Войцєх Жукровський

Хробачок,

або

Не гнівіть вченого

Двері легенько привідчинилися і, якщо б не той легенький подмух, не той хух повітря на карку, професор Геверлі міг би подумати, що це йому просто здалося. Прислухався, затримуючи перо на шляху до картки паперу, не повертаючи голови. Дзенькнули підвіски штори. Тож це – не омана.

-Це ви, пане Ґол?

-Так, це я! – озвався молодий голос з прихованою смішкуватістю.-Не хотів переривати вашу працю. Бо ж і так надто часто тут вештаюся…Не звертайте на мене уваги, бо ж я вже давно – не гість в цьому домі.

-Що ж, маєте рацію – серйозно відказав учений – ви вже давно – не гість.

Тяжко сперся на дубову стільницю і повернув голову в напрямі молодого чоловіка, що саме прямував до сходів на другий поверх.

-Постривайте, пане Ґол!

-Я думав, що Сара у себе. Хотів заглянути до неї.

-Сара вийшла, то ж не поспішайте.

-Вийшла? Але ж вона казала…

Спускався сходами, не відриваючи руки від поруччя.

«Нічого собі хлопець, вродливий – подумав професор, - у неї непоганий смак.»

Високий,з відвертим поглядом блакитних очей, коротко стрижене каштанове волосся, підкреслено скромний сірий одяг, вузенька чорна краватка. Таким справді можна зацікавитися.

-Невже не заважаю? Чи дозволите на хвилинку…

Авжеж, будь ласка. Власне, я чекав на вас. То саме я відіслав Сару, щоби ми могли спокійно порозмовляти, дорогий поете.

-Ні, ні, не було й нотки кепкування в цьому звертанні. Професор поправив п’ятірнею сивіючу чуприну на тім’ї. Скельця окулярів підняв на чоло, то ж стали помітними втомлені повіки з мішечками під очима – наслідок напруженої праці ночами, годин, проведених над мікроскопом… Та що вже тут мудрувати, незабаром стукне шістдесят.

-Вам дивно, що Сара послухалася мене?

-Молодик заперечив рухом голови і зосереджено запалив цигарку.

-Що ж, будьте щирі, це для вас – несподіванка – наполягав професор – ви ж домовилися зустрітися і у неї знайшлася б сотня причин, щоби очікувати вас… Але ж, вона послухалася вас, а не мене. Це я їй сказав, що Ви її очікуєте в «Парадайс», мовляв ви щойно зателефонували. Тож Сара слухняно одягнулася і поїхала. Невже це вже зайшло аж так далеко?

Професор схилив голову і допитливо приглядався молодому чоловікові, а той, намагаючись уникнути прискіпливого погляду, сховався за хмаркою диму.

-Що ж вам сказати…Ми дружимо, я шаную Сару, та ж вам, професоре, не вистачає для неї часу, адже вона – молода жінка, потребує товариства.

-Маєте рацію. Вона молода – спокійно сказав Геверлі. Але ж вона, як не як – моя дружина. А відколи це ви знову стали віршувати, пане, бо ж у літературних журналах донедавна з’являлися повідомлення, що ви покинули поезію і зайнялися критикою. Пам’ятаю заголовки: Джерело всохло.

-Це написав мій колега…

-Через заздрість, либонь. Знає, що у вас талант, а не лише здатність допасовувати рими. То коли ж те джерело ожило?

-Я не знав, що у вас є час читати літературні журнали, пане професоре, що ви читаєте мої вірші, мені справді приємна ваша схвальна оцінка, - мимрив збентежений. Справді, від якогось часу я покинув поетичну творчість. Аж ось, знову з’явилася така потреба,чи, якщо хочете, натхнення. Десь біля року тому я знову став віршувати.

- Отже ви пишете лише тоді, коли мусите, під впливом якогось стимулу ззовні. Ніколи поза тим.

- Ні, як кажуть мої колеги, стати мене на те, щоби забавлятися поезією. Заслуга моїх предків, які працювали…

- А ви, ви ніде не працюєте?

- Ні! Займаюся поезією, як ви – своїми хробачками.

