Світлої пам'яті професорові

Олександрові Созанському

Олександр Кіцера

РУЧЕНЬКА

Сотні ніг шурхотять шорстким асфальтом, збивають куряву на узбіччі. Стрункі ніжки молодих дівчат і спотворені жиляками натруджені ноги бабусь, зодягнуті в сандалі й кросівки, а то й у розтоптані капці...

І то ж треба трафунку: на самому початку шляху потрапити ногою до ямки і розтягнути сухожилки. Монастирський тесля брат Макарій у першому ж ліску вирізав зручного костура. Ось тепер він - справжній прочанин - з ціпком та торбою через плече.

Ісусе,Ісусе,

Сине Божий,

Помилуй, помилуй нас!

Проста мелодія звучить може сотні разів. Проносяться мимо автобуси, легковики і важкі "ТІРи" з причепами. Дехто з водіїв та пасажирів відпроваджує згірдливим чи поблажливим поглядом дивовижний похід, що ніби з далекого минулого опинився на цьому модерному асфальтобетонному шляху з яскраво-крикливими щитами реклам. Ще рік тому він, Марко, мабуть, так само стенув би плечима, зобачивши це анахронічне для кінця праґматичного двадцятого віку шестя. Вихований у духовно окраденому суспільстві, серед людей, які вважали будь-які прояви віри у щось суще поза речовим світом принаймні дивацтвом, він волів не задумуватися про те, що лише ускладнювало щоденне життя, непотрібно заплутуючи мотивацію вчинків і стосунків. Покара? Що ж,коли бути завбачливим і обережним, не перти наосліп і не ляпати язиком, можна навіть у складних ситуаціях вийти сухим з води... Гріх, кажете? Ну... це вже зі сфери середньовічних забобонів, повчальних казочок для чемних дітей...

Стих шурхіт прочанських підошов, вляглася курява. Прочани розташувалися для відпочинку на галявині поблизу цвинтарної огорожі, складеної з необтесаних вапнякових брил. З-поміж каміння де-не-де вистрілювали вуса хирлявих суничок, мізерні ожинові гілки, убога недорозвинута папороть, заплітаючи напіврозвалений мур зеленим мереживом.

Марко обмацує хвору ногу - болить, пухне. Виймає ножа і розрізає халявку черевика. Так легше...

Еге ж, він вже колись бував тут. Упізнав наївні надмогильні пам'ятники з пісковика, що вийшли з-під долота місцевого різьбяра-самоука. Десь там, у далекому кутку кладовища, він запримітив тоді гурт маленьких могилок - пам'ятників жертвам дитячої пошесті. На них ще збереглися оголені від шпильок смерекові гілочки, вицвілі на дощі та вітрі ялинкові прикраси - скромні подарунки діточкам, що передчасно відійшли з долини сліз. Напевне, у великодню пору тут з'являються маленькі пасочки, посипані кольоровим маком, що їх випікають у бляшаних горнятках для великодних кошичків. А на Всіх Святих тут запалюють свічечки, щоби тепліше було невинним душечкам у листопадову сльоту...

Його жертви не мають пам'ятників. Те, що залишалося від розшматованих безжальним залізом тілець, санітарки виносили поспіль з ампутованими кінцівками і десь там закопували. Ніхто не відмовить за них "Отче наш" і "Богородице", не принесе їм ялинкову гілочку чи пару крашанок...

Коли ж воно розпочалося, оте сходження на стежку дітовбивства? Либонь, на п'ятому курсі, коли знайомий гінеколог - самовпевнений цинік, що помирав від раку, подарував йому той злощасний убивчий комплект. У металевих гніздах рівними рядами лежали розширювачі Геґара різного калібру, кожен у своєму затискачі, матово поблискували руків'я добре збережених кюреток.

Він називав Марка сином, бо ж власних дітей не мав. "Сину, - сказав він слабнучим голосом, - з цього пуделка їстимеш хліб... з маслом і шинкою... Все решта - дурниця, непоплатна бабранина, а то - робота. Ти, прецінь, вмієш!"

