Олександр Кіцера

Розстріляний Христос

Сюжет цієї новели навіяний баченим 90-х років в храмі Пресвятої Євхаристії у Львові образом Розп’яття, простріленим, вочевидь, автоматною чергою.Його кожного року виставляли на Страсному Тижні. Я багато роздумував, споглядаючи цей прострілений образ. Звичайно ж, напиасне – лише гіпотеза; як справді розстрілювали Розпятого, можна лише здогадатися. Водночас, низку ситуацій, описаних в цьому, дещо детективному за змістом , оповіданні взято із життя.

Докторе, а подивіться-но сюди! Хто його так подрапав? Душив ‘го хто, чи як? "Стефко від небіжчиків" - так звали цього колоритного добродія, шморгнув закатареним носом, зняв грубі прозекторські рукавиці і запалив згаслого недопалка, завбачливо залишеного на беріжку вмивальника. Затим, примруживши ліве око, що до нього здіймався ядучий дим з підмоклої "Пріми", взявся гострити ножі. Стефко був зодягнений у витерті закороткі джинси і взутий, по грубих вовняних шкарпетках, у старі калоші, вельми вигідні на вогкій підлозі прозекторію. Зашморганий халат, колись синього кольору, висів на ньому якось криво і нефоремно.

• Що ви плетете, Стефку!? Таже з церкви його привезли, цього небіжчика. Хто би його в церкві душив!? Напевне, інфаркт чи інсульт...- заперечив елегантний доктор з маленькими вусиками та прилизаним шпакуватим волоссям. І додав:
• Беріться до роботи, Стефку!
• Не мож, пане докторе. Випадок, прецінь, судовий... Викликайте судмедексперта і слідчого.

Судмедексперта знайшли швидко. За півгодини заявився і слідчий - молоденький хлопчина з коротким "їжачком" в халаті наопашки.

• Дивіться! - експерт розігнув скорчені пальці покійного- За нігтями – епідерміс¹... Власний чи...? - запитав молодий слідчий.
• Чи то я пан-Біг, щоби то знати - знизав плечима експерт. - Лабораторія покаже - Зупинив погляд на голому торсі худого чоловіка, чи, радше, того, що колись було чоловіком. - Виснажений. Голодував чи може хвороба його так... А штани чому-сте не зняли?
• Смердит, пане докторе!
• А ви що, до парфумів звикли... тут, в анатомці?

Експерт окинув оком неоковирного брудного Стефка.

• Але ж він ся вс..в, пане докторе.

Молодий слідчий поворушив у пам'яті те, що виніс з курсу судової медицини... "Мимовільна дефекація, як наслідок асфіксії²". А може справді його задушили!?

• Гляньте сюди - експерт прикликав кивком голови лікаря-патанатома- Помацайте трахею. Щільна, чимось заповнена. Ну, звичайно, пухлина, концентричний ріст. Чим він дихав? Таж просвіт ледь пропускає сірникову головку...
• При повільному рості пухлини трахеї хворі навдивовижу адаптуються до гіпоксії зауважив патанатом. Доки якась крапля не переповнить чашу...
• Ото власне ця крапля, - експерт вийняв з вузенького каналу жмуточок просоченої кров'ю вати.
• Кров з носа зупиняв, напевне... Ну, звичайно! Дивіться, права ніздря заткана ватою... Зааспірував³ , видно, отой кусник.
• Ну, бачите, колеґи,- експерт поблажливо назвав колеґами молодого слідчого і навіть засмарканого санітара Стефка- Усе просто, як пісня. Детективної історії не вийшло, пане-колего - звернувся до слідчого - Але ви не журіться. Все попереду.
• А звідки його привезли? - запитав слідчий.
• З монастирської церкви, тієї, що на горбочку, поруч зі старою вежею.

***

Отець ігумен запросив сісти, запропонував філіжанку чаю.

-Де його знайшли, отче, отого... покійника?

• Біля образу... розстріляного Христа, - спокійно відказав отець ігумен і погладив густу чорну бороду.
• Як це... розстріляного Христа? Може - розіп'ятого?
• Так, розп'ятого, а потім - розстріляного...- Отець поглянув просто увічі слідчому,- Ходімо!

