Олександр Кіцера

ПІСНЯ СОЛЬВЕЙҐ

Читач, звісно, здогадується, що в цьому оповіданні чимало особистого, пережитого. Особа,що її ім’я зашифроване псевдонімом «Оленка» справді існувала, а її образ синтезовано з образів двох мужніх, розумних і самостійних жінок. Одна з них трагічно загинула, друга - таки пропала безвісті, самотньо мандруючи Південним Алтаєм. Це сталося через багато років після написання і публікації «Пісні Сольвейґ». Мене ж донині мучать докори сумління, як понурого прогностика.

"Ви не заперечуєте?" - приглушений голос і збентежений погляд дещо вилинялих очей з блакитно-сірими веселками якось не пасували до поставного міцного чолов'яги не першої молодості. Кивком голови я показав, що ні, не заперечую і він підкрутив регулятор гучномовця. Пісня зазвучала голосніше. А він, притулившись у кутку купе, де висіло дещо старомодне ратинове пальто з широким коміром, слухав. І погляд його блукав десь далеко-далеко. Оператор радіовузла перемкнув свою апаратуру на трансмісію гокейної баталії і він стишив радіо. "А.… може, Ви... хочете слухати?" І знову збентежений погляд сіро-блакитних очей. Я заспокоїв його. А він крадькома витер пальцем кутики очей і замовк.

• Ви... любите Ґріґа? - запитав я, бо не вірилося, що в купейному вагоні потягу, який мчить пустельним кулундинським степом, мені зустрінеться ось-такий реліктовий романтик.
• О, так, не просто люблю - обожнюю. Знаєте, кожна людина, напевне, має свою маленьку потаємну слабинку... Хочете, розповім Вам дещо?

Я притакнув рухом голови.

- Кажуть, під старість навіть мужні, черстві чоловіки стають скорими до сліз, - він засоромлено усміхнувся. - У моєму житті їх було аж забагато; усі вони, мабуть, уже давно виплакані. В дитинстві, у роки неспокійної воєнної юності, в пору нелегкого здобування своїх законних прав і місця під сонцем. І все ж таки залишився невидимий і незнаний нікому з оточення клапан, натиснути на який може лише дивний співець суворої півночі Едвард Ґріґ. Не хочу зраджувати цю свою слабість. Чому?- він знизав плечима. - Може... боюсь якогось банального матеріалістичного тлумачення, або ж чийогось лукавого мудрування: предки, мовляв, вікінґи, реінкарнація. Не знаю, не хочу тлумачити… Але, коли з гучномовця радіо чи з голосників фортепіано звучить лемент північної хуртовини чи таємничий відзвук лунких ущелин чорноводих фіордів, намагаюсь заховатися у темний куток, де б мене ніхто не бачив… Давно не був на виставах Пер Ґюнта. Але знаю, десь там, на далекій півночі, висока і привітна жінка донині пасе кізочок поблизу лісової хатини, де над дверима прибито розлогі оленячі роги. І кожних Зелених свят вона прикладає до чола вузьку долоню, виглядаючи свого безпутного Пера.

«Пройде зима даремно, й весна осяє світ,

Минеться, може, літо, один і другий рік,

Та врешті ти повернеш, я ждатиму весь вік…»

• співає передчасно постаріла срібнокоса і блакитноока Сольвейґ пісню-молитву. Сентиментальна, як на сучасні смаки, може, трохи наївна, пісня досконалого кохання, довічного чекання, досконної вірности.

Ніби сон випливає тоді затертий часом спогад: хатина не хатина, землянка не землянка. Якесь дивне творіння людських рук виглянуло з-за кущів, тільки-но я проминув закрут стежки. Грубо тесані колоди, шпари поміж якими законопачено мохом, і земляна покрівля, густо поросла канарково-жовтими альпійськими маками. "Гей, хто там?" Мовчанка... Обережно, тримаючи напоготові берданку, прочинив я скрипучі двері, абияк збиті з горбилю. Порожньо, запах прілого чатиння. Під причею з кругляків - запас сухих дров, у скриньці, прибитій до стіни іржавим цвяхом, - сірники, трохи солі, дві грудки колотого цукру, декілька сухарів і найдешевша консерва – «бички в томаті».

