Олекса Стрільченко

(Олександр Кіцера)

КОНТРАКТУРА

Леґенда XX століття

Дивна річ – коли цю новелу вперше опубліковано 90-х років в періодичній пресі, а згодом, 2002 року в збірці «Проща», багато читачів ідентифікувало її героїв з конкретними особами. Понад десятеро осіб твердило, що вони знали доктора Бляя, лише щодо прізвища були якісь сумніви, знали і про такого енкаведиста Мєтьолкіна,чи з подібним прізвищем, ну і, звісно, про переховування євреїв в підвалах фабрики взуття «Золід» студитом отцем Йоганом-Йозефом Петерсом з відома митрополита Андрея Шептицького. Так, багато, або майже все, взято із життя. З лікарем-євреєм я справді зустрівся один-єдиний раз в потязі, проте, насправді, ні імені, ні прізвища його не знаю. А про переховування євреїв, а потім – вояків УПА в одній з печер Поділля ми, перші львівські спелеологи Мирон Савчин, Богдан Мельник і я, довідалися, коли розкопали вхід до неї, підірваний більшовицькими карателями і перетворений на скотомогильник. Були в тій печері і виведені кіптявою на стінах прізвища загиблих євреїв і партизанський вівтар, на якому служили службу. Отож, із тих епізодів, сплетених у єдине ціле, постав сюжет цієї новели, постала нова реальність.

«Що не говоріть, пане-товаришу», - сказав він, - убивство за жодних умов не може вважатися спортом. Вбивати звірів - це не розвага, особливо... для майбутнього лікаря.

Ми познайомилися у незатишному, брудному купе залізничного вагона, старого, скрипучого вагона повільного повоєнного потягу місцевого сполучення, що пам’ятав, мабуть, ще «бабцю» Австрію. У передвечірніх сутінках мій віз-а-ві скоса поглядав на приклад моєї рушниці. Вважав, можливо, за "стрибка". Потім, зрештою, зорієнтувався, що рушниця мисливська. Почав делікатно промацувати моє "я" окремими "чемностевими", як це тоді називалося, фразами, що здебільшого закінчувалися делікатно поставленими запитаннями. І незмінно звертався незвичним, якимось архаїчно-запорізьким «пане товаришу». Після «пане» робив невелику павзу, мабуть згадував, що нова влада не дуже полюбляє це «буржуйське» звертання, і додавав «…товаришу».

Це був досить своєрідний чоловічок: щупленький, невисокий на зріст, зодягнений «по-старорежимному»: в стареньке, але акуратно підігнане до фігури пальто кольору «маренґо" з оксамитовим коміром. Капелюха - штивний опуклий "мельоник" - він акуратно поклав на поличку разом з витертим на рантах саквояжем, таким, який носили переважно провінційні лікарі та комівояжери. Його сухенька голова дещо нагадувала голову єгипетської мумії, а рідке, сиве, з жовтавим відтінком волосся ледь прикривало жовтаву шкіру черепа. Орлиний ніс доповнювали запалі щоки під обтягнутими пергаміновою шкірою вилицями. Лише очі, виразні чорні очі, якось дивно не пасували до зів’ялого старечого обличчя.

Ми говорили про те, про се. Врешті він подивився мені у вічі своїми темними, сповненими старозавітного смутку очима, і запитав без жодних недомовок:

-А скажіть, пане... товаришу, вбивати звірів вам... приємно?

Що міг відповісти я - початкуючий медик і початкуючий мисливець?! Не знаю, хто був попереднім власником моєї, купленої за безцінь, старенької дубельтівки, скільком звірям принесли смерть ці легенькі цівки, виготовлені за особливою дамаською технологією, мені ж вдалося підстрелити лише одного болотного кулика і одного качура-крижня. Це вже пізніше, значно пізніше, у мене станеться злам, після якого я назавжди розпрощаюся з полюванням... Тоді, коли мені доведеться добивати смертельно пораненого зайця, бачити повні жаху очі, чути передсмертне квиління, звук, якого я ніколи перед тим не чув і не хотів би почути ніколи більше...