- Мабуть, рік і вісім місяців буваючи в моєму домі, можна навчитися розрізняти комах і хробаків, чи не так. Шість місяців тому, після перерви, що тривала зо два роки, ви надрукували перший вірш еротичного змісту. Ну, а далі – наступні. Знаєте, я згоден з вашими колегами, вірші таки добрі.

Поет схилив голову, дякуючи.

• Я не знав, що ви, професере маєте час слідкувати за моєю творчістю.
• Ні, шановний, часу в мене обмаль, саме тому… Чи ж ви, пане Ґол, вважаєте мене дурником, який не здатен зауважити очевидне. Ну, власне…Після того, як я знайшов у Сари віршик про козенятко, ви ж так до неї звертаєтеся, слушно? Ото ж тоді я попросив співробітника збирати вирізки з преси з вашими віршами. Я вже раніше чував, що ви до неї так звертаєтеся. Не вертіться, звертаєтеся до неї «моє Козенятко», коли вам здається, що мене немає поблизу. Що ж, виходить, що мені відоме джерело вашого натхнення. Не люблю, коли у мне крадуть…принаймні – спокій. Бо то ж моя дружина. А моя праця вимагає зосередження. Звісно, ви зараз скажете, що поміж вами нічого, або майже нічого не було. Що козенятко, Сара на ім’я, мусить побрикати. Ні, ні. Не заперечуйте. Знаю, що ви в неї закохані, а мені це, звісно, не подобається, тож я вирішив закінчити це раз і на завжди.
• Дозвольте, пане професор…
• Ще не дозволю. Спершу вислухаєте мене. Ото ж впродовж року і восьми місяців ви вважали мене просто частинкою обстановки цього дому. Пробігаючи легким юнацьким кроком ви знехотя кидали фразу: «Доброго дня, як там ваші хробачки, професоре?» І зразу ж, як на сходах з’являлася Сара, голос ваш змінювався. Я чув ваші кроки над головою, невиразну розмову, її сміх. Козенятко…А знаєте, ви влучно назвали її. Вона цікава, жадібна нових вражень…

Я знав, чого можна сподіватися в цій ситуації. То, зрештою, не перший випадок, коли потрібне моє втручання. Бо я, знаєте, дуже не люблю, коли щось чи хтось відриває мене від праці… В такому випадку я спокійно розмірковую і ліквідую причину. Бо праця – передусім. Я, звісно, усвідомлюю собі, що моя дружина може когось зацікавити…

• Саме так, пані Сара – дуже вродлива – поквапився вставити молодий чоловік.
• Ні, друже, це ваші ілюзії. Вона, щоправдв, жіночна, здатна притягати чиюсь увагу, зацікавити… Навіть мене. Я б хотів поділитися з вами результатами моєї останньої праці. Може це вас зацікавить?
• Звичайно, звичайно – нашорошив вуха.
• Власне! І я так думаю.

В голосі професора зазвучало щось тривожне і відразливе, від чого поета аж зморозило. Його огорнув якийсь сором, ні, не від того, що вплутався в цю любовну історію, а через те, що професор так безсоромно оголює і демонструє свій біль, свою поразку. «Жебрає старий, подумав, але нічого не випросить. Що сталося, то сталося. Жінки на те й існують. Він, вчений, повинен це усвідомлювати. Але куди йому…Він заглиблений в своїх хробачках…чи то – комахах, поправився, наче слухняний учень.

Отак роздумуючи, він слідкував за професором, а той засував штори, вішав на тринозі екран з перламутровим полиском. В кутику стояв готовий кінопроектор. Клацнув вимикач і в смузі світла з’явилися

червонаві долоні вченого. Той щось регулював, підклав книжку під ніжки проектора. Майже невидимий в темряві професор добув із шухляди щось… Промінчики світла з вентиляційних отворів проектора на мить освітили руки вченого і Ґол зауважив, що це якась трубка. «Для чого це йому?» – лише встиг подумати поет, коли професор раптом нахилився до нього і вдув йому прямо до носа якийсь пилок. Той відігнав частину хмарки долонею і двічі пчихнув.

