Ріхард фон Фолькман-Леандер

Про невидиме королівство

та інші казки

Львів 2012

Переклад здійснено за виданням

“Die Traumbuche

und andere Märchen

von

Richard von Volkmann-Leander”

Verlag Habbel Regensburg

Використано малюнки з найстаріших видань, знайдені в інтернеті.

Переклад з німецької

Олександра Кіцери, Роми Кіцери

Художнє оформлення

Редактор

Ініціали

Рома Кіцера

Ріхард фон Фолькман-Леандер –славний профессор хірургї і, водночас, письменник, створив низку поетичних казок для дітей і дорослих, дуже популярних в Німеччині на зламі XIX-XX століття.

Казки вирізняються оригінальністю, добротою і гуманізмом. В них підіймаються питання віри, чесності, доброти, самопожертви заради ближнього, моралі, що спричинює їх актуальність і в XXI столітті.

Використано ілюстрації з першого видання книги кінця XIX століття, доступні в інтернеті.

ПРО НЕВИДИМЕ КОЛОЛіВСТВО

та інші казки Ріхарда фон Фолькмана-Леандера

(авторизований переклад Олександра Кіцери та Роми Кіцери)

ДЕКІЛЬКА СЛІВ ДО ЧИТАЧА

Небуденна особистість хірурга і поета Ріхарда фон Фолькмана, що з нею мені довелося познайомитися через посередництво захопливої книги Їрґена Торвальда «Сторіччя хірургів», спонукала мене до пошуків. І, позаяк ніде в Україні не вдалося надибати книгу його казок, я напосівся на мого доброго приятеля професора Іво Полуляха з Мінхена і незабаром в моїх руках виявилася ксерокопія єдиного примірника книги незвичайно цікавих, своєрідних, сказати б – філософських казок, що їх преклад справив неабияку приємність як мені, так і моїй внучці Ромі – майбутньому філологові. Звичайно ж, довелося травестіювати деякі ситуації, вислови, приказки. Змінено деякі імена, незвичні для українського читача. Та й віршовані діалоги героїв дещо відмінно звучать в українському перекладі.

За щасливі хвилини праці з цими текстами, спілкування з героями цих казок та їх автором, щиро дякуємо професорові Іво Полуляхові.

ХІРУРГ ІЗ СЕРЦЕМ КАЗКАРЯ

Він був мальовничим у розмові і завжди радо встрягав у дискусію.. Коли слухав, вираз його обличчя був сповнений життя і емоцій. Був стрункий і рухливий. Нагадував радше художника, ніж лікаря у своєму вельветовому сурдуті з великою кольоровою краваткою.

Фрідріх фон Тренделєнбурґ

Він був сучасником славної когорти лікарів: Лянґенбека, Есмарха, Лістера, Більрота, Кохера, Тренделєнбурга. Народився Ріхард Фолькман 17 серпня 1830 року в Ляйпциґу в сім’ї університетського приват-доцента, згодом професора фізіології і патології Альфреда Вільгельма Фолькмана (1800-1877).

Ріхард був другим з дванадцяти дітей. Мати, на ім’я Адель, була донькою Ґотфріда Кристофа Гертеля (Härtel), власника великої гуртовні книг і музичних інструментів та співвласника видавництва «Breitkopf & Härtel». Ріхард отримав початкову освіту у домашнього вчителя, потім продовжив навчання у середній школі в Ґріммі. Захоплювався вивченням класичних мов, а проте, не без впливу батька, записався на медичний факультет в Ґіссен. Згодом продовжив медичну освіту в Галлє, Гайдельберґу і закінчив у Берліні.

Одружився 1858 року з Анною фон Шлєхтендаль, донькою професора ботаніки і директора ботанічного саду в Галлє. Виховали разом одинадцятеро дітей.

Під впливом свого приятеля Теодора Більрота обрав хірургію, хоча не цурався і загально-медичної практики. Консультував і лікував багатьох відомих людей, серед них – Папу Римського Пія ІХ. Під впливом того ж таки Більрота і під керівництвом Бернгарда фон Лянґенбека Р. Фолькман сформувався як один з найвидатніших хірургів світу.

Як військовий хірург він брав чинну участь в «семитижневій війні» Прусії з Австрією 1866 року, у франко-пруській війні 1870-1871. Надалі залишався ґенеральним лікарем-консультантом четвертого армійського корпусу і піденної армії Пруссії.

Як професор хірургії вирізнявся незвичайним лекторським талантом. Свої лекції з хірургії ілюстрував прикладами з власної практики, літератури і навіть поезії, часто створеної експромтом. Авдиторії університету в Галлє на його лекціях були завжди переповненими.

Цікавився лікуванням вогнепальних поранень, ортопедичною хірургією, розробляв методи резекції суглобів, зокрема – при кістковому туберкульозі. Описав ішемічні паралічі та контрактури, що їх названо синдромом Фолькмана. На прохання Теодора Більрота і Франца барона фон Пітта написав до «Підручника основної і спеціальної хірургії» (1864) розділ «Дисфункції скелетно – м'язової системи». Розробив низку хірургічних інструментів, з яких особливою популярністю донині користується ложечка Фолькмана для видалення ґрануляційної тканини.

Його хірургічна діяльність розпочиналася в період, коли оперовані хворі масово вмирали від наслідків інфікування ран, т. зв. гнильної гарячки та бешихи. Тож Фолькман одразу з ентузіазмом підхопив антисептичний метод лікування ран і доповідав про нього на ІІІ конгресі хірургів 1874 року. Сподівався «навернути на цей шлях» свого приятеля, що з ним дружив понад 20 років, дещо консервативного Теодора Більрота. Більрот «лістеризації» не спийняв, і це порізнило на деякий час двох мистецьки обдарованих хірургів (Теодор Більрот був досить знаним композитором і концертуючим піаністом). Лише повідомлення, що Більрот нарешті відрядив свого учня Йоганна фон Мікуліча для вивчення антисептики, врешті примирило розсварених друзів.

Разом з Ґуставом Сімоном (1824-1876) і Бернгардом Лянґенбеком (1810-1887) Ріхард Фолькман 1872 року заснував Німецьке Товариство Хірургів. Впродовж 14 років був секретарем цього товариства, а в 1886-1887 роках – його президентом. Заснував і редагував німецький науковий хірургічний журнал.

Він отримав титул Таємного Радника Медицини 1877 року, був посвячений у лицарі, а згодом до його прізвища долучився титул «фон».

В душі Ріхард Фолькман був поетом і казкарем. Любив розмовляти з простими людьми – селянами, ремісниками і міг годинами слухати розповіді старих людей. Потім записував їх і літературно обробляв. Його збірка казок «Träumereien an französischen Kaminen. Märchen” («Мрії біля французького коминка. Казки»), видана вперше 1871 року в Ляйпциґу, зачаровувала дорослих і дітей. Казки про сестер зі скляними серцями, про чортика, що в Кельнському соборі потрапив до чаші зі свяченою водою, про короля, що не вмів грати на дримбі чи про іржавого лицаря були у всіх на устах.

А ще користувалися широкою популярністю його книги «З хлоп'ячих років» (1876), «Поезія» (1877). Уже після смерті автора видано «Зібрання творів Ріхарда Лєандера» (Ляйпциґ, 1899). На текст вірша Ріхарда Фолькмана-Лєандера «Спогад» відомий австрійський композитор Ґустав Малєр написав пісню «Aus der Jugendzeit» («З часів юності»).

Ріхард Фолькман помер у віці 59 років в неврологічній клініці від нерозпізнаної хвороби спинного мозку, що супроводилася множинними паралічами і розладами ковтання їжі. Останні тижні споживав лише рідку страву. А проте, навіть на ложі смерті, був погідним, ввічливим, чемним, приязним, за день до смерті обговорював з колегами план наступної конференції…

Передмова для маленьких читачів

Дорогі діточки!

Цю книжечку написав для вас...Ні, не письменник! А може таки письменник, але, передусім, добрий і розумний німецький лікар Ріхард Фолькман, якому частенько доводилося лікувати і діточок і дорослих. Доводилося йому боротися зі смертю, яка заглядала у вічі маленьким пацієнтам, робити складні хірургічні операції, а потім подовгу сидіти біля лікарняних ліжечок, коли хворим діткам був потрібен особливий догляд. Вряди-годи розповідав їм казки. А потім вирішив видати їх друком, щоби й інші дітки, передусім – чемні дітки, а може й не зовсім чемні, трохи збиточні, могли перечитати перед сном одну з цих казочок і спокійно заснути, а назавтра прокинутися – бадьорими і, звичайно, чемними.

Спочатку лікар соромився того, що він пише казки. І навіть вигадав собі псевдонім «Лєандер». Бо воно ніби й не зовсім зручно підписувати тим самим прізвищем рецепти, наукові праці і …казочки. Але й так всі довідалися, що то казочки доброго доктора Фолькмана. Він був веселою, товариською людиною. Любив одягатися кольорово – у вишивану камізельку, оксамитову блузу, а під шиєю зав'язував барвисту хустку. Його любили всі: студенти, яких він вчив, дітки, яких він лікував, друзі… Полюбіть і ви, діточки цього доброго лікаря – казкаря.

Золота донечка

іля міської брами, за якою розстилалася квітчаста лука, стояв будиночок і жили в тому будиночку чоловік і жінка. А ще в них була малесенька донечка – одиначка. Її називали Золотою Донечкою. Це була мила, маленька істота, жвава наче ласочка. Одного погожого ранку пішла мама по молочко для доні, а тим часом маленька встала з ліжечка і прочинила двері на подвір’я. Ранок був чудовий, сонячний. Стоїть вона в нічній сорочині і думає: «Можливо, завтра падатиме дощ, тож сьогодні в самий раз прогулятися.» Не встигла подумати, а вже пустилася в дорогу – повз будинок, навпростець через квітчасту луку, а з луки – в чагарник. Як лиш увійшла вона поміж кущі, почала ліщина кивати гілками і сваритися:

«Ти, маленьке жабенятко,

Де матуся, де твій татко?

Де згубила черевички,

Чому ходиш без спіднички?

Як загубиш ще й панчішки,

То простудиш свої ніжки,

Повертайся до хатини,

Бо загубишся, дитино!»

Але дівчатко не слухало. Пробралося крізь чагарник, а за чагарником побачило великий став. На березі стояла качка зі своїми діточками – шістнадцятьма жовтенькими каченятками. З переляку почала качка-крячка крякотіти-голосити. Побігла вона назустріч Золотій Донечці і роздзявила дзьоба, ніби хотіла її з'їсти. Але маленька не налякалася, попрямувала до качки і сказала:

«Ти, крякухо не кричи,

Стули дзьобик, помовчи!»

«Ах,-сказала качка-крячка - це ти, Золота Донечко. А я тебе не впізнала, тож не гнівайся. Ні, ні, я знаю - ти нас не скривдиш. Як тобі поводиться? Чи здорові твої мама й татко, що у них чувати? Це просто чудово, що ти нас відвідала. Це превелика честь для нас! А ти дуже вчасно прокинулася. Тож, мабуть, хочеш оглянути наш ставок!? Який чудовий краєвид, чи не так, маленька?»

Коли качка нарешті перестала крякати, Золота Донечка запитала: «А скажи мені качко, де це ти роздобула аж шістнадцять канарочків?»

«Канарочків?! –обурилася качка,- та це ж, перепрошую, мої дітки.»

«То чому ж вони співають, а не крякають, і пір’ячка у них немає, а лише волоссячко. Чим же ти їх годуєш?»

«Вони п'ють чисту воду і їдять дрібненький пісок.»

«Але ж від такої їжі вони ніколи не виростуть!»

«Проте,- сказала качка,- Господь Бог дбає про них, то ж час від часу вони знаходять у піску якийсь корінчик, а у воді – хробачка або слимачка.»

«А де ж міст через ставок?»-запитала Золота Донечка.

«Немає у нас моста,- відповіла качка,- на превеликий жаль, немає. Але, якщо тобі дуже треба на той берег, я тебе охоче перевезу.»

Качка притягнула до берега лист водяної лілеї, дівчатко сіло на нього, качка схопила дзьобом довге стебло і потягнула маленьку на той бік. Їх супроводили всі маленькі каченятка.

«Дякую тобі, качко!-сказало дівчатко і ступило ніжками на берег.»

«Не варт подяки!» - відповіла качка і додала: «Якщо я ще коли-небудь буду

тобі потрібна, знай, дитино, я до твоїх послуг. Поклонися від мене своїм батькам. Бай-бай!»

На тому боці ставка була ще краща лука, тож Золота Донечка продовжила свою прогулянку. Незабаром вона побачила лелеку, підбігла до нього і привіталася: «Доброго дня, лелеко!» А потім запиталася: «А що це ти заїдаєш, щось таке зелене на вигляд і квакаюче?»

«Це такий особливий салат,- відповів лелека,- такий собі салат - стрибунець, Золота Донечко!»

«То дай і мені, бо я вже зголодніла!»

«То їжа не для тебе»,- сказав лелека. Пішов до ставка, занурив довгий дзьоб у воду і вийняв золотий келих з молоком. Тоді підняв крило і з-під нього випало тістечко - цукрова трубочка. Золоту Донечку не потрібно було двічі просити, вона присіла на траві, попоїла і напилася молока. А тоді чемно подякувала:

«Дякую тобі, цибатий!

Будь щасливий і багатий!»

І дівчатко побігло далі. Незабаром воно побачило маленького блакитного метелика, що літав понад квітучою лукою. «Ти, маленький, блакитний…не знаю, як тебе звати, може побігаємо наввипередки?» -«Дуже радо – відповів метелик,- лише не бери мене ручками за крильця, бо я тоді не зможу літати.»

Вони досхочу набігалися лукою і не зчулися як стало вечоріти. Коли настали сутінки, Золота Донечка сіла на траві і подумала: вже час лягти спати, отже вже саме впору повертатися додому. І коли вона так сиділа, зауважила, що травинки і квіти теж втомилися і схилилися до землі. Сонна стокротка схилила голівку і задрімала, потім прокинулася, оглянулася навколо сонними очками і знову схилила голівку. А біла ромашка (це була, напевнее, її, стокротчина, мама) сказала:

«Стокроточко, ангелочку,

Одягни нічну сорочку,

Годі стоячи дрімати,

Можеш стебельце зламати!»

І стокротка спокійно заснула. Поправила свою білу шапочку, щоб не спадала і не лоскотала личко А вслід за нею заснула і матуся – ромашка.

Побачила Золота Донечка, що все навколо спить і її повіки стали важкими, очка стали заплющуватися. Дівчинка примостилася на траві і заснула..

А тимчасом її матуся бігала з кімнати в кімнату, шукала свою донечку і гірко плакала. Заглядала до кожного кутка, під сходи, під ліжка. Побігла на луку, в чагарник, до ставка. На той берег вона напевне не дісталася – подумала мама. Вона знову повернулася додому, обшукала кожен кутик, заглянула під кожне ліжко, під сходи. Немає… І знову побігла на луку, в чагарник і до ставка. І чим більше бігала, тим більше плакала в розпуці. А тато тим часом оббігав ціле місто і запитував кожного зустрічного, чи не бачив він, бува, його Золотої Донечки.

А коли зовсім стемніло, прилетів один з тих дванадцяти Ангелів, що то кожного вечора облітають увесь світ, щоби перевірити, чи не заблукалася десь маленька дитинка, а якщо знайдуть її, то приносять до рідної матусі. Як лише Небесний Посланець побачив, що на луці спить Золота Донечка, обережно підняв її, щоби не розбудити, полетів до міста і став виглядати той будинок, що в його вікнах ще світиться. «Це і є, либонь, той дім,- подумав Ангел, коли побачив яскраво освітлені вікна в будиночку батьків Золотої Донечки,- з якого зникла ця маленька дівчинка.» Він заглянув у вікно: за столом сиділи батьки Золотої Донечки, тримали одне одного за руки і плакали. Ангел тихенько прочинив двері, поклав дівчинку під сходи і відлетів.

А батьки далі сиділи за столом і плакали. Нараз жінка встала, запалила ще одну лампу і обійшла з нею ще раз усі кутки, заглянула під кожне ліжко.

«Жінко,-сказав батько. Ти ж уже не раз оглядала кожен куток і заглядала під ліжка та й під сходи, але все надаремно. Лягай до ліжка. Наша донечка, напевне, впала до ставка і втопилася.»

Та жінка не послухалася. Вона знову оглянула всі закутки і посвітила ліхтарем під сходи…Тут лежала її донечка і спокійно спала. Мати так закричала з радості, що чоловік збіг по сходах, як ошпарений. Він тримав на руках Золоту донечку і очі його сяяли радістю. А маленька спала, бо сьогодні вона ду-уже втомилася.

«Де вона була?! Де ти її знайшла?!» - кричав він схвильвано.

Вона лежала під сходами і спала – відповіла жінка,- але я сьогодні вже не раз заглядала під оці сходи…»

Чоловік похитав головою і сказав: «Цього не можна пояснити так просто, матусю. Лише Богові треба дякувати, що наша Золота Донечка повернулася!»

Про чортика, що впав у свячену воду

и, звичайно, знаєте, а якщо й не знаєте, то, либонь, здогадуєтеся, що з чортами частенько трапляються різні неприємні історії. Бо ж і , приміром, той чоловік, у котрого розболілися зуби, і той, у кого відірвалася підошва , тож доводиться йому босоніж марширувати бруківкою, а надто вже той, кому наречена на іменини чи уродини замість карточки з побажаннями прислала лист про розірвання стосунків, неодмінно скаже: «Ну й чортівська невдача!»

Ото ж, власне, одного дня чортик, що нишпорив у Кельнському соборі, сподіваючись спокусити товстенького ченчика чи, бодай, стареньку богомільну сестричку, ненароком зашпортався, спіткнувся і…шубовснув у саму чашу зі свяченою водою. Ви б лише побачили, які гримаси він корчив, як борсався і хлюпався, як каламутив воду, щоби якнайшвидше вибратися на сухе. А коли вже виборсався з чаші, то тріпався так завзято, як мокрий пес. А сталася ця пригода саме у різдвяний час, тож чортик клацав зубами з зимна, та ще й боявся, щоби присутні молільники його не побачили та не підняли на кпини.

«Що ж мені робити?» Чортик оглянув себе з голови до ніг. «Ні, ні, в такому вигляді мені не слід з'являтися дома…тобто в пеклі. Бабуся вичитає мені до-о-овгу нотацію… Тож піду, мабуть, на кілька годин до країни маврів. Там тепло, там я обсохну. Окрім того, там сьогодні страчуватимуть злочинців. От буде весело! На щастя, мій театральний бінокль в кишені. Сказано-зроблено. І чортик попрямував до країни чорних людей, споглядав страту злочинців і плескав у долоні. А коли його жупан висох, чортик повернувся додому – тобто у рідне пекло.

Коли він увійшов до кімнати, бабусине обличчя набуло фіялкового кольору, а згодом пожовтіло, наче шафран. «Де ж це ти пропадав, волоцюго, на кого ти схожий? Чи ж не до церкви занесла тебе нечиста, перепрошую - чиста сила!?» І чортик, хоч не хоч, заникуючись, розповів їй про свою пригоду.

«А-ну, роздягайся!» - скомандувала бабуся. І чортик слухняно зняв свій жупанець і так натягнув на вуха картату бабусину перину, що його чорні копитця стирчали з-під неї; а це тому, що йому стало дуже-дуже соромно. Бабуся схопила жупанець двома пальцями, достеменно так, як кухарка тримає за хвіст спійману мишу. «Б-р-р-р!» - аж затрясло її. Тоді добряче прополоскала жупанець у рівчаку, що ним спливають усі пекельні нечистоти. А опісля розвісила його на кріслі перед вогнищем. Жупанець висох і чортик вже висунув з-під перини першу ногу, з твердим наміром встати і одягнутися. Та бабуня знову обнюхала одяг. «Фе!-сказала вона.- як то важко, мої дорогі, позбутися того церковного смороду!» Тоді принесла сажі, собачої шерсті і ошурків з кінських копит, змішала всі ці запашні речі і виваляла в них одяг. «Нарешті,-сказала вона,- твій жупанець пекельно чистий і має чортівськи приємний запах. Тепер ти можеш з'явитися в порядному чортівському товаристві. Але пообіцяй мені, що така ганьба більше не повториться. Бо чорт і церква – речі несумісні. Зрозумів!?»

Про невидиме королівство

а узгір’ї, що за чверть години ходи від села, в маленькій хатині, жив собі молодий селянин, Єрґ на ім’я, а з ним – старенький батько. Мали вони досить поля, щоби прогодуватися працею своїх рук. Одразу за хатиною розпочинався ліс. Дуби й буки у ньому були такими старими, що внуки тих, хто їх посадив, давним-давно повмирали. На узліссі лежав старий млинарський камінь, хто-зна ким і звідкіля привезений. Хто б лиш присів відпочити на цьому камені, не міг не замилуватися мальовничим краєвидом. Перед ним простягалася чудова долина, що нею струменіла річка, а потойбіч річки підіймалися гори.

Закінчивши працю в полі, Єрґ любив довго-довго сидіти на цьому камені; зіпершись ліктями на коліна він обіймав долонями голову і довго, годинами, мріяв... Його мало хвилювало те, що діялося в селі, у світі. Він так заглиблювався у свій власний світ, поринав у свої мрії, що люди прозвали його Єрґом-мрійником. Та це його мало хвилювало.

З віком Єрґ ставав усе замкнутішим. А коли помер батько, він поховав його під старим дубом і геть замкнувся у своїх мріях. Все частіше сидів він на старому млинарському камені і спрямовував свій замріяний погляд ген туди,

углиб зеленої долини, спостерігав, як її заповнює вечірня мряка, як вона окутує пеленою гори потойбіч річки. Спостерігав, як темніє небо, а на ньому розсипаються мерехтливі зорі і сходить ясен місяць. Теплó огортало його мрійливу душу. А згодом хвилі невидимої вже річки, десь там – у долині, розпочинали свою пісню...тихенько, а тоді все гучніше і виразніше. Вони співали про ті високі гори, що в них, з маленьких джерелець народжувалася річка, про далеке-далеке море, куди вона несе свої води, про русалок, що причаїлися в річкових глибинах... А тоді й ліс починав шуміти. Ні, ні, зовсім не так, як то шумить звичайний ліс. Він пошепки розповідав про різні дивовижні речі. Звичайно ж, найбільше дивовижних історій знав той старезний дуб, що під ним спочивав його батько. А цікавим зіронькам так хотілося полетіти вниз і впасти у той старезний ліс-діброву, або ж скупатися в блакитних хвилях річки, а при тому ще й послухати, про що вони гомонять. Мерехтіли вони і тремтіли, як ото тремтить з нетерплячки людина, що їй не терпиться почути щось дуже-дуже цікаве. Тож ті ангелики, що то кожен з них пильнує свою зірочку, стримували їх, кажучи: «Зіроньки-мерехтілочки, не робіть-но дурниць, та ж ви вже старенькі, кожній з вас скількись там тисяч років, а ви – наче пустотливі діти. Залишайтеся на місці і старанно світіть!»

Таки справді, чарівною вона була, ота долина... А проте все, про що ми щойно розповіли, міг почути та побачити хіба що Єрґ. Ніхто інший. Бо то ж були звичайні, прості люди. Що ж вони могли знати! Час від часу валили вони котресь дерево – велетня. Розпиляють його, поколють на дрова і тішаться: «Вже маємо на чому варити їжу і ранкову каву!» А в тій чарівній річці їм було вельме зручно полоскати білизну. Коли ж зірочки дуже вже яскраво мерехтіли на небі, вони казали: «Чи не на мороз це? Як би там наша картопля не замерзла!» Звісно, не знали вони того, що знав Єрґ, тож лише підсміювалися з нього. Що вже тут дивуватися!.

Якось, коли він отак сидів на камені і розмірковував, чому це він такий самотній на цьому світі, зморив його сон. І приснилося йому, ніби з неба звисає золота гойдалка на двох срібних линвах, кожна з них прикріплена до якоїсь зірки. А в гойдалці сидить чудова принцеса і гойдається так високо, що гей... То злітає аж до неба, то знову спускається аж до землі. І за кожним разом, коли гойдалка зближається до нього, принцеса плескає в долоні від утіхи і кидає йому троянду. Та раптом линви увірвалися і принцеса полетіла ген на небеса. Все дальше і дальше летіла вона, аж зовсім зникла. Єрґ прокинувся, оглянувся і побачив поруч з каменем букет троянд.

Наступного дня Єрґ знову заснув і сон повторився. А коли він прокинувся, знову побачив поруч букет троянд.

