Перервана молитва

- Грішний, отче! - сказав він, ховаючи ще зовсім хлоп'яче обличчя у складених човником долонях...

- Який він ще молоденький!- подумав отець. Лише два, ні, три роки тому, він, зодягнутий у джинсовий костюм і тропічно-кольорову сорочку, увійшов до розмовниці монастиря. Він був геть чисто позбавлений аскетичності, яку інколи напускають на себе кандидати у монахи.

Прийшов відкритий, як щойно розквітла африканська чудо-квітка. Ось такий я, мовляв, кольоровий, звичайний сучасний хлопець, отаким і приймайте мене... Тепер у нього тоненька юнацька борідка і стриманість у манерах...

- Ми всі, брате, грішні! - спростував отець.

- Звичайно, отче,- відповів чернець,- проте, мій гріх - найбільший...

Права рука отця, що тримала Розп'яття, сіпнулася раптово, припіднялася і вивернулася долонею назовні. Це - внаслідок катування струмом у підземеллях МГБ. Вони хотіли будь-що вичавити з прихованого уніата справжнє прізвище підпільного єпископа. Вичавити? Чи випалити електричним струмом?. Було і те, і те. Розчавлені пальці ніг отець ховає у завеликих повстяних капцях. А судому правиці гамує лівою рукою... ,

- Говори, сину мій, - отець ще раз осінив його хресним знаменням. "Котрий це рік я вислуховую людські гріхи?- подумав отець,- Сороковий? Сорок п'ятий? Скільки їх, отих гріхів, скидають люди у мою душу? Ось і цей молодий монах хоче скинути свій гріх. І він зостанеться в тайниках моєї душі. Відійде колись, разом з тисячами, мільйонами гріхів людських, разом зо мною, у вічність"...

- Я... я перервав молитву, отче!

Отець терпеливо чекав подальшої сповіді. Не принаглював, не розпитував. Боявся злякати слова, що причаїлися на привідчинених устах цього молодого інока. За ті минулі роки він, старий ієромонах, досконало засвоїв психологію сповіді. Нехай помовчить...

- Отче, це була молитва... молитва у танці...

- Як це - у танці?- не второпав одразу отець. '

- Ви знаєте, отче... У тому своєму колишньому кольоровому житті я любив балет. Ні, ні, мене ніколи не притягало, як інших хлопців, обтягнуте рожевим трико жіноче тіло. Ви ж знаєте, моя сестра - танцівниця. Я вряди-годи заходив за куліси... до сестри, туди, де змішалися запахи гриму та поту, бачив, як втомлені балерини масують свої здеформовані пуантами стопи. Я знав - це тяжка, виснажлива фізична праця. Це, насамперед, постійний піст, бо надмірна вага означає кінець кар'єри...

Отець знав - це хлопець з інтелігентної родини, начитаний, освічений. Куди йому, священикові з підпілля з потаємною семінарською освітою, селянському синові, що за все своє світське життя жодного разу так і не побував у справжньому театрі?..

- Ця жінка, отче...

Отець стрепенувся. І знову сіпнулася скалічена катуванням рука.

- Отже, жінка,- зітхнув він.

- Ні, ні, отче. Не в цьому справа,- він ніби вгадав потаємну думку отця, - ця жінка, отче... вона молилася... як би Вам сказати... молилася не словами. Вона приносила Господеві... танець.

"Танець?" - подумав отець. Він пам'ятав, ще з хлоп'ячих років, аматорські вистави, запального гопака чи козачка - в червоних чоботах і шароварах... Дівчата у віночках, зі стрічками. Хіба ж... а, зрештою,- хвалити Господа можна не тільки словами, вчинками... Не лише. Але - танцем?

- Ця немолода уже жінка, отче, приходила до нашої церкви вдосвіта і чекала, доки відчинять ковану браму. Потім легким кроком балерини прямувала до темного закутка побіч Розп'яття, там завмирала, щупленька, з туго стягнутим у клубок на потилиці сивіючим волоссям, зодягнута у стареньке пальтечко ніякого кольору.

Сонце піднялося до рівня вікна і висвітлило розпливчасте зображення вітражу на плитах підлоги. Видобуло з темряви праву скорчену долоню Спасителя, спотворену цвяхом, і той куток, де зазвичай стояла дивна жінка.

- І вона справді танцювала... у храмі?

- Як Вам сказати, отче... Це, звісно, не був танець у звичному розумінні... Якесь дивне поєднання пантоміми і балетних па... Коли закінчувалася Літургія і в храмі гасили світло, опріч лампади перед чудотворним образом Богоматері, коли у церкві залишалася вона, сама-самісінька, розпочиналося дивне, неповторне дійство. Я бачив це дійство, отче, грішний, знову таки грішний... я... я підглядав... Жінка скидала свій старенький плащик, під яким мала підтиканий, щоби не виглядав з-під плаща, просторий хітон. Розпускала поділ, озиралася і величним антре¹ виходила на середину церкви. Схилялася у глибокому стилізованому поклоні, витягнувши уперед руки долонями догори. А далі - плавним рухом рук-крил ніби обіймала, пестила на відстані образ Пречистої. І знову завмирала в глибокому поклоні... Цього не можна описати словами, отче! Проте, не викликало сумніву одне - це була молитва.

І згадав отець карпатське село на Бойківщині. Хатки, розкидані обабіч струмка, що його гордо називали рікою, і невелике плесо над греблею, ослизлі смерекові лотоки і клекіт води, що від світанку до пізньої ночі крутила млинове колесо.