Справа від іконостасу, при вході до захристії стояв на малярських шталюґах старий образ. Троє розіп'ятих: Ісус, двоє розбійників, поряд - страждальна Мати, ще декілька фігур... А це що? Десяток, чи більше наскрізних, здебільшого округлих отворів.

• Хто, отче?!
• Хіба я знаю хто, пане слідчий. А зрештою, чи це так важливо, щоби я... щоби ви знали... Господь знає. Він судитиме, а може... вже розсудив...
• Отче, пробачте, а звідки він у вашій церкві, цей образ?
• О, то цікава історія. І давня. Ще за царя Микити,- всміхнувся отець ігумен,- я, підпільний монах і початкуючий маляр, мандрував бойківськими селами разом з моїм учителем Йосипом Вівчарем. Пензлі і фарби в наплечниках. Знаєте, як то: там образ намалювати чи, скажімо, плащаницю, там підреставрувати іконостас. За нічліг, за харчі, рідше - за грошенята. Бо то ж, розумієте, фарби треба купити, полотна, пензлів. Отак і мандрували ціле літо горами... В одному селі, Миколинцях, церква виявилася зачиненою, а властиво - перетвореною на склад. Ночували у старого бойка, колишнього паламаря, на сіні. Раненько, на світанку, полізли на дзвіницю. Східці, здебільшого трухляві, деяких взагалі не було. Дзвонів - ні сліду... В покрівлі бракувало ґонтів. Помилувалися сходом сонця і рожевою мрякою над верховинами гір. Коли сходили донизу, мій вчитель присвітив ліхтариком. Під глухою стіною стояло прихилене полотно на рамі, подірявлене у багатьох місцях. Повернули полотно образом до себе... так, це був власне Христос... розстріляний...

Паламар, вочевидь, знав історію образу, тобто історію розстрілу Розп'ятого, проте боявся нам розповісти щось, напевне, відоме йому, але заховане у тайниках " пам'яті. Лише його старенька дружина пробовкнулася, мовляв - то справа "стребків", але одразу осіклася і замовкла під строгим поглядом чоловіка...

Дев'ятдесятого року ми приїхали по той образ. Старенький паламар вже спочивав на прицерковному цвинтарі під скромним дерев'яним хрестом. Дзвіницю випрятали і влаштували в ній греко-католицьку каплицю, бо ж церкву захопили московські православні. Стіни прибрали дешевенькими образами - розмальованими аніліновими фарбами чорно-білими фотокопіями розповсюджених олеодруків... І ні сліду розстріляного Христа. Ходили, розпитували. Але... знаєте, як то буває. Образ був тут, поруч. Новий господар паламаревої хати залатав ним покрівлю над дровітнею. Довелося привезти з району аркуш бляхи і виміняти на образ... Ось така історія, пане слідчий. Отець ігумен посміхнувся кутиками добрих блакитних очей.

Старенький облуплений "ПАЗ" натужно долав кам'янисту гірську дорогу, тяжко спрацьований кузов загрозливо тріщав, ціла машина часто перехняблювалася, наче стоптаний черевик на бруківці. Нарешті водій загальмував з протяжним скрипом, відчинив двері і з них почали вивалюватися розпарені спресовані пасажири, що знемогли від задухи, всепроникливої пилюки і трясанини. Він обернувся, бажаючи допомогти бабусі, що її чорна хустина збилася на потилицю, опростоволосивши ріденьку старечу сивину. Бабуся ніяк не могла поставити набряклу ногу на дорогу і топталася на високій приступці... а зісередини напирали спрагнені свіжого повітря пасажири. Старенька сперлася на руку молодого чоловіка і ледь не впала.

• Дякую,- прошепотіла вона нежданному рятівникові і кинула погляд йому увічі...- Ростику, звідкіля це ти!? Пробачте, Ви...

Він упізнав ці очі - добрі очі учительки молодших класів Ганни Кирилівни. Ну звичайно, це вона - його добра, розумна і вирозуміла вчителька.

