Цісарська інтермедія
Цісарська інтермедія
ПЕРЕКЛАД та коментарі професора Олександра Кіцери
Львів 2011
Дорогий читачу, колеґо! Дарую Тобі вперше перекладений українською мовою твір Їрґена Торвальда (Jϋrgen Thorwald), великою мірою пов’язаний не лише з історією онколарингології, але і з питаннями медичної етики. Твори Їрґена Торвальда написано на підставі спогадів його дідуся по материнській лінії Г. С. Гартмана (помер 1922 року), американського лікаря і мандрівника німецького походження, історика хірургії. Дві книги, присвячені історії хірургії мають спільну назву «Das Jahrhundert der Chirurgen» і побачили світ в Німеччині 1956 року. Перекладач використав ілюстрації в різних джерел і вставив їх до тексту.
Розглядаючи історію розвитку органної хірургії важко було б назвати орган, що його хірургічне лікування набуло більшого оприлюднення, ніж гортань (горлянка), передусім з огляду на особу пацієнта. Трагедія німецького престолонаслідника, а згодом цісаря Фрідріха ІІІ, додала історії розвитку хірургії горлянки понурої слави.
Рис.1. Фрідріх ІІІ (1831-1888)
Мені вдалося глибше вивчити історію хвороби Фрідріха ІІІ не лише через знайомство з найвизначнішими лікарями, які стали дієвими особами цієї драми, як то кажуть, ще перед підняттям завіси, але й, передусім, завдяки зустрічі і наступній дружбі з людиною, про визначну роль якої донині пишуть небагато і лише в загальних рисах. Маю на увазі Фелікса Семона, визначного представника міжнародної ларингології на зламі ХІХ і ХХ століть. Ми зустрілися з ним в National Hospital у Горслі.. Цей останній відрекомендував Семона, як свого приятеля. Вони, мовляв, разом досліджували кору мозку, намагаючись відшукати її функціональні центри, які керують рухами голосових складок.Коли ми вийшли з палати Джілбі, Горслі сказав Семонові: -Доктор Гартман випадково став свідком цієї операції. Він прибув до Лондона з цілком іншої причини. Ще в Нью Йорку до нього дійшли звістки про хворобу німецького престолонаслідника. Отож він вирішив на місці отримати інформацію від Мекензі (Mackenzie).
Рис. 1. Нейроларинголог Фелікс Семон (Felix Semon, M.D.)
Я зауважив, що Семон нашорошив вуха. –Так, - підтвердив я,- ми познайомилися з Мекензі декілька років тому, коли він заснував власну лікарню хвороб горлянки на Ґолден Сквер, згодом я нянеодноразово відвідував його. Мені здається, що випадок з престолонаслідником наче б то не стосується хірургії.
Семон зупинився. Глянув на мене з виразом здивування на обличчі, спершу незрозумілим для мене, а згодом сказав: - Ні! Ні, я не погоджуюся з вашою думкою. Якщо ви справді цікавитеся найновішими досягненнями хірургії гортані і можливістю їх застосування щодо престолонаслідника, охоче вам допоможу. Горслі знає, де мене знайти.
Рис.3
Професор Віктор Александр Гаден Горслі, фізіолог, нейрохірург (1857-1916)
Семон попрощався і сів до свого елєґантного екіпажу з двома машталірами на козлах, а Горслі запросив мене до своєї карети. –Якщо ви справді хочете пізнати закуліси цієї драми, - сказав Горслі, - скористайтеся нагодою, що її вам запропонував Фелікс Семон. Мекензі – це самітник, сповнений протиріч, у нього немає справжніх друзів.
Хто його знає, як це сталося, що його запрошено до Берліна. А ще він надто суб’єктивний, тож, звичайно, його не можна розцінювати, як вірогідне джерело інформації. Якщо хтось в Лондоні знає докладніше про цей випадок, то це хіба що Семон. Зрештою, він німець за походженням.
За час поїздки я ще довідався, що Семон студіював в Берліні. У Відні познайомився з гортанним дзеркалом і зацікавився новою спеціальністю – ларингологією. До Лондона прибув з науковою метою і залишився там. Як фахівець мав велику практику. Два роки тому лікував Ґлєдстона (Gladstone) і настільки швидко подолав його ларингіт, що той знову міг виголошувати промови в часі виборчої кампанії. Окрім цього в низці випадків він настільки швидко розпізнав рак горлянки, що хворі після операції надовго, а то й цілковито поверталися до здоров’я.