У мельника дядька Степана, навічно пропахлого борошном, вкритого білою пилюкою від сивого волосся до вислужених військових черевиків, росли два сини-соколи і синьоока Настя. Сини, один за одним, закінчили при монастирі приватну ґімназію, мініатюрну ґімназію для обдарованих сільських дітей, що налічувала у кожному класі по двоє-троє вихованців. А Настя ще маленькою дитиною мала нахил до танцю, до співу. А проте, вихована в релігійній родині, щоранку бігала до чудотворної кринички, що нагадувала відбиток людської ноги і там молилася до Матінки Божої, що Її божественна стопа залишила цей слід. І ще згадав часи "за німців". У Львові відкрилася "торговелька", тобто торговельна школа. Його, кандидата у монахи, викликав отець-настоятель. Розмова була нежданою. "Сину,- очі наставника були втомлені, повіки почервонілі, - кожен з нас мусить легалізуватися, ну, розумієш, мати якесь офіційне місце праці чи навчання. Я, як німець з походження, дістав право відкрити фабрику... отримав на те дозвіл. Отже, матиму змогу заробити гроші для потреб братії. Тобі стелиться шлях до науки. Фахової. Вона дає краще забезпечення від баудінсту² і подібних справ".

Таким чином, він потрапив до «тороговельки» і зустрівся там... з Настунею. Це вже аж ніяк не було сільське дівчисько з туго заплетеною косичкою. Струнка, висока, як карпатська смерічка, з гладко стягненим на потилиці русявим волоссям. Вони навчалися разом упродовж року.

Одного дня Настуня оголосила: "Знаєте, в місті відкрито балетну школу. Йду вчитися на балерину"... «На балерину?...»- не приховав він здивування. Балет завжди видавався йому, селюкові, чимось гріховним, неповажним, несумісним з високою духовністю, з глибокою вірою. "Брате, братчику,- Настуня ніби вгадала його думки,- Ви, я бачу, вважаєте танець, балет, чимось недостойним справжньої християнки. Але ж Бога можна хвалити не лише словом, усною молитвою. А музика, брате, Бах, Ведель, Бортнянський, кому вона адресована?... « Але ж ногами? Ногами славити Бога...» "Можна!" - впевнено відповіла Настя.

Отець знав, що Настуня закінчила балетну школу, стала балериною. Працювала спершу в кордебалеті, в масових сценах, а згодом отримала першу сольну партію...

- Одного разу,- шепотів молодий монах,- я настільки захопився цим танцем-молитвою, що необачно вийшов з-за колони. Вона зупинилася, завмерла, опісля заметушилася, як пташка, що випадково залетіла до кімнати, накинула плащ і випурхнула геть із храму. Минуло два тижні. Я чекав, може, вона повернеться. Ні... І найстрашніше для мене: невже я перервав цю молитву... назавжди...

Повільно, старечими кроками чалапав отець своїми повстяними капцями по бруківці монастирського подвір'я. І знову сплинуло в пам'яті отця те, що розповів йому ветеран театру - старий хорист: "Тричі на тиждень вистави

Давалиcя “Nur für Deutsche und verbündete" ³.

Власне, в часі однієї з таких вистав бундючний німецький офіцер в моноклі, цокнувши закаблуками елегантних "англіків"⁴ доручив солістці Настуні букет вишуканих кремових троянд з візитівкою райхсміністра д-ра Франка. Меломана, знавця малярства і театру, піаніста, мецената, який зумисне прибув до Львова зі своєї ґенерал-ґубернаторської резиденції на цю балетну виставу. Не на прем'єру, ні... Власне, на п'яту чи шосту виставу, коли усе вже застебнуто на останній ґудзик, мізансцени відпрацьовані, кожен рух артиста відшліфований, як коліщатко у швейцарському годиннику. О, “Schöngeist”⁵ Франк знався на балеті. Аристократичний жест тодішнього «короля Польщі» дорого коштував представниці «унтерменшів»⁶. П’ятдесятих років відкинутий залицяльник, бездарний нікчема і сексот, доніс про цю подію зі звичайними для таких випадків коментарями. Довелося надовго поміняти пачку і пуанти⁷ на арештантську робу і кирзові черевики. Отець знав: за букет кремових троянд вона відбула вісім років таборів і шість років спец поселення. Як склалася її подальша доля? Невже це вона…молилася у танці? Господи, Господи, для чого Ти, всеблагий, подарував мені пам’ять? І чим, властиво, є пам’ять? Карою, а чи нагородою? Втіхою чи горем? Невже це була Настуня? А зрештою…чи це конче мусила бути Настуня? Чи, може…може, це завітала її душа?

Задзвонили до утрені…

Коментарі:

1 антре – вступна частина танцю, вихід.

2 баудінст (нім.) – служба (примусової) праці, воєнізовані формування, створені німцями в окупованій Україні.

3 Nur für Deutsche und verbündete (нім.) – «Тільки для німців і союзників».

4 «англіки» - кавалерійські чоботи з високими зап’ятками та жорсткими халявами, модні серед військових і цивільних осіб в першій половині ХХ століття.

5 Schöngeist(нім.) – естет.

6 «унтерменш» (з нім.) - недолюдина, нижча істота.

7 пачка – легка балетна спідничка, зішита з декількох шарів накрохмаленої марлі. Пуанти – балетне взуття з твердими носаками.