Олекса Стрільченко

(Олександр Кіцера)

ЛОПУХ

Ця повість писалася довго, дуже довго. Передусім – через те, що основне моє завдання полягає в написанні і редагуванні підручників та посібників. Все інше – у вільні хвилини. Тканина цієї повісті ткалася з доль багатьох людей, різних особистостей, симпатичних і менш симпатичних, що їх я зустрічав в своєму житті. Звичайно – є і автобіографічні ниточки. Проте все це синтезовано, переплетено, то ж дарма вгадувати у комусь з героїв конкретну особистість.

Автор уклінно просить не ідентифікувати героїв цієї розповіді з конкретними особами. Збіг якихось ситуацій з реальними подіями, а імен - з реальними іменами може бути хіба що випадковим...

Частина перша

Роздуми на лікарняному ліжку

Тим разом біль у грудях схопив Дмитра у найневідповіднішому місці - на автобусній зупинці. Автобус не надходив. Зібрався натовп пасажирів. Всі обурено гули як розтривожені бджоли, недобрим словом згадували міську владу, демократів і бюрократів.

Пошукав у кишенях. Згадав: нітрогліцерин він залишив у кишені халата. "Погані твої справи, Лопуше", - майнула думка. Його прозивали Лопухом, Лопухом - Лопушинським. Бо Лопушинський - це його справжнє прізвище, з діда-прадіда, "ходачкових" прикарпатських шляхтичів. Прізвисько Лопух приклеїлося до нього ще в школі і характеризувало його, Дмитра Лопушинського, як винятково непрактичну і навдивовижу непристосовану до тогочасного (як побачимо - і до сучасного) життя людину. Там, де його ровесники робили бодай маленьку комерційну оборудку, перепродуючи, скажімо, олівця чи зошита з прибутком, Дмитро віддавав те, що у нього випрошували, за дармо, в крайньому випадку - за номінальну ціну, а то і в борг - "на вічне віддання".

Не мав хисту залицятися до дівчат. Те, що у його ровесників виходило спритно, якось "саме собою", у нього супроводилося незграбністю та недорікуватістю; обличчя, шию, вуха заливала червона фарба. Це вже потім, в медичному інституті, студент Лопушинський скаже:

"Дівчата, дорогі колеги, на мене діють як нікотинова кислота, введена довенно".

Найгірші муки Лопух терпів на шкільних танцювальних вечорах. Незважаючи на декілька годин "школи бальних та сальонових танців заслужених педагогів Чубенків", до якої учні старших класів учащали заповзятіше, ніж, скажімо, на години математики чи фізики, в якій Дмитро сумлінно відпрацьовував танцювальні па танґа чи сльов-фоксу, а затим - в спортовій залі школи, на працьовито натертому свічковим парафіном паркеті, все виходило не так... По хлоп'ячому незграбна, худа фігура Лопуха, заламувалася, як дерев'яний паяцик, ноги запліталися... І усвідомлювалися геть усі власні дефекти: і великі, на кістлявих довгих передпліччях, руки, що визирали з рукавів прикороткої татової довоєнної маринарки¹, і стоптані мешти². І юнацькі прищі на обличчі.

Трохи краще було на гаївках в подвір'ї катедрального собору. Коли починалися наївні забави тих часів: в "Царівну молоду", "Подоляночку", "Вію вінець" чи "Третяка", присмерк і тінь вікових лип приховували особисті недоліки, а діалог провадився за відомим, заздалегідь встановленим сценарієм...

Пухнаста тепла киця охопила його серце м'якими лапками, а потім почала випускати з-поміж м'яких подушечок гострі кігтики, все більш і більш...

І знову згадалися хлоп'ячі роки... ще дальші, і тому вже трохи затуманені часом. Ішла війна. Панічно, гублячи обмотки і баґнети, перестрибуючи паркани поміж будинками, втікали польські жовніри. На пустищі, де за мирного часу розташовувалися заїжджі звіринці та каруселі, де залюбки таборували безтурботні цигани, відбувся безглуздий бій, якщо те, що відбувалося, можна взагалі назвати боєм. З боку ґімназії на пустище, піднявши вгору шабельки, "шаржував" ескадрон польських кавалеристів. А з того боку, з-за горбика, на якому росли три тополі, мірно стукотіли два німецькі скоростріли, кулі методично, як у доброму ковбойському фільмі, на бігу перекидали коней і вершників, доки не вклали усіх. Німці спокійно замінили кулеметні диски... А тоді знову недоумкуватий польський офіцер спрямував на дула скорострілів ескадрон молодих хлопців з шабельками. Навпростець, грудьми на зустрічні кулі, без будь-якої спроби тактичного маневру. І так тричі... Пустище встелили людські та кінські трупи. Людей поховали. А коні ще довго лежали, розкладаючись, і бездомні зголоднілі пси вгризалися в їхні боки.

Згодом німці-кулеметники безцеремонно вмістилися на горищі їхнього будинку, контролюючи околицю. На короткі черги супротивники відповідали пострілами, що позбавили вікна будинку останніх шиб, а мешканців - бодай хвилини спокою. На деякий час батьки і діти перенеслися до пивниці. Було холодно і вогко. Спали на причі з негибльованих дощок. Разом з ними до схоронища перенеслася смугаста киця Мурка. Вона вмощувалася біля ніг господарів і гріла їх теплом свого м'якого притульного тільця. Часом перебиралася Дмитрикові на груди, скручувалася там акуратним клубочком, підібгавши лапки і викінчуючи досконало акуратну живу подушечку ґраціозно вигненим хвостиком. Відчуваючи тягар, Дмитро прокидався. "Ах, це ти, Мурочко...", і починав пестити її пучками пальців за вушками, під борідкою. Під впливом улюблених пестощів жива подушечка розкручувалася, немов звільнена годинникова пружина. Звірятко потягувалося, викаблучувало спинку і починало «місити» лапками тіло хлопчика. Спершу - "неозброєними" м'якими подушечками, а згодом, в екстазі, гострими закривленими пазурчиками...

До тої, другої, невидимої киці він уже звик. На початках допомагав валідол, а згодом довелося носити в кишені нітрогліцерин.

Автобус все ще не надходив. Мимо нього мчали легкові автомобілі, "швидкі допомоги"...

- Не може бути, - думав він, - щоби ніхто з водіїв його не впізнав...

Адже він впізнавав: лікарів "швидкої" - своїх колег (як-не-як понад 10 років їздив «під червоним хрестом»), водіїв таксі - своїх колишніх пацієнтів. Проїхав одним зі своїх елегантних автомобілів товстенький доктор Закорчемний, хірург, про багатства якого розповідали легенди. Знавці навіть називали цифру з декількома нулями, після якої розпочиналася розмова з пацієнтом. Закорчемний втупив погляд кудись вперед і натиснув на акселератор. На сріблястій "дев'ятці" промчав молодий доктор Степанюк. Він, безсумнівно, зауважив свого учителя і зразу ж відвернув голову до супутниці.

- Так! - подумав Лопух, - нести тягар вдячності для декого не під силу. Це ж лише три..., ні, чотири роки, як Влодко Степанюк захистився і зразу ж став доцентом. Дисертація була "під псом" і, з доручення завідувача кафедри, Лопух переписав її "від альфи до омеги". Експериментальну частину робив сам професор. А попробуй, не зроби! Старий Степанюк, тоді ще компартійний бос, "не зрозумів би гумору".

Його ж докторська стоїть на полиці книжкової шафи, припадає пилюкою. Вона, дисертація, стала на «мертвий якір» багато років тому, коли шеф виразно натякнув: - Місце професора кафедри призначене для дружини ректора. Її докторська "пишеться" в шаленому темпі, задіяна щонайменше половина науковців інституту. Хочеш, захищайся, але місця в межах республіки для тебе не буде. Міністр обіцяв...

Як тільки дисертація Лопушинського стала "на п'єдестал вічної слави", йому присвоїли звання доцента. П'ятнадцять років по захисті кандидатської. І за це дякувати... Адже безпартійний!

Бог з ним... з ними всіма... Киця все глибше впиналася пазурчиками в груди.

В четвертому, ні - в п'ятому класі Лопухові надто докучав дебелий переросток Юзьо Качур - неперевершений борець: чи на кулаки, чи "навзапашки". Худого і хворобливого Дмитра він обіймав своїми потужними ручищами, обіймав так, що тріщали ребра, ставало неможливо дихати і нестерпно боліло серце - від стискаючих його живих кліщів, а, може, від болючого усвідомлення своєї безсилості, беззахисності, скривдженості. І ще не раз протягом свого довгого життя відчує він оцей біль. Коли вмираючий Тато востаннє стисне його руку і востаннє видихне повітря з грудей. І коли забиратимуть до Афганістану єдиного сина Андрія...

Дмитрові стало боляче дихати. Поверхнево - ще нічого, але глибоко вдихнути повітря він вже не міг. На чоло виступив зимний піт. Дмитро став слабий-слабий, ноги підігнулися і він сів на край тротуару.

- Напився! А ще інтелігент! - лаконічно прокоментувала розмальована дама з торбою -"реклямівкою". А йому стало страшно, страшно вмирати отут, на брудній, щербатій, запльованій вулиці. Згадалися читані ще в юності вірші з книжечки Ростислава Кедра:

Ти прийдеш, неминуча гостю. Час

відміряний: удар останній серця,

Й воно затихне у кістлявих пальцях,

Мов птах старий, що закінчив свій лет...

- Ах, ти, старий дурню, - скартав себе, - чи ж до віршів тепер! Лопуше, Лопуше, непоправний романтику!

Заскрипіли гальма.

- Швидка?! Хто викликав? - майнуло в думці.

Дмитро повільно підняв очі і побачив добре, широке обличчя "старого парубка" фельдшера Заґлоби з передмістя.

- Боже ж ти мій, - прошепотів Лопух,- пане Заґлоба, звідки Ви?

- Тихше, тихше, докторе... не вставайте. Мимо проїздили... зобачив-єм Вас...що, серце?

- Інфаркт, - тихо відповів Лопух, - так, інфаркт, невже не зрозуміло?!

- Зрозуміло,- згідливо сказав Заґлоба, - Біг-ме, так-єм і думав. Айн момент, я зараз... ноші.

- Ну, що ви там, - молода докторка поставила обтягнену капроном ніжку на тротуар, - з пияком возитеся. А нам - на виклик!

- Який пияк! То, панєнко, доктор, такий доктор, яким ви, панєнко, перепрошую, ніґди не будете!"- неочікувано різко заперечив старий фельдшер. - Ех, лікарі пішли, пся крев, - пробурчав під носом, - дистанційно діагнози ставлять. Панчішки і мештики бережуть!

І голосно додав:

- Виклик почекає. З вар'ятом ніц ся не стане. Повеземо доктора в інфарктне...

День перший

Що ж йому снилося тієї першої ночі в лікарні? Причмелений "літичною сумішшю" Лопух подивився у вікно. Слабенький вітер хитав верхів'ями сосен, накрапав дрібний дощик... Сосни... так, був сосновий ліс... знайома піщана дорога з виїждженими коліями. Світило яскраве сонце. Дорога перевалювала через горбок, а там - спускалася в долину, порослу високою соковитою травою. Посеред долини статечно, без поспіху, плюскотіла і переливалася своїми прозорими водами невелика річка з чистим піщаним дном. Він до болю знав цей ідилічний краєвид, хоча в житті ніколи його не бачив. Тут він бував уві снах і завжди разом з Татом - колись незмінним товаришем своїх мандрівок. Повертався сюди у снах, звичайно, і після смерті батька.

Тихенько прочинилися двері і увійшов Антін Баранівський - відомий в місті кардіолог і старий приятель Лопуха. Безсеребреник Антін, абстинент з переконання, правдошукач і стоїк, що потайки писав вірші й нариси, щирі і пісенно прості. Ці вірші і нариси, списані каліграфічним письмом у товстенькому клітинчастому зошиті, він читав лише декільком особам, а передусім - Дмитрові.

Погляд Дмитра ковзнув від червонавого кінчика носа, відмороженого в Магаданській тайзі, уздовж по-юнацькому стрункої постаті, яку доладно облягав накрохмалений халат, до стареньких, але старанно наглянцьованих черевиків. Зауважив акуратно зацеровані витерті місця там, де холоші штанів труться при ході одна об одну.

Антін заприятелював з Дмитром ще на першому курсі, хоча віком був значно старший за свого колегу. Вчився зразково, отримував підвищену стипендію. В ніч, коли убили Галана, мав нещастя не ночувати в гуртожитку - їздив на село здобувати продукти. Штатний донощик спрацював на славу. Вже за два дні відбулося "судище" на інститутському рівні. Партактивісти та комсомольські боси потрясали кулаками і, вміло модулюючи голос, читали довідку МҐБ про те, що Антонів стрийко був капеланом Української Дивізії, що два стриєчні брати їздили "остарбайтерами" до Німеччини. Демонструвалася фахово виконана кабінетна світлина, на якій німецький фотограф виразно відбив тризуби на вилогах маринарок.

Вже незабаром екс-студент пилував магаданський ліс. Завершив освіту в Новосибірську, за хрущовської "відлиги" його реабілітовано. Приїхав з дружиною - полтавчанкою Галею. Вже тут, в галицькому районовому містечку, народився синок - єдиний, надія і майбутнє сім'ї

Нещастя сталося на дванадцятому році життя. Богдан, виспортований міцний хлопчик, заліз на високу смереку чіпляти якусь особливу антену і... став інвалідом на все життя, прикутим до візочка. Від того часу все життя Антона, кожна хвилина поза працею, були присвячені Богданові. Перш за все хлопцеві треба було вселити віру у власні сили, зняти комплекс меншовартості. Далі - укріпити руки. В хід пішли ґантелі, еспандери, навіть невелика штанга. Купили старенького "Запорожця", намет. Виїздили до лісу, з нічлігом. Ночували у шатрі на березі лісового озера, а вранці батько ішов з вудочкою ловити рибу. Залишав Богдана "на господарці", нібито самого, спостерігаючи проте здалека за його діями. Хлопець справно пересувався табором з допомогою мускулястих рук, підтягаючи нижню частину тулуба поспіль з ногами. Розпалював вогнище, без особливих зусиль долав 10-15 метрів до струмка, варив обід, прибирав в наметі. Потім читав. Здав екстерном іспити на атестат зрілості і заочно вступив на фізико - математичний факультет. Сам ремонтував примхливого "Запорожця", якого позбавив правого переднього крісла. На його місці тепер розташовувався складаний інвалідський візочок. Скомбінував ручне керування. І наступного літа запропонував батькові - "Поїдемо на море!". Галя залишилася вдома. Вони розіп'яли намета на сухому, випаленому сонцем, березі Азовського моря. "Куди, Богдане!" - скрикнув батько, бачачи, що син вперто пробирається до води. Хлопець занурився до рівня плечей, декілька разів змахнув дужими руками і... поплив. Поплив без допомоги ніг, краючи воду мускулястими раменами атлета. Це було відкриттям, це було, нарешті, великою радістю, перемогою, ще одним кроком до самоствердження... А наступного року Богдана урочисто прийняли до відродженого Пласту. Пластун-інвалід?! Так, цей інвалід не меншою мірою, ніж ті здорові хлопці та дівчата, заслужив собі право носити на грудях переплетену з тризубом лілею. Він переміг себе...

- Ну що, друже? - спитав Антін, присівши на ліжко. Ні, ні, не хвилюйся, власне кажучи, у тебе радше ішемія, ніж інфаркт. Коронари, щоправда, маєш трохи скомпромітовані. За кордоном в таких випадках профілактично підшивають байпаси³… або стентують⁴ судини. Мій колега з гімназії що виїхав по війні «за калабаньку», має три стенти⁴ і працює на городі. У нас поки що ця справа не розвинута, але нічого, скоро і наші хлопці навчаться. Маємо добрих судинних хірургів, діаспора допоможе.

-Чекай псе, аж кобила здохне,- гірко посміхнувся Дмитро

Ну-ну, без паніки, без "вмиральних сентиментів". Я тебе, колего, скоро поставлю на ноги. Лише спокій і добрий гумор. Зачекай-но... прецінь маєш стрийка в Канаді?!

Ой, той бідний стрийко. Насіла на нього зараз родина - дальша і найдальша. Торік розхапали валізи просто з двірця. До Дмитра та його мами "стрик" Павло заїхав на другім тижні, вже без валіз. Від долярів мама рішуче відмовилася.

-Не треба, Павле, може, коли біда притисне, тоді допоможеш.

Ніби знала... Але звідки канадійський емерит⁵-будівельник знайде потрібну суму, щоб покрити кошти лікування, операції...

З-за верхівок сосен виглянуло сонечко. Велике, неприродного жовтогарячого кольору, воно маєстатично викочувалось на небо. Починався день. Випогоджувалося.

Він повернувся на правий бік. Намагався задрімати. Потягнувся рукою до накаслика², щоб намацати окуляри і книжку чи журнал. Ага... він же не дома... Треба попросити, щоб принесли окуляри і щось до читання.

І Дмитро пригадав роки дитинства. У такі хвилини, хвилини та години вимушеного марнування часу, чекаючи на потяг, а чи перед кабінетом стоматолога, він вмикав свій внутрішній запис - зафіксовану в пам'яті стрічку "повісті з продовженням". Фантазію мав розвинену, читав багато: і Жуля Верна, і Марка Твена, а ще Майн Ріда і Карла Мая, ну, звичайно, Ґулівера та Робінзона і, розуміється, популярного серед української молоді українського Робінзона - "Сина України", якого знав майже напам'ять. І опираючись, як ми б сказали нині, "на закладені у пам'ять персонального комп'ютера дані", хлопець мережав свої уявні пригоди: потрапляв на безлюдний острів, будував човен, подорожував ним по розбурханому морі. Рятував від розмальованих дикунів полонену принцесу, під білим вітрилом плив з нею на екзотичні острови, купався в прозорій лазуровій воді коралових лагун та атолів, боровся з акулами. Розуміється, завжди перемагав... Це було давно-давно. Стрічка розірвалася в той день, чи в ту ніч, коли його допитував слідчий районного МҐБ. І як хотілося б Лопухові "... пережить хлоп'ячі радощі та бурі...", склеїти стрічку не вдавалося. І нині він із здивуванням констатував, що за все своє діяльне життя не мав часу спокійно, неквапливо роздумувати. Хіба що…дуже, дуже рідко Дмитро замислювався над буттям, призначенням, над життям і смертю. Зараз часу для цього аж надто багато. Багато - сьогодні. А попереду?

-Є речі, які я не здатен осягнути своїм розумом, - думав він,- Наприклад, безконечність Всесвіту. Ну, одна констеляція, друга, десята, сота, тисячна... А далі... знову світи - таємничі, незнані. Як же ж це так?! Господи, яким куцим, яким ганебно прагматично-приземистим є наш розум..., мій розум, - поправився.

-Або смерть... Як це так - мене не стане. Одного чудового дня припиниться все моє - мій кровообіг, дихання, а головне - моє мислення. Зникне увесь світ образів, асоціацій, всі знання, нагромаджувані впродовж десятиліть навички, доведені до автоматизму, симпатії і антипатії. Тобто зникне світ... зникне для мене. А що ж мене обходить, що він існуватиме для інших. Для мене він перестане існувати. Що ж це, - подумав він, згадавши штамповані "істини" з інститутського курсу філософії, - суб'єктивний ідеалізм? Світ в мені, і тільки в мені? Ні, не так! Хворі, яких я оперував оцими руками - він поглянув на свої руки, стерті щітками, висушені йодалкоголем,- ці хворі житимуть.

- Господи Боже - подумав Лопух,- прости мені моє лукаве мудрування, але я, грішний, таки не здатен зрозуміти до кінця, для чого Ти дав мені розум, дозволив нагромаджувати досвід, знання в обсязі, що перевершує повсякденні потреби. Яка в цьому мета, якщо увесь мій духовний світ загине разом з моїм останнім подихом. Якась мета усе ж таки мусить бути... А може… може вся ця мисльова енергія концентрується там, у Тебе, підживлюючи Всесвітній розум?

День другий

Вранці до нього зайшла чергова сестричка - чорнява, середня на зріст, міцно збудована молодичка, що всміхалася добрими очима з іскорками на бурштинових веселках. У кого ж це з тих, хто наповнював його попереднє життя (хотів сказати, подумати "минуле життя", але опам'ятався), були такі очі? Ну звичайно, у Тетяни... І вся постать сестрички нагадувала йому Тетянку - його однокурсницю.

Дмитро зауважив її на лекції, здається... на третьому курсі. Опісля довідався: Тетяна Завербна, родом з Полтавщини, два роки вчилася в Ужгороді, перевелася до їхнього міста, щоб бути ближче до мами, яка працювала медсестрою на Волині. В наступному семестрі при переформуванні груп, Тетянка потрапила до тої, в якій вчився Дмитро. Випадковість? Доля? Можливо. Але й тут Лопух виявився лопухом... Щоправда, дівчина йому страшенно подобалася. Скромна, в дещо задовгій сукенці, без косметики. Типова українська дівчина, міцно, але пропорційно збудована, смуглява. Особливо подобалися її очі - великі, з темно бурштиновими веселками, завжди погідно усміхнені. Одного разу на студентській забаві, десь уже над ранок, Дмитро нарешті зібрався з духом і попросив "бурштинооку" до танцю. Ноги запліталися, в горлі пересохло. Старався витримувати пристойну дистанцію і, все ж таки, іноді ненароком доторкався до її щільних, високих грудей. І тоді кров припливала до обличчя, до шиї, пашіли вуха. Потім вони сиділи поряд у пітьмі передсвітанкової кімнати, розмовляли. Дівчина виявилася начитаною, досить дотепною, спостережливою, проте несхильною до пліток. Відтак вони зустрічалися, здебільшого в студентському товаристві, ходили на прогульки, фотографувалися стареньким складаним "Кодаком". Одну з фотографій: Тетянка сидить на лісовій галявині, всіяній стокротками, - він зберігає донині. Вони так ні разу і не поцілувалися. Дмитро боявся, що після такого вчинку дівчина образиться й припинить знайомство а, отже, знову виявився Лопухом.

На четвертому курсі його "осідлала" рішуча й напориста Людмила. Спочатку його відпихала Людчина безцеремонність, самовпевненість. Згодом наполеглива дівчина таки заволоділа Лопухом. Бо Лопух, він лопухом і був - наївним, недосвідченим у "жіночих справах", довірливим... Надто довірливим. Незабаром Людмила оголосила, що Лопух стане батьком... Повірив. Одружився всупереч волі батьків, незважаючи на перестороги товаришів, того ж таки Антона. Тепер вже нічого не стояло на перешкоді до реалізації справжньої, а не уявної, гаданої вагітності. З'явився Андрій. Це було вже в далекому поліському селищі, куди Дмитра скерували хірургом, а Людмилу - акушером-гінекологом.

Їхнє співжиття закінчилося банально, цинічно, настільки цинічно, що бажання повторно облаштовувати "сімейне кубельце" у нього пропало назавжди.

