Олександр Кіцера

ВІЛЛА НА КЛУШИНСЬКІИ

(Гіпотеза)

Влітку 1990 року, напередодні відкриття меморіального кабінету доктора Мар'яна Панчишина, немолода жінка принесла "своєму рятівникові" букет троянд. Назвати себе відмовилася...

Русін-капусін

Сьвінє задусіл,

Сьвіня уцєкла,

А русін - до пєкла!

Так, так. Власне на цьому місці, поблизу св. Антонія, вона, по дорозі до костела, тримаючись за руку Татуся, вперше почула цю прозиванку. Кричали польські хлопчаки. В унісон, злагоджено, відтреновано. А маленькі русинята, щоби уникнути зіткнення, переходили на той бік Личаківської... Адже крикуни мали надійний захист. Поруч стояла група дебелих широкоплечих та низькочолих личаківських батярів в картатих кашкетах – «циклістувках» і обмотаних навколо шиї довгих шаликах. Правиці, засунуті до кишень пестили мосяжні боксери-кастети. Та й пан поліцай зі спущеним на підборіддя паском кашкета, що означало "при виконанні службових обов'язків" напевне не став би на захист "кабанув".

В дитинстві Зося сприймала все надзвичайно образно. В її уяві вимальовувався страшний, мускулястий, наче цирковий силач, дядько, що величезними волохатими лапами стискає грубу свинячу шию. Вона, міщанка Зося, бачила свиню у колєжанки в Лисиничах, куди вона ходила стежкою через ліс понад пісківнею.

Ну, скажіть, хіба ж можна задушити свиню? З таким товстелезним карком?! І чому це той русин – «капусін»? Та й, нарешті: невже ж то за смерть якоїсь там свині Господь Бог покарає русина пекельними муками?

Нині на вулиці коло Антонія майже не було людей. На майданчику перед входом до костела навколішки молилась якась старенька в чорній хустині. Обережно, перехрестившись зліва направо, пані Зося зійшла з тротуару на трамвайну колію і ... чудом вислизнула з-перед носа трамваю, що зблизився зліва. Їздять тепер як вар'яти, прости Боже. Не так, як її небіжчик Татусь - статечно, обачно. Прецінь - один з найдосвідченіших львівських моторових, та ще й на престижній лінії - на "сімці", що з'єднувала багацьку вілльову дільницю - вулицю Листопада і прилеглу Горохівську з Личаковом та "Професорською колонією".

Татусь, коханий Татусь. Добрий, вирозумілий, взірцевий чоловік і батько, сумлінний і шанований службовець. Тоді, давно, він провадив її за ручку тим самим шляхом - на Клушинську, до "руського доктора". Западав ранній осінній присмерк. Металеві ґратчасті двері до мурованого напіввідкритого присінка були відчинені. За наступними, дубовими, їх перестріла покоївка чи, може, сестра-закінниця в штивно накрохмаленому чепчику.

- Перепрошую, пан доктор нині виїмково не приймає... Хворий, має гарячку... Так, так... розумію... но… так, стара пацієнтка... вмирає... прошу зачекати.

Доктор вийшов в бонжурці піскового кольору. На блідому обличчі відтінялися акуратно підстрижені, але, може, надто великі супроти тогочасної моди, вуса з ниточками сивини...

- Що ся стало, пане Качмарчик... Так, так. Говорив я вам – остерігатися перестуди, як вогню. Зараз... кілька мінут...

Вона тоді вперше побачила цього українського доктора, зненавидженого польськими шовіністами "фірманського сина з Замарстинова". Високе чоло, може, навіть трохи зависоке, стягнуте над переніссям. Зосереджений погляд мудрих очей... Надворі почулося муркотіння урухомлюваного авта. Доктор мав футро наопашки; чоло рясно зросив нездоровий піт. Шофер забрав у нього дещо витертий шкіряний саквояж. Щулячись від осінньої, по-львівському гнилуватої погоди, а, може, й від гарячки, доктор усівся на задньому сидінні, Зося - на шанобливій відстані - біля самих дверцят, а Татусь - поруч з водієм. Авто рушило...

Нині двері до вілли відчинені. Якась пані, з вигляду - інтелігентка, мила сходи.

- Музей Панчишина? То, прошу пані, нагорі.

"Прошу пані". Це - як у ті відлеглі часи. Не так, як зараз: "женщина, а женщина!" У Зосі підгиналися коліна; рука, що тримала букет троянд, спітніла. Ті самі сходи. Вона до болю пам'ятала це поруччя, вузенькі стильові вікна сходової клітки.

Коли її востаннє впустили до ще живої Мамусі, з покою виходив ксьондз. Ні, не польський з Антонія, а руський - з Петра і Павла... Це вже пізніше, після смерті мами, Татусь повідає своїй Зосі велику тайну.

- Твоя мама, дитино, була русинка ну... українка. Ти ж розумієш, Зосю, я на державній службі. І якщо б довідалися, що Мамуся руської віри...