Так тривало впродовж тижня. І Єрґ-мрійник задумався, що в цьому сні повинно бути щось пророчого, якась звістка, бо ж сон повторявся кожного вечора. Він зачинив свою хатину і пішов у світ за очі шукати ту принцесу.

Після тривалої мандрівки він побачив ген далеко незнайому країну, що над нею низько висіли хмари. Пішов у цьому напрямку, але потрапив до великого лісу. Раптом до нього донеслися страшні крики і стогони. Єрґ поспішив туди, звідки доносився галас і побачив на землі поважного сивобородого старця. Двоє майже голих волоцюг у залишках лахміття, що ледь прикривало їхнє тіло, стояли біля нього навколішки і намагалися задушили нещасного. Єрґ став гарячково розглядатися за якоюсь зброєю. Але не знайшовши нічого більш придатного, у відчаї відламав велику гілляку. Як тільки він схопив цю ломаку обіруч, вона перетворилася на потужну алебарду. Він накинувся на обох голих посіпак і так їх почастував, що ті кинулися навтьоки. Тоді допоміг поважному старцеві встати, заопікувався ним, відтак запитав, що це за голі гультяї заповзялися на його життя.

Старенький представився йому Королем Мрій, що править державою мрійників, або ж Королівством Снів. А сьогодні він, гуляючи лісом, ненароком збився з дороги і порушив кордон іншого королівства – Імперії Голої Дійсності. Як лише королеві голої держави донесли про цю «диверсію», він відрядив двох посіпак, щоби ті підстерегли ненависного сусіднього короля і задали йому чосу.

«Чи ж ти, шановний, чимось скривдив сусіднього короля?»-запитав Єрґ.

«Боже борони,- відповів король,- а проте він через будь-яку дурницю шаленіє. Така вже у нього вдача. А мене він чомусь особливо ненавидить!»

«А чому ті гайдуки, що на тебе напали, були голопузими?»

«Влучно сказано,- відповів король,- це голодранці в прямому розумінні слова. Бо ж у них така мода – ходити голяка, мовляв, це якнайбільше відповідає поняттю голої дійсності. Та й сам король парадує голяком і нітрохи не соромиться. Огидний народ! Але годі про них. Ти, друже врятував мені життя, тож, щоби тобі віддячити, я хочу показати тобі мою країну, найгарнішу у світі. Бо це – Країна Мрій, Країна Снів. А всі мої піддані – це мрії і сни.

Король занурився у ліс, а Єрґ пішов услід за ним. Так вони дійшли до того місця, де хмари висять зовсім низько над землею. Король вказав на потаємну ляду, щось, ніби вхід до пивниці, захований в чагарнику. Вони підняли ляду, зійшли вниз п’ятьмастами східцями і потрапили до величезної, нескінченої печери, яскраво освітленої. І побачив Єрґ невимовну, небачену красу. Великими озерами пропливали зелені острови, що на них збудовано казкові замки. Щоби потрапити до такого замку, потрібно було лише стати на березі і сказати:

«Замку, замку милий мій,

Припливи сюди як стій!»

І острів разом з замком приставав до берега. Були там і інші замки, побудовані на хмарах, Вони повільно, повагом ширяли в чистому небі. Але варт було лиш вимовити:

«Ти спустись, мій замку, з неба

І впусти мене до себе.»

І замочок на хмарі помаленьку спускався на землю.

А ще були сади, що в них цвіли чудові квіти: вдень вони пахли, а пóночі світилися, наче кольорові ліхтарики. На деревах сиділи птахи, що вміли розповідати чарівні казки. І ще було багато-багато такого, що і не запам’ятаєш. Тож наш Єрґ ніяк не міг опам’ятатися, так його все це зачарувало.

«А зараз я покажу тобі моїх підданих – це Мрії-сни. Вони у мене різні, а точніше – трьох різновидів: Гарні сни, як ти, напевне, сам розумієш, призначені добрим людям, погані – злим. А є ще у мене сни-ґномики. Ці збиточники призначені для жартів, незлобливих псот, бо ж і мені, королеві, інколи набридають серйозні королівські справи і хочеться пожартувати.

Король повів його до замку, збудованого якось по-чудернацьки, так, що самим своїм виглядом він, мимо волі, викликав сміх. «Ось тут мешкають ті самі ґномики,- сказав він,-маленький, спритний і хитрий народець. Нешкідливий, але глузливий, лукавий і забавний, аж гей…Іди-но сюди, мій маленький,- покликав король одного з ґномиків,- і хоч на хвилинку будь серйозним. Знаєш, Єрґу, що ця шельма виробляє, коли я йому, як виняток, дозволяю зійти на землю? Він забігає до першого-ліпшого будинку, хапає чоловіка, який спокійно спить під периною, несе його притьмом на дзвіницю і коміть головою кидає додолу. А сам стрілою мчить сходами вниз, ловить чоловіка на руки швиденько несе його додому і вкладає до ліжка. А чоловік стогне уві сні, потім прокидається, протирає заспані очі і мимрить під носом: «Милий Боже, що це мені наснилося. Ніби я падаю з високої вежі. Сон – мара! І то насниться ж таке!»

«То оце він, негідник,- вигукнув Єрґ, та ж він і в мене побував! Нехай но ще наважиться, задам я йому такому-сякому чосу!»

«Та й цей не набагато кращий,-сказав Король Мрій,- гавкає наче пес, а сили у нього як у велетня. Коли, бува, когось уві сні охоплює жах, він тримає його за руки і за ноги, щоби не зірвався зненацька і не покалічився.»

«Ага, то ми з ним знайомі! - вигукнув Єрґ - Мрійник. Таки справді, коли уві сні хочеш утікати, твої руки стають нерухомими, наче дерев’яними. Хочеш поворухнути рукою чи ногою – куди там! А то знову присниться, що то не кудлатий пес на тебе навалився, а ведмідь, чи розбійник, чи ще якась мара, крий Господи.»

«Що ж, я забороню їм приходити до тебе, Єрґу – Мрійнику,-заспокоїв його Король. Погані сни призначені не для тебе, а для лихих людей..»

Отак розмовляючи вони зайшли до якогось огидного приміщення, оточеного високим муром і зачиненого залізними дверима. Тут снували якісь страхітливі постаті і жахливі потвори. Деякі з них нагадували людей, інші знову були наполовину людьми, а наполовину – звірями. Наляканий Єрґ подався назад – до залізних дверей. Проте Король заспокоїв його: «Не хочеш оглядати сни, призначені лихим людям? Не будеш!» А проте закликав потворного велетня, що ніс під кожною пахвою по млинарському каменю. «Розкажи нашому гостеві, що ти сьогодні робитимеш!»-звелів Король.

Велетень втягнув голову в плечі, скривив уста в огидній посмішці – від вуха до вуха, шкірячи зуби: «Я саме збираюся до того багача, що його батько голодує. Коли одного разу старенький сидів на кам’яних сходах синівського будинку, просячи хліба, син покликав наймитів: «Ану, женіть звідсіля того старого паяца!» Тож я схоплю його цієї ночі і перемелю між оцими жорнами його кісточки на дрібний мак. А коли він стане таким м’яким і рухливим, я схоплю його за комір, потрясу ним і скажу: “Ось, бачиш, як ти гарно тіпаєшся, паяцику!» А він потім прокинеться, клацатиме зубами і попросить жінку принести ще одну перину, бо його проймають дрижаки... І як тільки він знову засне, я повторю все спочатку!»

Вислухавши велетня, Єрґ-Мрійник став пробиратися до дверей, тягнучи за собою Короля. «Ні хвилини я не залишуся з цими страхітливими снами. Та ж це жахливо!»

Тоді Король повів його срібними стежками пречудового саду, обабіч яких стояли золоті лавочки і цвіли квіти зі шліфованих самоцвітів. Тут прогулювалися добрі сни. Першим сном, що його вони зустріли, була молода бліда жінка, що несла під одною пахвою іграшковий кораблик, а під другою – скриньку з забавками. «Хто це?» - запитав Єрґ.

«Кожного вечора ця добра, ласкава жінка відвідує уві сні хворого хлопчика-сирітку, що його мама недавно померла. Впродовж дня він залишається сам-один і ніхто про нього не турбується. Зате уві сні приходить Вона, голубить його, бавиться з ним і розповідає добрі казки. Залишається з ним усю ніч. Він швидко засинає, тому вона поспішає. А інші добрі сни прийдуть трохи пізніше. Ходімо далі. Якщо хочеш все побачити, мусимо поспішити.»

Вони попрямували вглиб садка, а по дорозі їх минали гарні сни. Ішли чоловіки і жінки, старенькі і діти, всі усміхнені, гарно зодягнені. Вони несли в руках різні гарні речі, яких лиш можна собі побажати. Нараз Єрґ-Мрійник зупинився як вкопаний і закричав так, що всі обернулися в його бік. «Що трапилося?»-запитав Король.

«Це ж моя принцеса, та сама, що так часто приходила до мене і дарувала троянди – захоплено вигукнув Єрґ-Мрійник.

«Слушно, друже!» - відповів Король. «Це справді вона. Мусиш визнати, я посилав тобі чудовий сон. Либонь найкращий з тих, що є в моїх коморах.»

Єрґ підбіг до принцеси, що саме сіла на свою золоту гойдалку і розгойдалася. А вона, як лиш побачила Єрґа, зразу зіскочила з гойдалки і потрапила в обійми хлопця. А наш мрійник лише взяв її за руку та посадив на золоту лавочку. І вони щебетали про те, як це так чудово і доречно, що вони знову зустрілися. І знову про те саме від початку.

А Король ходив туди-сюди головною срібною алеєю, заклавши руки за спину. Час від часу поглядав на годинник, бо ж час спливав, а Єрґові і принцесі потрібно було так багато розповісти одне одному. Нарешті він таки підійшов до молодят і сказав: «Ну, діточки, досить. Єрґові далеко до дому, а затримати його тут на ніч я не можу. Адже у нас немає ліжок, бо сни, самі тямите, ніколи не сплять. Ти ж розумієш, Єрґу-Мрійнику, саме вночі сни-мрії сходять на землю до людей. А ти, Принцесочко, збирайся. Одягни рожеву сукеночку, а тоді зайди до мене, я тобі розповім, кому маєш цієї ночі з’явитися уві сні і що маєш сказати.”

Коли Єрґ-Мрійник почув ці слова, йому стало так сумно, як ще ніколи в житті. Він встав і і промовив твердо і впевнено: «Пане Королю! Я не залишу мою принцесу ні сьогодні, ні взагалі ніколи. Або залишайте мене тут, або віддайте її мені і відпустіть на землю. Я не житиму без неї, бо дуже-дуже сильно її покохав!» При цьому на кожному Єрґовому оці з’явилася сльозинка, розміром з лісковий горіх.

«Єрґу, Єрґу,- відповів Король,- це ж найкращий сон, який лиш у мене є. А проте, ти врятував мені життя, то ж.. нехай уже... Бери свою принцесу і йди з нею на землю. Та, як лише станеш на землі, зніми з голови принцеси срібну вуаль і кинь її мені назад. Отоді твоя принцеса стане людиною з тіла і крові, як кожна людська дитина; бо ж зараз вона – це лише сон, мрія...»

Але Єрґ-Мрійник набрався сміливості і ще раз звернувся до Короля: «Дорогий Королю, твоя ласка безконечна, а доброта – безмежна, тож зваж на ще одне прохання. Як бачиш, я вже маю принцесу, а що ж це за принцеса без королівства. Тож чи не міг би ти подарувати нам бодай малесеньке королівство?»

На це Король відповів: «Видимими, зримими королівствами я не володію, юний друже! Лише невидимий світ мені підвладний. З тих невидимих королівств, проте, я подарую тобі найкраще і найбільше, повір мені.»

Єрґ-Мрійник запитав, що ж він робитиме з цим невидимим королівством. На це король спокійно пояснив йому, що все у нього попереду, що він переживе своє блакитне чудо і оцінить те щастя, яке йому принесе невидиме королівство. «Зваж, зі звичайним, видимим королівством завжди виникають клопоти. Наприклад: ти, король видимого королівства, лише прокинувся, а на тебе вже чекає міністр: «Ваша Королівська Величносте, на державні справи вкрай потрібно тисячу талярів!» А в скарбниці вітер свище, ні таляра не залишилося. Що робити? Або ж знову така ситуація: ти програв війну і інший король, той, що тебе переміг, одружується з твоєю принцесою, а тебе кидає до в’язниці. В невидимому королівстві такі речі неможливі.»

«Але ж яка користь з королівства, що його не можна побачити?» - не вгавав Єрґ.

Король постукав йому пальцем по чолі і сказав: «Ну й дивна ти людина, таж і ти і принцеса його вже бачили. Бачили замки і сади, луки і ліси, що належать вашому королівству. Чи ж не так? Ви живете в ньому, гуляєте і можете з ним зробити все, що завгодно; тільки інші люди цього не побачать.

Це, зрештою, сподобалося Єрґові-Мрійнику, бо він, кажучи по совісті, вже боявся , що люди зі села дивитимуться на нього скоса, коли він повернеться королем, та ще з королевою.

Вони тепло попрощалися з Королем, подолали п’ятсот східців і, коли опинилися на землі, Єрґ зняв з принцеси срібну вуаль і кинув униз. Він хотів зачинити ляду, але вона стала настільки тяжкою, що вирвалася йому з рук. Роздався галас, що нагадував залп сотні гармат, і Єрґ знепритомнів.

Коли повернулася свідомість, Єрґ-Мрійник сидів на млинарському камені на узліссі, а біля нього сиділа принцеса з тіла і крові, звичайна вродлива сільська дівчина. Вона гладила його по руці і казала: «Мій дурненький, добрий, любий хлопчику, ти так довго не насмілювався сказати мені, як ти мене кохаєш! Чи ж ти боявся?» Місяць зійшов і залив примарним світлом долину і річку. Хвилі плюскотіли об берег і тихо шумів ліс. А вони все сиділи і розмовляли. Та зненацька якась ніби маленька чорна хмаринка закрила місяць, а тоді раптом те, що здавалося хмарою, впало до їхніх ніг. Це було щось, наче складена в багато разів хустка. Вони підняли її і розпростували. Це була велика мапа. Посередині пливла річка, а на її берегах милували око чудові міста, густі ліси, ген далі виднілися блакитні озера. Вони зрозуміли, що це – подарунок Короля Мрій. А коли вони поглянули на свій будиночок, побачили казковий замок зі скляними сходами, оксамитовими шпалерами, з гостроверхими вежами і дахами з блакитної черепиці.. Вони взялися за руки і увійшли до замку, де зібрался їхні піддані і вітали їх низьким поклоном.

Зазвучали труби й роги, загримотіли барабани і литаври, а хлопчики-пажі йшли попереду і сипали пелюстки квітів їм під ноги. Бо ж вони були королем і королевою.

А наступного ранку по селу пронеслася блискавкою вістка, що той Єрґ-Мрійник повернувся з мандрів і привів зі собою дружину. «Нарешті вчинив щось розсудливе,- розповідав один селянин,- одружився. Я бачив їх сьогодні вранці, коли ішов до лісу. Стояли собі на ґанку.» «Взагалі то нічого особливого, звичайне собі дівча, невеличке таке, хирляве,- додав другий,- і бідненько одягнене. Бо й звідки? Звідки, коли він небагатий!»

Отак плескали язиками немудрі люди; чи ж могли вони помітити, що то – принцеса. І що скромна хатина на узліссі перемінилася в чудовий палац. Прості і заклопотані повсякденними ділами, вони й не зауважили, що поруч з ними з’явилося невидиме королівство, те, що впало Єрґові з неба.

А зрештою, його зовсім не обходили ті простаки, бо ж він жив зі своєю королевою в їхньому королівстві і був цілком задоволений своєю долею. У них згодом завелося шестеро діточок, кожне наступне – ще вродливіше і розумніше за попереднє. Звісно, всі вони були принцами і принцесами. Та про це ніхто і не здогадувався. Бо селяни з сусіднього села – це були прості люди, далекі від усяких вигадок і мрій...

Штудерний орган

Треба вам знати, дорогі діти, що в римо-католицьких, а також в деяких протестантських храмах, Службу Божу супроводить орган – потужний великий духовий музичний інструмент. Він має набір труб різної величини – від найменших і найтонших до великих і широких. Коли органіст натискає пальцями клавіші, повітря надходить до тих чи інших труб і інструмент звучить, як цілий оркестр. Органи не виробляють на фабриках. Кожен з них – це твір мистецтва, збудований майстром – будівником органів. Таких фахівців небагато, бо ж створення органа вимагає не лише технічних та музичних знань, але й неабиякого таланту. Тож їхня праця високо оцінюється, а самих майстрів – будівників органів оточують загальною пошаною. (від перекладача)

авним-давно жив собі молодий, а проте дуже вправний майстер, будівник органів. Він збудував вже багато органів і кожен наступний був кращим за попередній. Нарешті, йому вдалося збудувати такий штудерний орган, що сам починав грати, якщо до церкви зайшли наречений з нареченою, але лише в тому випадку, якщо на тій чи іншій парі було Боже благословення. Коли він нарешті закінчив працю над своїм штудерним органом, настав час і йому одружитися. Він довго шукав собі пару і нарешті знайшов дівчину – вродливу, добру і побожну, та й став готуватися до власного весілля.

Коли він, нарешті, з нареченою під руку, переступав поріг храму, а за ним – почет його друзів і родичів, кожен з букетом в руці або в бутоньєрці, серце його наповнилося гордістю і честолюбством. Він вже не думав ні про наречену, ні про Господа Бога, а лише про те, який він неперевершений майстер, такий, що ніхто не здатен з ним зрівнятись, а ще про те, як здивуються люди, коли орган почне грати сам по собі.Він гордо увійшов з нареченою до храму, але орган залишався німим. Це боляче вразило майстра. В гордині своїй він подумав, що винна в усьому наречена: може, вона не була йому вірною до шлюбу. Увесь день він не промовив до неї ні слова, а увечорі жбурнув геть свій весільний букетик і залишив молоду дружину. Він пройшов сотні миль і осів в чужій країні, де його ніхто не знав.

Минуло десять років. Якийсь, незнайомий досі страх сповнив його серце. Він усе частіше думав про батьківщину і про залишену дружину. Майстер згадував про те, якою побожною і вродливою була його наречена, і як він у гніві покинув її.

Що він тільки не робив, туга не покидала його. Тоді майстер вирішив, будь що повернутися додому і перепросити свою дружину. Він мандрував день і ніч, стоптав не одну пару чобіт, геть покалічив ноги.

І що ближче він підходив до дому, тим більше мучили його сумніви, чи прийме його дружина, чи залишилася вона такою ж доброю і приязною, як була до шлюбу.

Нарешті в сизій далині заблискотіли проти сонця вежі його рідного міста. Тоді він став щосили бігти, а люди кивали головами і казали: «Він або несповна розуму, або щось украв». Як тільки він увійшов в міську браму, зустрів заплаканих людей. «Кого це ви так оплакуєте, люди добрі?» - запитав майстер. «Це ми хоронимо чудову жінку, що її покинув наш будівничий органів. Вона зробила нам стільки добра, що ми хочемо поховати її в храмі». Майстер не відповів ні слова, лише приєднався до процесії. Він ішов з похиленою головою і допомагав нести труну. Ніхто його не впізнав, а він все ішов, ридаючи, і люди чули його ридання і схлипування, тож ніхто до нього не обзивався. Вони вважали, що це один з тих жебраків, що їм небіжка за життя щедро подавала милостиню.

Процесія підійшла до храму і як тільки носії труни переступили поріг, орган сам почав грати, та так гарно, так жалібно, як ще ніколи не грав ні один орган у світі.

Труну поставили перед вівтарем, а майстер прихилився до колони і слухав звуки, що ставали все потужнішати, такими потужними, що увесь храм здригався. Його повіки зімкнулися, бо він був дуже втомлений подорожжю. Але на серці йому стало легше, бо він зрозумів, що Господь пробачив йому. І як тільки прозвучав останній акорд, майстер впав мертвий на плити церковної підлоги. Люди підняли небіжчика і розсудили: раз він помер у церкві, то тут його і слід похоронити. Труну відчинили і майстра поклали поруч із дружиною. А коли закривали віко, штудерний орган почав тихенько звучати. Востаннє...Більше він ніколи не грав сам по собі...

Іржавий лицар

дин дуже багатий шляхетний лицар, що завзято марнував своє життя на турнірах і бенкетах, був дуже гордий і не звертав уваги на бідних людей. Тож Бог покарав його таким чином, що його тіло з одного боку геть вкрилося іржею. Ліве плече заіржавіло, і ліва нога, і тіло стало іржавим, але лише до половини. Тільки обличчя залишилося чистим. Тому лицар одягнув на ліву руку рукавицю, міцно пришив іі до рукава, і ніколи, ні вдень, ні вночі, не знімав її, щоби ніхто не побачив оту його іржу. А ще – замкнувся в собі і вирішив змінити своє життя: розпрощався з друзями, знайшов милу, вродливу і побожну дівчину. Ця молода жінка наслухалася всякої усячини про лицаря, але ж його обличчя було чисте, тож, як їй здавалося, і сумління в нього мало б бути чистим.

А проте, одразу по весіллі, її здивувало, що навіть на ніч її чоловік не знімає рукавички з лівої руки.Але жінка нічим не зрадила своїх побоювань, лише сказала чоловікові, що вона йде до маленької лісової каплички помолитися. Поблизу каплички жив у своїй печері монах-самітник, що колись тривалий час перебував в Єрусалимі і був таким святим, що люди з усіх-усюд прибували до нього на прощу. Жінка хотіла попросити у нього поради.

Самітник уважно вислухав її, пішов до каплички і там довго молився до Пречистої Діви Марії, а коли вийшов, сказав: «Ти можеш врятувати свого чоловіка, хоча це дуже і дуже важко. Майже неможливо! Окрім того, врахуй, якщо ти не доведеш справу до кінця, то й сама заіржавієш. В свому житті твій чоловік зробив багато злих вчинків, був зарозумілим і з погордою відносився до бідних. Іди за нього жебрати, боса і в лахмітті, доки не нажебраєш сто золотих ґульденів. Якщо зможеш – твоєму чоловіку відпустяться гріхи. А тоді візьмеш його за руку, підете разом до церкви і кинете ці сто ґульденів до скриньки для бідних. Якщо зробиш так, як я сказав, простить всемилостивий Господь Бог його гріхи, іржа зійде з нього і він стане таким, як колись.»

«Я це зроблю, отче» – сказала лицарева дружина, - «навіть якщо це буде дуже принизливо, тяжко і довго. Я врятую душу свого чоловіка, бо твердо вірю, що іржа вкрила його тільки іззовні.»

Вона заглибилася у ліс і зустріла стареньку жінку, що збирала хмиз. Бабуся була зодягнена в засмальцьовану порвану спідницю і стареньке пальто, латка на латці, невизначеного кольору. Дощ і вітер добре попрацювали над цим ганчір’ям…

«Віддай мені, будь ласка, твою стару спідницю і пальто. Я заплачу всі гроші, що маю з собою, а ще подарую тобі мою шовкову сукню, бо я хочу стати бідною.» Старенька здивувалася і сказала: «Гаразд, золота донечко, якщо така твоя воля. Багато всячини набачилася я на цьому світі, знала людей, які конче хотіли стати багатими, та ні одного, котрий хотів би стати бідним. Такого не бувало, скільки моєї пам’яті. Та й тобі не сподобається бідувати з твоїми білими рученятами, оксамитовою шкірою і солодкою усмішкою на личку!»

А проте, лицарева дружина вже почала роздягатися. І була вона при тому така сумна, що бабуся зрозуміла – це не жарт і не скороминучий маскарад. Вона віддала своє лахміття, допомогла їй одягнутися і запитала: «Що ж ти тепер робитимеш, мила донечко?»

«Жебратиму, матусю»-відповіла лицарева дружина.

«Жебратимеш? Що ж, не журися, жебрати – це не сором. Перед небесною брамою дехто змушений буде робити і те, чому його не вчили. А проте я таки навчу тебе жебрацької пісні, бо як же жебрати без неї: Послухай! І вона завела тремтливим скрипучим голосом жебрацьку пісню.

Терпим стужу, терпим втому

І ніде не маєм дому

На віки.

Босі ноги, голе тіло

Вбоге шмаття ледь прикрило.

Жебраки!

Бідним людом не гордуйте,

Голодного нагодуйте,

Хто може!

Суп в мищину, хліб в торбину,

На долоньку – копійчину.

Дай Боже!