До залізничної станції можна було добратися лише трьохосною вантажівкою військового типу, та й вона долала 45 кілометрів піщаних колій і торфовищ, скріплених настилами з декількох шарів колод, десь із 12 годин. Дмитро їхав у відрядження до обласного центру. В переповненому кузові його притиснули до правого борта. Пройшли дощі, колії в піску стали глибшими. На закруті лісової дороги вантажівка загрозливо нахилилася, затріщав правий борт, на який навалилися пасажири. Це він ще пам'ятав... А прийшов до свідомості в лікарні, горілиць, в гіпсовому комірі. Компресійний злам⁶ шийного хребця. Загрозу, що Дмитро стане інвалідом, Людмила сприйняла, як стимул до активної діяльності. І коли Лопух, спроваджений батьками до рідного дому, місяцями "вилизувався" з халепи, закрутила роман з одруженим доктором-епідеміологом, що приїхав у відрядження з самої столиці по причині епідемії дифтерії.

Та Бог з ними, з усім цим брудом, який, зокрема, виливався на процесі про розлучення. Ну, звичайно ж, Дмитро виявився "буржуазним націоналістом", "емісаром Римського папи". Андрія залишили з матір'ю.

З Тетяною вони зустрілися років 15 тому. Це була вже не та Тетянка. Втомлена життям жінка, вдова, яка, до того ж, за таємничих обставин втратила єдиного сина, прогресивного, надто прогресивного журналіста, що напав на слід злочину, вчиненого тодішніми можновладцями... Лише очі її залишилися такими, якими були колись, бурштиновими, з іскорками.

По радіо транслювали вальс Шопена. Він примкнув очі і, здавалося, бачив, як легенько, ніби метелики, бігають по клавішах пальці піаніста. Щось давнє, щемливо - зворушливе згадалося йому. Хресна мама, добра хресна мама, сільська лікарка, хворобливо опасиста, огрядна і, при тому, надзвичай енергійна жінка грала цей вальс на старому фортепіано при двох свічках у спеціальних підсвічниках, що кріпилися до інструмента.

Новіші фортепіано вже не мають таких підсвічників. У хресної в вітальні світилася велика гасова лампа з широким зеленим абажуром. Світляне коло якраз обіймало стільницю великого дубового стола, за яким увечері збиралися всі домочадці. І, якщо Капітоліну Калениківну (так звали хресну) не викликали того вечора до хворого чи породіллі, звучало фортепіано. Чоловік хресної, лісничий, людина прагматичного складу ума, запалений мисливець, чистив рушницю. Інколи сідав до радіоприймача - речі на той час рідкісної, що свідчила про певний життєвий рівень, достаток і маніпулював таємничими ґудзиками та важелями. Всі завмирали і слухали, коли із свистів і трісків народиться відголос далеких країв. Дмитро відчитував на зеленавій світній плитці назви радіостанцій, відшукував на великому глобусі незнайомі міста. Як це так, думав він, - десь там, далеко-далеко співає артист чи говорить диктор і ти про це не знаєш, навіть не здогадуєшся, аж ось клацнув вимикач, побігла, торкаючись написів, чародійська паличка і цей голос чи оркестр входить до вашого дому. Ну, звичайно, завдяки довгій антені, простягнутій від високої щогли на даху до ясеня, великій анодній батареї, та ще акумуляторові, який час до часу носили "ладувати" до млина, котрий, окрім основної функції, ганяв маленьку динамо-машину.

Це слово - "акумулятор" - було для Дмитра настільки чарівно-милозвучним, що могло конкурувати лише з виписаною на зеленій плитці назвою радіостанції -"Медіолян". Коли в господарстві хрещеної майже одночасно прийшли на світ телятко і козлик, ці милі, ще безпомічні сотворіння, що похитувалися на широко розставлених ніжках, отримали імена "Телятор" і "Козеліан".

Тітка Капа, тітка Капа... Роздумуючи зараз над її долею, він доходив висновку, що ця добра, улюблена бідними поліщуками "пані докторка" була, як на сучасні поняття, щонайсправжнішим Лопухом, якщо хочете - Лопушицею. Ця дивна жінка, що з такими труднощами отримала медичну освіту за кордоном, день у день, від ранку до ночі, а то і вночі, тяжко працювала: приймала пологи, робила нескладні операції, ін'єкції, вислуховувала, вистукувала, заглядала до горла і "пензлювала міґдалки", витягала сторонні тіла з ока і витискала трахомні зерна, тряслася на однокінному візку сільськими дорогами. В стодолі на сіні лежали "стаціонарні" хворі, ті, кому не під силу було повернутися додому.

Це вже значно пізніше тітка Капа збудувала своїм коштом невеликий шпиталик. Викінчила його влітку тридцять дев'ятого...

Ну і що ж вона заслужила за свою багаторічну працю?! Коли сільську лікарку вивозили до Казахстану, енкаведистам не було чим поживитися, крім колекції рушниць пана лісничого. Усе своє і чоловікове вона роздала хворим і бідним... включно із здоров'ям. Тяжко хвора на цукрицю, вона востаннє склала свої добрі, працьовиті руки в азіатському степу. А доки могла, допомагала засланцям, лікувала казахів - маленьких байгушів.

А чого добився він, Дмитро Лопушинський - Лопух за майже 40 років виснажливої праці? Скромний будиночок на передмісті - не його заслуга. Батьки усе своє життя складали гріш до гроша. Тато, земля йому пухом, заощаджував на відрядженнях, гостюючи у знайомих панотців. Старенькі меблі - так, збиранина, купована поштучно. Мальована дерев'яна підлога.

Він рідко запрошував когось додому, хіба що скромних, простих людей з немедичного середовища. Уникав багатих прийомів з кав'ярами і "заморськими напоями", в багато обставлених помешканнях з вилискуючими паркетами і майсенською порцеляною в креденсах. Бо чим же міг зреванжуватися він, Лопух... І чому це, думав він, на мій вік припало стільки бід, поневірянь, стільки голодних років, чому й нині моє життя повне неспокою про завтрашній день? Чому й нині той, хто живе чесно, приречений бути в'язнем повсякденних турбот? Навіть зараз, на тій стежці, що провадить за ріку, у затінок дерев ...⁷

Хтось легенько доторкнувся до його плеча. Раз, другий... Чергова сестричка, горбатенька Марися кликала до операційної. Ну так... звісно, згадав... Він вже оглянув хворого і звелів готувати його до операції, а сам здрімнув, сидячи в передопераційній. Дивно, такого з ним останнім часом не траплялося. В молодості? В молодості, звісно... Зробивши, що належить зробити черговому лікареві, він притуляв голову до подушки і моментально засинав - щоби прокинутися на перший поклик. Так само й на "швидкій". Старий Заґлоба своїм прикладом навчив його спати сидячи, схиливши голову на стінку кабіни. Йшли роки. І чим далі, тим важче було заснути на чергуванні. Мабуть, тому, що гіпертрофоване почуття відповідальності прийшло на зміну молодечій, зродженій недосвідченістю, безтурботності...

Дмитро методично, як звичайно, розрізав шкіру, фасції, розділяв м'язи. Все йшло так як завжди... Ні, проте щось було не так. Ага, зовсім не кровоточили судини. Та й тканини були незвичними - блідими, матовими, холодними на дотик. Господи, та він же оперував покійника! Дмитро одним махом продовжив розріз на грудну клітку, пересік реберні хрящі і... вже тримав у руках серце. Це серце було зимним, сірим, як в анатомці після формаліну, з акуратно обрізаними аортою, легеневою артерією, венами. О Боже, що ж я наробив!...

Він прокинувся, весь вкритий клейким потом. Був похмурий ранок, хмари висіли на верхів'ях сосен, гриміло. Хвала Богу, сон закінчився. Страшний сон...

Все своє свідоме життя він засинав і прокидався з думками про те, що треба зробити наступного дня, які справи його чекають, як вмістити ці справи в куценький проміжок дня. Десь після сороківки почав щоранку писати список справ на наступний день, для чого використовував вузенькі обрізки картону чи цупкого паперу. Список завжди носив у верхній кишені, разом з окулярами, час від часу заглядав до нього, викреслював те, що вдалося полагодити.

Як безтурботно, як солодко спав він у дитинстві, в роки юності. У сні він навіть літав. Просто і легко відштовхувався ногами від землі і ... летів, перебираючи руками і ногами, як при плаванні. Це було так неочікувано просто - летіти. Як же ж він не знав цього раніше?! І втішений цим відкриттям малий Дмитро всміхався крізь сон. Літання припинилося після тієї страшної ночі в підземеллях МҐБ...

Вічний неспокій, шукання-блукання, страх забути щось важливе, щось зробити не так, відбивався в його снах, здебільшого тривожних, дискомфортних: уві сні він чогось шукав, щось губив, блукав по якихось великих будинках і не міг знайти потрібної кімнати, протискався крізь вузькі, надто вузькі проходи, проходив ґалєріями без поруччя, що загрозливо нахилялися і от-от мали обвалитися. А то знову запізнювався на потяг...

День третій

Цього дня його відвідав давній приятель - ієромонах отець Єронім. Він під'їхав монастирською темно-вишневою "сімкою", хвацько загальмував і зразу ж, підіткнувши рясу, почав заглядати під картер. Увійшов до Дмитра, як завжди усміхнений, тричі навхрест притулився по-священичому до його щік, лоскочучи чорною кучерявою бородою.

Коли вони познайомилися, Дмитро не знав, що має справу з підпільним монахом. Він знав його як Євгена, скрипаля з театрального оркестру. Євген відбував військову службу в Естонії, досконало вивчив естонську мову і вступив на естонськомовне відділення консерваторії.

Ще тоді, за часів стагнації, коли маховик репресивної большевицької машини робив сповільнені, але далеко не останні оберти, вони, лікар і скрипаль, частенько зустрічалися, інколи засиджувалися за північ за розмовами. Деколи до них приєднувався мистець Йосип Вовчанський, філософ в малярстві, що за "формалізм" був виключений зі спілки художників, підпільний іконописець...

Вистигав на столі чай, гріла кахльова піч, а надворі гула завірюха. Обговорювали прочитані книги, пробували знайти місточки поміж красним письменством, малярством, музикою і релігією. Це він, дивакуватий, на думку снобів, Йосип-маляр, підвів його до вищої, елітарної, філософської літератури: Томаса Манна, Гайнріха Гессе, пізніше - Валерія Шевчука. Спеціально для нього, Дмитра, Йосип Вовчанський написав вступ-впровадження до "Доктора Фаустуса".

Їхні інтелектуальні учти закінчились неочікувано. Трагічно загинув у катастрофі син Йосипа. І непотішений батько замкнувся в собі. А згодом випросив собі місце в чернечій келії відновленого монастиря і зайнявся виключно іконописом та молитвами. "Цивільний схимник" - так назвав його отець Єронім, тоді ще - брат Єронім...

Після декількох вступних фраз отець Єронім задав традиційне запитання, яким зазвичай розпочиналися їхні інтелектуальні учти: "Що зараз читаєте, докторе?". Але зразу ж зорієнтувався, що на накаслику⁸ немає ні книжки, ні окулярів. І, подумки картаючи себе за нетактовість ("А може хворим на інфаркт в перші дні читати не дозволяється?"), поправився: "Про що думаєте?". І Дмитро тихенько, щоб не злякати вже призабуту атмосферу тих далеких і незабутніх вечорів, сказав:

-Чи пам'ятаєте, отче, як на одному з наших "нічних засідань" ми обговорювали різні рівні віри?

-Пам'ятаю, звичайно, можу навіть коротко зреферувати цю розмову.

Отож, віра в Бога може виникати, існувати і міцніти на двох рівнях інтелекту: низькому і високому. Середній, міщансько-буржуазний рівень це, здебільшого, джерело атеїзму, вільномулярського містицизму.

На низькому, примітивно-речовому рівні, це - віра в сивобородого дідуся на хмарці, ангелів з рожевими пір'ястими крильцями. Цей рівень віри не потребує вдосконалення, позаяк розширення світогляду, бодай у вигляді читання найпростішого катехизму, схарактеризує Господа Бога як невидиму, недосяжну нашим органам чуттів, безтілесну, отже, істоту. І ангели позбудуться чудових рожевеньких чи блакитних крилець, а, значить, з'являться сумніви щодо тих аж надто реалістичних образків, що ними перекладено сторінки молитовників, щодо зображень, малярських або скульптурних, товстеньких діток з "перев'язаними" ручками і ніжками, що оточують ікону Богоматері в церкві.

Трохи далі, вибачайте - вище, інтелектуальні сходи помальовані темною фарбою. Напівінтелігент, напівучений - особа дуже самовпевнена. Знаєте німецький вираз "бессервісер" - той, що, звичайно, на його думку, про все найкраще знає. Такий "всезнайко", маючи в запасі декілька слів німецької чи англійської мови, "нічтоже сомняшеся" проводить страхітливий, у сенсі філологічному, діалог з чужоземцем... А ми, відчуваючи певні браки в запасі слів, чи сумніви щодо артиклю, наголосу, ми, закомплексовані інтелігенти, соромимося розмовляти дещо недосконалою німецькою, чи там англійською... "Isn’t it?" - додав він, зовсім поправно, "тейл квещен" і хитрувато примружив очі. Власне з цього середовища рекрутуються заядлі атеїсти, що пишаються своєю зверхністю.

-Ну, а тепер візьмімо найвищі інтелектуальні потуги, Айнштайна, скажімо, Бекона, Паскаля, Макса Планка, чи там Кеплєра, Ньютона, Фарадея. Роками нам втлумачували, що всі вони, поголовно, були, якщо не войовничими, то, в усякому разі, переконаними атеїстами. Чи насправді? Ось, послухайте! І він вийняв товстенький записник з трохи пошарпаною обкладинкою...

-"Малі знання віддаляють від Бога, великі - до Нього зближають". Це - Френсіс Бекон. А загляньте до УРЕ - "матеріяліст, противник схоластики і богослов'я".

-А ось - Альберт Айнштайн: "Найчудовіше почуття пов'язане з переживанням Таємничого. Людина, котрій чуже це почуття, котра втратила здатність дивуватися і благоговіти - мертва. Знання того, що є прихована реальність, котра відкривається нам, як найвища Мудрість і блискуча Краса - це знання і це почуття є ядром справжньої релігійності".

-Послухайте ще. Він перегорнув декілька карток, присунувся ближче до вікна і прочитав: "Блез Паскаль: Останній крок розуму - це визнання того, що є безліч, безконечність речей, які перевищують його".

-Один з моїх друзів, інтелектуал-гуманіст, запропонував назвати вимріяну ним церкву для інтелігенції церквою Святої Трійці. Мовляв, лише інтелектуал, привчений до абстрактного мислення, здатен хоч відчасти осягнути істоту Триєдиного, зблизитися до збагнення Святого Духа. І проповідувати в цій церкві повинні високоосвічені священики.

- Так, так, - втрутився Дмитро,- недавно я чув проповідь досить шанованого отця. Були в тій проповіді і казани зі смолою, і рогато-хвостаті чорти з вилами. Чи пам'ятаєте, отче, отой примітивний, зворушливий образ Страшного Суду, що виставлений в Олеському замку? Ми довго оглядала його... І, в той же час, я згадую нашого ґімназійного катехита. Нам, ґімназистам, майбутнім українським інтелігентам, він досить цікаво пояснив біблійні дні творіння з погляду теорії відносності того ж таки Айнштайна, про якого Ви, отче, тільки-но згадали. "Тривалість доби, - говорив він,- на різних планетах залежить від періоду обертання цих планет навколо своєї осі. А крім зоряної доби, існує ще й доба сонячна - період обертання відносно центру Сонця. Чому ж ми маємо зводити день космічного творіння, день Господній, до наших земних понять?!".

-Пекельні муки... Смола, казани, розтоплене олово. Але ж пекло - це страждання душі, а не тіла. Його не спосіб зобразити для людей з низьким, предметним способом мислення. Хіба що так, як на отому образі з Олеська. А пам'ятаєте, як їх змальовує Томас Ман у розмові Адріяна Леверкюна з посланцем пекельних сил?

-"І буде там плач і скрегіт зубів" - це лише імлисті символи того безмірного страждання, того стану, який незмога окреслити словами, який лежить поза засягом мови, засягом розуму..."

Отець Єронім похитав головою і промовчав. Обидва вони вийшли на той рівень інтелектуального контакту, коли потрібне лише одне слово, може фраза, щоб настроїтися на спільну тональність, зв'язати ланки мисльового процесу однодумців в один ланцюг. І проте... проте бракувало когось у цьому вже майже зв'язаному ланцюзі. Ну, звичайно, бракувало Йосипа Вовчанського, "цивільного схимника". Вони майже синхронно зітхнули. Розмова вже не клеїлася. Та й час відвідин закінчився.

День четвертий

Сьогодні він прокинувся бадьорим. Ніякісінького болю, голова ясна, думки чіткі і бадьорі, ні, може дещо розмиті, як акварельний малюнок на зволоженому папері. Снів не пам'ятав, отже спав міцно. Невже справа йде до покращення?

- Звичайно, а як же ж ти думав?! Що, старий Баранівський надаремно працює? - Ге-ге, ще станеш до операційного столу, або я не є Антін Баранівський.

"Ой, ледве", - подумав Дмитро. Начальство напевне скористається нагодою, щоб звільнити місце молодим, тим - із широкою спиною. Претендентів багато...

Відколи він став хірургом, операційна постала другим його домом, прибіжищем. Звідси його, "помитого", в стерильному халаті, не могли викликати до начальства, тут він міг зосередитися на одній-єдиній справі - операції. Коли скальпель прокладав першу червону смужку і тріскотіли кровоспинні затискачі, він поринав у свою працю настільки, що все побічне його не обходило. Обережний розріз на докладно задану глибину, сепарування тупфером, знову тріск кремальєр затискачів, гудіння відсмоктувача.

Парадоксальна для хірурга річ, але Лопух не любив вигляду крові. Помірковане хірургічне "кровопролиття", освячене шляхетністю мети, він ще толерував, бо мусив. Не терпів натомість недбалого гемостазу⁹, а скапування крові з операційного столу на підлогу вважав за святотатство. Може, це й неправдоподібне, але вигляд крові, змішаної з болотом, червоні калюжі на брудному асфальті в місці катастрофи діяли на Дмитра приголомшуюче, коліна у нього м'якли і починало легенько нудити. Його не загартувала і тривала праця на "швидкій". "Імунітет до крові", про який так люблять просторікувати дилетанти в медицині, так і не виробився.

Він до болю, усім своїм єством, ненавидів смерть. Ще під час студій уникав завадіяцько-безшабашного фотографування з трупами в анатомці. Це згодом переросло в неприйняття пам'яткових "знимок" з небіжчиками, посмертних портретів в трунах, гіпсових масок. Коли йому доводилося бувати в секційній, мертве тіло на столі було кричущим дисонансом із зеленим листям за вікном, з квітами, співом птахів.

Дмитро завжди уникав всього, що відгонило тлінням, вмиранням. Дуже любив конвалії. Перший пучечок конвалій на столі (мав для цього спеціальний маленький флакон гутного шкла) викидав, як тільки зауважував перші зів'ялі квітки... Конвалії. Спомин чистих діточих літ, коли прокинулося перше, ще дуже наївне почуття до особи протилежної статі. Кохання? Та звідки зродитися коханню у шести - чи семирічного хлопця, до того ж - учня монастирської школи?! Чи ж такий хлопчик вже усвідомлює в собі чоловіка, мужчину?

Панна Оля. Пластунка Оля, або як він, безмежно захоплений цією мужньою українською дівчиною, назвав її за схожість з героїнею франкового "Захара Беркута", Ольга-Мирослава...

За совєтських часів друзі та знайомі панства Терновських намагалися про них не згадувати, особливо в розмовах з посторонніми уникали цієї теми. Дмитро пам'ятав Миколу Терновського - поставного, високого, передчасно лисого добродія, колишнього старшину УГА, одного з керівників "Центросоюзу". За "польських часів" він часто заходив до батьків Дмитра на чай і неодмінно - з візитою на Різдво і Великдень. Пані Марта Терновська свого часу служила секретаркою в Директорії. Мали двох синів. Богдан студіював теологію і якось навіть мешкав у Лопушинських. Гарно малював, збирався стати іконописцем, час до часу їздив до Львова на лекції до маестро Олекси Новаківського. Десь зовсім недавно, перегортаючи старі папери, Дмитро знайшов його ескіз - накидане олівцем на картці учнівського зошита довговиде, підкреслено візантійське обличчя Спасителя. Зиновій закінчив музичний інститут імені Лисенка, готувався до студій в Консерваторії. Мав гарний баритон, грав на фортеп'яно і скрипці.

Наймолодша Оля - висока, міцної статури темна блондинка з зеленими очима - була справжньою українською Атеною-Палладою. Вона, вчорашня ґімназистка, захоплювала всіх, хто її знав, напрочуд пропорційною будовою, спортовою поставою, зарадністю та інтелігентністю. Якось, бодай у тридцять восьмому році, Лопушинські і Терновські відпочивали в горах. Під кінець літа з пластового табору приїхала Оля - обпалена сонцем, у вицвілому пластунському однострої - хакі, з нерозлучною, Бог-зна де здобутою гуцульською барткою - справжнім бойовим топірцем, а не розцяцькованою інтарсією забавкою для туристів.

Вечорами любила панна Оля розмовляти з мамою Лопушинською, яку чомусь обрала своєю повірницею зі справ "серцевих". Розповідала про свого "симпатію", студента-підпільника, пов'язаного з Організацією (це слово вимовлялося пошепки). Про потаємні зустрічі (бо ж не можна, шановна пані, підпільникові афішувати свої знайомства), про спільні мандрівки Карпатами, про зустріч з пораненим ведмедем, що залишив на плечі пластунки Олі чотири глибокі шрами. А Зенон (так звали "симпатію"- підпільника) зумів добити звіря аж останньою - сьомою кулею з бравнінґа. Дмитро добре запам'ятав такий випадок. Стара Калина з сусіднього обійстя моцувалася з мішком збіжжя за повної інертності фірмана, що незворушно-стоїчно возсідав на своєму службовому місці з батогом у правиці. На сором байдужому дядькові панна Оля без зайвих слів звалила собі на плечі мішок і принесла до комори.

Якось взимку Дмитро вперше одягнув на ноги маленькі дитячі лещета, випрошені у святого отця Миколая. Стояв під горою і дивився на досвідчених лещетарів, що стрімголов проносилися досить стрімким схилом. Була серед них і панна Оля. Здіймаючи снігову куряву, вона мчала, здавалося, просто на смереку. В останню мить вбивала у сніг бамбуковий кийок, і її міцні пружні ноги примушували ясеневі лещета із задертими носиками виконувати казковий телємарк¹⁰. Хлопці зупинялися і аплодували, а Оля, наче комета зі сніговим хвостом, мчала далі, щоб увійти в наступний шалений телємарк. О, як він мріяв тоді зустріти чародія, що зумів би своїми чарами додати йому, хлопчакові з відчиненим від захоплення ротом, бодай шість-вісім років... хоча б на цей один день перетворити його у виспортованого юнака, вправного в християнії¹¹.

