Ріхард фон Фолькман-Леандер

Про невидиме королівство

та інші казки

Львів 2012

Переклад здійснено за виданням

“Die Traumbuche

und andere Märchen

von

Richard von Volkmann-Leander”

Verlag Habbel Regensburg

Використано малюнки з найстаріших видань, знайдені в інтернеті.

Переклад з німецької

Олександра Кіцери, Роми Кіцери

Художнє оформлення

Редактор

Ініціали

Рома Кіцера

Ріхард фон Фолькман-Леандер –славний профессор хірургї і, водночас, письменник, створив низку поетичних казок для дітей і дорослих, дуже популярних в Німеччині на зламі XIX-XX століття.

Казки вирізняються оригінальністю, добротою і гуманізмом. В них підіймаються питання віри, чесності, доброти, самопожертви заради ближнього, моралі, що спричинює їх актуальність і в XXI столітті.

Використано ілюстрації з першого видання книги кінця XIX століття, доступні в інтернеті.

ПРО НЕВИДИМЕ КОЛОЛіВСТВО

та інші казки Ріхарда фон Фолькмана-Леандера

(авторизований переклад Олександра Кіцери та Роми Кіцери)

ДЕКІЛЬКА СЛІВ ДО ЧИТАЧА

Небуденна особистість хірурга і поета Ріхарда фон Фолькмана, що з нею мені довелося познайомитися через посередництво захопливої книги Їрґена Торвальда «Сторіччя хірургів», спонукала мене до пошуків. І, позаяк ніде в Україні не вдалося надибати книгу його казок, я напосівся на мого доброго приятеля професора Іво Полуляха з Мінхена і незабаром в моїх руках виявилася ксерокопія єдиного примірника книги незвичайно цікавих, своєрідних, сказати б – філософських казок, що їх преклад справив неабияку приємність як мені, так і моїй внучці Ромі – майбутньому філологові. Звичайно ж, довелося травестіювати деякі ситуації, вислови, приказки. Змінено деякі імена, незвичні для українського читача. Та й віршовані діалоги героїв дещо відмінно звучать в українському перекладі.

За щасливі хвилини праці з цими текстами, спілкування з героями цих казок та їх автором, щиро дякуємо професорові Іво Полуляхові.

ХІРУРГ ІЗ СЕРЦЕМ КАЗКАРЯ

Він був мальовничим у розмові і завжди радо встрягав у дискусію.. Коли слухав, вираз його обличчя був сповнений життя і емоцій. Був стрункий і рухливий. Нагадував радше художника, ніж лікаря у своєму вельветовому сурдуті з великою кольоровою краваткою.

Фрідріх фон Тренделєнбурґ

Він був сучасником славної когорти лікарів: Лянґенбека, Есмарха, Лістера, Більрота, Кохера, Тренделєнбурга. Народився Ріхард Фолькман 17 серпня 1830 року в Ляйпциґу в сім’ї університетського приват-доцента, згодом професора фізіології і патології Альфреда Вільгельма Фолькмана (1800-1877).

Ріхард був другим з дванадцяти дітей. Мати, на ім’я Адель, була донькою Ґотфріда Кристофа Гертеля (Härtel), власника великої гуртовні книг і музичних інструментів та співвласника видавництва «Breitkopf & Härtel». Ріхард отримав початкову освіту у домашнього вчителя, потім продовжив навчання у середній школі в Ґріммі. Захоплювався вивченням класичних мов, а проте, не без впливу батька, записався на медичний факультет в Ґіссен. Згодом продовжив медичну освіту в Галлє, Гайдельберґу і закінчив у Берліні.

Одружився 1858 року з Анною фон Шлєхтендаль, донькою професора ботаніки і директора ботанічного саду в Галлє. Виховали разом одинадцятеро дітей.

Під впливом свого приятеля Теодора Більрота обрав хірургію, хоча не цурався і загально-медичної практики. Консультував і лікував багатьох відомих людей, серед них – Папу Римського Пія ІХ. Під впливом того ж таки Більрота і під керівництвом Бернгарда фон Лянґенбека Р. Фолькман сформувався як один з найвидатніших хірургів світу.

Як військовий хірург він брав чинну участь в «семитижневій війні» Прусії з Австрією 1866 року, у франко-пруській війні 1870-1871. Надалі залишався ґенеральним лікарем-консультантом четвертого армійського корпусу і піденної армії Пруссії.

Як професор хірургії вирізнявся незвичайним лекторським талантом. Свої лекції з хірургії ілюстрував прикладами з власної практики, літератури і навіть поезії, часто створеної експромтом. Авдиторії університету в Галлє на його лекціях були завжди переповненими.

Цікавився лікуванням вогнепальних поранень, ортопедичною хірургією, розробляв методи резекції суглобів, зокрема – при кістковому туберкульозі. Описав ішемічні паралічі та контрактури, що їх названо синдромом Фолькмана. На прохання Теодора Більрота і Франца барона фон Пітта написав до «Підручника основної і спеціальної хірургії» (1864) розділ «Дисфункції скелетно – м'язової системи». Розробив низку хірургічних інструментів, з яких особливою популярністю донині користується ложечка Фолькмана для видалення ґрануляційної тканини.