Я запитав, звідки Семон так докладно обізнаний з хворобою німецького престолонаслідника. Горслі відповів: - Дуже просто. Адже він навчався з двома синами німецького канцлєра Бісмарка, а принаймні з одним із них приятелював. Знає берлінських лікарів, зокрема ларингологів. Він також близько знайомий з Мекензі, бо якийсь час був його асистентом в Throat Hospital на Ґолден Сквер. То було його перше місце праці в Лондоні, після чого він зважився відкрити власну практику. Семон переклав німецькою мовою відому книгу Мекензі про хвороби горла, до якої додав свої сумлінні коментарі. А проте, уже віддавна, Семон рішуче припинив контакти з Мекензі. Коли ви відвідаєте його, то напевне щось з’ясуєте про причини цього розриву. Так чи так, усе ж це один з найоб’єктивніших, а до того ж порядних і сміливих людей, яких я знаю. У нього гарний будинок і ще гарніша дружина, також німкеня. Взагалі, це виняткова людина. Ви таки конче відвідайте його. Гадаю, не пошкодуєте.
Горслі таки мав рацію. Я ніколи не шкодував, що близько пізнав його. Минуло зо два дні і ми зустрілися в його будинку на Вімпл Стріт. Саме тут я довідався про початок хвороби німецького престолонаслідника. Тло, на якому розгорталася хвороба, знало лише найближче коло осіб. Картину доповнили розмови з іншими тогочасними свідками трагедії. На тій підставі намагаюся відтворити їх.
Приблизно три місяці тому, шостого березня 1887 року перед полуднем, Карла Ґергарда, від двох років - професора внутрішніх хвороб Берлінського університету, цілком несподівано викликано до палацу престолонаслідника. Його зустрів особистий лікар, ґенерал медичної служби Вернер. Власне від нього Ґергард довідався, що престолонаслідник Фрідріх Вільгельм від січня має вперту хрипку, Спершу на неї не звертали особливої уваги, адже дихальні шляхи престолонаслідника від юних літ були вразливими і вважалися слабим місцем цього назовні міцно збудованого чоловіка. Отож Веґнер (придворний лікар О.К) припускав, що принц простудився.
Престолонаслідник зустрів Ґергарда стоячи. Високий, стрункий, повний сил, широкоплечий, з густим ясним волоссям і борідкою та ясноблакитними очима – загалом, ідеал вроди багатьох німців і німкень, тим більше, враховуючи загальну симпатію до його політичних поглядів. Ґергард надто короткочасно перебував у Берліні і замало контактував з імператорським двором, щоби догадатися, що за цією постаттю, сповненою краси і блиску, приховується трагедія. Принц закінчував шостий десяток років, а проте все ще залишався лише престолонаслідником. Його батько, цісар Вільгельм невдовзі мав відзначити дев’яносторіччя. 
Рис.4. Професор
Карл Якоб Адольф Христіян Ґергард, педіатр, ларинголог
(1833-1902)
Усе ще залишалося загадкою – чи довго імператор керуватиме державою. Скільки ж то років проминуло відтоді, від тих днів, проведених у Шотландії, коли молодий мрійник –наслідний принц вручив заледве п’ятнадцятирічній англійській принцесі Вікторії букет білого вересу, а її матір, королеву Вікторію попросив руки її найстаршої і найбільш розпещеної доньки... А й нині престолонаслідник плекає свою мрію про нову Німеччину, вільну від тої прусської геґемонії над іншими краями, що її, так йому видавалося, репрезентує його батько і канцлєр Бісмарк. З придворних кіл Лондона було відомо, що престолонаслідниця отримала від батька політичне виховання. Це виховання, поєднане з пасіонарністю та амбіційністю, формувало особистість, яка, хоча не дорівнювала
Принц очікував того часу, коли він зможе створити справжній німецький парламент і, таким чином, здійснити свої ідеалістичні мрії про «волю і закон для усіх» знівечити стремління Бісмарка до дружніх стосунків з Росією, налагоджуючи натомість мирні стосунки з Англією. Проте десятиріччя минали, а його мрії, як, зрештою, і мрії престолонаслідниці залишалися лише мріями.
Коли Ґергард шостого березня став віч на віч з престолонаслідником і, належно підготувавшись, вдався до дослідження, він ще не мав поняття про ці обставини.
Того часу гортань (горлянка) віднедавна стала доступною для дослідження і лікарських втручань. Цей глибоко захований орган, недоступний оглядові через рот без спеціальних допоміжних пристосувань, був проте, якщо йдеться про анатомічну будову, більш чи менш відомий вже єгипетським і римським лікарям. А проте лише на початку цього століття лікар з Ґрайфсвальду доктор Менде3 зумів спостерігати функцію голосових складок4 у живої людини.