Вже значно пізніше, вперше прочитавши "Захара Беркута", він назвав панну Олю Ольгою-Мирославою. Він не знав, що підпільне псевдо Олі так і звучало: "Мирослава". Ольга-Мирослава і Зенон - чотовий В'юн взяли шлюб в одному зі сіл "Упівської республіки". Мирослава була одягнута в чорну сукню їмості з білим коронковим комірцем, молодий - у трохи затісне чорне убрання єґомостя¹². Весільного бенкету, звичайно, не було, зате були пишні букети польових квітів. Свою першу ніч - єдину ніч кохання - вони провели у покинутому схроні. Пішли туди лише з пістолями і одною ґранатою на двох. Вранці почули гавкіт собак. Вискочили назовні. В світанковій імлі звідусіль зближалися облавники. Вони зрозуміли все. Без єдиного слова стали спиною до спини. Тісно-тісно. Підпустили облавників ближче. Чотирнадцять куль. Ні одна не хибила. Тоді відкинули пістолі, повернулися один до одного, обнялися і поцілувалися. Швидко й рішуче Оля звільнила одну руку і витягнула запобіжник ґранати, що висіла на поясі у Зенона... Про це розповів один із учасників облави, "стребок", що опісля перейшов до повстанців, щоб кров'ю змити свій гріх.

Дмитро пам'ятав: від Олі завжди пахло конваліями. Парфуми "Конвалія" – це був єдиний елемент комфорту, який дозволяла собі Оля-Мирослава. Пластунка Оля.

День п’ятий

Цього дня в палаті з'явився новий пацієнт. Його принесли на ношах і поклали на сусіднє ліжко справа, відділене від Дмитрового леговища лише ширмою. "Тяжкий" - закваліфікувала його сестричка-законниця Аґата, не змінивши при цьому виразу доброго округлого обличчя в окулярах. "Новенькому" зразу ж поставили крапельницю.

Хвилин за десять хворий озвався: боліла рука, до якої крапала деполяризуюча суміш. Голос виявився скреготливим, як звук напилка. Десь-колись Дмитро вже чув цей чи подібний голос. Подумав - йому б грати роль Механтропа, робота у якомусь фантастичному фільмі. Голос знову озвався: пацієнт явно вередував. І ліжко, мовляв, не так постелене, бік болить, і вкололися не з першого разу, і рідко підходять. Знайомий деренчливий голос не давав спокою. Дмитро легенько відсунув фіранку ширми, ледь-ледь, щоби лиш побачити обличчя сусіда... Ну, звісно, це обличчя він знав. Дивне поєднання вилицюватої верхньої частини з вузькими монголоїдними очима, маленькою, аж ніяк не чоловічою, нижньою щелепою і... виразно семітським носом - горбатим, звисаючим.

Вони зустрічалися. Давно... лише тоді цей лисий череп вкривало тоненьке жовтаве волосся, гладко зачесане дозаду. О, він пам'ятав його - слідчого районного МҐБ Вороніна, справжнє прізвище якого - Бернштейн - могло б накликати підозру щодо покревності з Бронштейном-Троцьким, незважаючи на деяку відмінність у звучанні. Зроджений від монголки і майора контррозвідки, а, властиво, совєтського шпигуна в Монголії, Бернштейна, згодом ліквідованого "за ненадобностью", чи, як ненадійного, надто обізнаного з дискретними справами розвідки, деґрадованого алкоголіка. Переїхавши в "Западную”, Яков Бернштейн-Воронін, що успадкував від батька злість на всіх і вся, а рівно ж яничарський садизм, вступив на службу до НКВД-МҐБ, де, як недоучок з примітивно-речовим мисленням, не зумів піднятися вище "старлея"¹³.

Сорокових років на розі двох вулиць, в тіні сріблястих ялин, стояв поверховий будинок. Власне, до цього будинку, до кімнати №3, завуч школи, що, за сумісництвом, був агентом совєтської жандармерії, доручив Дмитрові віднести листа у сірому конверті. Викликаний посеред уроку семикласник Дмитро знову виявився Лопухом: сприйнявши доручення за чисту монету, не повідомив батьків.

"Да-да!"- відповів на стукіт скреготливий голос. Він увійшов у досить темну кімнату. "Садісь!"- вказав на табуретку чоловік в цивільному, встав і двічі перекрутив ключ у не менш скреготливому замку. "Та я... лише листа вам маю передати..."- пролепетав Дмитро, відчуваючи щось недобре. "Ну, давай твой ліст!". Чоловік став читати, здається, чисту на просвіт картку. "Ага...угу...ну, что ж, расказивай, как ви іздєваєтєсь над комсомольцем"- заскреготів він.

Єдиного комсомольця в їхньому колективі лупцювали зовсім не за належність до юних комуністів, а за ноторичне фіскальство. А на час обговорення справ, розголос яких був би небажаним, комсомольця-одинака копняками випроваджували за двері, проголошуючи: "Всі оглашенні вийдіть..."

Допит був тривалим, часом далеким від справи і, як потім зрозумів Дмитро, розрахованим на цілковите моральне виснаження жертви. Коли стемніло, відбулася пам'ятна для Дмитра екскурсія. Підштовхуючи хлопця поперед себе, "слєдоватєль" запровадив його до льоху - просторого підземелля, з якого, опріч типового для таких приміщень духу вологої плісняви, відгонило якимись незнайомими, відразливими для Дмитра запахами. Воронін показав на задню стіну пивниці: "Вот відіш еті п'ятна. Падайді бліжє... Вот еті, жолто-корічнєвиє - ето мазгі, а вон тє , буриє - кровь. Об ету стєнку ми расшібаєм голови врагов народа і мазгі тєку-ут, тєку-ут па стєнкам. А у каво ґалава пакрєпчє, іспользуєм наґан!". Він вийняв звідкілясь з-за поли рудої маринарки і зважив на долоні чорнявий, з витертим дерев'яним руків'ям, барабанний револьвер.

А потім, вночі, хлопець сидів в тій самій третій кімнаті з ґратами на єдиному вікні і "слєдоватєль," ніби жартома, але не перестаючи, ритмічно вдаряв його ребром звичайної дерев'яної лінійки по плечу. Вже по півгодині біль від цих ударів ставав нестерпним... Значно пізніше він вичитав про цей спосіб "підготовки клієнта" в "Гетсиманському саді" Івана Багряного.

Розпитувано про товаришів зі школи - він розповідав про політично невинні "геци", збитки на кшалт додаткової прихованої проводки до шкільного дзвінка, що дозволяла передтерміново закінчити урок. Воронін-Бернштейн із залізною впертістю вимагав одного - дати підписку про співробітництво.

Удари лінійки частішали. А "слєдоватєль" примовляв: "Вот-вот за радітєлями тваїмі прієдєт варанок…і на вакзал, в тєплушкі... чух-чух, в Казахстан". Над ранок Дмитро зімлів. Йому дали понюхати амоніаку і продовжили: "А знаєш, сколька чєловєк может пражіть без єди і без вади? Вот ми тебя в тот падвальчік, для начала - на нєдєльку". Коли він зімлів вдруге, слідчий перервав допит і після "падпіскі о нєразґлашенії", туманним ранком відпустив додому.

Він таки розголосив... батькові. Знайшли впливову людину і, через посередника, за золотий татів годинник, Лопухові надалі дали спокій. "Я розумію, що ти пережив, синку, - казав потім Тато, - але зле, що ти підписав ту розписку. Вони з неї можуть змонтувати що хоч. Це вони вміють."

Минали роки. І Дмитро згадував цей епізод свого життя, як страшний сон. І ту стіну в пивниці вважав витвором фантазії вимученого, доведеного до психічного заламання хлопця. Десь шістдесятих років до будинку на перехресті перенесли поліклініку ендокринологічного диспансеру. Одного разу, після праці, Дмитро зайшов до свого колеги зі школи Василя Тушинського. Василько, ще хлопчиком, носив їжу "хлопцям до лісу". Нарвався на засідку. Відсидів "десятку" (це - за малолітством), до інституту, щоправда, вступив, але після "Галанівських днів" його виключено. Влаштувався завгоспом в "протизобному". "Ану, Дмитре, ходи, покажу щось". І в страшному льоху показав вже бачену ним "стіну смерті". Крім уже знайомих плям, Василь показав круглі дірки в мокрому шлакобетоні. Подлубав в одній з них ножиком і видобув свинцеву кулю без оболонки. "Від нагана, - сказав,- улюбленої зброї чекістів. Запам'ятай добре, Дмитре, буде ще над ними суд!". Десь сімдесятих будинок на перехресті знесли, удосконалюючи транспортну розв'язку.

І ось він, страшний "слєдоватєль Бернштейн-Воронін" поряд з ним. І хвороба у них, вважай, однакова...

Вночі, одначе, сусід помер у страшних муках: рвав на грудях піжаму, дер нігтями худу грудну клітку. Наркотики не допомагали. На секції,- сказав опісля Антін,- знайшли „отакенну діру в міжшлуночковій переділці, відрив папілярного м'язу. Ну і, на додаток, з печінки залишилася «отака фітюлька»". Жорстокий цироз. Він лежав в кардіології щороку. Замучував персонал. Похвалявся, що на службі вживав спирт пивними гальбами. "Такая служба у міня, рєбяткі, без спірту нєльзя!". "Мерзотний тип - Антін вперше порушив заповідь "De mortui nihil nisi bene!"¹⁴ - знаєш, мені здавалося завжди, що від нього пахне кров'ю!".

"Мабуть...,"- лаконічно відповів Дмитро, не вдаючись у спогади.

День шостий

"Ого-го-го - зарокотів знайомий басок,- кого я бачу, кого я бачу... От уже вас, шановний докторе, ніяк не чекав зустріти в цій обителі!".

Власник рокітливого начальственно-розкотистого голосу - поставний джентельмен з виразно зазначеним черевцем і мішечком відвислого підборіддя під дещо замалою нижньою щелепою був найстійкішим із завідувачів облздороввідділу, що пройшли через цю посаду за його, Дмитрової, пам'яті. Звісно, за минулих часів, коли Ростислав Романович був на гребені хвилі, коли ще існувала "обкомівська лікарня", він міг би лікувати свою ІХС¹⁵ в окремій комфортабельній палаті. Ні, ні, звичайно ж, не в трикімнатному "люксі", призначеному лише для партійних вождів "найвищого ешелону" та їхніх родин. Але все ж таки... "А нині, ах нині...", - як співається в старовинному романсі, нині палата на два ліжка була тим найкращим апартаментом, на який можна було розраховувати в цій плебейській лікарні. Сюди ж потрапив після "інтенсивної палати" Дмитро, звичайно, не без втручання Антона. І ось нині вони на рівних правах; "колишній Рокитанський", як називали його поза очі лікарі і Дмитро Лопушинський, що колись стояв перед ним, як збиточний хлопчик...

Дмитро пригадав ту першу зустріч з доктором Рокитанським у його модерному кабінеті з дерев'яними панелями. Він стояв перед Ростиславом Романовичем і слухав монолог з приводу його каригідної провини: відмови покинути ургентне чергування і їхати до "обкомівської", щоб проконсультувати "високопоставленого товариша". Дмитро тоді відмовив: чемно, але становчо. "Прошу дуже, але лише в тому випадку, коли ви забезпечите заміну на чергуванні, тим більше, що тяжкий хворий з перитонітом¹⁶ чекає операції. "Під кінець монологу Рокитанський з притиском вистрілив набій "головного калібру": "Ви, докторе, зганьбили звання радянського лікаря!". Ця тирада викликала у деліквента¹⁷ сумну посмішку. Виходить, справою честі радянського лікаря (ох, ця компартійна термінологія: якщо є "радянський" лікар, то мусить бути також "хуральський", "кнесетський", "парламентський"), його головним і найпочеснішим обов'язком є догоджати розпусним компартійним божкам, навіть ціною життя якогось там передчасно постарілого селянина, що, пошепки відмовляючи молитву, зі зрозумілим острахом чекає операції. Він бачив тих божків опісля - червонопиких, череватих і самовпевнених нікчем, що їх, отруєних алкоголем внаслідок чергової вакханалії в “мисливському будиночку”, промивали дефіцитним гемодезом (недоступним тому ж дядькові з перитонітом) і поспішно заладовували до барокамери¹⁸ (відкладаючи сеанс для "простого", безпартійного парвеню ). І, позаяк Дмитро на той час був клінічним ординатором другого - останнього - року навчання, йому урочисто обіцяно щонайгірше і щонайдальше скерування до праці. Все ж "опальному" докторові поталанило - звільнилося місце лікаря відомчої - залізничної "швидкої допомоги". Пташок зумів оминути майстерно розкинуті тенета.

Вони довго-довго не зустрічалися. Якось раз, коли Дмитро вже працював асистентом на кафедрі хірургії, його викликав професор. "Знайомтесь, колего, - це наш обласний міністр..." - "Ми, здається, колись зазнайомились,- лицемірно перервав Рокитанський, - не пам'ятаю лише, за яких обставин... от, склероз проклятий! Та то, зрештою, не головне. Чув я, колего е-е-е... ("Лопушинський" - услужливо поспішив з інформацією професор), так, так, колего Лопушинський, що Ви - найкращий фахівець з лікування жиляків, що, буцім-то, опріч Вас ніхто не оперує варикозу, ускладненого тромбофлебітом¹⁹... то, отже, докторе е-е-ем... Лопушинський, чи не могли б Ви допомогти у скруті моїй дружині?! Оперуватимете, звичайно, в обкомівській... "Ні, тут, - здобувся Дмитро на незвичну рішучість і, уникаючи благального погляду професора, втупившись у кругленький значок з профілем "Ілліча" на вилозі Ростиславового "блейзера", твердо і безапеляційно продовжив,- що, по Вашому, важливіше: звичні до таких операцій операційні сестри, вишколені чергові лікарі, близькість реанімаційного відділення, а чи, може, комфортабельна індивідуальна кімната з блакитним унітазом?".

«Ну, добре, добре, - примирливо залепетав завідувач відділення, що якраз зайшов, - мій кабінет - до диспозиції вельмишановної Олени Макарівни...». Із небувалою швидкістю кабінет побілили, освіжили сніжно-білою фарбою віконні рами, завідувач привіз з дому блакитно-білий пухнастий килим і кольоровий телевізор, увімкнули новенький канарково-жовтий телефонний апарат. Помили і замкнули на ключ один з туалетів. Окрім того, виділено для індивідуального догляду найдосвідченішу медсестру. Система плазуючого підлабузництва працювала на славу, і меткого завідувача на наступному Дні медика привселюдно, в театрі нагородили "Знаком пошани". Дмитро отримав символічний презент від "самого" - китайську авторучку, а від "самої" - букет білих троянд. "Загляньте досередини, - незграбно зажартував професор, - може, там пляшка!" А пані Рокитанська відтепер могла парадувати в капронових панчішках, демонструючи стрункі ніжки.

Десь за півроку Ростислав Романович особисто заїхав до Дмитра чорною "Волгою". "Дмитре Прокоповичу, - зарокотів вміло модульований басок,- виручайте, будьте другом. Потрібно проконсультувати "першого". Тільки, Бога ради, не звертайтеся до нього по-українськи. Він цього страх як не любить!".

Дмитрові стало гидко, і він згадав розповідь про те, що доктор Рокитанський особисто їздив до "хазяїна" вставляти йому гемороїдальні свічки. А що? Хіба неможливо?

-"Ні, ні, це вже, вибачайте, яничарством пахне!"

- "Добре, добре, - примирливо сказав Ростислав Романович, - говоритиму більше я".

Після довгих розпитувань: хто, та для чого? відчинилася фіртка в суцільному, без шпар, паркані і... Дмитра здушив непогамований сміх. Дві будки: одна на зріст людини, а друга - псяча, обидві пофарбовані в зелені і червоні смуги - як прикордонні стовпчики. А поряд - скісноокий повновидий сержант з пістолею і... скісноокий заслинений пес якоїсь невідомої, але виразно сторожової раси. Обидва - явні чужоземці. Бо ж чи можна довірити дорогоцінне партноменклатурне життя українцеві, чого доброго, прихованому петлюрівцеві-бандерівцеві! Їх пропустили до вітальні в партері поверхового будинку. Чекали п'ять хвилин, десять... Маєстатично, з застиглим обличчям, карбуючи кроки, наче командор з "Кам'яного господаря," увійшов чолов'яга в гранатовому новенькому вбранні. Нездорова жовтава шкіра широкого тупо-самовпевненого обличчя звисала по боках мішечками («як у суслика», - подумав Дмитро). Він не привітався, а лише недбало кивнув. "Здравствуйтє, дараґой Віталій Віктаравіч, - немилосердно калічачи російську мову галицьким акцентом, защебетав Рокитанський, переходячи на лірико-драматичний тенор, - ну, канєчно, ми ґатови. Паднімітє штаніну, єслі не трудна... хі-хі..." - "Ні, зніміть штани, - заперечив Лопух,- мені треба бачити обидві ноги, причому, - від пахвини. "Перший" зміряв доктора поглядом, достойним класового ворога, повільно зняв "портаси" і віддав їх Рокитанському. А той з улесливою міною акуратно склав їх складочка до складочки і обережно, наче дорогоцінний скарб, повісив на спинку крісла. І в цей момент з кишені штанів випав на підлогу металевий ювілейний рубль. Випав так невдало, що зразу ж закотився під барокову комоду, що колись, либонь, прикрашала квартиру репресованого, або розстріляного класового ворога. Ростислав Романович кинувся за монетою, як добре натренований гончий пес. Впавши навкарачки, він запхав руку під комоду... "Да бросьтє хєрню ету!"- забурчав начальник, - "лучшє свєт зажґітє." І Ростислав Романович прожогом кинувся до вимикача.

Прооперувати "першого" так і не довелося. Чи то Дмитро зі своєю українською мовою не влаштовував його, не вселяв довіри, чи не престижно було оперуватися у кандидата наук. Так, чи так, начальственні жиляки поїхали до московського "Лєчсанупру", де їх лікували закордонними уколами, від чого їх власник замалим не помер. Почувши цю звістку, Дмитро перехрестився:

"Нехай нас над усі турботи омине

І панський лютий гнів,

Й лукава панська милість..."²⁰.

Він подивився на вилоги закордонної «клюбової» маринарки Рокитанського: на тлі трохи темнішої округлої плями - сліду значка з профілем «вождя» - красувався маленький позолочений тризуб. "Цікаво - подумав Дмитро,- чи в наш час, якщо б йому, Ростиславові Романовичу, доручили лікувати колишнього політв'язня, а нині голову обласної Ради Ярослава Білоконя, він так само запопадливо вставляв би цьому новому начальникові гемороїдальні свічки. Мабуть, що так"...

Ну й нагородив мене Бог сусідом. Цей заговорить на смерть. Не дасть ні почитати, ні послухати радіо. Заведе теревені про необхідність будувати українську національну медицину. Вишукуватиме у своєму ґенеалогічному древі стрільців - усусусів та підпільників - оунівців, просторікуватиме про свою відданість ідеї української державності. Або оголосить себе давнім, прихованим щоправда, але переконаним націоналістом. Хто зна?

Проте Рокитанський не втомлював Дмитра розмовами. Приліг на не розстелене ліжко і захропів. На щастя, не дуже гучно.

День сьомий

Дмитрові від самого ранку чомусь здавалося, що це неділя. Ага, ось чому: Антін сьогодні був у відгулі і життя відділу точилося на сповільнених обертах. Черговий лікар обмежився коротким ранковим візитом, приховуючи позіхання, прорік декілька конвенційних²¹ фраз, зміряв тиск крові і пішов дрімати до ординаторської.

Дмитро дістав з шухляди складену учетверо картку, листа від Мами, отриманого вчора. "Дорогий синку, - писала Мама великими, досить неоковирними, літерами, які давно уже втратили свою колишню елегантно-каліґрафічну строгість (бо ж і катаракта у неї, та й деформовані артрозом пальці не так зграбно, як колись, тримають перо),- згадай, як часто я тебе просила: бережи себе! Бережи для мене, для Андрія, якому ти ще станеш в пригоді. Ти ж роздавав своє серце, відкрите для всіх, як (нехай простить мені Господь ) у Ісуса, що на образі над моїм ліжком. Роздавав друзям, які, напевне, і в лікарні тебе не відвідали, хоча вчить наша віра: "недужого посітити". Роздавав хворим. Чи бодай кожен десятий згадує про тебе? Молюся за тебе, дорогий сину, і чекаю. Р.S. Не всі, проте, забули про нас. Приходить о. Єронім, та й Антін дзвонив, що візьме вільний від праці день і прийде до мене. Щодня буває наша сусідка Рузя, та сама, що її ногу ти врятував від ампутації. Ото і всі твої друзі та пацієнти. Змінилися люди, дуже змінилися...".

А й справді, дивна метаморфоза відбувалася з його друзями. Колись прості, сердечні, товариські, в міру збагачення вони віддалялися, залишалися в колі таких самих, як вони, нуворишів²² .

Та й взагалі товариське життя майже зовсім припинилося. Колись у них було спільне, веселе товариство. Збиралися здебільшого у Микуляків, офтальмолога Роми та судинного хірурга Стефана. Сходилися в старому дерев'яному будиночку покійного Стефанового стрийка на далекому передмісті, майже на селі. В кімнатах пахло старим деревом, десь скреготів цвіркун, на стінах висіли давні, темні від часу , образи невідомих авторів та мисливські трофеї - роги, що вінчали колись давним- давно горді голови звірів, впольованих стрийком - паном лісничим і, як належить лісничому, запальним мисливцем. Дмитро не любив полювання і всього, що нагадувало звірячу смерть: мисливських ножів з руків'ям із ампутованих звірячих ніжок, поріжжя, відпилованого разом із склепінням черепа.

До рогів Дмитро з часом звик і полюбляв сидіти у кутку, на широкій канапі, вкритій вже трохи витертою ведмежою шкурою, слухати притишену музику, брати участь у цікавій розмові. Часом танцювали, без примусу перехиляли чарку-другу домашньої наливки. Прийшла "перестройка". Позбувшись трепету перед всесильним КҐБ, інтелігенти, що раніше однозначно заперечували в анкетах наявність родичів закордоном, почали отримувати посилки з Америки чи Австралії, репатріантам пошта приносила "емеритури"²³ в конвертабельній валюті.

Ще так недавно руйнівним цунамі пройшли судові процеси над лікарями- хабарниками. Бо ж треба було чимось зайняти громадську думку, не дозволити тій думці зійти на манівці... Так було і пам'ятних тридцятих, коли на процесі СВУ представників української медичної інтелігенції оголосили лікарями-вбивцями. А потім - в повоєнні роки щось подібного відбулося в Москві. За доносом недовченої кар'єристки від медицини оголошено шкідниками групу кремлівських лікарів, на цей раз представників іншої етнічної групи...

