Їрґен Торвальд

Цісарська інтермедія

ПЕРЕКЛАД та коментарі професора Олександра Кіцери

Львів 2011

Дорогий читачу, колеґо! Дарую Тобі вперше перекладений українською мовою твір Їрґена Торвальда (Jϋrgen Thorwald), великою мірою пов’язаний не лише з історією онколарингології, але і з питаннями медичної етики. Твори Їрґена Торвальда написано на підставі спогадів його дідуся по материнській лінії Г. С. Гартмана (помер 1922 року), американського лікаря і мандрівника німецького походження, історика хірургії. Дві книги, присвячені історії хірургії мають спільну назву «Das Jahrhundert der Chirurgen» і побачили світ в Німеччині 1956 року. Перекладач використав ілюстрації в різних джерел і вставив їх до тексту.

Розглядаючи історію розвитку органної хірургії важко було б назвати орган, що його хірургічне лікування набуло більшого оприлюднення, ніж гортань (горлянка), передусім з огляду на особу пацієнта. Трагедія німецького престолонаслідника, а згодом цісаря Фрідріха ІІІ, додала історії розвитку хірургії горлянки понурої слави.

Рис.1. Фрідріх ІІІ (1831-1888)

Мені вдалося глибше вивчити історію хвороби Фрідріха ІІІ не лише через знайомство з найвизначнішими лікарями, які стали дієвими особами цієї драми, як то кажуть, ще перед підняттям завіси, але й, передусім, завдяки зустрічі і наступній дружбі з людиною, про визначну роль якої донині пишуть небагато і лише в загальних рисах. Маю на увазі Фелікса Семона, визначного представника міжнародної ларингології на зламі ХІХ і ХХ століть. Ми зустрілися з ним в National Hospital у Горслі.^. Цей останній відрекомендував Семона, як свого приятеля. Вони, мовляв, разом досліджували кору мозку, намагаючись відшукати її функціональні центри, які керують рухами голосових складок.Коли ми вийшли з палати Джілбі, Горслі сказав Семонові: -Доктор Гартман випадково став свідком цієї операції. Він прибув до Лондона з цілком іншої причини. Ще в Нью Йорку до нього дійшли звістки про хворобу німецького престолонаслідника. Отож він вирішив на місці отримати інформацію від Мекензі (Mackenzie).

Рис. 1. Нейроларинголог Фелікс Семон (Felix Semon, M.D.)

Я зауважив, що Семон нашорошив вуха. –Так, - підтвердив я,- ми познайомилися з Мекензі декілька років тому, коли він заснував власну лікарню хвороб горлянки на Ґолден Сквер, згодом я нянеодноразово відвідував його. Мені здається, що випадок з престолонаслідником наче б то не стосується хірургії.

Семон зупинився. Глянув на мене з виразом здивування на обличчі, спершу незрозумілим для мене, а згодом сказав: - Ні! Ні, я не погоджуюся з вашою думкою. Якщо ви справді цікавитеся найновішими досягненнями хірургії гортані і можливістю їх застосування щодо престолонаслідника, охоче вам допоможу. Горслі знає, де мене знайти.

Рис.3

Професор Віктор Александр Гаден Горслі, фізіолог, нейрохірург (1857-1916)

Семон попрощався і сів до свого елєґантного екіпажу з двома машталірами на козлах, а Горслі запросив мене до своєї карети. –Якщо ви справді хочете пізнати закуліси цієї драми, - сказав Горслі, - скористайтеся нагодою, що її вам запропонував Фелікс Семон. Мекензі – це самітник, сповнений протиріч, у нього немає справжніх друзів.

Хто його знає, як це сталося, що його запрошено до Берліна. А ще він надто суб’єктивний, тож, звичайно, його не можна розцінювати, як вірогідне джерело інформації. Якщо хтось в Лондоні знає докладніше про цей випадок, то це хіба що Семон. Зрештою, він німець за походженням.

За час поїздки я ще довідався, що Семон студіював в Берліні. У Відні познайомився з гортанним дзеркалом і зацікавився новою спеціальністю – ларингологією. До Лондона прибув з науковою метою і залишився там. Як фахівець мав велику практику. Два роки тому лікував Ґлєдстона (Gladstone) і настільки швидко подолав його ларингіт, що той знову міг виголошувати промови в часі виборчої кампанії. Окрім цього в низці випадків він настільки швидко розпізнав рак горлянки, що хворі після операції надовго, а то й цілковито поверталися до здоров’я.

Я запитав, звідки Семон так докладно обізнаний з хворобою німецького престолонаслідника. Горслі відповів: - Дуже просто. Адже він навчався з двома синами німецького канцлєра Бісмарка, а принаймні з одним із них приятелював. Знає берлінських лікарів, зокрема ларингологів. Він також близько знайомий з Мекензі, бо якийсь час був його асистентом в Throat Hospital на Ґолден Сквер. То було його перше місце праці в Лондоні, після чого він зважився відкрити власну практику. Семон переклав німецькою мовою відому книгу Мекензі про хвороби горла, до якої додав свої сумлінні коментарі. А проте, уже віддавна, Семон рішуче припинив контакти з Мекензі. Коли ви відвідаєте його, то напевне щось з’ясуєте про причини цього розриву. Так чи так, усе ж це один з найоб’єктивніших, а до того ж порядних і сміливих людей, яких я знаю. У нього гарний будинок і ще гарніша дружина, також німкеня. Взагалі, це виняткова людина. Ви таки конче відвідайте його. Гадаю, не пошкодуєте.

Горслі таки мав рацію. Я ніколи не шкодував, що близько пізнав його. Минуло зо два дні і ми зустрілися в його будинку на Вімпл Стріт. Саме тут я довідався про початок хвороби німецького престолонаслідника. Тло, на якому розгорталася хвороба, знало лише найближче коло осіб. Картину доповнили розмови з іншими тогочасними свідками трагедії. На тій підставі намагаюся відтворити їх.

Приблизно три місяці тому, шостого березня 1887 року перед полуднем, Карла Ґергарда, від двох років - професора внутрішніх хвороб Берлінського університету, цілком несподівано викликано до палацу престолонаслідника. Його зустрів особистий лікар, ґенерал медичної служби Вернер. Власне від нього Ґергард довідався, що престолонаслідник Фрідріх Вільгельм від січня має вперту хрипку, Спершу на неї не звертали особливої уваги, адже дихальні шляхи престолонаслідника від юних літ були вразливими і вважалися слабим місцем цього назовні міцно збудованого чоловіка. Отож Веґнер (придворний лікар О.К) припускав, що принц простудився.

Престолонаслідник зустрів Ґергарда стоячи. Високий, стрункий, повний сил, широкоплечий, з густим ясним волоссям і борідкою та ясноблакитними очима – загалом, ідеал вроди багатьох німців і німкень, тим більше, враховуючи загальну симпатію до його політичних поглядів. Ґергард надто короткочасно перебував у Берліні і замало контактував з імператорським двором, щоби догадатися, що за цією постаттю, сповненою краси і блиску, приховується трагедія. Принц закінчував шостий десяток років, а проте все ще залишався лише престолонаслідником. Його батько, цісар Вільгельм невдовзі мав відзначити дев’яносторіччя.

Рис.4. Професор

Карл Якоб Адольф Христіян Ґергард, педіатр, ларинголог

(1833-1902)

Усе ще залишалося загадкою – чи довго імператор керуватиме державою. Скільки ж то років проминуло відтоді, від тих днів, проведених у Шотландії, коли молодий мрійник –наслідний принц вручив заледве п’ятнадцятирічній англійській принцесі Вікторії букет білого вересу, а її матір, королеву Вікторію попросив руки її найстаршої і найбільш розпещеної доньки... А й нині престолонаслідник плекає свою мрію про нову Німеччину, вільну від тої прусської геґемонії над іншими краями, що її, так йому видавалося, репрезентує його батько і канцлєр Бісмарк. З придворних кіл Лондона було відомо, що престолонаслідниця отримала від батька політичне виховання. Це виховання, поєднане з пасіонарністю та амбіційністю, формувало особистість, яка, хоча не дорівнювала

Принц очікував того часу, коли він зможе створити справжній німецький парламент і, таким чином, здійснити свої ідеалістичні мрії про «волю і закон для усіх» знівечити стремління Бісмарка до дружніх стосунків з Росією, налагоджуючи натомість мирні стосунки з Англією. Проте десятиріччя минали, а його мрії, як, зрештою, і мрії престолонаслідниці залишалися лише мріями.

Коли Ґергард шостого березня став віч на віч з престолонаслідником і, належно підготувавшись, вдався до дослідження, він ще не мав поняття про ці обставини.

Того часу гортань (горлянка) віднедавна стала доступною для дослідження і лікарських втручань. Цей глибоко захований орган, недоступний оглядові через рот без спеціальних допоміжних пристосувань, був проте, якщо йдеться про анатомічну будову, більш чи менш відомий вже єгипетським і римським лікарям. А проте лише на початку цього століття лікар з Ґрайфсвальду доктор Менде³ зумів спостерігати функцію голосових складок⁴ у живої людини.

Декількома роками пізніше віденські лікарі Tϋrk і Czermak впровадили гортанне дзеркало до лікарської практики. Відтоді стало можливим дослідження і лікування хворої гортані.

Отже колискою ларингології став Відень. Тож і Ґергард, хоча він не вважався фахівцем у цій ділянці медицини, усе ж допитливо займався діагностуванням і лікуванням хвороб горлянки.

Голосові складки престолонаслідника при огляді дзеркалом виявилися рівномірно почервонілими, На краєчку лівої голосової складки Ґергард зауважив довгастий, плаский, блідо- червоний вузлик. Рухомість голосової складки⁵ видавалася не порушеною. Констатація цього факту мала неабияке значення, бо ж досвід показував, що обмеження рухів свідчить про злоякісний

процес. Сам вузлик справляв враження доброякісного поліпа. Ґергард вирішив видалити цей поліп способом, що на той

Рис. 5.

Дзеркальна ларингоскопія за Чермаком

час практикувався, а саме з боку порожнини рота під контролем дзеркала. З цією метою ларингологи, поряд з фармакотерапією, розвинули спеціальну малу хірургію, впровадили у практику декілька інструментів: делікатні вигнуті щипці, дротяну петлю, а передусім - інструмент, з платиновим дротиком на кінці, що розжарювався електричним струмом; цим інструментом випалювали маленькі вузлики на голосових складках. До 14 березня Ґергард намагався впоратися з цим вузликом за допомогою дротяної петлі та зігнутого ножика

Надаремно. Увечері 14 березня він вперше спробував добитися успіху розжареним платиновим дротиком. Незважаючи на надзвичайну обережність, процедури були для хворого мукою. Вузлик виявився надто щільним. Розростався він дуже швидко, змінюючи вигляд з дня на день.

Нарешті, 20 березня вузлик випалено зовсім. Проте, коли минуло вісім днів, професор Ґергард констатував, що вузлик розрісся до попередньої величини. Ще ніколи він не бачив, щоб доброякісний новотвір так швидко відновлювався. Вперше зародилася підозра, що йдеться про раковий процес. Адже престолонаслідник був у віці, в якому найчастіше виникає рак гортані. Але через те, що і на цей час Ґергард не зауважив обмеження рухів голосової складки, він вдався до нової спроби випалювання вузлика доступом через порожнину рота. До сьомого квітня, в процесі щоденних візитів, вдалося випалити цей новотвір.

Рис.6 Ляйбмедик (придворний лікар) Авґуст Веґнер

(1819-1905)

Ще перед початком лікування ляйбмедик Веґнер запропонував лікування на німецькому курорті Емс, особливо популярному серед хворих на горлові недуги. Ґергард дав згоду на цю подорож, Він сподівався, що після повернення престолонаслідника він нарешті зможе встановити остаточний діагноз. На день повернення з Емс, 15 травня, Ґергард прибув до Потсдаму, щоби провести повторний огляд. Його найгірші передбачення справдилися. Голос став ще хрипкішим, аніж попередньо, новотвір значно збільшився. Але найгрізнішою ознакою було виразне обмеження рухомості лівої голосової складки.