Той, хто мимо не проходить,

Того пан-Біг нагородить,

Він може!

Ми ж молитву заспіваєм,

Щастя – долі побажаєм,

Дай Боже!

«Ну, що, чи гарна моя пісня?» - запитала старенька, вдягнула шовкову сукню і зникла в чагарнику.

А лицарева дружина ішла лісовою стежкою і зустріла селянина, що саме шукав служниці, бо ж це був час жнив і людей до праці бракувало. Лицарева дружина простягнула руку і заголосила:

«Бідним людом не гордуйте,

Голодного нагодуйте

Хто може...»

Селянин приглянувся жебрачці – хоча й одягнена в лахміття, вона видавалася йому досить здоровою і здатною до праці, тож він запропонував: «Може підеш до мене служити? Я тебе не скривджу. На Великдень отримаєш медяник, на св. Мартина – гуску, а на Різдво – ґульдена і нову сукенку. Це тобі відповідає?»

«Ні,- відповіла жінка,- я мушу йти жебрати, така воля Божа.»

Селянина ця мова розізлила не на жарт і він став її шпетити: «Бог собі так хоче? А ти що, з ним обідала? І що подавали? Сочевицю з печеними ковбасками, чи не так? А може ти Його родичка, що так добре знаєш чого Він хоче... Лінивиця ти, палиці на тебе треба. Йди геть, доки я не полічив тобі ребра!» Звичайно ж, він не дав їй ні копійки і пішов своєю дорогою.

Лицарева дружина зрозуміла, яка то принизлива річ – жебрати. І, усе ж таки, вона пішла далі і за якийсь час прийшла на роздоріжжя, де лежали два великі межові камені. На одному сидів старий жебрак з костуром. Як тільки вона присіла на другому камені, жебрак замахнувся на неї палицею і загорлав: «Забирайся геть, красунечко. Ти переманиш у мене всіх клієнтів. Щезни з моїх очей, а то побачиш, який то гарний смичок з мого костура і як він заграє на твоїй спині!»

Тож лицарева дружина зітхнула і попрямувала однією з доріг. Довго вона йшла, доки ноги несли, і під вечір потрапила до чужого великого міста. Тут її ніхто не проганяв і вона зайняла місце на кам’яних сходах церкви, де днювала й ночувала. День у день вона сиділа там з простягнутою рукою. Хтось давав мідний гріш, хтось – два, а були й такі, що нічого не давали а лише лаяли її, що вона, така молода і здорова, жебракує, замість працювати. Але до ста ґульденів було ще дуже-дуже далеко. За дев’ять місяців їй вдалося нажебрати лише один ґульден. А ще вона народила чудового хлопчика і назвала його Спасиком, бо ж все іще надіялася спасти душу свого чоловіка. Щоби спеленати дитину, вона відрізала від поли свого жебрацького пальта широку смугу матерії. Тепер воно ледве сягало колін, а проте її хлопчикові було тепло. Вона колисала свого синочка і співала:

Баю-бай, моє хлоп’ятко,

Серденько моє.

Хай присниться тобі Татко,

Що в замку живе.

Він не знає, як нам важко,

Скільки треба йти,

Скільки руку простягати,

Щоб його спасти.

Хоч не маємо, синочку

Білих пелюшок,

Ангел нам зітче сорочку

З місяця й зірок.

Люди дивилися на цю молоду маму-жебрачку та вродливе дитятко у ганчір’яній пелені і їхні серця наповнювалися співчуттям, тож подавали вони більше, ніж коли вона була сама. Вона ж уже більше не плакала, а сповнювалася віри, що їй, тепер уже разом з синочком, вдасться спасти грішну душу чоловіка і батька.

А лицар чекав – чекав, і коли його дружина довго не поверталася, смуток огорнув його душу. Він здогадався, що дружина розвінчала його таємницю і через те покинула його. Тож пішов до лісу, знайшов самітника і запитав його, чи приходила його дружина молитися до лісової каплички. Самітник прийняв його строго і непривітно. «Чи ж ти, лицарю, не жив у гріхах, як той пес у реп'яхах, чи ж не проводив час у розкошах, нехтуючи і гордуючи бідняками, що просили у тебе допомоги? Чи ж даремно Господь Бог покарав тебе? Твоя дружина зробила слушно, що тебе покинула. Бо ж ніхто не кладе надгнилі яблука до одної скрині зі здоровими, щоби ті, здорові, не зігнили!»

Лицар клякнув на землю, зняв шолом і гірко плакав. Самітник зрозумів, що серце лицаря зм'якло, а душа прагне спасіння. Він сказав, уже дещо спокійніше і приязніше: «Я зрозумів, що твоє серце ще не зовсім заіржавіло, Тож раджу тобі – твори добро і молися в усіх зустрічних храмах, то може десь і знайдеш свою дружину».

Того ж таки дня лицар осідлав вірного коня і помандрував світ за очі. Всіх зустрічних бідних щедро обдаровував, ревно молився у кожній церкві. Але ніде не зустрів своєї дружини.

Минув майже рік, коли лицар прибув до міста, де на церковних сходах сиділа його дружина зі сином і жебрала. Як уже увійшло йому в звичку, лицар перш за все ревно помолився в церкві. Дружина впізнала його високу постать у шоломі, прикрашеному кігтистою лапою яструба. Сердечна налякалася, бо ж іще не настав час прощення – адже в її торбі були лише два золоті ґульдени. Тож вона натягнула пальто на голову і знітилася під ним, скрутившись у клубочок. Але при цьому вкорочений плащ відслонив її маленькі білі ніжки, зовсім не такі, як зазвичай у жебраків – згрубілі, порепані і розтоптані. А ще лицар почув із-під плаща схлипування і побачив на колінах у жебрачки чудове, миле дитятко. Тож підійшов і запитав молоду жінку чим би він міг їй допомогти. Але жінка мовчала і стримувала плач. Тоді лицар вийняв свою калитку, у якій залишилося ще понад сто ґульденів, поклав жінці на коліна і сказав: «Оце – все, що я маю. Додому повертатимусь, жебраючи милостиню.» При цих словах з голови жінки зісунулося пальто і лицар впізнав свою вінчану дружину. Не звертаючи уваги на брудне лахміття, він кинувся їй на шию, цілував її і пестив. А коли нарешті зрозумів, що то ж його дитина, схопив хлопчика на руки, колисав його і цілував. Проте жінка взяла лицаря за руку, завела його до церкви і поклала калитку з грішми у скриньку для пожертв. А тоді сказала: «Я хотіла спасти твою душу, але ти сам спас її!»

І вона таки мала рацію. Бо, щойно вони вийшли з церкви, прокляття втратило силу і вся іржа обсипалася з тіла лицаря.

Він посадив дружину і сина на коня, взяв його за вуздечку і пішов поруч. Вони повернулися до замку і в злагоді та любові прожили ще багато щасливих років та й зробили багато добра для бідних та нужденних.

А жебрацьке лахміття, що його носила дружина, повісили у зашкленій шафі в лицарській залі, поруч з панцирями, лицарськими обладунками і зброєю. Бо ж найсильніший панцир – це кохання відданої дружини.

Кожного ранку лицар підходив до шафи, оглядав лахміття і тихо промовляв: «Це – моє благословення на наступний день. Милий Боже, не бери мені цього за гріх, що я розпочинаю день з жебрацького лахміття.» І прямував до каплиці на утреню.

Про королеву, що не вміла пекти медяники

І короля, що не вмів грати на дримбі

ороль Макронії, чоловік у силі віку, щойно встав з постелі після нічного сну. Він сидів у м’якому кріслі, ще не зовсім одягнений, а перед ним стояв міністр двору зі шпагою при боці і подавав королеві панчохи. Міністр щойно помітив, що на п’яті однієї з панчіх протерлася діра, тож намагався тримати її таким чином, щоби король не зауважив цього каригідного занедбання. І, хоча Його Королівська Величність здебільшого звертав більше уваги на стан чобіт, цього разу прикрий дефект панчохи не уникнув прискіпливого погляду володаря. Він узяв панчоху з рук міністра, просунув вказівний палець у діру, задумався, зітхнув і сказав:

«Ну і що мені з того, що я король, коли у мене немає королеви! Як ти думаєш, чи не дозрів я до одруження?»

«Ваша Імператорська Величносте, – відповів міністр, - це осяйна думка. Вона дозріла у вінценосній голові Вашої Величності своєчасно і на підставі глибокого аналізу ситуації. Справді, Ваша Королівська Величність зволила дозріти до одруження!»

«Чудово,- відповів король,- та чи віриш ти, що вдасться знайти дівчину, достойну моєї руки і мого серця?»

«Чом би й ні! – сказав міністр,- либонь із десяток таких знайдеться.»

«Не забувай, що я ставлю до майбутньої дружини високі вимоги. Принцеса повинна бути не лише вродлива, а й розумна. А окрім щойно сказаного, я ставлю ще одну архиважливу вимогу: ти знаєш, як я люблю ласувати отими маленькими медяничками-пряничками. Проте годі знайти в моєму королівстві особу, яка б уміла їх випікати так як слід – тобто, щоби вони були ні надто твердими, ні надто м’якими, а хрусткими. Отож, кандидатка на королеву неодмінно мусить вміти пекти пряники-медяники. Кондіціо, сіне ква нон!» - закінчив король латинською мовою.

«Саме так, Ваша Королівська Величносте, це неодмінна умова. З врахуванням цієї умови ми вестимемо наші пошуки.»

Ще того самого дня, що розпочався дірою в панчосі, з палацу виїхала карета з гербами – король з міністром розпочали відвідини королів-сусідів, про яких королівська розвідка донесла, що у них є принцеси на виданні. А проте вдалося знайти лише три кандидатки, що були водночас розумними і вродливими та відповідали уподобанням короля. За винятком одного... Ні одна з них не вміла випікати пряники-медяники, тобто маленьке хрустке медяне печиво з прянощами.

«Ні, я не вмію пекти пряники-медяники,- відказала перша принцеса, коли король запитав її про це.- Зате я вмію випікати чудові маленькі мигдалеві тістечка. Може це тебе влаштує?!

«Ні - відповів король. Це неодмінно мають бути пряники-медяники, такі самі, як їх пекла моя незабутня матінка. І щоби вони були ні надто твердими, ні надто м’якими, а хрусткими.»

Друга принцеса на таке ж саме запитання скорчила здивовану міну і, не без насмішки, відповіла: «Чи у вас, Ваша Королівська Величносте, немає важливіших державних клопотів, аніж випікання пряників-медяників!? Чи не здається вам, що ці дитячі забаганки не личать першій особі Імперії. Тож знайте, немає ніде таких принцес, що вміють випікати оті... як їх там...пряники-медяники. У принцес є важливіші справи, Ваша Королівська Величносте.»

Спіймавши облизня вдруге, король з міністром попрямували до третьої принцеси. Але й там високим гостям не пощастило. Хоча ця принцеса була найвродливішою і найрозумнішою, а проте вирізнялася гострим язичком. Не давши королеві прийти до слова, вона заявила, що понад усе любить слухати гру на дримбі, тож вона не може нізащо згодитися на шлюб з особою, що не вправна у грі на цьому інструменті. Королеві вручили плетений з лози кошик (що в німецьких краях рівнозначне нашому гарбузові – перекладач).

З цим кошиком вони й поїхали додому. Висідаючи з карети король у не вельми дипломатичній формі докорив міністрові і його розвідникам: «І що ж ми маємо у підсумку, пане міністр? Я далі залишаюся неодруженим.»

І, мабуть, король мав рацію. Адже і в королів, і в простолюдинів неминуче настає такий час, що, якщо не одружишся зараз, то вже ніколи. А ще важливо, щоби королівство мало не лише короля, але й королеву.

Тож, коли міністр двору заспокоївся після невдалої дипломатичної місії, король знову викликав його і сказав, що, позаяк надія мати за дружину особу, вправну у кулінарно-пекарсько-кондитерському мистецтві вже остаточно згасла, він вирішив сватати оту першу принцесу, що вміє випікати мигдалеве печиво. «Тож піди до неї і запитай, чи згідна вона стати моєю королевою.»

Міністр мусив послухатися короля, хоча не дуже вірив в успіх, та й дружина його бурчала, що всі ті сватання ні до чого.

А й справді! Наступного дня міністр повернувся і розповів, що принцеса вже недосяжна з дуже поважної причини. Вона нещодавно одружилася з королем тієї країни, де ростуть каперси.

«Що ж, тоді поспіши до другої принцеси,- звелів король.» Але міністр знову повернувся ні з чим. Друга принцеса тяжко захворіла і недавно померла.»

Коли Його Величність отямився від невтішних вістей, він ще раз покликав міністра і звелів: «Що ж, їдь до третьої. Не даремно кажуть: «До трьох разів штука вдається!» Може та третя вже змінила свою думку і згодиться на шлюб. Міністр мусив послухатися, хоча згадка про безглузду вимогу щодо гри на дримбі не давала йому спокою. Але з давніх часів відомо, що жіночі капризи неможливо передбачити. А може вік принцеси зближався до тої межі, коли стають старими дівами. Так чи так, принцеса змінила гнів на милість, прийняла міністра приязно і, зітхаючи, сказала, що вона остаточно втратила надію на чоловіка, обізнаного з грою на дримбі. Ах, юнацькі мрії, вони – як піна, подув вітер і розвіяв... Тож, хоч Його Величність і не грає на дримбі, то поза тим він їй досить подобається, отже вона дає згоду на одруження.

Міністр примчав на змилених конях, доповів про результат сватання, король обійняв його, нагородив трьома найпочеснішими орденами і всіма можливими титулами до герцоґа включно. Столицю прикрасили прапорами, ґірляндами найкращих квітів. Весілля було таким гучним, що в королівстві люди впродовж двох тижнів ні про що інше не розмовляли.

А королівська пара увесь рік жила в згоді і мирі. Бо ж король ні разу не згадав про пряники-медяники, а королева – про гру на дримбі.

І то ж треба було, щоби одного ранку король встав з ліжка лівою ногою. І, само собою, все того дня перековбасилося. Не досить що увесь день лив надокучливий дощ, то ще й королівський скіпетр так невдало впав на підлогу, що відламався маленький хрестик. А це, знову ж таки – витрати на ремонт! А отой недотепа – придворний художник не тим кольором намалював мапу королівства. Ну, хоч сядь та й плач! До того ж, у королеви страшенно розболілася голова. І пішло – поїхало... Вперше королівська пара погиркалася. Через що, цього вони і самі врешті не могли згадати наступного ранку, а може й згадали, хто там їх знає. Але ніхто з них не хотів визнати своєї вини. Король бурчав, королева робила в’їдливі зауваження і намагалася завжди сказати своє останнє слово. Нарешті, здвигнувши плечима, вона сказала: «Я сподівалася, що ти нарешті замовкнеш, перестанеш ганити всіх і все, адже сам – подумай тільки – не вмієш навіть грати на дримбі!»

Це вже було для короля занадто. Він використав хвилину мовчанки і втрутився: «А ти! Ти не вмієш навіть спекти прянички-медянички!»

Це вже переповнило чашу терпіння і королівська пара мовчки розійшлася по своїх кімнатах.

Королева сіла в кутику софи, поплакала, і задумалася: «Ну що я за дурна жінка? Де мій розум? Чогось дурнішого, як цей докір щодо гри на дримбі, годі було придумати.»

А король ходив туди-сюди в своїй кімнаті і роздумував: «Це щастя, що моя дружина не вміє пекти пряники-медяники. Бо як би вміла, то що чим би я їй дорікнув у відповідь на закид, що я, мовляв не вмію грати на дримбі. Коли він декілька разів повторив ці слова, його настрій покращав. Він взявся насвистувати свою улюблену мелодію, потім зауважив на парадному портреті королеви ниточку павутини, що звисала вздовж носа Її Величності , став на стілець і стер павутинку носовичком. А коли зліз зі стільця, подумав: «Може, вона й мала рацію, моя добра, маленька жіночка. Піду, мабуть, подивлюся, що вона там робить.»

З цією думкою він вийшов у довгий коридор, що з’єднував кімнати, але того фатального дня все йшло шкереберть, тож і камердинер забув засвітити в коридорі лампи і там панувала непроглядна темрява. Король витягнув руки вперед, щоби ні на що не наштовхнутися, і промацував стіну. Раптом він відчув щось м'яке і тепле. «Хто це?»,- запитав він. «Це я...»,- відповіла королева..

«Що ж ти шукаєш, мій скарбе?» - «Я хотіла попросити у тебе пробачення за те, що я на тебе незаслужено нагримала.»

«Не потрібно вибачатися,- відповів король,- я завинив більше ніж ти.. І вже давно забув про нашу сварку».

«Але, знаєш, ми мусимо заборонити в нашому королівстві, причому - під страхом смертної кари, два слова – «дримба» і «пряники-медяники»»,- сміючись, додала королева і витерла кілька сльозинок, що з’явилися на її повіках...

Звичайно ж, після цього примирення і вирішального імператорського декрету, щаслива королівська пара жила довго і щасливо в добрі та злагоді... А вам, діточки, пора до ліжечка...

Три сестри із скляними серцями

на світі люди зі скляними серцями. Коли їх легесенько торкнутися, вони звучать так гарно, наче срібні дзвіночкии. Але варт лиш ударити по них сильніше, як вони тут же тріскають.

Ото ж, жила собі королівська пара, що мала трьох донечок. І всі три доні мали скляні серця. «Дітоньки,-казала інколи королева, будьте обережні зі своїми серцями. Це дуже крихка річ.» І вони до цього прислухалися. Та все ж, одного разу, найстарша сестра вихилилася через підвіконня, щоби подивитися вниз у садок, де над левкоями літали бджоли і метелики. Коли при цьому вона притиснулася до підвіконня, почувся звук, немов би розбилась якась скляна річ, і принцеса впала мертвою.

Через якийсь час друга донька пила з горнятка надто гарячу каву. Почувся звук, який зазвичай виникає, коли тріскається скло, але трохи ніжніжий ніж першого разу. І вона впала ниць.

Мати підняла її, оглянула і, на превелику радість, зауважила, що її донька жива. Тож її серце, хоч і мало тріщину, але ще трималося купи.

«Що ми будемо робити з нашою донькою?»,-радилися король і королева. «Вона має тріщину в серці. І, якщо навіть сказа невелика, то серце може будь-коли легко розколотись на дві частини. Тож ми мусимо дуже вважати на неї.»

Але принцеса сказала: «Дайте мені спокій! Дуже часто щось, що має тріщину, витримує ще дуже-дуже довго.» На тому і стало.

Тим часом, наймолодша донька теж підросла і була такою вродливою, доброю і вирозумілою, що з усіх боків сходилися молоді принци, щоби засватати її. Але король, навчений попередніми невдачами, став обережнішим і говорив: «У мене залишилася лише одна здорова донька. Але вона також має скляне серце. Якщо я її комусь віддам, то це має бути король, який водночас є склярем і вміє поводитися з крихкими речами. Але серед багатьох наречених не було жодного принца, що розумівся б на скляних справах. Тому, звичайно, всім їм відмовляли.

А проте в королівському замку був поміж пажами один, який удостоївся аж тричі тримати шлейф принцесиної сукні, що давало йому право стати шляхтичем. Коли він уперше ніс шлейф принцеси, то помітив, що вона має справжню королівську ходу. Коли така честь випала удруге, принцеса сказала: «Залиш-но на мить шлейф, подай руку і допоможи мені піднятися сходами. Але роби це дуже ніжно, як личить пажеві, що веде за руку принцесу».

При цьому він зауважив, що в неї ніжна, справді королівська долоня. Вона теж дещо зауважила. Але що саме, про те я скажу вам пізніше.

Нарешті, коли паж утретє ніс її шлейф, принцеса повернулася до нього і сказала: «З яким трепетом і ніжністю ти несеш мій шлейф; так його ще ніхто не носив.» А паж зауважив, що в неї гарний голос і суто королівська манера розмови. Цього разу він був уже гідним стати шляхтичем. Король привітав його і сказав: «Ти вже готовий стати шляхтичем. Дякую тобі за вірну службу. Можеш відійти.» Коли він відходив, принцеса саме стала в дверях, які вели в садок. Вона приязно всміхнулася і сказала: «Шляхетний юначе, ти так ніжно, як ніхто інший ніс мій шлейф. Якби ж то ти ще до того був склярем і королем!». Паж відповів, що він доклав би всіх зусиль, щоби стати склярем, коби лиш вона схотіла чекати, доки він повернеться.

Тоді юний шляхтич пішов до скляра і запитав, чи не потрібен йому челядник. «Так, звісно,- відповів майстер, - але ти мусиш вчитися у мене чотири роки. Впродовж першого року будеш носити від пекаря булочки, а ще навчишся мити, чесати і доглядати моїх дітей. На другий рік навчишся замащувати щілини у віконних рамах. На третій – різатимеш і вставлятимеш скло, а лиш на четвертий рік будеш вважатися майстром». Хлопець запитав «А чи не можна було б, пане майстер, почати з кінця? Тоді воно, звісно, пішло б швидше.» На це майстер відповів: «Кожен порядний скляр завжди мусить починати науку від самого початку, бо інакше не вийде з нього нічого путнього.»

Що ж, подумав юний шляхтич, майстрові краще відомо, як вчити. Тож увесь перший рік він носив булочки від пекаря, мив і чесав майстрових дітей і одягав їх. На другий рік він уже замащував щілини в віконних рамах, на третій – навчився різати скло і вставляти його. І лише на четвертий рік став майстром. Він розпрощався з майстром, зняв фартух і одягнув свій шляхетський одяг. «Щож,- сказав він собі,- настав час розпочати справу - стати королем. Але як?»

Коли він отак ішов, задуманий, вулицею, розглядаючи бруківку, до нього підійшов чоловік і запитав чи він, бува, нічого не загубив, що так вдивляється в дорогу. Той відповів: «Я, власне кажучи, нічого не загубив, але таки дечого шукаю, а саме – способу стати королем. Ви, добродію, чоловік бувалий, то може мені порадите, як цього добитися?»

«Що ж, відповів чоловік, анітрохи не здивований таким запитанням, якщо б ти був склярем, то справі можна б досить легко зарадити.»

«Ви наче вгадали, пане. Я щойно закінчив навчання і отримав звання майстра скляних справ»,- відповів юнак.

Коли чоловік це почув, то розповів йому історію про трьох сестер із скляними серцями і про те, що король хоче віддати свою молодшу доню тільки за скляра. «Спочатку»,- сказав він,- «була ще вимога, що скляр має бути також королем або, принаймні, принцом. А втім, не вдалося знайти жодного, який би відповідав обом вимогам, тобто був водночас склярем і королем або принцом. Тоді король дещо змінив свої вимоги, як це зазвичай робить в таких випадках кожна розумна людина. Тобто склярем майбутній зять доконче мусить бути, і на цьому він рішуче наполягає.» Молодий шляхтич запитав: «А які ж інші умови?»

«Ну, звичайно, він мусить подобатися принцесі, а ще мусить мати ніжні, «оксамитові» руки... Як тільки з’явиться скляр, який сподобаєтсья прицесі і буде мати ніжні руки, король віддасть за нього свою доньку і після його смерті він стане королем. В замку побувала вже сила силенна склярів, але жоден з них не сподобався принцесі, а окрім того кожен з тих склярів мав замість ніжних «оксамитових» рук грубі незграбні лапи...»

Як тільки почув молодий шляхтич ці слова, одразу чимдуж попрямував до замку, представився королеві, пригадав йому, як то він був пажем при його доньці і навіть удостоївся від нього похвали. А ще розповів, що то власне за бажанням принцеси він вивчився на скляра і тепер хотів би з нею одружитися і, звісно, колись стати королем.

Тоді король наказав закликати принцесу і запитав її чи їй подобається цей молодий шляхтич. «Звичайно, та я ж його знаю! – відповіла вона. - Я його зразу впізнала. І він дуже милий та незвичайно ніжний.» Тоді король попросив його зняти рукавиці, щоб переконатися, що він має ніжні «оксамитові» руки. Але принцеса вважала, що це не потрібне, адже вона знає достеменно, що його руки ніжні. Вона запримітила це ще колись давно, коли юний паж допоміг їй піднятися сходами.

Таким чином було виконано обидві вимоги - перед принцесою стояв скляр з дуже ніжними руками, а крім того, вона прихилилась до нього усім серцем. Тож незабаром відбувся шлюб і молодята зажили щасливим життям. Не зайве сказати, що у юного принца та ніжної принцеси з’явилися на світ діточки і кожне наступне було ще краще і розумніше, ніж попереднє.