Декількома роками пізніше віденські лікарі Tϋrk і Czermak впровадили гортанне дзеркало до лікарської практики. Відтоді стало можливим дослідження і лікування хворої гортані. 
Отже колискою ларингології став Відень. Тож і Ґергард, хоча він не вважався фахівцем у цій ділянці медицини, усе ж допитливо займався діагностуванням і лікуванням хвороб горлянки.
Голосові складки престолонаслідника при огляді дзеркалом виявилися рівномірно почервонілими, На краєчку лівої голосової складки Ґергард зауважив довгастий, плаский, блідо- червоний вузлик. Рухомість голосової складки5 видавалася не порушеною. Констатація цього факту мала неабияке значення, бо ж досвід показував, що обмеження рухів свідчить про злоякісний
процес. Сам вузлик справляв враження доброякісного поліпа. Ґергард вирішив видалити цей поліп способом, що на той
Рис. 5.
Дзеркальна ларингоскопія за Чермаком
час практикувався, а саме з боку порожнини рота під контролем дзеркала. З цією метою ларингологи, поряд з фармакотерапією, розвинули спеціальну малу хірургію, впровадили у практику декілька інструментів: делікатні вигнуті щипці, дротяну петлю, а передусім - інструмент, з платиновим дротиком на кінці, що розжарювався електричним струмом; цим інструментом випалювали маленькі вузлики на голосових складках. До 14 березня Ґергард намагався впоратися з цим вузликом за допомогою дротяної петлі та зігнутого ножика
Надаремно. Увечері 14 березня він вперше спробував добитися успіху розжареним платиновим дротиком. Незважаючи на надзвичайну обережність, процедури були для хворого мукою. Вузлик виявився надто щільним. Розростався він дуже швидко, змінюючи вигляд з дня на день.
Нарешті, 20 березня вузлик випалено зовсім. Проте, коли минуло вісім днів, професор Ґергард констатував, що вузлик розрісся до попередньої величини. Ще ніколи він не бачив, щоб доброякісний новотвір так швидко відновлювався. Вперше зародилася підозра, що йдеться про раковий процес. Адже престолонаслідник був у віці, в якому найчастіше виникає рак гортані. Але через те, що і на цей час Ґергард не зауважив обмеження рухів голосової складки, він вдався до нової спроби випалювання вузлика доступом через порожнину рота. До сьомого квітня, в процесі щоденних візитів, вдалося випалити цей новотвір.
Рис.6 Ляйбмедик (придворний лікар) Авґуст Веґнер
(1819-1905)
Ще перед початком лікування ляйбмедик Веґнер запропонував лікування на німецькому курорті Емс, особливо популярному серед хворих на горлові недуги. Ґергард дав згоду на цю подорож, Він сподівався, що після повернення престолонаслідника він нарешті зможе встановити остаточний діагноз. На день повернення з Емс, 15 травня, Ґергард прибув до Потсдаму, щоби провести повторний огляд. Його найгірші передбачення справдилися. Голос став ще хрипкішим, аніж попередньо, новотвір значно збільшився. Але найгрізнішою ознакою було виразне обмеження рухомості лівої голосової складки.
Не підозріваючи нічого поганого, престолонаслідник наполягає на негайному випалюванні новотвору. Але Ґергард вже цілковито переконаний, що таке лікування не дасть результату; він пропонує запросити хірурга. На той час він вже не мав сумнівів, що це рак і лише видалення новотвору дало б шанс врятувати життя престолонаслідника.
Ґергард не був докладно обізнаний з великою хірургією гортані: вона ж бо розвинулась упродовж останніх п’ятнадцяти років. Знав проте два випадки, коли негайна операція зовнішнім доступом, тобто з боку шиї, дала тривалий позитивний результат. В одному випадку йшлося про лікаря д-ра Фромма, що його сім років тому оперував берлінський хірург Кюстер (Кϋster). Кюстер видалив уражену раком частину гортані. Оперований мав, щоправда, хрипку, але без перешкод працював за своїм фахом. Другий випадок стосувався хворого на прізвище Циґан (Zygan), якому три роки тому таким самим доступом видалено початковий рак горлянки. І цей хворий також живе, а єдиним слідом хвороби є хрипкий голос. Хірургом, що його оперував був професор фон Берґман.
Рис.7 Професор Ернст Ґустав Веньямін фон Берґман,
загальний хірург і нейрохірург (1836-1907)
Отож Ґергард запропонував запросити на консультацію Берґмана. Перед тим не перекинувся з ним ані словом, щоби не нав’язувати свою думку. 16 березня Берґман прибув до палацу престолонаслідника. Коли після огляду він залишився наодинці з Веґнером і Ґергардом, визначив пухлину як злоякісну епітеліому, яку, поза всякими сумнівами, слід якнайшвидше видалити.