Благословенний закон тайгових мисливців та ґеологів – залишати для когось, невідомого, бодай маленький харчовий запас і надіятись на таку ж шляхетність з боку інших. На всяк випадок... Це був власне такий випадок!

Минулої ночі, щільно застібнувшись з головою у спальні мішки, ми зігрівались власним диханням і слухали монотонний шум ріки, що вночі дещо стихав. Льодовики звечора підмерзали і рівень води в гірських річках, що живились від них, спадав. Зате вранці! Як лиш сонце освітлювало гірські хребти... о, тоді стережись! З-під країв льодовиків один за одним народжувалися жваві ниточки студених струмочків, що, грайливо переплітаючись у мереживну сіточку, зливалися, нарешті, у потужні потоки, наповнюючи річища. В долину прокочувалася навальна рвучка хвиля, ревіла, казилася, змітаючи колоди, вириваючи й перекочуючи каменюки, пориваючи необачних тварин та необізнаних з норовом гірських рік подорожніх. Коли я, скулившись од зимна, відчахнув полу намета, Оленка, зодягнута в брезентовий плащ з капюшоном, вже помішувала в казанку кашу. Я побіг до ріки вмиватися

- Швидше, - намагалась перекричати річку Оленка,- швидше-но! Бо незабаром сонце зійде...

Я поспішно ковтав гарячу кашу, запиваючи її чорним плитковим чаєм. Треба було встигнути переправитися на той берег, заки сонце освітить льодовики.

Ми таки запізнилися на ті фатальні дві чи три хвилини. Міцно тримаючись обіруч одне за одного, ми почергово, ніби в якомусь старовинному танці, робили по півкроку впоперек ріки. Аж ось... сталося. Зарожевіли снігові шапки і льодовики. Бракувало ще декількох кроків, щоб досягнути протилежного берега…

Умить я побачив високий, щільний вал води, що накочувався на нас. І все полетіло коміть головою. Нас збила з ніг і понесла долі рікою бурхлива ревучка течія. Розпочалася виснажлива і безнадійна боротьба із скаженим спіненим потоком, що ніяк не хотів випускати своїх жертв. Промоклі, наповнені водою наплечники тягнули вглибину, шию стискали високо підв'язані фотоапарат та моя рушниця-берданка. Про жодну плавбу не могло бути й мови. Час до часу лишень вдавалося сплисти на поверхню і жадібно вхопити ковток повітря.

Мене завжди обурювала неправдоподібна ситуація, мальовничо описана в пригодницьких книжках чи зображена в фільмах: море викидає жертв корабельної аварії на берег, вони лежать на прибережному піску наполовину у воді і не рухаються. Невже, думав я, неможливо бодай проповзти оті два кроки і лягти на суходолі...

Коли нас, покалічених каменюками і знесилених боротьбою за життя, якимось чудом викинуло на рінисту мілину, ми так і пролежали з годину напівзанурені у воду. Лише опісля стали рахувати втрати. Втрачено наплечник з обома спальними мішками, темні окуляри, рушницю і патрони, запас харчів, казанок. Залишився наплечник Оленки з мокрим, пошматованим наметом, а в ньому - загорнутий у провощений папір аварійний запас патронів- десять набоїв у мосяжних гільзах із завбачливо залитими воском пижами. Трохи нижче за течією присмирілої вже ріки на ріні лежала моя берданка тридцятидвійка з потрощеним прикладом, але вцілілою люфою і чинним замком. Шкутильгаючи, я поплівся ледь помітною стежкою уздовж ріки, можливо, надіючись знайти другий наплечник. Пощастило в іншому - вдалося знайти пристанище для нічлігу та ще й деякі припаси. Решту дня ми сушили над вогнищем знятий із себе одяг.