• Що ви собі дозволяєте? – вигукнув, обурений.

Проте Геверлі нічого не пояснив, навіть не побажав «На здоров’я»

• Зараз зрозумієте, шановний мисливцю за натхненням. Запевнюю вас, що не скучатимете. Отже – починаємо. Сара вам, либонь, розповідала, що останні два роки я працював в Австралії. Мене запросили через те, що розпочався масовий падіж овець. Його пов’язували з розмноженням якихось комах родини двокрилих , різновиду ґедзя або овода. Це мутація, що повстала внаслідок особливих кліматичних умов та середовища, що в ньому перебували вівці.

Проектор туркотів, а на екрані з’явилися розлогі луки чи полонини, бурою кудлатою громадою пливли вівці, поділяючись біля підніжжя рудої скелі на потоки. Стригли завзято зелену травичку, мордочка попри мордочку.

-Отже, мутація, як я вже сказав. Напевне ці комахи існували завжди, проте не в такій кількості і не такі… Ось, подивіться уважно: стадо посувається схилом, лише декілька овечок відхиляється від загального напряму, відходять убік… Пес їх наганяє до громади, а вони, пасучись, вперто закреслюють кола. Либонь індивідуалісти… та ні! Вони б хотіли іти разом зі стадом, але не можуть. Вони не можуть рухатися по прямій, щось змушує їх іти колами, як коня в кераті. Коло все звужується і, нарешті, вівця падає. Ще якийсь час інстинкивно ніби скубе траву, доки не вмре. Бачите, яка вона хирлява, худа. Отже – це хвороба, при якій уражаються центри рівноваги, розташовані в мозку. Звідки ж береться ця біда? Бачите…пастух і ветеринарний лікар трепанують череп хворої вівці і знаходять осумковану лялечку комахи – причину хвороби і смерті тварини.

Мертву вівцю закопують в землю, лялечка перетворюється в личинку, а навесні з неї утворюється комаха, що нагадує осу.

Але нас зараз цікавить перша ланка: як паразит потрапляє до мозку?

Ось погляньте отара йде нормально, ось вони зблизилися до кущів і, раптом, починають тісно притискатися одна до одної і запихають мордочку між задні ноги. Смієтеся? Що вони хочуть там занюхати? Інстинкт, дорогий поете, вони рефлекторно захищаються від смерті…А вона, смерть, вже чутна в дзижчанні вібруючих прозорих крилець, ледь помітних для ока і для об’єктиву камери. Вони, ці комахи, настільки ліниві, що не хочуть переслідувати овечок, вони просто чекають на них тут, причеплені під листочками кущів. Коли стадо зблизиться, вони вилітають і…ні, цій комасі не доводиться навіть колоти вівцю, щоби ввести яєчка. Вона на льоту вприскує вівці свої яєчка у вологі ніздрі, а вівця вдихає їх глибше, не відчуваючи більшого дискомфорту, ніж від пилюки, що її здіймають овечі ратички. А яєчка присмоктуються до слизової оболонки і, далі, мандрують міжклітинними просторами аж до мозку, де, розвиваючись, перетворюються в личинку, а та – руйнує важливі центри мозку. Ось так!

Я давно вже зауважив, що поміж вами щось відбувається, - він повернув голову в бік Ґола,- знав про це вже тоді, коли ви й не здогадувалися, я це зразу пізнав за зміною голосу – оте голубине туркотіння, я його чую уже не вперше.

Ви, добродію, – не перший. Перед вами хотів її звести ще один молодий нероба – Джемс Берні, він так, як і ви, твердив, що предки за нього працювали, вони напрацювалися, а я не хочу. Любив автомобільні перегони і вродливих жінок. Знаю цей тип молодих чоловіків і, подекуди, розумію. Але ж він сягнув по Сару. Я його застерігав. Не слухав! Був молодим, спортової статури. Зарозумілий, куди там! Розбився на автомобілі – впакувався в дерево. Страхове товариство обмацало кожен гвинтик, автомобіль був в повному порядку, причина була в водієві, в його рефлексах, то він сам скерував машину на дерево. Зрештою, запитайте у Сари…