Берґман дуже добре знав хірургію гортані. Він повною мірою усвідомлював, що пропонує. Перші спроби отримати доступ до гортані з боку передньої поверхні шиї і розкрити її порожнину для виконання хірургічного втручання відбулися, беручи за точку відліку описані події, десь сто років тому.
Француз Десо (Desault) запропонував розсікти ножем горлянку пацієнта; у нього в горлі застрягла вишнева кісточка, яка перешкоджала розмові і диханню. Проте тогочасні цирульники відмовилися виконати втручання, остерігаючись праці в незнайомому операційному полі. Щойно родич Десо Д. Пелєтан (Pelletan) 1788 року розрізав горлянку у пацієнта, що йому кусень телятини защемився поміж голосовими складками. Операцію вдалося виконати, горлянку розкрили і уведеним до гортані пальцем м’ясо проштовхнули назад до горла. Хоча на той час ще не існували ні наркоз, ні антисептика, пацієнт проте вижив.
Уже сімдесятих років ХІХ століття хірурги без особливих труднощів розкривали гортань та усували ті чи інші її частини, зокрема – голосові складки. Цьому сприяла виразна тенденція таких ран загоюватися, хоча асептика на той час або не існувала, або ж застосовувалася частково. Шанси на одужання були тим більшими, чим швидше виконано операцію, чим меншою була пухлина, що, в свою чергу, уможливлювало її радикальне видалення. Щоправда, голос пацієнта по операції був хрипким, але, проте, зберігався.
Після цих успіхів хірурги просунулися далі. Думали про цілковите видалення горлянки при розповсюджених формах раку. 1870 року асистент Більрота Черни (Czerny) у Відні зробив перші спроби повного видалення гортані у собак, причому трахею вшивав безпосередньо до горла. Те, що донедавна видавалося цілком неможливим, стало реальністю. За винятком голосу, тварини не втрачали жодних інших, залежних від горлянки функцій, передусім – дихання і ковтання. 31 грудня 1873 року Більрот взявся здійснити цілковите видалення горлянки у тридцятишестирічного пацієнта.
Все це відбувалося за 15 років перед запрошенням Берґмана до палацу престолонаслідника. Згодом відбулися наступні спроби повного видалення гортані. Крок за кроком покращувано техніку втручання. Проте досвід зводився до основного висновку: навіть найрадикальніше втручання не здатне врятувати хворого на рак, якщо пухлина надто розповсюджена. З іншої сторони, з’ясувалося, що своєчасно стверджені випадки раку можливо вилікувати негайним розтином горлянки з видаленням її уражених частин. Ціною цього втручання були більші або менші розлади голосу, а саме зменшення його сили чи хрипота.
Берґман оглянув престолонаслідника і одразу ж запропонував якнайшвидше усунути вражені новотвором частини горлянки. Бо ж усе вказувало на те, що розповсюдження новотвору ще досить обмежене. Веґнер,Ґергард і Берґман повідомили про це дружину престолонаслідника. Коли Берґман в її присутності виклав престолонаслідникові свою пропозицію, вона видавалася цілком опанованою, що, зрештою, відповідало її сильній і войовничій вдачі. Звичайно ж, і зараз не прозвучало слово «рак». Престолонаслідник зблід. Либонь уперше виникло у нього передчуття якоїсь гнітючої, невблаганної, хоча ще не окресленої долі, яка чигала на нього. Проте він зумів опанувати свої почуття і заявив: - Цей набряк слід беззаперечно видалити. Якщо це неможливо здійснити зсередини, зробіть зовнішній розріз.
Рис.8 Наслідний принц з дружиною Вікторією
Веґнер нараз відчув гнітючий тягар відповідальності. Він заявив, що, в такому разі, слід було б викликати котрогось ларинголога з міжнародним авторитетом, фахівця, який зміг би підтвердити цей обтяжливий щодо наслідків діагноз. Дружина престолонаслідника схвалила цю пропозицію. Звичайно ж, Ґергард і Берґман також погодилися з цим, адже й вони відчували тягар співвідповідальності і були б раді розкласти цей тягар на плечі інших лікарів. Названо прізвища професора Шреттера з Відня і професора Раухфуса зі Санкт Петербурга, проте остаточного рішення не прийнято. Коли ж дружина престолонаслідника залишилася наодинці Веґнером, запитала його: Хто вважається провідним фахівцем з хвороб горла в Англії?