Ніч провели у напівсні, зігрівалися, притулившись одне до одного на кедрових лапах під тонкою тканиною намету. Вранці Оленка скип'ятила в консервній бляшанці, знайденій в хатині, чай із звіробою. Ми з'їли пару знайдених сухарів, а решту, разом з консервою, захопили з собою. Оглянулися: над дверима хатини красувалися гіллясті оленячі роги, прибиті кимось із мисливців, що полінувався тягти свій трофей на спині додому.

- Достоту, хатина Пера, - спало на думку. Згадалася фотографія сцени з першої постановки Ібсенового Пер Ґюнта. Пер, а грав його, здається, славний Б’єрнсон, стояв побіч достеменно такої ж хатини, як оця, оздобленої оленячим поріжжям.

***

Тижнем пізніше ми по черзі відмивалися в Оленчиному помешканні від дорожньої пилюки. Зодягнувшись в чисту піжаму, я вперше за довгий час розтягнувся на пружинних матрацах канапи. Оленка почарувала з програвачем і з гучномовців полинула прозора, як північне повітря, пісня:

«Зміцни його, о Боже, куди б він лиш не йшов,

Спаси його, о Боже, як смерть він де знайшов,

Я жду мойого друга, казав, що верне, сам -

Коли ж він не живе вже, то стрінемося...там...»

Потім підійшла до мене - проста і свіжа, в дещо вилинялій перкалевій сукенчині, з туго заплетеною старомодною косичкою і присіла на краєчку канапи. Подивилася мені просто у вічі і невміло, по-дитячому, поцілувала в уста... Потім - ще і ще... Я простягнув руки, щоб обняти її, але Оленка уникнула обіймів, зняла з програвача платівку і з притиском сказала: " Завтра о восьмій - літак." Двері до сусідньої кімнати зачинилися...

- Вибачте, - запитав я,- ви з Оленкою не родичі?

- Дивно, але ні...

- Чому - дивно? - не зрозумів я.

- Бачите, моя і Оленчина мами - подруги з молодих років. З дитинства ми виховувалися разом, називали один одного "сестричкою" і "братиком», відносини між нами були завжди братерськими. Про інші, здавалося, не могло бути і мови.

Мама Оленки - мініатюрна щупленька жіночка, лагідна і безмежно добра, вчителька-просвітянка, улюблениця селян, була вивезена до Казахстану "другими советами" як «чесеіровка» разом із сином - старшим Оленчиним братом. Вона ще не усвідомлювала себе вдовою. На запити щодо долі чоловіка "органи" відповідали брехнею: живе, мовляв, переведений до іншого табору. Якого? Подавалася "поштова скринька"... Новий запит - і нова брехня. А - чоловік вже давно спочивав у вічній мерзлоті з круглою дірочкою в потилиці.

Як лише Оленці виповнилося шістнадцять, вона поїхала вслід за мамою. Там, у Казахстані, закінчила медичний...

Повертаючись з нашої драматичної, але, як у доброму голлівудському фільмі, закінченої "геппі ендом" мандрівки, ми зайшли до статечного казаха - пастушого патріарха, пацієнта Оленки. Сидячи на грубій кошмі, слухаючи завивання вітру надворі, після тижневого напівголодного існування, ми поглинали вміло присмачений плов та запивали його солоним чаєм з молоком. А коли вечеря закінчилася ритуалом умивання рук, старий підійшов до Оленки, погладив її по голові старечою рукою із склеротичними жилами.

- Джакси доктор, карош доктор, спасла жизнь старий пастух... Наш доктор, - закінчив з притиском і закурив обсмалену люльку. Червоні промені печі-"буржуйки" освітили його оголений торс... Як на Шевченкових сепіях…

У мене на язиці вертівся ряд запитань. Всі їх увібрало одне, містке: «А що ж далі?»

- Що ж, як і кожен, чи майже кожен чоловік, я шукав отих – ефектних, модних, з сучасним макіяжем і вільними, не скованими "дрібноміщанськими забобонами" манерами...

Знаєте, ще перед мандрівкою Оленка повела мене в гості до старого ґеолога-колекціонера. Бажаючи, очевидно, покепкувати з дилетанта, він показав мені сірий безформний уламок... ну, камінь як камінь. Такий можна знайти в будь-якій карпатській річці.