Не підозріваючи нічого поганого, престолонаслідник наполягає на негайному випалюванні новотвору. Але Ґергард вже цілковито переконаний, що таке лікування не дасть результату; він пропонує запросити хірурга. На той час він вже не мав сумнівів, що це рак і лише видалення новотвору дало б шанс врятувати життя престолонаслідника.

Ґергард не був докладно обізнаний з великою хірургією гортані: вона ж бо розвинулась упродовж останніх п’ятнадцяти років. Знав проте два випадки, коли негайна операція зовнішнім доступом, тобто з боку шиї, дала тривалий позитивний результат. В одному випадку йшлося про лікаря д-ра Фромма, що його сім років тому оперував берлінський хірург Кюстер (Кϋster). Кюстер видалив уражену раком частину гортані. Оперований мав, щоправда, хрипку, але без перешкод працював за своїм фахом. Другий випадок стосувався хворого на прізвище Циґан (Zygan), якому три роки тому таким самим доступом видалено початковий рак горлянки. І цей хворий також живе, а єдиним слідом хвороби є хрипкий голос. Хірургом, що його оперував був професор фон Берґман.

Рис.7 Професор Ернст Ґустав Веньямін фон Берґман,

загальний хірург і нейрохірург (1836-1907)

Отож Ґергард запропонував запросити на консультацію Берґмана. Перед тим не перекинувся з ним ані словом, щоби не нав’язувати свою думку. 16 березня Берґман прибув до палацу престолонаслідника. Коли після огляду він залишився наодинці з Веґнером і Ґергардом, визначив пухлину як злоякісну епітеліому, яку, поза всякими сумнівами, слід якнайшвидше видалити.

Берґман дуже добре знав хірургію гортані. Він повною мірою усвідомлював, що пропонує. Перші спроби отримати доступ до гортані з боку передньої поверхні шиї і розкрити її порожнину для виконання хірургічного втручання відбулися, беручи за точку відліку описані події, десь сто років тому.

Француз Десо (Desault) запропонував розсікти ножем горлянку пацієнта; у нього в горлі застрягла вишнева кісточка, яка перешкоджала розмові і диханню. Проте тогочасні цирульники відмовилися виконати втручання, остерігаючись праці в незнайомому операційному полі. Щойно родич Десо Д. Пелєтан (Pelletan) 1788 року розрізав горлянку у пацієнта, що йому кусень телятини защемився поміж голосовими складками. Операцію вдалося виконати, горлянку розкрили і уведеним до гортані пальцем м’ясо проштовхнули назад до горла. Хоча на той час ще не існували ні наркоз, ні антисептика, пацієнт проте вижив.

Уже сімдесятих років ХІХ століття хірурги без особливих труднощів розкривали гортань та усували ті чи інші її частини, зокрема – голосові складки. Цьому сприяла виразна тенденція таких ран загоюватися, хоча асептика на той час або не існувала, або ж застосовувалася частково. Шанси на одужання були тим більшими, чим швидше виконано операцію, чим меншою була пухлина, що, в свою чергу, уможливлювало її радикальне видалення. Щоправда, голос пацієнта по операції був хрипким, але, проте, зберігався.

Після цих успіхів хірурги просунулися далі. Думали про цілковите видалення горлянки при розповсюджених формах раку. 1870 року асистент Більрота Черни (Czerny) у Відні зробив перші спроби повного видалення гортані у собак, причому трахею вшивав безпосередньо до горла. Те, що донедавна видавалося цілком неможливим, стало реальністю. За винятком голосу, тварини не втрачали жодних інших, залежних від горлянки функцій, передусім – дихання і ковтання. 31 грудня 1873 року Більрот взявся здійснити цілковите видалення горлянки у тридцятишестирічного пацієнта.

Все це відбувалося за 15 років перед запрошенням Берґмана до палацу престолонаслідника. Згодом відбулися наступні спроби повного видалення гортані. Крок за кроком покращувано техніку втручання. Проте досвід зводився до основного висновку: навіть найрадикальніше втручання не здатне врятувати хворого на рак, якщо пухлина надто розповсюджена. З іншої сторони, з’ясувалося, що своєчасно стверджені випадки раку можливо вилікувати негайним розтином горлянки з видаленням її уражених частин. Ціною цього втручання були більші або менші розлади голосу, а саме зменшення його сили чи хрипота.

Берґман оглянув престолонаслідника і одразу ж запропонував якнайшвидше усунути вражені новотвором частини горлянки. Бо ж усе вказувало на те, що розповсюдження новотвору ще досить обмежене. Веґнер,Ґергард і Берґман повідомили про це дружину престолонаслідника. Коли Берґман в її присутності виклав престолонаслідникові свою пропозицію, вона видавалася цілком опанованою, що, зрештою, відповідало її сильній і войовничій вдачі. Звичайно ж, і зараз не прозвучало слово «рак». Престолонаслідник зблід. Либонь уперше виникло у нього передчуття якоїсь гнітючої, невблаганної, хоча ще не окресленої долі, яка чигала на нього. Проте він зумів опанувати свої почуття і заявив: - Цей набряк слід беззаперечно видалити. Якщо це неможливо здійснити зсередини, зробіть зовнішній розріз.

Рис.8 Наслідний принц з дружиною Вікторією

Веґнер нараз відчув гнітючий тягар відповідальності. Він заявив, що, в такому разі, слід було б викликати котрогось ларинголога з міжнародним авторитетом, фахівця, який зміг би підтвердити цей обтяжливий щодо наслідків діагноз. Дружина престолонаслідника схвалила цю пропозицію. Звичайно ж, Ґергард і Берґман також погодилися з цим, адже й вони відчували тягар співвідповідальності і були б раді розкласти цей тягар на плечі інших лікарів. Названо прізвища професора Шреттера з Відня і професора Раухфуса зі Санкт Петербурга, проте остаточного рішення не прийнято. Коли ж дружина престолонаслідника залишилася наодинці Веґнером, запитала його: Хто вважається провідним фахівцем з хвороб горла в Англії?

Озвалася в ній довіра до своєї батьківщини, що й не дивно, враховуючи її походження і слабку душевну прив’язаність до Берліна. Та ще, либонь, з’явилася іскорка надії, що допомога англійських лікарів буде дієвішою. Веґнер не зміг одразу дати відповідь на її запитання, лише увечері він знайшов в своєму кабінеті перекладену Феліксом Семоном двотомну працю Мореля Мекензі про хвороби горла і носа. Розгорнув першу книгу і прочитав написане Семоном вступне слово, у якому Мекензі характеризувався, як «безсумнівно найбільший англійський фахівець з хвороб горла». І він рішився. Хоча прізвище Мекензі ні про що йому не говорило, проте ім’я Семона вселяло довіру. Ото ж, якщо Семон дав Мекензі таку характеристику, то й він, Веґнер, має право рекомендувати дружині престолонаслідника цього фахівця, як найвидатнішого британського ларинголога. Принцеса вперше почула це незнайоме прізвище. Тож наступного дня вона звернулась до матері з проханням негайно прислати Мекензі до Берліна як відпоручника англійської королеви. Таким чином вона хотіла запобігти публічній думці, що це, мовляв, з її , англійки, ініціативи викликано англійського лікаря.

Пізнього вечора 18 травня ляйб-медик королеви Вікторії доктор Джеймс Рейд (James Reid) відбув з Осборна, де на той час перебувала королева, до Лондона. На Гарлєй Стріт він передав Мекензі, що якраз лаштувався до сну, наказ Її Королівської Величності негайно виїхати до Берліна, щоби оглянути престолонаслідника і повідомити королеві результат. Позаяк Рейд не пояснив мети поїздки, Мекензі спакувався негайно, не захопив проте потрібних інструментів. Він виїхав без затримки – не лише з огляду на наказ королеви, але й не бажаючи втратити пацієнта з найвищих міжнародних сфер. На той час Мекензі мав 50 років і був, безсумнівно, найзаможнішим і найславнішим ларингологом в Англії, хоча мав і численних супротивників.

Рис. 9 Морель Мекензі (1837-1892)

Він був сином англійського лікаря, який загинув в часі подорожі каретою. Вдова залишилася з вісьмома дітьми. Завдяки одній з тіток Морель зміг закінчити лікарські студії і побувати в Відні. Власне у Відні він вперше побачив гортанне дзеркало. Завдяки притаманній йому кмітливості Мекензі одразу зрозумів, що цей інструмент допоможе йому зробити кар’єру. Адже англійські лікарі його майже не знали та й не вміли ним користуватися. Він винайняв декілька кімнат на Кінґ Стріт в скромній дільниці Лондона. На дверях прикріпив табличку «Столична поліклініка хвороб горла і втрати голосу». Працював у клініці сам один, створюючи при цьому видимість, що має обслуговуючий персонал. Це характеризує його, як неспокійну особистість, здатну до будь-яких підступів. Його робочий день тривав до 14 годин, а його поліклініку облягав натовп пацієнтів, бо ж у Лондоні таких фахівців того часу не було. Організаційні здібності він поєднував з гідною подиву працьовитістю, добрими мануальними здібностями та інтелігентністю. Впродовж декількох років його заробітки значно зросли. Як це звичайно буває, з’явилися заздрісники. Лікарська громадськість Лондона складалася передусім з лікарів загальної практики і легковажила вузьких спеціалістів, особливо ж – з хвороб горла. Успіх Мекензі викликав ненависть колеґ, до якої, зрештою, спричинився і він сам. Не зважаючи на слабе здоров’я і напади астми він працював більше ніж інші лікарі. У ділянці хвороб горла Мекензі набув такого досвіду і зручності, що з ним, мабуть, не зміг би змагатися ні один з лондонських лікарів. Мистецьки використовуючи гортанне дзеркало, він ставив діагнози за лічені секунди. Його публікації, датовані першими десятиліттями праці, були завжди надзвичайно старанно опрацьованими і новаторськими. Однією з цих публікацій була книга, що її німецький переклад спричинив виклик до Берліна.

Мекензі був чудовим сім’янином, що властиве багатьом діловим людям. Його забави і спортові гри з дітьми в чудовому будинку на Гарлєй - стріт, або в дещо скромнішому – у Веґрейв (Wagrave) справили на мене корисне враження.

Рис.10 Книга Мекензі «Використання ларингоскопа при хворобах горла» і рисунок з неї.

І, водночас, раз-у-раз проявлялися темні сторони його вдачі, передусім безоглядність, з якою він торував собі дорогу до кар’єри, використовуючи людей, знайомства, обставини. Натомість все, що не слугувало цій меті, відкидалося без сентиментів. Відомо, що він безоглядно знищував кожного, хто став на його шляху. Потребував реклами і вмів її робити, а власне це видавалося солідним лікарям чимось негідним. Був увічливим, але часто-густо самовпевненим. Минали роки і Мекензі переставав слідкувати за загальним поступом і, передусім, за розвитком великої хірургії гортані і шиї. Все це залишилося поза засягом малої хірургії, що нею він надалі займався. Представників «великої» хірургії вважав за нахаб.

Того часу, коли придворний лікар Веґнер читав передмову Семона до німецького перекладу монографії Мекензі, ту,відіграла вирішальну роль у виборі консультанта, цей самий Семон вже певною мірою змінив думку про свого вчителя. Вважав, що наукове зростання Мекензі зупинилося, а сам він став надто самовпевненим.

Попри те, 18 травня, в Берліні ще раз докладно оглянуто престолонаслідника. На бажання старого цісаря, довірчо поінформованого про стан здоров’я сина, в дослідженні брали участь особистий лікар імператора фон Ляуер (general Gustaw von Lauer), майор медичної служби штабний лікар доктор Шредер і один з найкращих берлінських ларингологів доктор Тобольд.

Висновок був одностайним: йдеться про рак і врятувати життя престолонаслідника може лише негайна операція. Тож вирішено дочекатися приїзду Мекензі, а водночас готуватися до операції, щоби провести її щонайпізніше 21 травня.

Рис. 11 Особистий лікар імператора Вільгельма І

Ґенерал-лейтенант медичної служби Ґустав Адольф фон Ляуер

Рис. 12 Адельберт Авґуст Оскар фон Тобольд (1827-1907)

Рис. 13 Вигляд гортані принца при огляді дзеркалом

20 травня 1987 року.