Якось, здійснюючи свій не дуже приємний обов'язок, а саме консультуючи хворих у в'язничній лікарні, він на мить зустрівся очима з в'язнем, що ішов подвір'ям у супроводі конвоїра. Так, він не помилився! Це був професор П-ко, нещодавно засуджений за хабар. Дмитро знав його і шанував, як винятково порядну і скромну у своїх вимаганнях людину, не здатну на компроміси. Подейкували, що це була помста бездарного дисертанта, що непомітно поклав до кишені халата декілька доларових куп’юр. Не пішов, бач, професор на оборудку з власним сумлінням, "зарізав" таки нікудишню дисертацію.

Того ж таки часу раптово помер від інсульту столичний професор М-й, консультант Дмитра щодо докторської дисертації. До нього, розповідають, зайшов респектабельний сивавий чоловік, нібито про щось порадитися. Професор на хвилинку відвернувся до телефону... А за десять хвилин "оперативники" увірвалися до кабінету і одразу, навіть не шукаючи, витягли з-під купи паперів конверт з позначеними банкнотами.

А ще пригадалося: в операційні дні, коли лікарі клініки надовго залишали ординаторську, профспілковий діяч перешукував одягові шафи, нишпорив у дамських торбинках та портфелях, а відтак урочисто ніс до начальства речові докази: пляшку коньяку чи флакончик парфумів...

Але кампанія, як і будь-яка кампанія, минула. І практика "матеріального заохочення" розцвіла пишним цвітом. Від швейцара і санітарки починаючи. Бо ж і санітар, і медична сестра, і лікар отримують стільки, що мусять брати, вони запрограмовані на те, щоб свій скромний родинний бюджет підлатувати хабарем. Або бодай знайомством серед тих, кому довірено органи чи установи, призначені для розподілу благ.

Як це принизливо, коли при прощанні до твоєї долоні втискають зім'ятий папірець, або ж, полохливо оглядаючись, гарячково запихають до кишені халата складений вдвоє конверт. Він згадав слова Акселя Мунте: "Я завжди червонію, коли пацієнт кладе на мій стіл двадцятифранкову монету, і маю бажання вдарити особу, що втискає мені гроші до рук». ²⁴

Але тут-таки прийшли на пам'ять слова пана Памфілоні, героя книги Станіслава Диґата: "Спритний він, отой Аксель Мунте...". Та й справді - для здійснення його ідеї таки потрібні були гроші. А заробити їх, ці гроші, він міг лише лікарською практикою. То ж, мабуть, ішлося не про факт заплати за лікарську допомогу, а про форму. Зрештою, подумав Дмитро, ніхто не платив "впертому Шведові" за жертовну працю на епідемії холери в Неаполі, чи за безсонні ночі в Мессіні, зруйнованій землетрусом.

Звичайно, добрий, уважний лікар, активний, вправний хірург повинен отримувати більше, ніж той, хто цілими днями читає в ординаторській романи. Чи ж не можна надати винагороді за сумлінну працю якихось інших, цивілізованих форм?

Напевне, можна. Він переконаний: лікар, медична сестра, санітарка, повинні отримувати стільки, щоб бути незалежними від принизливого хабара.

Чи ж він, Дмитро Лопушинський, був "святим"?! Ні, був грішним. Щоправда, ніколи не зганьбив себе конвертом чи подарунком від безнадійного хворого, від лікаря. Колєги-пацієнти дивилися на нього, як на дурня. "Гіппократова клятва, кажете? Ах, докторе, облиште, все це старі сентименти. Хто нині не бере!?" А він і надалі уникав подарунків перед операцією: "Не спішіть, я нікуди не втікаю!". Щоправда, коли задоволений вислідом втручання пацієнт відходив з лікарні, намагався це робити в той день, коли доктор був у відгулі.

Інколи якась жінка-селянка, яка прибула на контрольний огляд, приносила йому, Дмитрові, десяток-другий яєць чи брусок масла. Відмовлявся - жіночка сприймала це, як кривду, образу: "Пане доктор, прецінь, я від уст дітям не відбираю. Богу дякувати, господарка є, руки здорові, то й комора повна. А в неділю до церкви ходжу, а не на пляц²⁵, як ті нехристи... Вам ся придасть. День і ніч в шпиталю, виділа’м, прецінь. Ґаздині не маєте, мама ваші хорі (дай їм, Боже, здоровля). Хто ся на шо вчив, пане доктор. Ви маєте руки в йодині, а я - в землиці святій...". І йому дуже хотілося поцілувати ту порепану селянську руку з роздутими жилами. Не за той дарунок, а за ту святу землицю, в якій вони пораються. Не взяти - значило скривдити. Ця проста селянка вміла вшанувати працю лікаря не заяложеним папірцем, а овочем своєї праці. Але таке бувало рідко.

То де ж, врешті, межа поміж хабарем і "подякою"? Таке, можливо, дещо наївне запитання він задав якось своєму доброму знайомому та пацієнтові, прокуророві Орестові Тихому.

- Коли ви берете гроші чи іншу винагороду за надання комусь переваги перед іншими: позачергове скерування до стаціонару чи на якісь дослідження, незаслужений вступ до навчального закладу, позитивну оцінку бездарної праці, прийняття на престижну посаду поза конкурсом - це, звісно, хабар. Коли лікар цілими днями не підходить до ліжка хворого, медсестра "забуває" виконати призначення, а санітарка - подати судно, - це мовчазне, але явне домагання хабаря. Зрештою, всяка винагорода, "подяка", взята наперед, "авансом" самим медиком також є хабарем. Це я, вам, Дмитре, розповідаю, вибачайте, "на хлопський розум", без цитування статей Кримінального Кодексу... так, як ви по простому розтлумачуєте мені проблеми з моїм здоров'ям, - Орест посміхнувся трохи лукаво, - якщо ж, прощаючись з вами, пацієнт вшанує ваші майстерні руки чи синці під очима від недоспаних при його ліжку ночей...

На цьому Орест обірвав розмову. Хтось зайшов до кімнати. Поновити її так і не вдалося. Незабаром його привезли до клініки, конаючим від тяжких вогнепальних поранень.

- І це, Дмитре, також подяка... - такими були останні Орестові слова. Він помер, стискаючи Дмитрову руку.

А за декілька днів до доктора Лопушинського зайшла Христя, донька Ореста Тихого. Він розгорнув принесений пакунок. Це був тритомник «Української Загальної Енциклопедії» тридцятих років.

- Візьміть, пане Дмитре. Тато якимось чудом роздобув омріяну вами книгу і мав намір подарувати її особисто на ваші уродини. - І Христя поцілувала його в щоку. - Це - також від Тата..

Лопух твердо знав: як і його батьки, він, Дмитро Лопушинський, ніколи не буде багатим, не мінятиме знайомих з дитинства стареньких меблів, не заповнюватиме креденсів вишуканою порцеляною і переливчастим кришталем. Але ніхто в це не повірить. Нині вже ніхто не йме віри в добро, зроблене "просто так". За всім: за сумлінно виконаною операцією, за доброю оцінкою "мусить щось бути". Будь що: пляшка, конверт, бодай телефонний дзвінок. Ті, для кого стали звичними платний вступ до престижної школи, куплена медаль, ніяк не могли повірити в чесно заслужену відмінну оцінку чи в терпеливо вистражданий вступ до інституту.

Коли ж сталося це потворне падіння моралі?

Він згадав перші повоєнні роки. Свій вступ до медичного... у рік повоєнного голоду, коли з залізничного двірця возили складені штабелями закачанілі трупи тих, що на дахах вагонів їхали в "Западную" по окраєць хліба. Тих, хто ще міг розмовляти, запитували: "Звідкіля?". Відповідали: "Ми брянскіє!". Так і називали їх в Галичині - "брянскіє". Та й галичанам було не з медом. Пані Лопушинська продавала чи вимінювала на продукти дещо з одягу. Помандрував до комісійного весільний подарунок Лопушинських - китайський чайний сервіз. Саме цього часу повернувся з закордонних мандрів мамин брат -колишній вчитель ґімназії, людина винятково непрактична, мрійник і природжений вчений старого зразка - вуйко Евсебій. Математик, фізик, астроном, що вільно володів німецькою, англійською, французькою і італійською, не кажучи вже про слов'янські мови, блискучий шахіст... І при всім тім - найсправжніший Лопух, безпорадний в життєвих питаннях. Власне, вуйко Евсебій впродовж півроку готував Дмитра до вступних іспитів. І Дмитро, незважаючи на конкурс в 9 заяв на місце, "набрав бали" з першого разу.

По смерті вуйка на його адресу надійшов лист, заадресований знайомим старанним письмом. Мама впізнала зворотну адресу. Так, це був черговий хід шахової гри за перепискою, яку Евсебій протягом п'яти років провадив з інвалідом, прикованим до ліжка. Мама знала, що цей безконечний шаховий турнір - єдине, що залишилось старому інвалідові, що кожен лист, кожен хід супротивника - єдине, чого він ще чекає від свого монотонного життя. Вони пішли до шахового клубу і все розповіли. Від того часу гру продовжив один з найкращих шахістів міста математик Євген Петрицький. А в листі повідомили: Евсебієву правицю настільки здеформував жорстокий ревматизм, що віднині він змушений диктувати листи небожеві. Листування тривало ще три роки. Можливо, що зараз вони обоє дограють незакінчену шахову партію на моріжку, в тіні райської яблуні. І святий Петро, стараючись не дзвонити в'язкою ключів, приглядається їхній грі...

Рокитанський з самого ранку кудись зник. Приїхала чорна "Волга" котрогось з "колишніх", пошепталися з черговим доктором (благо - Антін у відгулі) і... автомобіль прошурхутів шинами попід вікнами, забираючи Ростислава Романовича чи то до мисливського будиночка, чи, може, на риболовлю. До вечора, а, може, - до завтрашнього ранку. Ішемічна хвороба серця виявилася не такою вже й загрозливою.

А Лопух залишився наодинці зі своїми роздумами. "Ні ні, - думав він, - попри всі пережиті прикрощі ти не можеш скаржитися на свою долю, Лопуше. Скільки цікавих людей, таких різних, гордих, шляхетних зустрів ти на своєму життєвому шляху. Траплялися також безхребетні пристосуванці, безбатченки. Усі вони породжені українською землею, всі вони вийшли з одного й того ж народу, що здолав складний, а часто трагічний шлях. На цьому шляху не раз народжувалися українці- лицарі, що свою честь, громадські цноти, інтереси нації й віри ставили понад усе: козаки, усусуси, хлопці з-під Крут, Українські Повстанці. Такі, як Ольга-Мирослава...

Але на цьому ж шляху народився і потворний аморальний покруч-мутант - homo sowjeticus. Це - антиподи. А між ними - безліч типів мислення, вдач. Він сягнув по книжку Миколи Шлемкевича, подаровану напередодні отцем Єронімом. "Гоголівська людина". Я люблю Україну, її вишневі садочки, пісні, вишиванки, ладен (якщо дозволять) оспівувати широкі, наче море, сині шаровари та гострі козацькі шабельки (звичайно ж, в "общерускому" контексті), зітхати по праведних гетьманах (опріч тих, що не вкладаються в цей "общеруский" контекст і прокляті тією ж "общерускою" державною церквою). Проте говоритиму і писатиму "по-вєлікорускі", особливо, якщо малоруське "нарєчіє" не до вподоби начальству. Залишаюся українцем за щільно зачиненими дверима, але нехай, Боже борони, про це ніхто не знає. Як швейківський надпоручник Лукаш, що в товаристві розмовляв по-німецьки, але в тісному колі чехів говорив їм на вухо: "будьмо чехами, але про це ніхто не повинен знати". Заокеанський автор вважає, що в наш час справжніх "гоголівських людей" вже нема, що у тих "-енків", які й нині посідають керівні військові та політичні посади, немає навіть тої прихованої любові до України, що була у чиновників - малоросів часів Гоголя.

Але, на думку Дмитра, в надмірі представлений зовсім інший тип українця - не українця, того самого "гомо сов'єтікус" - аморального циніка, пристосуванця- хамелеона, потворного мутанта, викоханого імперією. Інколи він набуває форми сучасного пітекантропа - без усталених поглядів, без моральних засад, який не визнає прав слабшого, покривдженого, який шанує лише фізичну справність, культивує і відшліфовує техніку насилля. Цей тип виховується виключно на американських "відиках", на примітивній порнографічній літературі, такій далекій від цнотливої української еротики. Сорок тисяч років знадобилося, щоб пройти шлях від мускулястої майже-мавпи з потужними щелепами і маленьким мозком, здатним хіба що на примітивні абстракції, до Аристотеля і Баха, Лесі Українки і Шевченка, тих, кому вже не потрібні були залізні щелепи, здатні трощити кості і могутні м'язи, щоб боротися голіруч з хижаком. Як влучно написав Богдан-Ігор Антонич:

"...Той, що легкість дав сарні,

а бджолам квіти золоті

І кігті сталені для рися,

Слова співучі дав мені..."

А й справді, чи знає хто, наскільки міцними були м'язи Бетговена і скільки кілограмів підіймав однією рукою юний Іван Франко?

Як і всім викладачам, доцентові Лопушинському доводилося бувати в студентських гуртожитках. Здебільшого стіни кімнат були прикрашені високоякісними кольоровими зображеннями культуристів, майстрів сучасного двобою, низьколобих суперменів з квадратовими щелепами і підгодованими аналептиками горами м'язів. Деякі з них ще й спрямовували у глядача чорні цівки автоматів. Невже ці герої сучасних супер бойовиків є ідеалом сучасної молоді? Хіба ж так швидко можна було пройти зворотній шлях від людини розумної до жорстокого і примітивного дикуна?! Так, напевне, думав Дмитро, виглядали гуни, авари чи печеніги, з якими доводилося воювати нашим далеким предкам - антам. От, хіба що ручних кулеметів та вогнеметів у них ще не було.

Лише в декількох кімнатах на стіні висіли портрети Сковороди, Шевченка, щоправда, - в сусідстві Майкла Джексона чи тілистої, скупо зодягнутої молодиці.

Проте, є і "сковородинський" тип українця. Він не войовник, бо не створив його Всевишній героєм, він не володіє ні мечем, ні шмайсером, ні ушу, ні карате. Зате має могутню силу духу, яку плекає, не знаючи, чи стане виплекане ним слово, вигострена як жало бритви думка власністю людей.

Але, як і в кожну класифікацію, в оцей ряд ментальних українських типів неможливо вкласти все розмаїття українських душ. Куди пасує такий Рокитанський: до типу "гомо сов'єтікус", а чи до гоголівського типу крипто-українця. Хто такий Антін Баранівський? "Сковородинець?" Герой без зброї? А його син? Тітка Капа? Куди, нарешті, до якої графи занести Лопухів, таких як він, як його вуйко Евсебій?..

А може, як і "сковородинці", так і Лопухи, в наш час приречені на вимирання, як динозаври? Мабуть, ні. Як пише Микола Шлемкевич: "...слабі відблиски тієї сковородинської людини жевріють по тихих наукових установах з... тихою відданістю духові".

"Постривай, - схаменувся Дмитро, - та ж "сковородинці" і "лопухи" - це ті ж представники української нації. Він раптово зрозумів, чому це, кожного свого приїзду до Києва, він, просто з залізничного двірця, простував на Поділ до пам'ятника Григорієві Сковороді і там довго простоював у задумі"...

***

Яка ж доля чекає тебе далі, Лопуше? Можливо, ти ще повернешся до свого "кабінету" - затишної кімнатки на піддашші клінічного будинку із скісною бічною стіною. Акуратно знімеш маринарку разом з плащем (так, мабуть, роблять майже усі лікарі) і повісиш їх до старої диктової шафи. Сядеш до письмового столика, якого колись знайшов на стриху, склеїв, полакував і оселив у своїй "келії". Окинеш оком скромне господарство: конспекти лекцій та кілька зачитаних фахових книжок на полиці, емальоване горнятко і електричний кип'ятильник.

Перевзувшись у капці, зійдеш до операційної. Звичним рухом закинеш назад торочки маски, поправиш на пальцях рукавички. А доки хворого накриють стерильними простирадлами, пошепки змовиш молитву, яку колись давно, ще на світанку кар'єри, сам уклав:

Мій добрий Боже,

Ти, що сотворив

Людину з тіла і душі живої,

Мене, Твого слугу, благослови

За душу й тіло стати у двобої.

Моєму слуху гостроту пішли,

Моєму зору ясність соколину,

Моєму мозку, Боже, наділи

Твоєго розуму малесеньку краплину.

Благослови упевненість руки,

Подай моєму лезу допомогу

І кров'ю Твого Сина освяти

Над смертю повсякденну перемогу.

І знову прокладе твій скальпель червону смужку, затріскотять кремальєри... Він подивився на свої руки, витягнув їх уперед. Ні, вони ще не тремтять. Я ще зможу...

Ну, можливо, з інституту спровадять на пенсію. Піду ординатором. Ні-ні, життя ще не закінчилося, Лопуше.

"А вечорами, - розмріявся він,- писатиму спогади, історію свого роду. Бо ж надто багато вже втрачено назавжди. Як каригідно неуважно слухав він розповіді свого дідуся, тата. Все відкладав - встигну, мовляв, ще раз послухати, розпитати, записати... Не встиг. Треба, отже, записати те, що зберегла пам'ять його старенької мами, нарешті - його пам'ять. Залишити для Андрія, що може ще десь живе, для його нащадків, пам'яті поколінь. І те, що він передумав, що усвідомив собі тут, на лікарняному ліжку, він також запише. Якщо пан-Біг дасть дочекати.

Так завжди говорив його Тато.

Частина друга

Заокеанські зустрічі

Несамовито висвистуючи турбінами, літак колував на злітну смугу. Дмитро поглянув у бік аеропорту, де залишився зверхньо-хамовитий прикордонник (Снимите очки! Не улыбайтесь!), старий юдей зі смутними мигдалевими старозавітними очима, що тримав на колінах клітку зі смугастою кицькою (А где справки о прививках?!) і зневажливо-цинічні митники, що в кожному подорожному вбачали терориста, чи, щонайменше, контрабандиста.

Ось-ось літак злетить і розпочнеться велика пригода. Подумати лишень! Мандрівка на інший континент, на іншу півкулю. З таким комфортом він ще ніколи не літав, а вся його авіаційна кар’єра обмежувалася летами в межах Галичини та Волині на галасливих дерев’яно-полотняних біпланах з дерев’яним пропелером, «По-2», названих «кукурудзниками»., згодом на цибатих чотиримісних «Як-ах чотирнадцятих» або напіввантажних біпланах«Ан-2» з відкидними металевими сидіннями що, окрім медиків санітарної авіації, возили геологів і гасили лісові пожежі. Йшов червень 1991 року, «совок» хитався і от-от мав завалитися. Не зразу, щоправда.

Країна-суперпотуга зустріла його широкими автомагістралями та величезними рекламними щитами, з яких всміхалися хвацькі кавбої в капелюхах з широкими крисами. Минуло трохи часу, доки Дмитро зрозумів, що у реальному житті цього, досить численного середовища американців українського походження далеко не все відповідає образові розхваленої західної демократії, вольтерівському закликові «Ecrasez l’infâme !» (подолайте ницість) – закликові погамувати нетолерантність і релігійний фанатизм. Варт було Дмитрові на другу неділю перебування в США відвідати православну церкву, щоб фанатичні греко-католики, як старо-, так і новокалендарники заголосили: «То що ж вам скаже владика С.? Чень не відлучить від церкви!? Котрогось дня Дмитра запросили на українське радіо, яке виявилося прихильним до ОУН-м. Вже наступного дня бандерівці заголосили: «То він до мельниківців пішов! А нас обминув!» Йому ж, наївному позапартійному українцеві ці розрізнення, поділи, видалися якимось анахронізмом, прикрим дисонансом, що десь уже відзвучав і затих назавжди.

З носієм незвичного для кінця ХХ століття іменем Антей, лікарем загальної практики Хрестовським вони познайомилися на лікарському конгресі в Києві. Уже тоді Антей мав намір запросити Дмитра в гостину і таки вислав йому запрошення, ба, більше, за півроку закупив йому квиток на літак Київ – Нью Арк. Той таки Антей організував йому обстеження в престижній клініці і стентування звуженої коронарної судини. В клініці Дмитро провів лише три дні, а далі потрапив під дбайливу опіку і кваліфіковане спостереження Антея.

Вони їздили стареньким і галасливим (бо ж то – дізель) Антеєвим «Мерседесом», який цілодобово стояв перед воротами і, о диво, ніхто не знімав з нього коліс. Побували в Опері, у Філармонії, в музеї історії хірургії. І ніколи, ніде вони не мовчали, бо Анеєві було цікаво довідатися правду про життя «під сов’єтами», а Дмитрові –зрозуміти ментальність українських емігрантів.

Пізно увечорі вони поверталися додому тим таки «Мерседесом» Антея. Нью Йорк мерехтів вогнями реклам. На задньому сидінні дрімала Люба Хрестовська. Ось зараз, Дмитре, ти побачиш дещо іншу Америку,- сказав Антей. Вони в’їхали до довгого тунелю Лінкольна під рікою Гудзон. Обабіч проїжджої частини на вентиляційних ґратках, крізь які струменіло тепле повітря, лежали люди, підклавши під голови торби з манаттям, готувалися ночувати. Деякі з них були доволі пристойно одягнуті. «Ні ,- пояснив Антей,- не всі вони безхатьки. Є такі, що просто обрали таке життя, якщо хочеш – таке гобі. Не повіриш, але є жіночки з цілком заможних родин, що цілими днями волочаться містом з торбами і ночують в благочинних нічліжках. Це у них такий modus vivendi²⁶. А що? У нас, прецінь, демократія.

Іншим разом, гуляючи містом, Дмитро почув звуки якоїсть тужливої мелодії. Пішов на звук. На майданчику під деревами група музикантів в барвистому індіанському вбранні виконувала мелодії свого народу, сумні, аж надто сумні, як здалося йому. Отут, поміж хмародерів, в урбанізованому світі, створеному на місці американських степів завойовниками-колонізаторами, вони, мабуть, згадували просторі прерії, так само, як козаки на вигнанні згадували вольний степ. Поділився своїм враженням з Антеєм. Сказав, що, власне кажучи, американці загарбали у індіанців цей край. Антей заперечив: «Але ж то були дикуни. Американці принесли їм всі переваги цивілізації. Вони живуть у своїх резерваціях, як цивілізований народ, їх діти вчаться, отримують гідну працю. – «Але, можливо,-заперечив Лопух,- навіть напевне, багато хто з них, якщо б мав право вибору, обрав би сповнене невигод і небезпек життя зі своєю «скво»²⁷ у віґвамі, полював би на бізонів і приборкував би диких мустанґів. -«Немає вже мустанґів, ані мисливської звірини, дорогий Дмитре. А до цивілізації треба інколи залучати силою! Так! Найжорстокішими щодо індіанців були американські протестанти. Єзуїти і домініканці, навпаки, боролися проти рабства і протестували проти винищення індіанців, проти дискримінаційних резервацій. А, зрештою, ти десь таки маєш рацію. Цивілізація не пішла їм на користь. Вільний індіанець, який ніколи не бачив білого хліба і консерв, не пив «вогненної води»²⁸, завжди був струнким, спритним, мав міцнющі м’язи і здорові зуби. Подивись на них зараз. Чи не третина колишніх воїнів прерій страждає на опасистість, алкоголізм, дехто з них у віці 40-50 років уже носить вставні щелепи. Що ж, зараз ні одного черокі, команча, чи апача вже не повернеш в прерії. Sic transit gloria mundi²⁹, друже.»