- Камінець, - сказав я.

- Ага! Камінець, кажете?! - і показав виблискуюче гранями переливчасте

чудо...

- О-о, а це - самоцвіт!

- Ха-ха-ха, - зареготав ґеолог, - ні, друже, це скло, звичайнісіньке пляшкове скло, лише вміло опрацьоване, ограноване. А отой, як ви кажете, хе- хе, камінець...

Хитро примружуючи очі, він повернув каменюку іншим, відшліфованим боком. На мене глянуло із глибини каменя ніжнофіалкове око аметиста.

Отож тепер, під старість, розумію, що замість обробляти дорогий камінь, гранувати почуття, що тільки-но виглянули з першої відшліфованої поверхні, я, наче дурна дитина, хапав руками блискітливі скельця. І, як і Перові, діставалося мені від усяких таких, знаєте, красунь, Анітр-танцівниць! Що ж, усе це треба було пережити, як дитячі хвороби.

- Ви не одружені?

- Був...- він похнюпився і, на якусь часинку, замкнувся в собі, дружина..., пробачте, колишня дружина, завжди марила закордоном. Склала собі з рекламних проспектів, журналів та фільмів такий... узагальнений образ "країни Закордонії", де усі - багачі, всі їздять на елегантних лімузинах і мешкають у мальовничих котеджах, оточених рівно скошеними травниками та стриженими кущами. Неодмінно з рожевою магнолією та срібною ялиною перед фасадом. Країну Закордонію, де ніхто не стоїть у чергах, зате всі вранці п’ють помаранчевий сік, а надвечір - джин з тоніком... Старанно готувалася до виїзду. Ретельно вивчала англійську. Вона таки добилася свого. Знайшла далекого родича за кордоном... Виїхала, забрала з собою доню. Зараз пакує посилки в українській висилковій торговій фірмі. Інженер, кандидат фізико- математичних наук... Пакувальниця! Зрештою, кожен будує своє життя, як уважає за потрібне.

Анітра, дика арабська красуня, вперіщила коханця стеком по руках і на білому коні утекла в пустелю. Як там: "Коханцям біль - найкраща насолода…». Ха-ха-ха. Дурний ти, Пере-мазохісте, ой, який дурний.

Отже, одного фатального дня, як пишуть в романах, повернувшись з летовища, я відчув себе по-справжньому самотнім.

З Оленкою ми листувалися... вряди-годи, з нагоди свят, ім'янин, уродин. Нараз - відрізало. Півроку, рік... І нарешті - лист з далекого Казахстану, заадресований незнайомою рукою, каліграфічним письмом старорежимного інтелігента. Писав старий ґеолог-колекціонер.

Похмурого осіннього дня Оленка відлетіла на гірські пасовища старим санітарним гелікоптером, пілотованим досвідченим ветераном, що, наче кентавр, творив єдине ціле зі своєю підстаркуватою тріскучою машиною. Густий туман змусив пілота приземлитися на майдані передгірського селища. Перекусили в їдальні. Коли допивали чай, туман неждано розвіявся, виглянуло сонце. Пілот, притримуючи на грудях куртку з зіпсованою «блискавкою» заспішив до вкритої краплями туману сіро-зеленої машини, що нагадувала сумного клаповухого кролика. За ним підтюпцем бігла Оленка з санітарною скринькою. Треба було використати короткочасне покращення химерної осінньої погоди. Закрутилися, випростовуючись, крила-лопаті і, нахилившись уперед, гелікоптер злетів. Тоді їх бачили востаннє...

Два тижні кружляв над хребтами та полонинами літак. Розпитували у ґеологів, що на той час працювали в горах, у пастухів, прикордонників. Довідувалися на китайських заставах. Так, мовляв, і так, може, ненавмисно перетяли кордон, заблукавши в тумані. Ніяких слідів. Ніхто не бачив, ніхто нічого не чув. А зрештою... чи ж мало в Алтайських горах ущелин та ярів, льодовиків та лісових глушин. А безкраї простори тайги. Сибір неізходима.

