Торольф Ельстер

Торольф Ельстер (1911-2006)-норвезький журналіст і письменник, член правління Асоціації норвезьких письменників. .Письменниками були його дідо Крістіан Ельстер, батько - Крістіан Ельстер (молодший), дружина Маґлі Ельстер – поетеса, син –Джон Ельстер-філософ. В роки ІІ світової війни жив і працював у Швеції, редагував нелегальну пресу, що її переправляв в Норвегію. В період 1972-1981 років був директором Норвезької радіокомпанії.Основні теми: фантастика, історія,біографії славних людей, драматургія, документалістика. Видав 4 романи. Лавреат премій Riverton (1982) та Expression (1982).

Бар’єр

Тільки одне-єдине сидяче місце в приміському залізничному вагоні було вільним, а проте я барився.

Загалом я не мав якихось особливих застережень щодо Томаса Ґраае, навіть навпаки. А проте саме сьогодні у мене чомусь не було настрою до розмови. Хтозна, що це вивело мене з рівноваги. Справи начебто йшли непогано. Виникали, щоправда, певні клопоти з сином, пов'язані зі школою. Та й Сольвейґ скаржилася, що ми, мовляв, занедбали товариське життя. Вона, зрештою, мала рацію - останнім часом ми таки дещо усамітнилися. А може це ота листопадова мряка і осінній пронизливий холод відбилися на моєму настроєві. Так чи інакше, не хотілося мені ні з ким зустрічатися.

І усе ж таки було лише це єдине місце. Я сів, привітався кивком голови і заховався за розгорнутою газетою. Ґраае не озивався. Я розцінив це як щастя в нещасті. Зрештою, мій візаві не належав до говорунів, здатних замучити інших розмовами. Та як би там не було, незручно мовчати, коли знайома людина сидить навпроти. Ніби ковтаючи гіркі ліки, я витиснув зі себе:

- Нікудишня нині погода!

Томас Ґраае кивнув головою і сказав саме те, що я розраховував почути.

- Слід було б взимку кудись виїхати. На південь, чи ще кудись там...

Ось і вся розмова. Ми сиділи мовчки, втупивши погляди у рекламу

друкарні ААС/ВАЛЬС.

У віконній шибі відбивався глибокий багрянець надвечірнього сонця. Я вперто намагався дивитися лише убік, вгадуючи, чи погляд Ґраае спрямований на мене. Нарешті моя шия цілком зомліла.

Томаса Ґраае я знав досить поверхнево. Дивувався, як це так: несмілива на вигляд людина була популярним адвокатом, що користувався значним кредитом довіри своїх клієнтів. А, може, отой його меланхолійно-поважний вираз обличчя заохочував людей до відвертої розмови.

Я стрімко обернувся до нього і сказав з відтінком аґресивності:

- Ну і що за користь з того виїзду? Усюди той самий клятий жорстокий світ. Коби то можна було вийти кудись поза нього, увійти до якогось іншого. Вийти, так би мовити, з нашої дійсності до іншої. Вчені кажуть, що їх, отих дійсностей, безліч.

Ґраае протер рукою запітнілу шибку, щоби зорієнтуватися, де ми. Сутеніло.

- Так, звичайно,- сказав він тихо. - Якби ж це було можливим... Чи ви пам'ятаєте маленьку Сільвію Ґлєд?

Я заперечив рухом голови і встав. Це була моя станція. І Ґраае також

устав.

- Пройдуся до наступної станції.

Я здивувався, що й у Ґраае настрій не найкращий. Ми мовчки йшли горі алеєю. Під черевиками легенько хрускотів тоненький лід. Ґраае робив важкі кроки, трохи шкутильгаючи.

- Зараз я уже рідко згадую Сільвію Ґлєд,- сказав він. – Усе ж інколи... та й то кожного разу мене огортають почуття, яких я не в силах описати. Знаєте, отак... наче ти прокинувся і ніяк не можеш пригадати, що тобі наснилося. Але... можливо... ви не знаєте тієї історії. Здається, що на той час ви були в Португалії, чи не так? То може хочете її вислухати?