Я промимрив щось непереконливе, мовляв, майбутній хірург повинен звикати до крови, виховувати в собі якийсь "імунітет до страждань". Старенький увічливо вислухав, похитав головою, а потім сказав:

-А чи знаєте, пане...товаришу, як виховували цей...гм..."імунітет до страждань" у майбутніх есесманів! Ні? Отже, давали такому кандидатові кицьку чи песика, маленьку, довірливу тваринку, і пропонували манікюрними ножицями видовбати тому звіряткові очі. Та-ак, кажете, "імунітет".

-То невже ж така жорстокість притаманна німцям як нації?

-Ні, що ви! - поспішно заперечив старенький. - У своєму довгому житті я зустрічав німців високоосвічених, високогуманних і схильних до самопожертви заради ближнього, навіть інородця чи іновірця. Ми не можемо, не маємо права переносити прикмети якоїсь, навіть великої групи людей, морально спотворених панівним режимом, методично насаджуваною ідеологією, на всю націю.

Зрештою, знаєте, пане... товаришу, я розповім вам одну гісторію, - він так і сказав з-польська "гісторію", - Ви, часом, не письменник-аматор?

-Ні! - заперечив я і, здається, трохи почервонів, бо ж уже в ті давні часи потроху писав і навіть, час від часу, нагода від нагоди, таки римував альбомно- сентиментальні та молодечо наївні віршики.

-Ну, що ж,- сказав мій супутник, - може, колись розповісте цю гісторію комусь із письменників. І, може, хтось з них напише оповідання чи повість... Лише не зараз… Колись.

Він трохи посидів мовчки. Стемніло. Кондуктор, запалив в бляшаному ліхтареві свічку. І мій сусід розпочав оповідання, леґенду XX століття, яку я носив у своїй пам'яті... стривайте, скільки ж це? Так, майже півстоліття.

-Отже, пане-товаришу, діялося то в маленькому подільському містечку, наполовину - українському, наполовину жи..., перепрошую - єврейському. Ви знаєте, - ніби виправдовувався він, - в передвоєнні часи слово "жид" не було образливим. Навпаки. Порядного юдея, начитаного, знавця святих книг, солідного купця, ремісника чи лікаря, що святкував шабес і відвідував синагогу, інакше й не називали. А до імені додавали почесне "реб": "реб Янкель", "реб Мойсей".... "Євреями" називали невдах, шалапутів, дармоїдів.

-«Пане, та який то жид, то якийсь, вибачайте, єврей.»

Але часи змінилися. Як казали стародавні "темпора мутантур і.… зовсім природно, нос мутамур..." Так... говорім так, як від нас вимагають.

Отже, жив у тому подільському містечку шанований лікар, ну, скажімо, доктор Самуель Бляй. Студіював у Берні, мав непогані осягнення в хірургії. Сам Еміль Теодор Кохер¹ хвалив його перед численними своїми учнями (признаюсь, мене дещо здивувала обізнаність супутника з медичним світом). Під час українського листопадового зриву служив у поручника Ляйнберґа, був легко поранений. Потім осів, як тоді говорилося, на провінції, працював у невеликому шпиталику, оперував хворих. Просперував незле. Мав пошанування в українців - і як фахівець, і як колишній усусус. Одне лише перешкоджало докторові. В зрілому віці почала розвиватися контрактура Дюпюїтрена. Ви вже знаєте, пане-товаришу, що це таке? Отже, почало зводити сухожилки пальців, і то - на правій руці. Один палець зовсім притягнуло до долоні. Хірурґію, навіть ту нескладну, "провінційну", мусив доктор Бляй припинити. Відкрив приватну практику "вшех наук лєкарскіх"² . Одружився досить пізно з дочкою місцевого купця, красунею Рахилею, як виявилося згодом, хворою на сухоти. Пологи остаточно підірвали здоров'я молодої мами. Вона похована там, на містечковому єврейському цвинтарі; її могильна плита з викарбуваним семисвічником стояла посеред подібних до неї сумних сірих плит. І тут, в місці вічного спочинку, «пані докторова» залишалася скромною, такою, як була і за життя. Так, так, пане -товаришу. Все своє недовге життя вона ходила в довгих скромних сукенках: сірих, брунатних... Ні тобі кольору, ні тобі крою.

