Войцєх Жукровський

Войцєх Жукровський (1916-2000)- польський прозаїк, поет, сценарист, літературний критик, депутат польського Сейму VI-IX каденцій. Далекий і дивний світ дитинства постає, коли читаєш твори цього чудового польського прозаїка, блискучого новеліста, журналіста, політика і мандрівника. Новели з його книг "Okruchy weselnego tortu “, NoceАriadny (Сzytelпік- 1978) перегукуються з читаними в дитинстві і в юності оповіданнями Богдана Лепкого "Казка мойого життя". Незвичайно багата мова В.Жукровського, насичена українізмами (дія відбувається десьГаличині або на Волині, а військову службу письменник відбував у Володимирі Волинському) вимагає тривалих і прискіпливих пошуків адекватних слів та виразів. Образи українців і, особливо українських жінок, автор змальовує з великою симпатією і пошаною, або ж з м’яким гумором.

БУРЯ

Забирай-но звідси свої забавки, влазиш коням під ноги, ще котрийсь з них тебе притопче, - застерігав Миколай, потираючи воском натягнуту дратву. Сидів верхи на вузькій стаєнній лаві і, дивлячись крізь зісунуті на кінчик носа окуляри в металевій оправі, рівненько, раз попри раз, стягав краї розпоротого хомута.

Крізь відчинені ворота падав на цегляну долівку гарячий полиск. Задумані коні, стоячи над порожніми яслами, інколи знічев'я висмикували з-за драбинки віхтик сіЯа, то знову нервово били копитами, коли ґедзь жалив їх у пахвину.

- Та ж вони мене люблять, - сказав Тольчик, усе ж таки прибираючи набік дерев'яний паротяг, завантажений солодкими качанами молодої кукурудзи.

- Я то знаю, але можуть притаранити через неуважність. Сильний слабого не зрозуміє.

Тольчик вдихнув гострий запах кінського кізяка, насмальцьованого реміння і щойно настеленої соломи. Ластівки годували маленьких, а ті широко роздзявляли жовті дзьоби, наче хотіли проковтнути увесь світ. Каштанка з нудьги шкребла зубами ясла. Якась курка в погоні за великою мухою, хитаючи головою, перейшла поріг, але втекла, налякана гупанням копит. Заквоктала сварливо і відступила у залите сліпучим виблиском подвір'я.

Хлопчина знав, що досить розпочати розмову, і Миколай видобуде з закамарків капшук махорки, задимить грубою самокруткою і розповідатиме- розповідатиме. Бо ж мав невичерпний запас пережитих чи десь там почутих пригод.

- Наснився мені цієї ночі дідусь. Сказав: "Толюсику, злий час надходить, буде буря!"

- А чи бодай не те він мав на увазі, що йдеться до війни?- замислився фірман - Бо дідусь твій був розумний пан... Славний то був лікар, хворих до нього здалеку везли, нераз і тиждень добиралися; вистелять півкішок подушками і в дорогу. Славу мав і щасливу руку. Їздив я з ним, то ж не одного набачився.

Воно було так. Старший пан по обіді солодко дрімав в кабінеті з газетою в руках, а Каро - поруч, з мордою на лапах. Тоді власне приплентався якийсь дядько і сів на східцях веранди. Коли пан по кавусі вийшов з собакою до садка на прогулянку, мужик став його просити, щоби зволив приїхати, бо йому бик поштрикнув бабу...

"Де?" - запитав доктор.

"А в полі, бо вона червону спідницю одягнула, а то його розгнівало".

"Я питаю, де на тілі поштрикав?"

"Та в живіт..."

"То чого ж ви тут чекаєте?"

"Бо-м не хотів пана доктора будити. Як кого раптово зі сну зірвати, то злий стає. А як злий, то не має серця до людей. То я вже волів чекати..."

"Проте слід було мене негайно розбудити".

"З баби вже ніякої потіхи не буде, то й чого спішити".

Старший пан наказав запрягати лінійку, вхопив валізочку з причандаллям, женемо щодуху. Дядько показував, як заїхати на путівець, за село, аж ген - в поле. Дивимося, а на стерні баба лежить під периною і лише головою крутить у затінку парасолі, так нас з нетерпінням виглядає. При ній дівчинка маленька з горнятами- близнюками, годує її з варешки кислим молоком.

Дядько підняв перину, а дідусь аж за голову схопився.

"Пане докторе, а чи то би не мож якось зашити, бо чей непристойно так хоронити: бабу окремо, а кишки окремо".

Дідо дивиться: черево розпорене, а нутрощі на кривавій полотнині, зв'язаній за чотири ріжки. Вклякнув, важко йому то вдавалося, бо огрядний був, і давай оглядати.

"Чудо, - каже,- та й годі, цілісінькі кишки, не порвані... Лише випливли".