Я знав - він не очікує моєї відповіді... Сухим, дещо захриплим голосом мій супутник розпочав оповідання. Повз нас проїхав автомобіль, розтинаючи матово-жовтими очима листопадову імлу. Десь там стомлений жіночий голос кликав дитину. А поза тим алея з віллами обабіч була, здавалося, безбарвною і безлюдною, без будь-яких ознак життя.

- То був кінець двадцятих років. Я доробився адвокатури і одного дня вибрався на розмову з якоюсь похилого віку вдовою-тиранкою, що мешкала за містом. Її потрібно було раз-у-раз переконувати в тому, що ми не ошуканці.

Було травневе пополудне, в повітрі уже пахло літом. Я вирішив повернутися до міста пішки. Розцвітав бузок, діти в підколінках висипали на вулицю, садки, що оточували будинки, виблискували чистотою.

Біля підніжжя горба стояла маленька дівчинка. Ще перед тим, висідаючи з автомобіля біля вдовиного будинку, я звернув на неї увагу. Вона здавалася цілком щасливою дитиною, була наче промінчиком сонця і добробуту, втіленням задоволення і затишку. Аж завидки брали, що можна мати таке дитинство...

Коли я побачив її удруге, дівчинка вже здолала шмат дороги і справляла враження, як би це окреслити, здивованої, чи що... Вона роздивлялася, вертіла русявою голівкою, ніби шукаючи чогось у садках, ішла далі, то знову невпевнено затримувалася. Ні, ні, не видавалася заляканою чи стривоженою чимось. Радше поводилася, як дитина, котра щось загубила, проте знає, що те щось - десь отут, поруч.

Їй було, напевне, десь сім років. Не знаю навіть, чи дівчатко було гарненьким, проте неможливо було опертися чарові цього личка, сповненого довіри, щирості і спокійної гідності. Була одягнена скромно, протее зі смаком, як усі школярі з цієї дільниці. На спині мала блакитний шкільний ранець. Мені майнула думка, що, як на повернення зі школи, це вже трохи запізній час.

- Чи ти когось шукаєш? - запитав я. Від ранньої молодості я мав потяг до дітей. Вона глянула на мене, просто так, знічев'я, і взяла мене за руку.

- Не можу знайти свого будинку,- відповіла без тіні зажури. Отже, заблукала. Я запитав, чи вона мешкає саме на цій вулиці, чи десь тут поблизу. На запитання, як же називається та вулиця, на якій вона мешкає, дівчинка відповіла: Сольвейєн... Сольвейєн, три.

Я взяв її міцніше за ручку і ми разом увійшли за найближчу огорожу. Стежкою дійшли до будинку і натиснули дзвінок. Відчинила нам служниця. Заперечила рухом голови. Ні, ні, не чула вона такої назви - Сольвейєн. З-за спини няні вихилився малий хлопчик і, вказуючи пальчиком, сказав, що Сольвейєн, то, либонь, потойбіч колії, трохи під гору.

- Ну, маленька, здається, що ти по-справжньому заблукала. А як ти називаєшся?

- Сільвія.

- Гарне ім'я.

- А у моєї ляльки... дірка в голові. Її звати Розамундою.

- Щось такого?! Це насправді дуже прикро.

- Звісно, але мама сказала, що занесе її до клініки ляльок. Розамунда така любенька. Ти знаєш, у неї є справжня бальна сукня, ось така довга. А на другий рік мені конче подарують велосипед. Маємо ще цуценятко Петру. Не уявляєш собі, яке воно кумедне. А як ти називаєшся?

- Томас.

- Томас. Чудернацьке ім'я. Смішне. А мій тато називається Івар. Знаю ще одного такого, що мав на ім'я Івар... А влітку ми поїдемо автом до Копенгаґена. Це в Данії, знаєш? У нас нове авто, таке ясноблакитне. Ти собі не можеш уявити, як то чудово їхати... А знаєш, Андерс був сьогодні ну просто жахливий.