Сирітка Рут (місцеві діти називали її Рутою, або Руткою) росла в середовищі українських та польських дітей, говорила по-українськи та по-польськи без усякого акценту. Володіла німецькою, ну... звичайно, їдиш і трохи, «для годиться», івритом.

Десь в тридцятих роках до тамошнього дідича, власника великих дібр, приїхав молодий панич, німець, високий блондин типово арійської вроди, виспортований, з моноклем в оці, абсольвент політехніки. Інтелігентний, з якоїсь аристократичної

родини, Дітріх на ім’я, а прізвище – фон…фон…, зрештою,

для чого вам прізвище, пане- товаришу. Що робив, питаєте? Будував млин. Ви знаєте, тоді увійшли в моду парові млини. А німачина якраз написав дипломну працю з будівництва парових млинів. Ну, будівництво будівництвом. Робітники працювали справно, парову машину замовили в Німеччині. А куди подітися довгими осінніми вечорами? Які ж бо на провінції розваги? Вся інтелігенція -багатодітна, вічно заклопотана родина вчителів, та ще панотець, аматор преферансу. Домашні бібліотеки: у пана дідича здебільшого сільськогосподарська література, у пані – сльозоточиві серцероздираючі романи, а панотець в красному письменстві особливо не кохався.

Одного вечора Дітріх завітав до доктора Бляя. Нібито за медичною порадою. Окинув оком полиці, повні книг. Ого-о! - здивувався німець, - гер доктор читає Платона! А тут ще Арістотель по-німецьки. Ґете... Пане доктор, ви любите Ґете? Фауст... О, докторе, як обмежений людський розум і як влучно сказав про це великий німецький поет! Пам'ятаєте, в першій дії:

Habe nun ach! Philosophie,

Juristerei und Medizin

Und leider auch Theologie

Durchaus studiert, mit heissem Bemühn.

Da steh ich nun, ich armer Tor!

Und bin so klug, als wie zuvor…³

- Ні, таки справді, докторе, - казав він, - чим більше вчуся, чим більше читаю, тим менше знаю! Ха-ха-ха: " Und bin so klug, als wie zuvor " ! Дивіться, дивіться, Гайне. Ви читаєте Гайне, докторе?

Ні, - відповів доктор, - це доня. Рут кохається в поезії.

Чорноока струнка Рут якраз внесла запалену нафтову лампу.

- О-о, фройляйн Рут, я б ніколи не подумав, що в провінції панни читають Гайне, та ще й по-німецьки. Ви - освічена панянка. І тато ваш - вельми освічений лікар... Ану, скажіть-но, звідки ці слова: "Голову лікаря знання його звисочують, тож і з боку вельмож йому подив належиться." Це так, ніби про татка вашого написано.

Рут спаленіла, але спромоглася на відповідь:

- Це - з книги Ісуса, сина Сирахового... Старий Завіт...

З того часу вечірні посиденьки за чаєм стали звичкою. І для Дітріха, і для доктора, і для Рут. Але минув місяць, другий. Зачахкотів над потоком паровий млин. І Дітріх поїхав до Німеччини. Обіцяв незабаром приїхати. Не приїхав. А газети приносили з Німеччини тривожні вісті. Шаленів кімнатний маляр Шікельґрубер-Гітлер. Рут навіть чула його істеричний крик в слухавках радіоприймача. Від цього крику проймало холодом, ставало лячно, боязко і незатишно.

Восени тридцять дев'ятого доблесні польські улани промчали по городах, ламаючи тини - втікали від німців. Але замість німців прийшли совєти. Польські вивіски замінили українськими. Осіб Мойсеєвого віровизнання наказали звати "товаришами євреями".

Одного разу до Бляя зайшов якийсь командир чи політрук з червоними емалевими відзнаками на комірі. Почав "просвітницьку" розмову:

- Вас гнітили, товаришу, на вас влаштовували погроми!