• Ростику, автобус далі не піде. Ночуватиме тут, а вранці забере пасажирів з Миколинців і повернеться до Львова. Ти ж… Ви ж до Миколинців, Ростику. Може, заночуєш у мене, місця багато.
• Авжеж, Ганно Кирилівно. Коби лише не справити Вам клопоту. Я у відпустці, отож спішити нікуди. Завтра пішки піду горами до Миколинців...
• Ростику... пане Ростиславе! Та ж то далеко. А ти... Ви у мештиках, в убранні.
• І з чого б це Ви, Ганно Кирилівно, стали до мене звертатися на "Ви"? Будьте ласкаві, говоріть зі мною так, як тоді... колись.
• Згода, Ростику, але ж ти, небоже, голодний...

Незабаром на пательні апетитно зашкварчали терті картопляні пляцки. Господиня добула з маленького льоху глечик зі сметаною, зав'язаний чистою полотниною.

• То ти, Ростику, до Микулинець. Справу якусь службову там маєш? А зрештою ні, не треба... То, мабуть, секретна справа. Ти ж юрист, слідчий, чи... може прокурор?
• Практикант, наразі. Але приїхав чисто приватно, за рахунок відпустки. Зрештою, цікавлюся однією справою, просто цікавлюся. Знаєте, Ганно Кирилівно, досить загадкова історія. Якийсь неопізнаний волоцюга раптово помер у церкві біля підніжжя розстріляного Христа...Вчителька стрепенулася.
• Розстріляний образ Христа? Постривай, Ростику, та ж то власне в Миколинцях... Фамуляків Орест, стребок, розстріляв з автомата образ... Розп'яття. Невже той самий образ?
• Ба, коби то знати! - у Ростислава мимоволі "вискочило" оте рідне бойківське "ба"...

Стара вчителька розсміялася дзвінким, навдивовижу молодечим сміхом...

• Бойко з тебе вилазить, Ростику. Як я не воювала з вами в школі супроти тих "шкло ся сказило", "верзь то!", "ймай 'го!"... Це "ба" вискочило з тебе, як ото соломинка з парадного плаща їмості, що приїхала фірою до міста. "Бойку, дам ти п'єтку, лиш не кажи "ба"".
• Ба, кобисте дали,- підхопив Ростислав... То... може розповіджте, Ганно Кирилівно!?
• Бачиш, Ростику, те, що я тобі зараз розповім, здебільшого почуте від інших. Чейже знаєш, що я родом з оцих країв. Тут починала вчителювати, сюди й повернулася доживати віку. До цих смерічок і кам'янистих потічків. До батьківської хижі. Моя це земля, бідна, неродюча, а проте моя... Моя старенька хата, що зітхає уві сні якимось таємничим, притаманним старим будівлям згуком. Мої кичери, тай люди мої... рідні. І місце я приберегла на цвинтарі, поруч з могилками Батьків... Я, знаєш, передбачливо посадила там ялівчик, щоби місце не зайняли... Шляхи мої недалекі. Навчалася в Дрогобичі, вчителювала тутечки, поруч, в Миколинецькій школі. А у вісімдесятих мене "попросили" на пенсію. Бо на моє місце претендувала'' колгоспна головиха... А в твоєму рідному містечку якраз знайшлася вакансія вчительки початкових класів. Отак, Ростику, звела нас доля... Але про що це ми говорили? Ага! Фамуляки, Ростику, то були... знаєш, як ото у Франка: "Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох"... Не один бойко з цих країв таки справді йшов угору, добився становищ, посад. Знаю таких - упертих, затятих, що впроголодь животіли на міських станціях³ але кінчали ґімназії, навіть університети... Фамуляки, Ростику, з льоху, щоправда, вилізли, але догори якось не пішли. Пияки, авантурники, продажні шкури. Татуньо за польських часів переніс метрику до костела, дохрапався посади постерункового поліцая. У вересні тридцять дев'ятого заховав мундур і вітав сов'єтів з червоною хоруговкою. Взяли його сторожем до сільради, але хтось щось бовкнув про його поліційну кар'єру, отже, вигнали. До фізичної праці був незвичний, тож почав гнати самогоняру. Спився притому, як кажуть люди, "спалився від горівки".

Старший син Савка працював у Львові монтажником, підробляв тим, що з доручення компартійних органів спилював хрести на банях церковних... Зірвався зі шпиля ґотичної костельної вежі і, як кажуть, не було навіть що до трумни покласти...