- Але ж Мамуся говорила по-польськи... ходила до костела

- Так дитинко. Бо ми би, кохане дзєцко, коліна би гризли з голоду, якщо б я втратив службу. Адже там, під дверима дирекції трамваїв, щоденно вистоюють безробітні трамваярі. Римо-католицького визнання, до речі...

Доктор тримав в своїй руці щуплу, здавалось, прозору руку мамусі. Огарок життя хворої мигтів, згасаючи...

- Пане докторе, - нежданно сказала вмираюча ледь чутним голосом і знітилася від болю. Останні дні вона через біль не могла ковтати, голос став таким, як у покійного братчика Мацюся, коли той вмирав від дифтериту.

- Пане професоре! Чи моя хороба перехідна... заразна? - О, Господи! Мамуся говорила чистою українською мовою; польська остаточно вивітріла з її затьмареної свідомості, уступаючи місце материнській, рідній.

- Бог добрий, милостивий, - ухилився від прямої відповіді професор, якби що... я обіцяв вам, пані Качмарчикова, що зроблю все можливе для Зосі, що буду лікувати її, без жадної винагороди, розуміється...

- Бог добрий, - повільно вимовила самими губами мама. - А ви... вірите в Бога, пане професор?

Не випускаючи зі своєї міцної долоні по-дитячому тоненького передпліччя пацієнтки, він задумався, стягнувши широке чоло.

- Пані Качмарчикова! Я не девот, не плазую по церкві на колінах, демонструючи свою християнську ревність. Але той, хто бодай раз розмовляв з блаженними старцями зі Святоюрської Гори Андреєм і Климентієм, не може не вірити в Того, кому вони служать.

Пані Зося зайшла до колишньої їдальні, потім до покою направо. За масивним бюрком сидів якийсь пан середнього віку і друкував на машинці, Двоє по-мистецьки патлатих молодих хлопців оправляли під скло портрет Професора Добродій покинув друкування і запитально подивився понад скельцями окулярів.

- Тут, прошу... квіти для пана доктора... для професора Панчишина. Від кого? Та, так... властиво... ні від кого... ну, скажімо, від вдячної пацієнтки...

І Зося з незвичною для будь-що-будь солідного віку моторністю вибігла з покою і задріботіла східцями...

Скільки ще разів заходила вона тоді, в молодості, до професорської приймальні в партері! До темного покою з рентгенапаратом? Мамуся, сьвєнць Панє, над єй душом, таки нагородила її сухотами. І те, що нині вона ще жива, що топче ще вищерблені львівські вулиці, заслуга незабутнього професора. Якісь нові закордонні ліки, одма , потім - з протекції і за кошт Доктора - операція торакопластики, що спотворила її грудну клітку, але, прецінь, врятувала життя.

Чим же міг віддячити Докторові Татусь - незаможний трамваяр? Якими подарунками пан моторовий зміг би оплатити всі старання і затрати Професора? Нарешті його осінила думка. Як часто люди, що приїхали до міста потягом, добираються до доктора Панчишина трамваями: "одинкою» з пересідкою на "сімку". Ось тут, власне, їм потрібно було б оголосити відповідну зупинку. Бо трамваєвий білет з пересідкою, то неабияка витрата - за тридцять ґрошів можна купити 30 дека тоненько нарізаної машиною запашної шинки… І пан Качмарчик, хоча це і не належало до його обов'язків, відсував двері і оголошував:"Кому до доктора Панчишина, проше висядаць!". Шефа підтримали і кондуктори з його залоги. А далі й інші, хоча далеко не всі.

Подзвонюючи емалійованими білими півмісяцями на шкіряних петлях, простував сонною Личаківською догори перший ранковий трамвай. У кутках порожніх ще вагонів дрімали на поздовжніх дерев'яних лавках кондуктори, насунувши на очі лаковані дашки службових кашкетів. Виблискували на шкіряних пасках торбин – «кондукторок» нікельовані компостери. Моторовий пан Качмарчик повагом крутив корби контролера, час від часу натискав ногою педаль дзвінка. На Клушинській вишикувався ряд селянських фір. «Колєйка», чи то пак черга, вже загиналася на Личаківську. По-господарськи прикриті веретами коні, зануривши голови до підвішених попереду мішків, меланхолійно жували обрік. Була шоста година ранку, ні... п'ять по шостій. У віллі Панчишина розблисло світлом кухонне вікно. Пан моторовий витягнув з кишені камізельки вислужену "Циму", натиснув на пружинку коперти. Усе йде відповідно до розкладу: п'ята тридцять - виїзд з ремізи на Пелчинській, п'ята сорок п'ять - скрут на Лєґіонів¹, за п'ять шоста - костел Клярисок. Подзвонюючи, моторовий запровадив свою "сімку" до тупика на Пасічній. Затим познімав з контролера корби керування й повагом пройшовся вагоном до задньої платформи. Вставив кожну корбу в належне місце на панелі з опуклими написами: "Язда - постуй - гамованє", "напшуд - встеч"² і, завзято видзвонюючи, назадгузь скерував трамвайний потяг до кінцевої зупинки на Личаківській. Кондуктори прокинулися від дрімоти, той, із причепного вагона, зайняв місце біля гальма.