Доктор насупився:

- Ніхто мене не гнітив, прошу вас. І погромів на нас тут ніхто не влаштовував! "Вводная информация", яку політрук отримав перед виїздом "в Западную", виявилася, делікатно кажучи, неточною.

Сусідка якось розповідала докторові, як той самий "товарищ командир", ховаючись разом з нею від дощу під дахом кузні, завзято переконував її, а заодно і коваля, що грім з блискавкою, це зовсім не колісниця святого Іллі.

- То жодна новина, - відповіла молодиця. - Закінчила-м дві кпяси народної школи, але добре знаю, що то - електрика...

- А не Ілля, і навіть не той ваш Ілліч, що ніби-то видумав електричну жарівку, - припечатав старий просвітянин коваль Стецько. Командир-політрук почав "з іншої бочки".

- А чи знаєте ви, що Бога немає. Ні вашого, єврейського, ні християнського, ніякого!

Доктор насупився ще більше:

- Слухайте, пане... гм... добродію, а чи читали ви колись Біблію?

- Ні, не читав, - відповів той не без нотки зверхності, - наша біблія - Марксовий "Капітал".

І додав, реванжуючись:

- А панів у нас немає, їх розчавило колесо історії!

- Воно й видно, - відказав доктор, - а щодо Бога, то, якщо б ви читали Біблію, напевно би знали, що є один Бог: він і єврейський, і християнський!

Ці "відкриття" явно не вміщалися в голові, наповненій "Капіталом" та "Коротким курсом ВКП(б)". Командир-політрук спасував, ковзнув поглядом по книжкових полицях і вийшов. Більше не приходив.

Йшов сорок перший. Зникали люди. їх забирали глупої ночі. Назавжди. А в подвір'ї НКВД в районному містечку ночами з незрозумілих ще причин ревіло вантажнее авто без глушника.

Старий стишив голос і оглянувся. Ні, останій пасажир вже вийшов. Ніхто не слухає... крім мене. Я подумав: чого мій бесідник не боїться мене? В той час боялися всі. Всі і всіх. Але він продовжував.

- Коли останні совєти залишили містечко, люди кинулися до НКВД, виважили двері. Пивниці були забиті щільно складеними, гниючими вже трупами з акуратними дірочками в потилиці...

- Не треба, - перервав я, - я бачив... у Львові - в Бриґідках, на Лонцького..., - сказав, і сам злякався. Оглянувся - свідків не було.

- То що ж, пане-товаришу? Припишемо ще одній нації поголовну жорстокість. Адже і в Росії не бракувало великих гуманістів.

Я промовчав. В той час кожен молодий чоловік мав за собою трилогію Лепкого і смутні арґументи сорок першого. Закінчувалася страшні сорокові роки, передбачалося, що й п'ятдесяті не будуть кращими. Все навколо славило "вождя і учителя», щасливе життя в благословенній соціалістичній державі. Краще не заперечувати.

Не суди мене строго, дорогий читачу. Нині і ти, і я носимо на грудях синьо-жовті прапорці. А тоді, в сорокових, це рівнялося б самогубству. Як і необачне слово, зрештою.

Мій сусід продовжував.

- Незабаром, горлаючи "Гайлю-гайлі-гайля", бадьору пісню без слів, пройшли перші сотні німаків. З закоченими вище ліктів рукавами, в штальгельмах⁴ , з автоматами навперевіс. Серед українців запанувало піднесення, з’явилися, чи, краще, воскресли надії на відновлення державності.

- Будемо мати Україну, хлопці, біг-ме, будемо!

У декого появилися відзнаки - тризуби на вилогах; хто не мав фабричних відзнак, майстрував їх, обтягуючи ґудзики синьо-жовтими стрічками. На майдані містечка збиралися люди, гомоніли. Хтось привіз зі Львова пародію на "Інтернаціонал":

Москва, чи біла, чи червона,

Найгірший ворог це для нас.

Скінчити з ним в розправі лютій

Настав уже найвищий час.

