Пан Голембйовський
Войцєх Жукровський
ПАН ҐОЛЕМБЙОВСЬКИЙ
Світлій пам’яті Романа Крип’якевича присвячується цей переклад
Крізь округле вікно над кованими вхідними дверима проглядало червонаве небо, чисте, наче виметене, просторе. Це віщувало морозяну погоду. На верхів'ях грабів, що їх нещодавно геть оголив вихор, всідалися галки. Зіштовхували одна одну, то зненацька злітали, описували коло і зникали у гіллі, їхні сварливі голоси було чутно аж у сінях.
Йоася якусь мить стояла з піднесеною головою. Руки сховала у рукави кожушка. Знала, що то пан Ґолембйовський скорчився за дверима, а проте страхалася ще однієї зустрічі з ним. Ну, звичайно, це він там за порогом. Розбій тільки-но піднявся на сходи і всівся знадвору на плетеній зі солом'яної косички витирачці для ніг. Пильно дивився крізь щілину прочинених дверей. Вряди-годи вискубував грудки зледенілого снігу, що примерзли до шерсті на лапах і знову пильно чатував на порозі. Зауважив Йоасю, знехотя махнув хвостом і глухо, нетерпляче гаркнув горловим голосом, ніби хотів сказати: "І чого це він прикидається, що його там немає, адже він там"...
- Куди це ти?- запитав згори Тольчик.
Обернулася, засліплена відблиском неба, так як коли б довго вдивлялася у палаючий коминок.
- Це мамуся веліла сказати Мартусі, що вже можна зайнятися підлогою в салоні...
- Зачекай, піду з тобою.
Помчав коридором, чутно було як дзенькнула розхитана клямка, коли відчиняв двері дитячої кімнати. Іншим разом вона б може заховалася, ото нехай бігає й шукає, проте сьогодні визнала за краще почекати.
Коли збігав сходами, притримала брата за поли розхристаного кожушка, щільніше затулила неохайно накинутий шалик, застібнула ґудзик. Але він непокірно підняв з чола обшиту смушком шапку.
- Та ж не так зимно, задусиш мене, - звільнив шалик.
Щойно переступили поріг, цупкий холод стиснув їм щоки і зліпив губи. Під ногами скрипів сніг. З полегшею зауважила, що алея порожня. Декілька курочок, прикуцнувши, притулилися одна до одної - гріли змерзлі лапки. Під причілком мостилася купка мовчазних горобців, сумних, з розпушеним пір'ям; либонь, близькість будинку вселяла їм надію, що виживуть.
Червоний відблиск пульсував на побіленій стіні, створював оману тепла. Дах на четвераку прогнувся під грубими кучугурами снігу, почорнілими від сажі, зі щербатого комина струменів кволий димок.
- Незабаром стемніє, - сказала,- добре, що він уже відійшов.
-Хто?
- Та ж знаєш... Пан Ґолембйовський,- не хотіла визнати, що він її непокоїть.
Розбій шкутильгав за ними на трьох, наче окульгавів від морозу. Перетнули подвір'я і опинилися під хлівом. Мерва, що її саме викидали крізь відчинені двері, парувала на морозі^Міняли коровам підстилку.
- Заглянемо?
Вони повернули за телятник. Жердки в ньому стали рідшими, їх повиламували на розпалку. Власне тут вони потрапили просто в обійми пана Ґолембйовського. Стоячи навколішках, він пригорнув їх обох до широких грудей, хапаючись, виціловував долоні, потираючи їх віхтями запушених памороззю вусів і дико розкуйовдженої бороди. А вони його відштовхували, заплутуючись в шнурах вервичок, медальйонів і ладанок, навішаних на шиї.
Несподівана злива ніжності так вразила Розбоя, що той, люто валуючи, накинувся на старого жебрака.
- Не покривджу, - видихав, стоячи навколішках на снігу, наче б то не відчуваючи морозу,- вимолю вам щастя, здоров'я і дорогу до неба...
- Навіщо дітей лякаєте, пане Ґолембйовський, - озвалася з воріт обори стара Марта.
Згорбившись, обіймав ще дітей за коліна, притуляв патлату сивіючу голову до їхніх ніжок. Зненацька закинув руки догори, закликаючи небо за свідка. В чорних очах таївся безмежний біль. Сльози спливали червоними карбами щік і замерзали на бороді.