- Це негарно. А хто він такий, отой Андерс?

- Просто Андерс, ну той, зі школи. Він у четвертому класі. Просто жах, як він дошкуляє.

Ми переходили колію. Трималися у напрямку, що його вказав хлопець. Маленька схопила мене за рукав і підстрибувала.

- Знаєш, Томасе, я не хочу ставати дорослою. Хочу назавжди залишитися дитиною. Ті дорослі, вони такі кумедні. Вмирають, ну і взагалі.

- Ну, не так одразу... вмирають.

Ми мандрували серед садків, сосен і брунатно помальованих заміських будинків-вілл. Уздовж дороги стелився запашний дим од вогнища. Вона була веселою і безтурботною, теревенила то про буденні справи, то знову про щось життєво-філософське. Довіру дівчинки до себе я розцінював як особисту заслугу. Якусь зустрічну даму я запитав про Сольвейєн. -Сольвейєн? Та ні, й не чувала про цю вулицю. А, зрештою, заждіть. Може, йдеться про Сольф'єльвейєн?

Сільвія заперечила рухом голови. Ні, ні, власне Сольвейєн. Проте я попросив спрямувати нас на Сольф'єльвейєн, і незабаром ми вже стояли під будинком число три.

- Ні, це не мій будинок, - сказала Сільвія.

-Але він, мабуть, на цій вулиці?

- Ні,- наполягала мала.

- А як виглядає будинок, в якому ти живеш?

- Зараз тобі розповім. Він білий, а дах спадає о-ось так...- показала Сільвія ручками - І на поверсі є веранда, та ще ставок у садку, а навколо - пласке каміння... і маленький потішний ведмедик, але ні, не живий, тобто несправжній, та ще гойдалка і такий кущик, наче золотий дощик - форзиція і ще дуже тоненькі високі дерева.

- Може тополі?

- Так, тополі. І зелений ґараж, фарба трохи облупилася. Люблю бавитися в садку.

Маленька не видавала й тіні неспокою.

Отже, білий будинок з тополями перед фасадом. Його, мабуть, не так складно знайти. Нараз мене осінила ідея. Ну, звичайно, є простіший спосіб.

- Сільвія, це твоє ім'я, а далі?^

- Сільвія Ґлєд. Сільвія Цецилія Ґлєд. Але називають мене Сільвія Ґлєд.

Ми підійшли до одного з будинків. Я з'ясував ситуацію в дотепній

формі та попросив позичити телефонну книжку-довідник. Ґ..., Ґлєд Біттен... Ґлєд Ельза... Ґлєд Єнс... Жодного Івара. А, може, хтось із таким ім'ям мешкав у цій дільниці... Ні.

- Невже ви не маєте телефону?- запитав я дівчинку.

- Авжеж, маємо.

Тоді я набрав номер довідкового. Справа ставала чим раз то більш таємничою. Вдатися до послуг поліції? Поліцію протее я залишив насамкінець, бо ж невідомо, чи це не налякало б дитину. Майнула ще думка...

- Сільвіє, ти ходиш до школи в дільниці Слємдаль, чи не так?

Дівчинка ствердно кивнула головою. Я викликав телефоном таксі,

сподіваючись, що у школі ще залишився хтось із тих, що могли б нам допомогти: директор чи, скажімо, портьє. Я погладив маленьку по голівці, а вона відповіла мені безжурною усмішкою.

- Ти диви, місце поруч з водієм вільне,- вигукнула мала.- Ну, наше авто, звичайно, гарніше, але й це непогане. - А як тебе звати?- запитала водія...

- Ні!- Сільвія заперечно похитала голівкою - Це не моя школа.

- Але ж це школа на Слємдаль!