Звичайно ж, ви здогадалися, що друга сестра, яка мала тріщину в серці, стала їх доброю тіткою, причому, найкращою тіткою в світі. Вона опікувалася лише дітками молодого шляхтича і принцеси, маленьких принцесок вона вчила читати, молитися, і шити сукеночки своїм лялькам. Молодим принцам вона прискіпливо перевіряла щоденники. Хвалила тих, хто мав добрі оцінки і дарувала їм щось гарне. А за погані оцінки ганила та напучувала. «Скажи мені, красний принце, що ти собі думаєш, ким ти збираєшся стати з такими оцінками?» І принц, хлипаючи, відповідав –«Ко-ко-королем!» - «Королем?! – перепитувала тітка-принцеса.- З такими оцінками? Славний король Моримуха, що ослячі має вуха!»

Бо в ті часи був звичай – найгіршого учня садовили в задню лавку, що її називали «ослячою» і одягали на голову ослячі вуха, зроблені з паперу. Уявіть собі – принцові, замість корони – ослячі вуха! Звичайно ж, хлопчикові ставало соромно, він брався до навчання і виправляв свої оцінки.

Потрібно ще сказати, що друга принцеса дожила до старості і, коли люди дивувалися, як це вона живе так довго з надтріснутим серцем, відповідала: «Надтріснутий горщик довго воду носить.!»

І, знаєте, вона таки мала рацію. Моя матінка має збаночок з тріщинкою, такий білий в блакитні незабудьки, що дістався їй від бабусі. Скільки ж то нових збаночків розбилося за моєї пам’яті! А той, надтріснутий, з незабудьками і досі служить. Кожного ранку в ньому подають вершки до кави.

Перстень бажань

олодий селянин, що тяжко працював у полі, а попри те ніяк не міг доробитися сяких-таких статків, присів на хвилинку на чепіги свого старенького плуга, щоби перевести дух і обтерти обличчя з поту. Саме в цей час проходила мимо нього стара відьма. Глянула на втомленого рільника і сказала: «Що ж це ти так тяжко гаруєш і нічого путнього з тої праці не маєш? Та я тобі допоможу. Кидай усе і йди лісом навпростець цією просікою. Ітимеш так два дні, доки не побачиш високу ялину, що стоїть самітньо на галявині і височіє над усіма довколишніми деревами. Зрубаєш її і знайдеш своє щастя.»

Молодого селянина не потрібно було просити двічі, то ж він закинув на плече сокиру і почимчикував просікою. Надвечір другого дня побачив попереду на галявині височенну ялину. Плюнув на долоні і міцно вхопив сокиру. Коли під її ударами дерево гепнулося на землю, з самого вершечка впало гніздо, а з того гнізда викотилися два яєчка.. Вони, звичайно ж, розбилися при падінні і з одного випав молоденький орел, а з другого – перстенець. Орел на очах здивованого селянина почав швидко рости, а коли став розміром з-півлюдини, змахнув потужними крилами, випробовуючи їхню міць, дещо злетів над землею і сказав людським голосом: «Ти звільнив мене, тож у подяку візьми цей перстенець. Знай, це - перстень бажання. Варт лише покрутити його на пальці і при цьому вимовити якесь бажання, то воно як стій здійсниться. Але врахуй, що у персні заховане лише одне бажання. Як тільки воно здійсниться, перстень втратить чарівну силу і стане звичайним собі перснем. Тож добре подумай, чого бажати, щоби потім не пошкодувати!»

Орел знявся високо-високо, зробив декілька кіл над головою селянина і стрілою відлетів на схід.

Молодий господар одягнув перстень на палець і помандрував додому. Надвечір того самого дня він прийшов до одного міста. В дверях крамниці ювеліра на ринковій площі стояв її власник і закликав прохожих купити персні його роботи. Селянин поцікавився у нього скільки варт його перстень. Ювелір глянув мимоходом, скривився і сказав: «Він не варт навіть мідного гроша, чоловіче. Це – підробка.» Ці слова обурили молодого селянина і він заперечив ювелірові, мовляв це особливий перстень – перстень бажання, який вартує більше, аніж усі персні в цій крамниці. Хазяїн крамниці був людиною дуже хитрою і підступною. Тож після цієї розповіді він запропонував мандрівникові заночувати у нього: «Це для мене особлива честь і заслуга – дати притулок володареві такої дорогоцінної речі!» І коли, після декількох келихів вина та ситої вечері втомлений селянин міцно заснув, господар зняв з його пальця чарівний перстень і одягнув натомість зовсім однаковий, а проте звичайний перстень.

Вранці ювелір не міг дочекатися, коли, нарешті, його гість піде геть. Тож розбудив його на світанку, кажучи: «Перед тобою далека дорога, Краще вийти завчасно, щоби не довелося ночувати в лісі.»

Як тільки селянин покинув його дім, ювелір зачинив крамницю на всі засуви, оглянувся, чи ніхто його не підглядає, став посеред світлиці, покрутив на пальці перстень і повелів: «Хочу негайно мати сто тисяч золотих талярів!» Ледве встиг він вимовити ці слова, як на нього звідусіль посипалися, наче град, важкі золоті монети. Вони били його по голові, по плечах, грудях. Ювелір кричав, благав допомоги, намагався відчинити двері, але ніхто його не чув. Врешті він упав окривавлений на підлогу, а монети все сипалися і сипалися... Під їх вагою зламалося перекриття і ювелір, разом з грошима, впав до глибокого льоху. А гроші сипалися і сипалися, аж до бажаної суми. Коли золотий град припинився, мертвий ювелір виявився похованим у купі золота.

Врешті сусіди виламали двері і побачили ювеліра, присипаного золотими монетами. Тоді вони стали хитати головами і казати: «Що забагато, то не здорово!» та «Щастя інколи б’є дрючком по голові!” Прийшли наслідники і поділили скарб.

А задоволений селянин повернувся додому і розповів своїй дружині про чудовий подарунок долі. «Тепер, жінко, нам уже нічого не бракуватиме,- заявив він, показуючи дружині свій скарб,-наше майбутнє, вважай, забезпечене. Ото лиш треба гаразд подумати, чого нам найбільш потрібно, бо ж бажання має бути одне-однісіньке.»

Дружина подумала-поміркувала і сказала: «Знаєш, земельки у нас замало... Ото б прикупити ту смужку ріллі, що поблизу від нашого наділу!» - «Звичайно,- відповів чоловік,-але чи варт витрачати оте єдине бажання на смужку орної землі? Якщо трохи затягнемо пояси і піднатужимося, то можна б зібрати грошенят та прикупити ту землю.» На цьому й порішили. Гарували тяжко цілий рік, але земельки таки прикупили. Тож бажання, зачароване в персні, збереглося на майбутнє.

Минуло трохи часу і жінка слушно зауважила, що придалося б купити корівку, та й другого коника до пари. «Що ж,- почухав господар потилицю.- Та тільки на кого ж витратити це єдине бажання? На коника? А може на корову? Постривай жінко! Чи не спробувати нам і на цей раз заробити на худібку своїми руками? Піднатужимося і...»

...Вони тяжко працювали цілий рік і купили гарну дійну корівчину і чудового коника до пари. А бажання, заховане в персні, залишили на майбутнє. «Ось бачиш, жінко,-сказав селянин, задоволено потираючи руки,- головне бажання у нас ще попереду. А попри те, ми здійснили свої бажання.»

Та жінка ніяк не могла втихомиритися. «Я тебе, чоловіче, геть не розумію. Для чого ти зберігаєш подароване тобі бажання? Ти ж міг би побажати стати королем, ну...хоча б графом чи щонайменше бароном, великим землевласником. Настав час вирішити, чого ти най-найбільш бажаєш!»

-«Ще маємо час,-відповідав селянин,- та ж ми ще молоді, повні сил, то й можемо самі заробити. А хто знає, жінко, що нас чекає в майбутньому, коли доживемо до старості? Чи ж нам чого бракує? Чи не стали ми заможними, шанованими людьми? Та й чи ж не приємно усвідомлювати собі, що маєш у запасі сповнення якоїсь головної мрії!?»

На цьому й стало. І здавалося, що чарівний перстень таки приніс у цей дім благословення. Комори та стодоли ставали все повнішими, худібки прибувало. Наш селянин став солідним, опасистим господарем, що походжав по обійсті і командував численними наймитами. Рік минав за роком. І лише інколи вони поглядали на чарівний перстень і міркували, на що б це витратити те єдине потаємне бажання.

Спокійними тихими вечорами, повернувшись із Вечірні, вони сідали на лавочці біля воріт і чемно вітали сусідів, що проходили мимо.

Минуло тридцять, сорок і ще там скількись років. Селянин і його дружина постаріли, посивіли, зморшки поорали їхні обличчя, а вони все ще не вирішили, чого б то побажати від персня. Господь дарував їм обом спокійну старість і легку мирну смерть, що прийшла до обох однієї ночі.

Біля їхніх трун зібралися діти та онуки, оплакуючи батьків. Хтось хотів зняти з батькового пальця золотий перстень, на згадку, мовляв. Та найстарший син заперечив: «Залиши його батькові. Може це мама подарувала йому цей перстень, коли вони були ще зовсім молодими. Я ж бачив, як часто вони його оглядали. І були при цьому такими щасливими...»

Тож старого господаря поховали з перснем, тим перснем, що, власне кажучи, зовсім не був чарівним, а проте приніс у їх дім стільки щастя, скільки лише може побажати собі селянин.

А зрештою, хіба хто годен зрозуміти, що на цьому світі справжнє, а що фальшиве? Та й погана річ у добрих руках більше вартує, аніж добра річ в поганих руках. Чи ж не так?

Дитяча історія

війко діточок, що про них я саме збираюся вам розповісти, бавилося на церковному цвинтарі, що розташувався на зеленому гірському схилі. Село, до якого належала церква, розкинулося досить високо над лісистою долиною, так високо, що, якщо їхати дорогою понад річкою, можна було того села й не побачити, бо його часто заступали хмари. А церква і цвинтар при ній, що його хрести чорніли на тлі блакитного неба, були ще вище. То й важко було людям нести померлих вгору стрімкою кам’янистою стежкою, щоби дістатися зеленого плоскогір’я, на якому стояла церква і розташовувався цвинтар. А проте, люди не скаржилися. Бо ж вони, горяни, любили своє гірське село, де народилися і прожили життя, а в долині почувалися, наче в темній, вузькій і душній норі, хай їй грець. Тож родичі померлих обирали місце вічного спочинку побіч гірської церковці, звідки було видно гори й долину, і ріку, що нею пропливали човни та кораблики.

Десь зовсім у куті церковного цвинтаря була запущена могилка, що її ніхто не відвідував, тож могильний горбик поріс травичкою, а з-поміж неї визирали білі й блакитні польові квіточки-самосійки. В цій могилі спочивав старий одинак, що не залишив після себе ні дружини, ні дітей, ані нікого іншого з родини, тож і не було кому піклуватися місцем його останнього спочинку. Прийшов він колись з далеких країв, а звідкіль – того ніхто не знав. Кожного дня він підіймався на вершечок найближчої гори і сидів там годинами. А згодом помер і його поховали. Звичайно ж, у нього було ім’я та прізвище, але його ніхто не знав, і грабар також, тож у церковній книзі поставили замість імені три хрестики, а далі – «старий парубок, помер такого-то числа, місяця, року Божого такого-то.» Згоден, цього замало, щоби довідатися щось про померлого. Та тих діточок грабаря, що про них саме йде мова, це аж ніяк не хвилювало. А цю самотню запущену могилу у куті цвинтаря діти дуже любили.. Бо ніхто не боронив на ній сидіти і бавитися, і можна було бігати, тупотіти, стрибати, скільки душа забажає. Звісно, на інших могилках цього не можна було робити, бо ними піклувалися, косили траву, садили на них квіти і грабар їх щоденно поливав, хоча воду доводилося носити вгору стрімкою стежкою зі сільського колодязя. На хрестах висіли барвисті віночки зі стрічками.

-«Трусю!-сказав хлопчик Іванко, що клячав біля могилки і старанно копав ручками у ній збоку печеру.- Оце буде наша хатка. Я виклав підлогу з камінців і прикрасив її квітами. Я буду татом, а ти – мамою. Доброго ранку, матусю! Що там поробляють наші дітки?»

-«Ванку,-сказала дівчинка, що її повне ім'я, мабуть, звучало Катерина, Катруся,- не спіши так, та ж у нас ще немає дітей. Але скоро вони з'являться!» Вона побігала поміж могилками і назбирала повні долоньки равликів. «Ось, подивися, татусю, у нас вже семеро діток, чудових маленьких слимачаток!»

-«Тоді покладімо їх спати, бо вже пізно!»

Вони нарвали зелених листочків, поклали равликів у викопану хатку-печерку і накрили листочками.

-«А тепер, Ванку, помовч! Мені треба заколисати наших діток. Ні-ні, я зроблю це сама. Батьки не вміють співати колискових пісень. Тож іди до праці!»

Іванко побіг геть, а Труся заспівала:

«Прилетять Ангелики,

Тихо, як метелики.

Будуть крильцями махати,

Моїх діток присипляти.

Ліжечка м’якенькі,

Ковдерки тепленькі

Натягніть на ніжки,

Притуліться трішки

До м’якеньких подушок,

Поверніться на бочок.

Люлі-бай!»

Та котрийсь листочок почав рухатися і з-під нього один слимачок висунув голівку з ніжними напівпрозорими ріжками. Дівчинка легенько поплескала його по голівці пальчиком і сказала: «Ну,Ґустику (повне ім’я равлика звучало, мабуть, «Авґуст»). Ти найзбиточніший і найнеслухняніший з усіх. Вранці ти не дозволив себе зачесати. Негайно повертайся до ліжечка!» І вона знову заспівала:

«Ліжечка м’якенькі,

Ковдерки тепленькі

Натягніть на ніжки,

Притуліться трішки.

Добрий Ангел прилетить,

Діточок благословить,

Буде пильнувати

І охороняти

Моїх чемних діточок.

Поверніться на бочок.

Баю-бай!»

Як тільки вона закінчила спів, всі семеро слимачків заснули, а може просто прикинулися сплячими, лежачи тихенько під листочками. Тоді Труся занепокоїлася – де ж це Ванко загуляв. І побігла довкола церкви, а при цій нагоді назбирала силу-силенну слимачків і принесла їх у подолі свого фартушка Іванкові, що вже повернувся «з праці» і чекав на неї.

-«Глянь, татусю,-гукнула вона,- у нас з’явилося ще: один, два, три…десять,...п’ятдесят,…сто діточок!»

-«Послухай, жінко,- нарочито басовитим голосом сказав Ванко,- сто дітей – це рішуче за багато. Таж у нас лише одна лялькова тарілочка і дві іграшкові виделки. То чим же вони їстимуть? Зрештою, я не знаю ні однієї мами, яка б мала сто дітей. Та й спробуй придумати сто імен! Бо ж їх конче треба охрестити. Ні, це таки занадто. Неси їх назад.!»

-«Ні, Ванку,-заперечила дівчинка,- сто дітей – це ж пречудово. Я ні одного нікому не віддам!»

А тим часом прийшла дружина грабаря з двома великими канапками, бо вже продзвонили на вечірню. Вона поцілувала діточок і сказала:»Уважайте, не побрудніть ваші нові фартушки. Діти сиділи на могилці поруч, як горобчики і підвечіркували...

А старий самітник у забутій могилці все це чув. Бо ж відомо, що небіжчики чують геть усе, про що говорять на їхній могилці. Він згадав той час, коли сам був маленьким хлопчиком, а по сусідству жила білява дівчинка, з якою він бавився. Вони теж будували лялькові будиночки і, звісно, грали роль тата й мами... Згодом, коли маленька дівчинка стала вже вродливою дівчиною, вони знову зустрілися. А потім їхні шляхи вже ніколи не зійшлися і він уже ніколи не довідався, що сталося з нею. Та й життя його склалося не найкращим чином. Він думав про це чим раз частіше, бо ж дітки, що бавилися на його могилці, навіювали тугу за чимось, що могло бути, а проте не відбулося. І він заплакав – сльози заструменіли з його очей... А дітки сиділи на його грудях і йому хотілося випростати рамена і приголубити цих милих діточок. Але куди там. Два метри кам’янистої землі не пускали його. Дружина грабаря вже давно відвела діток додому, а він усе плакав…

Коли грабар наступного ранку ішов стежкою попри цвинтар, він почув плюскіт води і побачив, що з запущеної могилки б'є джерело. Це джерело, як ви вже здогадалися, постало із сліз старого самітника і випливало з печерки – хатки, що її викопав хлопчик. Побачене неабияк втішило грабаря. Бо ж це джерельце звільняло його від тяжкого обов'язку носити на цвинтар воду для поливання квітів стрімкою кам’янистою стежиною. Звісно, він впорядкував джерело, обіклав його камінчиками, і струмок весело і впевнено попрямував до річки внизу. Від цього часу грабар поливав квіти на могилках джерельною водою і вони квітували ще краще, ніж дотепер. Лише старої, запущеної могилки ніхто не поливав, а проте на ній засіялися Бог-зна звідки найгарніші гірські квіти. А Ванко і Труся приходили до джерела, будували на струмочку водяні млини і пускали з течією паперові кораблики, що неслися струмком до ріки, а рікою – в море. А в тих корабликах пливли їхні мрії та молодечі сподівання…

Степанове сватання

а ж сьогодні – храмове свято.» - сказала матінка, що вже із п'ять років лежала в ліжку. Не так через похилий вік, як через проклятущий ревматизм, що заліз до її кісток і геть покрутив суглоби. І, усе ж таки, заради свята вона зав'язала тремтливими руками свою святкову хустку так, щоб над чолом утворилася кокарда, що, між нами кажучи, нагадувала крила вітряка.

«Атож, сьогодні храмове свято, Степе, а ти знову підеш на танці сам-один, як і минулого й позаминулого року. Чи ж ти не обіцяв мені, що вже цього року приведеш наречену, га? Але де там! Либонь за життя не видати мені невісточки…, а по моїй смерті – і поготів. Добре, що твій батько не дочекав бачити тебе одинаком-самітником, що про нього дівчата співають:

«Старий парубче, здоров,

Нарубай у лісі дров,

Сам у печі розпали,

Сам борщу собі звари,

Сам і ліжко постели.

Будеш з холоду тремтіти,

Бо нема кому зігріти…

Хі-хі-хі!»

-«Матінко,- відповів син,- воно ніби…всі дівчата в селі непогані і всі мені подобаються, та ось котру вибрати, Бог святий знає…»

-«Що ж, іди синку у село,- сказала мати,- та й придивися до тих дівчат, котрі на виданні – що вони роблять, чим займаються, а тоді прийди і розкажи мені.»

-«Ну, що ж, нехай буде по твоєму, матусю!» - відповів Степан і пішов по селу.

-«Ну, розповідай,--запитала матінка, коли син повернувся, - де ти був і що бачив?»

-«Спочатку я зайшов до Уляни. Вона саме повернулася з церкви. Була в гарній новій сукні і мала нові кульчики у вухах.»

Мати тяжко зітхнула і сказала: «Часто ходить до церкви, але незабаром, як лиш вийде заміж, перестане. Бо ж ходить не молитися, а себе показати. Думаю, що вона не для тебе, сину мій. А в кого ти ще побував?»

-«У Катрусі, мамо.»

-«І що ж вона робила?»

-«Стояла в кухні і гриміла каструлями.»

-«А як виглядали ті каструлі?»

-«Були чорні, закіптюжені.»

«А її руки?»

-«Руки були біленькі.»

-«Працьовита на показ, - зробила висновок матуся,- нехай собі гуляє.

Добре їсти, довго спати,

Хаті ладу не давати.

Брудні діти сидять в рові

І не доєна корова…»

-«А далі я пішов до Варварки. Вона сиділа в садку і сплітала віночки. Один – з фіялок, другий – з троянд, а ще один – з гвоздик. Запитала мене таким милим, срібним голосочком, котрий їй більше до лиця.»

Мати трохи помовчала, мабуть складала в пам'яті черговий віршик, а тоді сказала:

«Срібний голосочок,

Золотий віночок.

До залізного життя

Не годиться до пуття.

Що ж далі, мій хлопче?»

«Далі я пішов до Марусі. Уяви собі, вона сама стояла перед воротами і роздавала вбогим хліб з маслом.»

Мати сумно похитала головою і сказала: «Вона це робить не від доброти серця, а про людське око, коли всі йдуть із церкви і бачать, яка вона добра. Будь певен, коли ніхто не дивиться вона й копієчки нікому не дасть. Коли господар приходить до женців в часі обіду, лише лінивці зриваються на ноги, щоби косити на показ. Працьовиті сидять і їдять. Добре подумай сину, чи варт її сватати.»

-«Нарешті я пішов до Ганнусі…»

-«Що вона робила, сину?»

-«Нічогісінько, матусю!»

-«Чи таки справді – нічого?»

-«Справді!»

-«Сватай Ганну, мій сину. Найкращі жінки не роблять нічого для того, щоби хлопці їх хвалили. Вартість таких жінок впізнають по їхніх ділах, які вони роблять без розголосу і похвальби.»

Степ таки одружився з Ганною. Матуся тішилася доброю і працьовитою невісткою, що її так вдало вибрала для свого сина, і ще не раз служила обом доброю порадою.

«Хоч слабує наша мати

І не може працювати,

Проте розумом своїм

Вона фору дасть усім.»

Вогники на болоті

о чого ж наш син захопився полюванням! - сказав Король. -Кожного дня бере свій арбалет і їде верхи до лісу. А проте, стрілець з нього либонь поганенький, бо ніколи не приносить дичини. А може віддає свою здобич убогим. Добре в нього серце!»

Саме так говорив Король своїй дружині. А проте, олені, та й інша лісова дичина, були іншої думки і зовсім не боялися принца, бо ж віддавна знали, що він їм не вчинить кривди. А ще вони знали, що Гайнріх не затримується в лісі, а спрямовує свого коника аж на протилежне узлісся, де стояла маленька лісничівка, геть захована серед дерев і кущів. До того ж, вікон і дверей не було видно із-за буйного плетива каприфолії і дикого винограду. При вході його зустрічала миловида дівчина з синіми-синіми очима. Як лиш на горизонті з’являвся вершник з арбалетом, її очі розблискували зірочками і осявали її миле обличчя.

А Гайно таки знову повертався додому без дичини. А ще усіх дивувало, що принц волів їздити на полювання сам-один, а не в компанії ровесників. «Щось з тим полюванням не так просто»- подумав Король і наказав своєму відданому слузі непомітно слідкувати за принцом Гайно. Той розвідав геть усе і доповів Королеві. Ситуація не на жарт схвилювала його і навіть розізлила. Адже він уже підшукав своєму єдиному синові гідну наречену – доньку можновладного володаря сусіднього королівства. Тож володар покликав своїх вірних сердюків, показав їм золотий самородок з собачу голову завбільшки і пообіцяв: «Він буде вашим, як лиш Синьоочки не стане!»

Але у Синьоочки була вірна подруга – сніжнобіла голубка, яка кожного дня сиділа на верхівці найвищого дерева і спостерігала звідтіля за замком. Як лиш Гайно сідав у сідло, голубка швиденько летіла до зарослого віконечка, ударяла крильцями в шибку і співала:

«Гілочка тремтить

І земля двигтить,

Вийди швидше з хати

Милого стрічати!»

І Синьоочка виходила на лісову доріжку зустрічати Принца.

Проте котрогось вечора голубка побачила, як із замку виїхало верхи двоє озброєних посіпак. Тож вона притьмом полетіла до Гайно, застукотіла крильцями в його вікно і розповіла про все бачене. Хлопець мерщій осідлав вірного коня і що духу помчав до лісничівки. Він примчав саме тоді, коли два драби стояли над зв’язаною Синьоочкою і радилися, як би її скоріше прикінчити. Зблиснув гострий позолочений меч і голови посіпак поспадали додолу. А Гайно спакував їх у мішок, повіз до замку і поклав на батьковому порозі.

Старий король усю ніч вертівся у ліжку без сну, а вранці знайшов на порозі моторошний подарунок і лист від сина. Гайно написав, що віднині не хоче знати ні батька, ні матері, що кожної ночі спатиме на порозі лісничівки з мечем при боці і горе тому, хто захоче скривдити його Синьоочку – злетить з його пліч голова, як і ті дві…

Засмучений Король подався до Королеви і все їй розповів. «Звісно,- сказала Королева,- ти знову зіпсував усю справу. Тобі б усе вбивати і вбивати. Ви, чоловіки, страшенно нетерплячі, все б щось рвали, нищили, ламали. Поглянь, ось принесли з прання шість твоїх сорочок. І знову всі торочки пообривані. Заґудзав, а розґудзати терпіння не вистачає. І так завжди… А Гайно – весь в тебе. Залиш ту справу на мене, то все буде гаразд…»

- «Та вже добре, лише не сварися. Ти, як завжди, маєш рацію!»