Втікайте, гнані і голодні

Пролетарі усіх країн,

Рятуйте радше рідні сподні,

Замкнувшись в Кремлі серед стін!

Як відголос далекого вибуху, пронеслася на провінції звістка – у Львові проголошено Українську Державу! Омріяна Держава проіснувала недовго. Почалися арешти. Знову, як за совєтів, хапали людей, розстрілювали, вішали. Вже не крадькома, а явно, ба – демонстративно, привселюдно, з розклеюванням на парканах і публікацією в газетах довгих списків розстріляних.

Що свідоміші хлопці витягали зі стріх «ґвери»⁵ – польські карабінки та російські «трьохлінійки», клали до торби магазинки з набоями, дещо з харчів, та й ішли до лісу. Надовго, хто й назавжди.

Незабаром вийшло розпорядження: всім жидам носити на рукаві зірку Давида. За невиконання – розстріл на місці. Одного похмурого ранку мешканці єврейської частини містечка прокинулися за дротяною огорожею. Ґетто…Тих, хто жив за його межами, мали поселити сюди силоміць. Найближчими днями. Доктора Бляя, єдиного лікаря в містечку, наразі залишили на місці, бо ж лікар був потрібен усім.

Якось увечорі, по комендантській годині, коли вже геть стемніло, до містечка в’їхала німецька лімузина з притемненими світлами. Авто зупинилося в ринку, з нього вийшов високий чоловік в прогумованому плащі з капішоном. До доктора постукали.

-Усе, кінець,-подумав він.Це - по нас. Бідна Рутка!

Стукіт повторився. Доктор підійшов до дверей і почув притишений голос:

-Пане доктор! Відчиніть!

-Хто там?

Той, за дверима не назвав себе, лише зацитував Ґете:

-Da steh ich nun? Ich armer Tor…

-Боже, невже пан Дітріх…-вишептав доктор, відригльовуючи двері.

-Тихо, гер доктор, ша! -тихо сказав Дітріх, відкидаючи капюшон, о, майн Ґотт!⁶ Що би то було, якщо б моє начальство довідалося, куди я поїхав. Ум ґоттес віллен⁷, докторе, скоріше. Пакуйтеся, беріть найнеобхідніше, беріть фройляйн Рут…

-Дітріх зауважив, що погляд доктора ковзнув по його військовому кашкетові, відзнаках…

-Ні, ні, я не в СС і не в гештапо... Працюю у Львові, в інтендантурі. Скоріше! Завтра всіх забирають до ґетта. А там... акція. Я відвезу вас до Львова, до отців студитів. Там, з апробати митрополита Шептицъкого, переховують жидів. Поспішіться!

-Дякую, Дітріху, я завжди вважав вас порядним німцем. Беріть Рут. А я не можу Справді не можу залишити містечко без лікаря. Я вірю вам...

Авто з притемненими ліхтарями повезло Рут у невідоме... у вічність, як виявилося.

Вже значно пізніше доктор Бляй довідався про останні дні Рутки. Три дні дівчина переховувалася в пивницях під взуттєвою фабрикою "Золід". На четвертий день фабрику зачинено і опечатано. Серед населення пивниці зчинилася паніка.

Припинилася достава харчів. Якимось чином офіцер інтендантської служби Дітріх фон Н. під претекстом реквізиції партії взуття, зумів добитися короткочасного розпломбування фабрики. Ніхто не зауважив, щоб поза паками з чобітьми з фабрики вийшла якась людина. Зрештою, авто пана офіцера було заслонене вантажівкою під тентом.