- Гадаєш, я не знаю, яка на вигляд моя школа? Вона червона. І набагато вища, принаймні на один поверх. Та ще такий великий фонтан, ну... і ще кущі бузку навколо будинку пана директора.

- То як же ота твоя школа називається?

Дитина стояла мовчки з пальчиком в устах. Якусь часинку вона здавалася дезорієнтованою, заляканою. Нарешті сказала:

- Справді не пам'ятаю. Але вона така мила, моя школа. Ну, а Андерс - справжній гультяй.

Хвиля занепокоєння огорнула мене. Я був надто зайнятий, щоби присвятити Сільвії увесь день. Довідався адресу директора. Натиснув дзвінок, і ми увійшли до помешкання. Незабаром дівчинка уже лежала долілиць на килимі. Знайшла двох порцелянових песиків і влаштувала їм буду з картонної коробки. Я розповідав директорові перебіг подій сьогоднішнього дня, а Сільвія тим часом тягнула мене за рукав:

- Ти лише поглянь, як їм тут затишно!

Директор похитав головою. Ні, цієї дівчинки він не пам'ятає. Та, зрештою, він і не знає на вигляд усіх дівчаток з молодших класів. Він розпитував маленьку про те, про се, а та відповідала з якимось відтінком відчуженості: "Моя школа цілком інша" і бавилася далі. Проте вчитель посадовив її на стілець і продовжив розпитування. . Тепер уже вона справляла враження заляканої. Потерла рукою щічку, до якої доторкнувся щетинястий заріст директора, але вперто давала ті ж таки відповіді, що й мені - описувала школу, її оточення. Наприкінці додала: "А пан портьє дуже сердитий".

- О, це вже неабиякий орієнтир,- з ноткою іронії сказав директор. І, водночас, глянув на мене смиренним поглядом. - Я не знаю жодної початкової школи в місті, яка б відповідала цьому описові. В усякому разі, в межах цього району такої школи немає.

Я заспокоював дівчинку, а згодом запитав:

- Маленька, скажи, ким працює твій татко.

- Інженером.

Я зателефонував до спілки інженерів, але вже нікого не застав. Не було, отже, іншого виходу, як лише найняти автомобіль і поїхати з дитиною до найближчого комісаріату поліції.

Сільвія на той час затихла і, тримаючись моєї руки, сказала тоненьким голоском:

- Мамуся і татко, мабуть, хвилюються, що мене ще немає.

Я заспокоював її, намагаючись надати своєму голосові бадьорого відтінку, казав, що проблема, мовляв, лише в тім, щоби відшукати її будинок, та що зараз ми поїдемо до милих людей, які вміють полагоджувати такі справи, а опісля відвеземо її додому до мамусі і татка. Проте в глибині душі ситуація мене турбувала.

В комісаріаті поліції все почалося від початку. Черговий даремно телефонував на усі сторони світу. Проте ніяк не вдавалося відшукати інженера Івара Ґлєда.

- Ну, що ж, - сказав він нарешті,- немає іншої ради, мусиш залишитися у нас, доки батьки не зголосять, що ти пропала. Мабуть, ти голодна, маленька?

- Трішечки,- прошепотіла вона з відтінком переляку в голосі. Але за хвилинку видряпалася на стільчик і уважно вивчала комутатор, вставляючи і витягаючи штепселі; зайнята цією справою, вона ледве кивнула мені на прощання.

Ми з Ґраае зупинилися біля огорожі мого будинку. У вікні, на тлі лагідного, теплого світла я побачив силует дружини. Дерева поринали у глибоку темряву.

- Так ось, як воно було...- Я вдав зацікавленого, хоча насправді оповідання видавалося мені не надто захоплюючим. - Що ж, наші дороги розходяться. А врешті... чи дівчинка насамкінець повернулася до батьків?

Ґраае тримав руки в кишенях пальта і носаком черевика розпорпував замерзле листя.