Ото ж, молодий, атлетичної будови, а я його, як пір’ячко – сказав, замислившись вчений. Чого це ви так дивитесь на мене? Та ж усе зрозуміле, чи не так? Ні? Заперечуєте? Що ж, пригадаю: ви спускалися сходами, зайняті виключно одне одним, а в мені зростала злість. Тоді ви, ніби виправдовуючи вашу втечу, сказали: «Ах, твій чоловік знову має в голові якогось хробачка, йому не до нас…»

Дорогий Еді, тепер цей, як ви вперто його називаєте, хробачок – у вас! Він уже чверть години розкошує у сприятливому середовищі, він уже подолав вашу слизову оболонку і шукає шляху до мозку. Тобто - розпочав свою працю, відповідно до його природного циклу розвитку, помилку тут виключено, незабаром він ростиме в вашому мозку і руйнуватиме його звивини… Ні, ні не сякайте носа. Це вже ні до чого і, звісно, вам не допоможе. Сподіваюся, ви все зрозуміли і не ходитимете до лікарів на посміховисько. Ніхто вам не повірить. Ніхто! Я – відомий в світі науковець, солідна людина. А ви? Ви лише пишете віршики і спокушаєте чужих жінок. А за це треба платити. Принаймні, інколи…

Та не трубіть так в той ваш носовичок! Даремно. Він уже там, і там залишиться. Що? Ви вже втікаєте. А я сподівався, що зацікавлю вас ентомологією, що ми собі мило порозмовляємо про вашого … хробачка. Професор зайшовся сміхом, спостерігаючи, як молодий чоловік притьмом спішить до виходу.

Але сміх незабаром згас і професор в задумі подивився у дзеркало. Ні, на його обличчі даремно було б шукати задоволення реалізованою помстою. Він побачив стару людину, втомлену працею, яка, сягнувши до кишені по гроші, знайшла натомість діру і усвідомила собі, що нині вже не насититься.

Зайве, мабуть, переповідати за порядком усі події, усю ту справу, яку ми умовно назвемо «хворобою». В найближчій аптеці Еді Ґол придбав сильний дезінфекційний засіб. Ще раз видув ніс, жахнувся, коли побачив на носовичку краплю крові. Закинув голову і промив ніс антисептиком, аж запекло в горлі. Заспокоївся, але не надовго.

Там, десь глибоко, щось його щипало, подразнювало. За годину він повторив процедуру. Телефоном замовив візит у лікаря. Доктор з зіркою дзеркала на чолі, що нагадував добру ворожку, врешті-решт підтвердив побоювання поета.: Хоча я не ствердив нічого особливого, то все ж таки слизова оболонка подразнена, набрякла, можливо – починається нежить… а може щось потрапило до вашого носа…

І тоді молодий поет спалахнув від гніву і вибухнув потоком звинувачень, вимагаючи невідкладної операції. Лікар вислухав його уважно і, коли переконався, що пацієнт не сприймає жодної розумної поради, скерував його до свого приятеля психіатра.

Психіатр, якого попередив отоларинголог, згоджувався з усім, що гарячково викладав пацієнт, і, насамкінець, порадив кудись виїхати, бо то, знаєте, наслідки надмірної праці, роздратування. Слова «маніакальне марення» спричинили у пацієнта напад гніву, а це переконало лікаря, що діагноз таки правильний.

• Що ж, приступимо до лікування,- сказав лікар і поклав руки на плечі поета,- за місяць ви будете сміятися зі своїх тривог… Бо ж джерело хвороби, на мою думку ось тут – лікар підняв руку і торкнувся дещо по-панібратськи тім’я пацієнта.
• Вони не вірять…Ніхто мені не вірить – бурчав поет, стискаючи кулаки, - а я його відчуваю. Він ось тут, в мені. Свердлить! Пробивається!

Чим більше він прислуховувався до свого організму, тим виразніше відчував то якісь «мурашки» під оком, то раптове поколювання в глибині щелеп. Тремтіли його повіки.