- І у мене були діти... і у мене,- потрясав головою. Зірвав з неї шапку, хрестився широко, по-руськи, бив поклони. Вибачався перед дітьми, небом, на якому догоряла рум'яна заграва, перед сонною оборою, навіть перед псом Розбоєм.
Йоасі стало шкода старця, погладила його по плечі.
- Не плачте, пане Ґолембйовський.
Той поспішно взявся мацати по грудях, перебирати закляклими пальцями у вервечках, ланцюжках та медальйонах, шукати за чимось у розпоротих кишенях, нарешті видобув з-під мотузки, що на ній тримався заплечний мішок, з якоїсь йому лише відомої схованки, загорнутий у червону ганчірочку великий срібний медальйон Почаївської Богородиці. Намагався допасувати ланцюжок, але в синіх набряклих лапах ланки скручувалися і швидко випливали, наче вода.
- Ось тобі, донечко. Благословляю на довге життя, на здоров'я, на усякі талани, на дорогу до неба...
Розтинаючи долонею, тяжко, наче сокирою, скам'яніле від морозу повітря, креслив хрести на усі чотири сторони світу. Човгаючи навколішки, волочив за собою обмотані ганчір'ям ноги стежкою у напрямку тракту, що провадив до Прибишева. Інколи хитався, втрачаючи рівновагу, і тоді підпирався рукою, не відчуваючи, що занурює її у сухий сніг, який з-під крихкої шкаралущі курився, наче борошно, що його розвіював лютий вітер, який з'явився разом з темрявою.
Діти дивилися йому вслід. Розбій відпровадив старця, погавкуючи, аж за ворота. Раптом вони запримітили, як старий зупинився з перехиленою набік головою, вдивляючись в огорожу. Відтак спроквола поплазував, риючи колінами глибокі замети. Стягнув шапку і бив поклони, припадаючи чолом до чорних трухлявих дощок.
- Чого він там шукає?- запитав Тольчик, хукаючи у вовняні рукавиці.
- Неба, бо ж він людина божа, навіджена, - забурчала Марта - Мабуть, пані мене кликала...
- Так, Мартусю, вже напалено у вітальні...
- Я про те давно казала Пракседі, але хіба ж вона послухає. Допіро поночі...
Побачила, що Йоася все ще тримає у жменьці ланцюжок і медальйон, допомогла насилити очко і повісила на шийку. Срібна бляшка ковзнула тілом дівчинки, наче крихта льоду, що аж пройняло холодом.
- Пече, - вишептала, намагаючись притримати долонькою, наче краплю, що ось-ось упаде, проте холод танув, срібний листочок нагрівався од тіла і, коли вони зайшли до Мартиної хатини, цілком забула про нього.
Тепла задуха бухнула їм в обличчя; тут панував запах дров, поперекладених червонавими клинцями, що сушилися за широким димарем, а ще запах сінників, вовни і котів. Ті спали на вистигаючій печі з примруженими очима, підібгавши лапки, напушені, далекі, байдужі.
- Не чіпай, вони не люблять дітей... Доволі від них вистраждали, ще подряпають, - застерігала Тольчика.
- Та ні, нічого мені не вчинять,- затявся хлопець, адже знав він такі місця на тілі кицьки, що як лиш полоскочеш їх, тварина одразу приязно замуркотить. Варт лише доторкнутися котячої спинки біля основи хвостика або поблизу тім'ячка, ураз відчуєш, що тільце пружиться. "Він уже хоче пестощів", - думав з полегшею. Проте старий котисько швидко притомнів, відкидаючи залежність, не бажаючи піддаватись нав'язаним розкошам. Відчиняв вузьку жовту зіницю, сичав і, дряпаючи кігтиками просмолену газету, відступав із засягу дитячих рук.
Сорок років Марта була при дворі, їздила з бабунею до Карльсбаду та Відня. Збирала за ясновельможною панею позабуті парасольки і рукавички, носила песиків, затискаючи в долоні щедро плісовану спідницю, що з-під неї виглядали переливчаста галька і панчоха в блакитну смужку. Легким кроком перебігала слизькі, наче лід, паркети салонів. Її сміх мав щось від безжурної утіхи, солодкої трелі вивільги, що то блисне золотистим крилом і щезне в гущавині, уникаючи захоплених поглядів.
