Олександр Кіцера

Без речового доказу

Сюжет цього оповідання, передусім – його другу частину, я запозичив у котрогось з моїх викладачів судової медицини, здається доцента В. З., який 1952 року розповів нам, студентам про цю, справжню, чи, можливо, вигадану подію. Звичайно ж, прізвища, якими я «охрестив» дієвих осіб, вигадані. Та й розповідь аж ніяк не претендує на документальність.

Ми зустрілися випадково, хоча, як неодноразово переконував мене життєвий досвід, нічого випадкового в нашому житті не буває. Колись давно, ще за студентських років я бував на лекціях професора, позаяк, попри свою основну майбутню професію – журналістику, цікавився ще й криміналістикою. Згадую одну з його лекцій, які мені особливо запам’яталися. Її було присвячено британській системі судочинства, зокрема – ролі речових доказів. Власне наприкінці тієї лекції професор сказав, ніби так, між іншими: Вбити людину можна, шановні мої, не залишаючи жодних corpus delicti…

-Тому, що їх зручно приховали чи знищили? – запитався хтось із слухачів.

– Та ні, тому, що знаряддя вбивства, матеріального знаряддя, не було взагалі.

Мені дуже кортіло тоді задати лекторові ще одне, а може декілька запитань, вони були у мене, як то кажуть, на кінчику язика, але професор дуже спішився, гарячково складав папери і мимоходом пообіцяв продовжити почату розмову наступного разу. Проте, силою обставин отой «другий» раз відклався на невизначений час.

Ото ж, ми знову зустрілися через багато років, багатих подіями, за столиком кав’ярні в терміналі аеропорту, в якому обоє застрягли на невизначений час через капризи, I`m sorry, вередливої британської погоди. Мабуть через ту вкрай непевну британську погоду англійці що декілька слів вибачаються: «I`m sorry… I`m sorry». І носять зі собою парасолі. Про всяк випадок.

Ми придивлялися один до одного, згадуючи, де ж це ми зустрічалися та за яких обставин. Власне, я пізнав професора відразу, попри вікові зміни його обличчя і сивину на скронях та в борідці клинцем. Час до часу якийсь літак прогрівав двигуни і тоді спалахував вогник надії. Але надаремно. Густий туман щільною пухнастою ковдрою накрив аеропорт і затулив небосхил.

-«I`m sorry, sir seem to have met You somewhere.»-звернувся він до мене доброю англійською, якої б, либонь, не посоромився і випускник Оксфорду. Він зморщив лоба, щось зосереджено згадував і, згодом, додав:

-«Maybe You were my student?»

Він щиро здивувався, коли я відповів моїм, далеким від Оксфордського шарму, «коломийським» діалектом англійської з плавним переходом на рідну, солов’їну:

-«That`s right, Professor, that`s not quite true…я бував на Ваших лекціях, як вільний слухач…

Наступної хвилини ми обоє розреготалися так щиро і гучно, що флегматичні, стримані британці зразу ж повернули голови у наш бік. Що й казати, несподівана зустріч двох земляків на чужині, та ще й із перспективою, I`m sorry, тривалого нидіння в аеропорту з сумнівною перспективою скорого продовження подорожі, втішила кожного із нас.

Вечоріло, мряка густішала і керівництво авіакомпанії, рятуючи власну репутацію (I`m sorry), поселило нас в поблизькому готелі. В затишному готелевому ресторані ми спожили вечерю, теж за рахунок перевізника, а затим влаштувалися в затишному куточку майже порожнього бару і продовжили розмову. Я був певен, що професор повертається з якогось симпозіуму чи з котрогось університету, в якому йому доручили прочитати курс лекцій, як зарубіжному фахівцеві з їхнього рідного, британського, судочинства… А проте… проте він повертався з цілком приватної поїздки, від дядька по матері, емігранта, а точніше, внука емігрантів першої хвилі, який раптом, якимсь робом, дізнався про своїх родичів і запросив племінника – сестрінка до себе в гості. Дядько відпрацював належні для пенсії роки, причому, не кимось там, а шефом поліції в невеликому портовому містечку на заході британського острова. Йшлося про те, щоби розібратися в паперах і фотографіях, які віддавна назбиралися в родинному архіві, та забрати те, що могло б зацікавити родину на батьківщині, а для пана екс-комісара було, так би мовити, «китайською грамотою». Дядько вже не володів українською і дуже зрадів візитові племінника, який мав би звільнити його від цієї кропіткої архівної праці. Він саме збирався переїхати до будинку для емеритів, а в його будинку господарювали внук з дружиною, вже геть далекі від слов’янських сентиментів. Вечорами ми сиділи з дядьком біля типового англійського коминка зі старовинним годинником на ментелпісі - надкоминковому ґзимсі, біля наших ніг вмощувався старий пес – білий в чорні «яблука» доґ чи ньюфаундленд, я погано розбираюся в расах собак, і старий розповідав різні історії з власної поліцейської практики. Показував понурі сувеніри – речові докази, що якимось чином залишилися у пана комісара і які він збирався передати до музею криміналістики в Лондоні.