Його хірургічна діяльність розпочиналася в період, коли оперовані хворі масово вмирали від наслідків інфікування ран, т. зв. гнильної гарячки та бешихи. Тож Фолькман одразу з ентузіазмом підхопив антисептичний метод лікування ран і доповідав про нього на ІІІ конгресі хірургів 1874 року. Сподівався «навернути на цей шлях» свого приятеля, що з ним дружив понад 20 років, дещо консервативного Теодора Більрота. Більрот «лістеризації» не спийняв, і це порізнило на деякий час двох мистецьки обдарованих хірургів (Теодор Більрот був досить знаним композитором і концертуючим піаністом). Лише повідомлення, що Більрот нарешті відрядив свого учня Йоганна фон Мікуліча для вивчення антисептики, врешті примирило розсварених друзів.

Разом з Ґуставом Сімоном (1824-1876) і Бернгардом Лянґенбеком (1810-1887) Ріхард Фолькман 1872 року заснував Німецьке Товариство Хірургів. Впродовж 14 років був секретарем цього товариства, а в 1886-1887 роках – його президентом. Заснував і редагував німецький науковий хірургічний журнал.

Він отримав титул Таємного Радника Медицини 1877 року, був посвячений у лицарі, а згодом до його прізвища долучився титул «фон».

В душі Ріхард Фолькман був поетом і казкарем. Любив розмовляти з простими людьми – селянами, ремісниками і міг годинами слухати розповіді старих людей. Потім записував їх і літературно обробляв. Його збірка казок «Träumereien an französischen Kaminen. Märchen” («Мрії біля французького коминка. Казки»), видана вперше 1871 року в Ляйпциґу, зачаровувала дорослих і дітей. Казки про сестер зі скляними серцями, про чортика, що в Кельнському соборі потрапив до чаші зі свяченою водою, про короля, що не вмів грати на дримбі чи про іржавого лицаря були у всіх на устах.

А ще користувалися широкою популярністю його книги «З хлоп'ячих років» (1876), «Поезія» (1877). Уже після смерті автора видано «Зібрання творів Ріхарда Лєандера» (Ляйпциґ, 1899). На текст вірша Ріхарда Фолькмана-Лєандера «Спогад» відомий австрійський композитор Ґустав Малєр написав пісню «Aus der Jugendzeit» («З часів юності»).

Ріхард Фолькман помер у віці 59 років в неврологічній клініці від нерозпізнаної хвороби спинного мозку, що супроводилася множинними паралічами і розладами ковтання їжі. Останні тижні споживав лише рідку страву. А проте, навіть на ложі смерті, був погідним, ввічливим, чемним, приязним, за день до смерті обговорював з колегами план наступної конференції…

Передмова для маленьких читачів

Дорогі діточки!

Цю книжечку написав для вас...Ні, не письменник! А може таки письменник, але, передусім, добрий і розумний німецький лікар Ріхард Фолькман, якому частенько доводилося лікувати і діточок і дорослих. Доводилося йому боротися зі смертю, яка заглядала у вічі маленьким пацієнтам, робити складні хірургічні операції, а потім подовгу сидіти біля лікарняних ліжечок, коли хворим діткам був потрібен особливий догляд. Вряди-годи розповідав їм казки. А потім вирішив видати їх друком, щоби й інші дітки, передусім – чемні дітки, а може й не зовсім чемні, трохи збиточні, могли перечитати перед сном одну з цих казочок і спокійно заснути, а назавтра прокинутися – бадьорими і, звичайно, чемними.

Спочатку лікар соромився того, що він пише казки. І навіть вигадав собі псевдонім «Лєандер». Бо воно ніби й не зовсім зручно підписувати тим самим прізвищем рецепти, наукові праці і …казочки. Але й так всі довідалися, що то казочки доброго доктора Фолькмана. Він був веселою, товариською людиною. Любив одягатися кольорово – у вишивану камізельку, оксамитову блузу, а під шиєю зав'язував барвисту хустку. Його любили всі: студенти, яких він вчив, дітки, яких він лікував, друзі… Полюбіть і ви, діточки цього доброго лікаря – казкаря.

Золота донечка

іля міської брами, за якою розстилалася квітчаста лука, стояв будиночок і жили в тому будиночку чоловік і жінка. А ще в них була малесенька донечка – одиначка. Її називали Золотою Донечкою. Це була мила, маленька істота, жвава наче ласочка. Одного погожого ранку пішла мама по молочко для доні, а тим часом маленька встала з ліжечка і прочинила двері на подвір’я. Ранок був чудовий, сонячний. Стоїть вона в нічній сорочині і думає: «Можливо, завтра падатиме дощ, тож сьогодні в самий раз прогулятися.» Не встигла подумати, а вже пустилася в дорогу – повз будинок, навпростець через квітчасту луку, а з луки – в чагарник. Як лиш увійшла вона поміж кущі, почала ліщина кивати гілками і сваритися:

«Ти, маленьке жабенятко,

Де матуся, де твій татко?

Де згубила черевички,

Чому ходиш без спіднички?

Як загубиш ще й панчішки,

То простудиш свої ніжки,

Повертайся до хатини,

Бо загубишся, дитино!»