Озвалася в ній довіра до своєї батьківщини, що й не дивно, враховуючи її походження і слабку душевну прив’язаність до Берліна. Та ще, либонь, з’явилася іскорка надії, що допомога англійських лікарів буде дієвішою. Веґнер не зміг одразу дати відповідь на її запитання, лише увечері він знайшов в своєму кабінеті перекладену Феліксом Семоном двотомну працю Мореля Мекензі про хвороби горла і носа. Розгорнув першу книгу і прочитав написане Семоном вступне слово, у якому Мекензі характеризувався, як «безсумнівно найбільший англійський фахівець з хвороб горла». І він рішився. Хоча прізвище Мекензі ні про що йому не говорило, проте ім’я Семона вселяло довіру. Ото ж, якщо Семон дав Мекензі таку характеристику, то й він, Веґнер, має право рекомендувати дружині престолонаслідника цього фахівця, як найвидатнішого британського ларинголога. Принцеса вперше почула це незнайоме прізвище. Тож наступного дня вона звернулась до матері з проханням негайно прислати Мекензі до Берліна як відпоручника англійської королеви. Таким чином вона хотіла запобігти публічній думці, що це, мовляв, з її , англійки, ініціативи викликано англійського лікаря.
Пізнього вечора 18 травня ляйб-медик королеви Вікторії доктор Джеймс Рейд (James Reid) відбув з Осборна, де на той час перебувала королева, до Лондона. На Гарлєй Стріт він передав Мекензі, що якраз лаштувався до сну, наказ Її Королівської Величності негайно виїхати до Берліна, щоби оглянути престолонаслідника і повідомити королеві результат. Позаяк Рейд не пояснив мети поїздки, Мекензі спакувався негайно, не захопив проте потрібних інструментів. Він виїхав без затримки – не лише з огляду на наказ королеви, але й не бажаючи втратити пацієнта з найвищих міжнародних сфер. На той час Мекензі мав 50 років і був, безсумнівно, найзаможнішим і найславнішим ларингологом в Англії, хоча мав і численних супротивників.
Рис. 9 Морель Мекензі (1837-1892)
Він був сином англійського лікаря, який загинув в часі подорожі каретою. Вдова залишилася з вісьмома дітьми. Завдяки одній з тіток Морель зміг закінчити лікарські студії і побувати в Відні. Власне у Відні він вперше побачив гортанне дзеркало. Завдяки притаманній йому кмітливості Мекензі одразу зрозумів, що цей інструмент допоможе йому зробити кар’єру. Адже англійські лікарі його майже не знали та й не вміли ним користуватися. Він винайняв декілька кімнат на Кінґ Стріт в скромній дільниці Лондона. На дверях прикріпив табличку «Столична поліклініка хвороб горла і втрати голосу». Працював у клініці сам один, створюючи при цьому видимість, що має обслуговуючий персонал. Це характеризує його, як неспокійну особистість, здатну до будь-яких підступів. Його робочий день тривав до 14 годин, а його поліклініку облягав натовп пацієнтів, бо ж у Лондоні таких фахівців того часу не було. Організаційні здібності він поєднував з гідною подиву працьовитістю, добрими мануальними здібностями та інтелігентністю. Впродовж декількох років його заробітки значно зросли. Як це звичайно буває, з’явилися заздрісники. Лікарська громадськість Лондона складалася передусім з лікарів загальної практики і легковажила вузьких спеціалістів, особливо ж – з хвороб горла. Успіх Мекензі викликав ненависть колеґ, до якої, зрештою, спричинився і він сам. Не зважаючи на слабе здоров’я і напади астми він працював більше ніж інші лікарі. У ділянці хвороб горла Мекензі набув такого досвіду і зручності, що з ним, мабуть, не зміг би змагатися ні один з лондонських лікарів. Мистецьки використовуючи гортанне дзеркало, він ставив діагнози за лічені секунди. Його публікації, датовані першими десятиліттями праці, були завжди надзвичайно старанно опрацьованими і новаторськими. Однією з цих публікацій була книга, що її німецький переклад спричинив виклик до Берліна.
Мекензі був чудовим сім’янином, що властиве багатьом діловим людям. Його забави і спортові гри з дітьми в чудовому будинку на Гарлєй - стріт, або в дещо скромнішому – у Веґрейв (Wagrave) справили на мене корисне враження.
Рис.10 Книга Мекензі «Використання ларингоскопа при хворобах горла» і рисунок з неї.
