Свен Ельвестад Sven Elvestad народився в сім’ї матроса, як Kristoffer Elvestad Svensen 1884 року в містечку Friedrikshald на норвезько-шведському кордоні. Норвезький журналіст і письменник. Розпочав кар’єру як службовець в банку. Звинувачений в розтраті, поміняв ім’я та прізвище і став репортером в Християнії (тепер – Осло). Писав напівдокументальні-напіввидумані кримінальні репортажі. Згодом розпочав серію кримінальних історій та романів під псевдонімами Stein Reverton, героями яких були колишні поліцаї-приватні детективи Asbjørn Krag, пізніше - Knut Grubb. Його стиль розповіді успадкувала Аґата Крісті. За одним з його псевдонімів встановлено норвезьку літературну премію Рівертона. Писав також гумористичні оповідання та есеї, трилери, до яких можна віднести і пропонований переклад. Назва оригіналу норвезькою – Hvor? (Де?). Твори Ельвестада перекладено 17 мовами, українською – вперше. Помер 1934 року за загадкових обставин.

Свен Ельвестад

Де вони ?

Добродій Елінґ Вінтер належить до невтомно рухливих осіб, яких можна зустріти де завгодно. Мені довелося нераз перетинатися з ним в подорожах, востаннє це сталося в Італії. В його поведінці є та зарозумілість і бундючність, яка властива особам, які багато років провели в англійських колоніях. Проте він – не найгірший з типів т. зв. ґлобтретерів, тобто людей, що багато подорожують світом. За вульгарними манерами мисливця на тигрів і знавця жінок землякові не важко вгадати в ньому душу сердечного товариша. Він охоче розповідає про свої пригоди, а проте його не завжди слухають з належною цікавістю. Бо в цих розповідях є щось відсторонене, якась вироблена техніка розповіді, властива світській людині, що вміє своє особисте наче відсунути на задній план і, водночас, виразно підкреслити свою роль в подіях, про які розповідає. Проте, ця незвичайна історія, яку він розповів, зустрівшись зі мною в Північній Італії, дещо інша і стосується звичайних людей за буденних , здавалося б, обставин. Мені випало бути присутнім в ситуації, що пригадала йому подію, про яку йтиметься далі. Ось ця розповідь.

Ми пообідали разом в ресторані готелю, розташованого в горах Больцано, потім перейшли на терасу, щоби випити кави. З тераси ми спостерігали панораму Альп, що виблискували сніговими верхівками. Нараз я звернув увагу на даму, що спускалася сходами тераси. То був тип однієї з жінок, що їх можна зустріти на великих міжнародних курортах, там, де нещасні люди шукають відпочинку для своїх пошарпаних нервів. Жінка була вже не зовсім молода, а проте ознаки старіння ще не торкнулися вродливого обличчя. Проте у виразі цього обличчя були виразні ознаки стурбованості і меланхолії. Якась сірість була присутня в її волоссі, манері одягатися, в усіх її рисах. З нею ішла жінка, дещо старша за неї, вочевидь піклувальниця. Жінка в сірому повільно пройшла терасою, байдуже минаючи людей, що розмовляли, а в її повільній ході відчувалося невимовна самітність. Створювалося враження, що вона крокує пустинею. Жінка тихо зникла у вистеленому килимом коридорі готелю.

Я дуже здивувався тому, що, коли жінка минала Елінґа Вінтера, той нахилився і прикрив обличчя серветкою.

• Ви з нею знайомі? – запитав я.
• Так –відповів він.
• Намагаєтеся уникнути зустрічі з нею?
• Не хочу, щоби вона мене впізнала. Знаєте, це особа, гідна співчуття.

Він встав і втупив очі в покрівлю готелю, здавалося – він вдивляється у птахів, які щойно відлетіли.

Ви знаєте, - мовив він, що в цьому готелі немає телефону. Про цю жінку розповідають, що вона без відпочинку змінює готелі, але завжди вибирає ті, в яких немає телефону. Впертий, безжальний дзвінок завжди асоціюється у неї зі страшною подією в її житті. Я був учасником, чи, може, свідком, події, яка до цього спричинилася. Власне тому не хочу, щоб вона мене бачила.

Тож я попросив його розповісти про цю подію. Ось історія, оперта на його розповіді. Він розповідав, а надворі сутеніло і місто Больцано десь там, унизу розблисло світлом, яке творило дивний візерунок. Події, що про них він саме розповідав, діялися саме такої вечірньої пори, коли день повільно переходить у ніч, проте іншого часу і в іншій країні. Отой надвечірній час, залежно від обставин, може викликати різний настрій, від заспокійливого меланхолійного умиротворення до страху і незрозумілої тривоги.