А Марко справді вже трохи вмів. Бо від четвертого курсу був у акушерсько- гінекологічному гуртку і чергував ночами. Власне, на нічних чергуваннях лікарі

"шкрябали" ніби-то з приводу кровотечі чи ще там чогось. Давали побавитися і

студентові. І він шкрябав, дослухаючись характерного хрустіння. Сумніви? Та ж усі, хто хоче мати отой хліб з дефіцитною шинкою чи ікрою, заможніше, сите життя і корисні знайомства, всі вони так роблять. Зрештою, не зробиш ти, зробить інший... І тоді йому перепаде твій хліб з шинкою, твій закордонний коньяк і знайомства на імпортбазах.

Якось у парку до нього підійшла молоденька мама з візочком, у якій Марко впізнав колишню студентку, що проходила практику під його керівництвом. "Чи можна залишити під вашою опікою мою маленьку?... Я швиденько!" Вона мило всміхнулася і відійшла. Немовлятко спало серед піни мережив. Пипка-"дурачок" у маленькому рожевому ротику вряди-годи здригалася і заспокоювалася. Довірлива мама щось довго не поверталася. "Десь ляси точить з приятельками", - подумав. Тим часом маленька прокидалася. Пипка зарухалася. Дитина жалісно заплакала. "Ну, ну, - невміло заспокоював він, - не плач, мама зараз прийде!" Простягнув їй палець. Маля схопило цю незвичну забавку і одразу ж, відштовхнувши її, зайшлося судомним риданням. Підтюпцем прибігла стурбована мама. "Ну, що таке?! Ню-ню-ню, маленька. Вибачте, ради Бога. Вона завжди така спокійна". Відчуваючи тепло материнської руки, дитина заспокоїлась. Бо ж та, інша рука, була чужою. Проте він, Марко, подумав, що якимось природженим інстинктом дитина відчула в ньому вбивцю, ката.

Рука... рученька. Вона увійшла в його життя як символ прокляття. Це була дитяча рученька. Ручка ще ненародженої дитини, якій так і не судилося народитись. Вирвана холодним металом з плечевого суглоба, малесенька, ще без нігтиків, але вже цілком сформована, з манюсінькими пальчиками, які вперше і востаннє судомно стиснулися поза теплим материнським лоном.

Ця рученька ішла вслід за ним упродовж всього життя. Вона ввижалася йому уві сні. Часто-густо снилася дівичо-біла розлога засніжена рівнина. Неначе холодні квіти смерті з-під снігової пелени тут і там вистрілювали маленькі рученьки ненароджених дітей. Пальчики-пелюстки розпрямлялися, відкриваючи малесенькі долоньки, а опісля знову стискалися - востаннє. Це були ручки вбитих ним, розчленованих, четвертованих діточок. Вони виростали з-під снігу швидко-швидко, простуючи до неба, волаючи про помсту.

Він втратив спокій. Все частіше на його столі з'являлася чарка. Проте алкоголь не давав забуття, не дарував спокійного сну. Після того, як він сам своїми руками четвертував у лоні дружини свою ще ненароджену дитину, їхнє подружжя назавжди залишилося бездітним. У ровесників, гляди, вже і внуки підростають. А вони навічно залишилися удвох...

Того теплого осіннього дня він присів на лавочку поруч з бородатим, у полудні віку, чоловіком, одягнутим у чорний, дещо поруділий підрясник. Чоловік тримав у руках якусь стару книгу в витертій шкіряній палітурці. Розхитуючись у тремтливому повітрі, насиченому ароматом в'янучого листя, сплановували на землю жовтогарячі та бордові листочки, такі урочисті у своїй красі. Лоскотали обличчя тоненькі ниточки павутиння, а від поораних дощем і вітрами колод церковної огорожі йшов солодкий медвяний запах.

Він обережно повернув голову в бік бородатого чоловіка...