Вранці на сільській дорозі недалеко від Львова німецький патруль виявив розбите авто, що врізалось в стару липу. На сидіннях виявили два трупи: німецького офіцера з переломаними ногами і чорняву дівчину без документів. Експертиза показала, що остаточною причиною смерті обох були вогнепальні рани голови від вистрілів впритул. З однією різницею... У дівчини вхідний отвір був у лівій скроні, у офіцера, навпаки, в правій. Кулі, що застрягли в обшивці авта, походили з службової пістолі "Парабеллюм", яку знайдено поруч. Голова дівчини була настільки деформована, що ідентифікація була б неможливою. Можна лише здогадуватися про причини випадку. Очевидно Дітріх, передбачаючи ревізію в приміщенні фабрики, вивіз Рут з метою переховати її у якогось знайомого, може, священика, на селі. Спішив. Пам'ятаєте, як старанно німці дотримувалися світломаскування. Вузенькі шпари в масках, накладених на скла ліхтарів, з дашками, що скеровували світло додолу... При такому світлі, на слизькій, мокрій дорозі, та ще за доброї швидкості... Що чекало німецького офіцера на узбіччі відлюдної сільської дороги, в розбитому авті, з потрощеними, затисненими понівеченими ногами? Смерть від кровотечі!? А якою була б доля єврейської дівчини, навіть якщо б її витягнули зі здемольованої лімузини з заблокованими дверцятами. Дівчини, яку витягнули зі здемольованого автомобіля з заблокованими дверцятами. Дівчини, яку виявили поряд з мертвим німецьким офіцером? Допити, наруга, мученицька смерть. Так, Дітріх застосував евтаназію. Чи мав на це право, кажете... а хіба ж ми йому судді?

Він трохи помовчав.

-Дітріха в цинковій труні відвезли до фатерлянду⁶. Де поховали Рут? Не знаю... А може це була не Рут?

-Ви не втомилися, пане-товаришу?

Проте очевидним було, що втомився він, оповідач.

-Ні, ні, - відповів я, - а що ж сталося з доктором Бляєм?

-Отже, повертаємося до доктора Самуеля Бляя, до тої ночі... Рут від'їхала. Доктор до ранку вертівся у зім'ятій постелі... Вставав, ходив взад і вперед, пив воду. На світанку постукали до шиби. "Докторе, очікується акція. Цими днями. Збирайтеся, наші всі відходять. Візьміть якесь лікарське причандалля, бандажі, ліки. Теплий одяг, коци. Ідемо під землю."

І Самуель Бляй згадав. Йому розповідали місцеві люди, як щонайсміливіші хлопці лазили до місцевої печери, печери, овіяної

леґендами про багатокілометрові заплутані лабіринти та підземні ріки-озера.

В передранковому тумані до заглибини на узліссі, що нагадувала лійку по вибухові бомби, вирушив мовчазний похід. Несли діточок, провадили попід руки старих. Ішли ті, кого ще не запроторили до ґетта, і ті, кому вдалося пролізти крізь прорізану діру в дротяній загорожі. Люди зникали в глибоченькій земляній лійці, звідки, розхиливши густі кущі, сходили до підземелля.

Скільки їх було під землею? Цього нині ніхто докладно не окреслить. Можна було б бодай перерахувати, переписати прізвища Ґольдберґів, Зільберманів, Шаців...прізвища, викопчені свічкою на склепіннях печер, але... вхід до печерного лабіринту нині вже не існує.

Здавалось би, люди врятовані. Є питна вода, досить сухе і не надто холодне е житло, якийсь запас їжі. До того ж, німці боялися печер ще гірше, ніж лісу. На другому тижні життя під землею почали хворіти діти. Очевидно, сильно мінералізована вода з великою кількістю магнезіальних солей виявилася непридатною для тривалого вживання. Треба було поповнити скупий запас ліків, налагодити постачання води ззовні.

Цьому мав посприяти випадок. Одної ночі, відтягнувши увагу німецьких постів, до печери проник комбатант Бляя з усусусів.

Доктор добре пам'ятав Петра Стельмаха, стрілецького підстаршину, з яким на фронті не раз ділився пайдою чорного "комісняка". Тоді це був міцно скроєний ясноволосий та сіроокий сільський хлопець, веселий балакун та жартівник, улюбленець оспіваних в пісні галичанок, які справді зажурилися, коли разом з сотнею УГА Петро відмаршував на Велику Україну. Зараз перед ним стояв кремезний чоловік, сивий, як голуб, з передчасно поораним зморшками обличчям.

-Докторе, потрібна допомога!