Але дівчатко не слухало. Пробралося крізь чагарник, а за чагарником побачило великий став. На березі стояла качка зі своїми діточками – шістнадцятьма жовтенькими каченятками. З переляку почала качка-крячка крякотіти-голосити. Побігла вона назустріч Золотій Донечці і роздзявила дзьоба, ніби хотіла її з'їсти. Але маленька не налякалася, попрямувала до качки і сказала:

«Ти, крякухо не кричи,

Стули дзьобик, помовчи!»

«Ах,-сказала качка-крячка - це ти, Золота Донечко. А я тебе не впізнала, тож не гнівайся. Ні, ні, я знаю - ти нас не скривдиш. Як тобі поводиться? Чи здорові твої мама й татко, що у них чувати? Це просто чудово, що ти нас відвідала. Це превелика честь для нас! А ти дуже вчасно прокинулася. Тож, мабуть, хочеш оглянути наш ставок!? Який чудовий краєвид, чи не так, маленька?»

Коли качка нарешті перестала крякати, Золота Донечка запитала: «А скажи мені качко, де це ти роздобула аж шістнадцять канарочків?»

«Канарочків?! –обурилася качка,- та це ж, перепрошую, мої дітки.»

«То чому ж вони співають, а не крякають, і пір’ячка у них немає, а лише волоссячко. Чим же ти їх годуєш?»

«Вони п'ють чисту воду і їдять дрібненький пісок.»

«Але ж від такої їжі вони ніколи не виростуть!»

«Проте,- сказала качка,- Господь Бог дбає про них, то ж час від часу вони знаходять у піску якийсь корінчик, а у воді – хробачка або слимачка.»

«А де ж міст через ставок?»-запитала Золота Донечка.

«Немає у нас моста,- відповіла качка,- на превеликий жаль, немає. Але, якщо тобі дуже треба на той берег, я тебе охоче перевезу.»

Качка притягнула до берега лист водяної лілеї, дівчатко сіло на нього, качка схопила дзьобом довге стебло і потягнула маленьку на той бік. Їх супроводили всі маленькі каченятка.

«Дякую тобі, качко!-сказало дівчатко і ступило ніжками на берег.»

«Не варт подяки!» - відповіла качка і додала: «Якщо я ще коли-небудь буду

тобі потрібна, знай, дитино, я до твоїх послуг. Поклонися від мене своїм батькам. Бай-бай!»

На тому боці ставка була ще краща лука, тож Золота Донечка продовжила свою прогулянку. Незабаром вона побачила лелеку, підбігла до нього і привіталася: «Доброго дня, лелеко!» А потім запиталася: «А що це ти заїдаєш, щось таке зелене на вигляд і квакаюче?»

«Це такий особливий салат,- відповів лелека,- такий собі салат - стрибунець, Золота Донечко!»

«То дай і мені, бо я вже зголодніла!»

«То їжа не для тебе»,- сказав лелека. Пішов до ставка, занурив довгий дзьоб у воду і вийняв золотий келих з молоком. Тоді підняв крило і з-під нього випало тістечко - цукрова трубочка. Золоту Донечку не потрібно було двічі просити, вона присіла на траві, попоїла і напилася молока. А тоді чемно подякувала:

«Дякую тобі, цибатий!

Будь щасливий і багатий!»

І дівчатко побігло далі. Незабаром воно побачило маленького блакитного метелика, що літав понад квітучою лукою. «Ти, маленький, блакитний…не знаю, як тебе звати, може побігаємо наввипередки?» -«Дуже радо – відповів метелик,- лише не бери мене ручками за крильця, бо я тоді не зможу літати.»

Вони досхочу набігалися лукою і не зчулися як стало вечоріти. Коли настали сутінки, Золота Донечка сіла на траві і подумала: вже час лягти спати, отже вже саме впору повертатися додому. І коли вона так сиділа, зауважила, що травинки і квіти теж втомилися і схилилися до землі. Сонна стокротка схилила голівку і задрімала, потім прокинулася, оглянулася навколо сонними очками і знову схилила голівку. А біла ромашка (це була, напевнее, її, стокротчина, мама) сказала:

«Стокроточко, ангелочку,

Одягни нічну сорочку,

Годі стоячи дрімати,

Можеш стебельце зламати!»

І стокротка спокійно заснула. Поправила свою білу шапочку, щоб не спадала і не лоскотала личко А вслід за нею заснула і матуся – ромашка.

Побачила Золота Донечка, що все навколо спить і її повіки стали важкими, очка стали заплющуватися. Дівчинка примостилася на траві і заснула..

А тимчасом її матуся бігала з кімнати в кімнату, шукала свою донечку і гірко плакала. Заглядала до кожного кутка, під сходи, під ліжка. Побігла на луку, в чагарник, до ставка. На той берег вона напевне не дісталася – подумала мама. Вона знову повернулася додому, обшукала кожен кутик, заглянула під кожне ліжко, під сходи. Немає… І знову побігла на луку, в чагарник і до ставка. І чим більше бігала, тим більше плакала в розпуці. А тато тим часом оббігав ціле місто і запитував кожного зустрічного, чи не бачив він, бува, його Золотої Донечки.