- Від того часу, коли Сільвія залишилася в комісаріаті, я мало про неї думав. Моє зацікавлення не було більшим, ніж ваше... тепер. І, усе ж таки, наступного ранку щось спонукало мене зателефонувати. Адже дівчатко було чарівною істотою. Таких дітей виховують за умов затишку та достатку... ну, але годі, залишімо цю тему. Отже, я зателефонував. Вони ще не отримали ніяких даних щодо батьків. Сільвія ночувала в комісаріаті, зараз снідає, ні на що не скаржиться. Ні, ні, пошуки наразі не дали висліду. В реєстрі населенння немає жодного Івара Ґлєда, як зрештою, і в списках норвезьких інженерів. Вони ще раз докладно перепитали дівчинку, припускаючи, що минулого разу вона дала волю фантазії, але кожного разу мала розповідала те ж самісіньке. Вона - Сільвія Ґлєд. Батько - Івар Ґлєд. Будинок виглядав ось як... Сольвейєн, три. Ясноблакитне авто і цуценя, що його кликали Петра. Школа була така-то, ото лише забула, як вона називається. Сільвія поводилася спокійно і була задоволена, лише час від часу запитувала, чому це татко і мамуся не приходять, але в цих запитаннях не вчувалося розпуки. Декілька разів намагалася отримати відповідь, чи той симпатичний добродій, що його звати Томас, ще прийде до неї. Мене тішила ця дитяча довіра. Усе ж таки поліція не розцінювала цю справу як надто серйозну, сподіваючись, що впродовж цього дня хтось таки зголоситься. Ґраае випростувався і сказав:

- То як, хочете почути продовження цієї історії, чи може вважаєте, що надто зимно тут стояти?

Звісно, я міг запросити його до помешкання, але чомусь не дуже хотілося. Здавалося, що як лише ми увійдемо в коло світла, увесь цей світ залишиться поза нами. І, хоча оповідання Ґраае не заповідалося якимось незвичайним, щось проте у ньому захоплювало. Якийсь неспокій стискав груди.

- Пройдуся з вами ще трішки,- сказав я. - Зможете мені розповісти, що сталося потім.

Ґраае йшов обережно, ставив ноги обачно, одна за одною; вулиці у цій дільниці освітлювалися слабо; спіткнувшись на замерзлих коліях, можна було впасти.

- Наступного дня в пресі з'явилося оголошення з фотоґрафією Сільвії. Батьки не зголосилися. Кожен день приносив щось нове, справою зацікавилася преса. Проведено опитування в усій країні. Ні сліду Івара Ґлєда. Ніхто з тих людей, що носили прізвище Ґлєд, не знав Сільвії. В усій країні не було школи, вигляд якої відповідав би описові Сільвії. Жодного будинку на Сольвейєн, три. Ні в кого з тих, хто протягом минулого року придбав блакитний автомобіль, не пропала дівчинка. В усьому тому було щось дуже прикре, щось, що збуджувало тривогу - адже ніхто не відчував втрати Сільвії. Ішла собі спокійнісінько дорогою з ранцем на плечах, очевидно, зі школи, впевнена, що живе поблизу. Проте ніхто в тій околиці не пригадував собі цього дитячого личка.

- А ранець?- запитав я - Чи ж на книжках не було прізвища?

- Ні, і власне ця обставина здавалася дуже дивною,- сказав Ґраае- На них були новісінькі обгортки без будь-яких написів. Та й книжки були цілком новісінькими. Минав день за днем, і жоден з них не приносив новин. Котрогось дня я відвідав її. Дівчинку тимчасово влаштували в родині одного з поліцейських, у подружжя старших, милих людей. Відвідини були сумними. Очка Сільвії почервоніли від плачу, щось в її погляді згасло. Мені сказали, що, коли минуло декілька днів, а батьки не зголошувалися, дівчинку огорнула розпука. Серце їм розривалося, коли щоночі чули плач дівчинки. Як лиш Сільвія побачила мене, її личко засяяло, маленька вилізла мені на коліна, втулила обличчя поміж мою щоку і плече і шепотіла, чи не був би я такий добрий, такий дуже добрий, чи не відшукав би її татка і мамусю... І Петру, бо ж цуценятко тужить за нею.