-Кому?

-Не питай зайвого.

-Чому, Петре, невже ти перестав довіряти мені?

-Якщо б не довіряв, не прийшов би. І, все ж таки, забудь моє ім'я. Зараз у мене псевдо. «Грач», «сотенний Грач» - як тобі до вподоби.

Доктор зібрав найпотрібніші інструменти, ліки, бандажі. Пішли...

Повернутися до печери вже не вдалося. Коли на другий день доктор Бляй разом з двома озброєними хлопцями обережно висунулися на узлісся, почулися постріли- поодинокі, ритмічні. Хлопці пробралися до поблизької хати і принесли приголомшливу звістку. Це була акція, проведена з притаманною німцям методичністю. Спочатку розстріляли тих, з ґетта, потім сльозоточивим газом викурили з підземелля тих, що знайшли там притулок.

-І що, всі загинули? - перервав я розповідь.

-Майже, - відповів мій супутник.

-А доктор Бляй?

-Він повернувся до лісу. Адже у повстанців не було лікаря. В підземній шпитальці, в задусі, при світлі коптилки, змайстрованої з артилерійської гільзи, що раз-у-раз згасала, оперував повстанців, часом - своїх товаришів з Січового Стрілецтва. Оперував найчастіше без знечулення, майже без дотримання засад асептики. Маючи під рукою ґранату, вірну "бойову товаришку", що могла врятувати його і його пацієнтів від мук, від тортур.

Лише через місяць доктор довідався про загибель Рутки. Став мовчазний, замкнутий, майже не розмовляв. Лише працював: оперував, перев'язував гниючі рани, знову оперував. Незважаючи на скручений хворобою палець.

Потяг почав гальмувати перед станцією. Подорожний потягнувся за саквояжем, що лежав на полиці. Лівою рукою. Вагон хитнувся. Чоловічок, намагаючись втримати рівновагу, витягнув праву руку, яку увесь час тримав у кишені пальта. Блиснуло крізь вікно світло пристанційного ліхтаря. І мені здалося..., може, справді лише здалося, що на долоні цієї руки бракує підмізинного пальця..., або ж, що він пригнений до долоні хворобою - контрактурою Дюпюїтрена.

А що сталося з доктором Бляєм? - спішно запитав я на відхідному.

- Хто знає, - відповів він, простуючи до дверей вагона, - може, загинув, підірвавшись ґранатою в шпитальці, може, поліг як його приятель сотенний Грач, а, може, непотішний по втраті Рутки, блукає світом, як Аґасфер - Вічний Жид. Прощайте!

Він так і сказав "прощайте", а не "до побачення", хоча, звичайно ж, було дуже шансів, що ми знову зустрінемося.

Епілог

Минуло багато років, може, з чверть століття. Ми, спелеологи зі Львова і Тернополя, розкопували в карстовій лійці печеру. Ту печеру, що служила сховищем євреям, а потім воякам УПА. Коли внаслідок зради (ох, та вічна зрада, постійна супутниця української історії), енкаведисти ліквідували цей природний схрон, у якому була і підземна церква, і шпиталь, і склади, вхід до печери висаджено в повітря, а в лійці, за розпорядженням місцевого компартійного начальника, влаштовано скотомогильник. Власне тоді, коли ми розкопували вхід до печери, стара Бася, «напівкровка» - вихрестка, єдина із печерних жителів, що врятувалася і дожила до тих часів, сказала:

-Так, так, кажуть, що з хлопцями в печері був наш доктор, тільки прізвище його було не Бляй... Так, він мав поранену чи скалічену праву руку. Казали, що коли в підземній церкві упівський капелан правив Службу Божу, доктор сидів на камені поблизу і слухав. Ні, не хрестився, не брав чинного уділу в Службі. Напевно, молився своєму Богові..., нашому, поправилася. Так, його донька загинула... ні, ні, не знаю, за яких обставин. А доктор куди подівся? Не пам'ятаю. Бася дійсно вже мало що пам'ятала. Вона була дуже старенька і назавжди перелякана.