А коли зовсім стемніло, прилетів один з тих дванадцяти Ангелів, що то кожного вечора облітають увесь світ, щоби перевірити, чи не заблукалася десь маленька дитинка, а якщо знайдуть її, то приносять до рідної матусі. Як лише Небесний Посланець побачив, що на луці спить Золота Донечка, обережно підняв її, щоби не розбудити, полетів до міста і став виглядати той будинок, що в його вікнах ще світиться. «Це і є, либонь, той дім,- подумав Ангел, коли побачив яскраво освітлені вікна в будиночку батьків Золотої Донечки,- з якого зникла ця маленька дівчинка.» Він заглянув у вікно: за столом сиділи батьки Золотої Донечки, тримали одне одного за руки і плакали. Ангел тихенько прочинив двері, поклав дівчинку під сходи і відлетів.

А батьки далі сиділи за столом і плакали. Нараз жінка встала, запалила ще одну лампу і обійшла з нею ще раз усі кутки, заглянула під кожне ліжко.

«Жінко,-сказав батько. Ти ж уже не раз оглядала кожен куток і заглядала під ліжка та й під сходи, але все надаремно. Лягай до ліжка. Наша донечка, напевне, впала до ставка і втопилася.»

Та жінка не послухалася. Вона знову оглянула всі закутки і посвітила ліхтарем під сходи…Тут лежала її донечка і спокійно спала. Мати так закричала з радості, що чоловік збіг по сходах, як ошпарений. Він тримав на руках Золоту донечку і очі його сяяли радістю. А маленька спала, бо сьогодні вона ду-уже втомилася.

«Де вона була?! Де ти її знайшла?!» - кричав він схвильвано.

Вона лежала під сходами і спала – відповіла жінка,- але я сьогодні вже не раз заглядала під оці сходи…»

Чоловік похитав головою і сказав: «Цього не можна пояснити так просто, матусю. Лише Богові треба дякувати, що наша Золота Донечка повернулася!»

Про чортика, що впав у свячену воду

и, звичайно, знаєте, а якщо й не знаєте, то, либонь, здогадуєтеся, що з чортами частенько трапляються різні неприємні історії. Бо ж і , приміром, той чоловік, у котрого розболілися зуби, і той, у кого відірвалася підошва , тож доводиться йому босоніж марширувати бруківкою, а надто вже той, кому наречена на іменини чи уродини замість карточки з побажаннями прислала лист про розірвання стосунків, неодмінно скаже: «Ну й чортівська невдача!»

Ото ж, власне, одного дня чортик, що нишпорив у Кельнському соборі, сподіваючись спокусити товстенького ченчика чи, бодай, стареньку богомільну сестричку, ненароком зашпортався, спіткнувся і…шубовснув у саму чашу зі свяченою водою. Ви б лише побачили, які гримаси він корчив, як борсався і хлюпався, як каламутив воду, щоби якнайшвидше вибратися на сухе. А коли вже виборсався з чаші, то тріпався так завзято, як мокрий пес. А сталася ця пригода саме у різдвяний час, тож чортик клацав зубами з зимна, та ще й боявся, щоби присутні молільники його не побачили та не підняли на кпини.

«Що ж мені робити?» Чортик оглянув себе з голови до ніг. «Ні, ні, в такому вигляді мені не слід з'являтися дома…тобто в пеклі. Бабуся вичитає мені до-о-овгу нотацію… Тож піду, мабуть, на кілька годин до країни маврів. Там тепло, там я обсохну. Окрім того, там сьогодні страчуватимуть злочинців. От буде весело! На щастя, мій театральний бінокль в кишені. Сказано-зроблено. І чортик попрямував до країни чорних людей, споглядав страту злочинців і плескав у долоні. А коли його жупан висох, чортик повернувся додому – тобто у рідне пекло.

Коли він увійшов до кімнати, бабусине обличчя набуло фіялкового кольору, а згодом пожовтіло, наче шафран. «Де ж це ти пропадав, волоцюго, на кого ти схожий? Чи ж не до церкви занесла тебе нечиста, перепрошую - чиста сила!?» І чортик, хоч не хоч, заникуючись, розповів їй про свою пригоду.

«А-ну, роздягайся!» - скомандувала бабуся. І чортик слухняно зняв свій жупанець і так натягнув на вуха картату бабусину перину, що його чорні копитця стирчали з-під неї; а це тому, що йому стало дуже-дуже соромно. Бабуся схопила жупанець двома пальцями, достеменно так, як кухарка тримає за хвіст спійману мишу. «Б-р-р-р!» - аж затрясло її. Тоді добряче прополоскала жупанець у рівчаку, що ним спливають усі пекельні нечистоти. А опісля розвісила його на кріслі перед вогнищем. Жупанець висох і чортик вже висунув з-під перини першу ногу, з твердим наміром встати і одягнутися. Та бабуня знову обнюхала одяг. «Фе!-сказала вона.- як то важко, мої дорогі, позбутися того церковного смороду!» Тоді принесла сажі, собачої шерсті і ошурків з кінських копит, змішала всі ці запашні речі і виваляла в них одяг. «Нарешті,-сказала вона,- твій жупанець пекельно чистий і має чортівськи приємний запах. Тепер ти можеш з'явитися в порядному чортівському товаристві. Але пообіцяй мені, що така ганьба більше не повториться. Бо чорт і церква – речі несумісні. Зрозумів!?»