Наступного літа я не втримався, поїхав. В помешканні Оленки нічого не змінилося. Скіснооке дівча, онука старого казаха - пастушого патріарха, поралося у кухні. Вона поселилась тут іще позаторік, як студентка медучилища, а тепер влаштувалася медичною сестрою в лікарні та оберігала нехитрий скарб своєї господині. Після обіду скісноока красуня принесла перев'язану шпагатом картонну теку, на якій було виписане фломастером моє ім'я. Я розв’язав охайно зв’язаний вузлик. Першим предметом, що потрапив до моїх рук, була старенька ґрамофонна платівка, та сама - з "Пер Ґюнтом". Рівчики спрацьовані, вочевидь, плиту часто програвали. А далі дві пачечки листів: тонша - моїх і значно грубша - Оленчиних, не відісланих, до мене. Я взяв один з них, писаний тої фатальної осені, десь за місяць до зникнення гелікоптера.

Він клацнув замочками вислуженої валізки і добув списаний подвійний аркуш, вирваний з учнівського зошита. Перегорнув сторінку і почав читати із середини.

"Історія Пера закінчується таким собі мелодраматичним геппі ендом. Постарілий, душевно знівечений волоцюга повертається до старенької Сольвейґ. І все! Кінець на тому місці, бо далі... А що далі? Автор добре знав - з двох самітників ніколи не з'єднається єдина цілість. Як у Платона, пам'ятаєш? Чотириногі й чотирирукі люди поділились буцім-то на половинки. І відповідні половинки шукають одна одну. Ми ж з тобою, мабуть, народились двоногими та дворукими... Чи пригадуєш наші лещетарські виправи? Ще тоді. в далекій юності. Ми завжди йшли поодалік од гурту, кожен з нас прокладав свої сліди. І кожен думав своє... А я донині не знаю, чи ми з тобою могли б бути справжнім подружжям. Хоча люблю тебе понад усіх. І, мабуть, власне тому понад усе бережу твою самітність, твою індивідуальність, твоє право бути собою. Адже, визнай, ти і в своїй родині був самотнім. Ти, як і Пер, нізащо не хотів стопитися з іншими у казанку відливника..." Тут лист уривається.

А знаєте, я і справді був самотнім у своїх поглядах і уподобаннях, що часто-густо не відповідали сучасності, самотнім у родині, де часто мовчав годинами, днями. І тепер я самотній - перед обличчям смерті, яка уже кружляє довкруг мене. Ось такі, бачте, справи.

Коментар вийшов банальним, ніяким. Згодом він додав:

- Саме повертаюся звідтіля. Провів там відпустку, намагаючись віднайти минуле... Доглянув могилку Оленчиної мами. І, знаєте, побував біля тої хатинки, що над рікою... Авжеж.

Коли у мене визріла думка - піти нашим давнім шляхом, старий ґеолог заперечив:

- Для чого ж іти? Зараз туди прокладено путівець, поганенький, щоправда, але проїхати можна. Аж до хатинки. Бери мого лімузина, він пройде.

Ми вийшли у двір, і старий зняв пошматований брезент з неоковирного, з облізлою фарбою і лишаями іржі, повоєнного всюдихода, що його в називали "ХБВ", тобто "хочу бути віллісом". Акумулятор безнадійно сів, але, покрутивши по черзі "кривий стартер", тобто пускову корбу, ми таки урухомили старий вередливий мотор.

- Поїдеш за кермом, - наказним тоном розпорядився ґеолог. – У мене, друже, того... катаракта... стареча. Та й слух притупився. Але з тобою поїду. Розрухаю старі кості...

Ми впакували на місце відсутнього заднього сидіння спальні мішки, трохи провіанту. Удосвіта вирушили. Залишили позаду забуте казахське кладовище, сполошили чуйного бурундучка, що тримав варту на своїй купині. Загальмували, щоб об'їхати патлатого ослика, який меланхолійно стояв посеред шляху і, роззявивши жовтозубу пащу, став пронизливо протестувати проти вторгнення в ці краї тріскучої потвори. Згодом наш вегікул, потріскуючи усіма швами та з'єднаннями, з'їхав зі степового тракту на кам'янистий гірський путівець.