Що ж до Ореста, то він розпочав долати службові сходи, записавшись до горезвісних "стребків". Стеріг колгоспне сіно, чергував у сільраді. Згодом став підручним у оперуповноваженого Ніколая Мухіна. Всюди разом ходили: високий мов жердка, Мухін і опецькуватий Орест. Чисто тобі Пат і Паташон^4....

• Занудила я тебе, Ростику, подробицями. Але власне доходжу, як кажуть поляки, "до седна справи". Отож, як я вже розповіла, взяв Мухін Ореста до себе в науку. "Нє боїсь, Арєст, я із тебя, паря, настаящєво чекіста сдєлаю. Вот тока, бля, душонка у тєбя буржуазная. Сєрунчік ти, рєліґіозних предрассудков, бля, не лішілся..." Клявся йому Орест, що, мовляв, ні в Бога, ні в чорта не вірить... "А ти дакажі, паря! Дєлом дакажі!"

Завів його якось Мухін до церкви...

Усе, що далі розповідала старенька вчителька, надзвичай образно відклалося в пам'яті Ростислава. Сухі факти обростали деталями. Уявився йому порожній Храм Божий, пограбований зайдами, залишений наляканими вірними, вчувся скегіт немащених завіс. Зліва у притворі, припертий до стіни, стояв образ - Розп'яття... Ісус у передсмертних муках, два розбійники поруч. Страждальна Мати. Призахідне сонце своїм променем саме освітило Спасителя.

• «Вішь, как мучаєтся,- оскалив гнилі жовті зуби оперуповноважений,- а ти... ему памаґі. Прістрєлі єво... і тєх двух заадно.»

-Як це?

• А вот так, паря... Дакажі, што в боґа нє вєрішь!

Орест тремтячими руками став підіймати гвинтівку. Проте Мухін владним рухом забрав у нього тяжку "трьохлінєйку", подав натомість зняту з плеча власну "пепешку".

• Ти із автомата іх рєзані, паря!

Сухим тріском роздалася черга у порожньому храмі. Звершивши "подвиг", Орест кинув автомат і розплакався. Ніхто цього не бачив, проте Ростислав знав - було саме так. Достеменно відомо, що після цього випадку Орест ніколи більше не брав до рук зброї. Мухін втратив до нього всяке зацікавлення. В кожному разі, до особливого провокаційного загону "псевдобандерівців", який саме формувався, Ореста не взяли. Не витримав випробувань... Куди той образ подівся, питаєш? Цього ніхто не знає. Кажуть, старий паламар його заховав. А Мухін ніби-то незабаром загинув при облаві на наших хлопців... А що з Орастом? Школу він ледве закінчив, та й то - за "заслуги". Когось там "разоблачив", на когось вчасно доніс. Знаєш, Ростику, вчитель української мови і літератури через нього поїхав "на білі ведмеді". На уроці якось згадав про Хвильового, ну а Орест відразу ж доніс новому уповноваженому. Забрали вчителя... Недовго промучився, неборака. Кажуть, захворів на сухоти, чи, може, мав їх уже перед тим, в прихованій формі. До сільгоспінституту Орест вступив завдяки комсомольській путівці. Жив у гуртожитку. Наприкінці жовтня 1949 року вбили Галана, отого самого, що плював на Папу, на Бога, на українських патріотів. Велено подати списки студентів, котрі тої ночі не ночували в гуртожитку. Один з пожильців кімнати справді не ночував - напередодні поїхав у рідне село по "мариндю", як у нас кажуть, тобто по харчі. Староста кімнати, інвалід війни, родом з Луганська, не подав його прізвища до деканату. Орест, проте, доніс. Хлопчину одразу ж забрали, більше його ніхто не бачив. А злощасного луганчанина "розбирали" на комсомольських зборах, спочатку на групових, потім - на факультетських. А відтак у райкомі наказали покласти на стіл комсомольський квиток; на той час це означало виключення з інституту без права поновлення... Щонайменше.