Про невидиме королівство

а узгір’ї, що за чверть години ходи від села, в маленькій хатині, жив собі молодий селянин, Єрґ на ім’я, а з ним – старенький батько. Мали вони досить поля, щоби прогодуватися працею своїх рук. Одразу за хатиною розпочинався ліс. Дуби й буки у ньому були такими старими, що внуки тих, хто їх посадив, давним-давно повмирали. На узліссі лежав старий млинарський камінь, хто-зна ким і звідкіля привезений. Хто б лиш присів відпочити на цьому камені, не міг не замилуватися мальовничим краєвидом. Перед ним простягалася чудова долина, що нею струменіла річка, а потойбіч річки підіймалися гори.

Закінчивши працю в полі, Єрґ любив довго-довго сидіти на цьому камені; зіпершись ліктями на коліна він обіймав долонями голову і довго, годинами, мріяв... Його мало хвилювало те, що діялося в селі, у світі. Він так заглиблювався у свій власний світ, поринав у свої мрії, що люди прозвали його Єрґом-мрійником. Та це його мало хвилювало.

З віком Єрґ ставав усе замкнутішим. А коли помер батько, він поховав його під старим дубом і геть замкнувся у своїх мріях. Все частіше сидів він на старому млинарському камені і спрямовував свій замріяний погляд ген туди,

углиб зеленої долини, спостерігав, як її заповнює вечірня мряка, як вона окутує пеленою гори потойбіч річки. Спостерігав, як темніє небо, а на ньому розсипаються мерехтливі зорі і сходить ясен місяць. Теплó огортало його мрійливу душу. А згодом хвилі невидимої вже річки, десь там – у долині, розпочинали свою пісню...тихенько, а тоді все гучніше і виразніше. Вони співали про ті високі гори, що в них, з маленьких джерелець народжувалася річка, про далеке-далеке море, куди вона несе свої води, про русалок, що причаїлися в річкових глибинах... А тоді й ліс починав шуміти. Ні, ні, зовсім не так, як то шумить звичайний ліс. Він пошепки розповідав про різні дивовижні речі. Звичайно ж, найбільше дивовижних історій знав той старезний дуб, що під ним спочивав його батько. А цікавим зіронькам так хотілося полетіти вниз і впасти у той старезний ліс-діброву, або ж скупатися в блакитних хвилях річки, а при тому ще й послухати, про що вони гомонять. Мерехтіли вони і тремтіли, як ото тремтить з нетерплячки людина, що їй не терпиться почути щось дуже-дуже цікаве. Тож ті ангелики, що то кожен з них пильнує свою зірочку, стримували їх, кажучи: «Зіроньки-мерехтілочки, не робіть-но дурниць, та ж ви вже старенькі, кожній з вас скількись там тисяч років, а ви – наче пустотливі діти. Залишайтеся на місці і старанно світіть!»

Таки справді, чарівною вона була, ота долина... А проте все, про що ми щойно розповіли, міг почути та побачити хіба що Єрґ. Ніхто інший. Бо то ж були звичайні, прості люди. Що ж вони могли знати! Час від часу валили вони котресь дерево – велетня. Розпиляють його, поколють на дрова і тішаться: «Вже маємо на чому варити їжу і ранкову каву!» А в тій чарівній річці їм було вельме зручно полоскати білизну. Коли ж зірочки дуже вже яскраво мерехтіли на небі, вони казали: «Чи не на мороз це? Як би там наша картопля не замерзла!» Звісно, не знали вони того, що знав Єрґ, тож лише підсміювалися з нього. Що вже тут дивуватися!.

Якось, коли він отак сидів на камені і розмірковував, чому це він такий самотній на цьому світі, зморив його сон. І приснилося йому, ніби з неба звисає золота гойдалка на двох срібних линвах, кожна з них прикріплена до якоїсь зірки. А в гойдалці сидить чудова принцеса і гойдається так високо, що гей... То злітає аж до неба, то знову спускається аж до землі. І за кожним разом, коли гойдалка зближається до нього, принцеса плескає в долоні від утіхи і кидає йому троянду. Та раптом линви увірвалися і принцеса полетіла ген на небеса. Все дальше і дальше летіла вона, аж зовсім зникла. Єрґ прокинувся, оглянувся і побачив поруч з каменем букет троянд.

Наступного дня Єрґ знову заснув і сон повторився. А коли він прокинувся, знову побачив поруч букет троянд.

Так тривало впродовж тижня. І Єрґ-мрійник задумався, що в цьому сні повинно бути щось пророчого, якась звістка, бо ж сон повторявся кожного вечора. Він зачинив свою хатину і пішов у світ за очі шукати ту принцесу.

Після тривалої мандрівки він побачив ген далеко незнайому країну, що над нею низько висіли хмари. Пішов у цьому напрямку, але потрапив до великого лісу. Раптом до нього донеслися страшні крики і стогони. Єрґ поспішив туди, звідки доносився галас і побачив на землі поважного сивобородого старця. Двоє майже голих волоцюг у залишках лахміття, що ледь прикривало їхнє тіло, стояли біля нього навколішки і намагалися задушили нещасного. Єрґ став гарячково розглядатися за якоюсь зброєю. Але не знайшовши нічого більш придатного, у відчаї відламав велику гілляку. Як тільки він схопив цю ломаку обіруч, вона перетворилася на потужну алебарду. Він накинувся на обох голих посіпак і так їх почастував, що ті кинулися навтьоки. Тоді допоміг поважному старцеві встати, заопікувався ним, відтак запитав, що це за голі гультяї заповзялися на його життя.