Ми посиділи часинку, я гладив її по голівці, але що ж я міг сказати. Психологи та інші фахівці раз-у-раз досліджували цей випадок. На щастя, Сільвія не втямила, що в усій країні немає батька з таким прізвищем, не існує така вулиця, будинок і школа. Зрештою, вона б цього не зрозуміла, так, як, напевне, і ви б не зрозуміли, коли б я сказав, що немає вашого будинку, дружини, і що вони ніколи не існували.

Старенькі розповідали, що мусили стерегти її, як зіницю ока. У хвилинах найбільшої розпуки дівчинка вперто повторювала, що піде шукати свого дому. Не мала сумніву, що його відшукає.

- Ой...- Ґраае потрапив ногою у ямку і ледве не впав - Темрява, хоч в око стріль.

- І що ж далі?- запитав я, схвильований оповіданням. Я уявив собі маленьку поштиву дівчинку, втягнуту у гру темних сил, про які ми не маємо уявлення. Повернулися роздуми з приміського потягу. Людина, нужденне сотворіння на стрімких дорогах, що провадять межею поміж однією реальністю й іншою. Уявився мені кіт, що переслідує мишу уздовж стіни, в якій та надаремно шукає дірку.

Ґраае зупинився під ліхтарем, обтріпуючи вбрання. Сумно покивав головою.

- Потрапила до добрих рук, як це заведено говорити. Опісля того я її тривалий час не бачив, щойно декілька років тому, коли вона стала майже дорослою. Змінилася до невпізнання. Нічогісінько в ній не залишилося з колишнього тепла, щирості - з виразу обличчя видавалася заляканою. Знаєте, вона попросту не була гарною, як колись. Не впізнала мене. Була нервовою, опісля часто лікувалася в психіатричній лікарні. Навіть не знаю, чи вона ще жива...

- Але ж... чи ви не можете мені все це якось пояснити. Адже оте все мусило якось з'ясуватися.

- Був певний період часу, коли я багато роздумував на цю тему,- тихо сказав Ґраае, ніби розмовляючи сам зі собою - Не через те, що вбачав в усьому тому якусь таємницю. Проте непокоїло мене сумління, ще навіть тепер його докори дають про себе знати. В глибині душі все ще сподіваюся заразити й вас цим неспокоєм. Кажете, з'ясувати? Але ж все це тлумачиться цілком просто! Сільвія зробила крок, на який ми, дорослі, просто не здатні, крок у світ мрій. Мрії, саме мрії стали її дійсністю, і за нею зачинився бар'єр. Усе те, що за бар'єром, перестало існувати. Звісно, навіть дитяча фантазія має межі,- говорив він далі приглушеним голосом,- Сільвія створила для себе цілком нову реальність: батько, мати, Петра, будинок, авто, дорога, школа, пустун Андерс. Проте ми не змогли дати їй усього того, вимріяного.

- Вважаєте, що вона все оте видумала мимоходом?

Ґраае поривчасто повернувся до мене.

- Ні, ні! Для неї усе те було правдою. Настільки очевидною, як для вас впевненість, що ідучи назад цією дорогою, ви повернетеся до свого дому. Якщо б її поселили у будинку, про який би сказали, що це власне і є її дім, маленька не відчула б цього. Сім років життя залишилося за нею ніби у мряці, все її минуле життя було сном.

- Називайте це, як вам завгодно,- сказав я дещо нервово,- але ж впродовж тих семи років дитина мусила мати дім, когось, хто нею опікувався. Тож, напевне, раніше чи пізніше, знайдено проте якийсь слід?

З гущавини понурих смерек повіяло прілим вологим запахом. Імла заслонила вогні міста, там, внизу, і окутала вілли сірим серпанком.