• Саро, дорога моя Саро, хочу тебе про щось запитати…Що сталося з тим твоїм приятелем, супер-автомобілістом?
• Сцена ревнощів тут зовсім ні до чого. Він уже не живе. Аварія. З незрозумілих причин спрямував автомобіль з дороги на дерево. А хто це тобі про нього щось наговорив?
• Чи знаєш хто його вбивця? Твій чоловік. Шанований професор.
• Еді, коханий, не фантазуй. Мій чоловік не здатен скривдити навіть мухи.
• Звичайно, мухи б він не скривдив. Але я – всього лише людина. Власне тому він мене ненавидить. Запам’ятай, якщо зі мною щось трапиться, це його рука.

Навіть тоді, коли він пригортав її до себе, не забував про того хробака, що точить його мозок. Але вона…вона або справді не знала, або була настільки недотепою, що не могла повірити в таку жахливу помсту.

Серед ночі його збудив раптовий біль голови. Притиснув руку до скроні – там щось пульсувало.

• Він вже там – зітхнув майже з полегшею.

Закрапував до носа чим раз сильніші ліки, але дихати носом ставало все важче. Коли здивована Сара побачила на його робочому столі книги і атласи з комахами, вигукнула з обуренням:

• Вже й тебе та летюча гидота займає твою більше, ніж я… Це ж божевілля!

Бувало й таке, що телефон дзвонив, а поет не знімав трубки. Схвильована, вона заставала його, як, лежачи скорчений, на тапчані обіймав руками голову.

Нарешті, на вимогу друзів, його забрали до психіатричного санаторію.

• Манія переслідування – спокійно сказав професор. Що ж, ми виліковували і важчі випадки.

Поет годинами ходив кімнатою по колу, щось згадував, час до часу товк головою об стіну, стогнав. То, знову, спостерігав в дзеркалі, в якому положенні його голова. І, коли йому здалося, що голова дещо криво розташована на шиї, спересердя кинув дзеркало на підлогу. Нового дзеркала йому вже не дали. Скалки старанно виметено, щоби хворий, не дай Боже, не вчинив собі чого злого. І все ж, не вберегли.

Одного літнього ранку, коли сестричка нечутно підкотила візочок зі сніданком, прикритим білосніжною серветкою, двері відчинялися на диво важко. Він лежав скоцюрблений в кутику кімнати. На стіні висів великий плакат з перерізом мозку, а на ньому хтось нарисував хробака, завтовшки в палець і шлях, яким той хробак, чи то пак личинка, проник чи проникла до мозку.

Розтин показав отруєння внаслідок передозування снодійних. Ці снодійні йому постачали зичливі і співчутливі друзі. Бо ж поет постійно скаржився на біль голови, безсоння. Що ж, допомогли. Він таки заснув…назавжди.

Проте найбільшою сенсацією року для мешканців Лондона стало звинувачення професора Геверлі у вбивстві, яке подала до суду його дружина. Бо ж лише смерть коханця переконала її в реальності його оповідання.

Пам’ятаю свідчення експертів, що демонстрували скляну посудину, а в ній - сіру від формаліну брилу мозку. Ні, жодних паразитів у цьому мозку не знайдено. Щоправда, були якісь там зміни, щодо форми судин, густіших звивин, але все це можна трактувати, як варіант норми, адже це, шановний суде, аж ніяк не патологічні зміни.

Професора очищено з підозри, декілька його студентів, присутніх на суді, плескало в долоні. Проте скупі оплески швидко згасли в понурій, задимленій залі суду, коли пані Сара, зодягнена в чорний костюм модного крою, вигукнула:

• Якщо не він – вказала на чоловіка, - то хто ж його вбив?

Судді в білих кучерявих перуках, що спадали аж на плечі, мовчали, як втомлені сфінкси.

• Це уява вбила його, дорога Саро-спокійно відповів професор.- Він сам сотворив отого хробачка. На жаль і я, і ти надто пізно спостерегли, що це був справжній поет. Бо я, просто задля жарту, дмухнув йому в лице попелом з цигарки, хотів його трішки налякати…

Переклав з польської

Олександр Кіцера