Юрко з «Фляк’ів»

Коли Дмитро вже трохи оклигав і почав самостійно виходити на невеликі прогулянки, він раптом зустрів свого шкільного товариша. Чисто випадково…Хоча випадковостей у світі не буває, сказав би отець Єронім. Все десь передбачено на умовних «гард-дисках» Всесвітнього Комп’ютера, як йому скаже згодом Антей. Довгов’яза постать в дещо задовгому чорному піджаку, що нагадував скоріше старосвітський сурдут, з маленьким хрестиком на вилозі, зупинилася, як вкопана. Свят, свят, свят… дивися, дивися, Лопух власною особою… Вони міцно, по-чоловічому, обнялися, потім довго дивилися один на одного, зчитуючи з обличчя карби, що їх викарбували роки. А потім засіли за столиком в одній з поблизьких кав’ярень. І Юрко розповів свою Одіссею.

Ти ж пам’ятаєш, Дмитре…Йшов 1944 рік. Фронт зближався. В клясах³⁰ залишалося все менше учнів. Хтось з батьками виїхав за кордон і там поневірявся в таборах для біженців. Хтось – на село до родичів, наївно сподіваючись, що там їх оминуть бомбардування, та й буде легше дістати щось з продуктів. Когось загорнули німаки, підступом, чи при облаві…А хтось добровільно пішов до ФЛЯК’ів, тобто до юнаків, що мали обслуговувати німецьку зенітну артилерію, Flugzeugabwehrkanonen³¹, знаєш…така юнацька мрія про українське військо, героїчна лєґенда про Крутян, пластове виховання… Німаки вже програвали війну і використовували останні людські резерви – своїх малолітніх Űbermensch’ів³² гнали з панцерфаустами на ворожі танки, а нас, Untermensch’ів – до FlAK’ів... Німці вже програвали війну і використовували останні людські резерви. Своїх юнаків з гітлєрюґенду³³ гнали з панцерфаустами на танки… А нас, унтерменшів³⁴ – до обслуги зеніток. Тобі тоді «тринадцятий минало», а мені, переросткові, перевалило за 14, таких уже брали.

Тож мене спіймали на вулиці в часі чергової облави. Нічого не допомогло, ні прохання батьків, ні втручання знайомих… Ще й пригрозили.

А нам сказали, що допомогатимемо боротись проти большевиків, боронити Україну. Йшов вересень 1944-го. Німецький військовий лікар оглянув мене побіжно, записав «dienstfähig», тобто придатний до служби. І пішло – поїхало. Через кілька днів повезли нас до Кракова…

Юрко сьорбнув кави «дікеф», тобто без кофеїну (розумієш, серце…) і продовжив розповідь.

-Однострій мені сподобався. Такий, знаєш, блакитний, синьо-жовтий ромбик на кашкеті, нашивка з левиком на рукаві. Молодий чоловік в однострої відразу мужніє… Далі – Еґер, чи то в Чехії, чи, може, в Мадярщині, вишкіл. Німаки, знаєш, не дуже хотіли допускати до опіки над нами представників УЦК – українського Центрального Комітету, єдиної того часу офіційної установи. Священиків, щоправда, допускали. Хлопці, навіть ті, що раніше не дуже горнулися до церкви, як один ішли до Сповіді і Причастія. Я теж виростав в родині галицьких інтелігентів, серед яких був модним такий, знаєш, ліберальний скептицизм щодо релігії. Ні, ні, в жодному разі не атеїзм. Не щонеділі, але ходилося до церкви, а перед Великоднем і Різдвом – до Сповіді. До плащаниці .. Ну, звичайно, святкувалося за всіма традиціями Різдво, Великдень, Зелені Свята. Гагілки після Великодня, на Різдво – колядники, вертепи. Але все це з легкою грайливою іронією. А тут, в тісній казармі, з цілковитою невпевненістю у завтрашньому дні, я став все більше горнутися до релігії. Пообіцяв Всевишньому, що, якщо виберуся цілим з цієї халепи, служитиму Йому, тим, що потребують допомоги, простягнутої дружньої руки. Яку форму прибере оте моє служіння, я, звісно, ще не знав.

Остаточно нас поселили в бараках – дірявих, брудних і холодних. Вугілля, щоби палити в залізній пічці, видавали скупо, вночі, навіть під двома коцами, годі було заснути. А вдень … вдень сипалися на нас аліянтські бомби. Тоді ми втікали від наших гармат і ховалися в окопах. В часі налетів спеціальні пристрої створювали димову завісу. Від того диму ми майже постійно кашляли, дерло в горлі і сльозилися очі. А харчування було «під псом», цілком недостатнє для молодих організмів, які ще ростуть.

Війна зближалася до кінця. Німці ліквідовували документи, списки, архіви, картотеки. Врешті командування кудись щезло, як камфора, і ми залишилися самі на себе. Декого зі східняків затягнули до себе власовці. Хтось став пробиватися до аліянтів. Декілька хлопців, а серед них – і я, стали пробиратися до Польщі, донині не розумію, чому саме до Польщі. Може тому, що моя мама наполовину полька, тож польською мовою я володів добре. До того ж, ми перебували поблизу польського кордону. Ми позривали з наших кашкетів і курток всі знаки розрізнення, викинули до придорожніх ровів усе зайве і поманджали. По дорозі нас перехопили сов’єти. Ми збрехали, що нас, ніби-то мобілізували копати окопи. На ніч нас зачинили в якійсь шопі. Втомлений до краю, я заснув на купі перепрілої соломи. Коли прокинувся, моїх супутників вже не було. Вранці прийшов москаль з автоматом, а з ним – чоловік середнього віку, неголений, у ватяній тілогрійці та польського крою кашкеті без кокарди, проте – зі слідом орлика спереду. Він запитував мене ламаною російською мовою, а я, відповідно до лєґенди, відповідав польською. Представився хлопцем з польської родини, «з кресув». Врешті той, з польським кашкетом, звелів російською: «перекрестись». Я зрозумів, що він хоче мене випробувати. І перехрестився зліва направо, як хрестяться римо-католики. Він одразу ж перейшов на польську мову. З’ясувалося, у нього десь тут поблизу родичі, двоє старих, яким потрібен хлопець до роботи.

Вдавати поляка протягом дня було не надто важко. Але вночі…ночі я боявся… боявся заговорити уві сні рідною мовою. Через те і спання того майже не було. А робота нелегка, знаєш, як то на селі. Тож я і почав марніти, скапувати, як свічка.

Згодом я таки не витримав. Однієї ночі втік. Я крокував у напрямку Баварії – до американської окупаційної зони. Чимало людей вешталося тоді післявоєнними дорогами, пощербленими гарматними стрільнами. До того ж, я оминав людні шляхи і мандрував обічними путівцями. Щойно на кордоні мене затримав американський вояк, як з’ясувалося – з українців-емігрантів. Він і допоміг мені… Америка дала мені освіту, працю, гідне життя. Я знав що відбувається в Україні. Згадав про свою обіцянку. Провчився кілька років в семінарії, висвятився на диякона. Відтоді щонеділі і кожного свята беру чинну участь у Літургії. А проте чогось мені ще не вистачало. Адже тоді, коли смерть заглядала мені увічі, я обіцяв значно більше – допомагати нужденним, недужим. І, уяви собі, я і тут себе знайшов. Відвідую хворих, купую їм ліки, приношу Найсвятіші Тайни… Він глянув на годинника і явно кудись заспішив. «Вибач друже, мушу тебе покинути, обіцяв відвідати тяжко хворого, вмираючого. То, може, зайдеш до мене завтра, чи позавтра. Познайомлю з дружиною, дітьми, онуком. Прийдеш?» І він повільно відійшов, не оглядаючись, високий, дещо пригорблений, злегка підпираючись туго згорнено парасолькою.

Проте знову побачитися не вдалося, довелося готуватися до від’їзду.

Частина третя

Метаморфози

Знову дома

І то ж треба,-подумав Дмитро,- опинитися на тій самій зупинці, де його п’ять років тому притиснула біда. Еге ж, тоді він залишив трубочку з нітрогліцерином в кишені халата. І, хоча тепер нападів стенокардії вже не буває, Дмитро постійно носить зі собою ті маленькі таблеточки, носить вперто, про всяк випадок. Час від часу висипає порошок, що в нього перетворилися таблетки, і кладе 4-5 нових…

Так, це власне тут його підібрав тоді старий фельдшер «швидкої» пан Заґлоба. Немає вже пана Заґлоби на цьому грішному світі. Його поховали минулоріч на старому кладовищі побіч костела.

Зупинка, як і тоді, вирувала натовпом потенційних пасажирів. Мимо нього мчали легкові автівки – нові і секонд-гендівські іномарки, зрідка – затрапезні галасливі «запорожці» , спрацьовані, пом’яті «москвичі». На «Мерседесі – шістсотці», що виблискував полірованим чорним лаком, повагом проїхав товстенький доктор Закорчемний. Він підкреслено не поспішав, мовляв – не хлопчик, захоплення швидкою їздою – пройдений етап, та й не хочеться бруднити щойно доведену до найблискучішого полиску дорогу цяцьку.

Аж ось і Влодко Степанюк – доцент, ба ні – вже професор, щоправда – «honoris causa», а отже - без права участі у спецрадах із захисту дисертацій. Але хто напише йому оту докторську дисертацію?! Старого Степанюка після афери ГКЧП наче вітром здуло. Організував у районі якусь «липову» фірму, призбирав горшенят, тих – конвертабельних, що їх сором’язливо називають «у.о.» -умовними одиницями, і чкурнув з ними до Німеччини. Там у нього свій «бизнес» - купує і переганяє в Україну вживані «Фольксвагени» і «Опелі»… Не сам, звичайно, для цього у нього є водії – «перегонщики», колишні спортсмени. Є, звичайно і «дах» - і там і тут. А як без нього! Заскрипіли гальма. Степанюк-молодший зупинив свого монстра-позашляховика «Тойоту» якраз навпроти Лопушинського. «Сідайте, Дмитре Прокоповичу, підвезу.» І чого д це,-майнула думка,- либонь якусь справу має до мене. Просто так не зупинився б…

Влодко плавним рухом проштовхнув у щілину престижного програвача компакт-диск, Зблиснув на пальці масивний перстень з рубіном. «Може вам не по дорозі, колего?»-заважив Лопух. –«Ну, що ви, з вами мені завжди по дорозі! Маю, щоправда, візит до клієнта, але за півгодини…» Він саме так і сказав – не «до пацієнта, а «до клієнта». Зрозуміло, до чергового «нового українця», а, власне кажучи, до його расового пса. Бо ж клінічна хірургія, це «так собі». Що візьмеш зі збідованого пенсіонера, чи «репаного бойка» з далекого гірського села. А тут – інша справа. Пес дорогий, з родоводом. Не довірити ж його якомусь рядовому ветеринарові. А пан професор фахово обгорне хвостик стерильною серветкою, рученьками в імпортних латексних рукавичках акуратно знеболить, відріже скільки треба, накладе атравматичні шви. За таку працю і заплата належиться хрусткими зеленими «баксами».

Вони спинилися біля фіртки будинку Лопушинських. «Хвилиночку,- стримав Степанюк Дмитра, що саме мав намір потягнути ручку замка.- ось…згадав. Хотів вас про щось попросити, звичайно, якщо вам не важко…Ви, здається, в дружніх стосунках з отцем Єронімом, чи не так? Оце він зараз формує групу християнської інтелігенції для поїздки на Святу Землю. Тож чи…того… не замовили б ви слово за мене, колеґо?»

Лопух не відразу знайшовся, що відповісти. Степанюк – християнський інтелігент! Господи, змилуйся! Та ж за студентських років Степанюк відповідав за атеїстичну пропаганду на курсі. Останніми місяцями, щоправда, його можна було зустріти в катедральному храмі, в перших рядах, попереду крилоса. А оце минулої неділі одним із перших пішов до Причастя, молитовно зводячи очі і демонстративно схрещуючи на грудях руки. Зрозуміло, створював образ ревного християнина.

Дмитро відповів щось невиразне, а згодом, коли Степанюк зателефонував до нього, відповів, що всі місця в автобусі уже заповнені. На жаль, колего…

Зрештою, так і було насправді.

Якось непомітно, навіть для щоденного спостерігача, змінювалося його місто. Коли Дмитро повернувся із заморських мандрів – його увагу звернула зміна, що сталася із заводом – гігантом, що «за других сов’єтів» виріс на пустищі поблизу його вулиці і давав місце праці тисячам людей. Що там виробляли, було оповите тайною, не так, зрештою, тайною, як незнанням. Бо, зрештою, і самі робітники не зовсім розуміли, що воно і для чого. Та й, хіба, конче знати. Взяв плату з конвеєра, мікросхему зі скриньочки, приєднав, припаяв і подав наступному. Казали, що продукцію відсилають кудись далеко на схід і там вмонтовують до ракет, чи, може, космічних кораблів. Зрештою, хто його знає? Важливо, що двічі на місяць видають: аванс і зарплату…

Але не стало «єдиного, могутнього» і продукція заводу-гіганта стала непотрібною. Чи, може, це було зумисне так влаштовано, що більшість заводів не мала завершеного циклу. Щось там виробляли в Україні, щось інше – в Казахстані, в Литві, чи Латвії, а збирали докупи ще десь. Тож, як тільки розпався Союз, відпала потреба в продукції заводу. І тисяча робітників, техніків, інженерів опинилися на вулиці. Ті, ініціативніші, скорохвацькі, прихопили зі собою, що вдалося: шруби, гайки, радіодеталі, щось із інструментів і засіли на базарах. Хто вищий за рангом, той різав і здавав на металобрухт верстати. Особливо цінилася мідь, тож розбирали електричні двигуни і виймали мідні дроти обмотки…

А в корпусах заводу з’явилися, наче гриби після дощу, крамнички, приватні підприємства і, навіть банки. Чого, чого, а банків у місті постало багатенько. Один із них запам’ятався особливо своєю назвою «Кінто». Саме недавно Дмитро прочитав твір Романа Іваничука «Четвертий вимір». І, уявіть собі, одним із «героїв» роману був «кінто», тобто, грузинською, злодій. «Номен омен», банк з такою промовистою назвою незабаром перестав існувати, а його засновники зникли безслідно.

«Борман»

«Повернення блудного сина». Це – перше, що сплило йому на думку, коли, наступного дня по приїзді, він пішов по першочергові закупи на сусідній ринок, що притулився в кутику серед багатоповерхових новобудов, таких недоречних у цьому мікрорайоні, заселеному, здебільшого, робочим людом, що роками зводив свої скромні однородинні будиночки, насаджував садочки, розводив квіти. Торговий люд, що працював на цьому риночку, складався з селян, що привозили продукти городництва з приміських сіл, пенсіонерів, що привозили аґрус, порічки чи малину зі своїх дачних ділянок. В напіввідкритих крамничках працювали здебільшого інтелігенти, що втратили працю за фахом, чи не могли її знайти.

Старий ринок неодноразово збиралися ліквідувати, поруч виростали крамниці-супермаркети західного зразка. А проте його кожного разу відвойовували власне ті трудові люди: ремісники, вчителі, пенсіонери, залізничники, дрібні службовці, перекриваючи поблизьку магістраль. Бо ж купувати товари на ринку для них було звично і якось по-людськи; тут можна було поторгуватися, а при нагоді – зустрітися з сусідами, обговорити новини.

Цей маленький колектив торгового люду був прихильний до всіх. Тут значи сливе кожного постійного клієнта і недовірливо дивилися на чужаків. Пенсіонери і звільнені за скороченням штатів, чи через ліквідацію підприємств знаходили тут заробіток, чи, хоча б, підробіток. При вході розкладав свій крам торгівець періодичними виданнями, колишній доцент університету, класичний філолог. Дмитро навіть не знав ні його імені, ні прізвища. Проте асоціативно «приліпив» до цього сіяча друкованого слова прізвисько «Ксенофонт». Можливо відіграла роль легенда про першу зустріч Учителя з майбутнім учнем.

В цій легенді розповідалося, що Сократ якось зустрів Ксенофонта у вузькій вуличці і запитав, де тут торгують харчовими продуктами. Коли Ксенофонт скерував філософа у правильному напрямку, той запитав його знову, де люди стають доброчесними. На це питання Ксенофонт не зміг відповісти. Ото ж Сократ сказав: «В такому разі, йди зі мною, вчитимешся у мене». Так і в пана доцента, який розташовувався при вході до ринку частенько запитували, де торгують тим, чи іншим товаром. В дні, коли виходили популярні тижневики, йому допомагала дружина. В інші дні покупців було менше, хіба що вранці, по дорозі до праці, хтось купував газету, інший – збірник кросвордів, щоби не даремно протирати в офісі нижню частину одягу. В такі дні пан Ксенофонт читав щось зі своєї бібліотеки, переважно-класиків.

В напіввідкритому торговому «пеналі» продавала морожену рибу пані Софія – інженер-конструктор закритого і розграбованого рейдерами , колись престижного заводу. Особливо важко було працювати у зимовий час. Щупленька Софія одягала на себе декілька светрів, взувалася в грубезні ватовані чоботиська-бурки. І, все одно, мерзла.

Біля м’ясних яток збиралися пси-бродяги з усього району. Тут їх ніхто не проганяв, час від часу м’ясарі їх підгодовували, а в разі рейду, що його періодично проводили гицлі, переховували під прилавками.

Огрядненька пані Ганя з чоловіком привозила з поблизького села свою винятково смачну і запашну ковбасно-полядвичну продукцію лише раз на тиждень. В ці дні, а особливо в передсвятковий період до них вишиковувалася довга черга. Торгували жваво, перекидаючись з чоловіком і покупцями жартами. Коли запитували, в чому секрет таких смакових якостей їх виробів, Ганя показувала пластикові мішечки з субпродуктами і казала: «Те, що інші кладуть в ковбасу, я привожу для песиків. Ганя здалека побачила Дмитра і заволала: «Пане доктор! Сюди, сюди, маю для вас щось смачного. І де ж то ви пропадали стільки часу!» Тож мусив Лопух скласти бодай стислу реляцію про свою мандрівку. І не тільки їй. Виходив з ринку через задні ворота.

Тут, попід муром, що відділяв ринок від житлового комплексу, на розстелених газетах був презентований «секонд генд». Тут вдови-пенсіонерки продавали взуття та частини туалету своїх померлих чоловіків. Бо ж то треба чимось підкріпити мізерну пенсію.

І раптом щось тепле і м’яке обтерлося об його ногу. Дмитро оглянувся: великий рудий пес зі сережкою у вусі – місцевий старожил за кличкою «Борман» захотів привернути увагу давнього знайомого. Він пошукав у торбі і знайшов кусень ковбаски, що її Ганя завжди додавала «на дорогу». Пес, не спішачи, взяв почастунок, глянув на Лопуха бурштиновими очима і вдячно помахав хвостом.

«Ну, ось, я таки дома. І про мене ще пам’ятають»-подумав Дмитро.

Науки юнаків годують, старим розраду подають

На бурхливих хвилях Відродження раптово зник, чи, як казали того часу, «злиняв» завідувач кафедри. Одного понеділка кабінет виявився порожнім. До того ж, коли напередодні Дмитро приходив до клініки на вечірній обхід, поруч із входом стояв автомобіль професора і двоє чоловіків носили до багажника його особисті речі. Згодом хтось бачив його в Росії, де він вперто, а проте, без особливого успіху, шукав собі хоча б місця другого професора в периферійних медичних вишах. Після тижня безвладдя на його місце приїхав з сусіднього обласного міста Дмитрів однокурсник Микола П., що, попри наявність у нього докторського ступеня і доброї хірургічної школи, працював в педагогічному інституті викладачем анатомії та фізіології та очолював хірургічну службу в міській лікарні. Зайняти належну посаду в медичному інституті за радянських часів йому заважали «плями» в біографії і позапартійність. Але ситуація змінилася докорінним чином з проголошенням Незалежності. Медична комісія РУХ’у та інші патріотичні організації таки добилися свого. Більш того, незабаром Миколу обрано ректором. Зрозуміло, що праця в ректораті, та ще – без належного попереднього досвіду адміністрування, не дозволяла належним чином керувати кафедрою. То ж, незабаром, за кавою, новий ректор серйозно «озадачив» Дмитра: «Ну що ж, друже, діставай з полиці твою докторську, додай там трохи нових матеріалів…і на захист. Будеш мені надійним помічником!» Скільки Дмитро не віднікувався, посилаючись на вік та й на те, що відвик від систематичної наукової праці, Микола настояв на своєму.

А ще, пам’ятаєш, у Ломоносова, сказав Ректор:

Науки юношей питают,

Отраду старым подают,

В счастливой жизни украшают,

В несчастный случай берегут…

І до чого тут Ломоносов, нешлюбний потомок ката України Петра Першого і холмогорської дівки? - буркнув Дмитро.

А до того,- відповів Микола,- що він вчився у нас, в Києві, в Могилянці.

Не минуло й року, як доповнена новими клінічними даними дисертація, переписана на комп’ютері і належно оправлена, помандрувала до Вченої Ради. Захист пройшов успішно і Дмитро Лопушинський, якого донедавна вважали «вічним доцентом» отримав титул професора. Краще пізно, ніж ніколи, - коментував цю подію однокурсник Микола.

А проте, вищий науковий ступінь і звання професора аж ніяк не змінило нашого героя. Він навіть не залишив своєї скромної кімнатки на піддашші. Спершу йому пропонували облаштувати собі презентабельний кабінет у навчальному корпусі, відремонтованому за рахунок спонсорів. Навіщо? А молоді доценти таки обладнали собі свої елегантні кабінети, обставлені стильними меблями. Під вікнами влаштували простору стоянку для своїх дорогих автомобілів. Лікарі багатіли, викладачі – тим більше. Питання «Скільки треба заплатити докторові N за операцію?»- стало звичним. На зміну традиційним хірургічним методикам прийшли ощадливі, малоінвазивні. Молоді асистенти, один за одним, їздили на стажування за кордон. А він, зі своєю традиційною хірургією і своєю безкорисливістю все частіше ставав об’єктом іронічних перешіптувань. Образ скромно одягненого лікаря-трудяги, що добирається до місця праці громадським транспортом, став предметом уїдливих насмішок.

Що ж. Комерціалізація медицини, перетворення її в бізнес, стали глобальним явищем.

Але залишилася ще невеличка ділянка, якої комерція не торкнулася, залишилися пенсіонери з мінімальними жебрацькими пенсіями, що ледь зводили кінці з кінцями, безробітні. І його добрі друзі з поблизького ринку: Софія, Ганя, Ксенофонт. Вдови і безхатьки, залишки його однокашників.