Ото ж , те, про що я розповім, діялося весняного надвечір’я в великому місті на півночі, що його ви, напевне, знаєте. Того вечора я був на прийнятті у культурної і досить щасливої родини. Господинею дому була власне та пані, що її ви щойно бачили. Цей вечір я добре запам’ятав, бо ж він ліг невимовним тягарем на плечі її родини. Пригадую, я стояв з панею на веранді і ми дивилися на місто вздовж вулиці. Крізь відчинені двері доносилися голоси гостей. Світло ще не увімкнули і сіра пітьма вливалася крізь вікна. В пітьмі затиралися контури облич, лише де-не-де жевріли вогники сигар, та ще – в куті кімнати виблискували білі клавіші фортепіано. Розмовляли про те, про се, про теплу провесінь і перший по справжньому весняний вечір. Ще про щось…не пам’ятаю, того часу я був зворушений якимись подіями в моєму особистому житті і це відбилося на змісті розмови. Мимо нашої волі в цю розмову вкралася якась знервованість, відчуття загрози і небезпеки, страх перед чимось незвіданим, що мало статися, Пам’ятаю, я ще сказав, що напровесні завжди відчуваю якусь незрозумілу тривогу і власне ця тривога спонукає мене подорожувати. Весна, казав я, атакує кожне дерево, кожну людину, а в душі людській щось зростає… може добро, а може зло. Тож весна – небезпечна пора року. Коли ми так розмовляли, місто занурилося у темряву. Я нахилився через поруччя веранди і виглянув на вулицю, на асфальт, де, наче мурашки, снувати люди і екіпажі. Було ще настільки ясно, що можна було розрізнити окремих людей. Я показав двох маленьких дітей, що швидко, тісно притиснувшись одне до одного, крокували поруч. Здалося мені, що це діти наших господарів і я звернув на них увагу пані господині.

Вона перехилилася через поруччя, поклала руки на мармурову балюстраду і оперлася на неї цілим тілом. Я дивився на її русяве волосся і спокійне, усміхнене обличчя. Почув легкий шепіт: Анна-Марія і Луїза. Матері здавалося що її шепіт діти конче почують, бо ж це материн голос. За хвилину вона випростувалася і сказала – Ні, це не мої.

Мій Боже, того вечора, здавалося, усе дихає спокоєм і щастям. Так, це була та сама жінка, що її ви щойно бачили отупілою від горя.

Сутеніло. Стріляючи іскрами засвічувалися дугові ліхтарі. Вони відблискували від блискучих циліндрів на головах перехожих. Трамваї пливли, наче над світляним потоком. Але раптом від того штучного світла повіяло на балконі холодом. Ми увійшли до кімнати. В ній ще не вмикали світла, проте сусідня кімната була освітлена. Слабий посвіт від цієї кімнати змішувався з мороком, що надходив з довкілля і з цієї причини всі обличчя здавалися якимись сірими і невиразними. Всі розмовляли впівголосу, як це зазвичай буває, коли народжуються потаємні думки і не хочеться порушити мрій, що їх снують присутні. В цьому товаристві милих, культурних людей панувала атмосфера спокою і задоволення, проте чомусь замовкли розмови. Годинник почав бити годину. Прозвучали два удари. Пів дев’ятої.

Господиня навпомацки знайшла вимикачі, увімкнула світло. Різке біле світло залило кімнату, висвітлюючи обличчя, як здавалося, здивовані поспіхом пані господині. Її очі випромінювали тривогу.

- Вже пів дев’ятої. Діти мали б давно повернутися додому.

- Ну, ну,- заспокоював чоловік, - вони либонь незабаром повернуться. А куди це вони пішли?

- До тітки Ганни. Вона пообіцяла, що пів восьмої відправить їх додому.

Присутні стали колом і почали коментувати подію. Мабуть тітка захотіла трохи довше побути з малими…Не дай, Боже…це ж уже досить великі діти… Так, батьки завжди такі…Раптом усі змінили тему розмови. Годинник вибив дев’яту.

Останні чверть години молода мати сиділа в задумі і тривозі. Коли годинник вибив чергову годину, вона підійшла до дверей сусідньої кімнати і сказала:

• Гансе, вже дев’ята, а дітей все ще немає.

Її голос тремтів. Гості замовкли і очі всіх присутніх спроквола спрямувалися на неї. На мить залягла мертва тиша. А потім у сусідній кімнаті хтось підвівся. В дверях з’явився чоловік господині. Побачив налякану дружину і став її заспокоювати.

• Нервуєш, - сказав він. -Діти, напевне, залишилися у тітки Ганни. Викликав служницю і попросив її зателефонувати до тітки. Я зауважив, що мати старається запанувати над своїм хвилюванням і мав намір сказати кілька слів потіхи, адже ми були давно знайомі. А вона глянула на мене таким поглядом, наче ніколи мене не знала. Телефоном повідомили, що діти вийшли від тітки півтори години тому. А додому чверть години ходи. Коли мати почула ці слова, її погляд мимоволі спрямувався в бік вулиці. Вона вийшла на балкон. Ніч спроквола огортала місто. Поміж будинками залягала тиша і власне через це жінку опановував страх.