З періодичної преси. Автор не відомий

Рис.14 Ларингоскоп Тобольда.

Напевне таким приладом користувався доктор Адальберт Тобольд, оглядаючи гортань принца

О п’ятій годині пополудні 20 травня до Берліна приїхав Мекензі. Лише переодягнувшись з дороги, він одразу прибув до престолонаслідника. Той привітав його хрипким, а проте зрозумілим шепотом. В кімнаті поруч він зустрівся з німецькими лікарями, вислухав звіту доктора Веґнера про попередні результати дослідження. Тоді повернувся до затемненої кімнати і розпочав дослідження гортані престолонаслідника. Діяв напрочуд швидко.

Як і присутні лікарі, побачив блідо рожеву пухлину завбільшки як половина горошини, розташовану в задній частині лівої голосової складки і оточену почервонілою слизівкою, а також відзначив обмеження рухомості цієї половини гортані. Нарешті вийшов разом з німецькими лікарями.

Ґергард, Тобольд і Берґман наполягали на негайній операції. Не сумнівалися, що Мекензі згодиться з їх думкою, що операція – єдина можлива дошка порятунку. Проте реакція консультанта була несподіваною. Мекензі заявив, що наріст в гортані не має характерних ознак ракової пухлини. Він, мовляв, впевнений, що, якщо б на місці престолонаслідника був звичайний пацієнт, Берґман і не подумав би про рак. До того ж, він, Мекензі «бачив ось таких випадків більше, ніж будь-хто з живих». І всі ці випадки піддавалися консервативному лікуванню з доступом через порожнину рота. На це Ґергард відповів, що декілька тижнів тому і він так думав, а проте новотвір росте і власне ця обставина напровадила його на правильний шлях. Мекензі тут-таки зауважив, що складна і небезпечна операція, яку пропонує Берґман, взагалі позбавлена сенсу, якщо мікроскопічним дослідженням не доказано, що пухлина злоякісна.

Та й нині, розмірковуючи над тими подіями, я не можу згодитися з тими, хто звинувачував Мекензі в непорядності, надмірній амбіційності, а то і в бажанні підлеститися майбутньому монархові. Тоді, 20 травня, він справді був переконаний, що це не рак. Інша справа, якусь роль у цій фатальній помилці відіграла його надмірна самовпевненість. Цю помилку він уже не зміг виправити, не зазнаючи всесвітнього сорому і не втрачаючи престиж.

Що ж, німецькі лікарі згодилися на мікроскопічне дослідження, адже вони вірили в свій діагноз і вважали, що Віхров його конче підтвердить. Та й, зрештою, вони мусили на це згодитися, щоби уникнути закиду, ніби обстеження було неповним. Уже в часі цієї першої зустрічі виразно відчувалася атмосфера взаємної недовіри, антипатії та неприязні.

Хоча на той час Берґман досягнув вершин слави і успіху, усе ж таки йому, як лікареві, були притаманні такі риси, як зрівноваженість і стриманість, а також почуття професійної лікарської гідності. Натомість самовпевнений Мекензі болісно зранив фахову честь німецьких лікарів, безцеремонно відкидаючи їх діагноз.

Мекензі не взяв зі собою інструментів, проте зумів роздобути гортанні щипці і 21 травня піддав блідого, вимученого хворобою престолонаслідника процедурі взяття біопсійного матеріалу. Це вдалося з другої спроби.

Результату дослідження, дорученого Вірхову, чекали з нетерпінням і передчуттям сенсації. Вірхов заявив, що ознак пухлинового росту в дослідженому матеріалі немає, констатував розростання, схожі на бородавку, на тлі запальних змін гортані.

Що ж, годі запідозрити солідного і сумлінного науковця у зумисній помилці. Хто зна, може відіграла якусь роль особиста симпатія Вірхова до наслідного принца. А може науковцеві запропоновано для дослідження не уражену раком частину патологічного утворення. Вибрик долі? Про подібні випадки Мекензі писав у своїх працях.

Рис15 Рудольф Вірхов, патанатом, патогістолог, основоположник

клітинної патології, археолог і антрополог (1821-1902)

Це був справжній «грім з ясного неба»! Діагноз німецьких лікарів перекреслено. А Мекензі, якого поселено в палаці, мав змогу продемонструвати свою безпомилковість і завоювати довіру. Звичайно ж, зважуючи песимістичний діагноз німців і оптимістичний погляд земляка, та ще й підтверджений авторитетом Вірхова, дружина наслідного принца вибрала останній. Та й сам престолонаслідник схилився до цього погляду

А проте 23 травня Мекензі знову вдається до втручання, маючи на меті взяття ще одного шматочка тканини, який мав би дослідити Вірхов. При цьому були присутні німецькі лікарі. У напруженій атмосфері Мекензі, тріумфуючи, провів втручання, а проте…взяти біотичний матеріал йому не вдалося. Ґергард, а згодом Берґман і Тобольд виявили при дзеркальній ларингоскопії, що пошкоджено праву голосову складку.

Рис. 16 Стан гортані престолонаслідника , ймовірно авторства Карла Ґергарда, показує її стан після втручання Мекензі

при погляді спереду

Цей висновок німецьких фахівців Мекензі сприйняв, як особисту образу. Адже він – визнаний фахівець-ларинголог. Тепер його ненависть до німецьких лікарів, передусім до Ґергарда зростає. Через те, що авторитет Мекензі у наслідного принца і принцеси непорушний, вони вирішують виїхати до Лондона на святкування ювілею королеви Вікторії і залишитися там для лікування під керівництвом Мекензі. На думку останнього, англійський клімат сприятливий для хворих на горлові недуги і повинен би корисно вплинути на хворобу принца.

Німецькі лікарі зрозуміли, що від їх опіки відмовляються. А проте, спостерігаючи пацієнта, оцінюючи клінічний перебіг, вони були впевнені у злоякісності пухлини. Висновок Вірхова, на їх думку, не можна вважати остаточним, бо ж він дослідив лише невеликий шматочок тканини. Впевненість Мекензі вони вважали за легковажну. Усе ж таки запитали його, як він планує видалити новоутворену тканину. – Гортанними щипцями або коагулятором – гордовито відповів Мекензі,- саме так, як це намагався зробити доктор Ґергард. У мене, мовляв, методика інша та й досвід більший. Кінець розмові!

На той час в німецькій, англійській і французькій пресі з’являються повідомлення, ніби то оперті на вірогідному джерелі. Журналісти вперто твердять, що йдеться про рак. Німецькі лікарі, зв’язані лікарською таємницею, не можуть оприлюднити діагнозу. Далі – більше. «Ґергард і Бергман напевне вбили б престолонаслідника запропонованою операцією. На щастя, викликано Мекензі…»

Рис. 17 Сер Генрі Трентам Бутлін, піонер хірургії голови і шиї

(1845-1912)

Шило потрохи вилазило з мішка. Інформація, що її публікували англійські журналісти, могла походити лише від МекензіTака ситуація схвилювала Фелікса Семона. Чи ж усвідомлював він тоді ту роль, яку відіграв, перекладаючи книгу Мекензі? Так чи ні, а проте звернувся до сім’ї Бісмарка, до берлінських лікарів. За пізно! Знаючи всі риси вдачі свого колишнього вчителя, він радить бути з ним обережними. Разом з англійським хірургом голови і шиї Henry Trentham Butlin публічно протестує проти публікацій в British Medical Journal, опертих на інформації від Мекензі. Підкреслює, що не можна робити остаточного висновку на підставі мікроскопічного дослідження малого шматочка тканини, наводить випадки з власної багатої практики. Все надаремно! Рішення про подорож до Англії невідкличне.

Рис.18 Кайзер Вільгельм І (1797-1888)

Берґман намагався переконати 90-річного цісаря, що від планованої поїздки треба відмовитися. Переконував, що ним керують не лише патріотичні почуття, але й передбачення, що буде надаремно витрачено дорогоцінний час, а на хірургічне лікування буде запізно.

«Не можу цього зробити. Мій син – не дитина. Якщо він вірить в запропоноване лікування, я не можу йому перечити. Хіба що…вимагатиму від Мекензі гарантії щодо його сумлінності» - відповів цісар.

8 червня Мекензі зумів узяти щипцями ще один маленький шматочок новотвору. Підлаштував усе таким чином, щоби Ґергард і Берґман не могли бути присутні. А у Веґнері, присутньому при втручанні, він не бачив серйозного конкурента. Тканину негайно відіслали до Вірхова.

І знову надіслана тканина виявилася не раковою. А проте на цей раз Вірхов висловився обережніше, мовляв неможливо твердити про всю пухлину на підставі дослідження її маленького шматочка. Проте Мекензі не взяв цих слів до уваги. Він тріумфував!

Від’їжджаючи, гордовитий англієць запевнив Ґергарда і Берґмана, що він і надалі присилатиме Вірхову біопсійний матеріал і, якщо лікування за його методикою виявиться неефективним, припинить його. А ще вдалося досягнути згоди на те, щоби в подорожі до Англії принца супроводив, окрім Веґнера, принаймні один німецький лікар, компетентний в ларингології. Мекензі поскаржився дружині престолонаслідника, що це, мовляв, шпіонаж. А принцеса, як завжди, прихилилася до його думки.

І, усе ж таки, вирішено взяти з собою молодого асистента Ґергарда доктора Ляндґрафа, людину обов’язкову і ділову. Йому й доручили присилати до Німеччини дані про перебіг хвороби, звичайно ж, незалежні від Мекензі. 12 червня престолонаслідник з дружиною вирушили в подорож до Лондона.

Власне докторові Ляндґрафові належить серія зарисовок стану гортані престолонаслідника, деякі з них збреглися до наших днів.

Від перекладача; Знайти якісь дані про доктора Ляндґрафа, передусім його ім’я, вік в доступних джерелах не вдалося. Знаємо тільки, що він був Staff Surgeon of Berlin, тобто штабним хірургом, або головним хірургом Берліна. В усякому разі він володів ларингоскопією і зарисовував пером і чорнилом стан гортані в динаміці (рис.17).

Рис 19 Ларингоскопічна картина, зарисована доктором Ляндґрафом

(вгорі зліва праворуч 18 червня, 7 серпня, внизу - 23 серпня-

Сонячний, теплий день 21 червня 1887 року. Нескінченним потоком вулицями Лондона плинув натовп охочих урочисто вшанувати 50-річчя правління своєї королеви. Ми зустрілися з Феліксом Семоном, переговорили про хворобу престолонаслідника та позицію Мекензі. При цій нагоді Семон запросив мене до помешкання свого приятеля сера Ернеста Касселя, щоби оглядати з його вікон урочистий похід. Ми, разом з моєю дружиною і іншими дамами, стояли біля великого вікна, що виходило на ріг Беннет стріт і Сент Джемс стріт, а вулицями прямував хоровод.

«Від часу захворювання я вперше побачив престолонаслідника,- сказав Семон, коли почет зблизився, - напевне, шановні пані знають, що спостерігаючи обличчя хворих, можна отримати багато інформації».

«Ото ж цікаво, що саме ви вичитаєте з обличчя принца» - буркнув Кассель.

Тим часом зблизився оркестр і ми почули радісні вигуки натовпу. В сонячному промінні виблискувала позолотою карета королеви, запряжена шестіркою поні. Попереду їхало верхи дванадцятеро офіцерів – індусів в казково кольорових одностроях. А дещо далі – не менш пишний почет верхівців: принц Уельсу, двоє його братів, п’ятеро зятів королеви і, нарешті, дев’ятеро внуків. Ми швидко віднайшли поглядом і героя нашої розповіді. Німецький престолонаслідник їхав верхи поміж зятями, зодягнутий в білий однострій кірасирів зі срібною кірасою на грудях. Власне його вітали особливо сердечно. Вигуки зазвучали поблизу нашого вікна. Саме проїхали офіцери – індуси, Фігура вершника в білому зблизилася до нас на якихось десять метрів.

Рис. 20 Фрідріх ІІІ верхи. З тогочасної преси

-

«Льоенґрін!» - вигукнула пані Семон.

-«Льоенґрін!» - підтримали її інші дами.