Промив їх у фіолетовій водичці, вправив, рану зашив, а в кутиках дренажі застромив.

А баба лише очима завертала, міцна була, ані зойкнула, хоча голку мусила б відчути... Навіть наказала доньці, щоби докторові голову прислонила парасолею, бо спека гатила як обухом.

"Негайно везіть до шпиталю, - наказав,- лише не гайтеся, бо то справа поважна...". А я додав: "Зараження може розвинутися...", бо ж розуміюся на тих справах.

Минуло, мабуть, з місяць, заки була нагода запитати про неї в шпиталі. З'ясувалося, що така не зголошувалася... Про похорон я теж не чував, бо ж дзвін за мерцями лементує на все село, тож через цікавість поїхали ми туди.

Хатина на замку, але є гусятничка, то ж питаємося:

"Що з мамою?"

"А немає..."

"А де ж?"

"На загоні, картопельку підгортає"

Старший пан аж бігцем пустився. Ось вона, зігнута прямує борозною. Узріла нас, руки витерла з землі запаскою і заголосила:

"Ой ти, добродію мій, спасителю, від смерті мене порятував..."

Давай доктора по руках виціловувати, але він лише прикрикнув на неї: "Лягай, покажи живіт..."

Послухалася. Мені казав доктор відвернутися, але ж ми не такі вже сором'язливі, то ж прикликав мене на свідка. Загоїлося рівненько, без шпиталю. Бо то, мовляв, шкода було їхати, звісно, як судилося помирати, то воно краще дома. То ж для чого, мовляв, витрачатися...

"А де ж дренажі? Оті згортки марлі, що я по краях встромив?!"-кричить доктор.

"Один мені випхало, як поїла-м огірочків, а другий, як почало свербіти, сама-м витягнула, виколупала... Бо ж то, як свебить, то, значить, гоїться. Ну і загоїлося".

Доктор навколішках став місити живіт долонею.

"Болить? - питає,- а тут, як притисну?" А вона регоче, ніби ґедзь її укусив, то доктор лише шарпнув сорочку і прикрив те безсоромне животисько, плюнув і каже з заздрістю: "Такої і дрючком не заб'єш. Що їй бик, вона і бика витримає...".

Якось по святому Мартині був з'їзд лікарів, то наш пан хотів зробити доповідь про той випадок, про дезинфекцію, ну і показати бабу тим недовіркам. Післали по неї. Прийшла, куди там, але ж відразу фохи показує: "Якщо мені пан доктор дасть сотку, то поїду, а як ні - то ні... Бо пан доктор дістане золоту медалю, а то дорога річ". То він розгнівався і прогнав її.

- Не дочекаєшся вдяки від людей. Але старшому панові на ній не залежало... Розумний був і терпеливий, вічна йому пам'ять,- Миколай старанно притоптав недопалок цигарки. Стиснув хомут колінами і запхав пальцем волосінь, що вилазила з-під розпоротої шкіри.

- Ти мені тут голову морочиш, а робота ні з місця... А-ну, бігом звідси.

Тольчик слухняно вийшов і заліз на похилу яблуню, де з-під листя біліли перші паперівки. Зірвав одну, потяпав об коліно і, покусуючи, згадував.

Власне тоді вони поверталися з поля. Дідусь вряди-годи зупинявся і важко дихав, притискуючи долонею серце. Дорогою котилися останні вози, завантажені понад міру снопами. Ген на видноколі розгорталася жовта хмара, раз по раз сухо спалахувало, ніби хтось мигтів лампою.

Полем надтягало поривчасте гуркотіння, перевертало укладені в полукіпки снопи, здіймалася смугами чорна, наче дим, пилюка, зірвана з путівця. Щось недобре носилося в повітрі.

Вони йшли польовою стежкою навпростець. Вітер хвилями наганяв гіркі пахощі трав та водяних квітів. Тольчик, тоді ще значно менший проти сьогоднішнього, дріботів поруч з дідусем, спотикаючись на купинах скошених шуварів.

Зненацька хлопчик зачув тихесеньке нявчання. Оглянувся: гладенькою стежкою, що простувала торфовищем і м'яко вгиналася під ногами, прошкував котик. Тольчик здивувався, звідки це він узявся так далеко від хат.

Котик беззвучно відчиняв писочок, шельмувато примружував зелені очка, в яких спалахували вогники блискавок.

- Дідусю, котик...

- Не мороч голову, малі котенята ніколи не запускаються аж так далеко в поле, - відповів, крокуючи вперто.

- Але ж, дідусю, він уже не маленький, він виріс, - заперечував хлопчик впівоберта.

Здоровенний котисько, надутий вітром, крокував із задертим хвостом, а по його шерсті пробігали іскри.