Проте доля склалася по-іншому. До Львова приїхав Микита Сергійович Хрущов. Промовляв в оперному театрі перед партійно-комсомольським активом. Звичайно ж, таврував ганьбою українських буржуазних націоналістів, "охвістя петлюрівсько-бандерівських емігрантів". Закликав до більшовицької пильності, вимагав підсилення політично-виховної праці, у якій радив неодмінно опиратися на молодь зі сходу України, на земляків доблесних краснодонців, молодогвардійців. Тут, сам розумієш, комсомольські ватажки схопилися за голову. Луганчанина поновили в комсомолі, призначили чи то сталінську, чи може ленінську стипендію

Одразу по тому Ореста знайшли страшенно побитим, непритомним, на схилі Високого Замку. Довго лікувався. Став, як кажуть, слабий на голову. Вчитися дальше не міг. Повернувся до села - зарослий, передчасно постарілий. Люди оминали його. Лише декілька друзів-пияків складало його компанію. Разом пропивали його пенсію "інваліда Вєлікой Атєчєственной Войни". Востаннє його бачили в селі у п'ятдесятих роках. А згодом його не стало... Ні, ні, не помер...

Кажуть, виїхав кудись, на Донбас, а може в Росію.

* * *

***

Ростислав прокинувся, за звичкою випростував під ковдрою ноги, торкаючись босими ступнями холодного бильця металевого ліжка. Намацав ногами капці. Увімкнув кавоварку і ще на мить шугонув під ковдру.

Відпустка закінчувалася. І провів він її, свою відпустку, якось безглуздо, у безрезультатних роздумах над долею якогось волоцюги-пияка... Чи є якийсь зв'язок поміж брудним бомжем, хворим на рак, і розстріляним Ісусом? Не знаю, ще не знаю, але, мабуть, є. Зрештою, усе на цьому світі якось пов'язане... Звідки він взявся, де жив? З ким спілкувався? Минають дні, тижні, а у великому місті, заклопотаному своїми повсякденними справами, ніхто не відгукнувся на запити газет, на оголошення в телепередачах. А може це був Орест - проклятий Марко. Ні, ні, його приватне слідство ні до чого не призвело. Побував, щоправда, в горах, побачився зі старенькою вчителькою...

- Ростиславе Миколайовичу, що це ви отаким анахоретом живете, - бувало, картав його шеф - Тридцятка на носі, а ви все горами з наплечником гасаєте. Одружитися пора. А може й справді настав час...

І неначе у відповідь на ці роздуми задеренчав телефон:

"Ростику, де це тебе носить, - зазвучало оксамитове, дещо приглушене меццо-сопрано Марійки, - Ану, збирайся швидше, лінюху-лежебоко і - до Шевченкового гаю, бо то власне нині наш хор співатиме до Літургії в лемківській церкві... Якщо будеш чемний, то по відправі запрошу тебе на вареники. Ну і ... послухаю реляцію про твої походеньки... До речі, маю для тебе цікаву знахідку. Може це якась ланка до твоїх пошуків."

Сказано все це безапеляційно, так би мовити - до виконання. Марійка вміла бути ненав'язливою, дискретною, але, в деяких ситуаціях потрафила проявляти наполегливість.

Перед відправою Ростислав присів на грубо тесаній лавочці, що пахла свіжою сосновою смолою. Поруч червоніли на кущику останні суниці. На долоні приземлилася божа корівка із двома чорними цяточками на червоних лакових крильцях і взялася чистити передніми лапками блискучу чорну голівку. До лавочки підійшов, смішно кривуляючи на незвиклих ще до ходи ніжках, маленький хлопчик. Несміливо взяв з руки незнайомого чоловіка стебельце з двома червоними ягідками...

• Ну чого це ти, Михайлику, надокучаєш чужим... У цього пана, либонь, і свої дітки є.

Але хлопчик явно вподобав собі чужого добродія. Всміхнувся безтурботною дитячою посмішкою і рішуче простягнув Ростиславові свій скарб - плюшевого ведмедика.

А воно й справді пора... завести сім'ю, пару отаких карапузів, хлопчика і дівчинку, наприклад,- подумав пан слідчий і якесь незнайоме ще почуття пухнастим клубочком підкотилося до серця...

• А тепер, Ростиславе, на обіцяні вареники. Ліпила я їх сама... оціниш. Як тільки пані Марцинякова зочить нас напочатку вулиці, вареники, чи, як вона каже, "руські пироги" потраплять до окропу.
• Яка знову пані Марцинякова,- невдоволено пробурчав, бо ж розраховував на полуденок "тет-а-тет".

- Не вередуй, Ростику, та ж то власне пані Марцинякова буде сьогоднішньою атракцією!