Проте вони бачили лише фігуру, А непідкупні очі Семона, як, зрештою, і мої очі спостерегли бліде, схоже на воскову маску, обличчя престолонаслідника, запалі очі, нерухому постать. Він більше нагадував з’яву, аніж людину. Коли принц віддалився, Семон мовчки відвернувся від вікна і опустив погляд.

-«Ні, це не Льоенґрін,- стиха промовив він,- це Командор з «Дон Жуана»».

Мекензі розпочав своє лікування 28 червня. Намагався, під контролем гортанного дзеркала, видалити гортанними щипцями наріст поблизу лівої голосової складки. При цій маніпуляції були присутні доктор Веґнер і асистент Мекензі доктор Вольфенден. Що ж до Ляндґрафа, то Мекензі доклав усіх старань, щоби обмежити його спостереження за лікуванням принца. Цього разу Мекензі був впевнений, що пухлину видалено цілком.

Як це було домовлено, видалену тканину надіслано Вірхову. І на цей час повторилася диявольська історія. Вірхов не виявив ознак ракової пухлини, а проте був ще обережнішим у висновках: «Як і при попередніх двох операціях не взято глибших тканин і не досліджено їх.» Це висловлювання, в якому Вірхов виразно підстраховував себе на випадок помилки, не справило на Мекензі жодного враження, а лише поглибило його віру у правильність власного діагнозу, та підсилило його самовпевненість, що межувала з легковажністю.

Перед Ляндґрафом постала серйозна проблема. Він заклинав Веґнера на все святе, щоби той викликав з Берліна на консультацію німецьких хірургів. Мовляв, лікування способом Мекензі призвело до значного погіршення і втрачається останній шанс успішної операції. А це ж, поза всяким сумнівом, рак, нехай там що говорить Мекензі, нехай навіть не підтверджують цього дослідження Вірхова. Тягар відповідальності, що і раніше пригнічував Берґмана, став нестерпним. Бо ж не можна було чекати чогось позитивного від розмов, як із престолонаслідником, так і з його дружиною. Нездатний самостійно щось вирішити, він шукав ради у Семона, а Семон був цілком солідарний з думкою Ляндґрафа. Справді, збуваються найгірші Веґнерові передчуття. А Мекензі заперечує очевидні факти. В чому причина? У ворожому наставленні до німецьких лікарів, у небажанні підкоритися, визнати свою помилку? Азартна гра з блєфуванням і пробою на витривалість?

Семон поставив перед Веґнером ультиматум: негайний рапорт до Берліна про справжню ситуацію, або рапорт про відставку. Веґнер зголосився до престолонаслідника і навколішки благав дозволу Ляндґрафові на ще один огляд, дозволу на виклик німецьких лікарів. Проте престолонаслідник тупнув ногою, вимовив лише одне слово –«ні!» і вийшов з кімнати.

Чи ж зробив Веґнер належні висновки? Чи уявив собі фортечний мур, який виріс навколо принца і його дружини. Одна лише брама була в цьому мурі. А стеріг цієї брами Мекензі. Власне Мекензі порадив престолонаслідникові виїхати на декілька тижнів до Шотландії; переконував, що зміна клімату корисно вплине на перебіг хвороби.

Шлях провадив до Бремар (Braemar), проте Веґнерові і Ляндґрафу дозволили супроводити принца з дружиною лише до Единбурга і Аберден. В Бремар залишився доктор Говел, ассистент Мекензі. Його рапорти були завуальованими та розпливчастими, а проте незмінно оптимістичними. Два тижні Веґнер і Ляндґраф провели в сумнівах і хвилюваннях. Лише 23 серпня їм дозволили оглянути престолонаслідника попри опір його дружини, що вважала німецьких лікарів влізливими нахабами, здатними лише зруйнувати світле майбутнє її чоловіка, перекреслити надії на унаслідування німецького престолу. Ось Мекензі – це справді та людина, яка обіцяє реалізацію омріяного десятиліттями майбутнього.

Мекензі радить наслідному принцові виїхати до Тоблях в Тиролі. Наприкінці серпня він уже починає викручуватися, шукаючи шляху до відступу. Хворобу, мовляв уже вилікувано, потрібен лише відпочинок. А проте…можуть з’явитися розсіяні «бородавки», а ті вже будуть небезпечними для життя. Ні, ні, це, звичайно, не рак, але ж хронічне запалення може викликати рак. Одночасно у рапорті до Берліна він твердить, що принц здоровий.

Ось як звучав цей рапорт: «У стані здоров’я Його Цісарської і Королівської Величності відзначається останнім часом значне покращення, зокрема загальне самопочуття є чудовим…Найважливішим профілактичним заходом, що його я б рекомендував на найближчий час, є повний голосовий спокій та уникання вологого й холодного повітря.» Веґнер мобілізував всі можливі зусилля, проте зміг добитися лише додаткового речення в рапорті: «Голос все ще захриплий». Ляндґрафові дозволили прочитати реферат, але заборонили вносити будь-які зміни. Коли він прочитав сповнений брехливого оптимізму рапорт, серце йому розривалося. Адже він був твердо переконаний, що рак досягнув у своєму розвитку безнадійної стадії.

Комюніке з’явилося в німецькій пресі і переконало читачів, що престолонаслідник, завдяки Мекензі, здоровий. Деякі часописи, зокрема «Берлінер Таґеблят» взялися звинувачувати Берґмана. Він, мовляв, не лише поставив помилковий діагноз, але пропонованою операцією вкоротив би віку престолонаслідникові. Яке щастя, що його зупинив Мекензі. Англійська королева надала Мекензі шляхетський титул. Написала при цьому доньці: «Усвідомлення того, що престолонаслідник оздоровився в Англії, зокрема в улюбленій Шотландії, сповнює Нас несказанним почуттям втіхи і вдячності».

Третього вересня вельможна пара залишила Лондон, та попередньо остаточно відмовилась від подальших послуг Веґнера та Ляндґрафа відсилаючи їх до Берліна. До почту залучено лише молодого Говела.

Веґнер і Ляндґраф зрозуміли, що не в їхніх силах запобігти неминучій біді. Годі було й розраховувати на будь-яку підтримку. Довелося самим відбивати численні звинувачення та образи, що стосувалися їх методики лікування.

Коли мені довелося в цьому часі зустріти в Берліні Берґмана, той поскаржився, що, якщо найближчим часом він не зможе доказати правильності свого діагнозу та доцільності пропонованої операції, його кар’єрі кінець.

Наслідний принц і принцеса, а разом з ними лікар Говел і весь двір, приїхали до Тобляху 7 вересня. Як тоді, так і пізніше я не зміг стежити за перебігом драми. Замість сонячної погоди їх зустрів на висоті 1200 м морозяний осінній вітер. Вже дещо пізніше я довідався, що принцеса отримала з Тоблях попереджувальну телеграму з повідомленням про погіршення атмосферних умов та застереженням щодо недоцільності подальшої подорожі. Проте дружина престолонаслідника знехтувала попередженням. З Берліна доходили до неї тривожні вісті, що її хворого чоловіка збираються позбавити права престолонаслідування. Отже основна мета її життя опинилася під загрозою. Всупереч усім вона змушувала тяжко хворого чоловіка провадити спосіб життя, властивий здоровим людям: сніданок на свіжому повітрі, увесь день при відчинених вікнах, тривалі піші прогулянки у нав’язаному швидкому темпі, безконечні розмови на політичні теми.

Мекензі приїхав до Тобляху 20 вересня. Престолонаслідник справляв враження втомленого, мав поганий апетит, підгарячковий стан і набряк в ділянці гортані. Уважав це за наслідок простуди і наполягав на подальшій мандрівці – на цей раз на південь. Дружина обрала Венецію, яку дуже любила.

У Венеції достойна пара затрималася до 6 жовтня. Проте жвавий рух у місті спричинив погіршення стану наслідного принца, тому вже 7 жовтня престолонаслідник з дружиною виїхали до Бавено над Ляґо Маджіоре. Звичайно, вслід за ними з’явився Мекензі. Саме там він вперше натякнув на нерухомість лівої голосової складки, хоча Ляндграф звернув увагу на це вже давно, в часі перебування в Англії, що так скандально завершилося. А проте Мекензі вперто тлумачив престолонаслідникові і його дружині що це - запальний стан внаслідок простуди та втоми. Журналістам, що з’являлися всюди на шляху вельможної пари, він казав те саме.

Рис.21 Професор Макс Йозеф Ертель (Oertel), 1835-1897,

ларинголог, піонер стробоскопії. Ілюстрація із тижневого додатку до щоденної Дармштатської газети за 1890 рік

І, усе ж таки, 21 жовтня Мекензі пише листа до професора Ертеля (Oertel) в Мюнхені. Ось декілька речень з цього листа: «Хоча дослідження, що їх провів професор Вірхов, були дуже корисними, усе ж таки вони завжди давали негативний результат. Не заспокоюся, доки не мине шість місяців від моменту електрокоагуляції. Тих, хто мене знає, не потрібно переконувати, що я ніколи не відмовлявся від зустрічі з німецькими колєґами. Якщо б , на нещастя, виникли несприятливі зміни в перебігу хвороби, не матиму нічого проти співпраці з кимось з Ваших земляків». Додав ще, що не заперечує проти публікації листа. Складається враження, що це – спроба створити собі запізнене алібі. Може він відчув, що втрачає ґрунт під ногами? Зрозумів, що доведеться визнати, що німецькі лікарі таки мали рацію? Мекензі від’їхав, але лише на десять днів. Страх вивів Говела з заціпеніння, з легковажного оптимізму. Він шле тривожні депеші до Лондона: ліва половина гортані інфільтрована, з’явилася набрякова тканина під правою голосовою складкою. Але доки Мекензі знову повернувся до Італії, дружина встигла перевезти престолонаслідника далі на південь – до Сан Ремо. Там винайняла сучасну простору віллу «Ціріо», оточену пальмово-оливковим садом.

Рис.22. Фрідріх ІІІ (в плащі) та Морель Мекензі перед віллою «Ціріо»

Рисунок з часопису «The Grpahic» за 17 березня 1888 року.

Одразу ж по переїзді пухлина гортані збільшилася настільки, що Говел вислав термінову телеграму до Лондона, прохаючи допомоги, Мекензі прибув до Сан Ремо пізно увечері 5 листопада. А вранці 6 листопада блідий Мекензі з краплями поту на чолі сидів перед смертельно блідим престолонаслідником. Зазвичай красномовний, він мовчки дослідив пацієнта, вийняв з горла дзеркало і…на хвилину втратив дар мови. Запанувала мовчанка.

Зберігся опис цієї сцени. Престолонаслідник ледве чутним шепотом запитав: «Це рак?» І знову запанувала мовчанка. Нарешті, затинаючись, Мекензі видушив із себе: - «Я засмучений, Ваша Цісарська Величносте, але мушу сказати, що так воно виглядає…» І зараз він не спромігся на щось більше. Згодом ще додав: - «Проте не можна бути цілком впевненим…» Ще хвилина мовчанки. Наслідний принц блідою долонею намацав руку Мекензі. – «Чогось такого я боявся вже від якогось часу. Дякую вам, сер Морель за щирість.»

Принц висловив цю страхітливу подяку і тримав себе в руках, доки Мекензі не вийшов. А тоді заламався. Коли Мекензі викручуючись з ситуації, виклав принцесі ситуацію, вона поспішила до чоловіка. Принц плакав, він остаточно втратив психічну рівновагу, розвіялася його віра в майбутнє, що її дружина так довго підтримувала. Своїм бистрим розумом вона охопила все фальшиве лукавство. А вона ж його підтримувала, це лукаве жонглювання словами, що до нього Мекензі вдався і цього разу. І ось знову вона стала переконувати чоловіка, що Мекензі ще аж ніяк не певен щодо діагнозу, що підозру ще не підтверджено мікроскопічним дослідженням. Доки таке дослідження не проведено, не може бути й мови про рак. Заклинала принца вірити Богові і…їй.