І, водночас, раз-у-раз проявлялися темні сторони його вдачі, передусім безоглядність, з якою він торував собі дорогу до кар’єри, використовуючи людей, знайомства, обставини. Натомість все, що не слугувало цій меті, відкидалося без сентиментів. Відомо, що він безоглядно знищував кожного, хто став на його шляху. Потребував реклами і вмів її робити, а власне це видавалося солідним лікарям чимось негідним. Був увічливим, але часто-густо самовпевненим. Минали роки і Мекензі переставав слідкувати за загальним поступом і, передусім, за розвитком великої хірургії гортані і шиї. Все це залишилося поза засягом малої хірургії, що нею він надалі займався. Представників «великої» хірургії вважав за нахаб.
Того часу, коли придворний лікар Веґнер читав передмову Семона до німецького перекладу монографії Мекензі, ту,відіграла вирішальну роль у виборі консультанта, цей самий Семон вже певною мірою змінив думку про свого вчителя. Вважав, що наукове зростання Мекензі зупинилося, а сам він став надто самовпевненим.
Попри те, 18 травня, в Берліні ще раз докладно оглянуто престолонаслідника. На бажання старого цісаря, довірчо поінформованого про стан здоров’я сина, в дослідженні брали участь особистий лікар імператора фон Ляуер (general Gustaw von Lauer), майор медичної служби штабний лікар доктор Шредер і один з найкращих берлінських ларингологів доктор Тобольд.
Висновок був одностайним: йдеться про рак і врятувати життя престолонаслідника може лише негайна операція. Тож вирішено дочекатися приїзду Мекензі, а водночас готуватися до операції, щоби провести її щонайпізніше 21 травня.
Рис. 11 Особистий лікар імператора Вільгельма І
Ґенерал-лейтенант медичної служби Ґустав Адольф фон Ляуер
Рис. 12 Адельберт Авґуст Оскар фон Тобольд (1827-1907)
Рис. 13 Вигляд гортані принца при огляді дзеркалом
20 травня 1987 року.
З періодичної преси. Автор не відомий
Рис.14 Ларингоскоп Тобольда.
Напевне таким приладом користувався доктор Адальберт Тобольд, оглядаючи гортань принца
О п’ятій годині пополудні 20 травня до Берліна приїхав Мекензі. Лише переодягнувшись з дороги, він одразу прибув до престолонаслідника. Той привітав його хрипким, а проте зрозумілим шепотом. В кімнаті поруч він зустрівся з німецькими лікарями, вислухав звіту доктора Веґнера про попередні результати дослідження. Тоді повернувся до затемненої кімнати і розпочав дослідження гортані престолонаслідника. Діяв напрочуд швидко.
Як і присутні лікарі, побачив блідо рожеву пухлину завбільшки як половина горошини, розташовану в задній частині лівої голосової складки і оточену почервонілою слизівкою, а також відзначив обмеження рухомості цієї половини гортані. Нарешті вийшов разом з німецькими лікарями.
Ґергард, Тобольд і Берґман наполягали на негайній операції. Не сумнівалися, що Мекензі згодиться з їх думкою, що операція – єдина можлива дошка порятунку. Проте реакція консультанта була несподіваною. Мекензі заявив, що наріст в гортані не має характерних ознак ракової пухлини. Він, мовляв, впевнений, що, якщо б на місці престолонаслідника був звичайний пацієнт, Берґман і не подумав би про рак. До того ж, він, Мекензі «бачив ось таких випадків більше, ніж будь-хто з живих». І всі ці випадки піддавалися консервативному лікуванню з доступом через порожнину рота. На це Ґергард відповів, що декілька тижнів тому і він так думав, а проте новотвір росте і власне ця обставина напровадила його на правильний шлях. Мекензі тут-таки зауважив, що складна і небезпечна операція, яку пропонує Берґман, взагалі позбавлена сенсу, якщо мікроскопічним дослідженням не доказано, що пухлина злоякісна.
Та й нині, розмірковуючи над тими подіями, я не можу згодитися з тими, хто звинувачував Мекензі в непорядності, надмірній амбіційності, а то і в бажанні підлеститися майбутньому монархові. Тоді, 20 травня, він справді був переконаний, що це не рак. Інша справа, якусь роль у цій фатальній помилці відіграла його надмірна самовпевненість. Цю помилку він уже не зміг виправити, не зазнаючи всесвітнього сорому і не втрачаючи престиж.
Що ж, німецькі лікарі згодилися на мікроскопічне дослідження, адже вони вірили в свій діагноз і вважали, що Віхров його конче підтвердить. Та й, зрештою, вони мусили на це згодитися, щоби уникнути закиду, ніби обстеження було неповним. Уже в часі цієї першої зустрічі виразно відчувалася атмосфера взаємної недовіри, антипатії та неприязні.