Дорогий друже, зайве, напевне, казати, що всі ми, присутні стали непокоїтися, проте старалися приховати свою тривогу від неї. Малі дівчатка, що мандрують десь поночі, поза домом, завжди наражаються на небезпеку, особливо – у великому місті. Власне того часу в місті стався жахливий випадок, настільки макабричний, що газетярі стримувалися перед його описом. Можливо, мати не знала цієї історії, а проте передчувала біду, її погляд переконливо говорив про це. Несамовито прикро було спостерігати, як безжурний тон розмови, що його підтримували присутні, став звучати фальшиво, а згодом і зовсім обірвався, коли всі усвідомили, що скоїлося щось лихе. Мати вперто мовчала. Її зв’язували правила доброго тону щодо гостей, а проте була скута і сповнена тривожних очікувань.

Здається, я й нині виразно бачу цю жінку біля балконних дверей, бачу, як вона тривожно слухає голоси присутніх в кімнаті і, водночас, відголос міста. Жодна людська істота не буває так нестриманою, як налякана мати. Вона стає подібною до загнаної мисливцями тварини і геть усюди їй вбачається небезпека. Її темні зіниці, широкі і глибокі, груди, що глибоко і часто дихали, сухі губи і тріпотіння ніздрів – усе це справляло враження переслідуваної тварини. Навіть тоді, коли чоловік підійшов до неї з приязною усмішкою, маючи намір пригорнути до себе, вона відсахнулася. Хто знає, може ця усмішка видалася їй маскою, під якою він хотів приховати власне хвилювання. Ми всі, наче заворожені, замовкли. Та й відголос великого міста поступово стихав. Це вечір наклав не нього свою печать. В подразненій уяві матері місто перетворювалося на якогось звіря, могучого, небезпечного ворога, що мовчав, хоча щось лихе відбувалося, або вже відбулося. Я думав про дівчаток, яких так часто бачив. Здавалося мені, що справді там внизу, в темряві міста, я бачу їх личка, їх усмішку, що виграє на невинних рожевих усточках. Це були страшні хвилини. А ще до того ті дурнуваті гості! Пам’ятаю їхні балачки:

• Такі вони всі, ті матері, коли йдеться про їхніх дітей. Думають, що саме їхні діти постійно в небезпеці, а насправді в великих містах нікого так не бережуть, як саме дітей. Вони не можуть ані кроку ступити, щоби пильні очі їх не зауважили, а в разі, якщо заблукають, то мають на кожному розі поліцая, рослого добродушного «бобі», що ними заопікується і відведе додому. Згадаймо наше дитинство, як ми інколи йшли вулицями, минаючи яскраво освітлені шикарні вітрини. Чи ж ми тоді думали про те, котра зараз година. А проте час минав, а ми лише дивилися і захоплювалися. Минали квартали, не усвідомлюючи цього. І раптом розуміли, що довкола нас натовп незнайомих. То ж, якщо Анна-Марія і Луїза заблукали, їх конче зустріне якийсь добряк-поліцейський і дасть їм научку. А зрештою, це ж ранній вечір, а не глупа ніч, бульварами прогулюється багато людей. Ще трохи часу мине, перш ніж зачинятимуть на ніч брами будинків.

Матір знову опанувала хвороблива стурбованість. Кинула погляд на присутніх. Напевне, подразнений материнський інстинкт підказав їй, що перед нею щось приховують. Зауваги гостей доводили його до шалу. А гості все розмовляли про чудовий вечір. А вечір був справді чудовий – блакитний, свіжий, до того ж вітер вгамувався. Штори непорушно висіли у дверях балкону. Ген внизу лежало місто, розцяцьковане світлом зачинених вікон, з принишклими площами.

Нараз вона скрикнула:

• Чую їх кроки на сходах!

Проте ніхто з нас не чув цих кроків, тож усі нашорошили вуха і стихли. А годинник шматував тишу гучним цоканням. Незабаром ми всі почули кроки і господарі поспішили відчинити двері. До нас донеслися схвильовані голоси чоловіків і до кімнати увійшли двоє гостей з розпашілими від швидкої ходи обличчями. І мати почула щось, що, напевне, передчувала – це двоє з присутніх вийшло пошукати дітей. А це ще підсилило її тривогу, бо ж, виходить, неспокій таки мав підстави. Вона майже не сприймала розповіді приходьків. А вони розповідали що не бачили дівчаток, але місто освітлене, всюди панує весняна радість, кав’ярні заповнені. Всюди багато людей і нікому не загрожує будь-яка небезпека.