Старенький представився йому Королем Мрій, що править державою мрійників, або ж Королівством Снів. А сьогодні він, гуляючи лісом, ненароком збився з дороги і порушив кордон іншого королівства – Імперії Голої Дійсності. Як лише королеві голої держави донесли про цю «диверсію», він відрядив двох посіпак, щоби ті підстерегли ненависного сусіднього короля і задали йому чосу.

«Чи ж ти, шановний, чимось скривдив сусіднього короля?»-запитав Єрґ.

«Боже борони,- відповів король,- а проте він через будь-яку дурницю шаленіє. Така вже у нього вдача. А мене він чомусь особливо ненавидить!»

«А чому ті гайдуки, що на тебе напали, були голопузими?»

«Влучно сказано,- відповів король,- це голодранці в прямому розумінні слова. Бо ж у них така мода – ходити голяка, мовляв, це якнайбільше відповідає поняттю голої дійсності. Та й сам король парадує голяком і нітрохи не соромиться. Огидний народ! Але годі про них. Ти, друже врятував мені життя, тож, щоби тобі віддячити, я хочу показати тобі мою країну, найгарнішу у світі. Бо це – Країна Мрій, Країна Снів. А всі мої піддані – це мрії і сни.

Король занурився у ліс, а Єрґ пішов услід за ним. Так вони дійшли до того місця, де хмари висять зовсім низько над землею. Король вказав на потаємну ляду, щось, ніби вхід до пивниці, захований в чагарнику. Вони підняли ляду, зійшли вниз п’ятьмастами східцями і потрапили до величезної, нескінченої печери, яскраво освітленої. І побачив Єрґ невимовну, небачену красу. Великими озерами пропливали зелені острови, що на них збудовано казкові замки. Щоби потрапити до такого замку, потрібно було лише стати на березі і сказати:

«Замку, замку милий мій,

Припливи сюди як стій!»

І острів разом з замком приставав до берега. Були там і інші замки, побудовані на хмарах, Вони повільно, повагом ширяли в чистому небі. Але варт було лиш вимовити:

«Ти спустись, мій замку, з неба

І впусти мене до себе.»

І замочок на хмарі помаленьку спускався на землю.

А ще були сади, що в них цвіли чудові квіти: вдень вони пахли, а пóночі світилися, наче кольорові ліхтарики. На деревах сиділи птахи, що вміли розповідати чарівні казки. І ще було багато-багато такого, що і не запам’ятаєш. Тож наш Єрґ ніяк не міг опам’ятатися, так його все це зачарувало.

«А зараз я покажу тобі моїх підданих – це Мрії-сни. Вони у мене різні, а точніше – трьох різновидів: Гарні сни, як ти, напевне, сам розумієш, призначені добрим людям, погані – злим. А є ще у мене сни-ґномики. Ці збиточники призначені для жартів, незлобливих псот, бо ж і мені, королеві, інколи набридають серйозні королівські справи і хочеться пожартувати.

Король повів його до замку, збудованого якось по-чудернацьки, так, що самим своїм виглядом він, мимо волі, викликав сміх. «Ось тут мешкають ті самі ґномики,- сказав він,-маленький, спритний і хитрий народець. Нешкідливий, але глузливий, лукавий і забавний, аж гей…Іди-но сюди, мій маленький,- покликав король одного з ґномиків,- і хоч на хвилинку будь серйозним. Знаєш, Єрґу, що ця шельма виробляє, коли я йому, як виняток, дозволяю зійти на землю? Він забігає до першого-ліпшого будинку, хапає чоловіка, який спокійно спить під периною, несе його притьмом на дзвіницю і коміть головою кидає додолу. А сам стрілою мчить сходами вниз, ловить чоловіка на руки швиденько несе його додому і вкладає до ліжка. А чоловік стогне уві сні, потім прокидається, протирає заспані очі і мимрить під носом: «Милий Боже, що це мені наснилося. Ніби я падаю з високої вежі. Сон – мара! І то насниться ж таке!»

«То оце він, негідник,- вигукнув Єрґ, та ж він і в мене побував! Нехай но ще наважиться, задам я йому такому-сякому чосу!»

«Та й цей не набагато кращий,-сказав Король Мрій,- гавкає наче пес, а сили у нього як у велетня. Коли, бува, когось уві сні охоплює жах, він тримає його за руки і за ноги, щоби не зірвався зненацька і не покалічився.»

«Ага, то ми з ним знайомі! - вигукнув Єрґ - Мрійник. Таки справді, коли уві сні хочеш утікати, твої руки стають нерухомими, наче дерев’яними. Хочеш поворухнути рукою чи ногою – куди там! А то знову присниться, що то не кудлатий пес на тебе навалився, а ведмідь, чи розбійник, чи ще якась мара, крий Господи.»

