Войцєх Жукровський

ОЖИНИ

Давидкові присвячується

Переклад Олександра Кіцери

Найкраще, як залишишся на бричці і припильнуєш коней, бо Миколай хоче собі вибрати батіг – твердив батько, кладучи на сидіння якісь пакунки, перев’язані конопляною мотузкою.

-Добре, залишуся при конях - промимрив хлопець напівсвідомо, розглядаючи рухливий натовп.

-Але дивись, щоби в тебе чогось не поцупили - повчав іще .Дивися скільки циганок крутиться поблизу.

- Пильнуватиму.

Неохоче пересів на козли, зібрав віжки і обмотав їх навколо долоні. Сонце, майже невидиме на попелястім небі, припікало йому спину, дихало спекою у вухо. Відпровадив поглядом батька, який, зодягнений в полотняну шапку і світлий порохівник, підперезаний ремінцем, пробирався натовпом. Врешті зник поміж ятками, увішаних фартухами, що заносили апретурою¹, цайґовими² костюмами та червоними хустками.

Толюсь відчув полегшу: одним менше.

То і я відійду на хвилину – сказав Миколай, але спершу хазяйським оком оглянув кінські спини, поправив кошик, що з нього коні ліниво з’їдали останні віхті сіна, ударом долоні оглушив великого ґедзя і розтер його ногою

• Вперта, паскуда, живу кров смокче…
• ‘ Заколисував гомін мішанини голосів, незрозумілі вигуки, кувікання, в очах роїлися рябі плями. Толюсь сидів прямо, гордий, що йому довірено опікуватися кіньми. Вдихав теплий запах торговиці, приязний запах мерви^3, розтрушеної повсюди соломи, дьогтю і сирої шкіри. Торгівля вже закінчилася і підхмелені селяни, задираючи коням морди, підводили їх до дишлів, ударами кулаком в живіт примушували переступити посторонки, впорядковували упряж і покрикуючи та розмахуючи батогами вибиралися з натовпу. Як лише дісталися шляху, одразу рушали вчвал, що аж баби схилялися під впливом швидкості, а порожні півкоші⁴ підстрибували на камінні.

Господині передчували, що це вже останні хвилини, поспішаючи порпалися в кольорових тканинах. Гучним каскадом молотив по прилавку розмотуваний сувій ситцю.

Чорні, сумні євреї у витертих халатах завзято торгувалися. Предмет торгу – курей у гніві перекидали із рук в руки, і врешті несли за ноги. Знесилені кури опускали крила і відчиняли висушені спекою дзьоби.

Лише двійко рябих когутиків під сусіднім возом завзято дзьобали один одного. Коли їх розганяли кінцем батога, розбігалися, а згодом знову сходилися на купах золотистого посліду. Наїжачували рідке пір’ячко і знову товкли один одного наосліп.

З висоти козлів Толюсь поблажливо оглядав півнячий бій, але ринком вже почали проходити табори циган. Коливалися смугасті віконниці, відкриваючи вікно з розпоротою завісою, а за нею – безліч смаглявих голівок. Поруч танцювальним кроком ступала молода циганка, довга, аж до кісточок, спідниця м’яко хвилювала, а в розхристаній сорочці колисалися вільно смагляві груди.

З вікна кибітки їй подали голісіньке немовлятко. Пригорнула його ніжно і подала до уст чорний сосок. Ішла, пестячи дитинку, підставляючи сонячним променям обличчя, з виразом захоплення на розхилених губах. Соняшні промені спалахували на її довгих сережках та разках срібних монет, що ними зв’язала темне волосся.

Коні так шарпонули віжками, що аж Толюсь захитався на козлах.

Стій, Кубо – сказав якнайнижчим, на який зумів здобутися, голосом, а проте його слова прозвучали радше проханням, аніж наказом.

Дивився на виблискуючі кінські зади, на підстрижені хвости; що ними коні, ліниво рухаючи віничками волосся, не могли позбутися докучливих мух. Часом їхньою шкірою пробігала судома і, одразу ж, знову, наче схвильована поверхня води, ставала гладкою. Кобилка знічев’я шкрябала зубами край кошика. Стягнув віжки. Оглянулася, здивована, декілька разів шарпнула головою, щоби послабити натяг. Мерин бив копитом, аж дзвін розлягався.

