найпримітивніші жорна, колись таки був частиною цього найпростішого хатнього «млина», підпільного і жорстоко переслідуваного будь-яким окупаційним режимом. А ще мені оцей сільський хліб - житняк асоціювався з тим, чого ще бракувало для повного щастя - з полив’яним гладущиком кислого молока, щойно вийнятим із льоху.

А знаєте,- сказав мій новий знайомий. З цим місцем у мене зв'язаний спогад, якого я ніколи не забуду. Хочете, розповім вам?! Але спочатку поїжте, ви ж голодні. І простягнув мені ще дві скибочки дещо пожовтілого позаторішнього сала, що їх тримав, загорнутими у чисту платину.

Мене дещо здивувала відкритість чоловіка, імені якого я так і не довідався, адже ще існував Радянський Союз, "великий, могутній" з потужною репресивною машиною. А, зрештою, ми, незнайомі досі люди, були лише удвох в цій улоговині посеред степу і ніхто нас не міг підслухати. Та й, як з'ясувалося з подальшої розповіді, мій співрозмовник уже відсидів в таборах належний термін за це, про що він мені розповів.

Тоді був такий, як сьогодні, спекотний серпневий день, розпочав свою розповідь цей чоловік поважного віку. - Другий день я добирався пішки до хутора діда Марка з важливим донесенням, що його мав забрати звідти інший зв'язковий і доручити...я не знав кому саме. Адже того часу вже зобов'язувала строга конспірація, за дотриманням якої строго слідкували наші есбісти. З раннього ранку я нічого не їв і вже досить таки зголоднів. Того дня вранці, залишаючи курінь над озером, я випив з фляги останній ковток води. Де ж той хутір? П'яту годину я все шукаю того самітного хутірця, що його збудував дід Марко в малопомітному, навіть зблизька, видолинку на зразок козацького зимівника. Заблукав? Напевне...Ходжу колами? Правдоподібно...тим більше, що зламана і невдало складена ліва гомілка ледь-ледь коротша за праву. Отже… отже я йду колами проти руху годинникової стрілки, залишаючи балку і хутір у ній зліва. Звертаю під прямим кутом уліво. Хвилин через двадцять бачу димок над купкою дерев, що ледь-ледь визирають з долини, нагадуючи здалека низькорослий чагарник.

Дід Марко астматично кашляє і усміхається в жовті вуса курця. Кладе на полицю над лежанкою мій подарунок - вим'яту у наплечнику пачку люлькового тютюну. Я подаю пакет, і він кладе його під матрац на лежанці, що її вже рідко покидає. Привідкриває стару верету і я бачу під стіною три гранати, зв’язані дротом. Моторошний подарунок від повстанців на випадок… На найгірший випадок, щоби не датися ворогам в руки, а заодно знищити і пошту, що під ним. Отакі, добродію, реалії партизанської війни…

Давно ти не був у нас, синку -каже дід. Він завжди називав мене синком Знаєш, наші діти вже геть забули дорогу сюди. В лісі їхня хата...кахи-кахи. Та й то казати, що у нас цікавого. Дерева старі, кахи-кахи...не родять...бджілок кліщ поїв. Москалі? Носа не показують, поки що, але, в разі всипи, є на них спосіб...і він ще раз відгорнув стару верету. А нам що,..."кончини нашої непостидної"… ну, не вийде "мирної", але ж то не ми винні. А, зрештою, що це я патякаю. Ти ж , певне, голодний! Я зробив невиразну міну.

- Стара, гей, стара, дай хлопцеві поїсти, ти ж учора хліб пекла! І бабуся Мокрина винесла й поклала на лляний рушник, простелений на столі, житню хлібину, перехрестила її ножем і відрізала декілька скибок. І такий, знаєте, аромат пішов. Наш, рідний, його не порівняти з парфумами жодними, з квітами заморськими, з панськими наїдками, ні з чим. А ще принесла з неглибокого льоху гладущик кислого молока. Того ж вечора я повернувся до куреня над озером і там перечекав ніч, а раненько почув з боку хутора щось, наче вибух. А може - грім, подумалося,...бо незабаром почався дощ. Десь через тиждень мені доручили довідатися, як там справи на хуторі, а, заодно, передати ґрипс через "два М". так було зашифровано Марка і Мокрину. Коли я підійшов до балки, зауважив, що диму над деревами немає. Підповз по-пластунськи до схилу і побачив жахливу картину руйнування. Зв'язка гранат спрацювала… Тут мене і "накрила" засідка червоних розвідників. Був суд, а як же. А проте, не змогли мені доказати зв'язку з підпіллям, та й зброї у мене не було, а ґрипс на тоненьому папері-бібулці, скручений трубочкою, устиг проковтнути. Але ж, проте, засудили, дали «строк». Відсидів...усяке було. Тепер я пенсіонер. Оселився тут, трохи віддалік, в рідному селі. Час до часу приходжу сюди пом'янути стареньких, бо ж більше нікому. Сини їхні-соколи загинули у лісі. Де їхні могили - хто знає. Та й куди поділися понівечені тіла діда й баби? Вони на такі діла майстри: ями з негашеним вапном і таке інше. То ж я приходжу сюди, посиджу на камені, що його віднесло сюди з їхніх жорен вибухом. Ні, не приношу квітів, а лише кусень чорного хліба-житняка. Хоча, й без цього, як мені здається, тут завжди, коли б не прийшов, вчувається аромат...ні, ні, не смерті, не руїни, запах сільського житнього хліба…Як символ невмирущості української хліборобської душі. Вам не здається?

Він провів мене до стежки, яка згодом вивела мене до залізничної станції. Розстаючись, я міцно потиснув його тверду, шкарубку долоню.

1986-2019