Тепер уже Королева всю ніч оберталася на зім'ятому ліжку і думала, думала…А коли настав ранок, Королева пішла до лісу, викопала рослинку, що цвіла червоно, родила чорні ягоди і викликала забуття та посадила її посеред дороги, якою їздив Гайно.

Король, звичайно, поцікавився, що вона надумала. «Я посадила йому на дорозі рослину, що цвіте червоно, родить чорні ягоди, а хто її зламає, позабуде все, що йому наймиліше.- відповіла Королева.

Наступного ранку принц побачив на лісовій дорозі диво-квітку небаченої краси, що сяяла як сонце і розповсюджувала такий запаморочливий аромат, що принц мало не знепритомнів. Але, хоча вночі випала роса, квітка була цілком сухою. Принц запитав:

«Хто ти, квіточко мала

І звідкіль сюди прийшла?»

А квіточка йому відповіла:

«Я – квіточка незнаночка,

Вередлива хованочка,

Адже міг мене знайти,

Любий принце, тільки ти.»

Тоді принц знову:

«Чи щось станеться у гаю,

Якщо я тебе зламаю?»

А квітка йому у відповідь:

«Все одно я не загину,

гордий королівський сину,

А розквітну ще гарніше

І запахну ще миліше...»

Проте принц не міг стриматися і таки зірвав квітку. І одразу зійшло на нього забуття – він геть забув свою кохану Синьоочку і повернувся до замку, до своїх батьків. Мати-королева зразу помітила червону квітку, пришпилену у принца на грудях. Що ж, вирішила вона,-мої плани не підвели. Вона покликала короля, а той подарував синові позолочений шолом і золотий панцир і сказав: «Я, синку, вже старий і немічний, тож їдь у світи, роздивись і пізнай, що там і як, а коли за два роки повернешся, я передам тобі королівство.»

Гайно дібрав собі почет з тридцяти лицарів і помандрував світом – від королівства до королівства, оглядав усі дива світу і все, що в світі гідне уваги майбутнього короля. Дні минали за днями, а Гайно все не з’являвся в лісничівці, Тоді дівчина зрозуміла, що він її покинув. А проте кожного ранку вона випускала свою білу голубку, щоби та облітала увесь світ і шукала її любого Гайно. І кожного вечора втомлена голубка поверталася і розповідала дівчині, де зараз принц і як йому ведеться. Синьоочка запитувала:

«Скажи мені, благаю,

Де милий мій гуляє.»

І голубка відповідала:

«Твій милий гордовито

Мандрує білим світом.»

А дівчина знову:

«Розкажи мені, благаю,

Чи мене він пам'ятає?»

А голубка сумно відказала:

«О ні, ні, не пам’ятає,

Щораз більше забуває,

Чи то сам, чи при народі,

І при будь-якій погоді,

Він не згадує тебе…»

Минули два роки і ось, одного вечора біла голубка повернулися з плямкою крові на крилі. Знову запитала-заголосила Синьоочка:

«Скажи мені, благаю,

Де милий мій гуляє…»

І тут вона помітила плямку крові на білому крилі і дуже засмутилася. Ледь чутним голосом вона запитала: «Чи він помер?»

Тоді голубка затуркотіла:

«У халепу він потрапив,

Ледь життя свого не втратив.

Там, де праліси холодні,

І незміряні безодні –

Із багнюки забуття

Вже немає вороття.

Десь там в густих очеретàх

Його тримає на руках

Сама Княгиня зради,

Рятуймо, Бога ради!»

Синьоочка одразу посадила голубку собі на плече і попросила показати дорогу до її милого. Вони мандрували три дні і прийшли на берег розлогого зрадливого трясовиння, де голубка востаннє бачила Гайно. Тоді вони сіли побіч дороги, що проходила повз болото і стали чекали вечора.

Коли стемніло, небом помчали темні хмари і по вільхових кущах вперіщив дощ. А вслід за тим на болоті з'явилися один за одним блакитні блудні вогники. Дівчина підтикала спідничку і сміливо попрямувала, тримаючись купин очерету, до тих вогників. Важко їй давалася та дорога. Ноги все глибше грузнули в багнюці, вітер нещадно шмагав її по обличчю і плечах. Дівчина мусила зупинятися, щоби перевести дух і зібрати у вузол розвіяне вітром волосся.. Дощова вода заливала її обличчя і уста. Багнюка все глибшала і блакитні вогники спалахували то тут, то там, дурили її і збивали з пуття. Інколи Синьоочці здавалося, що вона залишається на місці, зовсім не просуваючись уперед. Що вона ніколи не досягне мети. Вогники то гасли, то знову спалахували десь віддалік. А дівчина вперто ішла і багнюка вже сягала її колін, тож вона ледь добувала ноги з грузької твані, і так втомилася, що мусила спочивати що два-три кроки.

Раптом негода вщухла і вузький серп місяця виглянув із-за хмар. В його примарному світлі Синьоочка побачила величавий замок Королеви забуття.

З мертвотно-гладкої поверхні болота білі сходи вели до великої відкритої зали, що її стелю підтримували колони з блакитного і зеленого кришталю, а їх вінчали золоті капітелі. В тій залі танцювали у шаленому танці незліченні блудні вогники, зосереджуючись навколо одного з них, найяскравішого, і утворюючи два світні кола, що, кружляючи, викотилися на сходи. Синьоочка розпізнала в них дванадцять вродливих, але дуже блідих дівчат з золотими діадемами. А до діадем спереду над чолом були прикріплені маленькі золоті чаші і це власне в них горіли блакитні вогники. Вони оточили Синьоочку . І тоді з палацу донеслася музика, а дівчата-вогники заспівали:

«Станьмо в коло,

Станьмо в коло,

Синьоочку оточімо,

До палацу,

До палацу

Синьоочку поведімо.

Там вогні горять,

Музика лунає,

Щастя забуття

Там тебе чекає.

Все, що було, час забути,

З нами, з нами, з нами бути!»

Але Синьоочка дивилася на дівчат-привидів чистими, світлими оченятами і впевнено сказала: «Ви не маєте влади наді мною. Один лише Бог знає чи я виберуся живою з цього трясовиння, але навіть, якщо буде на те Його свята воля, щоби я тут померла, вам не заволодіти моєю душею!»

Тоді дванадцять дів раптом зникли в чорній безодні. Натомість зблизилося до неї друге коло вогників і Синьоочка впізнала дванадцять вродливих, але дуже блідих юнаків з вогниками в чашах, прикріплених до чола. Вони повільно кружляли навколо дівчини, підіймали свої бліді руки і вказували ними на палац, запрошуючи увійти досередини. А найбільше старався один з них; він намагався обняти дівчину, пригорнути до себе. І коли Синьоочка гаразд придивилася до нього, то впізнала…Гайно.

Щось гостре, холодне, наче льодяний меч, вразило її серце і вона гучно скрикнула: «Господи, будь при ньому в його тяжкій біді!» Ледве вона встигла промовити цю коротку молитву розпуки, як порив вітру загасив усі блудні вогники, чорною поверхнею трясовиння прокотилася потужна хвиля і затопила білі сходи, а відтак і увесь палац занурився у бездонні глибини Болота Забуття. На його місці стирчали чотири підгнилі палі, що залишилися від хатини старого рибака-язичника. Перед Синьоочкою, по пояс у багнюці, стояв Гайно, зовсім такий, як був колись, лише блідий і сумний. Скуйовджене волосся звисало на його чоло, шолом і панцир геть обліпив бруд і водорості.

-«Синьоочко, невже це ти!?»-запитав він сумним голосом.

-«Так, Гайно, це я!»

-«Залиши мене,-сказав принц,-я геть втрачена людина!»

Але вона мовчки подала йому руку і потішала, як лиш уміла. А тоді вони разом зробили декілька кроків у напрямі берега. Проте швидко Гайно зупинився і промовив:

«Синьоочко, я вмираю,

Синьоочко, потопаю!»

Та вона ще міцніше схопила Гайно за руку і сказала рішуче:

«Ні, коханий, ти не згинеш,

І мене ти не покинеш,

Я здаля прийшла сюди

Рятувати від біди.»

Вона допомогла хлопцеві пройти ще трохи вперед, а проте він знову зупинився і сказав:

«Синьоочко, я вмираю,

Синьоочко, потопаю!»

І знову дівчина заспокоїла його словами:

«Ні, коханий, ти не згинеш,

І мене ти не покинеш,

Я здаля прийшла сюди

Рятувати від біди.»

З тяжкою мукою вони усе ж таки просувалися вперед і вже було видно вдалині берег трясовиння і лісову дорогу. Та Гайно зупинився і вигукнув:

-«Я не здужаю іти дальше, Синьоочко. Тож іди далі сама і передай вітання моїй матінці. Ти дійдеш, бо ти не поринаєш так глибоко. А мені багнюка вже сягає серця…»

Він оглянувся і окинув поглядом те місце, де занурився в трясовиння палац з білими сходами.

-«Не оглядайся!» - з жахом вигукнула Синьоочка. І ледве вона встигла промовити ці слова, як посередині трясовиння зайнявся блакитний вогник і став швидко зближатися до них. Незабаром перед ними постала Королева Забуття. Її чоло оточував вінець з водяних лілей, а замість діадеми у неї була жива золотиста змія, що повільно рухалася по колу в її волоссі. Її пломеніючі очі пронизували Гайно наскрізь, проникаючи аж до серця. Вона владно поклала йому руку на плече і сказала:

-«Повертайся назад, мій хлопче!» Гайно стояв і коливався.

І тут Синьоочка вихопила з піхов при боці молодого лицаря гострий меч і замахнулася ним на Королеву Забуття. Проте Королева не злякалася, а лише голосно засміялася і сказала:

-Дурненька, що ж ти можеш мені вчинити. Я ж безтілесна, я - дух!»

І вона владно потягнула Гайно за собою. Чорні кучері впали на її обличчя. Але Синьоочка сказала:

-«То нічого, страхітлива жінко, що ти – безтілесний дух. Є ще Хтось безтілесний, потужніший за тебе, і він не дасть нам загинути, Він вирве нас з твоїх рук!»

І коли Королева Забуття з усіх сил схопила хлопця за руку, Синьоочка змахнула мечем і зі словами: «Гайно, боляче не буде!» відсікла йому руку від передпліччя. Відразу згас вогник на чолі Королеви забуття та й сама вона розчинилася в повітрі, наче хмаринка. А біла голубка знялася з плеча Синьоочки і сіла на Гайнове плече.

Коли Синьоочка це побачила, вона скрикнула: «Гайно, ти врятований! Збери всі свої сили, до дороги вже недалеко. Глянь, ти вже не потопаєш так глибоко у болоті забуття…»

Вони йшли і йшли, а Гайно час від часу спинявся і скаржився::

-«Синьоочко, моя рука дуже пече!»

А вона відповідала:

-«Моє серце болить ще більше!»

Останній відрізок шляху вона майже несла його. А коли він зробив останній крок на сушу, впав смертельно втомлений на узбіччя дороги і заснув. Синьоочка зняла свою хустину і перев'язала скалічену руку, щоби зупинити кровотечу. А коли впевнилася, що він спокійно спить, зняла перстень, що його він їй подарував, одягнула його хлопцеві на палець здорової руки і пустилася в дорогу.

Повернувшись додому, вона одразу пішла до замку, подивилася королеві увічі і сказала:

-«Володарю, я врятувала вашого сина; він незабаром повернеться. Хай Бог має вас у своїй опіці, а я відходжу, і ви вже ніколи мене не побачите.

Але розчулений король пригорнув її до серця і сказав:

-«Синьоочко, донечко моя, ти гідна носити на голові корону, хоча в твоїх жилах і не тече королівська кров. Якщо ти пробачиш йому і згодишся взяти за чоловіка однорукого, бути тобі його королевою до кінця життя.»

Тут відчинилися двері і увійшов Гайно. Він міцно обняв Синьоочку і вже більш ніколи не відпустив її.

Велика радість запанувала в усьому королівстві. Всі піддані захоплювались цією вродливою, доброю і побожною дівчиною, що врятувала їхнього принца.

Коли вони стояли перед вівтарем і панотець мав обміняти їх обручками, Гайно забув про своє каліцтво і простягнув йому обрубок. І тут сталося чудо. Як тільки священик доторкнувся до обрубка, з нього, наче біла квітка з темної гілки, виросла нова рука. Лише на суглобі залишилася вузенька, як нитка, червона смужка на згадку про ту хустину, що нею Синьоочка перев'язала його скалічену руку.

Невдаха і Щасливиця

маленькому містечку, неподалік тієї місцевості, де я народився, жив колись молодий чоловік, якому ніколи нічого не вдавалося. Що б він не задумав, все виходило не так… Його батька називали Невдахою, то й до сина приліпилося це прізвисько. Батьки померли, коли він був ще дитиною і ним заопікувалася тлуста тітка – бурчунка, що взяла собі за звичай лупцювати його кожного разу, коли поверталася з церкви. Але через те, що до церки вона вчащала щодня, бідний небіж діставав буків кожного Божого дня.

А йому таки справді не щастило. Якщо ніс щось скляне, то конче мусив розбити його, а, збираючи скляні уламки, завжди ранив пальці. І так йому велося геть в усьому.

Коли нарешті тітка упокоїлася, він так густо засадив її могилу кущами і деревцями, що, здавалося, зібрав усі ті буки і дубці, котрі гуляли по його спині.

А проте його невдачі множилися з дня на день, смуток огортав його все більше, а щоби його позбутися, вирішив Невдаха піти в широкий світ, бо ж гірше ніж тут йому, мабуть уже не може бути, а краще, хто його знає, може й буде. Тож, він забрав усі свої скромні заощадження і пішов у світ за очі.

Коли наш Невдаха оглянувся ще раз і побачив ту рідну околицю, що її покинув, можливо назавжди, смуток огорнув його і сумніви почали вкрадатися до його серця. Довго б він так стояв, якби порив вітру не зірвав з голови капелюха і не заніс його у річку. Тож Невдаха наче прокинувся і намагався схопити капелюха, що його занесло під міст, де вода вирувала навколо паль, але клятий капелюх поплив собі далі, ніби прощаючись зі своїм господарем: «Бувай здоров Невдахо! Ти, як собі хочеш, то лишайся дома, а я таки помандрую далі!» Що було робити, тож Невдаха помандрував далі без капелюха. Часто його минали веселі, розспівані громади мандрівників і запрошували приєднатися до них, щоби разом мандрувати, бо так веселіше... А він лише сумно хитав головою і відповідав з кислою міною: «Я не надаюся до вашої компанії, та й щастя вам не принесу,бо ж мене звати Невдахою і цим все сказано.» І веселі мандрівники, зміркувавши, що невдаха їм таки ні до чого, минали самотнього пішака, здіймаючи своїми шкарбанами куряву на шляху.

Бувало, що під вечір він зупинявля в якомусь заїзді і самотньо дрімав в кутику господи над кухлем вина, а господарева донька приязно плескала його по плечі і запитувала, чого це він такий сумний та задуманий. Тоді він розповідав історію свого життя і навіть називав своє ім’я, тож дівчина хитала головою і поверталася до своєї прялки. А Невдаха далі сидів і роздумував над своєю горбатою долею.

Так мандрував Невдаха декілька тижнів без визначеної мети, коли побачив чудовий величенький сад чи парк, оточений золотою огорожею. А за тою огорожею росли старі-престарі дерева і цвіли мальовничі кущі. Просторі луки з соковитою травою перетинали потоки, через які прокладено мальовничі маленькі мостики. Піщаними доріжками повагом ходили олені та лосі, підходили до ґрат, просували поміж них голови і брали хліб із рук. А посеред того саду чи парку зносився величавий замок, що його срібні дахи виблискували в сонячному світлі, а на вежах повівали кольорові прапори і хоругви. Невдаха пішов уздовж огорожі і побачив віддалік браму, що стояла отвором. Він пішов довгою тінистою дорогою в напрямі брами. В парку було тихо, хоч маком сій. Нікого не видно, ані не чути. Але побіч відчиненої брами висіла чорна таблиця. «Звичайно,- подумав він,-знову не пощастило. Варт лише потрапити до такого райського саду, до якого ворота стоять отвором, як таблиця на брамі сповістить, що вхід стороннім заборонено. Таке вже моє щастя!» Проте на цей раз він помилився. На таблиці було написано: «Тут плакати заборонено!» «Дурнуватий напис!»- буркнув Невдаха, але, на всяк випадок, витер хустиною очі на той випадок, якщо б десь у кутику заблукала сльозинка, або хоч півсльозинки.. А тоді увійшов до саду. Пряма, мов стріла, дорога, що вела до замку, занепокоїла його, тож невдаха обрав бічну стежку поміж кущами жасміну і троянд. Ця стежка привела його до невеликого горбика, що на ньому сиділа в траві чудова дівчина. На колінах вона тримала золоту корону, час від часу дихала на неї і полірувала подолом своєї шовкової спіднички. І коли корона заблищала як мале сонечко, дівча заплескало в долоні, потім заклало свої довгі золоті кучері за рожеві вушка і одягнуло на голову корону.

На бідного Невдаху напав переляк. Серце калатало так сильно, наче хотіло вискочити з грудей. Він присів за кущем барбарису. Але повіяв вітер, порухав гіллям і одна гілочка з колючками подряпала йому ніс. Тож Невдаха чхнув. Тоді дівчина рвучко обернулася і побачила захованого за кущем хлопця.

-«Чому ти ховаєшся?-запитала вона. -Може хочеш мене скривдити, або, чого доброго, налякався мене?»

Тремтячи, як осиновий лист, Невдаха вийшов з-за куща.

-«Ні, ні, я бачу, що ти мене не скривдиш,- сказала вона, посміхаючись,- іди сюди і сядь поруч. Мої подруги кудись побігли і я залишилася сама -самісінька...Розкажи мені щось цікаве, або смішне. Не хочеш? Послухай, хлопче, ти якийсь сумний. В чому справа? Якщо б на твоєму обличчі з’явилася посмішка, ти б міг мені сподобатися.”

-«Якщо ти справді цього хочеш, я присяду біля тебе на хвилинку. Але хто ж ти така, красуне? Таких вродливих і величавих панянок мені ще не доводилося зустрічати…»

-«Я – принцеса Щасливиця, а це – сад мого батька.»

-«А що ти тут робиш, чим займаєшся?»

-«О, в мене багато роботи. Годую оленів і лосів. А ще чищу і полірую мою корону.»

-«А потім?»

-«Потім іду годувати золотих рибок.»

-«А коли погодуєш рибок, що тоді?»

-«Потім прибіжать мої подруги – фрейліни і ми співатимемо, танцюватимемо, жартуватимемо…»

-«Що за щасливе, безтурботне життя! І це кожен день так?»

-«Звичайно! А скажи мені хто ти такий і як тебе звати?»

-«На милість Божу, добра принцесо, не вимагай цього від мене. Я – найнещасливіша людина під сонцем, а моє ім'я – найгірше, найбридкіше ім'я на світі!»

-«Фе,- відповіла принцеса.-Бридке ім'я, це справді погано… У володіннях мого батька є один чоловік, що має на ім’я Ряска. А ще один – Клякса. То невже і в тебе щось на цей манір?!»

-«Ні, що ти! Я не Ряска і не Клякса, а щось значно жахливіше. Я – Невдаха!»

-«Невдаха? Ні, я таки помру зі сміху! Невже тобі не могли знайти кращого імені? Але не журись, то не біда! Послухай, я таки вигадаю тобі якесь гарне, шляхетне ім'я. А тоді попрошу у Татка, щоби він своїм указом поміняв його. Він це може… Він може все, бо він у мене Король. Але я це зроблю за умови, що нарешті побачу усмішку на твоєму обличчі. І перестань, нарешті, чухати носа! Чого тобі від нього треба. Ніс, як ніс, цілком пристойний…І забери волосся з чола. Ось так…Хлопець хоч куди! Тільки чого ти такий сумний? Бо я, навпаки, завжди задоволена життям і кожен, хто зі мною розмовляє, тішиться…Окрім тебе, звичайно!»

-“Чому я сумний? Та тому, що, скільки себе пам’ятаю, мені завжди і в усьому не щастить. То чим же тут тішитися?! А скажи мені, чому ти завжди весела?»

-«О, це цікава історія…Знаєш, моєю хрещеною матір'ю була добра фея. А тій феї мій татко зробив колись якусь послугу. Тож вона тримала мене до хресту. А потім взяла мене на руки, тричі поцілувала в чоло і сказала: «Моя маленька! Ти завжди будеш веселою і маєш зробити веселими та щасливими усіх, хто тебе оточує. І, якщо стрінеш когось сумного, то він має забути при тобі усі свої нещастя. А називатимешся Щасливицею!» А тебе, либонь, ніколи не цілувала фея?!»

-«Таки ні, ніколи!» - відповів Невдаха.

-Принцеса притихла і задумалася, а тоді подивилася на Невдаху великими блакитними очима, та якось так по-особливому, що хлопцеві мурашки побігли поза шкірою. А тоді сказала:

-«А де це сказано чи написано, що для цього конче має бути фея? Та ж принцеса теж чогось варта! А, тим більше, та принцеса, що має за хресну матір фею… А йди но сюди, небоже і приклякни на коліно, бо ти для мене за високий.»

Він приклякнув, а принцеса поцілувала його і, сміючись, побігла геть. Доки Невдаха оговтався і усвідомив собі те, що сталося, дівчина зникла в кущах. Він повільно встав з колін і здалося йому, що він щойно прокинувся від якогось щасливого, казкового сну. Та ні, це не був сон, -згадав він. І якась особлива радість охопила його серце. «Шкода, що я загубив свого капелюха, а то б я з радості підкинув його догори і він полетів би високо-високо, защебетав би, як жайворонок і полетів геть. Як же мені мило на душі! Гей, то виходить, що я став веселуном. Дивно!»

Підспівуючи та пританцьовуючи Невдаха нарвав букет квітів і в доброму настрої почимчикував сільською дорогою.

Тільки-но наш Невдаха дістався міста, відразу купив собі оксамитовий камзол кольору бургундського вина з атласними прорізами і берет з довгим білим пером, поглянув на себе у дзеркало і промовив сам до себе: «Та невже мене звати Невдахою!? Далебі, я заслужив собі на краще ім'я. І то на найкраще, яке лиш існує на світі. На таке-собі я не пристану!»

А тоді сів на щойно купленого коня, пришпорив його так, що той аж затанцював, і продовжив свою мандрівку.

А тим часом принцеса, після того палкого поцілунку, спочатку побігла, потім пішла повільніше, а згодом сіла на лавочку поблизу палацу і гірко заплакала. Повернулися її подруги-фрейліни, а вона все ще плакала. Вони спробували її потішити, але намарне. Тож зажурені фрейліни побігли до короля і навперебій зацокотіли, як сороки: «Біда, ласкавий пане Королю, допуст Божий на всю нашу країну. Принцеса Щасливиця сидить на лавочці і ридає гіркими слізьми! І ніхто не може її потішити.»

Король зблід від хвилювання і швиденько збіг сходами вниз. Донька й далі сиділа на лавці і гірко ридала, а рясні сльози котилися на корону, що її принцеса тримала на колінах, і від того корона здавалася обсипаною діамантами. Король обняв донечку, заспокоював і потішав її як міг, але вона й далі ридала. Тоді король повів її до палацу і наказав принести всі дорогоцінності і хитромудрі іграшки, сконструйовані придворними механіками. Але й це не допомагало, смуток принцеси ще підсилювався, а сльози вже текли потоками. Король благав донечку поділитися з ним своїми стражданнями, розповісти йому, що трапилося, а вона все мовчала. Але король таки добився свого. Врешті вона розповіла, що так мовляв і так, вона сиділа в садку на горбочку і з'явився якийсь сумний – пресумний молодий чоловік і їй стало його так шкода... Тож вона, щоби потішити того нещасного, поцілувала його...

Король заламав руки: «Чужого приходька, мабуть – найзвичайнішого мандрівного челядника, погано одягненого, та ще й без капелюха! Господи, яка ганьба для королівської доньки!»

• «Але ж мені стало його так шкода, татусю!»
• «Що й казати, достойна причина, гідна принцеси, аякже! Та ще й на ім’я йому Невдаха! Спіймати його негайно! І я покараю його на горло. Та й то буде йому за мала кара!»

