Олександр Кіцера

КИПАРИСОВИЙ ХРЕСТИК

Моїм першим вчителькам матері Ізидорі Литвин

та матері Венедикті чину Св. Василія Великого присвячую

«Отче.-звернулася молода послушниця до священика,- сестра Леонтія дуже просить про сповідь…мабуть – останню.

З неділі після вечірні старенька сестра злягла. Паморочилося в голові і якось не так працювало серце в понівеченому тілі. Воно й не дивно. Скільки ж то років проведено на лісоповалі. Скільки знущань, побоїв під слідством, скільки непосильної для тендітного жіночого тіла праці. Там і скалічіла, дивом вижила… А в такому віці, кажуть, як зляжеш, то уже не встанеш. Хіба на тому світі, там, де немає ні горя, ні печалі, але життя безконечне. То й так дивно, що Всевишній ще не покликав її на свій праведний суд

В келії було задушливо і майже темно – світилася лише лампадка перед Розп’яттям та ще невелика свічка на нічному столику. Монахиня припідняла голову і ледь чутно промовила «Слава Ісусу Христу Дякую, отче, що ви прийшли. Вибачте, що не можу встати з ліжка...» Отець присунув до ліжка дзиглика, сів. «А про що йдеться, сестро? Ви ж, здається, щойно вчора сповідалися.» А й справді, вчора старенька монахиня десь з годину бесідувала з отцем катехитом. Саме бесідувала, які ж бо гріхи могли обтяжувати душу старенької черниці, що пройшла пекло сталінських концтаборів і не зламалася, не відріклася віри і своєї репресованої церкви.

«Отче,-сказала старенька.- вчора я забула, справді забула про один гріх, негідний вчинок, що трапився зі мною в молоді роки. А тої ночі згадала. Я…порушила клявзуру. В моїй келії був хлопець…»

Отець отетерів. Оце так! Тяжкий гріх. Він не вникав, що то за хлопець, та що він там робив. «Ні, ні, я не можу цей гріх відпустити, сестро. Доведеться сповідатися у єпископа. До речі, в нашому монастирі зупинився недавно хіротонізований владика, який щойно приїхав з Америки». Може він згодиться…»

Єпископ - високий, стрункий, з ниточками сивини в невеликій борідці клинцем, одягнув епітрахіль і присів на стільчику. Послушниця засвітила верхнє світло. Старенька монахиня дещо заспокоїлася. Сині очі владики випромінювали не осуд (хоча отець катехит либонь пояснив йому суть справи) а співчуття, може, навіть, якусь незручність, що оце він, ще відносно молодий і здоровий, має судити стару, немічну монахиню, що віком була, напевне, старша за його матір.

Владика пошепки прочитав молитву і вимовив єдине слово: «Слухаю.»

І сестра Леонтія розпочала сповідь…

«Того часу, Владико, я була молодою монахинею, щойно після першого монашого постригу. Ні, ні, я ніколи не сумнівалася в тому, що обрала чернечий стан. А проте не могла зовсім забути свою родину, зрештою Мати-настоятелька цього і не вимагала. Особливо я любила свого маленького братчика Степанка. Мені дозволяли побачення з ним…час до часу. Це була чудова дитина, Владико, добра і побожна, як, зрештою і вся наша родина. Таке, Владико, синьооке і русяве янголятко. Але одного разу він не прийшов відвідати мене. З’ясувалося, братчик захворів. Запалення мозку, менінгіт, чи як там воно називається. Незабаром помер. Я довго стояла остовпіла біля його могилки, плакала і молилася, молилася і плакала. Тай потім я увесь вільний час молилася за спокій його невинної душечки.

При нашому монастирі, Владико, була вчительська семінарія для дівчат, дитячий садок – захоронка і початкова школа, де проходили практику майбутні вчительки. І семінарію, і школу, і захоронку мав у своїй опіці митрополит Андрей.

В перервах діти прогулювалися в нашому монастирському парку, куди виходили вікна деяких келій, серед них – і моєї. І одного разу… Сестра випила ковток води, трохи призадумалася і продовжила.

Одного разу, чудового травневого дня, я відчинила вікно. Діти саме вибігли на перерву. І раптом… Я побачила Степанка, Ні, то, звісно, був не він, але схожий на нього…вражаюче схожий, Владико. Такий самий русявий, синьоокий. Він підійшов під моє вікно і простягнув до мене рученята. І я, вперше від смерті Степанка, всміхнулася і простягнула до нього руки, а він… вхопився за них своїми рученятами. Я підтягнула його до вікна, а він став ніжками на підвіконня і легко сплигнув на підлогу келії. А я…підсвідомо обняла його, як свого братчика. Знайшла в шухлядці два цукерки і дала йому. «Як тебе звати хлопчику?» - «Максимко»-відповів він. Я ще пошукала, що б йому подарувати. Знайшла образочок, такий, знаєте…двоє діточок ідуть кладкою над бурхливим гірським потоком, в кладці бракує дощечок…, але над ними чуває Ангел-хоронитель. Він довго дивився на образок, потім поцілував зображення янгола і похвалився: «А я вже молитву знаю «Ангеле, хоронителю мій…» Я не втрималася, Владико, і поцілувала маленького в щічку. Ще пошпортала в шухляді і знайшла дерев’яний…кипарисовий хрестик на плетеному шнурочку. Повісила цей хрестик на шийку хлопчика. А потім, таким самим чином, спустила його в парк. І він повагом пішов, оглядаючись і тримаючи в руках мої подарунки.

Більше я його ніколи не бачила. Прийшли большевики. Наш монастир розігнали, а разом з ним –школу, передшкілля, семінарію. Зараз там – технічний університет. А ми – хто куди. Старші померли в тюрмах або таборах. Я повернулася калікою. А що сталося з Максимком – не знаю. Випадково довідалася, що він з батьками втік від совєтів за кордон. Здається, вивчився на священика.

Сестра Леонтія глянула на владику і зауважила, що його щокою спливає сльоза. Відтак владика Максиміліан розстібнув комірець і зняв із шиї кипарисовий хрестик на плетеному шнурочку. Тоді приклякнув біля ліжка і поцілував руку монахині.

Післямова :Ідея цього оповідання взята з життя. Саме мені, вихованцеві передшкілля Сестер Василіянок у Львові, довелося таким незвичним чином побувати в келії молодої монахині. Я не знаю її імені і не зберіг подарованого нею образочка. Щодо хрестика, сповіді і долі монахині – це вже фантазія автора. Та і я, звичайно, не став ні священиком, ні, тим більше, єпископом. Про цей епізод у моєму житті я згадав нещодавно. І роздумую: чи зі сторони монахині це був гріх? Може, просто, захований десь глибоко в жіночій душі інстинкт материнства. Адже наших виховательок і вчительок ми так і називали: мати Ізидора, Мати Венедикта. Що скажуть з цього приводу Святі Отці?