Тольчикові чомусь здалося, що коні понесуть, що, налякані, рушать шаленим ґалопом. Мимоволі вперся ногами і підтягнув віжки до грудей.

Нараз далеко в натовпі побачив Миколая, який витягав з пучка канаркового кольору батожисько⁴, перевіряв його гнучкість і припасовував до руки. Підв’язав ремінчик з червоною китичкою і поглядом заспокоїв хлопця, мовляв, я тут, поруч і кожної хвилини можу прийти з допомогою.

Толюсь випрямився і вдавав, що дрімає, як старий фірман, не звертаючи уваги на кінські вибрики, хоча його руки, затиснені на засмальцьованих віжках, звела судома.

Біля криниці, на підсохлому болоті, що відблисками кололо в зіниці, роїлися метелики-капустяники. Приземлялися густо, один попри другого, лазили невправно, тріпаючи, за звичкою, крильцятами. Час до часу тяжкий чобіт затоптував їх, тоді пошкодовані тріпотіли вцілілим крильцем, а інші білою хмаринкою злітали, проте за хвилинку знову осідали, щоби напитися вологи.

А тоді злітали парами увись, зустрічалися і віддалялися у шлюбному танці ген над верхівками акацій, посипаючи усе сухими білими квітами і, врешті, зникаючи в вишині.

Раптові подмухи вітру кружляли стовпами запашної пилюки, золотистої січки, померлих пелюсток… Полотняні навіси вгиналися під тягарем сонця. Крики продавців затихали, проте торговиця ще грала у втомленій тональності, десь далеко. Приязно витинали скрипки і оксамитовим басом постогнував бугай. Його рогате чоло було обвите шматою, а кружальце в носі дразнило його, як і запах численних корів. Попискували не змащені тачки, а їх звук передражнював шпак, який зручно примостився на самій верхівці побіленого будинку.

Хлоп’яче серце наповнювала дивна утихомиреність. Здавалося, що він їде розгортаючи підхмелений натовп. Проте він стояв на місці, лише Куба кресав підковою іскри з каменя. Світ напирав на них, як повновода ріка, безпамя’тно, неохопно…

-Спиш, як заєць, з розплющеними очима – відізвався дошкульно близько глузливий голос Миколая. Знічев’я рухав долонею, а куплений батіг виписував зі свистом вісімки.

-Я не спав, лише задумався…

-Все одно – засміявся поблажливо. Погладив рукою по шиї кобилки, а та його обнюхала, зиркаючи опуклим оком.

-Толюсь затягнув вузол на віжках і закріпив петлю на латунній корбі гальма. Зіскочив дещо незручно, бо нога йому затерпла і під шкірою гасали невидимі мурашки.

- Походжу трохи.

- Тільки не задалеко, бо пан інженер буде сердитий.

- Піду таткові назустріч.

Пірнав в тісні проходи поміж крамничками, в густу задуху юхтових чобіт, що кетягами звисали з-під дахів яток. Врешті вибрався на тротуар.

Тут розташовувалися рядком однакові дерев’яні ґанки, побілені з надміром синьки, в глибині відкритих майстерень працювали єврейські шапкарі і кравці, муркотіли швейні машинки, гостро пахло прасованим сукном, деревним вугіллям, цератою і порохнявим деревом. Малі кучеряві діти рачкували , випинаючи до сонця побруднені піском задки. Поломаною ложкою вигрібали вогку землю зі стічної канави, де відцвітала золотим оком остання кульбаба.

• Може кашкетик – закликав старий єврей. Колишучи, розігрівав праску, і видував з неї сивий попіл.

Толюсь, засоромлений, що не має грошей, відвернувся, але той, здавалося, зрозумів причину.