- Так, знайдено слід,- відповів Ґраае по хвилинній мовчанці,- Тижнем пізніше з Драмменсельвен виловили труп чоловіка. Як стверджено, він походив із Ставанґер. Називався Йонсен, працював касиром в банку і сидів декілька років у тюрмі за фінансові зловживання. Жалюгідний тип! Він був одружений, але дружина з маленькою донечкою втекла від чоловіка, коли той сидів у в'язниці.

Поліція намагалася відшукати цю жінку, що проте було нелегкою справою. Нарешті сліди завели їх до Ельверум. Тут вона мешкала під вигаданим прізвищем, була відлюдькувата, не бажала ні з ким спілкуватися. Доня мала тієї осені йти до школи. Називалася Озе, була несміливою, заляканою істотою. Люди її жаліли, але з матір'ю неможливо було порозумітися. Одного весняного дня обидві зникли. Одні говорили, що наче б то бачили у неї якогось чоловіка, інші подейкували, що збиралася виїхати за кордон. Так чи так, виїхали, а малий будиночок орендовано комусь іншому.

В часі поліційного слідства одна з колишніх сусідок нараз пригадала собі щось. Скоріше не спало їй це, на думку, бо і те й інше мало так небагато спільного, і все ж таки їй здалося, що Сільвія Ґлєд, про яку писали в газетах, трохи схожа на Озе. Тоді вже без особливих труднощів стверджено, що Сільвія - це Озе, хоча та заперечувала, а кожна деталь минулого була для неї чужою.

Ґраае має прикру звичку переривати оповідання, ніби втрачаючи плин думки. Щось подібного бувало з ним і в судових засіданнях. Дехто вважав, що це своєрідний ораторський прийом. Я підказав йому:

- Як же усе ж таки ви можете пояснити те, що Сільвія раптово з'явилася на дорозі в околиці Гольменколлен?

- Не всі події того часу з'ясовано до кінця. Мати з дитиною, мабуть, мандрувала з місця на місце, можливо, разом з Йонсеном, а може - ховаючись від нього. Знаємо, що якогось квітневого дня вона з'явилася в Копенгаґені. Тут жила її товаришка зі шкільної лави. Ця особа розповіла нам про зустріч, яка не належала до приємних подій: пані Йонсен була нервова, близька до розпуки, істерії. Не хотіла зрадити причини свого стану. Донька була бліденькою, покірливою, байдужою до перебільшених проявів материної любові. Хотіли вибратися до Осло, дівчинка мала розпочати навчання в школі, і, щоби забезпечити їх, бодай на перший час, помешканням, колежанка дала пані Йонсен ключ до своєї маленької вілли в Осло. Потім вже нічого не чувала про пані Ольсен, тож думала, що та знайшла інше помешкання.

Ґраае зупинився перед своїм будинком. Світилося лише у двох вікнах. Я завжди вважав, що його будинок якийсь сумний і безособовий. Бо Ґраае неодружений і не вміє облаштувати своє життя. Заглядаючи до поштової скриньки, він говорив:

- Наприкінці весни ота жіночка з Копенгагена повернулася до Осло. Оточення будинку не вказувало на те, що в ньому хтось мешкає. Але в сінях вона вловила огидний сморід, а на підлозі кімнати знайшла пані Йонсен. Вона загинула від удару по голові, яка була цілком розтрощена. Жахливе видовище. Неважко здогадатися, що тут відбулося. Одного разу з'явився Йонсен і вбив її. Можливо, через те, що не хотіла з ним жити. Тоді втік і покінчив з життям. Сільвія, а для мене вона існує лише під цим ім'ям, стояла і дивилася на усе це. А може... знайшла матір незабаром після вбивства. Отож, зодягнулася в найкращу сукеночку, запакувала до ранця новенькі книжки і вийшла на дорогу. Там я її зустрів по кількох годинах, коли вона вже переступила бар'єр і увійшла до світу мрій.