Хоча знала своє місце - як це часто зазначала, картаючи зухвалу Пракседу, все ж не почувалася слугою, а скоріше родичкою, котрій дозволено втручатися до розмови, виразно висловлювати свою особисту думку. Належала до родини. За таку власне уважали її всі у дворі.
Власної родини у неї не було. Батьки померли від холери, що її завезено з Одеси по останньому повстанні. Ніби-то мала невдале кохання, вийшла заміж за гайового, бабуня дала за нею щедрий посаг. Не могли розстатися, плакали, обійнявшись... А проте з'ясувалося, що шлюб був помилкою, і Марта утекла до двору, де її вітали, як потерпілу, що вціліла у катастрофі. Чоловік декілька разів намагався забрати її. Накручував довгу косу на руку і тягнув до хати. Була надто гордою, щоби лементувати і просити допомоги... Поверталася уся в синцях, у рваній сукні та з підпухлими губами. Гайовий просив допомоги в українського священика. Парох напучував її, намовляв покоритися. Якось викликав її до церкви і видав чоловікові. Коли та в гніві метала образливі слова, похапцем зачинив царські врата, оберігаючи святе місце від людських зрад і прокльонів.
Нарешті гайовий отримав посаду в інших краях, виїхав і про нього полегшено забули. Все повернулося до попереднього стану... Лише Марта стала віддавати перевагу прабабуні, хоча замолоду її ідеалом була бабуня. "Не стачає мені терпцю до тих її гуморів,- пояснювала свою поведінку,- волію вже старшу паню... Статечна, розумна і має пошанування, а молодша - як та березнева погода".
Про Толюсикову маму говорила по-простому - наша Ядзідка*... Діти знали усе це з оповідань, з уривків розмов, з коротких миттєвостей задуми, коли дорослі вголос починають згадувати, споглядаючи меланхолійно, як то
розвіялося те життя, як затьмарилися і померкли образи минулого, наче оті смуги диму, що зависли над фотелем, у якому хтось дрімає.
Тольчикові здавалося, що Марту і бабусю порізнила ревнива заздрість щодо котів, яких обидві любили, запопадливо шукаючи їх зрадливої прив'язаності.
Хоча Марті віддавали кімнату при дворі, та рішуче відмовилася: "Я надто стара, щоби вам заважати, адже старий мотлох викидають на горище або до комірки, отож час і на мене". Вибілено для неї хатину біля обори з великою піччю і маленьким віконцем. А на підвіконні квітувала безліч бальзамінок і кущували величезні мирти. Панни молоді з усього села приходили по миртові гілки на спогад про давно утрачений вінок...
- У мене рука щаслива, квіти мені даруються, - спокійно визнавала Марта, щедро роздаючи букетики. Ніхто не вимагав від неї жодних послуг, проте кожної весни вона насаджувала у кошиках квочок. Годувала їх, напувала їхні розігріті тіла, напучувала, щоби не вистудили яєчок, гладила настовбурчене пір'ячко. Відтак вибирала до встеленого пухом решета жовтеньких курчаток, незважаючи на те, що старі квочки у гніві дзьобали її по руках. Тольчик згадує, скільки то разів він заглядав до теплого запічка, де попискувала моторна громадка. А як приємно було занурити долоню у наскубаний пух і виловити охайного півника з брунатною смужкою уздовж спинки і на крильцях.
- Покажи його мені, ой який же він гарненький, - захоплювалася Йоася, а той дріботів по її долоньці і дзьобав камінчик дівочого перстінчика, уважаючи його за крапельку води.