«Що ж, я забороню їм приходити до тебе, Єрґу – Мрійнику,-заспокоїв його Король. Погані сни призначені не для тебе, а для лихих людей..»

Отак розмовляючи вони зайшли до якогось огидного приміщення, оточеного високим муром і зачиненого залізними дверима. Тут снували якісь страхітливі постаті і жахливі потвори. Деякі з них нагадували людей, інші знову були наполовину людьми, а наполовину – звірями. Наляканий Єрґ подався назад – до залізних дверей. Проте Король заспокоїв його: «Не хочеш оглядати сни, призначені лихим людям? Не будеш!» А проте закликав потворного велетня, що ніс під кожною пахвою по млинарському каменю. «Розкажи нашому гостеві, що ти сьогодні робитимеш!»-звелів Король.

Велетень втягнув голову в плечі, скривив уста в огидній посмішці – від вуха до вуха, шкірячи зуби: «Я саме збираюся до того багача, що його батько голодує. Коли одного разу старенький сидів на кам’яних сходах синівського будинку, просячи хліба, син покликав наймитів: «Ану, женіть звідсіля того старого паяца!» Тож я схоплю його цієї ночі і перемелю між оцими жорнами його кісточки на дрібний мак. А коли він стане таким м’яким і рухливим, я схоплю його за комір, потрясу ним і скажу: “Ось, бачиш, як ти гарно тіпаєшся, паяцику!» А він потім прокинеться, клацатиме зубами і попросить жінку принести ще одну перину, бо його проймають дрижаки... І як тільки він знову засне, я повторю все спочатку!»

Вислухавши велетня, Єрґ-Мрійник став пробиратися до дверей, тягнучи за собою Короля. «Ні хвилини я не залишуся з цими страхітливими снами. Та ж це жахливо!»

Тоді Король повів його срібними стежками пречудового саду, обабіч яких стояли золоті лавочки і цвіли квіти зі шліфованих самоцвітів. Тут прогулювалися добрі сни. Першим сном, що його вони зустріли, була молода бліда жінка, що несла під одною пахвою іграшковий кораблик, а під другою – скриньку з забавками. «Хто це?» - запитав Єрґ.

«Кожного вечора ця добра, ласкава жінка відвідує уві сні хворого хлопчика-сирітку, що його мама недавно померла. Впродовж дня він залишається сам-один і ніхто про нього не турбується. Зате уві сні приходить Вона, голубить його, бавиться з ним і розповідає добрі казки. Залишається з ним усю ніч. Він швидко засинає, тому вона поспішає. А інші добрі сни прийдуть трохи пізніше. Ходімо далі. Якщо хочеш все побачити, мусимо поспішити.»

Вони попрямували вглиб садка, а по дорозі їх минали гарні сни. Ішли чоловіки і жінки, старенькі і діти, всі усміхнені, гарно зодягнені. Вони несли в руках різні гарні речі, яких лиш можна собі побажати. Нараз Єрґ-Мрійник зупинився як вкопаний і закричав так, що всі обернулися в його бік. «Що трапилося?»-запитав Король.

«Це ж моя принцеса, та сама, що так часто приходила до мене і дарувала троянди – захоплено вигукнув Єрґ-Мрійник.

«Слушно, друже!» - відповів Король. «Це справді вона. Мусиш визнати, я посилав тобі чудовий сон. Либонь найкращий з тих, що є в моїх коморах.»

Єрґ підбіг до принцеси, що саме сіла на свою золоту гойдалку і розгойдалася. А вона, як лиш побачила Єрґа, зразу зіскочила з гойдалки і потрапила в обійми хлопця. А наш мрійник лише взяв її за руку та посадив на золоту лавочку. І вони щебетали про те, як це так чудово і доречно, що вони знову зустрілися. І знову про те саме від початку.

А Король ходив туди-сюди головною срібною алеєю, заклавши руки за спину. Час від часу поглядав на годинник, бо ж час спливав, а Єрґові і принцесі потрібно було так багато розповісти одне одному. Нарешті він таки підійшов до молодят і сказав: «Ну, діточки, досить. Єрґові далеко до дому, а затримати його тут на ніч я не можу. Адже у нас немає ліжок, бо сни, самі тямите, ніколи не сплять. Ти ж розумієш, Єрґу-Мрійнику, саме вночі сни-мрії сходять на землю до людей. А ти, Принцесочко, збирайся. Одягни рожеву сукеночку, а тоді зайди до мене, я тобі розповім, кому маєш цієї ночі з’явитися уві сні і що маєш сказати.”

Коли Єрґ-Мрійник почув ці слова, йому стало так сумно, як ще ніколи в житті. Він встав і і промовив твердо і впевнено: «Пане Королю! Я не залишу мою принцесу ні сьогодні, ні взагалі ніколи. Або залишайте мене тут, або віддайте її мені і відпустіть на землю. Я не житиму без неї, бо дуже-дуже сильно її покохав!» При цьому на кожному Єрґовому оці з’явилася сльозинка, розміром з лісковий горіх.

«Єрґу, Єрґу,- відповів Король,- це ж найкращий сон, який лиш у мене є. А проте, ти врятував мені життя, то ж.. нехай уже... Бери свою принцесу і йди з нею на землю. Та, як лише станеш на землі, зніми з голови принцеси срібну вуаль і кинь її мені назад. Отоді твоя принцеса стане людиною з тіла і крові, як кожна людська дитина; бо ж зараз вона – це лише сон, мрія...»