З лук зійшли на штреку, збудовану до цукроварні, поруч було холерне кладовище, а в глибокому яру, зарослому верболозом, стрімко рвав потік, то чорний, то, на зміну, золотий. Вітер пружно підштовхнув їх у спину. Кіт згорнувся у клубок і покотився, пилюка щипала очі, і зненацька, крізь вії, Толюсик узрів оковану мідними обручами діжечку, з котрої приїжджі гуцули, сидячи недбало на патлатих кониках, продавали травневу бриндзу.

Дідусь призупинився, спираючись спиною і ліктем на дерев'яне поруччя, він важко дихав. Подуви вітру торсали полами його чесучової блузи, здіймали хмари пилюки, сплітали у перевесла повисмикувані трави, виром закручували кінський кізяк та куряву.

Нетривкі стовпи зближалися, немов танцюючи, і гинули, наче розвіяний дим на низенькому цвинтарному мурі. Не шелестіло, а кричало біле, на тлі олов'яно-сірого неба, занепокоєне листя декількох вільх.

Діжечка пошкутильгала хлопчикові під ноги. Нахилився, щоб її схопити, але вона, смагана вітром і, водночас, сповнена власного життя, закреслила дугу і, уникаючи його рук, манила під поруччя.

- Дідусю, глянь, мабуть, хтось загубив.

Дідо, правою рукою притримуючи хлопця, з розмаху вдарив палицею по бочівочці. Загарчала, голос набирав сили і підіймався наче склепіння. Здавалося, що розчавить їх, то ж присіли.

Діжка гнівно задудніла, в хмарі пилюки вихилилася за край моста, трохи похиталася всупереч здоровому глуздові, доки не впала поміж звисаючим гіллям верболозу. Хлюпнуло декілька разів, підхоплені вітром крапельки зросили їхні чола.

З-під мосту почулося щось, наче б то іржання, чи може насмішкуватий регіт, що аж мурашки поповзли вздовж спини.

- Що це було, дідусю?

Мовчав, ідучи повільною старечою ходою, важко опирався на палицю. У долоні міцно тримав маленьку спітнілу ручку дитини.

Перелазами з боку городу увійшли до парку. Стугоніння бурі проносилося верхів'ями дерев, тріскотіли відламані сухі гілки, сипалося листя, розлягався нестерпний гуркіт. Раз-у-раз блискавки просвічували парк наскрізь, запалюючи вогники на стовбурах дерев. Не впала проте ні одна крапелька дощу.

Тієї ночі дідусь помер на серце. Усі заздрили йому такої смерті. Під час вечері ще похвалив спечений на славу хліб, могучі бохонці з присохлим зі споду листям татарника, що ним вистеляли від попелу челюсті печі. Але не відрізав для себе скибочки, бо судома в грудях не минала. Тож сидів з відхиленою головою і дивився на них, ніби прощався.

А смерть чигала вже в його кабінеті; прийшла і терпляче вичікувала - це він знав з поведінки пса. Каро не давав себе погладити, скавулів і шкірив зуби від раптового переляку.

Тоді власне дідусь став методично викладати на мармуровий верх столика ключі, складаний ножик, мундштук, годинник. Сів на край ліжка і схопився за пульс, спостерігаючи рух секундної стрілки. Рухалася жваво, а пульс замирав у болісних судомах.

Так, власне таким він був. Підвів очі на пса. Він був сам-один. Це була та пронизлива самотність, що вкриває чоло зимним потом. Ядуха зростала. Пес скулився в кутку, тремтів. Старий ледь усміхнувся: "І він це знає" - майнула думка. З тою усмішкою, що пробачала зраду, він і залишився, коли зісунувся у зимну постіль. Здавалося йому, що занурюється у безмірну глибину, спокійний, майже погоджений. Відчув іще, що час зімкнувся над ним.

Тольчик ковзає стовбуром яблуні униз, зіскакує у траву і жене до стайні. Мусить упевнитися, тож поспитає Миколая. У жвавому кінському запаху і теплому подиху осені, що входить знадвору, усе видається простим і однозначним.

Миколай щіткою чистить боки кобили, вистукує згребло об цегляну долівку.

- Коли я з дідусем повертався з поля під час суховію, доганяв нас чорний котик, - спішно дрібоче хлопчик,- а опісля перекинувся з бочівочку, а коло холерного кладовища на містку дідо вдарив її палицею, тоді воно впало і заіржало... Чи думаєш, що то був...- зупинився в нерішучості, бо ж Мартуся говорила, що краще не вимовляти його імення, бо можна й викликати. Але ж сонце сяяло так ясно, кінська шерсть вилискувала, а фірман пригладжував міцними рухами клуби кобили, то ж зухвало запитав,- чи Миколай вірить в чорта?

Щітка зупинилася, пласке вусате обличчя звернулося до хлопчика.

- Ні. Але якщо б з’явився, то треба бити лівицею і від себе, навідліг.