Кицьки довірливо приводили сюди своїх нащадків. Марта рятувала їхнє життя, не давала втопити. Розумілася трохи на лікуванні. Бачили її нераз, як по вранішній росі зривала різні квіти, викопувала і складала до подолу ароматні корені дягилю, череди чи дроку. Запрошували її до помочі, коли корови телилися, а часто-густо й до пологів. Мала ж бо щасливу руку. Половина села була її похресниками. Власне їм роздавала підгодованих котиків, потім інколи заходила надвечір, щоби впевнитися, що їх не кривдять. Люди її шанували і потроху боялися... Подейкували, що чоловік її підстеріг, коли перекидалася в чорну кобилу, щоби при місяці вповні ганяти луками... Спав з рукою уплутаною в її довгому чорному волоссі, прокинувся, дивиться - стоїть біля нього чорна кобила, іржить, щоби відпустив її гриву. Поза очі називали її чарівницею. Щось там плели про сприятливі вроки, але, що там не кажіть, усе це було близьким до чорнокнижництва.
Отож і святкове прибирання не обходилось без неї. Вже давно відклала Марта нескромний модний одяг і повернулася до тонкого льняного полотна, цупкого на плечах і під шиєю від густої вишивки хрестиком. Тепер вона заявлялася у скромній хустині, низько насунутій на очі, що її кінці тісно зав'язувала навколо шиї - "щоби пилюка не заходила, та й показувати там нема чого..." - бурчала з поблажливою іронією.
Приносила зі собою власні щітки, шматки грубого сукна і віничок з півнячого пір'я. Твердила, що ніхто не зуміє так, як вона, поприбирати і надати полиску старому паркетові в салоні. Це було не лише прибирання, вона здійснювала перегляд того минулого, яке ще не встигло викришитися. Здіймала мініатюри і в білому світлі, відбитому від снігу, споглядала обличчя. Розмовляла з померлими, вишукувала плямки вогкості, іржаві острівці років, буцімто вони і далі змінювалися. Здіймала заслону з великого трюмо, довго вдивлялася у власні риси, доки не скаламутила образ теплим подихом і сердито витерла до сріблястого полиску. Стоячи навколішках, переривала працю, вслуховуючись у бій віденського годинника. Проводячи ганчірочкою, будила від сну клавіші старого фортеп'яно. Ні, ні, це не було лише прибирання... Вона прощалася з друзями своєї юності, тривалішими за неї свідками її перших нерішучих ще кроків, сліз і дівочого сміху, такого летючого, примарного, ніби хтось струснув гілку черемхи після травневого дощу.
Як усе це проминуло, пролетіло... Відштовхнула чоловіка, бо вимріяла собі когось іншого, гарнішого, та й, звісно, добрішого, делікатнішого. Відмовилася від материнства. А зараз виводить стада курчат, ховає котенят... Вечорами полюбляє пробігтися селом дрібненькими, усе ще молодечими кроками. Знає тут половину дітей.
Бувало, запрошували її матері. Підштовхували дітлахів: "Іди, поцілуй ті руки, що то тебе на цей світ прийняли". Дитина витирає долонею носа і неохоче підходить, бо ж хіба вона розуміє? Щаслива вона, живе так, ніби житиме вічно... Тож гладить дітвака по потилиці," торсає волосся з чубчиком, а затим підштовхне, щоби повертався до забави. А малий власне тепер стоїть заслуханий і жадібно ковтає слова про зела, що їх збирають при молодику... Перш ніж заснути, побачить її чарівницею, що летить верхи на мітлі, але з полегшею зітхне - "та ж це хресна" - і западеться в подушку, у теплу задуху розпареного пір'я.
Того вечора вони вирушили гуртом. Попереду крокував Тольчик, потрясаючи віничком з переливчасто-зелених півнячих пер, за ним Йоася з кошиком, в якому, окрім сукна, лежали брили бурштинового воску, коробка з пастою і закоркована ганчірочкою пляшка, від якої заносило терпентиною. Той запах ятрив у носі, тож Розбій раз-у-раз пчихав, а інколи опускав морду і тер її лапами, ніби хотів стерти лоскітливе пір'ячко.
Як лиш увійшли до салону, Марта по-господарськи взялася до праці. Стягнула важкі чоботи і залишилася в грубих брунатних шкарпетках з овечої вовни. Підперезалася старим фартухом.
Передусім, пограбала у грубці, червонавий жар миготів у мідній підставці, а вуглики падали не на неї, а вистрілюючи дугою дотлівали на підлозі пахучим чадом.