Вже значно пізніше, за "перебудови", мені розповіли про долю сотенного Грача.

Це було наприкінці сорокових. По селах ґрасували енкаведисти. Особливою жорстокістю відрізнявся "оперуполномочєний Мєтьолкін". Одного дня "стрибки" привезли в кузові "полуторки" понівечене тіло хлопця і скинули його на містечковій площі. З голови хлопця стирчав «цальовий» цвях. Це був стиль Мєтьолкіна, який особисто катував затриманих "бандітов і бандпособніков". Як виявилось пізніше, 12-річний Микола пас корівку на узліссі і насвистував якусь мелодію.

-Признайся, - репетував на допиті Мєтьолкін, - каму ти падавав сіґнали? Нє прізнаєшся, умрьош страшной смєртью!

"Опер" був майстром тортур, його винахідливість в цій ділянці не знала меж. Кілки, забиті в орбіти, відрізані груди, розпороті за життя животи... Хлопець був сином Грача, що переховувався у хресного батька в ролі сироти-пастушка. Вночі хтось забрав тіло юнака.

А за декілька днів на лісовій галявині вийшов назустріч оперуповноваженому сотенний Грач з трофейним "дсхтярьом" в руках. Заскочений Мєтьолкін потягнувся до пістолі.

• Ру-у-ки! - страшним голосом крикнув Грач.

Мєтьолкін слухняно підняв руки. Люфа скоростріла хитнулася і застигла в дужих руках сотенного.

-Ну, що, падлюко, дочекався? Я знаю - ти довго ішов моїми слідами. Нині ти не надіявся на зустріч. Що ж, перевага на моєму боці. Я можу розрізати тебе наполовину чергою скоростріла. Можу покласти на землю, простреливши ноги, і катувати... Я не катуватиму тебе, гадино, як ти катував мого сина, як катував десятки моїх братів - українців. Українці - не кати. Я хочу стати з тобою на двобій, Іроде! На рівних - на пістолі. Чекай-но, покладу дєхтяря...

Грач дещо нагнувся. В цей момент "опер" рвучко витягнув пістоля і вистрелив. Майже одночасно прозвучала черга. "Та-та-та-та-та-"- відповіла луна і замовкла. Замовк сотенний, замовк його працьовитий скоростріл. Він похований у лісі, над потоком, А Мєтьолкін ще довго лежав на поляні, яку енкаведисти обходили десятою дорогою. Боялися помсти...

Чи ж воно було достеменно так, як мені розповіли? Хто знає? Але односельці пам’ятають, що Петро Стельмах був людиною честі.

Серед щоденних клопотів, серед турбот про майбутнє нашої відродженої держави, серед байдужості і праґматизму, що прийшли на зміну патріотичному піднесенню, я згадую цю історію, почуту з уст випадкового супутника і доповнену життєвим досвідом. І думаю про те, що справедливий Господь, той єдиний – для українців і євреїв, для німців і поляків, поселив душі юдеїв Самуеля Бляя і Рутки, українського повстанця греко-католика Петра Стельмаха і німецького офіцера лютеранина Дітріха фон Н. разом, "на місці світлім, на місці квітучім, на місці спокійнім, звідки втекла болізнь, печаль і зітхання".

1992

Коментарі:

¹ Еміль Теодор Кохер-славний швейцарський хірург (1841-1917), лауреат премії Нобеля в галузі фізіології і медицини (1909).

² вшех наук лєкарскіх (пол.) – всіх лікарських наук, загальної практики.

³ Свідомо, вперто, без принуки

Я вивчив майже всі науки:

І філософські, і медичні,

Теологічні, юридичні.

І нині, як не подивись –

Я той же дурень, що й колись…

(Й.В.Ґете «Фауст»-переклад автора)

⁴ штальгельм (нім.) – сталевий шолом

⁵ ґвер (нім. Gewehr) – рушниця, кріс, гвинтівка.

⁶ Mein Gott !(нім.) – мій Боже!

⁷ Um Gottes willen (нім.) – на милість Божу.

⁶ фатерлянд (нім.) – батьківщина.