А чи пам’ятаєте, професоре, - вклинився я в його розповідь, вашу лекцію про роль corpus delicti в британському судочинстві. Ви тоді, десь наприкінці лекції, натякнули, що вбити людину можна, не залишаючи речових доказів…Не тому, мовляв, що їх приховано або знищено, а тому, що їх взагалі не було… Я ще хотів задати Вам питання, але Ви дуже поспішали. Мабуть не пам’ятаєте. Це ж було стільки років тому…

-Та ні, пам’ятаю. Що я мав на увазі? Що вбити можна словом…словами, суґестією, як це по-нашому…навіюванням, особливо, якщо це навіювання підкріпити якимись жестами, викликати у жертви якісь лиховісні відчуття… Я мав тоді на меті розповісти слухачам, і Вам у тому числі, відому історію, описану віденським професором неврології Еріхом Менінґером фон Лєрхенталем в журналі Bulletin of the Menninger Clinic, либонь за 1948 рік (ох і пам’ять же у професора, подумав я). Було це в 18 столітті. В одному медичному навчальному закладі, викладав дуже прикрий, істеричного складу асистент, який «залив сала за шкуру» багатьом студентам, то ж ті вирішили його провчити. Вочевидь то мав бути жорстокий жарт, не більше. Його підступно спіймали в темному кутку, зав’язали очі, затягнули на господарський двір, поклали шиєю на колоду і заявили, що зараз буде виконано щодо нього смертний вирок. Далі кинули йому на шию мокру ганчірку, а це нещасний сприйняв як лезо сокири і одразу ж помер. Тут діє ефект «ноцебо», що означає латинською «я пошкоджу». Йдеться про засіб чи вчинок, який насправді не діє фізично, а проте викликає негативний, навіть фатальний ефект.

-Щось, ніби «пляцебо» навиворіт?

-Саме так. Проте зараз я навів би інший, не менш яскравий приклад. Історія, що її розповів мені дядько – поліцейський, не менш макабрична. Проте… може Ви хочете спати. Вже пізно…

-Ні, ні, заперечив я. Розповідайте. Професор зручніше вмостився в фотелі і розпочав розповідь.

- Ще на світанку своєї кар’єри, коли шеф поліції був лише старшим констеблем, йому довелося зайти знічев’я до місцевого музею – природничого, археологічного та краєзнавчого, як кажуть зараз «три в одному». Дядько ліниво ходив нечисленними залами, кидав оком на той чи інший експонат. В одному залі його увагу привернув скелет, нібито людський, а проте дуже високий, десь шість з половиною футів, тобто два метри заввишки. «Yeti?» вголос вимовив він.

-«Ні, пане,-втрутився в його коротенький монолог маленький чоловічок, вочевидь працівник музею, що саме відірвав лису голову в окулярах від свіжого номера газети. Ні! Це скелет шкіпера Немо.»

-«Немо?- перепитав дядько. Отого, Жуль- Вернівського?».

Музейник вочевидь не читав Жуля Верна, тож відповів:

- «Яко-ого? Та ні, того китобоя, шкіпера, чи, може, гарпунника з китобійного судна. Я його особисто не знав, а мій батько нераз бачив його на розі вулиці, що йде від порту до тих веселих будинків з червоними ліхтарями. Він тоді вже зійшов на берег…назавжди. Був , кажуть, уповні справний, міг би ще плавати. Щось там переламало його, перемололо. Та ні! Не в цьому сенсі. Фізично, кажуть він був ще ого-го. Силач був. Ви погляньте на он-ті горбикуватості на кістках. На їх підставі можна судити про потужність м’язів. Наш доктор якось подивився на них і каже: Ого-го, то ж то силач був!»

«Ні, ні, у нас його ніхто не знав. Звідки приїхав? А хто його знає! Найнявся у нас на китобійне судно. Плавав років із 15, сер, заробив грошенят і нараз, ні з того, ні з сього, розірвав контракт. Оце й усе. У нас, пане, тут на півночі, люди не цікавляться чужими справами. Приїхав, ну що ж, живи собі у нас. Подобається йому цілими днями сидіти на вулиці – сиди собі. Цілими днями сидів на розі вулиць, попивав…, не те, щоби напивався, але постійно був в стані легенького раушу. Пив лише ямайський ром, інших напоїв не визнавав. Звісно, моряк…Ні, сер, не жебракував, того, що заробив на китобої, йому цілком вистачало. Був охайний, в стареньких, колись блакитних, чистих штанах і брезентовій блузі з капюшоном. Дивився далеко в море, відпроваджував поглядом кораблі, інколи замислювався, щось згадував і, бувало, сльозина скочувалася його засмаглим обличчям. Добрий був. Любив дітей, тварин. З усіма чемно вітався, а коли його запитували, як його звати, чемно відповідав «Skipper Nemo, sir, of a whaling ship, sir.» Загинув він якось дивно. Втопився.»