- Не зачиняй,- просили діти, зачаровані герцями вогню. Згодилася приязно. Адже й сама вона любила споглядати змагання полум'я. Вбачалися їй далекі міста, безліч освітлених вікон. Якийсь парк, хитаються верхів'я карбованих з міді й золота дерев. Інколи гучно вистрілювало поліно, аж здригалися усі, а сніп іскор злітав і гинув у челюстях димаря. Зринали в пам'яті колишні забави в садах, бенгальські вогні і хороводи, коли в альтанах грали капели.
- З'їдуться гості на свята,- вишептала,- іскри ворожать...
Гасова лампа не надто освітлювала величезну світлицю. Дещо нахилене трюмо подвоювало простір. Діти переносили фотелики на один бік. Позолочені меблі, вкриті покровцями, стояли під стіною, як при грі в "чорного люда", готові знову перебігти до протилежного кута, як лиш розблисне натертий паркет.
Марта поставила побіч себе стаєнну лампу-коптилку, в її промінні виднілися лише швидкі рухливі руки і пасма волосся, ледь припорошеного сивиною. Заслухані діти сиділи поруч на клаптях сукна, подавали їй то віск, то щітки. Все сильніший запах терпентини заповідав близькі свята.
- Заможний то був пан Ґолембйовський... Був у нього млин, була вродлива дружина та ще двоє дітей. Бричкою їздив до костела, наче дідич. Усі заздрили, бо щастя саме йшло йому до рук. Відклав спорий гріш, хоча борошна не підкрадав. Чиста це була людина, як сльоза. Люди казали: "Пане Ґолембйовський, ласка Божа над вами. Провидіння поклало око на ваш млин. Те невсипуще око..." А він лише всміхався, відганяючи руками підлабузників, щоби не зурочили.
Аж одного дня почалося і пішло в одну мить: насамперед його діти потонули, чіплялися одне за одне, вода їх понесла під колесо - янголиками стали. Відтак дружина, мовби що на неї найшло, утекла з купцем на Україну, нарешті млин згорів. Звісно, хлібний пил спалахне як стрілецький порох і вже нема що рятувати...
Пан Ґолембйовський залишився сам як палець. З багатія перекинувся у прошака... Не міг він того осягнути розумом. Чим провинився? За віщо усе це на нього звалилося? Чому Господь Бог так тяжко його випробовує?
Став ходити по монастирях, молитися, відбувати покуту, шукати прощ... Нічогісінько не могли йому отці пояснити, хоча решетували його совість на сповідях. Нарешті один із них, старий камедула, підсунув йому зі Святого Письма притчу про Йова, якого всі покинули і з золотого ложа скотився на гноївку, а собаки лизали його рани... Бо то ж легко в достатку прославляти ім'я Бога, що нас обсипає дарами, що служить нам, важче натомість, коли нас досвідчує, коли провадить крізь випробування стражданнями.
"Якби ж то мати впевненість,- бідкався пан Ґолембйовський,- якби ж то я міг осягнути Божі наміри..."
В покорі зносив страждання, лише просив свого патрона якогось знаку, знамення, що засвідчувало б помазання... Хотів бо утвердитися на довічне скитання прочанина.
Нарешті одного разу на роздоріжжі, де на хресті повівають прохальні хустки, приклякнув, обіпершись чолом на штахетку. Молився ревно і зненацька узрів дивний блиск у дірі, що залишилася, коли випав сучок... Дошка, як дошка, посіріла від негоди, з напливом збілілої мертвої живиці.
Приклав око і зачудувався вельми: побачив майдан коло великої святині, рух як на храмовому святі, юрма прочан у святковому вбранні, але всі зичливі один до одного, усміхнені... Глиняні когутики свистять, птахи їм підспівують, баби розносять в коновках огірковий розсіл, люди розклалися, кришать маківники, біленький сир на льняній полотнині, а жовте масло, загорнуте у лист хрону, виблискує росою...
Статечно полуднують, інколи виникає якийсь рух, усі голови повертаються, чекають чийогось прибуття... Під квітучими липами що в їхніх коронах гудуть, неначе орган, бджолині рої, стоїть трон. Звісно, Матінка Божа засяде на ньому, з Дитятком забавлятиметься...
Трава поблизу трону пухнаста, зелена, прохолодна, як вичесане вітром волосся. Не один би хотів там розташуватися, щоби якомога ближче до ласк...