Та невже? Степан, його однокурсник, той, кого ще в далекі студентські роки називали "отцем Степаном", переконаний безженець, книжник і мислитель... їхні очі зустрілися. Звичайно, це ж він. Вірлиний ніс, ясноблакитні очі, короткозоро примружені, від чого ззовні від їхніх кутиків утворилося на засмаглому обличчі віяло блідих зморщок. Волосся на голові та густа борода - густо перетикані сріблястими ниточками.

"Степане!?" - вирвалося... Білі віяла обабіч очей зімкнулися в усмішці. "Ти що, здивований? Психотерапія, вважаєш, не поєднується з монашим чином, зі священничим покликанням?" І Марко згадав змістовні доповіді Степана на студентських наукових конференціях. Його популярність як психотерапевта...

"Марку, ти... на Службу Божу?" - навпростець запитав Степан.

"Соромно, друже, але в церкві я не бував, чекай-но... років зі сорок. Вважай, я Марко Проклятий.¹⁾"

Степан глянув йому просто у вічі, а Маркові здалося - в душу. "Сьогодні якраз той день, коли Блудний Син повернеться до Батька!" Він вимовив ці слова впевнено, не сказав "може повернутися", а саме "повернеться". "Але ж, Степане, - сорок довгих років і... навала тяжких гріхів..." "А чи не здається тобі, що наша зустріч сьогодні... тут - не випадкова, - мовив Степан, тобто отець Спиридон, - що цей день дарований тобі... нам Святим Духом, як день твого зцілення. Можливо, цілком можливо, що таких днів більше не буде... ніколи. А щодо гріхів... У мене ще півгодини часу... навіть трохи більше. Звичайно ж, вибір за тобою. Але, якщо хочеш, я готовий стати твоїм сповідником... Чи може волієш когось із незнайомих священиків?"

Марко лише кивнув головою і, зігнувшись у занизьких вхідних дверях, увійшов за Степаном до напівтемного притвору старенької дерев'яної церкви...

Болить нога. Болить усе тіло, незвичні до тривалої ходи м'язи. Яка спокуса присісти на горбочку під хрестом і чекати попутного автобуса! І він сідає. Процесія віддаляється. І коли вона минає закрут, висока фігура в чорному поруділому підрясникуі сандалях відокремлюється від гурту і йде назад. Уже видно ниточки бабиного літа в розвіяному вітром волоссі й бороді. Він міцно, по-чоловічому, обіймає його за плечі і підводить.

Тримайся за мене... ось так, а правицею опирайся на палицю. Ну, ще крок, ще один... Ні, ні, ми з тобою не створені для поразки...

- Постривай... звідкіля це?

- Згадуй, згадуй. Ну? Згадав? Лекція... Чи не з наукового комунізму? Ми з тобою причаїлися на останній лаві і читали Гемінґвея... "Старий і море" ...властиво, перекладали з англійської...

- Ти, Степане, перекладав, адже ти сильніший в англійській...

- Так. А потім нас "засікли". Викликали до декана, позбавили на семестр стипендії. Ну і що ж казали ми один одному: "Людину створено не для поразки... Її можна знищити, а здолати не можна.

- Справді! Ота цитата з Гемінґвея була у нас на вустах в усіх складних ситуаціях.

- То що ж, Марку. Хоча дорога покалічила твою ногу, а гріх - твою душу, але ж вони не здолали і не здолають нас... Бо я йтиму з тобою. Нехай не день - три дні, тиждень... Але ми неодмінно дійдемо. Ані дорога, ані звихнута нога, ані гріхи не здолають нас. Бо ми не повернемо з півдороги. Чи ж не так?!

КОМЕНТАР: 1) Марко Проклятий, або Пекельний - в народному прислів'ї («Товчеться, як Марко по пеклі!») і обробках анонімної лєґенди – ледар та гульвіса, який наче б то отримав уві сні від святого Петра завдання вирушити в пекло, щоб визволити звідти козаків, які просять Бога про порятунок. Марко опинився в пеклі, вбив одного чорта, налякавши цим решту. Тоді ініціював в пеклі пиятику, і, коли чорти сп’яніли, визволив козаків, а нечисту силу залив окропом. За це Бог простив Марка і козаків, а пекло спорожніло на сто років.

1998-2000