Хоча на той час Берґман досягнув вершин слави і успіху, усе ж таки йому, як лікареві, були притаманні такі риси, як зрівноваженість і стриманість, а також почуття професійної лікарської гідності. Натомість самовпевнений Мекензі болісно зранив фахову честь німецьких лікарів, безцеремонно відкидаючи їх діагноз.
Мекензі не взяв зі собою інструментів, проте зумів роздобути гортанні щипці і 21 травня піддав блідого, вимученого хворобою престолонаслідника процедурі взяття біопсійного матеріалу. Це вдалося з другої спроби.
Результату дослідження, дорученого Вірхову, чекали з нетерпінням і передчуттям сенсації. Вірхов заявив, що ознак пухлинового росту в дослідженому матеріалі немає, констатував розростання, схожі на бородавку, на тлі запальних змін гортані.
Що ж, годі запідозрити солідного і сумлінного науковця у зумисній помилці. Хто зна, може відіграла якусь роль особиста симпатія Вірхова до наслідного принца. А може науковцеві запропоновано для дослідження не уражену раком частину патологічного утворення. Вибрик долі? Про подібні випадки Мекензі писав у своїх працях.
Рис15 Рудольф Вірхов, патанатом, патогістолог, основоположник
клітинної патології, археолог і антрополог (1821-1902)
Це був справжній «грім з ясного неба»! Діагноз німецьких лікарів перекреслено. А Мекензі, якого поселено в палаці, мав змогу продемонструвати свою безпомилковість і завоювати довіру. Звичайно ж, зважуючи песимістичний діагноз німців і оптимістичний погляд земляка, та ще й підтверджений авторитетом Вірхова, дружина наслідного принца вибрала останній. Та й сам престолонаслідник схилився до цього погляду
А проте 23 травня Мекензі знову вдається до втручання, маючи на меті взяття ще одного шматочка тканини, який мав би дослідити Вірхов. При цьому були присутні німецькі лікарі. У напруженій атмосфері Мекензі, тріумфуючи, провів втручання, а проте…взяти біотичний матеріал йому не вдалося. Ґергард, а згодом Берґман і Тобольд виявили при дзеркальній ларингоскопії, що пошкоджено праву голосову складку.
Рис. 16 Стан гортані престолонаслідника , ймовірно авторства Карла Ґергарда, показує її стан після втручання Мекензі
при погляді спереду
Цей висновок німецьких фахівців Мекензі сприйняв, як особисту образу. Адже він – визнаний фахівець-ларинголог. Тепер його ненависть до німецьких лікарів, передусім до Ґергарда зростає. Через те, що авторитет Мекензі у наслідного принца і принцеси непорушний, вони вирішують виїхати до Лондона на святкування ювілею королеви Вікторії і залишитися там для лікування під керівництвом Мекензі. На думку останнього, англійський клімат сприятливий для хворих на горлові недуги і повинен би корисно вплинути на хворобу принца.
Німецькі лікарі зрозуміли, що від їх опіки відмовляються. А проте, спостерігаючи пацієнта, оцінюючи клінічний перебіг, вони були впевнені у злоякісності пухлини. Висновок Вірхова, на їх думку, не можна вважати остаточним, бо ж він дослідив лише невеликий шматочок тканини. Впевненість Мекензі вони вважали за легковажну. Усе ж таки запитали його, як він планує видалити новоутворену тканину. – Гортанними щипцями або коагулятором – гордовито відповів Мекензі,- саме так, як це намагався зробити доктор Ґергард. У мене, мовляв, методика інша та й досвід більший. Кінець розмові!
На той час в німецькій, англійській і французькій пресі з’являються повідомлення, ніби то оперті на вірогідному джерелі. Журналісти вперто твердять, що йдеться про рак. Німецькі лікарі, зв’язані лікарською таємницею, не можуть оприлюднити діагнозу. Далі – більше. «Ґергард і Бергман напевне вбили б престолонаслідника запропонованою операцією. На щастя, викликано Мекензі…»
Рис. 17 Сер Генрі Трентам Бутлін, піонер хірургії голови і шиї
(1845-1912)
Шило потрохи вилазило з мішка. Інформація, що її публікували англійські журналісти, могла походити лише від МекензіTака ситуація схвилювала Фелікса Семона. Чи ж усвідомлював він тоді ту роль, яку відіграв, перекладаючи книгу Мекензі? Так чи ні, а проте звернувся до сім’ї Бісмарка, до берлінських лікарів. За пізно! Знаючи всі риси вдачі свого колишнього вчителя, він радить бути з ним обережними. Разом з англійським хірургом голови і шиї Henry Trentham Butlin публічно протестує проти публікацій в British Medical Journal, опертих на інформації від Мекензі. Підкреслює, що не можна робити остаточного висновку на підставі мікроскопічного дослідження малого шматочка тканини, наводить випадки з власної багатої практики. Все надаремно! Рішення про подорож до Англії невідкличне.