Проте два янголи, кремезні парубки, що либонь фірманять тут у небі, в палених чоботях, грубшим кінцем пужална відштовхують тих, що напирають, і нагадують: "Відійдіть-но, люди добрі, це місце ми зберігаємо для пана Ґолембйовського, великий допуск від Господа випав йому, бо хотів його Бог випробувати..."
І такі ридання ним струсонули, що геть увесь біль у ньому розтанув, усвідомив бо себе обраним. Бачив своїх діточок, що бігали з віночками біля самого трону.
Відтоді то перемінився пан Ґолембйовський, обличчя його проясніло. Всміхався так, що люди стали шептатися: "Він щось знає... Блаженна, навіджена людина, божий чоловік".
Коли, бувало, допечуть йому, бо ж то дядьки в корчмі, куди він заходив яко прошак, люблять підняти когось на сміх, то йшов на роздоріжжя під хрест і тішився спогляданням отого вибраного місця в небі, що його янголи стережуть для нього. Бачив його то одним, то другим оком крізь ту дірку по змуршавілому сучку.
Але ж люди влізливі, захотілося їм пізнати його таємницю. Одного разу підняли його на сміх, а відтак підступно напоїли оковитою, тож він і пробовкнувся. Пішли гуртом під хрест. Дірка по сучку є, призахідне сонце крізь неї світить, але ніхто в потойбічний світ заглянути не зміг... Закрився перед очима негідних. Надаремно пан Ґолембйовський кервавив чоло об штахетки, надаремно вітер зіниці його трухлятиною запорошив, що аж сльозами зайшли...
Відтоді щось йому на розумі поробилося. Ходить навколішках, щоби жодної діри по сучку в парканах не переочити, молиться, б'є поклони,, випрошує прощення за гординю. Кається, що здумав перед пияками райською нагородою пишатися...
Бідний чоловік, божий чоловік. Не слід його боятися.
Діти мовчки слухали. Повільно догоряв вогонь, з легким тріскотом ламалися перепалені скіпки.
- І у мене є там своє місце,- додала по задумі, підіймаючи голову.
- А чи ж ти бачила його, Мартусю?
- Щоби так бачити, то може й не бачила, проте знаю, що заслужила собі на нього. Буду, як і тут, натирати паркети в небесних вітальнях, а за дверима гуркотітиме голос Господа Бога, приязний, хоча вчуватимуться в ньому громи, мішанина розмов і дзенькіт бенкету і звуки музики...
Замашистими рухами натирала дощинки.
- А чому не зайдеш досередини?
- Бо затишніше мені отак, зі свого куточка, непомітно слухати, аніж туди вриватися, миліше думати, що можу там бути... Молодий ти ще, життя не стягнуло тебе вудилом, не скривавило губ, брикаєш, жеребчику,- бурчала. Хвилину помисливши, додала, мимоволі звіряючись їм із найзаповітнішої мрії:
- Знову ж інколи здається мені, що зненацька ті двері відчиняться навстіж, бухне з них світло, благовоння, дими мережані полиском і музикою... Вбіжить молоденька дівчина в білій сукенці, легко, звинно, чарівно... розсміяна... В руці триматиме підсвічник, задзвенять кришталеві прикраси, коли вона запалюватиме канделябри, аж ураз вся зала розблисне світлом, а в дзеркалах світла помножаться... і це буду я... Дивитимусь отак сама на себе, я, стара, що знаю усе життя від народження аж до скону, дивитимусь розчулено, крізь сльози...
Пригорнула хлопця відверненою долонею, щоб не побруднити, і цілувала його скроні, волосся, переповнена почуттями, котрих не могла передати отій... іншій.
- Дитино моя, дитино, що ж ти знаєш!
Запали йому в душу ті слова і згодом, коли минуло багато років, коли він уже став письменником і на полиці стояло кільканадцять томів під його прізвищем, визнав, що вона таки^ мала рацію - володіння цим світом не насичує, справжня радість народжується лише тоді, коли на подобу Божу розпочинаєш творити нові, щасливіші світи. Отримуєш тоді у володіння безмежну просторінь уяви.
Примітка: Ядзідка (пол.) - зменш, від Ядвіґа.
