Перейти межу

(психологічний парадетектив)

Ні персонажів цього оповідання, їх імен та прізвищ, ані описаних ситуацій, не слід пов’язувати з конкретними особами та справжніми подіями.

З якого це дива, з якої спонуки, законослухняний громадянин стає злочинцем, робить той фатальний крок, який назавжди відокремить його від решти людей. Бажання збагатитися за чийсь рахунок, позбутися суперника, розумнішого, а чи спритнішого, посісти його місце? А може – бажання самоствердитися, піднятися над рівнем посполитих людей, сірих, ницих людців, не здатних на чин. Як це у Достоєвського… Родіон Романович Раскольніков, вчинивши подвійне вбивство, оправдовує себе тим, що позбавив когось там від страждань, що їх уже спричинила і могла б іще спричинити небіжка. Він відчуває себе вищим, ніж ці посполиті людці, що занурилися у сіру повсякденність буття. Навіть пише статтю про «нижчих» і «вищих», сам напрошується на зустріч зі слідчим. Вбивати – то вбивати, руйнувати – то руйнувати, переступити моральні норми – і це можна.

Це питання не давало Ростиславові спокою, спонукало до роздумів, до нього він ще і ще раз повертався…

Ще вчора сухе різнокольорове листя шаруділо під ногами. Сьогодні воно обважніло і клеїлося до підошов. Густа мряка та низькі олов’яні хмари доповнювали сумну картину глибокої осені, що так раптово прийшла на зміну короткотривалому «бабиному літу».

Ростислав струсив прилипле до черевиків розмокле листя і увійшов до просторого фойє. Звично привітався з черговим. В кабінеті молодших слідчих його сусід знічев’я перекладав картонні папки. «Шеф тебе шукав» - буркнув він під носом.

«Чого б це з самого ранку?» - думав Ростислав, заходячи до кабінету «самого». Шеф проте був у непоганому гуморі, не зважаючи на мерзенну погоду.

-«То що ви сьогодні робите, Ростиславе Миколайовичу…хе - хе, окрім, звичайно, доброго враження» - жартома запитав і, не чекаючи відповіді, продовжив: «То ж ось, є термінова справа. Присядьте, послухайте (як це заведено в судово-слідчих та прокурорських колах, шеф оминав двозначне слово «сядьте»). Приходила до нас учора жінка. Просила прислати когось зі слідчих до її сусідки…тяжко хворої. Замість панотця, чи як… Карочє тіпа, як каже сучасна молодь, бабуля хоче щось важливе повідомити…доки жива. Свідчити у важливій справі. То вона так уважає, що справа важлива. Може якась дурниця, чи стареча конфабуляція¹ (шеф хоче продемонструвати свої знання з судової психіатрії-подумав Ростислав), але піти таки треба. Мав до неї піти Петро, той практикант, але захворів…ангіна, чи щось там таке. Воно й не дивно. Погода така, що пса на вулицю не виженеш (а мене таки вижене-подумав Ростислав). То може б так… ви його заступили (звісно,-подумав Ростислав,-цього і слід було чекати…). Ось-адреса – шеф подав карточку і заклопотано приклав руку до холодної батареї центрального опалення. «Ще не увімкнули. Економлять, бісові діти!»

Бабуся напівлежала, підперта подушками, у високому стародавньому ліжку. В давно не провітрюваній хаті, що її задня стіна прилягала до земляного насипу, відчувалася присутність котів. Ніби на підтвердження цієї думки, опертої на нюхових враженнях, з-під ліжка виліз випасений сірий котисько. «А-киш, котяро!» - сусідка, либонь та сама, що вчора приходила до управління, схопила звіра за шкірку і викинула на двір, а сама делікатно усунулася до кухні, причинивши скрипучі двері.

Старенька довго кашляла, відтак сплюнула в скляний слоїк. Тоді навпомацки відчинила дверцята старої приліжкової шафки і подала Ростиславові пожовклу картонну коробку. Ростислав обережно відчинив її: всередині, відокремлені картонними переділками лежали порожні «обезголовлені» ампули – десять штук. Напис на ампулах відповідав надрукованому на вічку коробки: «Розчин строфантину - Strophantini acetas² 0,01 – 1 мл.»

-«Ну і що з того?» - запитав Ростислав.