-У морі? – наївно запитав дядько.

-«Та ні! – заперечив музейник,- кажуть, у ванні… Дивно, чи ж не правда? Розповідають, що якийсь «сухопутний щур», як кажуть наші моряки, запитував старого «морського вовка», чи не страшно йому виходити в море, бо ж у морі гине сті-і-ільки моряків. А моряк йому відповів: Пане, а чи не страшно вам лягати спати до ліжка? Бо ж у ліжку помирає ще більше людей. То ж, власне так дивно сталося, плавав стільки років і нічого з ним не приключилося, а тут, маєш тобі – у ванні втопився… Чи, здається мені, його втопили. Не знаю, сер. Потім був коронер, секція, слідство. Довго лежав у трупарні, ніхто по нього не зголошувався. То ж зробили з нього скелет і віддали нам до музею»

Оце й усе, що мій дядько довідався про таємничий скелет. Уже значно пізніше, коли він був шефом поліції, довелося йому працювати в поліційних архівах і власне тоді він натрапив на стару судову справу під ґрифом «Skipper Nemo». І ось що він там вичитав.

Бар спорожнів, за шинквасом дрімав бармен. А я все ще не хотів іти до свого номера. Не терпілося дослухати кінцівку цієї історії. Професор промочив горло залишками віскі з содовою і продовжив розповідь.

-Ото ж, на подальшій сторінці було зазначено, що йдеться про «насильницьку смерть особи без постійного місця замешкання, відомої під кдичкою «Шкіпер Немо»». Слово «насильницьку» було, вочевидь пізніше, закреслене навхрест чорнилом іншого кольору. Далі підшито протоколи допиту свідків, написані сухою канцелярською мовою. Було тих свідків п’ятеро, чи шестеро, і, попри деякі несуттєві відмінності вони сходилися в основних пунктах, а саме: їх було запрошено на демонстрацію ефективності «штучної крові», якою можна, як пояснила запрошуюча особа, повною мірою замінити кров будь-якої людини, бо ця штучна кров виконуватиме геть усі функції власної, втраченої крові, тобто переноситиме кисень тканинам організму і тому подібне. На питання, хто запросив, відповідь звучала: Доктор медицини …не можу згадати прізвища, нехай буде Адамс, а може Бріґґс чи Гопкінс, зупинімося на Гопкінсі, далі подано його адресу і посаду – приватний практикуючий лікар. Може й не лікар, хто його там знає, замість диплому він подав якусь підозрілу копію. Характерно, що серед свідків траґічної демонстрації було двоє представників місцевої громади свідків Єгови. Воно й зрозуміло: членам цієї секти заборонено, навіть в разі загрозливої для життя крововтрати, вливати чужу кров. З іншого боку, попри те, що ще 1818 року в Британії здійснено перше переливання крові від людини людині, до відкриття 1900 року груп крові, а далі – проб на сумісність, наступні переливання часто –густо закінчувалися смертю реціпієнта. То ж, з будь якого погляду, відкриття замінника крові, універсального для усіх потенційних реціпієнтів було б вельми корисною справою.

Опис експерименту всіма свідками був, в основних пунктах, практично однаковим і відрізнявся лише окремими деталями. В теплій воді, що нею було наповнено велику ванну, лежав чоловік середніх літ, потужної будови тіла. Доктор Гопкінс ще раз пояснив піддослідному, що на ньому буде продемонстровано чудові властивості замінника крові, винайденого доктором і уже неодноразово випробуваного на тваринах.

-Вам зручно у цій ванні? Вода має комфортну для вас температуру? Піддослідний ствердно хитнув головою. Тепер я ще раз поясню вам і всім присутнім хід експерименту. Доктор Вулф, він вклонився адресатові цього звертання, протягом усього експерименту контролюватиме пульс досліджуваного і інші показники – дихання, реакцію зіниць на світло. Я розріжу досліджуваному вену в ліктевому згині лівої руки, вода в ванні все більш забарвлюватиметься кров’ю, доки не витече вся кров з судин піддослідного. Коли доктор Вулф констатує смерть, він знову церемонно вклонився, я негайно розпочну вливання у вену ось цього замінника крові – він вказав на скляний циліндр на штативі, з’єднаний з кавчуковою трубкою, і досліджуваний на ваших очах оживе. Він звернувся до чоловіка у ванні і додав:

-З сумою і терміном оплати, списаним в угоді ви згідні? Той кивнув головою. Розпочинаємо!