Негайно розіслано в усі кінці країни збройних лицарів, щоби ті спіймали зухвальця і привели його на королівський суд. «Шукайте сумного чоловіка, що виглядає так, ніби миші йому стеребили все майно, а, до того ж, не має капелюха. То власне буде він. Зв’яжіть його і привезіть негайно!»

Лицарі розсипалися по всій країні. І не виключено, що той чи інший таки зустрічався з Невдахою, але хіба ж упізнаєш його – усміхненого, в гарному одязі, та ще й верхи на коні! Тож, похнюпивши голови, лицарі повернулися, і як лише їх король не лаяв, як не обзивав нездарами та дармоїдами...

А принцеса й далі тужила і приходила до сніданку з підпухлими червоними очима. Та й король сумував разом з нею і служники відносили на кухню не торкані полумиски.

Так тривало тиждень за тижнем. Але одного дня на дитинці замку знявся галас, збіглися люди. І незабаром два лицарі привели перед ясні очі короля зв’язаного Невдаху. Хоч як це дивно, але на обличчі спійманого сяяла щаслива усмішка, наче він прийшов на гостину до приятеля. Він чемно поклонився королеві і чекав.

-«Ми спіймали цього пташка, ваша Величносте, - сказав старший із лицарів.- Але він за той час поміняв шкіру, як змія. Тож не пасував його вигляд до вашого опису. Ми б його так і не знайшли, якщо б не зустрілися в таверні і він би, дурень, сам не розповів про все достеменно. І, зважте, як він, нахаба, поводився, коли ми його спіймали і пов'язали. Не повірите нізащо! Сміявся і співав. А коли ми його прив'язали до коня і оточили з усіх боків, то він ще сварився, що ми надто повільно їдемо. Ніби не знав, що його чекає. Якщо це має бути найсумніший чоловік на світі, то як, в такому разі виглядає найвеселіший?!»

Король вислухав рапорт, а тоді став перед бранцем зі схрещеними на грудях руками і запитав: «То це ти – той чоловік, що мав зухвалість дати себе поцілувати принцесі!?»

-«Саме так, Ваша Величносте. І від того поцілунку я став найщасливішою людиною світу!»

-«Киньте його у вежу і завтра віддайте катові під топір!»- повелів король.

Тоді лицарі повели Невдаху геть і зачинили у вежі-казематі. А король ходив кімнатами туди-сюди і думав гірку думу. «Щось тут не так,- міркував він,- ну, гаразд, схопили ми того цілувальника, ну, скараємо його на смерть. І що з того? Донечка від того не повеселішає.» Він заглянув у щілину замка, побачив сумну заплакану принцесу, сумно похитав головою і далі ходив туди-сюди.

Врешті король покликав до себе таємного радника і виклав йому суть справи. Той подумав, поміркував і сказав королеві:

-«Я не впевнений чи це допоможе, але спробувати слід. Знаємо достеменно, що Невдаха був сумний, а після принцесиного поцілунку став веселим. Знаємо не менш достеменно, що принцеса була веселою, а після того фатального поцілунку засумувала і стала плакати. Ерґо! Сиріч! Причиною всього цього є той саме поцілунок. Резолюція – Невдаха має віддати поцілунок Найяснішій Принцесі. Така моя всенайпідданіша думка, Ваша Величносте!» І таємний радник низько вклонився.

-«Це неможливо,- вигукнув король,- це – нечувана профанація! Нарешті, це суперечить звичаям мого роду!»

-« Ваша Імператорська Величність зволить трактувати це, як справу державної ваги і ніхто не насмілиться заперечити!»

Король поміркував, зважив всі обставини і повелів: «Що ж, спробуємо. Склич графів і лицарів до тронної зали і нехай приведуть туди в’язня.»

По цих словах король зодягнувся в парадні шати і зайняв місце на троні. Поруч стояла принцеса, що, здавалося, зовсім не розуміла для чого її сюди покликали, а далі – великим колом увесь двір у шитих золотом віцмундирах з орденами на биндах і на шиї. Всі мовчали. Відчинилися двері і лицарі ввели Невдаху.

-«Завтра тебе стратять,- промовив король,- але спершу ти мусиш негайно, в присутності всіх цих шляхетних високопосадових панів повернути моїй дочці поцілунок, що його вона так нерозважно подарувала тобі!»

-«Коли така ваша воля, Величносте,-відповів Невдаха,-я виконаю це з радістю, бо, якщо можна бути щасливішим, ніж я почуваюся тепер, то я ним буду!»

-«Що ж, побачимо,- різко обірвав його король,- чи ти не розчаруєшся.»

І тут в'язень підійшов до принцеси, ніжно обняв її і поцілував. А вона взяла його за руку і вони стояли удвох перед троном.

-«Чи ти задоволена, доню?»-запитав король.

-«Тільки трішечки,татусю,- відповіла донька,- але це, напевне, довго не потриває.

-«А й справді,- скрикнув король,- він чогось не став сумнішим, як то мало би бути, а нахабно всміхається і має зухвалу й задоволену міну. Що ж робити?!»

Принцеса опустила очка і тихенько промовила: «Я знаю, татусю, що робити, але скажу тобі це тихенько, на вушко.»

Вони вийшли на хвилинку в передпокій. Про що вони там говорили, не знає і не знатиме ніхто. А проте всі дуже здивувалися, коли король взяв однією рукою долоню Невдахи,, а другою – ніжну ручку принцеси, з'єднав їх і сказав усім зібраним вельможам і достойникам:

-«Така вже воля Божа, якій я не можу перечити: Знайте – це мій любий син, що по моїй смерті стане вашим Королем.»

Ви, звичайно, здогадуєтесь, що було далі, чи не так? Невдаха став принцом, а згодом і королем. Саме собою, вони жили в королівському замку, а щодо поцілунків, то їх не бракувало, а було саме стільки, що принцеса стала ще веселішою, ніж була до зустрічі з Невдахою. Зрештою, це вже не був Невдаха, бо принцеса Щасливиця щодня обирала йому якесь нове ім'я, до того ж, кожне наступне було ще гарніше і шляхетніше, ніж попереднє.

Лише інколи, коли її опановував неймовірно веселий настрій, Щасливиця запитувала: «Чи ти ще пам'ятаєш, як тебе колись називали?» і заливалася переливчастим сміхом. Але молодий король жартома затуляв їй уста долонею і казав: «Тихо! Що подумають наші піддані, коли це почують! Та ж вони втратять усю пошану до такого короля!»

Бабусин млин

озповідали цю дивну історію старі люди з Тюрингії. Ніби-то в місцевості Апольда, на горбочку, стояв колись давно дивний млин. Крил у нього не було та й взагалі нагадував він млинок для кави і мав угорі таку саму лійку, що до неї провадила драбинка, а обертали його довкола осі двоє служників з допомогою таких довгих дрюків, що стирчали один проти одного. Драбинкою підіймалися старі жінки – згорблені, поморщені, лисі і беззубі, а з дверей унизу виходили молоденькі дівчатка – щупленькі і з червоними, наче яблучка, щічками. Вистачало один раз повернути млин навколо осі, трісь-хрясь, ніби тріщать кості і хребет, і справу зроблено. А проте, коли тих, що вийшли з млина молодими, запитували, чи то дуже страшно і боляче, ті всміхалися і відповідали: «Зовсім ні! Це так, як би ви прокинулися вранці виспаною, а сонечко світить крізь вікно і співають пташки та шумлять дерева. І ви потягуєтеся в ліжку, розпростовуючи руки і ноги, а при цьому, буває, і хрусне якась кісточка.

Дуже далеко від Апольди жила старенька бабуся, що й до неї дійшли чутки про чарівний млин. І закортіло бабусі стати знову молоденькою. Тож вона, не кваплячись, зібралася в дорогу і поманджала… Йшла повільно, перепочивала, кашляла, а проте, добралася таки до того млина. Вона звернулася до одного із служників, що сааме сидів на лавочці біля млина з руками в кишенях і курив люлечку, випускаючи з рота кілечка диму:

-«Я прийшла здалека, бо дуже хочу знову стати молодою. Милий Боже, як то далеко!»

Челядник вийняв люлечку з рота, позіхнув і запитав: «Як вас звати, добродійко?»

-«В селі мене називають матінкою Трясогузкою.»

-«Сідайте на лавочку, матінко Трясогузко»,- сказав челядник. Він пішов до млина, приніс велику книгу, і вийняв з неї довгу картку.

-«Чи це рахунок за послуги?» - запиталася бабуся.

-«Боронь Боже! Платити за наші послуги не потрібно. Слід лише підписати ось тут внизу.»

-«Підписати?! Що саме? Що заповідаю душу сатані? Цього ви не дочекаєтесь! Я – побожна жінка і сподіваюся колись потрапити на небо.»

-«О, ні, що ви, матінко! В цьому списку перелічено, година за годиною, день за днем, усі дурниці, які ви робили впродовж свого життя. Тож ви маєте підписати зобов'язання, що, коли ми вас перемелемо і ви знову станете молодою, ще раз повторите всі свої помилки і дурниці, причому точно в той час, що його записано на картці.

Він швидко прочитав карточку, всміхнувся і сказав: «Багато того назбиралося, матінко Трясогузко, може навіть забагато. Від шістнадцяти до двадцяти шести років життя – кожного дня щонайменше одна. А в неділю – дві. Потім – трішечки краще… А після сороківки –ой-йой!»

Старенька зітхнула і сказала: «Але ж, діточки, за таких умов немає ніякого сенсу перемелюватися!»

-«Звичайно, звичайно,-відповів челядник,-більшості клієнтів це аж ніяк не оплачується. Тож ми здебільшого простоюємо. Суцільні вихідні дні, особливо – останнім часом. Раніше справа йшла більш жваво.»

-«Чи не можна викреслити з карточки хоча б деякі дурниці,-запитала бабуся, погладжуючи челядникове коліно,- хоча б три основні дурниці з років моєї юності. А всі інші дурниці я згідна повторити, якщо це вже так необхідно.»

-Ні, рішуче - ні! Або всі дурниці, або, вибачайте!»

-«Тоді забирайте картку, я вже не маю бажання повертатися в молодість. Бог з нею!»

І матуся Трясогузка зібралася в дорогу додорму.

А коли вона повернулася, усі люди дивувалися: «Та ж ви зовсім не змінилися! Що з тим млином? Зачинений на ремонт, чи як?

-«Та ні, з млином все в порядку,-відповідала бабуся, покашлюючи,- просто я побоялася. Зрештою, для чого так довго жити? Щоби знову робити дурниці і помилки? Краще відмолюватиму гріхи.»

Про лелеку

и, напевне, знаєте, для чого у пса-ямника такі коротенькі і криві ніжки... Маєте рацію. Для того, щоби справно лазити норами, коли, скажімо, треба вигнати лиса. А чого у лелеки – навпаки, ноги довгі, наче ходулі? Не знаєте? То слухайте!

Відома річ, що лелека, якого в різних краях називають ще бузьком, боцяном або чорногузом, приносить людям дітей. А за три дні до цієї події він стукає своїм довгим дзьобом у вікно тої хати, куди має принести дитинку і каже:

Люди добрі, не дармуйте,

Швидко придане готуйте

Для маленької дитинки:

Колисочку, подущинку,

Теплу ковдру чи перинку,

Щоб їй добре було спати,

Щоб було чим спеленати.

І завіску із серпанку,

Щоб не лізли мухи зранку.

Тож люди вже знають, що незабаром з’явиться маленький гість. А проте буває інколи, що, коли у бузька багато роботи, він забуває когось попередити, і в хаті, звичайно, переполох, бо ще нічого не приготовано, а дитинка вже тут.

Що стосується тих убогих чоловіка і жінки, котрі мешкали у маленькій хатині на самому кінці села, то сталася власне така оказія – лелека був настільки зайнятий, що не встиг їх попередити. Тож, коли він прилетів з живим пакуночком у дзьобі, дома нікого не було, бо майбутні батьки саме працювали в полі. Вікна зачинені, двері на замку. Він би поклав дитину на східцях, але і східців не було, тож він злетів на комин і почав голосно клекотати, і клекотав так довго, аж збіглися всі, хто залишився в селі, а одна старенька жінка подріботіла в поле, щоби покликати щасливих батьків.

Біжіть скоріше додому, сусіди! – сказала задихана бабуся.- лелека вам дитинку приніс! І немає кому відчинити вікно, тож він стоїть на комині і клекоче. І, не дай то Господи, маленьке може впасти і скалічіти. Три роки тому бузько приніс дитину до Мельника з Мельничихою, а їх не було дома, то маленьке впало і тепер горбатеньке.

Тож щасливі батьки помчали додому щодуху і отримали від лелеки чудового маленнького хлопчика, ну, такого вже чудового, що вони не тямилися від утіхи. А проте, лелека був сердитий, що мусив так довго чекати і сказав, що не хоче більше мати з ними справи і вже ніколи не принесе їм дитинки. «Через вас я не встигаю виконати свою працю, а маю ще рознести дванадцять дітей. Знову пані Лелекова буде допізна чекати мене на болоті з вечерею! Я вас провчу!»

А проте щасливі люди не зауважили, що лелека гнівається, причому – незаслужено, бо це ж саме він забув їх попередити.

Дитинка росла і з кожним днем ставала все вродливішою. Тож одного дня жінка сказала: «Може б ми подарували доброму лелеці, що приніс нам такого чудового хлопчика, щось гарненьке і корисне для нього, щось таке, що б йому сподобалося. От тільки що?»

«А таки справді, що? Здається, він має усе, що йому потрібне». Чоловік довго думав, але наступного ранку у нього таки виникла ідея, якою зразу поспішив поділитися з дружиною: «Що б ти сказала, якщо б я замовив у столяра парочку гарних ходуль. Бо ж він, неборака багато ходить по болоті, щоби наловити жаб, а потім знову чалапає по тому ставочку за селом, звідки приносить діток. А мокрі і холодні ноги – це ж готова простуда. Я про це подумав, коли чув, як він хрипко клекоче.»

«Що ж, чудово,-відповіла дружина,-але подбай про те, щоби столяр пофарбував ті ходулі на червоно, тоді вони пасуватимуть до його червоного дзьоба!»

«Думаєш, що таки на червоно? Бо я гадав, що краще на зелено, під колір очерету.»

«Ти не маєш рації,-відповіла дружина,- ви, чоловіки, таки не вмієте правильно добирати кольори. Тільки на червоно!»

Чоловік завжди покладався на розум і природжений мистецький смак своєї жінки, тож він замовив червоні ходулі і, як лиш отримав їх від столяра, одразу ж пішов на болото і вручив їх бузькові. Той приміряв їх до своїх ніг і залишився задоволеним. «Знаєш, чоловіче, - сказав він,- я на вас таки трохи гнівався за те, що ви змусили мене чекати. Але зараз ви зробили мені приємну несподіванку. Тож я принесу вам ще гарненьку маленьку дівчинку. Але мусите мені пообіцяти, що за чотири тижні, коли настане ваша черга, ви чекатимете мене при відчинених вікнах і приготуєте все потрібне для дитинки. Гаразд!? Бо я дуже зайнятий і не можу витрачати час надаремно.»

-«Що ти, лелеко, ми конче чекатимемо тебе у призначений час. Тож не гнівайся за минуле!»

І таки справді, коли минули чотири тижні, прилетів лелека і приніс їм чудову маленьку дівчинку, ще вродливішу, ніж синочок. Діточки росли здоровими і принесли багато втіхи своїм батькам.

В тому ж таки селі жив багатий селянин, гордовитий і зухвалий. Але в сім’ї був лише один хлопчик, а більше їм лелека не приносив, хоча достатки дозволяли прогодувати і десяток дітей, а може й більше… Тож, коли до нього дійшли розмови про те, як бідні люди догодили бузькові і як той їм віддячив, він вирішив, що не пастиме задніх. Він замовив у столяра пару ходуль, звелів їх помалювати зеленими, синіми і жовтими смугами і прикрасити вгорі і внизу позолоченими кулями – набалдашниками. А коли подарунок був готовий, одягнув недільний каптан, взяв ходулі під пахву і попрямував до болота, де відразу натрапив на лелеку. Чемно вклонившись, він промовив до птаха: «Низько кланяюсь тобі, шляхетний чорногузе!»

-«Це ти до мене?» - запитав лелека, що саме стояв на своїх нових червоних ходулях.»

-«Так, шановний!, - відповів багач. Я хотів би мати маленьку дівчинку, якщо твоя ласка, а при нагоді прийми від мене і моєї дружини подарунок - ці чудові ходулі.»

-«Забирайся геть з моїх очей,-вигукнув лелека і відвернувся від прохача.- Знай, жодної маленької дівчинки я тобі не принесу. Тож забирай свої клоунські ходулі, розмальовані як ярмаркові дудки. Жах! Яка відсутність мистецького смаку! Який дикий добір кольорів! Ну, просто гидота! На таких ходулях я б не смів показатися на очі пані Лелековій. Не те, що на моїх чудових червоних ходулях, що їх подарували мої добрі друзі.»

Тож багатий селянин спіймав облизня, та так і залишився без донечки. Справді, багатство не всесильне, а багачі не завжди вирізняються добрим смаком.

Бук – чарівник

олись, років зі сто тому, а може й більше, ріс собі на пагорбку, що поблизу села, старезний бук. Ні час, ні негода не могли його знищити. Ба, навіть блискавка, що якось ударила в нього, лише надколола стовбур, а бук і далі величаво розпростирав своє гілля над зеленим пагорбом, що поріс соковитою травою. Звісно, в наш час усе змаліло: і люди, і рослини, і дерева. А старий бук усім нагадував про ті часи. Розповідали селяни, що ніби-то ще за дуже давніх, поганських часів спочивав під цим буком один з апостолів, а може їхній учень, в кожному разі – святий і праведний чоловік. Власне тут, під дубом вбили його антихристи. Тож дерево, напившись святої крові стало таким потужним і невразливим. Хто зна, може воно й так. В кожному разі мав той бук дивну властивість, про яку знали усі в селі – від дитини до старця. Хто б ліг спочивати під буком і заснув, то те, що йому присниться, конче має здійснитися. Тож і називали це дерево «бук-чарівник» або «бук мрій».

Одного спекотного літнього дня плівся путівцем мандрівний ремісничий підмайстер, що повертався з далеких країв, де перебував на заробітках. Не дуже йому там повелося, хоча не з одної печі, як кажуть, хліб їв і не під одним возом ночував. Він побачив недалеке село, тож вирішив перевірити свої кишені, чи стане йому на нічліг у заїзді. Але в кишенях не було ні шеляга. А жебрати хлопець не вмів і, зрештою, соромився. Смертельно втомлений, він вирішив перепочити, а крислате дерево та м’яка травичка під ним ніби запрошували прилягти. Він таки приліг під деревом, слухав шум густого листя, спостерігав, як повільно рухаються гілки і бігають по траві сонячні зайчики. Повіки його стали важкими, відтак зімкнулися…

Тоді впала йому на груди гілочка з трьома листочками. І відразу приснився сон: ніби він сидить за столом у просторій затишній світлиці. І це, ніби, його дім і все, що в ньому - його власне. Перед ним, спираючись руками на стіл, стоїть мила жіночка. Це – його дружина. А на колінах у нього сидить миле дитинча і він годує його кашкою, але каша гаряча, тож він дмухає на ложку. А жіночка, всміхаючись, каже: «Он яка з тебе добра няня, мій скарбе!» А на долівці бавиться ще одна дитина – вгодований рум'яний хлопчик, що тягне за мотузочку дерев'яний возик. І ці дітки – це його діти. Цей сон був йому, либонь, дуже до душі, бо широка усмішка з'явилася на його обличчі.

Коли він прокинувся, надворі вже сутеніло. Коло нього стояв вівчар і щось плів з лози. Хлопець зірвався на рівні ноги і вигукнув: «Милий Боже, чи ж то можливе, що мені наснилося. Добре, що хоч уві сні я зазнав трохи щастя.» А вівчар привітався з ним і запитав звідки він і куди прямує, а ще – чи не провістив йому бук чогось цікавого. Хлопець здивувався, не розуміючи в чому справа. Тоді вівчар сказав: «Ти, хлопче, народився під щасливою зіркою. Дерево, мабуть, повідомило тобі щось дуже приємне. Бо я стояв поруч і бачив щасливу усмішку на твоєму обличчі.» Тоді старий розповів хлопцеві про це чарівне дерево та його особливості і додав: «Те, що тобі приснилося, неодмінно сповниться. Це так певне, як те, що он та тваринка – вівця, а ось ця – баранчик. А не віриш – то запитай людей в селі! То що ж тобі приснилося?»

«Не допитуйтеся, дідусю, - відповів підмайстер, посміхаючись, - нехай цей милий сон залишиться зі мною, і не гнівайтеся на мене. Не дуже я вірю, що щось з того здійсниться! А проте хотів би я знати, звідки це дерево знає мої мрії!»

Коли він увійшов до села, побачив на третьому будиночку високу тичку, а на ній – корону з позлітки. Господар стояв біля воріт – задоволений і ситий, бо ж він щойно добре повечеряв. Хлопець зняв капелюха і чемно вклонився. «Чи не могли б ви мене, пане, переночувати? Ніч надходить, а в мене ні шеляга за душею. Господар оглянув його з голови до ніг, побачив запорошені стоптані черевики, полатані штани і сказав: «Сідай-но хлопче в альтанці. Шматок хліба і кухоль вина у мене знайдеться. А спатимеш на соломі.» Господар зайшов до господи і доручив своїй доньці винести приходькові хліб і вино. Дівчина присіла до столу в альтанці і попросила підмайстра розповісти, як то в чужині живеться, які там люди, які міста… Потім дівчина, в свою чергу, розповіла йому всі сільські новини: про врожай пшениці, про те, що сусідка народила близняток, і про те, що скоро в їхній господі гратимуть до танцю. Нараз вона схилилася до хлопця і запитала: «Звідки це в тебе?» Він поглянув на свою блузу і побачив гілочку бука з трьома листочками ніби пришпилену до його одягу. Ту гілочку, що впала з бука, коли він спав. «Це з того бука, що поблизу села, на горбочку,- сказав він,- я під ним трохи задрімав.» Дівчина уважно слухала, сподіваючись, що він їй розкаже ще щось. Але хлопець мовчав, тож дівчина стала обережно розпитувати його, доки не переконалася, що він таки спав під буком і щось йому справді приснилося. З його відповідей вона зробила висновок, що підмайстер таки не знає геть нічого про чарівні властивості того бука. А хитрий хлопець вміло приховував те, що він довідався під отим чарівним деревом. Тож дівчина принесла ще один кухоль вина і почала розповідати свої сни, а при цьому підкреслювала, що ніколи ніщо з тих снів не здійснилося.

Того часу на вулиці зняла куряву отара овець, що їх старий вівчар гнав до кошари. Коли він побачив хлопця і дівчину, що сиділи за столом в альтанці і мило розмовляли, зупинився на хвилину і сказав: «Вам він напевне розповість про свій сон, бо мені аж ніяк не хотів. А що йому снилося щось дуже приємне, це я достеменно бачив з виразу його обличчя!» І старенький погнав свою отару далі.

Дівчині було так цікаво довідатися, що вона аж розпашіла і очка світилися, тож вона просто з мосту запитала хлопця, що йому снилося там, під чарівним буком. Челядник був неабиякий проноза, тож з хитрою посмішкою він підморгнув дівчині і став розповідати: «А й справді наснився мені там, під буком, чудовий сон, але я не наважуюся його розповісти.» Та дівчина не вгавала, так її розпирала цікавість. «Ну, що ж,- хлопець присунувся ближче до неї,- приснилося мені, що я одружився з донечкою господаря заїзду «Корона», а по його смерті сам став господарем…»

Дівча зблідло як крейда, тоді почервоніло як ружа і сховалося в будинку. Згодом вийшло і стало допитуватися, чи справді йому таке наснилося і чи він достеменно пам'ятає, що це справді так.

«Звичайно, звичайно,- відповів хитрун не змигнувши оком,- та, що мені наснилася, була, як дві краплі води, схожа на вас, панночко!» Тоді дівчина пішла до себе і більше не з'являлася. Небога зачинилася в своїй кімнаті і думки в її голові гнали одна одну, як хмари на буряному небі. «Він не знає нічого про чарівний бук. Але я знаю, що те, що наснилося під ним – це доля і тут вже нічого не можна змінити.» Вона лягла до ліжка і усю ніч їй снився мандрівний ремісник. А коли прокинулася, його обличчя було перед нею і воно здавалося їй не найгіршим, ба, навіть привабливим.