Згодом принцеса попрямувала до Мекензі. Той охоче підтримав її. Справді, без мікроскопії не можна бути впевненим. А проте, брати для дослідження тканину з набряклої, запально зміненої гортані поки що не можливо. Мекензі не на жарт перелякався. Виключне право лікувати престолонаслідника, що за нього він так воював, переросло в виключно особисту відповідальність. А вона, ця відповідальність, надто велика, щоби надалі відмовлятися від консиліумів з іншими лікарями. При цьому він, звичайно, не згоден викликати Ґергарда чи Берґмана. Прихована ненависть до них зросла вдвічі. Особливо зараз, коли неухильно назрівав крах його авторитету і тріумф берлінських лікарів.

Тепер він уже вимагав участі німецьких або німецькомовних лікарів, які б розділили його відповідальність. В Берліні діяв ще один відомий ларинголог професор Френцель, керівник університетської клініки хвороб горла, проте Мекензі віддав перевагу молодому берлінському доцентові Краузе. Серед віденських ларингологів він не знав ні одного молодого лікаря, тому зупинив свій вибір на професорові Шретері (Schrötter), одному зі старійшин віденської ларингології, На такий вибір згодилася і дружина престолонаслідника. Зрештою, вона б згодилася на будь яку іншу, хай би лише Ґергард і Берґман не з’являлися в Сан Ремо.

Тим часом звістка про раптове погіршення здоров’я престолонаслідника дійшла до Берліна. Дев’яносторічний цісар Вільгельм, цілком дезорієнтований суперечливими повідомленнями про стан здоров’я сина, велів викликати принца Вільгельма. Доручив йому негайно виїхати до Сан Ремо з гідним довіри лікарем і на місці розвідати, яким насправді є стан здоров’я батька. Перш за все подумали про кандидатуру Берґмана. А проте довелося від неї відмовитися, щоб не дратувати Мекензі і дружину наслідного принца. Через те з молодим принцом вирушив до Сан Ремо ларинголог доктор Шмід (Schmidt) із Франкфурта. Окрім того 8 і 9 листопада прибули до Сан Ремо і поселилися в готелі «Mediteranée» Шреттер і Краузе.

Знервований Мекензі, не перестаючи курити протиастматичні цигарки, завів їх до розташованої навпроти вілли «Ціріо». Престолонаслідник прийняв їх стоячи, хоча було очевидним, що він дуже ослаблений. Оглядали його мовчки, в неприхованій напруженій обстановці. За дверима з непорушним обличчям ходила туди-сюди неспокійна принцеса. Лікарі вийшли з кімнати. Шреттер одразу заявив, що, поза всякими сумнівами, йдеться про рак. Він, мовляв, здивований, звідкіля взялися хоча б найменші сумніви щодо цього. Мекензі лише повторив свою останню думку, що справді всі дані вказують на рак, бракує лише мікроскопічного підтвердження. Та й Краузе не міг заперечити, що все достеменно свідчить про ракову пухлину.

Того ж таки дня прибули до Сан Ремо принц Вільгельм і доктор Шмід. Дружина престолонаслідника, сповнена підозр до кожного, кого запросила не вона або Мекензі, вже давно вирішила боротися до останку хоча б за ілюзію щодо нібито доброго стану здоров’я чоловіка. Вона противилася будь-чому, що б вказувало на невблаганний, швидкий кінець. І нині вона не погоджувалася на з’ясування синові справжнього стану речей. А проте не могла заборонити докторові Шміду підтвердити встановлений консиліумом діагноз.

1 листопада лікарі узгіднили свій висновок: рак гортані в пізній стадії. Шреттер відкинув вперту пропозицію Мекензі повторити біопсію з участю Вірхова. Непевність мікроскопічного дослідження вже доказана. Зрештою, в настільки типовому випадку для досвідченого лікаря вона зайва. А поза тим досвід показує, що в цій стадії хвороби втручання призвело б до ще швидшого прогресування хвороби. Мекензі був змушений згодитися. Що ж до подальшої тактики, то всі лікарі ствердили, що існують дві можливості. Ракова пухлина досягла такого ступеня розвитку, що операція часткової резекції ураженої частини гортані вже неможлива. Хіба що повне видалення гортані давало якийсь шанс. Проте, як показував досвід тих років, цей шанс був мінімальним, а сама операція – надто тяжка, тож всі лікарі висловилися проти.

І тут Мекензі, шукаючи нового алібі, заявив, що саме це він мав на увазі, що від самого початку він оберігав престолонаслідника від ризику, пов’язаного з такою операцією, І тут Шреттер не стримався. Він звернув увагу на принципову різницю поміж своєчасною ощадливою операцією і повним видаленням гортані при запущеній пухлині. Підкреслив також, що завдання відповідального за свої вчинки лікаря – говорити своєму пацієнтові повну правду і залишати йому право годитися або не годитися на операцію. Власне з цього погляду він наполягав, щоб і зараз престолонаслідник сам вибрав метод лікування, звичайно ж – після з’ясування фактичного стану справ. Всі згодилися з цим. Мусив згодитися і Мекензі. Шреттер продовжував: Якщо принц не дасть згоди на цю серйозну і небезпечну операцію, залишиться друга можливість, яка дозволить йому жити декілька місяців у стерпних умовах. Коли пухлина розвинеться настільки, що постане небезпека асфіксії, потрібно буде розкрити трахею, щоби створити штучний шлях для дихання. Звичайно, це не означатиме одужання, а лише принесе полегшу аж до неминучої смерті.

Повідомити діагноз престолонаслідникові доручили Шреттерові, Щоби полегшити це завдання, відредаговано письмовий висновок для вручення пацієнтові. Як звичайно, престолонаслідник прийняв лікарів стоячи. В поставі принца відчувалася покірність долі, коли він слухав висновки Шреттера. Він не відразу зрозумів дещо завуальований, через намагання злагодити жорстокі факти виклад,. Нарешті хриплим голосом із зусиллям: «Скажіть, дорогий професоре, це рак?

Знову теж запитання, яке він уже задавав Мекензі! Шреттер ледве зводив дух. Нарешті, зібравши сили, висловився зрозуміло і однозначно, все ж таки уникаючи слова «рак»: «Ваша Імператорська Величносте, - сказав він, - так, це злоякісна пухлина».

Рис.23. Професор Лєопольд Шреттер фон Крістеллі

(Schrötter von Kristelli) (1837-1908)

Престолонаслідник обернувся і вийшов до сусідньої кімнати. Незабаром вийшов його камердинер і вручив лікарям картку паперу. На ній стрімким письмом принц написав такі слова: «Видалення? Ні! Трахеотомія? Так, якщо виникне необхідність!» Отже, вирішив чекати смерті.

15 листопада «Дойчер Райхсанцайґер» опублікував таке повідомлення: «Після численних докладних досліджень зібрані лікарі стверджують, що у випадку Його Цісарської Величності йдеться про рак гортані. Обговорено різні варіанти лікування і повідомлено про них Його Цісарську Величність. В разі потреби рекомендовано глибокий розріз трахеї. Підписи: Морель Мекензі, Шреттер, Шрадер, Краузе, Моріц Шміт, Марк Говел.»

В Німеччині, та й у інших країнах ніби прокинулися зі страшного сну. Німецькі лікарі зрозуміли, що їх честь врятовано. Але як же вони помилялися, коли вважали, що на цьому закінчаться безплідні суперечки і охаювання. Вони не враховували настирливої, одержимої впертості дружини престолонаслідника, не брали до уваги завзятості Мекензі, того Мекензі, що з власної вини потрапив у безвихідь, а тепер намагався будь-що прихилити до себе пресу, всіма правдами і неправдами поконати ненависних німців. І, усе ж таки, відчуваючи на своїх плечах все зростаючий тягар відповідальності, він згодився на пропозицію Шреттера і Шміта, щоби Берґман чекав у Берліні виклику с Сан Ремо на випадок, коли виникне потреба трахеотомії. Врешті згодився і на те, щоби до Сан Ремо прибув асистент Берґмана Браман; він мав би бути на місці у випадку загрози асфіксії, якщо б Бергман не встиг своєчасно прибути до Італії. Принцеса, хоч і неохоче, також відповіла на цю пропозицію згодою ще перед від’їздом Шреттера і Шміта, проте в обмін на обіцянку не подавати звістку про діагноз рака до публічного відома.

Тож коли принцеса прочитала висновок лікарів, який невідомим донині шляхом потрапив до преси, її шаленому обуренню не було меж. Від цього часу вона уявляла собою моторошну подобу одержимої з явними розладами психічної рівноваги. Тож, оговтавшись від першого шоку, вона почала натискати на Мекензі. Вимагала якось затушувати справу, вишукувати нові викрути-виверти. Вона не усвідомлювала собі, що на цей шлях він став уже давно. Зараз він нібито знайшов якісь ознаки, не властиві злоякісній пухлині. Тож незабаром їм разом вдалося вмовити престолонаслідника знехтувати діагнозом раку і знову вселити недовіру до німецьких лікарів. Нарешті принц сказав: «Я вірю лише Богові і серові Морелю Мекензі.».

Брамана, Берґманового асистента зустріли крижаним холодом, дали зрозуміти, що він – лише влізлива постороння особа.

Рис.24 Доктор Фрідріх Ґустав Браман (1854-?)

Минуло декілька тижнів і Мекензі публічно заперечив власний діагноз раку. 7 січня 1888 року в «British Medical Journal» з’явилося таке повідомлення: «З величезним задоволенням ми довідалися з найпоінформованіших джерел, що симптоми, які на початку листопада викликали таке занепокоєння, нині майже цілком минули».

Декілька днів по цій публікації престолонаслідник став потерпати від болю голови, піднялася температура тіла, дихання супроводилося виразним шумом. Браман надаремно намагався втрутитися в процес лікування. Просив якнайшвидше викликати Берґмана, щоби не відкладати трахеотомії до останньої хвилини. Та його пропозицію зустріла холодна відмова.

На початку лютого утруднене дихання вже не давало престолонаслідникові спати. Він сидів у ліжку з випрямленою спиною. Зростаючий набряк намагалися зменшити компресами з льоду. Даремно! Вночі з 7 на 8 лютого престолонаслідник став перед ліжком свого камердинера. – «Не витримаю цього більше! - прохрипів, - Зроби мені компрес на шию.» Наступного дня пополудні виник напад ядухи. Знову Браман попросив викликати Берґмана. І знову надаремно. Настала жахлива ніч, Компреси з льоду вже не допомагали.

Рано – вранці перед Мекензі постав особистий ад’ютант фон Кессель – спокійна, терпелива і добродушна людина. Його лице палало обуренням: «Якщо ви негайно не викличете Брамана, - вигукнув, - я постараюся, щоб ви постали перед військовим трибуналом!» Лише після цього Мекензі побіг до Брамана і став вимагати, щоб той нарешті виконав трахеотомію. Браман, що мешкав у віллі навпроти, з’явився негайно, проте надалі вимагав викликати Берґмана. Згодилися. Склали текст телеграми, Була година 9^20, але, як згодом з’ясувалося, ще о першій її не вислано з Сан Ремо.

Отже Браман надаремно очікував звістки від Берґмана. О третій годині стриманий, а проте знервований молодий лікар потрапив у глухий кут, та ще й в середовищі ворожо налаштованих людей. Харчання хворого, що остаточно задихався, було чутно в коридорах вілли.

Рис.25 Ґенерал-полковник Ґустав Еміль фон Кессель,

ад’ютант цісаря (1846-1918)

І тут Мекензі прорік: «Якщо ви не оперуватимете негайно, я ні за що не відповідаю!»

Браман не міг довше чекати на відповідь Берґмана. Доручив швидко принести інструменти до одного з приміщень вілли. Потім попросив про стіл, на якому можна б виконати операцію. А проте як Мекензі, так і принцеса, яка з підозріливістю навіженої слідкувала за кожним словом і кожним рухом, не згодилася на цю пропозицію. Вимагали, щоби пацієнта оперовано на вигідному ліжку. Браман пояснив, що ліжко зашироке, надто низьке і що оперувати на ньому буде дуже важко. Даремно! Принесли ліжко і поставили його навпроти вікна. В салоні зібралися: принцеса, Браман, Мекензі, Марк Говел, доктор Краузе і доктор Шрадер, того часу – військовий лікар в почті престолонаслідника. Браман попросив когось з присутніх допомогти провести наркоз хлороформом. Мекензі тут же підбіг до принцеси і заявив, що він принципово проти будь-якого наркозу, який уважає небезпечним для життя; окрім того ні один англійський хірург не виконує трахеотомії під наркозом. Його безкритично підтримала принцеса. Тоді Браман заявив, що при понад 400 трахеотоміях у дітей і дорослих він завжди використовував наркоз хлороформом. Тож, якщо на його плечі лягає відповідальність за життя престолонаслідника, він повинен оперувати в звичних умовах. Його підтримав лише Шрадер, а Говел, а вслід за ним і Краузе, прихилилися до думки Мекензі.