Доктор Вулф зайняв місце ліворуч і взяв в свою руку праве зап’ястя досліджуваного. В руці експерименатора зблиснув якийсь предмет, вочевидь-ланцет. Він провів ним по ліктевому згину. Вода у ванні стала рожевіти. Минали секунди, хвилини. Вода забарвлювалася у все інтенсивніший червоний колір. Пульс слабенький,.. ледь відчутний… пульсу немає – констатував доктор Вулф Він припідняв повіку і почергово прикривав очі долонею і відкривав – зіниці не реагували. Зблизив до носа кишенькове дзеркальце – хмарка пари на ньому не утворювалася. Доктор випростувався і сказав «Мертвий. Скоріше переливайте «штучну кров, поспішіться». Доктор Гопкінс кашлянув, окинув поглядом усіх присутніх і покійника у ванні і гучно заявив: «Нема жодної «штучної крові». Це звичайнісінька вода. Присутні на хвилину остовпіли, а тоді піднялася суматоха. Хтось вийшов геть, інші схопили доктора Гопкінса за руки і скрутили їх назад, а доктор Вулф велів покликати констебля. Він повернувся до керівника експерименту і вимовив чітко і виразно: «Ви вбили людину. Вбили підступно, що можуть посвідчити оці люди – він обвів поглядом присутніх. З уст винуватця, що його міцно тримали двоє дужих чоловіків не сходила легка посмішка, поєднана з виразом погорди. «Я нікого не вбивав!» - категорично заявив він.

• Як це «не вбивав», , ви розрізали йому вену – заперечив Гопкінс.

Хтось із присутніх добув із води ще теплу руку нещасного Немо. Справді, розрізу не було.

• А звідки ж кров у ванні?
• Пустіть…його відпустили, тим більше, що до кімнати увійшов констебль і ще якийсь добродій, коронер, як з’ясувалося.

Гопкінс спокійно підійшов до ванни і підняв з підлоги міхур, наповнений червоною фарбою і з’єднаний кавчуковою трубкою з просвердленим у стінці ванни отвором. Під час фатального експерименту він непомітно натискав ногою на міхур і чергова порція червоної фарби забарвлювала воду в ванні…

Констебль дістав із-за пояса кайданки і, відсуваючи накрохмалені манжети, наклав залізні браслети на зап’ястя доктора Гопкінса.

Бармен прокинувся і став протирати келихи, позираючи в наш бік, мовляв, час би вже вам, I`m sorry, панове, іти спати, та й мені вже пора додому.

Ми вийшли на терасу. Мряка опустилася на верхівки дерев і десь вгорі з’явилися невеликі шматки темносинього неба.

-І що ж було далі?- запитав я.

-Був тривалий судовий процес, з перервами, з експертизами, з викликами експертів. Грошовитий Гопкінс найняв найкращих адвокатів, які вмовили присяжних і публіку, що це, мовляв, був жарт, невдалий, зрештою, і що звинувачений не міг передбачити катастрофи. Вердикт присяжних зазвучав «Не винен».

А головне – не було речового доказу – отого самого corpus delicti. Бо ж і розтин тіла не показав жодних змін, що могли б бути спричинені насиллям.

Згодом справу перекваліфікували, доктора судили за обман громадської думки, мовляв, усякому нормальному британцеві зрозуміло, що штучну кров створити неможливо. Він відсидів скількись там років і, згодом, виїхав кудись далеко, чи не в колонії. Ніхто більше про нього не чував.

Сірого туманного ранку ми крокували у напрямку аеропорту. І професор, згадуючи вчорашню розповідь, додав:

-А ідея штучної крові не така вже й фантастична. Року Божого 1966-го біла мишка потрапила до банки з емульсією перфторвуглецю і …втопилася. Проте, коли її витягнули з банки, з’ясувалося, що мишка жива, хоча її дихальні шляхи були геть заповнені тією самою емульсією. То ж, виходить, мишка дихала, як риба, отримуючи кисень за посередництвом емульсії. Отже, оця сама емульсія здатна переносити кисень. Як кров… Пишуть, що на підставі цієї емульсії вже створили кровозамінник з усіма властивостями справжньої крові.

Ага, ще одне: З’ясувалося, що задовго до цього злопам’ятного експерименту, що його жертвою впав шкіпер Немо, доктор Вулф доказував докторові Гопкінсові, що вбити людину через суґестію неможливо, то ж Гопкінс обіцяв йому це доказати. Доказав!

На аеродромі літаки прогрівали двигуни. Ми приспішили ходу.

Львів, 2021