- Обережно, друже, - сказав ґеолог, коли я гримнувся тім'ям в залізну розпірку брезентової буди, - вибачай, амортизаторів нема, а ресори від вантажівки. Трохи... того... твердуваті.

На обід ми зупинилися в знайомому місці, де тоді, давно-давно, пили з Оленкою воду з гірського джерела. На його місці знайшли брудну калабаню, що переливалась веселковими барвами машинного мастила. Навкіл валялися ланки тракторних гусениць. А над річкою лежала велика автомобільна шина, іржавіли консервні бляшанки. "Цивілізація, мать твою..." Я вперше почув брутальну лайку з уст старого інтелігента. "Культуру приніс диким кочівникам старший братик!" Перед лісовою хатинкою путівець закінчувався покроєним коліями майданчиком, засміченим відпадками "цивілізації"- іржавими деталями тракторів та автомобілів-всюдиходів, розчавленими каністрами та розбитими пляшками. Двері хатинки зірвано з завіс, на місці оленячого поріжжя стирчали цурпалки відламаних цвяхів. Маки на земляній покрівлі вже відцвіли...

На долину вологою периною лягав осінній туман.

- Що ж, заночуємо, - сказав ґеолог. Гори обняла тяжка осіння ніч - темінь залила все навкруги, як лиш сонце перекотилося через гірський хребет. Я увімкнув світло. Нехотя засвітилася єдина вціліла фара; старий акумулятор катастрофічно сідав. Ми нашвидкоруч влаштували нічліг. Я нарубав з поваленого неоподалік кедра лапастого чатиння, принесли спальники, замоцували дротом двері. Осіння вогкість нахабно влазила попід одяг.

- Нічого пана вдавати, ти он бушлата одягни, тепліш буде! - ґеолог кинув у мій бік засмальцьовану ватну тілогрійку. Незабаром засвистів на вогнищі мідний чайник, закіптюжений, вкритий корою спаленої деревної смоли подорожній чайник ґеолога. Я підставив кусень сірого хліба під вишкварок присмаленого на вогні сала...

Щось хруснуло під ногою. Мій товариш нагнувся і підняв чудернацьку річ - брудний скляний шприц з допасованим дерев'яним поршнем. Скло циліндра зісередини вкрив якийсь осад.

- Наркомани пройшли, - промовив ґеолог тихо, - кололися, наволочі. Звичайно, по коноплі йшли. На підпільні плантації.

Он там десь, у межигір'ї, їхні конопляні поля. Тож начуваймося - народ це непрогнозований!

Він витягнув з-під сидіння дубельтівку-безкурківку, зламав її і вставив два набої.

- Картеч, - сказав, - на вовка, взагалі, але й на вовкулаку згодиться. Вартуватимеш перший...

Я притиснувся спиною до колод, поклавши рушницю на коліна. Десь закигикав спросоння птах. Гори затихли. Лише віддалік шуміла на перекатах гірська річка. Туман розвіявся, і на небі з'явився місяць вповні, що освітив долину мерехтливим сріблястим світлом. І нараз я почув характерний звук гелікоптера. Звук зближався. Ось виринув з-за шпилів дерев і проплив на тлі місячного диску чорний вітряк, шаткуючи крилами блідий тремтливий промінь. Машина все зменшувалася і зменшувалася, доки блідою цяткою не злилася з диском нічного світила...

Ні-ні... цього не могло бути. Адже поночі ніхто не літає гелікоптером, а в горах - тим більше. Невже я заснув?