Але Єрґ-Мрійник набрався сміливості і ще раз звернувся до Короля: «Дорогий Королю, твоя ласка безконечна, а доброта – безмежна, тож зваж на ще одне прохання. Як бачиш, я вже маю принцесу, а що ж це за принцеса без королівства. Тож чи не міг би ти подарувати нам бодай малесеньке королівство?»

На це Король відповів: «Видимими, зримими королівствами я не володію, юний друже! Лише невидимий світ мені підвладний. З тих невидимих королівств, проте, я подарую тобі найкраще і найбільше, повір мені.»

Єрґ-Мрійник запитав, що ж він робитиме з цим невидимим королівством. На це король спокійно пояснив йому, що все у нього попереду, що він переживе своє блакитне чудо і оцінить те щастя, яке йому принесе невидиме королівство. «Зваж, зі звичайним, видимим королівством завжди виникають клопоти. Наприклад: ти, король видимого королівства, лише прокинувся, а на тебе вже чекає міністр: «Ваша Королівська Величносте, на державні справи вкрай потрібно тисячу талярів!» А в скарбниці вітер свище, ні таляра не залишилося. Що робити? Або ж знову така ситуація: ти програв війну і інший король, той, що тебе переміг, одружується з твоєю принцесою, а тебе кидає до в’язниці. В невидимому королівстві такі речі неможливі.»

«Але ж яка користь з королівства, що його не можна побачити?» - не вгавав Єрґ.

Король постукав йому пальцем по чолі і сказав: «Ну й дивна ти людина, таж і ти і принцеса його вже бачили. Бачили замки і сади, луки і ліси, що належать вашому королівству. Чи ж не так? Ви живете в ньому, гуляєте і можете з ним зробити все, що завгодно; тільки інші люди цього не побачать.

Це, зрештою, сподобалося Єрґові-Мрійнику, бо він, кажучи по совісті, вже боявся , що люди зі села дивитимуться на нього скоса, коли він повернеться королем, та ще з королевою.

Вони тепло попрощалися з Королем, подолали п’ятсот східців і, коли опинилися на землі, Єрґ зняв з принцеси срібну вуаль і кинув униз. Він хотів зачинити ляду, але вона стала настільки тяжкою, що вирвалася йому з рук. Роздався галас, що нагадував залп сотні гармат, і Єрґ знепритомнів.

Коли повернулася свідомість, Єрґ-Мрійник сидів на млинарському камені на узліссі, а біля нього сиділа принцеса з тіла і крові, звичайна вродлива сільська дівчина. Вона гладила його по руці і казала: «Мій дурненький, добрий, любий хлопчику, ти так довго не насмілювався сказати мені, як ти мене кохаєш! Чи ж ти боявся?» Місяць зійшов і залив примарним світлом долину і річку. Хвилі плюскотіли об берег і тихо шумів ліс. А вони все сиділи і розмовляли. Та зненацька якась ніби маленька чорна хмаринка закрила місяць, а тоді раптом те, що здавалося хмарою, впало до їхніх ніг. Це було щось, наче складена в багато разів хустка. Вони підняли її і розпростували. Це була велика мапа. Посередині пливла річка, а на її берегах милували око чудові міста, густі ліси, ген далі виднілися блакитні озера. Вони зрозуміли, що це – подарунок Короля Мрій. А коли вони поглянули на свій будиночок, побачили казковий замок зі скляними сходами, оксамитовими шпалерами, з гостроверхими вежами і дахами з блакитної черепиці.. Вони взялися за руки і увійшли до замку, де зібрался їхні піддані і вітали їх низьким поклоном.

Зазвучали труби й роги, загримотіли барабани і литаври, а хлопчики-пажі йшли попереду і сипали пелюстки квітів їм під ноги. Бо ж вони були королем і королевою.

А наступного ранку по селу пронеслася блискавкою вістка, що той Єрґ-Мрійник повернувся з мандрів і привів зі собою дружину. «Нарешті вчинив щось розсудливе,- розповідав один селянин,- одружився. Я бачив їх сьогодні вранці, коли ішов до лісу. Стояли собі на ґанку.» «Взагалі то нічого особливого, звичайне собі дівча, невеличке таке, хирляве,- додав другий,- і бідненько одягнене. Бо й звідки? Звідки, коли він небагатий!»

Отак плескали язиками немудрі люди; чи ж могли вони помітити, що то – принцеса. І що скромна хатина на узліссі перемінилася в чудовий палац. Прості і заклопотані повсякденними ділами, вони й не зауважили, що поруч з ними з’явилося невидиме королівство, те, що впало Єрґові з неба.

А зрештою, його зовсім не обходили ті простаки, бо ж він жив зі своєю королевою в їхньому королівстві і був цілком задоволений своєю долею. У них згодом завелося шестеро діточок, кожне наступне – ще вродливіше і розумніше за попереднє. Звісно, всі вони були принцами і принцесами. Та про це ніхто і не здогадувався. Бо селяни з сусіднього села – це були прості люди, далекі від усяких вигадок і мрій...