-То нічого, що панич не має грошей-казав ласкаво. Арон приміряє, а татко купить. Лише треба хотіти. Лише треба попросити. Бо що значить така шапка для пана інженера? Дешево віддам, як для родичів. Нехай би, тож то - перший гість, на щастя, бо нині для мене чорний день.

Толюсика буквально затягнули на ґанок, поставили на стільчик навпроти тьмяного дзеркала. Притримувало його багато рук, щоби не вирвався. Хлопці не старші за нього зі спіральками майстерно закручених пейсів, вбігали і вибігали, приносячи стосики полотняних шапок.

Бородатий майстер одягав їх по черзі на голову, припасовував, болісно сичав, якщо були за широкі. Це було не примірювання, а коронування клієнта шапкою. Руки старого майстра тремтіли, ніби від належного розміру залежало щастя майбутніх підданих. Причмелений Толюсь дивився в дзеркало.

З темного ванькирика за майстернею, використовуючи загальний безлад, висунулася маленька дівчинка. Стояла, сперта на одвірок, байдужа до купецької маґії, не пов’язана з отим присіданням, прицмокуванням, наказами, проголошуваними горловим шепотом.

Сонце пестило її стіпки, взуті в пласкі капці, брунатний відблиск клався на її колінця, прикриті чорною спідницею. Худенькі долоні сплела під борідкою. Толюсь бачив зблизька, в дзеркалі, з подряпаною руйнівним часом, наче котячими кігтиками, , амальгамі її чарівно вродливе личко. Волосся, кольору воронячого крила, лагідно опадало, схоплене в розслаблений вузол. Можливо її руки були за слабенькими, щоби заплести кіски, закріпити їх срібними шпильками. Внизу вушок блакитними плямками світилися дівочі сережки з мертвих туркусів⁵. Під її чистим чолом і навпіл прикритими повіками великі чорні очі заздрісно дивилися на ярмарковий майдан.

Простежив за її поглядом. Над верхнім краєм дзеркала побачив суміш кольорових хусток, волосся, просякнуте сонцем, червоні блискучі обличчя. Дику завзятість. Вогняні відблиски в мідяних прикрасах упряжі, безшабашні викрики п’яних, завихрення та удари, що розлягалися в натовпі. Завивання та крики жебраків, втомлених спекою, монотонну мелодію, що її викручував корбою сліпий лірник…

Тут, поруч, гончарі розклали свої глечики, горщики, чорно-червоні макітри з шорстким зерном, придатні для розтирання трояндових пелюсток в запашну конфітуру. Великий джміль кружляв над порожнім посудом, зондував його нутро, граючи басом, аж нарешті сам лякався свого голосу і злітав догори, кружляючи понад головами коней, а ті щулили вуха… Спітнілі обличчя перекупок, присмалені сонцем носи, прикриті прив’ялими вже, звисаючими, наче зелені очіпки, листками лопуха. Тягнули вперте теля зі скуйовдженою червоною шерстю, штовхали його в худий зад, нагрітий сонцем.

Поруч цілі відра дрібних, чорних черешень. Ті, що не вдалося продати, викинуть за містечком до рову, порослого сірим від куряви буряном. Дикі черешні, від яких залишиться лише гірко-солодкавий смак.

Поглянув у дзеркало. Дівчина лагідно всміхалася. Її губи були розхилені…

«А її очі нічого не відбивають ,подумав, - вона п’є зображення, але не вірить їм, ніби це вже лише сни».

Раптом їх погляди зустрілися і хлопець побачив, що вона зближається. Очі збільшувалися. Чорні, вологі зіниці під бровами - ластів’ячими крилами. Він бачив солодкий вигин обличчя і раптом захотілося притулитися до нього чолом. Відштовхнув старого шапкаря, який саме допасував до його голови полотняну жокейку з ґудзиком вгорі.

- Цього ми шукали, ця шапка пасує паничикові, як влита…

Толюсь відвернувся, але доки встиг зняти кашкет, дівчинка м’яко пригорнула-обняла його, зняла шапку і недбало кинула на купу. Нахиляючись повільно, наче над джерелом, поцілувала його в уста. Її губи гладкі і прохолодні, відчинялися до вологого нутра. Затремтів, бо то ж вона довіряла йому якусь тайну, що її він ще не міг зрозуміти.