Ґеолог прокинувся докладно о другій. Роздув згасаючу черінь, підкинув дровець. Я прочинив скрипучі двері, заліз до спального мішка. Сон не приходив. І я знову підсів до вогнища. Певна річ, я розповів про своє видиво... чи, може, сон. Очікував якихось пояснень, квазівчених розмов про телепортацію, дематеріалізацію. Але ні. Мій товариш довго мовчки вдивлявся у вогонь, сподіваючись знайти в ньому якесь пояснення. Ватра червоною загравою освітлювала його обличя, примкнуті очі. Затим він підняв очі і промовив. Зовсім не те, що я сподівався почути:

- Недаремно те благословенне місце на землі називали Раєм. Усе тут було створене і упоряджене волею Творця. У якнайдосконалішій гармонії перебував тут світ живий і неживий. І ніхто, окрім Творця, не втручався в порядок і гармонію речей. Ніхто не порпався в землі, не вирубував під корінь дерев, що вмирали своєю, деревам належною смертю і трухлявіли, даючи притулок і поживу комашні. Ніхто не вбивав довірливих тварин та птахів, не загачував рік і не висушував боліт, позбавляючи болотну живність житла і поживи. Ніхто не розбивав молотком каміння, заглядаючи усередину і вишукуючи блискучі жилки та переливчасті самоцвіти. І жити б у цьому куточку першим людям, у згоді з Творцем, під його теплим крилом, дякуючи повсякчас Йому і знаходячи в тій молитовній подяці трепетне всеохоплююче умиротворення.

Але ж обуяла наших Прародичів пиха незмірна, і подумали вони: "Чи все у цьому затишному куточку землі таке, як слід? Чи ж досконалий Всевишній у своїх творіннях? А чи, може, слід було б щось підправити, змінити. А заодно впізнати, що єсть добро, а що зло. Власне!"

- Що ж,- сказав Творець. - Може, й справді ви такі розумні, що вмієте розрізняти добро і зло. Ідіть! Віддаю вам вашу волю. Розмножуйтесь. Кермуйте земними справами. Втішайтеся ілюзією своєї могутності, своєї винятковості, свого ілюзорного права визначати добро і зло. На відміну од вас, я знаю, що з того вийде. Колись ви назвете це проґнозуванням. Отже: будуть оголені гірські схили на місці вирубаного лісу і обмілілі потоки. Будуть гнилі озера замість річкових бистрин. І виродиться звірина у ваших лісах, бо ви нерозважно винищите хижаків, що пожирали найслабших, деґенерованих, і ті каліки розмножуватимуться. Ви навчитеся досконало вбивати, і вбивство Каїном брата Авеля здаватиметься нездарним супроти спалювання людини живцем чи задушення її отруйним ґазом. Ви одностайно проголосуєте за страту вашого Учителя - мого Сина, і це буде ваш перший, але не останній референдум. І ще не раз ви кричатимете від екстазу, коли будуть катувати, вішати, четвертувати ваших Пророків, оборонців ваших прав... Або дріматимете в Гетсиманському саду. Ви навчитеся розривати залізом на кусні ще ненароджену дитину у лоні матері. О, ви багато чому навчитеся.

І коли, схопившись обіруч за голову, шукатимете забуття, ви не згадаєте про спасенну молитву, про звертання до Мене. Ні, ви шукатимете забуття у вині і зелах, і діти ваші, починаючи від Ноєвих, позабувши мої заповіді, насміхатимуться з вас. А коли зійде кривава зірка Полин...

Він замовк, кинув погляд у згасаюче вогнище, по жарі якого вже про сірі хмарки вмирання.

- Так, друже! «Всеохоплююча зірка Полин проросте в сліпих страховищах ваших будинків і в обпалених незнаним досіль вогнем руїнах ваших ваших душ», - сказав Господь. І - сталося. Ми з тобою живемо під знаком цієї всеспопеляючої зорі. І чиста душа не може залишатися на переповненій скверною землі. Навіть цей, колись далекий і незайманий клаптик землі опанувала нечисть... Ось і Оленка відлетіла. Та й мені незабаром стелитиметься під ноги молочний шлях…