І треба ж було мені на старість йому, самотньому, завойовувати нове вчене звання, професорський титул… Для кого, для чого?

На майдані пил спадає…

Так вже склалося, що літню відпустку за цей рік Дмитро не зміг використати. То ж довелося (знову цей совковий, остогидлий канцеляризм!) «відгуляти» належні йому дні відпочинку ще до кінця року. Грудень на кафедрі виявився менш завантаженим…Отже – куди поїхати, та й чи їхати взагалі? Може воно краще – зачинитися дома з залеглими медичними журналами та двома-трьома книжками «укрсучліту»? А проте…проте щось владно тягнуло його в мандри. Але куди? Куди? В Карпатах ще мало снігу, вони вже не літні, навіть не осінні, але ще й не зимові. Чи не чкурнути до Києва? Бо ж давненько вже Лопухові не доводилося побувати в столиці. То може…

В один з холодних листопадових ранків, останніх ранків календарної осені, Дмитро з невеликою торбою через плече, вийшов з галасливого вокзалу на київський брук. На привокзальній площі збиралися групки людей: молодих, старших, щойно прибулих і киян. Він підійшов до однієї з груп, що над нею майоріли два прапори: синьо-жовтий і червоно-чорний. Той другий асоціювався Дмитрові з пластом, з «Лісовими Чортами». Як це вони, зелені новачки, що вперше потрапили до пластового табору заздрісно дивилися на тих струнких, спортової статури хлопців, що співали, ідучи до лісу на «теренове навчання»:

«Стяги червоно-чорні,

То наше все майно,

Червоний-це кохання,

А чорний-серця дно…»

Зараз цей прапор став символом боротьби і символізує вже не кохання, а землю і кров, пролиту за волю…

З роздумів його вирвав хрипкий голос одного з гурту чоловіків- неголеного, в синій куртці, з червоними від безсоння очима: «Наволоч московська! Побили дітей, студентів, покалічили! Всі на Майдан!» - перекрикував він гамір юрби, що все збільшувалася, наче на дріжджах. Гурти зливалися в один потік, приєднувалися ті, хто щойно вийшов з воріт вокзалу, з приміського.

Дмитро геть забув про свої плани – зустрітися з тими, нечисленними вже, товаришами-однокурсниками, що осіли в Києві. Він вирішив іти з цими незнайомими людьми туди, де, можливо, знадобиться його лікарська допомога. Дмитро згадав «помаранчевий майдан». Тоді теж висіла у повітрі небезпека розгону, репресій, але обійшлося, а тут – побили, жорстоко побили, по-суті,

дітлахів, студентів, учнів.

На Хрещатику збиралися групи людей різного віку. З прапорами і без. З палицями, дерев’яними, наче іграшковими, щитами. Двоє дядьків несли нанизані на дрючку, наче бублики, автомобільні шини.

Дмитро заглянув до своєї торби: не плануючи залишатися надовго, він узяв лише найнеобхідніше – невеликий несесер з туалетним причандаллям, рушник. Аж ось іще, невеликий вишневий дерматиновий футляр, а в ньому – металевий стерилізатор з мінімальним комплектом хірургічних інструментів: скальпель із змінними лезами, ножиці, декілька пінцетів і затискачів, голкотримач, трохи шовного матеріалу, а ще – нині призабуті, але все ще придатні в позалікарняних умовах, металеві скобки і інструмент для їх накладання на рану. Цей комплект найнеобхідніших хірургічних інструментів подарував йому Антей Хрестовський – колись він носив його з собою, виступаючи спортивним суддею і, «за сумісництвом», спортивним лікарем.

-«Бери,-сказав тоді Антей,-мені він зараз ні до чого, а в Україні ще всяке може бути.» Очевидно, передбачав…

Від того часу Дмитро завжди носив із собою цей футляр з інструментами, а ще – декілька бинтів та два перев’язочні пакети.

Комендант розташував його в одному з наметів. «Влаштовуйтеся, докторе,- сказав йому потужної статури чолов’яга середнього віку.-влаштовуйтеся без церемоній. Ось каримат, ковдра. У нас тут просто, по-солдатськи». Подав руку – широку, як лопата і тверду, наче підошва. «Я-Микола, кликуха - Лапайдух, майданний сотник». А вас як величати? --«Дмитром!» - відповів Лопух без усяких уточнень.

Лапайдух виявився ветераном Афганської війни. Увечері, попиваючи з Дмитром міцний чай з прокопчених алюмінієвих горняток, Лапайдух, колишній сержант-санінструктор, що на Майдані авансував до сотника, розговорився.

-«І чого їм треба було в тому треклятому Афгані?! -Микола сьорбнув чаю і видихнув у руді вуса густу вояцьку лайку. – Якого біса вони, наволоч кремлівська, послали в це пекло необстріляних хлопчиків». Тема Афгану була болючою для Миколи.

-«Знаю!-сказав Дмитро, син мені писав…доки не пропав безвісти»

Призваний 1982 року Андрій потрапив у прикордонні війська. Десь там, в далекому і чужому Афганістані йому довелося охороняти чужий, подекуди ілюзорний кордон. «Афганістан – писав Андрій – , це гори, гори, гори. Але ці гори зовсім інші, ніж наші рідні зелені Карпати. Вони строгі, непривітні, як і місцеві горяни. Афганці дуже релігійні, смерть в бою, криваву смерть уважають за високу честь. Проте безкровної смерті бояться, бо це – шлях до їхнього, мусульманського пекла, чи як воно там називається. Десь там, унизу – глиняні ліплянки, у нас в селах курники кращі. А в горах – хатини, складені із каміння без жодного скріплювального розчину – вапна, цементу чи глини»

. Він нічого не писав про обстріли, про мінні поля, про постійну готовність наших хлопців зустріти смерть, про товаришів, з яким ще півгодини тому розмовляв, жартував, розшматованих вибухами мін. Він оберігав батьків і бабусю від зайвих хвилювань.

«Що ви знаєте, докторе,- безцеремонно перервав його спогади Микола Лапайдух. Та й листи цензурувалися, всього не напишеш. Якщо вам хтось скаже, що був на афганській війні і не боявся, знайте, що він бреше. Боялися всі…Ні, не смерті. Загинути від кулі, чи там від вибуху міни, це ще не найстрашніше. Панічно боялися потрапити в полон. Дехто підривався ґранатою, щоби не потрапити до полону. Бо ті, що їх називали «духами» катували хлопців жорстоко: відрізали пальці, вуха, виколювали очі…Кожен кишлак, кожна купа каміння – небезпека. Вода – теж небезпека, в ній аж кишить усяка нечисть. холєра, дизентерія, малярія….Брудна війна. Ніким не оголошена, підступна з обох сторін».

«Он Іван, – він кивнув на бородатого чоловіка, що сидів у кутку намета і мовчки слухав,-отой знає, але нічого не скаже. А може знав, та забув». Бородатий чоловік мовчав, лише очі його під посивілими бровами спалахували дивним вогнем.

«Ми покидали Афган... продовжив Микола-Лапайдух, сьорбнувши чаю. «Брудні, обпалені безжальним сонцем, в пошматованому одязі…Бронетранспортер шалено підкидало на вирвах. Недалеко від понтонного моста через Аму-Дар’ю, на камені побіч дороги сидів солдат в брудній, подертій формі, а радше – в тому шматті, що залишилося з неї. Обхопив голову руками і якось дивно хитав нею. Я пригальмував, з’їхав на узбіччя, бо ж іззаду напирали інші машини. Не дивно…кожному хотілося швидше перетяти проклятий кордон.

«Хто ти, братику, з якої частини?»- запитав я. Він мовчав, лише далі хитав головою. «Контужений-подумав я,- не до розмов йому зараз, може потім…»

Ми потіснилися, дали йому місце в кузові бронетранспортера.

Отак він і залишився з нами, афганцями, прикипів до нас. Іваном назвали. Спочатку не міг виразно говорити, згодом воно, того… поправилося. Але все одно – маломовний, більше мовчить.

Ця розмова розтривожила бородатого. Дмитро лагідно намагався щось у нього довідатися, так би мовити, зібрати анамнез. Іван нервував, болісно намагався щось згадати, але всі зусилля були нінащо. «Воно десь там є – глибоко,- він стукав себе щиколотками пальців по голові, а згадати не можу…Щось вибухнуло…не знаю…і все полетіло шкереберть…шкереберть…» Він задивився кудись далеко, наморщив лоба і замовк. Стискав кулаки, гатив ними по чому попало…до болю. Згадати, згадати!

Амнезія, посттравматична ретроградна амнезія – поставив діагноз Дмитро.

На пощерблену бруківку майдану спадали чорні клапті спалених автомобільних шин, час від часу яскравіше спалахувало полум’я десь там – на Грушевського, на Інститутській. Дмитро згадав вірші Тичини, що їх колись, у школі, довелося вчити напам’ять.

На майдані пил спадає.

Затихає річ…

Вечір.

Ніч.

«Зайчик»

Одного надвечір’я бородатий Іван зник. З ним пішов Микола-«Лапайдух» і ще двоє «афганців». Побігли кудись до Європейської площі, а потім вгору вулицею Грушевського. Микола попросив доктора нікуди не відходити, «пильнувати хати». Вони не з’являлися всю ніч. А вранці з боку стадіону почулася стрілянина, пролунало декілька вибухів. Незабаром в намет увірвався Микола, ведучи Івана з лівою рукою на перев’язі. «Наволоч!-лаявся Лапайдух,-вони обмотують світлошумові гранати дротом з нанизаними гайками. Добре.-подумав Дмитро,-що я вчора прокип’ятив інструменти на туристському примусі. Розрізали просочений кров’ю рукав. Гайка застрягла не надто глибоко, її без особливих труднощів вдалося видалити, кістка виявилась не порушеною.

Іван був блідий, давалася взнаки крововтрата. Потрібно виміряти тиск крові. Дмитро приготував тонометр, фонендоскоп. Підняв правий рукав і …побачив на плечі Івана судинну «родиму пляму» у вигляді зайчика…достеменно зайчика – з двома вушками. Тінь такого зайчика колись показував йому Батько, хитромудро сплітаючи пальці рук поміж лампою і білою стіною. Точнісінько така пляма була у його Андрія! Збіг! Він рвучко підняв Іванову сорочку і приспустив штани. Так, в правій здухвинній ділянці – характерний рубець після операції з приводу апендициту у вигляді тенісної ракетки. Це – після дренажу, бо ж, як звичайно, у лікарської дитини, виникли ускладнення. Він безцеремонно підняв верхню губу пораненого і побачив зуб, що стирчав збоку, зайвий зуб, який довго збиралися видалити, але так і не видалили. Боже…це ж Андрій. «Сину, Андрію!» вигукнув він. Поранений здригнувся, відчинив очі. В цих очах Дмитро вичитав щось, що прийшло з пітьми далекого дитинства. Він чекав… І нараз поранений тихенько вимовив «Та-ату!» «Знайшовся, знайшовся, знайшовся,-повторював Дмитро,- він живий! Господи мій, дякую тобі!»

Він повільно, дуже повільно, по багатьох роках відсутності, ставав Андрієм. А проте, проте…тривалий час проведений серед суворих, інколи брутальних, нетерпимих до всякої брехні і фальші ветеранів-афганців, наклав свій відбиток, незгладимий, як родима пляма-зайчик на правому плечі. Мимо волі згадувалися «Троє товаришів» Ремарка. Троє фронтових друзів, готових віддати один за одного все, що завгодно, навіть життя. Ці «афганці» були схожі на тих трьох. Лише поодинокі з них знаходили себе в родинному житті. Інші – не змогли облаштувати сімейне гніздечко. Їх обурювало міщанство, побутові проблеми були не для них. Життя випробовувало їх на міцність. Ось і тут, на Майдані вони творили скелет сотень самооборони. Дмитро спостерігав за ними, як турботливо вони охороняли найважче поранених майданівців. Військова дисципліна поєднувалася у них з повною демократичністю в вирішенні суспільних і політичних питань, а військова дружба та самопосвята ставилася понад усі моральні засади.

Андрій дещо змінився, коли вони повернулися додому. Тут він знаходив якісь дрібниці, «зачіпки» для пам’яті. Болісно, зі зусиллями шукав чогось, що допоможе віднайти його власне «я». Десь пізніше він згадає «Я не знав хто я, де я. Вірив «на слово», що оце – мій батько, а це – мій колишній однокласник, а це – мій побратим з війська. І через це – страшна, жахлива самітність, як ото буває в страшному сні: ти загубився в незнайомому місті, прямуєш кудись – невідомо куди, бо ти забув дорогу, довкруги – чужі люди.» Йому пояснювали, що пам’ять, це щось таке, як диск комп’ютера, те, що з неї стерлося можна знову записати. А відновити, віднайти в закамарках пам’яті минуле, світ, що оточував тебе раніше, в тому минулому житті, те, що десь загубилося, стерлося?

Дмитро консультувався з психіатрами – колишніми однокурсниками. Хтось з них заспокоював: «Минеться, не форсуй, прийде час…»

- «Коли він прийде, той час?»

Колега знизував плечима.

Дмитро годинами розповідав синові про його дитинство, особливо – про деякі, як йому видавалося, яскраві епізоди. Він знав з медичної та парамедичної літератури, з роману Доленґи -Мостовича «Знахар», що повинно знайтися, трапитися щось особливе, що розбудить втрачену пам’ять сина. Цей роман він перечитував декілька разів. В середовищі інтелігенції «Знахара» і «Професора Вільчура» вважали літературою другого сорту, побудованою на «дешевих ефектах». А проте: ось перед ним класичний випадок ретроградної амнезії. Клінічний випадок. Ще був, здається якийсь фільм про амнезію… Сторінки в підручниках і наукових працях. Але ніде не сказано однозначно – пам’ять повернеться. «Потрібен тренінг пам’яті»,-говорили вчені психологи. Потрібен, так би мовити, тренер, людина, наділена особливою терпеливістю, яка б перебувала з ним бодай кілька годин на день.

До Андрія приходили його однокласники, однокурсники – нині науковці, вчителі, викладачі університету. Він сприймав їх якось байдуже, ніяково всміхався. Для чого зустрічатися, - казав він батькові, для чого… коли завтра, а може вже через годину – дві ця людина, ці люди знову стануть мені чужими, незнайомими. Давні друзі потроху відходили, для більшості з них контакти з Андрієм, відбудова давніх стосунків з ним, виявилися надто важким завданням. І вони остаточно «стерлися» з його життя.

Була, проте, одна товаришка, ще зі школи, яка вперто, терпеливо, ще і ще раз розповідала йому про шкільні пригоди, про вчителів. Марійка, проста дівчина з передмістя, вихователька дитячого садка. Зрештою, не така вже й проста…А проте її знання, її небуденний інтелект, були заховані десь глибоко в цій зовнішньо не надто ефектній жіночці, саме жіночці, бо хто ж називатиме дівчиною жіночу істоту середнього віку. Без макіяжу і яскравого манікюру, з туго стягненим на потилиці волоссям вона своїм виглядом нагадувала типову сільську вчительку-просвітянку ХІХ століття. Було у Марійки одне-однісіньке велике кохання – молодий здібний письменник, який мав необачність писати свої твори не в дусі соціалістичного реалізму, до того ж в його оповіданнях легко можна було знайти мотиви, що їх «відповідні органи» могли розцінити як буржуазно-націоналістичні. Сімдесятих років молодого літератора заарештовано і засуджено на 10 років таборів. Марійка їздила до нареченого, возила передачі. З четвертого курсу педагогічного інституту її відрахували. Останнього разу відвідала його у в’язничній лікарні. Туберкульоз скоротив термін його ув’язнення, але не дозволив повернутися додому. Його поховали в спільній могилі з іншими померлими від інфекційних хвороб і щедро засипали хлорним вапном. То ж до Марійки приклеївся статус вдови. Вона уникала веселих компаній, публічних розваг. Нарешті «знайшла себе», коли розпочалася війна на Донбасі. Організувала волонтерську групу, плели маскувальні сітки, збирали гроші на «броники» і прилади нічного бачення, закручували консервації.

Андрій розумів, що хтось повинен навчити його тому, що він втратив. Час від часу, десь з, далекого туману, зринали спогади. Ось вичовгана східця по дорозі на горище. Тут він любив сидіти читаючи свої улюблені книжки. Тай самі книжки довоєнного видавництва Івана Тиктора, зачитані, з потертими обкладинками. Безвухе горнятко із зображенням веселого повнощокого хлопчика – його горнятко. Маленькі дитячі лещета , що їх колись давно приніс Миколай. Напівзруйнований парканець з діркою по випалому сучку в штахеті, старі ялинкові прикраси на горищі. Портрети Дідуся і бабусі на стіні. Дуже повільно він ставав знову Андрієм. Андрієм Лопушинським.

А проте бракувало ще чогось, якогось невловимого штриха. Як ото в незакінченому портреті потрібно ще одного чи двох мазків щоби осягнути схожість з оригіналом…

Монморансі

Одного дня напровесні, коли Андрій сидів у садку, крізь відчинену фіртку вбігла чудернацька жива істота – чорна, помережана сивиною, патлата, з реп’яхами в густій шерсті і на дивно тоненьких ніжках. Спочатку він злякався. А згодом …очі його зблиснули дивним світлом і він вигукнув: «Мон…, Монморансі!» Він згадав цього пса - приблуду, чотирилапого приятеля його дитинства. Звичайно, це був вже не він, а його потомок, дуже схожий на батька, такий же волоцюга, що ніколи не тримався власного двору, а особливо любив забігати на подвір’я Дмитрової садиби. Песик зразу підбіг до Андрія і поклав йому голову на коліна. Очі Андрія посвітлішали… І раптом стали «набігати» кадри їх спільної мандрівки Дністром, на саморобному катамарані, що його спорудили їхні друзі – художники. В останній хвилині, коли у кузов машини завантажили чудернацьке судно, до них через борт спритно вскочив песик-волоцюга, якого Андрій називав Геком, за аналогією з нечупарою - героєм його улюбленої книги «Пригоди Тома Сойєра». Пес супроводив їх протягом усієї мандрівки, ночами був вірним охоронцем їхнього табору. Одного разу, коли довелося перечекати грозу зі зливним дощем, коли промокав намет і відмовлялося горіти вогнище, а їх табір оповив туман, хтось згадав «Трьох панів в одному човні, не враховуючи собаки» Джерома К. Джерома і чудовий вірш на цю тему. От тоді-то, відкритим голосуванням, вирішено назвати пса «Монморансі» і собацюра згодом звик до цієї клички. О, диво: Андрієві наче відкрився якийсь клапан в мозку. Очі посвітлішали, він широко всміхнувся і, без запинки, прочитав з пам’яті вірш Максима Рильського, що тоді, багато років тому, був у всіх на устах:

Прив’язано човен до темного коріння.
Замокли сухарі, і цукор одмокрів.
І згорбились тіла завзятих мандрівців:
Од бурі гнеться так смутна лоза осіння.

То, друзі, не біда! Розважність і терпіння,
Та віскі шкляночка, та кілька гострих слів, –
І хай Монморансі від холоду завив.
Ми ж – вищим розумом озброєні створіння.

У човен не взяли ми зайвої ваги:
Оце – для голоду, ось трошки для жаги,
Папуша тютюну, дві-три любимі книги…

А наше – все круг нас: і води, і дерева,
І переплески хвиль, і вогкість лісова,
І хмари з синьої, прозорчастої криги.

Ну, звісною Андрій завжди особливо любив поезію. Сам віршував і навіть отримав нагороду на якомусь молодіжному конкурсі. А вже щодо віршів улюблених поетів… Скільки він пам’ятав тих поетичних строф, то й злічити годі. Саме через це Андрій не захотів продовжити медичну лінію батька, а домігся свого – студіювати філологію. І ось, зараз, у нього, в його пам’яті почало бурхливо прокидатися те, що заховалося в її глибинах, в таємничих закамарках підкірки. Євшан-зілля таки знайшлося, знайшлося …у вигляді пса-волоцюги.

Два світи

«А мама де?» запитав він якось… Згадав, що у нього була мама, як, зрештою, у всіх людей. Довелося пригадати йому, чи, може, наново розповісти те, що десь, можливо, зберігалося в глибині його, Андрієвої пам’яті і просилося «назовні». Нагадати про розлучення, коли Андрія насилу відірвали від батька, про його, Андрієве життя в столиці, яку він так і не зміг полюбити, яку до останку вважав чужою, хоча усвідомлював її, як адміністративний, культурний і духовний центр Батьківщини. Десь тут таки відбувалося життя, відмінне від того, в якому оберталася його мати і її другий чоловік, в яке, буквально вріс той геть чужий чоловік, який, за задумом мав замінити його батька.

Зрештою, періодично Дмитрові дозволяли відвідувати сина тож перед Андрієм поставало питання: чому той справжній тато живе не з ними і, навіть у дні відвідин, іде ночувати кудись, до друзів, чи в готель. І хто ж насправді той – другий дядько, що мешкає з ними? Вже коли Андрій став дорослішим, йому дозволялося раз на рік відвідувати Тата. О, це були для нього щасливі дні…тижні. Старий батьків дім, давно не ремонтовані кімнати, стародавні непретензійні меблі, старі дерева в дещо занедбаному садку і повне таємниць горище. Все це так відрізнялося від престижної столичної квартири, обставленої дорогими меблями, з претензією на стиль, килимами, купленими в антикварних крамницях, книжками в однакових палітурках, ніколи не читаними. Квартири попри свою вишуканість, а, можливо, саме тому, якоїсь вічно чужої, незатишної.

Одного разу, коли Андрій став уже студентом, новий мамин чоловік таки вирішив впровадити його у своє середовище. Андрія зодягнули в спеціально придбаний для такої оказії в фірмовому магазині «крутий» костюм– кольору перепаленої сталі з відливом, сорочку ретро із загнутими кінчиками комірця та краватку-метелик. Солідні дядьки і тітки завзято грали ролі англійських лордів і знатних леді, молодші – старанно копіювали поведінку світських «левів» і сексапільних «левиць» із закордонних телесеріалів. А лакеї, таки справжні лакеї в лівреях часів Діккенса і білих рукавичках, розносили напої.

О, як йому хотілося якнайшвидше втекти з цього фальшивого «світського рауту», переодягнутися у джинси і старий светер…

Але до зали саме зайшли артисти драмтеатру, запрошені, чи, радше, найняті на цю вечірку, щоби розважати публіку. Оцю наругу над мистецтвом Андрій уже не міг перенести. І, попри відразу, спостерігав, як споювали старого заслуженого актора – трагіка, народного артиста., як буквально присилувати його пити «брудершафт» з цинічними бізнесменами, як поводилися з актрисами, трактуючи їх, як шансонеток з периферійного кабаре. А ті терпіли всі ці приниження та панібратство запиячених простаків, з яких, під впливом алкоголю, швидко зійшов вдаваний великосвітський шарм, оголивши жлобство. Бо ж заробітну платню в театрі виплачують нерегулярно, та й що там ота зарплата в порівнянні з конвертами, що їх вручать артистам при прощанні.