Браман у розпуці вибухнув: «Що ж, в такому разі я не оперуватиму. Хай це зробить хтось із вас!» Принцеса обвела всіх безпорадним, а проте затятим поглядом. Але людині, яка в цей час боролася за життя, було цілком байдуже, хто його оперуватиме, з наркозом чи без нього. Він хитаючись прийшов до салону, Простягнув Браманові руку і зі зусиллям, ледь чутно прошепотів: «Оперуйте мене негайно. Я віддаюся в ваші руки, оперуйте так, як вважаєте за потрібне.»

Рис.26 Операція- трахеостомія за участю (зліва направо): М. Мекензі,

д-ра Краузе, Ф. Брамана (оперує), д-ра Говела та проф. Л. Шреттера.

Це вже потім Браман розповів мені про наступні події. Він ще раз попросив лікарів про асистування, але лише Шрадер згодився подавати інструменти. Ніхто не захотів притримувати наркозну маску. Мекензі в цей час думав лише про те, як зняти з себе будь-яку відповідальність. Отже Браман сам розпочав наркоз. Дихання хворого декілька разів зупинялося. Проте згодом, досить швидко і без будь-яких ускладнень настав глибокий наркоз. Лише тепер Краузе згодився притримувати маску і голову хворого. М’язи шиї виявилися дуже сильними. Браман сам обробив операційне поле. Розрізом в шість сантиметрів завдовжки розрізав посередині шкіру шиї. Як лиш з’явилися перші краплі крові, Краузе випустив з рук голову хворого. Браман рішуче закликав його до порядку, наказав міцніше тримати голову і притримувати маску. Зупинив кровотечу і розкрив трахею. У цю ж мить легені жадібно втягнули повітря. Браман увів до трахеї велику срібну трубку, ущільнив рану йодоформною марлею і наклав легку пов’язку.

Минуло докладно 20 хвилин. Через декілька секунд наслідний принц прокинувся з наркозу. Вперше за багато тижнів він міг вільно дихати. Зауважив це відразу і потиснув руку Брамана. Намагався подякувати йому. Але відразу зрозумів, що уже ніколи не зможе розмовляти, бо ж повітря з легень не доходить до гортані. Попросив подати блокнот, щоби писати; без нього він уже не зможе обійтися. Написав для Брамана слова подяки. Принцеса подякувала також. А потім принца перенесено до спальні і вона пішла за чоловіком.

А Берґман отримав телеграму з викликом до Сан Ремо лише годину по тому. Доки він пакував речі, надійшло повідомлення, що трахеотомію вже зроблено. Старий цісар викликав Берґмана до себе. Хоч доктор і вагався, чи вже варт їхати, імператор наказав негайно виїхати до Сан Ремо і залишитися там доки рана загоїться. Окрім того доручив щоденно надсилати рапорти і намовити престолонаслідника якнайшвидше прибути до Берліна. До Сан Ремо Берґман поїхав разом з ґрафом Радолінським і прибув на місце 11 лютого надвечір. Йому приділено малу кімнату в готелі «Медітерен». Відчув, що інстинктивно вороже ставлення принцеси до Берґмана підсилилося; вона вбачала в ньому небажаного вісника правди, тієї правди, яку вона нізащо не хотіла визнати. Ніщо не могло захитати її сліпої віри в Мекензі. Коли Берґман зголосився до неї, сказала безцеремонно, а проте з дотриманням усіх норм чемності, що операцію вже проведено. Отож труди його далекої подорожі зайві. Одразу перевела розмову на тему застосування Браманом хлороформу. Хотіла почути з вуст Берґмана, що це було помилкою. Як розповів опісля Берґман, його відповідь звучала так: «Ваша Імператорська Величносте, це був би злочин, якщо б не застосували хлороформу.» Принцеса з хвилину помовчала, а потім промовила слова, що з них можна було зрозуміти – вона таки усвідомлює собі весь ризик гри, що її провадить Мекензі; «Я сподіваюся, та врешті ви й самі переконаєтеся, що трахеотомію виконано своєчасно, тобто не надто швидко і не запізно.» Берґман легко вклонився і промовчав.

Принцеса привела Берґмана до престолонаслідника, що, втомлений, лежав на подушках. Не міг розмовляти, тож довго стискав долоню Берґмана.

Коли вийшли з кімнати, принцеса звернулася до Берґмана: «Як вам здається, він має добрий вигляд, чи не так?! Якщо трубка залишиться в трахеї два тижні, набряк, спричинений запаленням охрястя, минеться, правда?» І ні слова про діагноз, встановлений в листопаді, ані слова про рак. Берґман відчув, що принцеса не сприйме іншого діагнозу окрім запалення охрястя гортані. Це був перший діагноз Мекензі, до якого він знову повернувся.

Загоєння рани відбувалося задовільно. Біля ліжка престолонаслідника постійно перебував хтось із лікарів. Чергування змінювалися що шість годин. В них брали участь також Браман і Берґман. Чування були дуже виснажливими і неспокійними, не так з огляду на терпеливого пацієнта, як через принцесу, що її салон межував зі спальнею престолонаслідника.

Серед ночі вона вставала декілька разів і підслуховувала під дверима, або й заходила досередини. Відповідно до показів термометра регулювала температуру в приміщенні, розпилювала одеколон і настоянку евкаліпту. Ця опіка видавалася проявом безмежної любові і турботи хіба що зичливим та необізнаним спостерігачам. Поінформовані та вникливі вбачали в цьому лише жадобу влади. Її безконечні запитання: типу «Чи кашляв? Чи не надто часто кашляє?» в поєднанні з невиправданим впертим оптимізмом викликали роздратування.

Престолонаслідник справді кашляв, при нападах кашлю відходив кривавистий слиз, змішаний з кусниками тканини, що розпадалася. Коли Берґман звернув увагу Мекензі на характер харкотиння, той вдав, що вперше це зауважив. Берґман з Браманом дослідили ці часточки під мікроскопом. Майже в кожному препараті вони виявили три, чотири, а інколи й вісім кульок , що складалися з концентричних шарів плоского епітелію – так звані ракові перлини. Тепер вони вже мали однозначний доказ раку гортані, якого не зумів отримати Вірхов. Викликали Краузе і показали йому результати дослідження. Довелося визнати слушність Берґмана і Брамана. Проте Мекензі відмовився прийти. Він, мовляв, не розуміється на мікроскопії, бо ж в Англії це – справа анатомів, а не хірургів. А так насправді, то йому не хотілося визнати слушності діагнозу німецьких лікарів. А Берґман все більше схилявся до думки, що ракові перлини, які відкашлює престолонаслідник, можуть походити з легень. З цього погляду він наполягав на залученні до колективу лікарів, які лікують принца, також інтерніста, який мав би слідкувати за загальним станом принца. З’явилися шлунково – кишкові розлади. Мекензі обмежився вдуванням до трахеї якихось таємничих порошків. Використовуючи невпевненість Мекензі Берґман наполіг на запрошенні досвідченого інтерніста. Той згодився, за умови, що фахівець із внутрішніх хвороб не втручатиметься до ларингологічних проблем.

Телеграфічно викликано до Сан Ремо німецького фахівця, професора Кусмауля.

Рис.27. Професор Карл Філіп Адольф Кусмауль (1822-1902)

Кусмауль прибув 25 лютого надвечір. Престолонаслідник вставав з ліжка на кілька годин і проводив їх, сидячи на терасі вілли. Скаржився на сильний біль голови, що зменшувався під впливом ліків. Кусмауль був прикро зворушений його безнадійним виглядом. А попри те не встановив жодних тривожних змін в легенях, що проте не могло бути переконливим, адже промені Рентґена були ще невідомими. Попри опір Мекензі він усе ж таки оглянув гортань і, хоча Берґман нічого не говорив, ствердив розпад ракової пухлини гортані з відкашлюванням продуктів розпаду через трахеотомічну трубку. Тож Мекензі знову змінив тактику. Звичайно, може це й рак, але ж його ніхто не підтвердив, навіть славний анатом. Ці останні слова він додав з огляду на дослідження, проведені Берґманом. От, якщо б діагноз підтвердив Вірхов, він би згодився з цим діагнозом і не заперечував би проти повернення престолонаслідника до Німеччини.

Берґман і Кусмауль запропонували викликати замість Вірхова, який того часу перебував в Єгипті, німецького професора Вальдеєра, що вважався визнаним патологоанатомом. Мекензі згодився і пообіцяв, що визнає висновки Вальдеєра. Ще перед від’їздом Кусмауля принцеса заявила: - Я зовсім не довіряю Кусмаулеві, бо він старий, слабий і належить до застарілої школи.

Веліла викликати до себе Берґмана.

- Вчора ви сказали, що рана загоїлася.

- На щастя, - відповів Берґман, - рана швидко зарубцювалася.

- Що ж, - продовжила принцеса, - в такому разі ви, напевне, незабаром повернетеся до Берліна і заберете зі собою Брамана.

Берґман зрозумів, що принцеса хоче будь-що позбутися берлінських «реалістів», які постійно перекреслюють її хворобливі мрії. Вранці 27 лютого вона вдалася до явної нечемності:

Мекензі не хоче взятися до лікування запалення охрястя своїми способами, доки ви тут. Йому дуже не до вподоби, що лікар, який не має спеціалізації з ларингології, стоїть над ним, наче якийсь наглядач.

- Що ж,- відповів Берґман, - відповідно до наказу я попрошу Берлін відкликати мене.

- Згодом він признався, що по цій розмові він так і не зміг зрозуміти, які почуття переважали у нього тоді – гірке розчарування, чи співчуття.

Ще того самого вечора він стояв на вокзалі в Сан Ремо, готовий до від’їзду. Відчував полегшу через те, що його звільнено від участі в драмі, єдиним драматичним героєм якої був престолонаслідник. Власне тоді, коли він так роздумував, посланець вручив йому телеграму з Берліна. Цісар наказав, щоби Берґман залишився в Сан Ремо. Старенький монарх відчував, що вмирає і бажав ще раз зустрітися з сином. Він знову вислав до Сан Ремо принца Вільгельма, щоби той переконав батька приїхати до Берліна. Отож Берґман в понурому настрої повернувся до готелю і зателефонував до придворного цісарського лікаря Льойтольда, він, мовляв, уважає, що подорож принца до Берліна потрібно відкласти щонайменше до прибуття професора Вальдеєра. Його діагноз повинен нарешті позбавити принцесу і Мекензі підстав для подальшого перекручування фактів.

Рис. 28 Професор Гайнріх Вільгельм Ґотфрід Вальдеєр,

Анатом, гістолог (1836-1921)

Слушному побажанню Берґмана пішли назустріч. 2 березня прибув принц Вільгельм. Мати, як звичайно, прийняла його неприязно і холодно, навіть не дозволила побачитися з батьком. Проте таке відношення виробило у юного принца впертість і самовпевненість. Наступного дня прибув до Сан Ремо професор Вальдеєр. Аж до 5 березня він старанно досліджував відкашляні престолонаслідником тканини. Письмовий висновок був таким: «Виявлені концентричні тільця, що їх заведено називати цибульками, раковими перлами, або бурульками, це, поза всякими сумнівами, характерні для ракової пухлини зміни. Запущений (…) новотвір розпадається і проростає (…) в хрящі гортані.».

Свої висновки Вальдеєр подав Мекензі німецькою і англійською мовами. Останній безперервно курив, нарешті витиснув з себе слова:

- «Ну, нехай там, я згоджуюся з тим, що це рак.»

Після цього він покинув кімнату.