Деборо, йди відпочинь, тебе ця спека викінчує. Чого ти втручаєшся до інтересу, тут торгують…

Але не посміли їй перешкоджати, коли привела хлопця до потрісканих східців і пустила його без волі в пронизливе сонячне сяйво

- Йди, втікай – при цьому плеснула в долоні, так, як коли б проганяла птаха.

Коли зустрів батька, було вже надто пізно, щоби йти по шапку. Толюсь сидів зосереджений, неохоче відповідав на запитання. Притримував руками неслухняні пакунки з закупами.

Кашкет? Наступного разу – вирішив батько.

Проте минул літо, доки випала нагода і хлопень зміг завести батька до старого шапкаря. Довго перебирав у надії, що побачить чорнооку. Пейсаті хлопці горбатіли над роботою. Діти рачкували під верстатом, відбираючи одне в одного жовті дерев'яні шпульки. Вмачали їх в глиняный черепок, повний милин і видували кольорові кулі.

-Панич пам'ятає Дебору-промимрив старий, витираючи сльозу, яка, наче надокучлива муха, всілася під оком, -вона від маленької була не для життя. Серце у неї було наче шкло, торкнешся, а воно дзвонить сміхом… Торкнешся знову – забренить плачем. Та що там– шкло! Як ота банька, що діти видувають, полетіла і тріснула…Ми її поховали. Гляньте: моя дружина увесь день на ногах, дев'ятеро дітей, я тягну, наче кінь, то ж звідки у нас така донька? Хіба її вітер звідкілясь завіяв.

О, вона знала. Панич знає: дивилася на цей світ і не могла надивитися. Кажу їй: Деборо, заспокійся, не будь мишуґене, воно тебе вбиває…і таки вбило…

Коли була ота буря, що то Ґольдфінґер погорів від блискавки, вона лише сказала: «повітря!» … Ми її перенесли до вікна. Саме припинився дощ. Ой, що то було за повітря! Лише лови до пляшок і продавай…Але вона заснула, як пташина коли її стисне волосяна сітка.

-Серце?-запитав батько.

-Серце, серце…Але все це через переляк. Пияки трохи поперевертали ятки, потрусили жидків, більше ґвалту, ніж то все варте… «Погром»- казали дурні люди, зробилася суматоха…Але янгол усе це припинив: вилив цебер дощівки, щоби спам'яталися.

Толюсь відходив мовчки, несучи стару шапку, загорнуту в газету. Нова тиснула його в чоло. Прагнув болю.

-Заведу тебе в таке місце, де маса-масенна ожин – присягався Восєк, розгортаючи кошілкою пружні гілки молодих сосонок, В тихому, достиглому пообідді на небо димчастого кольору випливали медові хмари.

-Щоби лиш не заблудити…

-Не бійся, церковний дзвін почуєш завжди.

Темні стовпи ялівців затремтіли. З-поміж сплетених, лапатих гілок вилетіла громадка чикотнів, відлетіли, галасуючи і зникли в жовтавому березняку.

Земля запаморочливо пахнула листям і грибами. Поміж купинами відцвітаючих ялівців слинилися шапочки численних маслючків, за якими ніхто навіть не схилявся.

Толюсь ішов задуманий, пробираючись зиґзаґом від куща до куща. Перед ним відкривалися поляни, зарослі ожиняком. З-під шорсткого листя, прирум’яненого ранковим холодом, вихилялися синювато-імлисті кетяги ожин, що хоч бери їх і струшуй до кошиків. Часом відрухово, просто так, підносив до уст поплямлену руку і жував терпку ягоду її терпко-солодку м’якість.

Ішли вгору, аж ось зненацька їх оточили білі кам’яні брили і таблиці, що на їх поверхнях виднілися незвичні написи, а ще, поміж ними, колони, зарослі мітлицею, жарнівцем і густим терном. Кіркут⁶ -сказав Восєк-сюди ніхто не заходить…Глянь, яка маса ожин!