Вона на хвилинку замислилась. Потім сказала:

• Дайте плащ!

Всі мимо волі встали, коли почули її змінений голос.

Раптом в кімнаті роздався дзвінок телефону. Всі стрепенулися. Цей дзвінок звучав, як крик розпуки. Мати підбігла до телефону з розпростертими руками. Встигла обіруч схопити трубку, перш ніж замовк дзвінок.

• Телефонувала Анна-Марія.

Ту телефонну розмову, дорогий друже, потім без кінця повторювали, досліджували кожне сказане слово, аналізували навіть тон розмови – все, що завгодно, в надії знайти вихід з темряви, вхопитися за якусь провідну нитку. Мати сказала, що, перш за все вона почула уривисте дихання, а вслід за цим приєднався ніби зацікавлений, а трохи наляканий дитячий голосок, що належав, на її думку Анні-Марії. Голос запитав:

• Чи це ти, матусю?

Мати схилилася над телефоном. Так, наче збиралася стрибнути в якусь незнану пропасть, що відділяла її від дитини.

• Так, це я, - вигукнула втішена, - то я! Де ви, діти? Чуєш, Анно-Маріє, де ви?

Ніхто не відповів. В слухавці телефону, десь з далека-далека вона чула дихання дитини.

• Відізвися! – кричала. – Анно-Маріє, відізвися. Це я, мама!

І знову жодної відповіді. А проте вона зовсім виразно чула шепіт дитини, так, дитина перешіптувалася з кимось, хто стояв поруч з телефоном. Вона не розібрала слів. Це не був шепіт переляканої дитини, а шепіт цікавий, допитливий.

• Мій Боже, сущий на небі – скрикнула мати в розпуці – з ким ти шепчешся Анно-Маріє? Скажи мені, з ким ти розмовляєш? Це я…я, твоя мама.

Замість відповіді почула звук відкладеної слухавки. Тихе клацання, зв’язок перервався. Запанувала тиша і морок.

Ніхто з присутніх не зміг опанувати себе, заспокоїтися. Кудись зник уже порушений безжурний настрій. Гості зібралися додому. Якщо б не присутність матері, вони ще якось запанували б над своїми нервами, але її розпука гіпнотично діяла на всіх. Її не можна було відірвати від телефону, вона судомно обіймала його, ніби сподіваючись налагодити зв’язок. Мені й зараз постає в пам’яті білий телефон в її тремтячих руках.

Пан Елінґ Вінтер перервав розповідь.

• На милість Божу, чоловіче! – вирвалося у мене.- Невже тайна так і не з’ясувалася?
• Ні – тихенько відповів він.
• Хочете сказати, що дітей так і не знайдено?
• Від того часу минуло шість років. Ви щойно бачили їх матір. Чи ж її вигляд не є відповіддю на ваше запитання? Ні, ніхто ніколи не довідався нічого про долю дівчаток. Останньою ознакою того, що вони ще живі, була та жахлива телефонна розмова.
• А поліція?
• Кажете, поліція! Мій приятель знизав плечима. – Поліція в міліонному місті – пробурмотів він. Звичайно, зроблено все. Що було можливим, але без результату. Намагалися з’ясувати, звідки дівчинка телефонувала, та все надаремно. Знаєте, яка складна телефонна сітка у такому великому місті, тож здебільшого знайти абонента не вдається. Та й у голосі дитини не вчувалося нічого, що допомогло б з’ясувати ситуацію, ні переляку, ані поспіху. Скоріше вираз якоїсь загадкової дитячої довірливості. А ще той шепіт.
• З ким вона могла перешіптуватися? Може з сестричкою?
• Може з сестричкою.
• А, можливо з кимось іншим?
• Так, можливо з кимось чужим.

Ми довго мовчки сиділи, роздумуючи.

• Я впевнений, що якась вулиця і якийсь будинок в цьому великому місті приховують таємницю. Кожного разу, коли зближаюся до цього міста – більш менш щороку – і коли потяг мчить поміж темними брилами великих, сумних будинків, освітлених блакитними іскрами, що вистрілюють з-під трамвайних дуг, я задаю собі одне і те ж питання: Де вони? Де?

Я відсторонено слухав голос мого товариша. Больцано, що розпростерлося ген там, унизу, зі своїми вулицями, позначеними точками ліхтарів, вже не видавлося мені таким чудовим, як звичайно. Мимо волі я спрямував свій погляд на готель, що в ньому, я це вже знав, перебували мати. Вікна партеру ще тьм’яно світилися, а верхні поверхи занурилися в пітьму, важку і понуру. На небі виблискували променистим світлом зорі, як це буває лише тут, на півдні…зорі, ті посланці вічності, які ставлять нам вічні питання про сенс людського життя, людських страждань. Де? Куди? Навіщо?