***

***

• Бо то так, прошу шановного пана: я тут на посаді двірнички. І покійний малжонок мій був двірником. За Польщі говорилося "струж". О, за Польскі, прошу пана, то був порядок,- Марцинякова ностальгічно зітхнула,- брама ся замикала о годині одинайцятій вечір. Як приходив зав'яний льокатор⁵ десь по півночі, то мусив дзвонити. Мій Марциняк вставав і виглядав без вікно. Знаєте, був такий вершик:

Stróż!

A cóż?

А bramę otwórż!

А dycha jest?

Jest!

No, to fest! ⁶

Після днів виплати спання властиво не було, але нераз за ніч набігало і два злотих... Аякже, ще за перших сов'єтів був порядок, і за німців. А потім замок виламали. Жарівки по сходах покрали... нині за ніц бим не вийшла вночи на сходи. Особливо тутка, на Підзамчі... А коли ся спровадив до кавалєрки той мочиморда, лютеран...

• Ветеран,- делікатно поправила Марійка.
• Но, власьнє, кажу, лютеран. Колєжки разом з ним емеритуру, пенсию, значить, пропивали, що то йому десь з Росії присилали. Матінко, найсвятіша Панєнко! Хляли щоденно, а потім на сходах паскудили: сикали по стінах, риґали, за перепрошенням. Одного разу приїхала з Росії кобіта, десь так по сороківці, резолютна така, ніби цурка його. Спрала папуньцю на квасне ябко, забрала, що було в мешканні цінного, якісь документи, пенсийну книжку і поїхала гет. Від того часу почав наш лютеран ходити по смітниках, по парках. Фляшки збирав і продавав. Відтак захворів. Лежав, пане, як Лазар, в тій багнюці, в смердячому лахміттю. Паскудив, за перепрошенням, під себе. Змізернів, зіщуплів на ніц, пожовтів. Колєжки, що то з ним пиячили і цілувалися по запиячених писках, залишили його на паству льосу⁸. Час до часу пряталам м йому трохи, принеслам якої зупи. Бо то, розумієте, як не як людина, боже створіння...
• А як його звали, не пам’ятаєте? - втрутився у лавину слів Ростислав, - Чи може Орестом?
• Е, нє, прошу пана... Федотом 'го звали колєжки-мочеморди. А участковий - "товаріщєм Івановим"...

Стежка, якою прямував слідчий, увірвалася. Іванов... Федот. Ніякий не Орест... і не Ніколай Мухін. А проте... Як оповіла пані Марцинякова, "лютеран" зник безслідно в тому часі, коли знайдено покійника в церкві, під розстріляним Христом. Ще один збіг. Федот Іванов скаржився двірничці на задуху. Декілька разів чула вона від Іванова такі слова: "Вєрьовка по мнє плачєт, хазяюшка. Вот прямо чувствую, как ана сдавліваєт мнє ґорло... шєю». В такі хвилини він справді задихався, дряпав шию брудними пазурями, намагаючись увільнитися від гаданого зашморгу.

***

Дільничний уповноважений, старший лейтенант міліції, застібнув комірець і чемно подав руку.

• Іванов? Так-так! Федот Іванов, ветеран війни. Був такий. Пропав безвісти... а хто його знає? Може, сів на потяг та й поїхав. Дромоманія⁸, чи не так (дільничний похизувався знаннями з основ судової психіатрії) ... Паспорт... паспорта не мав. Ага, пригадую. Приїздила з Росії ніби-то донька його... Може, хотіла забрати його з собою. Був якийсь скандал, побилися... Кричала, це сусіди чули, що не визнає його за батька, ще там щось про злодійство, про крадені документи. Забрала паспорт, пенсійне посвідчення, ще якісь там документи і речі і… слід по ній загинув.
• А ви про того волоцюгу не чули, пане старший лейтенанте, того неопізнаного, що раптово помер у церкві?
• Чув. Але Іванов... Іванов у церкві! Таж то атеїст, пияк, бешкетник... Що би він робив у церкві? Ні, ні, неможливо...

Справді... Незвідані путі Господні. Відчиняючи увечері поштову скриньку, Ростислав видобув з неї декілька газет і лист. Конверт акуратно заадресований виразним, заокругленим письмом. Звичайно, Ганна Кирилівна.