А коли один з провідних учасників корпоративу став вимагати, щоби виконавець ролі короля Ліра заспівав блатну «Мурку», Андрій остаточно покинув «збіговисько». Більше його на корпоративи не запрошували.

Ну і, звичайно, на противагу їм – батькова оселя, батькові друзі – дещо богемні художники, письменники, та й лікарі, вони зовсім не нагадували тих гордовитих осіб, що відвідували їхню квартиру в столиці. Коли в старій альтанці збиралися татові друзі – на каву, чи на чарку вина, о. тоді було що послухати: про мистецтво, про сучасні напрямки в малярстві, красному письменстві. А в сльотливі дні усі збиралися в Татовій кімнаті і кожен сідав, де хотів, причому найпрестижнішим місцем уважався старий потертий фотель поблизу кахельної грубки. Хто хотів, ішов на кухню і наливав собі кави чи чаю, а дехто приносив зі собою наливки власного приготування.

Пізніше, вже студентом, він характеризував їхніх київських гостей, як столичних снобів, вишукано одягнутих в дорогі костюми, з манерами, що мали б наслідувати великосвітську аристократію, з нецікавими для Андрія розмовами про заробітки, кар’єру, автомобілі, дачі і катери чи яхти на Дніпрі. Ці недалекі люди, хизувалися декількома чужомовними фразами і надавали своїм дітям чудернацькі чужоземні імена, навіть не знаючи, що вони означають. Стало модним з’являтися в оперному театрі. Вслід за цим прийшла інша мода, надавати своїм дітям імена оперних персонажів. З’явилися Аїди, Зіґфріди, Маргарити, Джульєти. Один «крутий» бізнесмен назвав свою доньку Травіатою, щиро уважаючи, що це – ім’я головної дійової особи відомої опери. Звичайно ж, ніхто з його оточення не пояснив, що травіата, це вулична дівка. І потім така собі, скажімо, Травіата Рябокобиленко ставала об’єктом всезагального висміювання, особливо – закордоном.

Будинок, у якому вони мешкали, колись призначався виключно для партноменклатури. Того часу ще не було кодових замків, домофонів та інших охоронних пристроїв, а проте безпеку мешканців елітного будинку монументальної архітектури охороняв серйозний дядько в зашкленій будці, що урухомлював, або, навпаки, блокував хитрий пристрій – турнікет. Згодом серйозного дядька, в якому вгадувався пенсіонер органів держбезпеки, замінила не менш серйозна тітонька, яку, з-французька, називали конс’єржкою.

Змінилося, відчасти, і населення цього будинку, призначеного для вибраних, будинку з килимовими доріжками на сходах і доглянутими квітами в керамічних горщиках на кожному сходовому майданчику. Самовпевнених і гордовитих партійно-радянських функціонерів місцевого хову частково замінили не менш самовпевнені дядьки і тітки, у яких, крізь зовнішню фірмову оболонку проглядалося периферійне чиновництво, ті, хто, за Іваном Франком «…вгору йде, хоч був запертий в льох», проте обрав зобі не ту гору, або ще не зовсім виліз з уявного льоху. Крізь зовнішню тоненьку оболонку претензійної «аристократичності» проглядали у них простацькі манери. Новонароджені бізнесмени, які, Бог-зна де, роздобули стартові капітали, чиновники міністерств і відомств, які потрапили на владну верхівку через знайомства і родинні зв’язки. «Усе це несправжнє, і ці люди – не справжні» – міркував Андрій. Це – актори, які грають якусь, написану кимось роль.

А десь, поза цим світом існували зовсім інші столичні жителі, з іншими інтересами, іншими, незалежними від офіційних, поглядами. Це теж були люди з народу, нащадки селян, сільських вчителів, ремісників, зрідка – діти держпартфункціонерів, які, проте, сповідували інші цінності і захищали свою позицію, часто-густо у в’язницях чи таборах. Про них Андрій довідався вже, навчаючись в університеті, звичайно ж, не з лекційних кафедр, а в студентському середовищі, та й то, в обмеженому колі вартих довіри молодих людей.

А що вже емоцій достачали йому подорожі з батьком і його друзями, ночівлі в наметі, сидіння допізна біля вогнища. Власне це була його стихія.

Повернення блудної матері

Осінь цього року була дощовою. Що кілька днів прогнозувалися магнітні бурі і метеослужба застерігала людей з хворобами серцево-судинної системи: «Будьте обачними!». Тієї ночі Дмитрові не спалося. Якийсь дивний телефонний дзвінок прозвучав учора надвечір. Номер, який відбився на дисплеї його старенького мобільника не значився у списку. «Слухаю!» відповів Дмитро. Людина на тому телефоні мовчала. Було чутно часте дихання, та ще якийсь шум, як на людній вулиці, чи на вокзалі. Потім абонент від’єднався. Тож Дмитро ледь дрімав тієї ночі, біля півночі вимірював тиск крові, збирався прийняти снодійне, але вирішив, що вже не варт. Декілька разів підходив до Андрієвого ліжка. Син спав спокійним сном немовлятка. О п’ятій він геть утратив надію заснути, заварив собі чай і сів на кухні. Увімкнув радіоточку. Радіо ще мовчало. Нараз забренчав дзвінок біля вхідних дверей. Коротенько, несміливо. Відчинив. Під дверима стояла жінка в мокрому плащі. Людмила…, о, Господи, як вона постаріла. Густа сітка зморщок довкола очей, глибокі носо-губні складки. І тривожний погляд заляканого звірятка. Вона тихенько запитала: «Дозволиш мені зайти ?»

-«Що ж, заходь,- хрипким від хвилювання голосом відповів він і поступився вбік, щоби звільнити їй місце у вузькому коридорі. Не знімаючи мокрого плаща вона сіла на краєчок кухонної табуретки. Вони дивилися одне на одного. Мовчали. Згодом Людмила перервала тривожну мовчанку:

-«Вибач, але мені нема куди іти. В мене більше немає дому. Я стара, хвора і нікому не потрібна…Зрештою, я не здивуюся, якщо ти виженеш мене на вулицю. Не здивуюся і покірно відійду.»

-«Куди?» - захриплим від хвилювання голосом запитав він.

- Не знаю… на вокзал в зал очікування, на лавочку в парку - куди небудь.

Він налив у горнятко кип’ятку, вклав чайний пакетик, підсунув цукорничку. «Випий, зігрійся!»

Вона жадібно сьорбала гарячий чай, гріла руки біля горнятка і тривожно поглядала на свого колишнього чоловіка, який був зараз паном ситуації, від якого залежала її подальша доля. Світало...

І вона почала розповідь, намагаючись відчитати з виразу Дмитрового обличчя бодай натяк на співчуття.

Свого другого чоловіка, навіть не чоловіка, бо вони так і не «оформили» своїх стосунків, вона називала безособово «він». Ото ж, від першого шлюбу у нього було троє дітей: два сини і донька. Найстарший син вчився в Росії, там і осів, одружився. Його стосунки з батьком були натягнутими. Наймолодший Роман, навчаючись в технічному виші потрапив під вплив дисидентів. Його декілька разів викликали в «органи», вимагали співпраці і лише батькові зв’язки дозволили йому закінчити навчання. Він отримав скерування у Західну Україну, згодом став військовим журналістом, одружився. З батьком майже не контактував, мабуть не схвалював його другого шлюбу.

Рік тому у «нього», тобто у чоловіка, стався інсульт. Він лежав – паралізований, безмовний, спершу в престижній лікарні, а тоді – дома. Людмила доглядала його, бо ж більше нікому, діти залишили безмовного каліку на неї. Працю в лікарні покинула давно. Жили на «його» пенсію. Зранку до вечора доглядала його, як дитину. Ставила крапельниці, масажувала, боролася з пролежинами. Друзі? А які друзі можуть бути у напівживого паралітика? Кому він потрібен? Коли він був впливовим державним урядовцем –тоді, звісно. А тепер…Місяць тому він помер. Його кремували…поховали. Ні, не на престижному кладовищі. Знайомства вже не діяли…

На третій день після похорону з’явилася донька, рішуча і безоглядна жіночка. Із-за кордону. Прийшла зі здоровенним ґевалом, в татуажах від поголеної голови до ніг. Заявила безцеремонно: «Ну, что-же, мадамочка, освобождай квартиру. Ты – папина любовница и никаких прав на его имущество у тебя нет. Выметайся!»

Отак я опинилася на вулиці…в старому плащі поверх домашньої сукенки. Вигребла із сумочки останні гроші і купила квиток на нічний потяг.

Усе це мало б викликати у Дмитра відчуття злостивої сатисфакції. Зраджений в найсуворіший період життя, залишений хворим, немічним, він мав би повне право відкинути зрадницю театральним жестом, і далі, за звичним сценарієм, спостерігати, як життя мститься за нього. Бо ж, як казав Магатма Ґанді, десь там, глибоко в душі є межі: межа болю, межа сліз, межа ненависті, межа прощення. Він довго мовчав, довго терпів, довго робив висновки. Відчинити б зараз двері і випросити зрадницю з дому. Але ж це – мати його сина.

Пробачити? Бо ж вміння пробачати, це – властивість сильних.

І він сказав: «Ти ж розумієш, того що було між нами колись, вже ніколи не буде…»

-Ти одружився вдруге?

Ні, але не в тому справа. Інтимні стосунки в моєму віці – це смішно, анекдотично. У нашому віці ціниться вірність, відданість. Ти втратила мою довіру. А проте…проте я завжди шанував право вибору. Право помилятися і право направити скоєне. Застановімося – що спільного може бути у нас…

Те, що сталося за мить, нагадувало сцену добре відрежисованого спектаклю. В дверях постав Андрій в білій у смужечку піжамі. З’явився беззвучно, ніби дух короля Гамлета.

Людмила тільки скрикнула і втратила свідомість. Коли вона очуняла, усе ще не могла повірити, що це не привид, не пришелець з того світу, а живий Андрій.

-«Мама…»- тихенько промовив Андрій.

А це ж таки його мама – подумав Дмитро. І сказав: «Оце єдине, що у нас залишилося спільного – син, скалічений чужою війною. Живи у нас, доки хочеш. Влаштовуй своє життя. Чим можемо, постараємося допомогти». Вони з сином прибрали кімнату, що довго не використовувалася і поселили там блудну матір.

«Та ж не вигнати її на вулицю, матір мого сина.» тлумачився він перед друзями, що не схвалювали його вчинку.

«Ну, ти таки справжній Лопух, Дмитре! - говорили вони.- Вона обманом одружилася з тобою, потім зрадила. Зрадила саме тоді, коли тобі була потрібна допомога близької людини. Вона ж лікарка, принаймні була нею.»

І нехай говорять, відмахувався Дмитро. Отець Єронім – єдиний, хто схвалив вчинок Дмитра: «Так і тобі, Дмитре, простяться гріхи твої, як ти прощаєш твоїм грішникам…твоїй грішниці».

А в домі запанував лад і порядок. Як не як, жіноча рука, якої так бракувало від смерті його мами. Дмитро зміг цілком віддатися праці на кафедрі, в клініці. Син, як не як, залишався з матір’ю.

А, зрештою, чи багато треба чоловікові на схилі життєвого шляху, коли скоро доведеться «лаштувать вози в далекую дорогу?»

Благословення

Час лікує? Хто це сказав? Лікує близька людина, яка виявилась поруч в потрібний час, пригорнула тебе і підбадьорила. Мати? Звісно, добре, що вона поруч. Але Андрія не полишала думка, що мати – особа не надто надійна, хитка, зрадлива. Одного дня він звернув увагу на світлину дядька в шпичастому шоломі, що висіла над письмовим столом батька і підпис під нею – фразу надруковану ґотичними літерами. Німецьку мову він колись вивчав, але ґотичний шрифт усе ж не читав. Запитав батька. Це, сину, німецький канцлер Отто фон Бісмарк. А фраза під світлиною – кредо його життя. «Fürchte Gott, rede die Wahrheit, tue recht und scheue niemand», тобто «Бійся Бога, кажи правду, дій правильно і не лякайся нікого.»

Тобто, «не радься ні з ким?» - перепитав Андрій. Ні, не зовсім так. Мабуть, слід вислухати поради зичливих людей, але висновок з цих порад роби самостійно. І коли ти вирішиш, що знайшов правильний вихід з ситуації, дій впевнено, що б там не говорили про тебе і твої вчинки. Знаєш, я завжди шанував право вибору. Право помилятися і право направляти скоєне.

Погожого жовтневого дня, коли ліси вздовж дороги набрали осінніх барв, вони їхали з отцем Єронімом до скиту, що притулився поблизу гірського перевалу. Монастирський «пікап», вміло оминаючи що глибші ями, поскрипував на вибоях поганенького путівця зі слідами колись давно покладеного асфальту.

Отець вправно маніпулював кермом і педалями, цю дорогу він знав, як власну кишеню. Коли виїхали на ґрунтову дорогу, що вела до скиту, він показав на дивну дерев’яну споруду, вкриту почорнілими ґонтами, що притулилася до прямовисної скелі. «Їх там п’ятеро: один ієромонах і четверо братчиків. Один із них – затворник, виходить з келії рідко і лише в суботу чи в неділю після Богослужіння. Цікава особистість.» «А що він там робить, в келії, цілими днями, запитала Марійка, що примостилася в куточку на задньому сидінні, поруч з Андрієм.» «Передусім молиться. А ще вивчає Святі Книги і перекладає літургічні тексти з класичних мов. Медитує, роздумує Зрештою, розповім вам про нього пізніше.» Отець Єронім зупинив автомобіль, вийшов з нього і відсунув жердку, що символізувала ворота у гуцульському воринні. Вони поставили авто на стоянку біля самої огорожі і рушили в бік будиночка, з комина якого підіймалася вгору і стелилася гірським схилом смуга диму.

Отець ішов попереду, за ним – Дмитро, далі Андрій і Марійка. Відчинилися скрипучі двері і з них вийшов чоловік в довгій чорній рясі, з під якої визирали навдивовижу чисті, вичищені до полиску чорні чобітки. Його голову оточував акуратний вінчик сивого волосся, що на рівні плечей закручувалися догори. Невелика сива борідка…І блакитно-сірі, здавалося наскрізь прозорі добрі очі. «Старець Серафим, - шепнув отець Єронім. Нам пощастило». І зовсім він не старець – подумав Дмитро, - либонь молодший за мене.

-«А я знав, що ви приїдете – сказав старець. Знав, що ви затрималися он-там, перед мостом через ріку, міняли колесо. Ще пили воду з джерела.» І, дивна річ, він не обійняв отця Єроніма, не обмінявся символічним поцілунком, притулившись щокою до щоки, як це звичайно роблять священики при зустрічі. «Підійдіть ближче!» Невеличка група оточила його. Старець поклав руку на голову отця і почав чи то проповідь, чи молитву. Фрази з молитов чергувалися з розповіддю про безконечне Боже милосердя, про сприйняття Бога людиною, про покаяння і прощення, власне кажучи, нічого особливого. Потім рука лягла на голову Дмитра. «Ти дуже любиш свого сина,-сказав він, - він був померлий душею і воскрес на хвалу Божу. Це все – через твої молитви. Ти вмієш лікувати людське тіло, зараз ти навчився рятувати людську душу. Ти багато втратив у житті, тебе зраджували, але ти зумів простити…велику кривду. Будь таким і далі. Адже речі і діла не є такими, якими їх бачать ті, що нас оточують, а лише такими, якими ми бачимо їх, бо все оцінюється Господом, усе зважується і вимірюється ним, Всеблагим. Час, який ти віддаєш ближнім, не втрачений, а переданий у спадок. Те що відбувається, хай відбувається. Оточи себе тими, хто наповнює твоє життя сенсом, цінуй кожну хвилину перебування з ними. І простяться тобі гріхи вольні і невольні, нині і повсякчас…Отче наш…!» І всі, зачаровані, стали напівшепотом повторяти слова молитви.

Раптом старець урвав і вказав на Андрія і Марійку . «Підійдіть!» Вони зблизилися і дві м’які теплі руки лягли на їхні голови. Монах декілька хвилин мовчав. Стало чутно, як цокає годинник на руці у Дмитра і десь далеко дзюркотить на камінцях гірський потічок. «Діти, - сказав він перегодя. У тебе сину, і у тебе, дочко, поранені душі. Великі незагоєні рани у вас в душах. Великі і криваві. І є лише один спосіб залікувати їх – затулити одну рану іншою. І вони загояться. Бо не конче з двох бід постає третя. Дві схоровані душі можуть утворити спільну здорову. Не обтяжуйте себе зайвиною, діти, служіть іншим, потребуючим. Творіть добро, творіть. І все стане на свої місця. Не зразу…поступово, з молитвою. Будьте щасливими і живіть в мирі.» Він перехрестив обох широким хрестом і…зник у дверях скиту.

Тоді вийшов настоятель цього маленького монастиря-скиту отець Григорій. Вони з Єронімом привіталися, як і належить двом священикам в монашестві, відтак гостей запросили на скромну трапезу: борщ і вареники з житньої муки. Після трапези отець Єронім запитав господаря скиту: Отче, а ви щось розповідали старцеві про нас, про те, що ми маємо приїхати?»

«Ні. Ані слова. Та він усе знає. Знає ваші думки, геть усе про вас. Старець читає в людських душах, як у книжці. Він не має ні годинника, ні календаря. Мобільний телефон є лише у мене, та й то, щоби поговорити з вами, отче, я мушу піднятися на он ту гору. Тут зв’язку немає.»

Він відпровадив гостей до автомобіля. Отець Єронім поспішав. Бо то, знаєте, гори, швидко западає присмерк, а ми – без запасового колеса.

Коли вони виїхали на шосе, отець Єронім розповів усе, що знав, про старця Серафима.

Йому зараз років сімдесят, може трохи більше. Народився в Америці в родині емігрантів. Ще дідо, чи навіть прадід його подався «шипою» за океан в пошуках кращої долі. Відомо, що в третьому, а, тим більше, в четвертому поколінні емігрантів рідна мова, та й усе, що пов’язувало предків з батьківщиною, поступово затирається. Стів, чи по-нашому Степан ріс таким собі американським «боєм» в середовищі однолітків. Серед тих його ровесників було декілька дітей з емігрантських родин, не тільки українських, але цього ніхто не знав, та й походження цих дітей в якомусь-там поколінні нікого не цікавило. До того ж родина оселилася в штаті, де українські поселенці не складали якоїсь організованої групи. Батьки ще знали прадідівську мову і час до часу перекидалися кількома словами. Незрозумілими як для Стіва, так і для його двох молодших сестричок, як , зрештою, і дві маленькі, геть потемнілі іконки, що припадали пилюкою в кутику батьківської кімнати. Інколи батьки, разом з найстаршим братом сідали до старого напіввантажного «Форда» і їхали до маленької української церкви, що була в містечку за тридцять з чимось миль від їхньої оселі. Одного разу, на якесь свято, що не збігалося з американським Різдвом, вони взяли з собою Стіва. Хлопець потрапив до якогось зачарованого світу. В церкві було не більше ста людей, переважно – стареньких, і всі співали. Співали тих пісень, що їх співали на Крістмас його старенькі дідусь і бабуся. А священик виголошував проповідь двічі – мовою його предків і англійською. На пюпітрах лавок лежали невеликого формату книжечки, друковані кирилицею. А на стінах – о Боже, наче копії отих стареньких ікон, що у них на покуті. І Стів до болю запрагнув пізнати цю, уже втрачену його батьками релігійну традицію, пізнати мову предків – ту милозвучну, м’яку мову, що нею ще розмовляли дідусь і бабуся, що нею надруковано молитовники, які він побачив у цій старій церкві. Він упросив батьків відпускати його щосуботи на заняття школи українознавства при тій старенькій церкві. І, хоч у групі підлітків він був, так би мовити, переростком, незабаром його знання з української мови, українознавства зрівнялися, а навіть перевищили інших. Його зв’язок з українською церквою не переривався і в часі навчання в коледжі, і під час студій в університеті, та, нарешті, привів його до Папського університету в Римі. Хоча… Був у нього період, це – після закінчення університету, коли Стів працював на кіностудії Метро Ґолдвін Мейєр і, навіть зіграв ролі другого плану в декількох фільмах. Кажуть, що способом життя він надто відрізнявся від артистичної богеми. Не полюбляв гучних вечірок, цурався алкоголю і не завів собі коханки, що викликало злі насмішки і брудні натяки. Ото ж, якимось чином, не знаю як, але Стів потрапив на навчання до Рима і закінчив декілька курсів Папського університету. З’явився в Україні років з п’ятнадцять тому. Спочатку, як і всі, був послушником в матірному монастирі, потім – склав дочасні і, врешті, вічні обіти. Продовжувати теологічну освіту не хотів. Останні 10 років живе в цьому скиті затворником. Інколи виходить в суботу, або в неділю і, якщо комусь пощастило в цей час відвідати скит, він молиться разом з ним, розмовляє. Дає поради в різних життєвих ситуаціях. Бачить людину наскрізь, читає думки кожного. Його «покладання рук» здатне зцілювати навіть тяжкі недуги.

Весна

Весна ніколи не приходить даремно, просто так. Напровесні конче відбувається щось, про що годі було думати морозяної зими. Першими її, весну, відчули птахи. Веселіше зацвірінькали синички, що їх Дмитро усю зиму підгодовував льняним насінням. З’явилися перші мініатюрні листочки на кущах аґрусу в їхньому садку. За традицією, оспіваною у фольклорі, «запахла доріженька», проте не козакові, а жінці, м’яко кажучи, не першої молодості.

«Блудна мати», нудьгуючи в старому будинку на периферії міста і сумуючи за столичним життям, завела нові знайомства. Особливо припала їй до душі невелика на зріст, вертлява і самовпевнена жіночка, років під п’ятдесят, що перед роком повернулася з Італії, купила собі помешкання в елітній новобудові і захоплено розповідала знайомим про Італію, про Рим. Ах, ах, Колізей, ах, ах собор Святого Петра… Це власне вона підмовила Людмилу поїхати до Італії, доглядати стару синьйору, що її раніше доглядала вона. Причому, в самісінькому Римі. Ну, хоч на рік, два. Пропустити таку оказію Людмила, звісно, не могла. До того ж, пані Каріна, яка «до римської ери» була чи то Калиною, чи, може, Килиною, дала новій товаришці декілька уроків побутової італійської мови. То ж на початку квітня Андрій відпровадив її на летовище.

Дмитро полегшено зітхнув, бо з появою його колишньої дружини в їх домі запанувала напружена атмосфера. Зрештою, Дмитро цілими днями, а то й вечорами перебував поза домом – в клініці, а Андрій усе більше часу проводив у товаристві Марійки. Вона ж радо поралася в запущеному саду Лопушинських, доводячи його до ладу. З допомогою Андрія впорядкувала повітку з садовими інструментами, разом полагодили похилений паркан, «реанімували» альтанку, випололи бур’яни і засіяли квітники.