-«Як, що?- не вгавала бабуся,- то вона її отрула тою строфантиною. Пані Парасю отрула. Я, пане, багато років робила санітаркою, то знаю, що строфантину вводять розведеною на ґлюкозі і дуже помаленьку…Один кубік. А та – десять на раз.»

-«Почекайте, а може то ампули за два тижні, чи, скажімо, за місяць…»

Бабуся покрутила головою.

– «Нє, прошу пана. Доперва три дні перед тим викинула-м таке саме пуделко і десіть ампулок в нім…»

-«А ви точно пам’ятаєте дату, коли знайшли другу коробку?»

-«Пане, я стара, але всьо докладно пам’ятаю, кождого дня я заглядаю до сміттярки, бо то, знаєте, людиська викидають нераз цілком добрі харчі, як не для мене, то для кота, перепрошую шановного пана. Ще того дня почтарка мені пенсію принесла…Хіба то пенсія, добродію?! Навіть на ліки не вистачає. ..А часом, буває, якесь лікарство викидають, трохи перетерміноване, але ще діє, від голови, наприклад. А-во видите, ще’м того дня відірвала картку від календаря і поклала’м до пуделка. Шістнайцітого вересня.»

- «Почекайте, панусю! Хто отруїв, кого і за яких обставин?»

І старенька почала розповідь. Час до часу зупинялася, щоби віддихатися і відкашлятися, а потім починала знову.

-«Постривайте,- перервав Ростислав потік слів, що їх хвора почала продукувати з шаленою швидкістю, -а ампул з-під глюкози ви не знаходили?»

-«Нє, прошу пана… то значить - не того разу. Перед тим, овшім³, знаходила м, але того разу – лише з-під строфантину.»

Ростислав вийняв з кишені диктофон, увімкнув його.

«А тепер, шановна, прошу розповісти по порядку. Хто отруїв, кого і з якої причини, звісно, на вашу думку».

-«Та хто. Зенка, донька її. Бо то, видите, за довго Парася жила, а Зенка на ґвалт хотіла знести її хату і будувати собі палацик на три п’єнтра⁴. Во-о там була її хата, видите – вже фундамент вибили, партер мурують».

- -«Зенка, Зиновія…

- -«А прізвище?»

-«Чибуцька.

Ростислав виглянув у вікно. Троє мулярів працювало справно, стіна росла, як тісто на дріжджах. Поблизу виднілася купа скинутої абияк цегли, вочевидь - з розібраного будиночку Парасі.

Між тим бабуся почулася дещо краще. Можливість висловитися стимулювала її.

-«Ну, то так, прошу пана шановного. Чоловік пані Парасі був кравцем. Таким, знаєте, кравцем-полатайком. Вчився, ая, вчився, термінував у добрих кравців, але таланту, вибачайте не мав. Його колєґи авансували на модних закрійників, інші спеціалізувалися на шиттю камізельок чи, скажімо, сподень⁵. Були такі спеціалісти – споднярі, ті шили лише штани і нічого більше, були ще фахівці від камізельок. А Миколі якось не вдавалося знайти своє місце в кравецькому цеху. З часом злість його взяла на тих, що їм ся щастя усміхнуло, чи, може, руки мали більш вправні… На біду, кравецький цех в нашому місті складався переважно з євреїв. Тож Микола, бувало, при пиві в кнайпі⁶ пана Степана скаржився, що то, мовляв, куди не поткнися – жид на жидові сидить і жидом поганяє. Коли в сорок першому прийшли німаки, Миколу часто бачили, як заходив до поліції. Кажуть, що доносив на тих кравців від Старого Завіту. Бо то так є, прошу пана, як не даєш ради бути ліпшим, то треба того, ліпшого від себе,…знищити. Знаєте, пане, на темному небі навіть найменшу зірочку видно. На біду, Микола знав, де переховуються його колеги - жиди, перепрошую – євреї. І німаки їх знаходили, а кого знайшли, тому вже не довго лишалося жити на цьому світі. А коли прийшли совєти, Микола знову почав ходити до того самого будинку, тілько там вже було МГБ, чи як його там. Тілько тепер вже доносив на наційоналістів. Ая! Бо то, знаєте, як один раз продаси душу тому, най не скажу…рогатому, то будеш му служити аж до смерти. А то не треба було довго чекати. Котрогось дня зник. Аж за місяць знайшли його в лісі …повішеного. І лишилася Парася сама з двома дітьми. Старша, Зенка, вчилася десь чи то на медсестру, чи на фельдшера і робила десь в Росії, то вже собі давала раду. А Місько, той молодший, вчитися не хтів. Але від уродзення мав здібність до мальовання. І що з того! Завів собі дружків, таких самих, як він. Ті ‘го навчили пити, а потім ще то-во, як його, наркотики. Вже потім, як Зенка приїхала з Росії і зачала працювати в тій конторі, прийняла Михайла охоронцем. А він мав колєжку, що робив у поліклініці санітаром. То він там, в тій поліклініці викрав тії, як їх, больничні листки, а печатку Місько вирізьбив, і стали виписувати тії больничні роботягам за гроші. Злапали його, посадили. Зенці штемп, ганьба, бо то прецінь рідний брат. Якось викупила його, але з хати вигнала. То вони десь там по стрихах і пивницях жили з колєжками-наркоманами і з дівками. Зенка, пане, і його струла. Ая!»