Вальдеєр був впевнений, що нарешті переконав впертого Мекензі. Якийсь час так думав і Берґман. Але де там! Ще того вечора йому повідомили, що Мекензі одразу поспішив до принцеси і сказав їй, що, хоча Вальдеєр і виявив ракові клітини, це не має великого значення. Бо ж у нього є своя методика лікування раку, цілком відмінна від методики берлінських лікарів. Він не потерпить перешкод з боку лікарів, що песимістично дивляться на розвиток пухлини. Принцеса безкритично пристала на це і повторила свою вимогу: Берґман має якнайшвидше виїхати до Берліна. Усе ж таки принцу Вільгельмові і докторові Берґману вдалося домогтися обіцянки, що, якщо б з’явилися грізні симптоми, він намовить престолонаслідника повернутися до Німеччини.

Хіба ж міг Берґман знати, що на цей раз усе вирішить доля. Коли він займав місце в вагоні берлінського потяга, старий цісар три дні лежав в ліжку з високою гарячкою. А два дні після його від’їзду, 9 березня перед обідом, коли престолонаслідник з трахеотомічною трубкою, прикритою пишною бородою, повільно прогулювався стежками в саду вілли «Ціріо», йому подано на срібному підносі телеграму. Вистачило прочитати адресу: «Його Цісарській Величності Фрідріхові Вільгельму». Папір випав з його рук. Батько вмер. Безнадійно хвора людина стала цісарем, а його дружина – цісаревою. Питання повернення до Берліна вирішилося само собою, незалежно від того, що в Берліні на той час зареєстровано такі незвичайно холодні березневі дні, яких ніхто з міщан не пам’ятав…

Цього часу я вже два тижні перебував в Берліні. Дув крижаний вітер, що вимітав вулиці і наганяв снігові хмари. Пізнього вечора 11 березня 1888 року я стояв у натовпі людей, що очікували перед занесеним снігом вокзалом Берлін – Вестенд прибуття цісаря Фрідріха. Попереднього дня цісар від’їхав з Сан Ремо спеціальним потягом. В Мюнхені потяг затримався дещо довше. Бісмарк виїхав для зустрічі імператора до Ляйпциґа. Через замети на рейках потяг спізнявся на декілька годин.

Десь близько півночі потяг нарешті прибув на вокзал Берлін – Вестенд. Підсилилася снігова буря, а проте натовп зустрічальників витривало чекав. Після усіх тих суперечливих повідомлень, якими рясніли газетні шпальти, люди бажали на власні очі побачити нового цісаря і зорієнтуватися щодо його хвороби: чи та хвороба смертельна, чи, може, ні. Розчарувалися, коли цісар швидко пройшов критим переходом і сховався в кареті. Хіба що тим, хто стояв найближче, вдалося на якусь мить побачити його лице. Можливо це сильний мороз спричинив рожеве забарвлення цього обличчя. Так чи так, ще тієї ночі розійшлася Берліном чутка, що цісар виглядає здоровим, що він у повні сил і, мабуть, Мекензі таки має рацію. Цісар, оточений прибічною гвардією поїхав до старого палацу Шарльотенбурґ, що його поспіхом підготували для цісарської пари. Адже від десятиліть палац стояв цілком занедбаним. Відпадала штукатурка, коминки не гріли, освітлення було дуже слабим. В спальні цісаря поставили додаткові залізні пічки, щоби підтримати належну температуру. Саме така понура резиденція стала домівкою нового монарха.

Похорон батька, проведений з належним церемоніалом, він спостерігав на відстані. Коли похоронна процесія рухалася повз вікна шарльотенбурзького палацу, за одним з них, вкритим шаром криги і відігрітим на невеликій площині, можна було зауважити цісаря. Цього разу і я побачив його обличчя – вузьку, смертельно бліду пляму. Поруч стояв Мекензі; він, разом з Говелом, поселився в палаці. Бо ще в Сан Ремо принцеса добилася цісарського декрету, за яким все подальше лікування довірено Мекензі.

Нелегко було звернути увагу цісаревої на те, що надмірне протегування англійських лікарів і відсторонення німецьких фахівців лише підсилить вороже наставлення підданих щодо неї. Усе ж таки вона згодилася ласкаво дозволити на періодичний огляд чоловіка Веґнерові і ненависному Берґманові.

Слідом за Мекензі прибули до Берліна його довірені журналісти – німецькі і міжнародні. Мекензі я більше не зустрічав, але кореспонденти, з якими зміг порозмовляти, не приховували, що Мекензі регулярно з ними зустрічається і диктує нові повідомлення і коментарі. Їхні повідомлення в пресі переконували, що цісар почувається чим раз краще. Це правда, що вже два тижні він не виходить з палацу, але це пов’язане з несприятливою погодою. Цісар працює з ранку до вечора, майже не кашляє , пухлини вже майже немає. В перервах між заняттями гуляє в оранжереї палацу, де ростуть помаранчеві дерева. Люди, що збиралися під брамою палацу, могли щонайбільше побачити контури фігури цісаря. Але ж повідомлення преси збігалися з їх потаємними мріями. І вже поширювалася думка про те, що хвороба цісаря – це не рак.

А правда була зовсім іншою.. Коли 18 березня Берґманові дозволили дослідити цісаря, він виявив збільшення набряку гортані і ущільнення вздовж трахеї аж до трахеотомічної трубки. Яке там зменшення пухлини! Небувало збільшилася кількість відхаркуваних ракових перлин, До речі, Берґман дозволив мені тоді оглянути всі препарати.

Мекензі відмовився від зустрічі. 25 березня Берґманові ще раз дозволили оглянути хворого. Він зауважив, що пухлина росте донизу. Підсилився біль голови. А Мекензі надалі відмовлявся від розмови. Нарешті, коли 29 березня цісар відкашляв некротизований шматочок хряща, з’явився Мекензі. Він показав секвестр дружині цісаря і пояснив, що це є найкращим доказом, що його діагноз запалення хряща, не пов’язаного з пухлиною, цілком слушний.

Вдалося заразити оптимізмом і самого цісаря, настільки, що він написав в записці генералові Вінтерфельду: «В четвер настав кризис і це пробудило у моїх лікарів найкращі надії.»

Тими днями різко змінилася погода. Потеплішало, стало сонячно. У Велику П’ятницю біля полудня цісар вперше проїхав відкритим екіпажем, запряженим четвіркою коней, вулицею Унтер ден Лінден. Попереду гарцювали вершники. Вістка про це блискавично рознеслася по місту. Вже через хвилину після того, як цісар з’явився в алеї, про це довідався і я. Дзвонили телефони. Натовп берлінців заповнив вулиці. Спорожніли квіткові крамниці. Цісар сидів в кареті неприродно випрямлений, нерухомий. Буйна борода і високе накриття голови дозволяли бачити лише невеличку частину обличчя – худу і бліду наче віск. Неприємний шум трахеотомічної трубки було чутно лише найближчому оточенню.

А проте, сонце і квіти створювали ілюзію надії і віри в майбутнє. Я ще раз переконався, що побіжні враження часто оманливі, особливо тоді, коли вони відповідають нашим бажанням і мріям.

Погода й надалі була чудовою. Цісар частіше виїздив до міста. Здавалося, що це свідчить про покращання його здоров’я. А насправді… 18 квітня Берґман виявив при огляді ущільнення, що розповсюджувалося нижче за рівень трахеотомічного отвору, та й довкола нього. Збільшилися в розмірі лімфатичні вузли. А Мекензі вперто твердив: « Це, напевне, не рак. Це – ґранулювання рани.» Тоді Берґман звернув увагу на те, що надто коротку трахеотомічну трубку може виштовхнути з рани пухлина, яка неухильно збільшується. Мекензі не відреагував на це зауваження.

Минуло чотири дні. Вранці Берґман довідався від цісарського доглядача, що цісареві дуже важко дихати, Трубку видалено для очищення, а вставити її назад ніяк не вдається. О третій годині дня Берґмана розшукав посланець з запискою. Знайшов його на консультації в якомусь готелі і вручив карточку: «У нас виникли труднощі з введенням трубки. Буду вдячний, якщо Ви прибудете до цісаря якнайшвидше». Останнє слово двічі підкреслено. Разом з Браманом він поспішив додому, взяв зі собою інструменти. Дома дзвонив телефон – перевіряли, чи Берґман отримав повідомлення.

В передпокою палацу Шарльотенбурґ він застав Мекензі разом з працівником берлінської фірми медичних інструментів Вінтера. Вони разом намагалися сформувати дещо довшу за наявну свинцеву трубку, яку збиралися тимчасово ввести до трахеї хворого. Зі сусідньої кімнати доносилося харчання пацієнта – трубка вже не сягала трахеї. Берґман приніс довшу трубку. Цісар сидів в кріслі, його щоки і губи посиніли. Пухлина значно збільшилася. Крізь отвір не вдалося побачити задню стінку трахеї, лише новотворову тканину. Увести принесену трубку не вдалося. Берґман швидко пояснив Мекензі, що залишився лише один спосіб – розширити трахеостому хірургічними гачками. Мекензі не залишалося нічого іншого, як згодитися. Браман розтягнув гачки. Виникла невелика кровотеча. Нарешті Берґман увів трубку до трахеї – цісаря врятовано. Лише дещо пізніше Берґман довідався, що хворого вже декілька днів мучить гарячка, а проте його далі возять на прогулянки, щоби показати публіці.

Як лише проминула тривога, Мекензі дав Берґманові зрозуміти, що його присутність у цісаря не бажана. Проте Берґман залишився з пацієнтом протягом ночі аж до наступного полудня. У цісаря значно , понад 38^{0 ,} піднялася температура тіла. Попри те Мекензі наполягав на виїзді цісаря до міста. Відмовився подати комюніке про проблеми з трубкою. Вважав, що показати підданим цісаря – найкращий спосіб заспокоїти громадську думку. Цісарева згодилася. Увечері хворого трусила лихоманка, 15 квітня температура піднялася понад 39⁰, а 17 квітня дещо знизилася. На консультацію запрошено професорів Сенатора і Лєйдена. Несподівано для Берґмана Мекензі висловив думку, що причиною гарячки є насильне введення трахеотомічної трубки. І ні слова про те, що гарячка і біль голови з’явилися ще перед заміною трубки. Тож Берґман зрозумів, що це – ще одна спроба скинути на нього відповідальність за погіршення стану хворого. Він надалі не хотів визнати, що пухлина неухильно прогресує. Реакцією на цей маневр було повідомлення в «Кельніше Цайтунґ» і деяких інших німецьких щоденних газетах про необхідність заміни трахеотомічної трубки. Підкреслено необхідність виконання цієї маніпуляції Берґманом. Я впевнений, що інформацію подав Берґман. Нарешті, хоча б в цьому випадку, він доказав, що здатен вдатися до публічної розправи, навіть нехтуючи засадами лікарської деонтології.

Контратака Мекензі не забарилася. Він вимагав заперечення публікацій і оприлюднення пояснень, в яких Мекензі оскаржував Берґмана, що, вводячи трубку, він завдав шкоди хворому і спричинив загрозливий для життя сепсис. «Бритіш Медікал Джорнел» писав буквально таке: «Згідно з нашими інформаціями з найпевніших джерел достеменно відомо, що, уводячи трубку 12 квітня, прокладено хибний шлях в тканинах. Ми можемо подати беззаперечні докази, що в цьому винні не англійські лікарі».

Десь в цей час я відвідав Берґмана в його квартирі на набережній Фрідріха – Карла в Берліні. Як і Браман, він дав мені слово честі, що перебіг справ був саме таким, як це описано вище. Тож я не мав причин не довіряти йому, хоча емоційний фактор відіграв у його трактуванні подій не останню роль. Щодо цього як з’ясувалося, я мав рацію. 25 квітня Берґман надіслав Мекензі листа, в якому повідомляв, що безпардонне порушення з його сторони лікарської таємниці і розповсюдження наклепів змушує його, Берґмана, взагалі не розмовляти з ним, за винятком, хіба що, лікарських нарад. Одночасно попросив цісареву звільнити його з придворних лікарських обов’язків. Це прохання їй цілком відповідало.