А легковажний челядник добре виспався на соломі і геть забув про все, що він говорив дівчині попереднього дня. Він стояв біля дверей, очікуючи господаря, щоби потиснути йому руку і подякувати за нічліг. Дівчина побачила, що хлопець збирається в дорогу і її зібрав страх, що, якщо він зараз відійде, то вже ніколи не повернеться, а це ж, напевне, її доля. «Батьку,-сказала вона,- у нас ще багато мороки при молодому вині, а той хлопець без праці. Тож, може, хай залишиться ще на день і допоможе, а при нагоді заробить щось на дорогу.» Господар не мав нічого проти, бо ж він із самого ранку продегустував молоде вино і сито поснідав, тож мав під цей час добрий і погідний настрій.

Праця при вині йшла повільно, бо ж треба було обкурити бочки, помити пляшки, витесати нові чопи, випарити корки і розігріти сургуч, то знову донька господаря доручала йому принести щось із льоху. І коли нарешті пляшки були належно закорковані, бочівочки покладені куди слід, дівчина вирішила, що хлопець міг би ще допомогти в польових роботах, а коли і з цим справилися, то вона знайшла ще якісь невідкладні роботи в садку. І так минав день за днем, а ночами дівчина мріяла про свого судженого. Вечорами вони сиділи в альтанці і хлопець розповідав їй, як то гірко і важко було йому на чужині і тоді в очі дівчини потрапляла то порошинка, то волосок і вона витирала їх фартушком.

Минув рік, а хлопець все ще залишався в господі «Корона». В хаті було чистенько прибрано, долівки посипані білим пісочком, прибрані ялиновими гілочками і ціле село готувалося до свята. Бо молодий ремісник одружувався з донькою господаря «Корони» і все село з цього приводу тішилося, а хто через заздрість не тішився, то принаймні вдавав.

Одного ранку господар «Корони» по ситому сніданку дрімав з табакеркою на колінах, занурившись у фотель. Коли він довго не вставав, домашні намагалися його розбудити, та господар не прокидався... Так молодий ремісник став господарем «Корони», а далі все пішло саме так, як йому наснилося під чарівним буком. Незабаром на подвір’ї бігало двійко діток і , точнісінько так, як уві сні, він годував кашею меншеньку, дмухаючи на ложку, а старшенький возив за мотузку дерев’яного воза, що його змайстрував батько – ремісник.

Одного дня, десь чотири роки від дня шлюбу сидів молодий господар заїзду «Корона» за столом в гостинній кімнаті. Увійшла його дружина і розповіла, що один з їхніх косарів вчора заснув під чарівним буком, ні про що не думаючи. «І знаєш, що йому приснилося? Що він раптово дуже розбагатів. І то хто! Отой Каспер, дурнуватий Каспер, що його ми тримаємо хіба що зі співчуття. Що ж він робитиме з тим багатством?»

Чоловік розреготався і сказав: «І як ти можеш вірити таким дурницям. Ти ж розумна жінка. Хіба дерево, навіть таке старе і гарне, може передбачити майбутнє!»

Дружина подивилася на свого чоловіка розширеними очима, похитала головою і серйозно сказала: «Чоловіче, не гріши! З такими речами не жартують!» Потім трохи помовчала і додала: «До чого ці розмови?! Хто, хто, а ти міг таки переконатися, що святе дерево не помиляється. І мав би дякувати йому! Чи ж все не склалося так, як тобі наснилося?»

Чоловік приязно всміхнувся і відповів: «Бог знає, що я вдячний Йому і тобі. Це був гарний сон! Я його згадую, ніби це було щойно вчора і то згадую дуже докладно. Все сповнилося в тисячу разів гарніше, аніж снилося. Та й ти у тисячу разів миліша і вродливіша, ніж та жінка, яку я бачив уві сні.»

Жінка знову подивилася на нього великими очима , а він продовжив: «Що ж до чарівного дерева і снів під ним, то зваж: голодній кумі хліб на умі. Так і мені, що багато років блукав світами, терпів нужду і приниження, приснилося родинне щастя. Що ж тут дивного?»

«Але ж тобі снилося, що ти саме зі мною одружишся, чи не так!»

«Та ж ні, не так! Мені снилася молода жінка з двома діточками, але та жінка була далеко не така вродлива, як ти, та й наші дітки куди миліші, ніж ті, що мені наснилися!»

«Гей, чоловіче! Ти ж мені казав тоді, в альтанці, що тобі достеменно наснилося під буком що ти одружишся саме зі мною і станеш господарем «Корони».

«Це ж був жарт, лише жарт, моя дорога. Ти була така цікава, так допитувалася, тож я тобі трохи прибрехав!»

Жінка розплакалася і вибігла надвір. Він догнав її біля криниці, хотів її заспокоїти, потішити, але намарно.

«Ти вкрав моє кохання і розбив моє серце,-плачучи сказала жінка, Ніхто не здатен мене потішити, я бідна, нещасна, обдурена жінка!»

«Але ж ти мене таки покохала, як нікого раніше не кохала, та й життя наше склалося, як нікому в селі. То ж чого ти сумна, чого плачеш?»

І він подумав: «Залишу її, нехай виплачеться. За ніч усе забудеться і вранці вона буде такою, як раніше.» Але чоловік помилився. Наступного дня жінка вже не плакала, але була сумна і старалася уникати чоловіка. Той намагався підійти до неї і потішити, але вона забилася в куток і не дозволяла чоловікові доторкнутися до себе.

З кожним днем дружина ставала все сумнішою і так тривало багато днів, а чоловік уже втрачав надію відновити злагоду в домі. Туга оповила його серце і котрогось гарячого липневого дня він поплівся полем. На небі не було ні хмарки, десь звисока чувся голос жайворонка. Колосилася золотиста пшениця. Але на серці чоловіка тяжіло почуття вини. Так він доплівся аж до старого бука, що своїм зеленим гіллям ніби запрошував сховатися від спеки. І він присів в прохолодній тіні дерева. Згадував минулі п’ять років, згадався і той день, коли він, бідний і безпритульний, снував свої мрії про родинне життя, про власний дім. Думав про те, як безглуздо він втратив усе...

Як і п’ять років тому, дерево поважно хитало потужним гіллям і золоті зайчики, що проникали поміж листям, бігали по ньому. На серці йому стало спокійно, думки заспокоїлися і він заснув. Бо ж попередніх ночей тяжкі думи відганяли сон. І наснився йому той самий сон, що й п'ять років тому. Жінка за столом і діточки, що бавилися біля її ніг, це були, безсумнівно, його дружина і його діти. А дружина дивилася на нього таким приязним поглядом…

Він прокинувся і зрозумів, що це був лише сон. Тож на душі стало ще сумніше. Він відламав букову гілочку, приніс її додому і сховав поміж картками молитовника. А наступного дня, в неділю, дружина збиралася до церкви. І з-поміж сторінок випала зелена гілочка. Чоловік, що стояв поруч почервонів на обличчі, схилився і хотів сховати гілочку до кишені. Але жінка запитала, звідки взялася ця гілка.

«Вона – з дерева мрій, з того дерева, що більш прихильне до мене, аніж ти. Вчора я відпочивав під буком і заснув. І дерево стало мене потішати. А саме приснилося мені, що ти знову така, як колись, що ти забула все погане, що сталося між нами. Що ж, це виявилося неправдою. Старий бук – гарне, чудове дерево, але ж пророкувати майбутнє воно таки не вміє.

Обличчя жінки ніби освітив сонячний промінчик, той самий промінчик, що пробився поміж гіллям бука. «Чоловіче,-запитала вона схвильовано,-тобі справді це снилося?!»

«Так,-твердо і рішуче відповів він, і його обличчям пробігла гримаса плачу,-саме так!»

«І уві сні ти справді побачив мене своєю дружиною? Мене, а не якусь чужу жінку? Відповідай!»

«Справді!»

І дружина кинулася йому на шию. «Слава Богу, -скрикнула вона, -все знову буде, як колись. Я ж тебе кохаю, так кохаю, що ти собі навіть не уявляєш. А всі ці дні я з жахом думала про те, що я не твоя суджена, що Боже провидіння призначило тебе іншій жінці. А ти, злий чоловік, украв моє серце. Так, ти справді здобув моє серце обманом. Але тепер я вже знаю, що на наш шлюб зійшло Боже благословення. І що ти тепер скажеш про наше чарівне дерево, недовірку?»

«Ні, ні, я вірю в чарівні властивості старого бука. Можливо, трохи інакше, ніж ти, але вірю. А гілочку сховай у молитовник, щоби ми її ненароком не загубили.»

Горбатий ангел

ила собі колись одна жінка, а у неї була одна-єдина донечка, маленька, як на свій вік, бліденька і трохи не така, як інші діти. Коли жінка гуляла зі своєю донечкою, люди зупинялися, дивилися на дитину і про щось шепталися. Тож маленька запитувала свою матусю, чому ті люди якось дивно поглядають на неї. А матуся відповідала: «Бо я тебе зодягнула в чудову-пречудову сукеночку, мій скарбе.» Дівчинка задовільнялася маминою відповіддю і вони йшли далі. А коли поверталися додому, матуся брала маленьку на руки, цілувала її і зітхала: «Мій милий, солодкий ангелику, що з тобою буде, коли я помру? Та ж ніхто не знає, що ти за милий ангелик, навіть твій тато.»

За якийсь час матуся занедужала і на дев’ятий день померла. Батько малої дівчинки був у розпуці, він лягав на труну і хотів, щоби його поховали разом з дружиною. Друзі потішали його. Він заспокоївся, а по році жалоби одружився. Та, друга матуся була вродливіша, молодша і багатша, ніж перша. Але не добріша, скоріше – навпаки.

А маленька проводила увесь час після смерті мами на підвіконнику, сиділа на ньому від ранку до вечора, бо ж не було нікого, хто б пішов з маленькою погуляти. Вона зовсім не виросла за цей рік, лише стала ще блідішою на обличчі.

Коли з'явилася нова матуся, в серце маленької закралася надія: «Тепер мене напевне виведуть на прогулянку - на ясне сонечко, на чисті алеї, обсаджені квітами і кущиками, де гуляють елегантні пані і панове.» Бо дівчатко мешкало у вузькому завулку, куди сонце заглядало рідко і лише сидячи на підвіконні можна було побачити шматочок неба, завбільшки з носовичок. Нова матуся щоденно одягала кольорову сукню, значно гарнішу, ніж у колишньої матусі, і виходила до міста, вранці і пополудні.Але маленьку ні разу не забирала з собою.

Нарешті вона таки рішилася і попросила її про це. Та зміряла маленьку поглядом і з усмішкою сказала: «Ти, дитино не дуже розумово розвинена, а ще горбата. Що подумають люди, коли побачать мене з горбатою недотепою? Ні, горбаті повинні сидіти дома, а не ходити на прогулянки.»

Коли друга матуся йшла до міста, маленька вилазила на табуретку і приглядалася в дзеркалі. Так, вона справді горбата, дуже горбата. Дівчинка зітхала, знову сідала на підвіконня і згадувала стару добру матусю, що завжди брала її зі собою. І роздумувала про свій горб: «Що ж там всередині, в тому горбі, бо ж щось в ньому повинно бути.»

Минуло літо, настала зима. Маленька дівчинка ставала все слабшою і блідішою, тож не могла вже сидіти на підвіконні, а мусила більше лежати в ліжку Коли настала провесінь і перші проліски пробилися крізь сніг, однієї ночі до неї прийшла добра стара мама і розповіла їй, як то добре жити в Царстві Небесному. А наступного ранку дівчинка тихо померла.

«Не плач чоловіче! - сказала нова мати. - Так краще для бідної калічки!» А батько мовчки схилив голову і не вимовив жодного слова.

Як лиш дівчинку поховали, прилетів з неба Янгол з великими лебединими крилами. Він сів на могилці і постукав – так просто, як стукають до дверей помешкання. Вийшла з гробу дівчинка і ангел пояснив їй, що його прислала її матінка, щоб він привів донечку до неї. «Чи ж горбатеньких дітей приймають на небі,-запитала дівчинка.- Адже там так гарно і мило, невже там знайдеться місце для такої, як я?!»

«Дорога дитино,-відповів ангел,-ти вже не горбата.» І легко доторкнувся до її спинки білою-білою рукою. Горб умить відпав, наче велика луска. А що там виявилося всередині?

Двоє чудових, сніжно-білих ангельських крил. Вона розправила їх і відчула, що може літати, і злетіла разом з ангелом в сонячне сяйво, в блакитне-блакитне небо. А там, поблизу Спасителя, сиділа її добра мати і простягала до неї руки. І дівчинка прилетіла прямо в її обійми.

Від перекладача. Я знав багатьох людей, що мають горб і всі вони були добрими, сердечними людьми, а терпеливість і самопожертва двох незабутніх медичних сестер – Христини і Анни була справді ангельською. Тепер я знаю, в чому справа. У них під горбом сховані ангельські крила.

Пташина

маленькому затишному домику жили собі чоловік і жінка. І, здавалося б, нічого не бракувало їм до повного щастя. За будиночком був великий сад, де росли старі розлогі дерева, а на грядках жінка плекала різні квіти і рідкісні рослини.

Одного чудового дня чоловік прогулювався доріжками саду, милувався барвистими квітами, вдихав їх аромат і при цьому думав: «Щаслива я людина – живу у такій райській оселі. І дружину маю вродливу, розумну і працьовиту.» Нараз щось затріпотіло біля його ніг. Чоловік був короткозорий, тож мусив низько нахилитися, щоби побачити, що воно таке. З’ясувалося, що це – маленьке пташеня, яке, мабуть, випало з гнізда, а літати ще не вміло. Чоловік обережно підняв пташку і заніс її дружині: «Поглянь, серденько, я спіймав маленьку пташину.Чи ж це, часом, не соловейко?»

«Ну що ти, дорогий,-відповіла дружина, навіть не поглянувши на птаху,- звідки взятися маленькому соловейкові в нашому садку!? Таж у ньому ніколи не гніздилися солов’ї!»

«Ні, ні, я чув одного разу солов’їний спів десь тут поблизу. Ти лише подумай: ця пташина виросте і співатиме для нас. А я ж так люблю солов'їний спів!»

«Усе ж таки це зовсім не соловейко!»-заперечила дружина, що саме плела на дротах панчоху.

Чоловік підніс пташку до самого носа і розглядав її. Дружина покинула своє в’язання і приглянулася пташині: «Чоловіче, та це ж звичайнісінький горобець!»

-«Жінко,-заперечив чоловік роздратовано,- я таки щось тямлю в природознавстві! Зваж, ще малим хлопцем я мав колекцію метеликів і жуків.»

-«Але ж чоловіче, хіба у соловейка такий грубий дзьоб і велика голова?»

-«Саме так,- вперся чоловік,-це достеменно маленький соловейко!»

-«Але ж соловейко так не пищить!»

-«Маленькі солов’ятка пищать саме так!»

Ну і розгорілася суперечка, Нарешті вкрай знервований чоловік пішов у свою кімнату і приніс маленьку клітку. Жінка загородила собою двері і рішуче заявила: «Не хочу цього огидного звіря в кімнаті. Неси його геть!»

-«Ні,- скрикнув чоловік,-я тобі докажу, хто в домі господар!» Він заніс клітку до своєї кімнати, приніс мурашиних лялечок і нагодував пташину.

За вечерею чоловік і жінка сиділи кожен в іншому куті стола і не розмовляли.

А наступного ранку жінка розбудила чоловіка і сказала: «Дорогий мій, доки ти спав, я докладно оглянула пташку і можу впевнено сказати – це таки горобчик, Дозволь, я його випущу!»

-«Не смій рухати мого соловейка!»,- розкричався чоловік. Він був увесь червоний, як буряк, а його очі метали блискавки.

І так воно тривало зо два тижні і за ті два тижні з маленького, затишного будиночка втекла геть уся злагода і любов. Чоловік увесь час бурчав, дружина зітхала і втирала фартушком сльози. А пташок, відгодований мурашиними лялечками, виріс, дещо опірився, підстрибував і вже, здавалось, мав би літати. А ще, час до часу, настовбурчував пір’я і пищав, пищав, чим виводив дружину з рівноваги і спричинював жорстокі напади мігрені.

Одного дня, коли чоловік кудись вийшов, жінка сиділа дома, плакала і згадувала недобрим словом пискляву пташку, що внесла до їхнього дому сімейний розлад. То ж через те пискля чоловік, колись чулий і ніжний, став для неї майже чужим. Нарешті вона вирішила, що має робити, відчинила клітку, взяла горобчика в руку і випустила за вікно.

Коли прийшов чоловік, вона, відводячи погляд, сказала: «Чоловіче, трапилося нещастя. Кицька відчинила клітку і пожерла пташеня.»

-«Кицька, кажеш, пожерла? Ти брешеш, негіднице! Це ти сама викинула геть мого соловейка! Ти зла, жорстока і я ніколи не забуду цього, що ти зробила!» Він зблід і сльози покотилися йому з очей.

Тепер жінка зрозуміла, що вчинила кривду чоловікові і притьмом поспішила до садка, у те саме місце під вікном, куди вона випустила пташину. Бо ж у глибині душі сподівалася, що горобчик ще десь тут, поблизу. І справді, поміж квітами щось тріпотіло крильцями. Вона кинулась туди, руйнуючи акуратні грядочки та затоптуючи квіти. Лише через півгодини вдалося впіймати підлітка. Коли вона принесла маленьку згубу, її волосся було скуйовджене, обличчя пашіло, серце гупало як молот, але в очах світилася радість.

-«Мій дорогий,-сказала вона, я спіймала твого соловейка. Не гнівайся, я вчинила негідно, прости мені!»

У погляді чоловіка вона відчула колишню теплоту. Та й чоловік подумав, що дарма, зовсім дарма він так загнівався на дружину. Він узяв зіщуленуу пташину з теплої жінчиної руки, підніс її якнайближче до своїх короткозорих очей, докладно оглянув з усіх боків. Тоді похитав головою і сказав: «А знаєш, моя дорога, я таки не мав рації. Це – справжнісінький горобець. Дивно, як це я, будь-що-будь обізнаний в природознавстві, міг так помилятися!»

-«Це ти, чоловіче, так говориш, щоби мене виправдати. Я ж уважаю, що це таки соловей. Він ось-ось затьохкає!»

-«Ні, ні,- заперечив чоловік, ще раз оглянувши пташку і сміючись,- це звичайнісінький жовторотий горобець!» А тоді сердечно поцілував дружину і продовжив: «Віднеси цього дурного горобця, що два тижні вносив розлад у наш дім, до саду-городу, нехай там літає.»

-«Ні, дорогий,- заперечила дружина,- адже він ще не вміє літати як слід, тож кішка справді могла б його пожерти. Погодуймо його ще декілька днів, доки йому підросте пір’ячко на крильцях, а тоді вже випустимо.”

Мораль цієї історії проста. Якщо чоловік вважає горобця соловейком, не перечте йому. Настане час, і він сам зрозуміє свою помилку. Як кажуть в народі: «Нехай буде гречка, аби не суперечка.» Чи ж не так?

Небесна музика

авно це було, ще того часу, що його ми згодом назвали золотою добою. Тоді ангелики бавилися з селянськими дітками, робили пасочки з піску і водили хороводи, небесні брами стояли отвором, а небесне блаженство золотим дощиком спадало на землю. Люди споглядали з землі відчинене небо, бачили, як поміж зорями прогулюються ті, хто праведно провів своє земне життя і відійшов у Царство Небесне, вітали їх, а ті посилали з небес вітання і благословили землян.

Але найпрекраснішою була та Небесна Музика, що її було чути з відкритих небес. Сам Господь укладав цю музику, розписував партії і тисячі Янголів виконували ту Господню музику на золотих трубах та срібнострунних скрипках. Коли з небес доносилася та музика, вщухав вітер, улягалися хвилі на морі і навіть гірські потоки та водоспади заспокоювалися і не галасували. А люди приязно вітали один одного і охоче подавали собі руки. І якась особлива благодать спливала на людей з цією музикою, наповнювала душі і серця.

Але це було колись. Люди змінилися на гірше і прогнівили ласкавого Бога. Тож повелів Владика неба і землі за кару позачиняти небесні брами і наказав Янголам: «Припиніть музику, бо люди вельме засмутили Мене!»

Зажурилися Янголи... Кожен з них сів на хмарку і став розрізати золотими ножицями нотні аркуші і скидати їх на землю, а вітер підхопив їх, неначе сніжинки і розвіяв горами, долами і лісами, містами і селами. А люди ловили ці клаптики, більші і менші і складали їх. Потім ті, хто назбирав їх більше, вихвалялися перед іншими, що вони, мовляв, заволоділи Небесною Музикою, або, принаймні, якимось спогадом про неї...Почалися сварки і суперечки – чиї клаптики Небесної Музики більш вартісні...Хтось там пишався, що на його клаптику більше нот і ще якась химерна закарлючка від тексту чи заголовка, інший твердив, що це – фальшивка, вміла підробка.

Врешті люди, що мали оті клаптики, спробували таки відтворити Небесну Музику, але вийшла суцільна какофонія, бо один грав в мажорі, а інший те саме в мінорі, хтось – у скрипковому ключі, а інший – в басовому, аж вуха в’янули. Галас зчинився, наче на ярмарку. А тоді горе-музики почали обзивати один одного нездарами без слуху і голосу…

Але настане час, коли зоряний дощ падатиме на землю, а сонце зануриться у морську глибочінь. Тоді люди тиснутимуться до небесних хвірток, а добрий Господь пішле Ангеликів на землю, щоби визбирали геть усі клаптики – від найбільшого до найменшого і склеїть їх золотим небесним клеєм. І коли вже все буде готове, а інструменти – начищені до сонячного блиску і настроєні за Небесним Камертоном, знову відчиняться небесні брами і знову зазвучить Небесна Музика, ще прекрасніша, ніж колись. І діти людські подивуються і соромно їм стане, що не змогли вони розшифрувати тих клаптиків, хоча дещо таки впізнаватимуть: «Диви-но, цей клаптик був у мене, а отой – у тебе, а ми не зуміли те, що на них, заграти як слід. А воно ж мало звучати саме так, як оце зараз грають Янголи Господні. То куди ж нам, грішним та земним, братися до Небесної Музики. На те вона й Небесна!

Так неодмінно буде. І люди знову стануть любити один одного і чинити добро.

Під звуки Небесної Музики.

Про маленького Мавра

та Золоту Принцесу

Маври, діточки, це чорношкірі люди. Ще їх називають неграми. Це такі ж люди, як і ми з вами, лише шкіра у них чорна. Вони народжуються від чорного Тата і чорної Мами і люблять своїх чорних батьків, так, як ми любимо своїх. Але бувають різні випадки на світі. Тож у цій історії розповідь піде про чорного хлопчика, що народився від білих батьків. Це ж треба!

ув собі колись вбогий маленький Мавр – чорношкірий хлопчик. Ну, геть чорний, як вугілля, а проте відрізнявся від інших чорних людей тим, що…линяв, тобто пускав фарбу. Увечорі, скажімо, його комірець був зісередини геть чорний, як смола, а варт було йому торкнутися рукою материного білого фартушка, як на ньому залишалася чорна п'ятірня. Власне тому його гнали звідусіль геть, навіть рідні, а, тим більше, чужі люди.

Коли йому сповнилося 14 років, батьки сказали, що вже настав час самостійно заробляти на щоденний хліб, а якщо вдасться, то й щось до хліба. Тож він попросив батьків відпустити його в широкий світ, вчитися на музиканта, бо до музики у нього, мовляв, неабиякий потяг. Проте батько рішуче був проти цього, бо, на його переконання, музика – річ не серйозна і з неї хліба не їстимеш, а до хліба – і поготів. Мати додала, що йому пасує хіба що якась чорна праця. Подумали, погадали і віддали малого в науку до майстра - сажотруса. Але вони соромилися визнати, що їх син народився чорношкірим, тому сказали майстрові, що то вони самі помалювали його на чорно, бо так більше пасує сажотрусові.

Отак маленький Мавр став сажотрусом і, як найменший і найхудіший, мусив щоденно лазити димарями і чистити їх зісередини. Бувало, що хлопець мало не застрягав у вузьких димарях, але, на щастя,завжди щасливо вибирався на покрівлю, залишаючи на стінках димаря жмутки волосся і пасма здертої шкіри. Зате, коли він нарешті щасливо сидів верхи на димарі і міг дихати чистим повітрям, а попри нього літали ластівки, малий Мавр розпрямляв свої груди і дякував Богові, що все щасливо закінчилося. Він підставляв обличчя вітрові і співав. Співав на повні груди і люди на вулицях зупинялися, задирали голови і дивувалися: «Ви послухайте лишень, який чудовий голос у цього малого замазури!»