Рис.18 Кайзер Вільгельм І (1797-1888)
Берґман намагався переконати 90-річного цісаря, що від планованої поїздки треба відмовитися. Переконував, що ним керують не лише патріотичні почуття, але й передбачення, що буде надаремно витрачено дорогоцінний час, а на хірургічне лікування буде запізно.
«Не можу цього зробити. Мій син – не дитина. Якщо він вірить в запропоноване лікування, я не можу йому перечити. Хіба що…вимагатиму від Мекензі гарантії щодо його сумлінності» - відповів цісар.
8 червня Мекензі зумів узяти щипцями ще один маленький шматочок новотвору. Підлаштував усе таким чином, щоби Ґергард і Берґман не могли бути присутні. А у Веґнері, присутньому при втручанні, він не бачив серйозного конкурента. Тканину негайно відіслали до Вірхова.
І знову надіслана тканина виявилася не раковою. А проте на цей раз Вірхов висловився обережніше, мовляв неможливо твердити про всю пухлину на підставі дослідження її маленького шматочка. Проте Мекензі не взяв цих слів до уваги. Він тріумфував!
Від’їжджаючи, гордовитий англієць запевнив Ґергарда і Берґмана, що він і надалі присилатиме Вірхову біопсійний матеріал і, якщо лікування за його методикою виявиться неефективним, припинить його. А ще вдалося досягнути згоди на те, щоби в подорожі до Англії принца супроводив, окрім Веґнера, принаймні один німецький лікар, компетентний в ларингології. Мекензі поскаржився дружині престолонаслідника, що це, мовляв, шпіонаж. А принцеса, як завжди, прихилилася до його думки.
І, усе ж таки, вирішено взяти з собою молодого асистента Ґергарда доктора Ляндґрафа, людину обов’язкову і ділову. Йому й доручили присилати до Німеччини дані про перебіг хвороби, звичайно ж, незалежні від Мекензі. 12 червня престолонаслідник з дружиною вирушили в подорож до Лондона.
Власне докторові Ляндґрафові належить серія зарисовок стану гортані престолонаслідника, деякі з них збреглися до наших днів.
Від перекладача; Знайти якісь дані про доктора Ляндґрафа, передусім його ім’я, вік в доступних джерелах не вдалося. Знаємо тільки, що він був Staff Surgeon of Berlin, тобто штабним хірургом, або головним хірургом Берліна. В усякому разі він володів ларингоскопією і зарисовував пером і чорнилом стан гортані в динаміці (рис.17).
Рис 19 Ларингоскопічна картина, зарисована доктором Ляндґрафом
(вгорі зліва праворуч 18 червня, 7 серпня, внизу - 23 серпня-
Сонячний, теплий день 21 червня 1887 року. Нескінченним потоком вулицями Лондона плинув натовп охочих урочисто вшанувати 50-річчя правління своєї королеви. Ми зустрілися з Феліксом Семоном, переговорили про хворобу престолонаслідника та позицію Мекензі. При цій нагоді Семон запросив мене до помешкання свого приятеля сера Ернеста Касселя, щоби оглядати з його вікон урочистий похід. Ми, разом з моєю дружиною і іншими дамами, стояли біля великого вікна, що виходило на ріг Беннет стріт і Сент Джемс стріт, а вулицями прямував хоровод.
«Від часу захворювання я вперше побачив престолонаслідника,- сказав Семон, коли почет зблизився, - напевне, шановні пані знають, що спостерігаючи обличчя хворих, можна отримати багато інформації».
«Ото ж цікаво, що саме ви вичитаєте з обличчя принца» - буркнув Кассель.
Тим часом зблизився оркестр і ми почули радісні вигуки натовпу. В сонячному промінні виблискувала позолотою карета королеви, запряжена шестіркою поні. Попереду їхало верхи дванадцятеро офіцерів – індусів в казково кольорових одностроях. А дещо далі – не менш пишний почет верхівців: принц Уельсу, двоє його братів, п’ятеро зятів королеви і, нарешті, дев’ятеро внуків. Ми швидко віднайшли поглядом і героя нашої розповіді. Німецький престолонаслідник їхав верхи поміж зятями, зодягнутий в білий однострій кірасирів зі срібною кірасою на грудях. Власне його вітали особливо сердечно. Вигуки зазвучали поблизу нашого вікна. Саме проїхали офіцери – індуси, Фігура вершника в білому зблизилася до нас на якихось десять метрів.