"…Опріч того хочу повідомити тобі, Ростику, що приїздила в наші краї жінка з Росії. Наказала охочим заробити збити табличку з надмогильної плити одного з похованих енкаведистів... отого самого Мухіна і вцементувати натомість привезену з собою... з ім'ям рядового Федота Іванова. Попервах сторонилася наших людей, але, врешті, розговорилася. З'ясовується, це її батько загинув при облаві на упівців. А Мухін забрав з кишені вбитого документи і підклав натомість свої. Іванов був тоді нещодавно мобілізований, за ним не тягнувся кривавий слід розстрілів, тортур і провокацій. І жив би собі садист Мухін з чужим ім'ям та прізвищем, коли б не зустріч Антоніни Федотівни Іванової десь там, у російській "глибинці", з Орестом Фамуляком, наркоманом-алкоголіком, родом з Карпатських гір. Від нього й довідалася, що то не Мухін, а її батько Федот Іванов похований у могилі на гірському цвинтарі. А Орест, Ростику, помер на чужині... самотнім. Це достеменно стверджує Антоніна Іванова...".

Отже - Мухін. Це енкаведист Ніколай Мухін помер біля підніжжя розстріляного Ісуса. Про образ, розстріляний з його наказу, Мухін ймовірно почув з розмов сусідів. Очевидно, його потягнуло до цього образа, як тягне сливе кожного злочинця на місце злочину. А може... може хотів упасти навколішки перед образом і просити прощення? Просити Розп'ятого і Розстріляного звільнити невидиму петлю мотуза на його шиї, або... затягнути її остаточно, припиняючи земні страждання...

***

***

В розмовницю монастиря просочувалася влізлива темрява дощового осіннього передвечір'я. Ростислав закінчив тривалу розповідь. Запала мовчанка.

Згодом промовив отець ігумен:

• Чия вина більша, питаєте? Того, лєґіонера, котрий вбивав цвяхи у зболене тіло Ісусове, чи того сотника, що владно вручив йому молот і цвяхи... Збаламученого комуністами хлопця, що, судомно натиснувши на гашетку автомата, стріляв у образ Спасителя з наказу карателя, а чи самого карателя, що подав йому автомат, подав, аби переконатися у завершеній справі спокуси, у цілковитому викоріненні навіть тих, ледь тліючих залишків християнської моралі, успадкованих від далеких предків. Адже сказав Учитель учням:

"А хто спокусить одного з тих малих, що вірують в мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому па шию і він був утоплений у глибині моря."

• Отче, - запитав Ростислав, чи слід нам, християнам, молитися за спокій душ таких, як Орестова, чи, тим більше, Мухіна?

Отець ігумен в задумі розчесав довгими тонкими пальцями аскета з візантійської ікони сивіючу бороду.

• Милосердя Господнє безконечне... Його не осягнути нашими приземними поняттями. Тож, коли подаватимете... за упокій душ, допишіть вкінці: "і за душі в чистилищі". А зрештою, інколи чистилище чи й пекельні муки розпочинаються вже тут, у земному житті... Отець встав...
• А може у вас ще якісь справи до мене? - запитав священик, наче читаючи щось невисловлене в очах Марійки. Та, своєю чергою, глянула увічі Ростиславові. Той вмить зорієнтувався і густо почервонів.
• Отче... отче ігумене, ми хотіли би подати на заповіді.
• Цього я й чекав. Бо ж не годиться закінчувати розмову у сумній тональності. Братчику! - покликав він ченця-послушника - Запишіть до книги все, як належить.

1998-1999

Коментарі:

¹ епідерміс(лат.) – зовнішній шар шкіри,

²асфіксія (мед.) - задушення внаслідок закриття дихальних шляхів гіпоксія

³станція – тут-куток для проживання,

⁴Пат і Паташон – комічні герої передвоєнних фільмів,

⁵зав’яний локатор (пол.,жаргон) – п’яний квартирант,

⁶Stróż… (пол.) - Двірнику!-Що там?-Відчини браму! –А десять грошів маєш! –Маю! – Ну, то гаразд!

⁷на паству льосу(пол.) – напризволяще,

⁸дромоманія (з грецької) – хвороблива манія мандрування.