А по приїзді з Росії вийшла заміж за якогось старшого пана, що потребував вже радше не кобіти⁷, а догляду. Хотіла, по його смерти, захопити його квартиру. Але ніц з того. Старий помер, тоді приїхала його донька і відсудила квартиру.

Зенка лишилася ні з чим. Властиво – з тою старою хатою, де жила її мама. І брат – наркоман. То ж вона на ґвалт хотіла будуватися. Стару хату, пане, хотіла знести і збудувати поверховий, як то ся зараз називає…котедж. А мама не вмирала. То вона їй помогла, прошу пана.»

Якщо це – злочин, то його сплановано майстерно. Смертельною отрутою мав бути лік, той сам лік, що його хворій уводили впродовж якогось часу, тільки у збільшеній вдесятеро дозі. То ж, навіть, якщо б проведено експертизу, ну, то що: виявлено б лік, препарат, що його уводили хворій за медичними показами. А що його концентрація в тканинах висока? Що ж, це можна б покласти на карб сповільненого виділення. Бо ж у хворої і печінка працювала так-собі, і нирки були хворі. Кумуляція⁸. Надмірне накопичення через сповільнене виведення.

Обхід аптек зі світлиною підозрюваної добігав кінця. «Ні, не купувала!» «Не бачили такої…», «Колись, здається, приходила, але купувала щось не ін’єкційне.» Передостання аптека, яку Ростислав відвідав вже наприкінці обходу, була влаштована по-сучасному – з терміналами, комп’ютерами на кожному робочому місці. Молоденька пані, чи, скоріше, панночка провізор в фасонистому рожевому халатику з бейджиком⁹, придивилася до світлини. «Ні. Не пригадую, можливо…зрештою, я тут недавно, але може скажете мені прізвище, я пошукаю в комп’ютері. Якщо в неї була…є карточка постійного клієнта, то всі купівлі реєструються в пам’яті комп’ютера і за них нараховуються бонуси…розумієте.» Слідчий зрозумів. Але зразу ж засумнівався: «Невже хтось, при своєму розумі, буде купувати ліки, що їх збирається використати, як знаряддя вбивства, розраховуючи на знижку, на бонуси». Панночка поклацала на клавіатурі, поводила мишкою і раптом вигукнула: « Є! Ось, дивіться…15 вересня. Строфантин в розчині для ін’єкцій…десять ампул.» -«І більше нічого?» - «Нічого».

Акуратна жіночка середнього віку зі старосвітськими нарукавниками, розвела руками. «Немає… і хто ж це міг забрати особову справу. Порожня папка. Ні, я нікому нічого не видавала, це строго заборонено. Хіба що моя попередниця… « А де ця попередниця?». «Вийшла на пенсію… пів року тому. Я тут лише півроку, добродію! Хвилинку! Я їй зателефоную, тій моїй попередниці. А в якому році вона закінчила наше училище?»

Вона попросила хвилинку почекати, бо ж в архіві міського телефону немає, а у попередниці немає мобільного. Стара людина, розумієте?! «Хвилинка» потривала добру чверть години, після чого пані архівістка повернулася з декількома реченнями, занотованими на картці. «Пані Катерина, це попередня працівниця архіву, сказала, що десь у 1989 чи 1990 році до неї прийшов чоловік, який представився працівником органів безпеки, показав якесь посвідчення з гербом на обкладинці і взяв особисту справу Зиновії Ч. для оперативної розробки. Так він і сказав.»