Берґмана заступив хірург Барделєбен. Цей лікар вже не висунувся на перший план в лікуванні цісаря, хіба що описував в своєму щоденнику повільну і неуникну смерть монарха. На початку травня самопочуття цісаря дещо покращало, що буває характерним для останньої стадії життя ракових хворих. Температура нормалізувалася. 16 травня цісар міг ще раз посидіти в парку. Наступних днів його возили в маленькому низькому екіпажі, запряженому поні.

Рис. 29 Цісар Фрідріх ІІІ на прогулянці у візку,

запряженому поні

Раз у раз він пересилював себе і вислуховував рапортів та приймав делегації. А проте написав ґенералові Блюменталю, колишньому начальникові штабу престолонаслідника в німецько – французькій війні: «Дорогий Блюменталю, це вже годі витримати». Ще декілька разів берлінці бачили його на прогулянках в кареті.

Першого червня цісарева наказала перевезти його на річковому судні «Александрія» до Нового Палацу в Потсдамі – постійної цісарської резиденції. Був сонячний літній день. Люди махали хусточками. Співали діти, грали оркестри. Та лише кілька днів цісарева і Мекензі тішилися надією і плекати невиправданий оптимізм, який вже набрав у дружини монарха рис психічної хвороби. Сьомого червня відзначено, що молоко, яке п’є цісар, потрапляє в трахею. Довелося вдатися до живлення через шлунковий зонд. Попри те, 9 червня «British Medical Journal» , на підставі власних інформацій, повідомив: «Покращення здоров’я цісаря надалі прогресує. (…) Патологічний набряковий процес на шиї перебігає зовсім інакше, ніж це має місце при раковій пухлині. Власне кажучи, лікарі не здатні визначити характер хвороби, що з нею зустрілися. Звісно, ця непевність значно краща, аніж жорстокий діагноз, поставлений в листопаді. Цю зміну поглядів ще офіційно не подано до публічного відома».

Мекензі вже не встиг оголосити цієї «зміни поглядів». 10 червня він таки зорієнтувався, що трагічний кінець близький. Висловив це пацієнтові в звичній завуальованій формі: «Мені дуже неприємно констатувати, що ви зовсім не робите успіхів.» Цісар написав на картці: «Мені дуже неприємно, що я не роблю жодних успіхів …» Коли ж залишився наодинці з дружиною, заламався: «Що зі мною буде? Чи помітно якесь покращення? Коли я видужаю? Як вважаєш, чи довго ще я буду хворіти?». Ці запитання – наслідок шаленого легковаження правди, до якого цісарева день-у-день змушувала безпорадного хворого.

Наступний ранок застав цісаря облитого потом, з запалими щоками, що хитався при ході. Намагався прийняти шведського короля Оскара в однострої кірасирів, проте при переодяганні декілька разів втратив свідомість. Врешті прийняв короля в старому незастебнутому домашньому сюртуку. Лише хвилину зміг сидіти прямо. Потім його винесено разом з ліжком з приймальної. Мекензі мусив вислати телеграму до королеви Вікторії до Лондона: «Цісар вмирає». Вночі з 14 на 15 червня цісар безпорадно метався в постелі, намагаючись спіймати дихання. Десь об одинадцятій перед полуднем піднявся ще раз. Написав невиразно: «Вікторія, я, діти…» Потім занурився в сон. Об 11 годині 15 хвилин востаннє зітхнув.

Рис.30. Цісар Фрідріх ІІІ на смертному ложі

Драма закінчилася. Закінчилася для нещасного цісаря. Проте вона ще не закінчилася для цісаревої. Ні для Мекензі, ні для німецьких лікарів. Ще не повідомлено публічно остаточного і достеменного висновку про хворобу цісаря. З повені суперечливих діагнозів і антидіагнозів, звинувачень і наклепів не випливав іще остаточний вердикт щодо того, чи справді йшлося про рак, чи німецькі лікарі від самого початку слушно пропонували своєчасну операцію, як єдиний шанс врятувати життя престолонаслідника. Висновок можна було зробити лише на підставі розтину – автопсії.

Проведення автопсії домагався передусім Берґман, бо ж власне на нього падали всі основні звинувачення. Лише розтин міг врятувати його від звинувачень, підтвердити слушність діагнозу, заперечити думку, що 12 квітня в Шарльотенбурзі він проклав своєю трубкою хибний шлях до трахеї пацієнта.

Рис.31 Канцлер Отто фон Бісмарк (1815-1898)

Одразу ж 15 червня після полудня Берґман звернувся до доктора Швенінґера, прибічного лікаря Бісмарка, щоби через нього попросити канцлєра дозволу на розтин померлого цісаря. Вже наступної ночі Берґмана викликано до палацу канцлера. Там його чекали Бісмарк і Швенінґер. Бісмарк висловив цілковите розуміння щодо вимоги Берґмана, а проте вагався втрутитися в цю справу, передбачаючи, що вдова буде категорично опиратися автопсії. І тут Швенінґер пригадав, як розповів мені потім Берґман, що всіх померлих Гогенцолернів піддавали секції, на підставі королівського родинного закону цієї династії стосовно того, що причину смерті монарха слід однозначно документувати. Бісмарк викликав свого сина, а той підтвердив, що така постанова справді існує. Тоді Бісмарк заявив, що він згоден попросити дозволу на секцію колишнього престолонаслідника, а зараз цісаря Вільгельма ІІ. Вранці 16 червня Берґман особисто прибув до молодого монарха, прихильного йому, хоча би з опозиції до матері. Цісар згодився на розтин.

Але перш, ніж провести секцію, Мекензі, що на той час перебував ще в палаці Фрідріхскрон, попросили викласти письмово остаточне урядове комюніке про причину смерті цісаря. Навіть якщо він знав про планований розтин (так він пізніше написав) і якщо лише по складанні цього рапорту перед ним поставлено вимогу бути присутнім при секції, то, в усякому разі, він спритно догадався, що його чекає. Викручуючись із ситуації він писав: «На мою думку хворобою, що стала причиною смерті цісаря Фрідріха ІІІ, був рак. Супутнє запалення охрястя гортані і некроз її хряща відіграли значну і важливу роль в розвитку хвороби. Вони також спричинили неможливість точної діагностики характеру хвороби на її ранніх стадіях».

Через годину Мекензі і Говел були свідками розтину, проведеного Вірховим і Вальдеєром, тобто двома патологами, що їх авторитету Мекензі ніколи не заперечував. Окрім них були присутні: Веґнер, Барделєбен, Льойтольд, Берґман і Браман. Секція показала цілком однозначно: по-перше рак гортані, по-друге жодних доказів пошкодження трахеї, що його закидав Мекензі. По-третє відсутність доказів щодо того, що Берґман, як це твердив Мекензі, насильно проклав в тканинах хибний шлях. Мекензі і Говел підписали протокол. А потім, після сердечного прощання з цісаревою, повернулися до Лондона.

Рис.32. Титульна сторінка офіційний звіту німецьких лікарів

Про хворобу цісаря Фрідріха ІІІ

11 липня з’явився офіційний звіт німецьких лікарів під заголовком «Хвороба цісаря Фрідріха ІІІ відповідно до офіційних джерел». Проте Мекензі і на цей раз пощастило. Справа в тім, що німецькі лікарі, передусім Ґергард і Берґман вплуталися в полеміку і особисті напади на Мекензі, що цілком не до речі посіяло сумніви щодо об’єктивності звіту. З чисто людського погляду їх можна було зрозуміти. А проте ця ситуація додала світовій пресі, журналістам і лікарям, прихильним до Мекензі і стурбованим можливою «втратою обличчя», нового претексту до захисту Мекензі, а щонайменше – до врятування його престижу. В цій ситуації Мекензі повинен би зробити якісь ділові і розумні зауваження – це б врятувало його від падіння. Натомість він виразно продемонстрував свою вдачу людини, позбавленої будь-яких сентиментів, яка не нехтує жодними засобами боротьби. Передусім він зробив спробу залякати видавця і запобігти публікації звіту німецьких лікарів англійською мовою. Потім перейшов у контрнаступ. Його вчинки перевищували всі засоби, будь-коли застосовані лікарями в полеміці: опублікував працю «Фрідріх Шляхетний і його лікарі». Ця праця з’явилася в листопаді 1888 року; вона була потоком зневаги і наклепів, спрямованих проти німецьких лікарів. Вона була свідоцтвом його незвичайної зарозумілості і спробою врятувати свою позицію. Цього разу він переконував, що це власне він своєчасно розпізнав рак, але, враховуючи статистично високу смертність і безперспективність пропонованої операції, він вирішив врятувати німецького цісаря від неминучої смерті, яку б спричинила така операція і з цією метою приховав справжній діагноз.

Рис.33. Титульна сторінка публікації Мореля Мекензі

«Фрідріх шляхетний і його лікарі»

Власне цією публікацією він спричинив своє остаточне падіння з вершини слави. Королівське Товариство Англійських лікарів і Товариство Хірургів дали йому зрозуміти, що він повинен сам, добровільно, відмовитися від членства в цих товариствах. Він виконав цю вимогу, щоби уникнути виключення з цих товариств. Не допомогло йому й те, що провідні англійські артисти, які довірили йому свій голос, залишилися під його опікою, а новостворене Британське Ларингологічне Товариство обрало його своїм головою. Також не надто допомогло те, що й німецька цісарева – вдова вперто підтримувала його. Адже, не бажаючи звинувачувати себе, не мала іншого вибору.

Незабаром шум довкола особи Мекензі затих. Він знову почав практикувати і мандрувати світом. Пізно восени 1890 року я зовсім несподівано зустрів його в Атенах, в будинку славного німецького археолога Шлімана. Мекензі саме відбував подорож Середземним морем на борту англійського корабля «Chimborazzo». Він засмаг, а морське повітря полегшувало перебіг його астми. Уникав розмови про Фрідріха ІІІ. Але врешті-решт мені вдалося задати питання про причини його поведінки. Цього разу він пояснив мені, що смерть цісаря спричинив рідкісний випадок раку, на який нашарувалася інша симптоматика, що й утруднило своєчасну діагностику. Доля, бачте, жорстоко насміхалася з нього. Зауважив, що в мене на кінці язика заперечення: «А проте німці поставили правильний діагноз!» Відповів, що це був просто сприятливий для них збіг обставин, не більше.

Під кінець січня Мекензі захворів в Лондоні на тяжкий бронхіт. Через вісім днів, у 55-річному віці, він помер з причини порушення кровообігу.

Деякі думки з приводу…

◦Лікування у закордонних лікарів – не завжди найкращий варіант.

◦Втручання навіть найближчої людини в діагностику та лікування здатне перекреслити їх результат.

◦Зарозумілість лікаря – його найгірший порадник.

◦Параклінічні дослідження завжди повинні підпорядковуватися клінічними.

P.S. На теренах Західної України, яка певний час належала до Австрії, австрійського, а відтак і німецького монарха йменували «цісарем». Власне цей титул (а не «кайзер») практикувався в літературі, періодиці, в усному мовленні, фольклорі і, навіть, в українському варіанті гімну австро-угорської імперії:

Пояснення та тлумачення:

Карл Ґергард

Рудольф Вірхов

¹Sir Felix Semon (1849-1921), народжений в Німеччині, визначний англійський ларинголог в Лондоні. Закон Семона – при прогресуючих органічних хворобах рухових нервів гортані першими, а інколи – єдиними паралізованими м’язами гортані є абдуктори (m.сricoarythenoideus posterior). Симптом Семона – порушення рухомості голосової складки при злоякісному новотворі.

²Sir Victor Alexander Haden Horsley (1857 – 1916) – провідний англійський хірург, цікавився експериментальною ларингологією ( коментарі перекладача).

³ За іншими даними, дзеркальну ларингоскопію та огляд голосових складок в динаміці вперше виконали хірург Robert Liston 1840 року та, згодом, 1855 року, професор вокалу Manuel Garcia молодший (коментар перекладача).

⁴ Доктор Менде міг спостерігати не функцію голосових складок, а лише зміну їх функціонального положення при диханні та голосоутворенні (функцію м’язів аддукторів та абдукторів). Коливання голосових складок можливо спостерігати при застосуванні стробоскопії гортані, яку винайдено значно пізніше (коментар перекладача).

⁵Йдеться про рухомість в персне-черпакуватих суглобах (коментар перекладача)