-Але тут можуть бути гадюки.

Вони вже сонні, лиш би не наступити, не вкусять…

Захоплені смиканням ягід, не зауважили походу, який повільно зближався піщаною дорогою. Коник жваво простував, тягнучи чорну скриню, візник вимахував батогом і потрясав віжками широко розставленими руками. За возом швидко, майже бігом, поспішала громада. Увійшли поміж дерева. Відчинили ззаду скриню, вийняли і поклали на траві білу ляльку, обмотану простирадлами. Декілька жінок кинулися до неї з пронизливим криком, плакали і заводили, а чоловіки стояли декілька кроків за ними, затулили лиця долонями і, зісунувши капелюхи на потилицю, дивилися ген за хмари, роздумуючи про марність людських намірів і вчинків.

• Втікаймо – видихнув Восєк, щипаючи Толюся, аж заболіло,-вони нам не пробачать, що ми сюди пробралися…
• Жінки дряпали собі нігтями обличчя, качалися по землі, їх сповнений болю зойкіт перекривало ехо. В болісних співах плачок Толюсикові вчувалося прощання. «Немає, немає вороття», здавалися твердити усьому світові. Чолом били поклони в сповитого білими хустами мерця. Підіймали руки, наче намагаючись зійти на небо, відкликати назад померлого…Але з димчастої блакиті випорювали лише блискучі нитки бабиного літа, що їх вплутували у власну сивину, в скособочені перуки. «Немає, немає вороття!» -вторувало ехо.

Хлопцеві здалося, що він підглянув страшну тайну, що, якщо б вони його зараз помітили, не пробачили б нізащо…

Восєк покинув кошик, ожини розсипалися чорним сплеском, потоптані кривавили на піску…Шелестів, панічно пробираючись колючими, чіпкими кущами.

Толюсь поспівав за ним. Його переслідував крик невимовної розпуки, незворотної утрати. Гони ожин колючими бичами намагалися його затримати. Серце калаталося, як шалене.

Раптом вузький прохід згорнувся, кущі його полонили і він припав до білого каміння… Гнучка гілка шпурнула йому просто в уста кетяг обважнілих ягід, відчув їх солодкий смак на губах. Пригадався йому посмак того поцілунку..

«Не бійся…Звідкіля ця пташина метушня? Боїшся смерті? Та ж вона – в тобі…ти несеш її. Не гальмуй серця. Воно само зупиниться. Стукає швиденько…Біжиш, ноги тебе носять…Куди?»

Від створення світу є кусник землі, що терпеливо чекає на тебе і знає, що ти його не минеш.

Гадаєш – Дебора померла. Ні, Дебора живе - в тобі, і в тому, що тобі її нагадує…Відшукаєш ті губи у вигині листочка, а розплетене волосся – в димі, що ось розвіється…Вмирають не тоді, коли тіло твоє вкриє сухий пісок, ні – це станеться геть набагато раніше… Для цього достатньо, щоби ти перестав кохати…»

Але ж ні, ні – шептав, обнімаючи теплий камінь.

• • • Примітки
    • 1. Апретура (тут) – хімічна речовина (їх суміш), яку застосовують, щоби надати дешевим тканинам презентабельний вигляд, жорсткість, немнучкість.
    • 2. Цайґ (від нім. Zeug) – міцна дешева бавовняна тканина, попередник джинсу; вживалася переважно для пошиття робочого одягу.
    • 3. Мерва (потеруха) – подрібнена тертям солома, придатна хіба що на

підстілку.

4. Півкіш, польською półkoszek- віз, здебільшого парокінний, чотириколісний, вистелений плетінкою з лози або іншого матеріалу у вигляді двох половинок кошика.

5. Мертві туркуси - поняття з ділянки літотерапії, тобто лікування через контакт з дорогоцінним камінням. Для того, щоби камінь виконував свою роль він повинен бути живим (мати ауру), тобто, коли розглядати його в повному сонячному освітленні, видно світельце в його глибині і відчувається, що камінь живий

• • • 6. Кіркут – єврейське кладовище.