• «А розписку залишив? Якісь свої дані, телефон?»
• - «Н-ні…»

Хтось, очевидно, затирав сліди. Які? Та й чи це справді був хтось із спецслужб. Бо ж пані Катерина, під враженням книжечки з гербом на обкладинці, навіть не прочитала її змісту? Ростислав залишив архівістці свій номер телефону. «Може ще щось довідаєтеся, то дуже вас прошу зателефонувати.»

За місцем праці Зиновії, в ріелтерській¹⁰ конторі, вдалося виявити лише резюме, писане її рукою. Народилася, вчилася в середній школі, фельдшерсько-акушерське училище, потім, через чотири роки – канцелярська праця, не пов’язана з медициною. Що ж, таке буває в наш прагматичний час. Але – чотири роки після закінчення фельдшерського. ..

Де вона була ці чотири роки? Бабуся каже, що Зиновія працювала в Росії. Де? На якій посаді.? Чому про це нічого не написано в резюме?

Наступного дня задзвонив телефон на письмовому столі Ростислава. Телефонувала пані з архіву. «Ви знаєте, пані Катерина пригадала, що той випуск, випуск Чибуцької був всесоюзним. І ще – заступником директора училища був тоді лікар Сочинський. Він уже на пенсії, живе в своєму дачному домику. Це недалеко, кілометрів з п’ятнадцять. А ще він взяв собі платні чергування в лікарні. Бо то, знаєте, які нині пенсії… Ось, візьміть його номер телефону.»

Їхати на дачу не довелося. Лікар Сочинський саме чергував по лікарні. Старший статечний добродій з сивим їжачком на голові та акуратно підстриженими вусиками прийняв слідчого без звичної для більшості людей тривоги, яка зазвичай супроводить контакти зі слідчими, суддями, чи прокурорами.

Зиновія Чибуцька, а як же, пам’ятаю. Ні, ні, не знаю достеменно, але до найрозумніших вона не належала. Оцінки їй «натягали», як комсомольській діячці. Друзі? Друзів у неї, власне кажучи, не було. Всі її якось оминали, боялися, чи що. На розподілі вона отримала призначення, либонь в Костромську область, здається у військову частину, чи щось таке…Ага, пригадую, у конвойний полк…Так, так, у ту частину МВД, яка охороняла табори. Я ще здивувався, що дівчина легко згодилася на таке, будь що будь, зовсім не жіноче місце праці.

Отже, праця фельдшером, лікпомом¹¹, чи, як таку посаду називали зеки¹², «лєпілом». Посада, яка передбачає певну владу над людьми, можливість «нагородити» когось за якусь послугу, переведенням на легшу працю, чи, навпаки, визнати, скажімо, хворого на туберкульоз, що чимось не догодив начальству, придатним до тяжкої праці. Можливість визначати долю людей, а часто їх право на життя, на лікування.

Жінка, яка сиділа в кріслі навпроти нього, нагадувала огарок свічки. Приземиста, огрядна, одутла на обличчі. Набряклі ноги ледь вміщалися в колись пасованих по нозі мештах¹³-човниках на низькому підборі. В її обличчі Ростислав не вичитав ні тривоги, ні каяття. Нічогісінько. Байдужий погляд вибляклих очей із-за примружених жовтавих повік.

Власне зараз йому стало шкода цієї схорованої жінки, що її довелося допитувати. Проте він стрепенувся і усвідомив, що ця, вочевидь серйозно хвора, людина звинувачується в тяжкому, либонь одному з найтяжчих злочинів, що вона несе на собі важку ношу щонайтяжчого гріха – вбивства рідних людей. Бо ж власне сьогодні вона визнала перед ним свій злочин…два злочини, визнала безбарвно байдужим голосом, ніби йшлося не про неї, не про її вчинки. Зрештою, визнала не так злочин, як невміння приховати його. Не слід було, мовляв купувати ліки, призначені для вбивства в цій аптеці, де їй, постійному покупцеві з соціальною карткою, нараховують бонуси. Вона ще цинічно процитувала «блатне» прислів’я «Жадность фраєра сґубіла!»