Під ранок я заснув і спав міцно з годину. Коли ми їхали назад, ґеолог мовчав. Він змінився до невпізнання - раптом постарів на декілька років, риси обличчя загострилися. Мені здавалося, що він соромиться нічного монологу… Я зосередився на керуванні, намагаючись утримати колеса обабіч глибокої колії Мій товариш розумів: недоспана ніч не дозволяла розпорошувати увагу. Проте, як лише ми виїхали на степовий тракт, ґеолог заговорив:

-Тебе, друже, напевне, здивувала моя нічна проповідь. В цих краях ніхто не слухав би моїх слів. Тут ніхто не думає про вічне. Годі знайти людину, яка бодай раз у житті тримала б у руках Біблію. Я, знаєш, такий собі релікт, дивак-мислитель, семинарист-розстрига. Три роки вчився у духовній семинарії, затим два роки в академії. Круглий відмінник... Проте не зміг, серцем не сприйняв того, що викладали статечні бородаті наставники. Знаєш, вони мені нагадували викладачів партшколи. Як і ті, вони, напевне, не вірили в те, що читали нам із заяложених конспектів. Нарешті я вирішив: ні, такі посередники між Творцем і мною, чи, може, навпаки, межи мною і Всевишнім, якщо не шкідливі, то, в усякому разі, зайві. І я став розмовляти з Господом без посередників. Багато читав: отців Церкви, давніх філософів, намагався збагнути приховану мудрість Святих Книг...

В оцьому краї я знайшов залишок, уламок тієї райської долини, з якої Творець вигнав своїх нерозумних дітей. Серед незайманої природи, серед простих і наївних, наче діти, аборигенів я знайшов Бога. В усьому: і в дівичо блакитному небі, не затьмареному димом заводів, і в пінястому потоці стерильно чистої води, і в яскравих зорях, недоступних міщанам, я вбачав Його. Тут, в горах, у тайговій глушині, я просто, по-синівськи, розмовляв з Ним. А для того, щоби майже цілорічно бувати поза містом, як кажуть ґеологи, «в полі» закінчив ґеологічний технікум та вступив на працю до розвідувальної партії.

І була одна, лише одна людина в усьому великому світі, що розуміла мене, що так, як і я, могла існувати лише в цьому, ще не зараженому так званою цивілізацією, світі. Її чистота і незайманість могли співіснувати лише з чистою і незайманою природою".

- Оленка? - недоречно запитав я, хоча навіть дурневі було б зрозуміло, що це вона...

- Я кохав її, друже, - він відвернув голову від мене; мабуть, приховуючи свої зволожені очі,- а вона... Він раптово і пильно подивився мені просто у вічі - вона кохала тебе. Ох, як я заздрив тобі, слухаючи дифірамби на твою адресу. Який-бо ти мудрий, і начитаний, і здібний науковець. Що ж, різниця віку в 20 років, це таки... різниця.

Він помовчав, притулившись головою до металевої підпори.

- Так, так, друже. Я розумів: ти ніколи не покинеш заради неї насиджених місць, престижної праці. Та й вона не залишить оцього єдиного місця, співзвучного з її душею...

- І з моєю, - додав згодом. - А зараз... Зараз втрачено останній райський куточок незайманої природи. І їй нічого більше робити на цій спотвореній варварами землі... А мені? Куди податися мені?

Коли ми прощалися наступного дня, він напустив на себе неприродно жартівливий тон опереткового бонвівана. Ми заштовхали облізлу колимагу у кут захаращеного подвір'я, мабуть - назавжди. Обнялися міцно, по-чоловічому.

- Вибач, друже, - сказав він, - не проводжатиму... Ну, ну, без сентиментів. Ми ж мужики, чи не так? А знаєш, є тут одна вдовичка років сорока... Може, трусону стариною?

Я знав: насправді він не вірить у це.

***

На наступній станції до нашого купе підсіло двоє молодиків. Розповідь мого попутника обірвалася.

Коли настав час висідати, мій товариш поквапом зодягнувся, взяв стареньку валізу. Ми міцно потиснули один одному руки. І нікому з нас не майнула думка обмінятися адресами, бодай назвати свої імена. В сірій імлі вечора зникала його трохи пригорблена постать...

1993-1994