Коли вже закінчився час навчання, прийшла пора челядникам визволятися,тож майстер наказав Маврові добре вимитися і гарно одягнутися.

-«Отут і вилізе шило з мішка!» - подумав хлопець. Так воно і сталося. Коли він, причепурений і в найкращому своєму одязі увійшов до цехової світлиці, де вже зібралися всі учні і цехові братчики, адепти коминярського ремесла, з'ясувалося, що він таки чорношкірий, хоча в деяких місцях, що їх він вишургав у димарях, просвічувала біла шкіра. Майстер проте заявив, що чорношкірому не можна працювати сажотрусом, бо маври – це ж нехристи, що з ними воює християнський світ. Тож челядники роздягнули його і улюлюкаючи та насміхаючись винесли на двір. А там, під помпою, шурували його віхтями соломи з піском. Коли ж його шкіра мало що посвітлішала, вони побили його і штурханцями вигнали геть за браму.

Малий Мавр стояв посеред вулиці, як мати народила, і не знав куди подітися. А проте випадок хотів, щоб мимо проходив шляхетний пан. Він оглянув малого Мавра з голови до ніг і сказав, що візьме його на службу. А та служба полягала в тому, щоби стояти на зап'ятках карети, коли вельможа виїздитиме на прогулянку. Бо тоді серед знатних людей була така мода – мати на службі чорношкірих. І все було б добре, якщо б одного разу не пішов сильний дощ і не змив би з Мавра трохи його чорноти та не обляпав би зад білої карети.

-«Що за неподобство!?»-заверещав вельможний пан.

-«Пане, це хмари були дуже чорні і падав чорний дощ.»

Проте вельможа вийняв білу хустину і обтер йому чоло. Хустина одразу ж стала чорною. «Он як! Ти не Мавр, а звичайнісінький помальований дурисвіт!» - крикнув пан і вигнав малого з дому.

Дружина шляхетного пана була проте сердечніша за свого чорловіка. Вона поспівчувала хлопцеві, мовляв це велика біда народитися мавром, та ще й таким, що линяє. «Але ти не журись – колись чорний колір увесь зійде!» Вона подарувала Маврові скрипку і дзеркальце, щоби хлопець щотижня міг пересвідчуватися, що чорний колір сходить і шкіра потрохи біліє.

Хлопець зібрав свої бідні манатки, взяв скрипку і помандрував у широкий світ з одним бажанням – стати мандрівним музикою. На жаль, у нього не було вчителя. Але зате хлопець слухав і запам'ятував спів пташок, шум вітру у кронах дерев та в чагарниках, плюскіт хвиль. І вчився усе те переливати у музику. Навіть розквітаючі квіти чи зорі на опівнічному небі, навіть тиша викликали у нього музичні образи. А ще йому вдавалося почути і перекласти на музику стукіт людських сердець. З часом музика маленького Мавра стала проникати глибоко в душі людські, злагіднювати їхні страждання, ушляхетнювати їхні думки.

По-різному складалася його доля. Були радощі, а були й страждання, приниження. Зазвичай десь пізно увечорі він зупинявся біля якоїсь домівки, грав попід вікнами якусь із своїх мелодій і, здебільшого, його пускали на нічліг і годували. А вранці бачили, що це чорношкірий, та ще, якщо погода була дощова, знаходили на підлозі чорні плями, тож виганяли його чим швидше геть. А проте хлопець не втрачав надії на те, що колись він остаточно побіліє, як це йому пророкувала вельможна пані. Тож, мандруючи від країни до країни, від міста до міста, він не забував щонеділі оглянути себе у дзеркалі і, чи йому так здавалося, чи, може, насправді, шкіра ставала все світлішою. А після п'яти років мандрівки з-під чорноти стала проглядати біла шкіра.

Цього часу він став таким вправним скрипалем, що, де б він не починав грати, збиралися натовпи людей – старих і молодих – охочих послухати цю незвичну, неповторну музику.

Одного дня він прийшов до чужого міста, де панувала Золота Принцеса. У тої принцеси справді все було золотим: і волосся, і обличчя, і руки-ноги… А їла вона лише золотими виделкою і ножем з золотої тарілки і пила з золотого кубка золоте вино. Коротше кажучи, усе на ній і навкруг неї було золотим. Проте на вдачу була та принцеса гордовита, самовпевнена і жорстока. Її піддані сподівалися, що вдача Золотої Принцеси зміниться після одруження на краще.

Кожного ранку до неї зголошувалося шість чергових претендентів – шестеро неодружених принців, що прибули з почтом попереднього вечора. Бо слава про Золоту Принцесу розходилася широко. Тож принци вишиковувалися в ряд перед троном, а принцеса оглядала їх безцеремонно, наче коней на ярмарку. А тоді задирала вгору свій золотий носик і проголошувала їм характеристики, тицяючи пальцем:

«Цей – опецькуватий,

Той – худий, горбатий,

Третій – клишоногий,

Як ведмідь з берлоги,

Четвертий – прищавий,

А п’ятий – гикавий,

Шостий – то гульвіса,

Ще й до того – лисий.»

Тоді викликáла дванадцятьох дужих гайдуків зі здоровенними буками і ті виганяли невдалих сватальників геть з міста. Так відбувалося щоденне сватання.

Коли Маленький Мавр зачув про Золоту Принцесу, то вже не міг ні про що інше думати. Одного ранку він сів на сходах палацу і заграв найкращу зі своїх мелодій. Незабаром Золота Принцеса вислала одну зі своїх фрейлін, щоби та довідалася, хто там так чудово грає. Та доповіла, що це – молодий чоловік з якимось невиданим кольором обличчя: чи то мишастим, чи то кавовим, чи то…

-«Я мушу його сама побачити!» - перебила Золота Принцеса.

Тоді фрейліни привели Мавра перед принцесині очі. А той, коли побачив золоту красуню, миттю закохався, впав на коліна і сказав:

«Найсвітліша і найвродливіша Золота Принцесо! Ваша врода незвичайна. Я ж – лише маленький линяючий Мавр, який кожного дня стає все світлішим і, дасть Бог, колись стане зовсім білим. А ще я вмію грати на скрипці чудові мелодії. Вам потрібен чоловік, а мені – дружина. То, може, одружимося!»

Принцеса зробила глупу міну, бо ж, між нами кажучи, особливим розумом вона не виблискувала, тоді так розреготалася, аж жижки тряслися, а фрейліни також розреготалися, і дванадцятеро гайдуків теж реготало. Тож малий Мавр зрозумів, що сказав якусь дурницю. Він схопив скрипку, трьома стрибками збіг зі сходів і, не оглядаючись, помчав геть з міста. Аж у лісі він зупинився, трохи поплакав, приліг на м'який моріжок і заснув.

Але все минає і час усе ставить на свої місця. Тож і малий Мавр зрозумів, що стрілив дурницю, бо куди ж йому, вбогому мандрівному скрипалеві до Золотої Принцеси! Закинув він скрипку на плече і помандрував далі, містами і селами, путівцями і битими дорогами. З кожним тижнем його шкіра ставала білішою. А ще він досягнув такої майстерності у грі на скрипці, що всюди його радо приймали. Хлопець виріс, став вродливим білошкірим юнаком і ніхто не впізнав би в ньому маленького Мавра.

Одного разу він прибув до якогось міста, де саме відбувався ярмарок. Там він побачив стару обшарпану ярмаркову буду з кольоровим вицвілим тентом. Перед нею стояв власник у кольоровій блузі, сурмив у сурму і скликав охочих оглянути небачені дива: двоголове теля, свиню, що вміє ворожити на картах і…золоту принцесу, за яку билися усі знатні чоловіки, а проте ні один не удостоївся її руки. «Чи то часом не та сама Золота Принцеса, до якої і я сватався?» - подумав хлопець, заплатив монету і увійшов до буди. Яким же ж було його здивування, коли він упізнав її – а проте це вже не була Золота Принцеса, бо позолота майже всюди повідпадала і оголилося чорне покрівельне залізо.

-«О, Боже! Невже це ти сюди потрапила?»

-«Чого тобі треба?» - неввічливо відповіла Принцеса, а коли вона здогадалася, що він, либонь, колись її бачив у розквіті слави, тоді, коли вона була цілком золота, її опанувала злість. І вона продовжила: «Ти думаєш, дурню, що на світі є щось вічне?! Пильнуй краще свого носа!»

Хлопець зрозумів, що вона таки не впізнала в ньому чорношкірого залицяльника. Та й як було впізнати маленького Мавра у вродливому білошкірому юнакові!

Він розсміявся і сказав: «А чи пам'ятаєш отого чорношкірого хлопчика, що з нього ти насміялася колись?» Тоді вона все згадала. Зі сльозами на очах вона розповіла юнакові, як з неї обсипалося золото, як вона це приховувала і як, нарешті, її піддані побачили, що вона фальшива, позолочена, і вигнали її геть. І ось вона їздить по ярмарках, щоби заробити на хліб. А може він усе ще закоханий у неї і візьме її за дружину?

-«О, ні!-відповів юнак.- Ти погордила маленьким линяючим Мавром, коли була на вершині слави, тож зараз я, тим більше, не потребую фальшивої принцеси, з якої осипалася позолота». І він вийшов геть…

-«Чорний хлопче, маленький Мавре, повернися!» - благала вона, ридаючи. І люди на ярмарку ніяк не могли второпати, кого це кличе бляшана принцеса, бо ж цей юнак був рослий і білошкірий. А юнак зі скрипкою помандрував далі світами, намагаючись забути цю пригоду.

Врешті юний скрипаль побачив геть усе, що було на світі гідним уваги і, що там не кажіть, трохи підтоптався. Але тут про його майстерну гру зачув один король, великий знавець і аматор гри на скрипці. Він запросив мандрівника до себе і, зачарований його грою, до пізньої ночі слухав одну мелодію за іншою. А тоді – зійшов з трону, обняв музиканта і назвав його своїм найкращим приятелем. Потім возив його у своїй кареті містом, подарував йому чудовий дім і призначив пожиттєве утримання. І хоча юнак мав неабиякий успіх у придворних дам, узяв собі дружину простого походження, зате з золотим серцем. З нею і дожив до глибокої старості, оточений дітьми і внуками.

А бляшана принцеса цілком заіржавіла, коли, наче осіннє листя, опали з неї останні клаптики позолоти. Від постійних мандрівок вона уся вкрилася вм'ятинами та подряпинами і, нарешті потрапила до лахмітника. Там вона і нині стоїть у кутку, поміж старими кринолінами, щербатими вазами і позеленілими самоварами. Стоїть і роздумує про те, що блиск золота скороминучий і нетривкий, лише золоте серце – вічне.

Небо і пекло

іялося це в той час, коли людині найприкріше покидати цей світ. Земля такого часу найгарніша, вся вкрита цвітом, метелики літають, птахи заливаються співом. Власне в таку пору прямували небесним шляхом двоє мандрівників: багач і вбогий. На землі вони мешкали на тій самій вулиці, багач – у великій, багато оздобленій віллі, а вбогий – у напіврозваленій комірчині. Але смерть не розрізняє багатих і вбогих, тож померли вони тієї самої години, а отже й зустрілися на небесному шляху і мовчки крокували поруч. Дорога ставала все стрімкішою, тож багачеві вона давалася важко, бо він був опасистим, як і личить заможній особі та й страждав на задишку. А щупленький бідняк випередив його і першим став перед небесною хвірткою. Проте йому не вистачило сміливості постукати, тож він вирішив почекати, нехай, мовляв, той перший застукає.

Минуло досить часу доки причалапав задиханий багач. Він обурився, що його ніхто не чекає, хвіртка зачинена, тож почав її термосити і гамселити кулаком. Швидко з'явився Св.Петро, відчинив хвіртку, оглянув обох прибульців і сказав багачеві: «Ти звик, що ніколи і ніде тобі не доводиться чекати. Але то – у вас на землі. У нас – все по-іншому. До того ж, ми тут щось не чували про твої добрі діла, про твоє милосердя, співчуття до знедолених.»

Від таких слів багатому одразу стало не по собі. А Св.Петро відвернувся від нього, взяв бідного під руку та допоміг йому встати. А тоді сказав: «Що ж, ходімо до почекальні!»

Приходьки зрозуміли, що ця велика зала з зачиненими дверима та ослонами попід стінами, до якої вони потрапили, це ще не небо. «Відпочиньте трохи,-сказав Апостол,- а я незабаром повернуся. За цей час добре обміркуйте, чого ви собі бажаєте. Бо ж у нас кожен отримує, чого сам собі зичить. Тож коли я повернуся, не хитріть і чітко висловлюйте свої бажання. Бо потім буде запізно…» З тими словами Петро вийшов. А коли повернувся, одразу запитав, чи новенькі вже продумали свої побажання. Першим зірвався з лавки багач і, наче добре завчений урок, виклав свої бажання. Отож він хоче мати золотоверхий палац, такий, як у імператора, а може й кращий, а що стосується їжі: кожного ранку – гарячий шоколад з грінками, на обід – телячу печеню з яблучною підливою, на підвечірок – молочну рисову кашу і фрукти, а на вечерю – кожного вечора щось інше. А ще – м'який фотель, зелений шовковий халат, ну і звісно – щоденно свіжу газету, щоби бути в курсі подій. «Може ти ще щось бажаєш?»-запитав Апостол. –«Звісно,- відповів багач,- ще повен льох золотих грошей.»

-«Що ж, отримуй,-сказав Святий Петро,- іди за мною». Він відчинив одні з дверей і багач потрапив в чудовий золотоверхий палац, а в тому палаці було все, що він собі побажав. Петро старанно зачинив ворота на залізний засув. Багач одягнув шовковий халат, сів у м’який фотель, їв і пив досхочу, а тоді взявся читати газету. І так кожен день. І кожного вечора він сходив до льоху, щоби оглянути своє золото і переконатися, що воно на місці.

Минуло п'ятдесят років, ще п'ятдесят. А проте, століття супроти вічності – одна лиш мить. І врешті, набрид багачеві золотоверхий палац і страви стали несмачними, хоча це йому так здавалося від пересичення. І газету він уже не читав, бо ж ті, кого він знав, давно повмирали, а нові покоління людей здавалися йому нецікавими. І не було на що потратити те золото, що лежало в льоху.

«Дурень я,-бурчав багач,- для чого мені тут на небі ці гроші. Лежать вони мертвим вантажем.» Він відчинив вікно. Іззовні було темно, хоч око виколи і лише в палаці світилося. Панувала мертвецька тиша. Ніде нічого не діялося. І він знову опускався у обійми м'якого фотеля і кожен день приносив йому шоколад і телячу печеню з яблучною підливою і молочну рисову кашу. Щодня, щотижня, щомісяця…

Коли вже минула тисяча років, заскрипіла давно не змащувана брама і увійшов Св. Петро. «Ну, що ж, розповідай, як тобі все це подобається.»

Багач скорчив кислу міну і сказав: «Погано, Петре, гірше й бути не може. Невже ти не розумієш, що витримати тут тисячу років понад мою силу. Тут нічого не відбувається, нічого не видно і не чути. Немає чим турбуватися. Тож усе це брехня – про ваше хвалене небо і вічне блаженство…»

Св.Петро здивовано подивився на нього і запитав: «Ти либонь не знаєш, де ти. Невже ти досі впевнений, що потрапив до неба? Помиляєшся, чоловіче. Ти в пеклі!»

-«В пеклі!? – налякався багач. – Та ж у пеклі – чорти, вогонь, смола в казанах кипитиь. Де це все?»

-«Ось воно що! Ти вважаєш що грішників смажать на рожнах і варять у котлах. Ні, зараз інші часи і муки пекельні стали іншими. Можеш не сумніватися – ти глибоко в пеклі.»

Багач у розпуці впав у свій фотель, сховав обличчя у долонях і став гірко ридати. «Я в пеклі, в пеклі. О, я нещасний, як це далі витримати!. Брама заскрипіла, заскреготав засув і настала тиша.

Минало століття за століттям. І коли проминула наступна тисяча років, на порозі з’явився Св.Петро.

-«Ах! - вигукнув багач. - Я так довго тебе чекав. Мені так сумно, Петре! Скажи, скільки триває вічність?!

І відповів йому Св.Петро: «Коли мине десять тисяч років, тоді лише розпочнеться вічність.»

Коли багач почув ці слова, голова йому безсило опала на груди і гіркі ридання струсонули усім його тілом. А Петро стояв за його спиною і лічив сльози. Коли нарешті тих сліз стало досить, щоби отримати прощення, Святий сказав: «А тепер ходімо зі мною. Я покажу тобі щось таке, що тебе повинно потішити. В маленькій комірчині на горищі випав сучок і утворилася дірка. Через неї можна трішечки заглянути на небо. Він повів багача стрімкими сходами на горище. Там вони пробралися поміж різними старими речами і потрапили до малесенької кімнатки. Тут панувала темрява, лише через отвір у дошці поблизу покрівлі пробивався золотий промінчик, що освітлював обличчя Апостола.

-«Небо…це насправді Небо!» - тремтячим голосом вигукнув багач.

-«Так! – підтвердив Св.Петро,- виглянь через той отвір. Дірка по випалому сучку була високо, а багач не вирізнявся високим зростом.

- «Мусиш встати навшпиньки і витягнутися яко мога більше, щоби заглянути на Небо. Постарайся.

Багач став навшпиньки і увесь потягнувся до того отвору. Нарешті він побачив Небо і золотий Господній трон на хмарах і зорі, чудові ясні зорі, а ще Янголів та Святих. «Господи! – вигукнув він. – Хто ж міг собі уявити, що на Небі така благодать. А хто це сидить біля ніг Всевишнього?»

-«Ах, оцей…-Святий примружив очі і уважніше придивився,- це той бідний, твій супутник. Коли я запитав його, чого він бажає, той попросив лише маленький ослінчик, щоби примоститися біля ніг Господа. Як і домовлялися, кожен з вас отримав, чого попросив. Ти – палац, а він – ослінчик. І місце в ногах доброго Господа.»

Захоплений багач і не помітив, як Петро відійшов. Він все ще стояв навшпиньки і оглядав Небо. Ноги йому потерпли, пальці ніг нестерпно боліли, а він стояв і дивився крізь маленьку дірочку на Небо.

Через скількись там тисяч років прийшов Св.Петро до комірчинки на горищі. Там все ще стояв навшпиньки багач. І був він настільки захоплений баченим, що навіть не зауважив Святого. А той поклав йому руку на плече і сказав: «Ходімо! Ти досить довго простояв навшпиньки і тягнувся до Неба. Твої гріхи пробачені і мені доручено провести тебе до Раю. Там тобі буде дещо зручніше оглядати Бога, ніж через дірочку від сучка!» І святий приязно посміхнувся йому.

Стара скриня

одного добродія поважних літ, що усе своє життя багато подорожував, була стара подорожня скриня. Колись такі скрині називали куфрами. В тривалих подорожах вона втратила колишній елегантний вигляд, шкура якогось морського звіра, що нею вона була оббита, де покошлатилася, а де й зовсім облисіла, побита міллю. Залізо, що опоясувало скриню та захищало її кути, геть заіржавіло.

«О, цей куфер намандрувався світом і багато бачив за свій вік!»-казали носильники, коли серед іншого багажу вивантажували його з екіпажу. Інколи, коли він вразив чиюсь щиколотку своїми гострими кутами, вони кидали його зі злістю і тоді він зітхав, геть, як старий чоловік. Валізи його не любили і сторонилися від кострубатого незграбного одоробала.

Лише господар, старий дивачисько, любив свій старий куфер, як давнього вірного приятеля. Коли він перебував дома, ставив його поряд із позолоченим дзеркалом, хоча до вишуканих меблів він пасував, як корова до карети. Коли ж старий пан перебував у мандрівках і зупинявся десь на постій, наказував носіям перш за все принести скриню і поставити її біля свого ліжка.

-«Звичайно, він возить у тій скрині гроші, - теревенили люди, - бо чого б це він її так пильнував!» Проте вони помилялися. Щось важливого було у цій скрині, це факт. Але чи гроші?

Коли старий добродій залишався сам-на-сам зі своєю скринею, він натискав на потаємну пружину і віко з тріском підіймалося. А в скрині, що була зісередини чепурніша, аніж іззовні, бо була оббита вишневим оксамитом, що зберіг колір і м'якість, лежала невелика гарненька шкатулка, теж оббита червоним оксамитом і прикрашена золотими шнурками і позументами. Але варт було комусь увійти до кімнати, як скриня сама по собі затріскувалася.

Усе ж таки, цікава служниця старого пана одного разу примудрилася тихенько наблизитися до скрині, що саме стояла отвором. В самих лише панчохах вона навшпиньки підійшла до скрині і заглянула до неї. Їй страшенно хотілося помацати той оксамит, що його вона побачила всередині. Але стара скриня зачинилася перед її носом з таким поспіхом, що мало не прищемила дівчині палець. «Хай тобі всячина! - вигукнула дівчина. -З тим старим доробалом жарти погані. А-ну його!»

А коли хтось запитував служницю, що там, власне, заховано, дівчина відповідала: «Що ззовні, то і всередині. Одним словом, нічого цікавого. Ви ж знаєте, старі неодружені люди звикають до своїх речей.»

Але в тій скрині таки ховалося щось особливе. Залишаючись на самоті, старий пан зачиняв на ключ усі двері, натискав потаємну пружину і віко відчинялося. Відтак ще прислухався, чи немає кого поблизу, ніжно виймав оббиту оксамитом шкатулку і ставив її на стіл перед собою. Відтак натискав ще одну потаємну пружину, цього разу – на шкатулці, і оксамитове віко підіймалося.

Що ж було там усередині? Ви може й не повірите, але це таки правда. Манюсінька, наче витесана із слонової кості фігурка, миловидна казкова Принцеса з довгими косами та в червоних черевичках на високих підборах. Вона вистрибувала зі шкатулки, всідалася на неї і, баламкаючи ніжками, починала розповідати, одна за одною, щонайпрекрасніші казки. А старий пан поринав в обійми м'якого фотеля і слухав…слухав.

Одного разу, коли принцеса закінчила розповідь, вона звернулася до старшого пана: «Я вже розповіла тобі стільки казок, що годі й усі спам’ятати. Може ти вже й забув деякі з них? То ж чи не слід було б їх записати?»

-«Звичайно, - відповів старший пан. - Хоча навіть найстаранніший запис не дорівнюватиме твоїй розповіді. Але, цур, ніхто не повинен знати, звідки ці казки. І про тебе ніхто не повинен довідатися, що ти мешкаєш у старій скрині. Залишайся, Принцесо, моєю. Чужі люди замацають тебе брудними руками, оточать брудними плітками, принизять.»

-«Та і я цього не хочу,- сказала Принцеса,- хоча, з іншого боку, як би то вони здивувалися, коли б довідалися, хто живе у старій скрині!» І вона залилася срібним сміхом.

-«Тихше! – старий пан поклав палець на губи і Принцеса спритно стрибнула до шкатулки. Клацнула одна потайна пружина, друга.

Коли зайшла служниця з чаєм на таці, скриня вже стояла побіч того самого дзеркала в позолоченій рамі.

Проходячи мимо, дівчина не оминула нагоди дати скрині добрячого копняка і тихо прошептати: «Ось тобі, старе доробало. Вчора ти мало що не відкусило мого пальця!»

А вас, мої дорогі читачі, хочу попросити: не зрадьте старого добродія і нікому не розповідайте про Казкову Принцесу. Нехай це буде нашою маленькою таємницею! Згода?

Зміст

Декілька слів до читача.3

Хірург із серцем казкаря.....…4

Передмова для маленьких читачів6

Золота донечка...….7

Про чортика, що впав у свячену воду.......11

Про невидиме королівство..13

Штудерний орган......20

Іржавий лицар.....22

Про королеву, що не вміла пекти медяники і короля, що не вмів грати на дримбі.....27

Три сестри із скляними серцями ...31

Перстень бажань.…….……35

Дитяча історія.....…..……...38

Степанове сватання...…….….…….…............42

Вогники на болоті.…….…….……..….……..……....….…….45

Невдаха і Щасливиця.52

Бабусин млин……..…..59

Про лелеку..….......…….....61

Бук – чарівник..…….64

Горбатий ангел.…..70

Пташина.…....72

Небесна музика..…….…….……....….…......75

Про маленького Мавра та ЗолотуПринцесу.……..…..…..77

Небо і пекло.…..…...……....82

Стара скриня.….…….….…….…….......85