А, поза тим, злочин був холоднокровно продуманий. Впродовж тривалого часу вона вводила матері розчин строфантину, розведений на розчині глюкози, як і належиься. Шприц на 10 мілілітрів. А потім, одного разу, увела ідентичним шприцом знову ж таки 10 мілілітрів, але вже нерозведеного строфантину, до того ж, швидко. Така доза, швидко введена, та ще й, особливо, у людини поважного віку, неодмінно викличе блокаду провідних шляхів серця, його зупинку. На що й розраховувала злочинниця.

Навіть, якщо б хтось щось запідозрив, якщо б було призначено експертизу, лабораторні дослідження… Ну, то що ж! Виявили б строфантин. Лік, який їй уводили протягом тривалого часу. В надмірній кількості? Ну, знаєте, печінка, чи там нирки не працювали як слід, лік майже не виводився з організму. Явище кумуляції, накопичення… Але злочинець, хоч як би філігранно він планував злочин, завжди зробить якусь фатальну для себе помилку.

«А що, вона і так би померла, тільки б мучилася ще декілька тижнів…може-місяць, гнила би за життя від пролежин. Ви не знаєте, молодий чоловіче, як вмирають такі хворі…»

«Вона» - це мати. А був ще він – брат. Рідний брат. То ж Ростислав запитав: «А ваш брат?»

«Михайло би помер десь під плотом від передозування наркотику. Його, скінченого наркомана, вже годі було вилікувати. Асоціальний елемент..»

«Асоціальний елемент»…Це вже щось із компартійно – комсомольського лексикону.

А вона таки була активною, надто активною комсомолкою в ті далекі часи навчання в медичному училищі.

І, усе таки, ні, це не ломброзівський тип злочинця…злочинниці. Це і не ґестапівка з пейчем в руці, не розпусна і жорстока жінка-комісар в шкірянці і з наганом в руці. Звичайна, нічим не примітна жінка, втомлена життям і хворобами, яких тисячі… Що породило цю банальну з виду моральну потвору. Система? Система санкціонованих і заохочуваних доносів імені Павлика Морозова? Система, яка розбестила, позбавила решток порядності її батька, а затим - і доньку. Система, де альтернативою підлості, зради, наклепів була в’язниця, концтабір, могила у вічній мерзлоті.

Здається, слідство закінчене і справу можна передати до суду. І, усе ж таки, він прямо запитав: «Чому ви вирішили приховати своє перше місце праці?» Він не сподівався отримати відповідь на це питання.

Але вона відповіла, відповіла цинічно, нахабно дивлячись йому в очі, бо ж втрачати було уже нічого. «Чому-у? Бо я була коханкою начальника табору! Бо він дозволяв мені робити аборти наглядачкам, які «підзалетіли» з наглядачами, чи, навіть, з зеками, яких, до речі, добирала я. Ну, що, задоволені, пане слідчий!? Картина, здається, повна. Можете записати в протокол. Мені то вже не зашкодить. І яка різниця: вмирати в лікарні на волі, чи в тюремному лазареті!»

«А сумління? – запитав він. -А відповідальність перед Найвищим Суддею?!»

Вона промовчала…

А, зрештою,-подумав Ростислав,- чи йому, слідчому, належить інтерпретація вчинків цієї жінки, жінки-вбивці.

Пізно ввечері він ішов додому. Мокре листя вже прихопив перший морозець і воно шаруділо під ногами. Інколи до цього шарудіння примішувалися ледь чутні дзвіночки – це дзвеніли перші кришталики льоду під його черевиками.

2014

Коментарі:

1 – конфабуляція (лат.) – створення психічно хворим спогадів про гадані події, які, наче б то мали місце.

2-строфантин – серцевий глікозид, який слід уводити тільки в стаціонарних умовах і дуже обережно (повільно і в значному розведенні).

3- овшім (польонізм) – так, саме так.

4-п’єнтро (польонізм) – поверх.

5-сподні (польонізм) – на відміну від східних областей України, це – не частина білизни, а штани.

6-кнайпа (нім., пол.) – корчма.

7-кобіта (польонізм) – жінка.

8-кумуляція – накопичення ліку, наприклад- внаслідок його сповільненого виведення.

9-бейджик (з англ. bage)- елемент робочого одягу у вигляді картки з особистими даними.

10-ріелтер (з англ.realtor) – агент на ринку нерухомості.

11-лікпом (рад.словотвір) – середній медичний працівник, помічник лікаря.

12-Зек (рад.словотвір) – від З/к – заключенный – ув’язнена особа.

13-мешти – легке жіноче взуття, туфлі.