До вагонів заходили перші заспані пасажири. З огляду на відкриті платформи більшість обрала задній вагон. Хтось легенько прочинив і з засунув двері з вагона на платформу моторового. Понесло сопухом випитої вчора монопольки. Качмарчик не любив порушувати регулямін. Під час руху на платформі водія не має бути сторонніх. А тут ще той горілчаний сопух… Він обернувся і в світлі вуличної ліхтарні побачив прищаву "фізію" Юзека, відомого личаківського батяра, бандитського гершта і затятого польського шовініста. Юзеків татуньо валєчно "обороняв" "польське място Львув" від стрільців у листопаді вісімнадцятого. В боях за кам'яницю на Бема був поранений зі стрілецького скоростріла і мав штивну ногу. Ненависть до "русінув" передав синкові.

- Но то цо, пане Качмарчик? Працуєш пан на теґо русіна? Реклямом сєн пан займаєш? Ілє ж то он плаці?³

Панові моторовому стало моторошно. Гострий майхер⁴ Юзека скородив не одні ребра. І все - шито-крито.

- Як Боґа кохам, панє Юзек. Пшецєж доктор Панчишин мі цурке уратовал...

- А то цо, юж польскіх докторув брак?! Акурат сьмєрдзонци русін од ґною мусі биць!

- Алє ж он задармо, єще лєкі куповал...

- Буяць то ми, алє нє нас! Сьвєнти Міколай, пся крев... Уважай пан, панє Качмарчик, бо якась біда може сєн пану пшитрафіць... Альбо Зосєньце.⁵

З того часу оголошення "Кому до Панчишина, висядяць" припинилися.

А тепер Татусь лежить поряд з Мамусею на Личаківськім. І Зося носить квіти - їм і Докторові. А першого листопада засвічує свічечки...

Стоячи у тісному натовпі, що відпроваджував Доктора на вічний спочинок, Зося бачила, як із парафіяльної церкви Св. Петра і Павла випливла на плечах студентів труна, вкрита чорним покривалом і малиновою китайкою, Ішли школярі і студенти, єпископи і професори, десятки священиків, сотні монахів і монахинь. Студентський хор заспівав "Вічная пам'ять". То тут, то там почулися схлипування. Щупленьку Зосю, затиснену в натовпі, буквально несли вулицею Клушинською, Піярів та Ґловінського, а опісля Пекарською. Була, здається, середина жовтня... так, тринадцятого жовтня. Сутеніло. А слабенька, щупленька Зося так і не змогла протиснутися на Личаківський цвинтар.

Чому ж вона не назвалася тоді, перед відкриттям музею? Може, обсесія⁶ , прошу панства, але вона, Зося, впевнена: вони й нині живуть і діють,- вороги Професора. Або ж їхні послідовники. Напевне, покинули вже цей світ боївкарі, що ночами світили прожекторами до вікон професорської спальні, дзвонили по телефону, позбавляючи втомленого працею доктора бодай декількох годин сну: "Ти, сьвіньо русінська, хлопє од ґною, фурмане пшеклєнти. Вирок сьмєрці юж подпісани!"⁷ Ледве чи живуть ще ті, що сорокових років рубали сокирами рентгенапарат Панчишина, що кидали до калюжі трасформаторної оливи докторові книжки. Але ті, хто нині оскверняє будинок Професора, вони живуть... І діють. Хоча у пані Зосі лише половина української крові, проте вона виразно відчуває ту невидиму силу, що поклала собі за мету зганьбити пам’ять її рятівника, будь-що згасити засвічений народом ореол подвижника, мученика за український народ, борця за українську медицину, українську науку. Вони не гребують нічим. І нині, ще шматують нічну тишу телефонні дзвінки, гадюками сичать у слухавках прокляття. А проте пам’ять про нього живе. Зося знає, далеко не всі поляки такі, як ці «кресов’яки». Вона багато читала про Тараса Шевченка, знає, що цей великий син українського народу щиро дружив з поляками. Це саме він написав їм, полякам:

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.

Коментарі:

¹вул. Лєґіонів – теперішній проспект Свободи у Львові. Того часу трамваї курсували цією вулицею.

²(пол.)«їзда-стоянка-гальмуваннгя», «вперед-назад».

³(пол.) То що, пане Качмарчик? Працюєте на того русина? Рекламою займаєтесь? Скільки ж він платить?

⁴майхер (пол.,жаргон) – ніж.

⁵ (пол.) Клянусь Богом, пане Юзеку. Адже доктор Панчишин врятував мою доньку…

- То що ж, хіба не вистачає польських лікарів? Саме смердючий русин від гною потрібен?

- Але ж він безоплатно, ще й ліки купував…

- Обманювати – то ми, а не нас! Теж мені, святий Миколай…Уважайте, пане Качмарчик, бо може з вами якась біда трапитись…Або Зосі.

⁶ обсесія (з лат.) – манія, нав’язлива думка.

⁷ (пол.) Ти, русинська свине, мужиче від гною, проклятий фірмане. Смертний присуд вже підписано!

-

.