Сказане старцем Серафимом все більше забувалося, а відносини двох зрілих людей, здавалося, назавжди стабілізувалися, як взаємини добрих друзів.

Одного суботнього надвечір’я наприкінці квітня Дмитро виглянув у вікно і…остовпів. На стежці, побіч недокопаної грядки стояли вони. Міцно обнявшись, щільно притулилися одне до одного. Марійка дивилася на Андрія знизу вгору, пестячи долонями його обличчя, бо ж вона була чи не на голову нижча за нього. Згодом він нагнувся і поцілував її в носик, що завжди напровесні червонів, обпечений сонцем. А потім губи їхні знайшли себе навзаєм і злилися в довгому поцілунку. Дмитро цнотливо відвернувся від вікна і відчув вологу на своєму обличчі. Для цих двох зрілих людей, які в юності так і не впізнали кохання, воно таки прийшло…Різні думки проносилися тоді в голові Дмитра. Він підраховував, скільки років їм залишилося жити разом, скільки років він втішатиметься їхнім щастям.

Андрій увійшов розчервонілий, схвильований. Він лише вимовив: «Тату!» і замовк. Ну, справжній Лопушенко. Його виручила рішучіша Марійка, яка увійшла слідом. І що ж залишалося Дмитрові, як не поблагословити молодих.

Вони не захотіли бучного весілля. Отець Єронім обвінчав їх в монастирській каплиці. Вони пообідали в поблизькому кафе і, зараз же, наступного дня виїхали на схід з гуманітарним вантажем. Дмитро обережно застерігав, що зона бойових дій може негативно вплинути на Андрія, але Марійка заспокоїла його, мовляв, їх кінцевим пунктом буде районне містечко, дещо відлегле від лінії розмежування, дальше їх, напевне, не пустять. До того ж, нещодавно телефонував Лапайдух і обіцяв зустрітися з Андрієм, бо то ж треба конче зустрітися з побратимом. Обіцяли часто телефонувати, якщо, звичайно… Андрій зрозумів, бо це ж фронт, передова.

Віта

В прифронтовому містечку ще функціонував невеликий готелик, в якому знайшлася доволі чиста і світла дволіжкова кімната. Назустріч Марусі виїхала на старій побитй «Ладі» її шкільна подруга Марта, псевдо «Убийвовк». Марта ще в школі завоювала перший спортивний розряд з кульової стрільби. То ж на фронті їй одразу вручили снайперську гвинтівку. Меткими пострілами Марта спричинила немало щербин в рядах сепарів та російських найманців, тож не дивно, що на неї полювали. На задньому сидінні сидів не хто інший, як… Микола «Лапайдух», власною особою, уже не майданний сотник, а заступник комбата. До його «броніка» тулилося худеньке дівчатко років так восьми чи, може, дев’яти і сумно дивилося на них великими блакитними очима. «Це Віта, донька нашого батальйону, сирітка.»-сказав Микола.. Її батьки жили поблизу лінії фронту, евакуюватися не хотіли, бо, мовляв, куди подіти тваринок: кізоньку, старого пса і кицьку з котенятами.

Але це було лише формальним приводом залишитися в прифронтовій смузі. Насправді батьки займалися прибутковим бізнесом – самогоноварінням. Крамниці в прифронтовій смузі працювали лише тоді, коли з «материка» привозили хліб, то ж купити «казьонку» було ніде і конкуренція, як така, не існувала. Майже кожної ночі нечисленні вже місцеві жителі, спрагнені Бахусових утіх, стукали до вікна, а потім споживали омріяний напій тут-таки, на лавочці у садку і до самого ранку горлали пісні. Чого там гріха таїти, ходили сюди і менш стійкі вояки, наражаючись на репресивні заходи командирів. Тож, коли підпільна ґуральня перестала існувати, дисципліна серед військових зміцніла.

Марту і Миколу – «Лапайдуха» вразив факт, що дівчинка не дуже сумувала за загиблими батьками. Зрештою і це з’ясувалося. Атмосфера в сім’ї була тяжкою, в прямому і переносному розумінні. В сінях, у брудних цеберках, постійно булькало щось смердюче. Бо ж сировиною для виготовлення самогону був, переважно, промерзлий кормовий буряк, що догнивав у кагаті поблизу спорожнілої тваринницької ферми. Цим смородом пропахло геть усе, включно з Вітиним одягом і брудною постіллю на лежанці. Коли ж до кухні – єдиного опалюваного приміщення заносили громіздкий самогонний агрегат, дівчинку виганяли надвір, незалежно від погоди. Але це ще – не найгірше. Деґустація виробниками перших фракцій жаданного напою закінчувалася бійкою, що супроводилася добірними матюками, якими глава сім’ї досконало оволодів впродовж багаторічної заробіткової праці в поблизькій Росії. Діставалося тоді і матері, не бракувало синяків і на щупленькому тільці дівчинки.

Місяць тому їх накрило снарядом із міномета. Рознесло будинок, разом з тваринами і «виробничими потужностями». Віта, на її щастя, того часу пішла до крамниці, бо саме привезли хліб. Вона вціліла. Марта знайшла її біля руїни, що похоронила батьків і молодшого братика. Дівчинка дивилася непорушно, наче паралізована, на купу цегол і навіть не плакала. То вже згодом, коли її уклали в бліндажі на лежанку і вкрили ковдрою, вона стала судомно ридати. Згодом дещо заспокоїлася, але тремтіла при кожному пострілі. Забрати б її в тил, влаштувати десь у дитбудинок, бо тут вона змарнується. «Дядя, а дядя.- дівчинка підійшла до Андрія і обняла його ногу рученятами,-дядя, забери меня отсюда, я боюсь!» І зайшлася плачем. Марійка підійшла до дівчинки, погладила її по голівці сказала: «Ні, цю дитину не можна в дитбудинок. Її треба влаштувати в якусь сім’ю.» «Я б взяла її, сказала Марта «Убийвовк», але, знаєте, як тут у нас. Та й за мною полюють сепари, можуть поцілити дитину».

Марійка відкликала Андрія вбік. «Андрію! Хто знає, чи в нас будуть свої діти? Ти зрозумів?» «Так, я зрозумів!»-відповів Андрій. Дівчинка слухняно пішла з ними і своїми дотеперішніми опікунами на вечерю. Вона смачно з’їла тарілочку борщу, виїла геть усе, до останньої краплинки. Вона тулилася то до Марійки, то до Андрія. «Іване, тьху…Андрію.- сказав «Лапайдух», от побачиш, Бог нагородить вас за цю дитину.»

«Вы будете моими новыми папой и мамой?» - запитала дівчинка.

–«А це вже дитинко, як ти вирішиш. Ми любитимемо тебе, як рідну. Тобі буде у нас добре, спокійно. Ти підеш до школи, у тебе буде дім, сім'я».

«А меня не будут ругать, что я разговариваю по-русски? Я украинка, тетя-мама. Я выучу украинский язык.»

«Вивчиш, дитино, і ніхто тебе не сваритиме, якщо воно не зразу піде гладко»

«А я наш гимн знаю. Меня тетя Марта научила.» І дівчинка тоненьким голоском, але навдивовижу чисто, заспівала:

«Ще не вмерла України, ні слава, ні воля…»

Дмитро зустрів усіх трьох з широко відчиненими очима. Але, коли йому пояснили ситуацію, взяв дівчинку на руки, а та притулилася до його щоки і сказала: «Ты будеш моим дедушкой, хорошо?» - «Буду, дитино!» Він уклав її в своє ліжко, вкрив ковдрою і заспівав колискову, що її колись, давно-давно співав маленькому Андрієві.

«А-а-а, коти два,

Сірі-бурі обидва,

По покою бігали…»

• «А як тебе звати, дитинко,-запитав.»
• «Виталия, Вита.»-відповіла дівчинка.
• «Віта…, а знаєш маленька, що значить «Віта»? Життя.»
• «Знаю!», сонним голосом відповіла дівчинка.

І Дмитро сказав сам до себе: «Що ж, тепер у нас є сім’я.»

І таки справді, ця дитина, що раптом з’явилася у їх домі, докорінно змінила спосіб життя усіх трьох. Виникла низка проблем, які конче потрібно було вирішити. З’ясувалося, що дівчинка не закінчила ні одного класу школи.

Бо ж, передусім, до найближчого шкільного закладу було щось із вісім кілометрів. Колись, ще перед війною, дітей з Вітиного містечка, та ще декількох поблизьких селищ возив шкільний автобус. Звісно, коли прийшла війна, автобус перестав їздити. Зрештою, школа стала працювати нерегулярно, в прямій залежності від інтенсивності обстрілів, а згодом вчителі виїхали, хто на український «материк», а хто – в поблизьку Росію. На вхідні двері повісили масивний промовистий замок. То ж. коли для дівчинки настав час іти до школи, проблема відпала сама собою.

Передусім постала проблема підготувати маленьку за перші два класи, а одночасно навчити її української мови. Попри сумні Дмитрові думки щодо несприятливого ґенетичного коду, Віта виявилася навдивовижу здібною дівчинкою і вже на другому місяці розмовляла з сусідськими дітьми українською без особливих помилок. Названий дідусь почав скоріше приходити з праці додому і, одразу ж по обіді, засідав з Вітою до навчання. А ввечері той таки добрий дідусь читав маленькій книжки свого дитинства, які багато років тому читав малому Андрійкові.

Все у світі пізнається в порівнянні, тож скромна обстановка садиби Лопушинських видавалася дівчинці казковим палацом. Три роки в містечку не було електрики, питну воду завозили в обмеженій кількості, а тут – світло, тепло і туалет в хаті чистенький-чистенький. І ванна – купайся хоч кожного дня. Та й сусідські діти, що радо приходили до маленької донеччанки, якось аж ніяк не вкладалися в портрети страшних бандерівців, що їх змальовували клієнти підпільної корчми на Донеччині.

Проте найбільше враження справила на дівчинку церква. Світло панікандил, розпис стін, урочисті, святково одягнуті люди і священик в золотистих ризах. А ще хор дівчаток, її ровесниць, що так гарно співали на високому балконі. І маленькі хлопчики з вівтарної дружини, що поважно тримали свічки, коли священик причащав вірних. «А мені можна?»-запитала вона. –«Ще ні, дитинко, тебе ще треба охрестити, ти маєш пізнати, що споживають ті люди, стати справжньою християнкою.» «А я хочу вже бути християнкою!» Наприкінці серпня отець Єронім охрестив Віту. Хрещеними батьками стали Марта «Убийвовк» і Микола «Лапайдух, які саме приїхали зі своїм батальйоном на перезмінку і привезли похресниці вишиванку, що її Марта мережила в бліндажі у перервах поміж обстрілами і коралі, справжні коралі бо-зна де роздобуті Лапайдухом. Згодом довелося ще терміново домовлятися і сестрою Ізидорою, щоби та залучила Віту до групи дітей, що їх готували до першої Сповіді.

У вересні дівчинка пішла до третього класу. А 19 грудня вранці вона знайшла під своєю подушкою безліч подарунків від святого Миколая.

Старий будинок, що підупав після смерті Дмитрової мами, змінився до невпізнання, коли в ньому поселилася Марійка. Засяяли чистими стінами роками не білені кімнати. Помандрувало до смітника все непотрібне, що роками накопичувалося на горищі, бо ж молода господиня вважала себе прихильницею розумного мінімалізму. Лише Андрієві дитячі та юнацькі книжки зберегли, бо ж є для кого їх берегти, є кому їх читати.

Vita cum eis

Шостого січня вони усі четверо засіли до Святої Вечері. В кутку світилася вогнями гірлянд величенька ялинка. Перша ялинка за багато-багато років. Посеред стола стояла кутя в макітрі; мак до неї працьовито терла Віта напереміну з Андрієм. Пахло сіно, простелене попід святковою скатертиною, вперше за багато років добутою зі шафи. Парував святвечірний борщик, що його саме наливала до полив’яних мисок Марійка, а Віта зосереджено розподіляла «вушка» з грибами, щоби усім дісталося порівну. І саме тоді обізвався мобільний телефон Дмитра. «Христос Рождається!»-донісся з високих гір голос отця Григорія, якому вторувала завірюха. – «Славіте Його!»-відповів Андрій і уявив собі, як це у завірюху отець долав стрімку, занесену снігом стежку, туди, звідки можна було телефонувати. І справді, отець Григорій сказав: «Я оце, мої дорогі, піднявся на гору, щоби вам зателефонувати. Ми щойно повечеряли. І старець Серафим був з нами. Саме він і сказав: Привітайте їх усіх чотирьох, Дмитра і його родину, тих, що були у нас минулого року. Але ж їх троє,-заперечив я. Ні, четверо, сказав старець, бо дитина з ними. Так скоро!-здивувався я…А старець додав латиною «Vita cum eis», тобто, наскільки я зрозумів, «життя з ними»…» Зв’язок обірвався. Чи то «сіла» на морозі батарея старого мобільника, чи щось відбулося в зимовому ефірі, шарпаному завірюхою. Коли Дмитро розповів зміст розмови своєму сімейству, Марійка сказала: «Старець усе знає. Геть усе…і про всіх. Як тільки завесніє – поїдемо до скиту. Всі четверо.»

Після вечері зайшли колядники, хлопчики зі сусідських будинків. І коли зазвучала коляда, у якій співалося про маленького Ісусика, про дітей, що втішали своїми витівками святу Дитинку: гуцуликів, лемків, бойків, полтавців і подолян, Віта запиталася: «А донеччани?». Ну звичайно, а як же без них, без неї, Віти!?

А першого Різдвяного дня маленька прийшла до Дмитра вранці з горнятком кави, яке вона особисто приготувала для нього, саме так, як він любить – з вершками. Сказала: «Дідусю, може ще полежиш, бо ж сьогодні свято…»

Бар’єр

Якось названий дідусь Дмитро сказав своїй прибраній внучці: «Вітусю, колись таки закінчиться ця війна і ми поїдемо відвідати те місце. Де ти народилася, поклонитися могилкам твоїх предків.» Личко малої спохмурніло, очка стали вологими. Вона вся зіщулилася, як це буває з дітьми, коли їм читають страшну казку. Вона схопила Дмитра за руку, міцно стиснула її і несподівано гучним голосом, з надривом, закричала «Ні, ні, не хочу. Того нічого вже немає. Не вези мене туди. Там – жах, там смерть! І ніколи не згадуй мені про це, якщо любиш мене, ніколи!»

Він заспокоїв дівчинку, пообіцяв, що ніколи нікуди не повезе її. І раптом згадав читане колись давно оповідання³⁵ про дівчинку, яка, після трагічної смерті батька-злочинця і вбивства матері, переступила уявний бар’єр і увійшла в світ мрій. Вона геть відсікла своє минуле і увійшла у вигаданий, створений в своїй уяві світ.

Отак і мала донеччанка Віта одним махом відрізала своє минуле: бруд, холоднечу, оточення пияків і розпусників, матюки, стрілянину і смерть на кожному кроці. За нею опустилася завіса і їй хотілося, щоби ця завіса ніколи більше не підіймалася. На відміну від норвезької дівчинки, що потрапила у світ своїх мрій, вигаданих персонажів, вигаданого щасливого дому і уявної школи, вона таки насправді опинилася в реальному світі зичливих, привітних людей, чистоти фізичної і моральної. Вона знайшла віру в ідеали, стала християнкою, у неї є сім’я, є батьки (ні, ні, не названі, вони справжні, справжні!). Є добрий дідусь. І всі вони справжні, вони даровані їй провидінням і вона нізащо від них не відмовиться. У неї є рідна мова, яку від неї приховували, є, нарешті, батьківщина, а не місце замешкання.

Залишіть усе так, як склалося,- сказав отець Єронім. Не втручайтеся в те, що не належить до вас. Воно все було давно записане в пам’яті всесвітнього комп’ютера, і його вже не можливо «delete». Отець саме вивчав інформатику…

Високий, дещо пригорблений сивий чоловік крокує бруківкою старого міста. Він веде за ручку синьооку дівчинку років дев’яти. Удвох вони заходять щербатими сходами до старого собору. Звертають ліворуч і дідусь приклякає на одне коліно перед березовим хрестом, оточеним відламками смертоносних сатанинських винаходів, предметами військового обладунку.

Дідусю, - шепче маленька йому на вухо,-а чого це чоловіки в церкві приклякають на одне коліно? Дідусь встає, нагинається до внуччиного вушка і каже: Це – по-військовому, дитинко, колись чоловіки носили на поясі шаблю, меч, чи шпагу.

Ага, зрозуміло, каже маленька, це, щоби шабля не дзенькнула…Вона зупиняється перед стендом з сотнями фотографій. Хто це? – запитує вона пошепки.

-Вони загинули на Майдані, дитинко. За Україну.

-А ці, ліворуч?

-Ті теж загинули за Україну, але вже на війні. А ось, бачиш, фотографії діток, що залишилися сирітками.

Чоло дівчинки похмурніє, вона задумується.

-І у них немає геть нікого…навіть дідуся?

Кутики уст дівчинки опускаються, очка зволожуються. Але це триває лише мить.

-Але в мене є дідусь, правда?! Вона міцно, до болю, стискає його руку.

-Є, дитинко!

-І ти будеш зі мною завжди, правда?!

-Всі люди, Вітусю, скоріше, чи пізніше вмирають…

Але ти житимеш довго-довго, доки я не постаріюся?

-Постараюся, дитинко! Високий сивий чоловік похапцем дістає з кишені хусточку.

-Дідусю, у тебе нежить?-стурбовано запитує дівчинка.

-Та ні, дитинко, просто щось в око потрапило…

Нарру end

Життя, сказав Ремарк устами художника Фердинанда Ґрау,- це хвороба і смертьрозпочинається вже у мить народження. Кожен подих, кожен удар серця – маленький крок до кінця. І, нарешті, ти усвідомлюєш собі, що все найкраще уже за тобою і що настав час «лаштовать вози в далекую дорогу». Проте старість, хвороби, це ще не найстрашніше. Найгірша – самотність. Добре, якщо можеш ще працювати, бодай не на повне навантаження, перебувати серед людей, бути комусь корисним. А проте на роботі ти все менш потрібен. Молоді, гоноровиті і самовпевнені, що позаторік були твоїми студентами, нині вважають свого вчителя за конкурента. Практика радитися зі старшими, скликати консиліуми, все більш заникає.

А коли ще й дім зустрічає тебе мертвотною порожнечею, коли він не «озвучений» голосами близьких людей? Або ж, коли почуваєшся самотнім у колі людей, що мали б бути тобі опорою, коли ти у своїй сім’ї, як той герой Кафки, «більш чужий, ніж найчужіший? Так було у нього з Людмилою: ні пристрасті, ні романтики, ні просто дружнього взаєморозуміння, як це буває в багатьох сім’ях. Зате тепер…аж не віриться. У нього є сім’я. Є син, невістка, є дитина, послана їм, напевне, не випадково. Тепер у нього є майже все, що потрібне в старості для щастя. Тільки чому, о Господи, так пізно, так каригідно пізно. «Ось бачиш, Дмитре, якими дивними шляхами веде людей Провидіння до щастя, - сказав якось отець Єронім, сидячи в альтанці за філіжанкою чаю. –Нічого у цьому світі не стається випадково. Не нам знати, чому воно сталося саме так. Чому вони отримали це вже у зрілому віці, а ти – під старість? Сказав колись мудрий Григорій Сковорода: «Шукаємо щастя, а воно скрізь і завжди з нами… шукає нас самих.» Інколи – шукає довго, дуже довго.

«Але чому воно так пізно знайшло нас – Мене, Андрія, Марійку?-запитав Дмитро.-Коли я вже – старий чоловік, та й у Андрія – сивина на скронях.»

«Не знаю.-відповів отець,- я, друже, дуже часто стверджую, що чогось не розумію в промислі Господньому, і тоді кажу: Господи, я грішний, не розумію цього, але вірю, що в усьому Твоя воля і Твоя велика мудрість і в усьому, що чиниться - висока доцільність. Возьмім Йоакима і Анну, святих людей. В якому віці вони народили Марію, майбутню матір Ісусову?! Приймай те щастя, яке послало тобі Провидіння, без коментарів і нарікань. Ти ж знаєш, того, що відбулося, назад уже не повернеш. То ж дякуй Всевишньому і будь щасливий разом зі своїми близькими.»

Він таки був щасливим. Він віддавав своїй запізнілій сім’ї всі вільні хвилини, віддавав їх у спадок двом наступним поколінням, як дарунок, як частинку себе.

І на цьому, мій дорогий читачу, я закінчую свою розповідь. Ти розчарований? Хотів би, щоби персонажами цієї повісті були герої, люди високого лету і великих амбіцій, яких всюди і в будь яких ситуаціях супроводила б удача, які б своєчасно закладали свої сім’ї, заводили дітей, внуків і правнуків, звершували вчинки, гідні пера літописця? А проте, серед моїх друзів було багато людей, як жінок, так і чоловіків, які до старості залишалися самотніми, скромними і не дуже помітними людьми. Вчені, мистці, освічені і розумні, не найгіршої зовнішності, приємні в спілкуванні. Чому вони залишалися самотніми і маловідомими, а дехто з них лише в зрілому віці, а то й під кінець життя знаходив своє щастя. Не знаю… Як це у Коцюбинського: «Що записано в книгу життя», а по-сучасному: «Що запрограмовано в гард-дисках всесвітнього комп’ютера».

Я пропоную тобі, мій читачу дописати цю повість до кінця. Може не сьогодні, колись. Коли скінчиться війна. Прослідкувати долю Андрія і Марійки, які знайдуть, я в цьому не сумніваюся, своє місце у мирній Україні, описати шлях донецької дівчинки у мирне життя, яке колись таки настане. Можливо вона стане визначною політичною діячкою України, славною вченою. Можливо цього вже не побачить Дмитро Лопушинський, може цього не знатиму я. Але я вірю – так буде.

Et quantum ad legentibus³⁶

^Автор

Коментарі:

1-маринарка (гал.) – верхня частина чоловічого вбрання, піджак.

2-мешти (гал.)-низьке взуття без холявок.

3-байпас-обхідний шлях, судина, пересаджена для відновлення кровообігу в обхід звуженої.

4-стент, стентування-уведення до просвіту звуженої судини трубчастого розширювача.

5-емерит (міжнар.) – пенсіонер.

6-компресійний злам – злам внаслідок стиснення.

7-«За ріку, в затінок дерев» - назва твору Ернеста Гемінґвея.

8-накаслик (з нім. “Nachtkastel”) –нічна шафка чи столик, приліжкова тумбочка.

9-гемостаз (лат.) – зупинка кровотечі.

10-телємарк – техніка стрімкого повороту на лещетах.

11-христіянія – техніка їзди на гірських лещетах, попередниця слалому.

12-єгомость (староукр. «його милість») – так титулували священиків в Галичині.

13-старлей (військ. жарг.) – старший лейтенант.

14-De mortui…(лат.) - про покійника – нічого крім доброго,

15-ІХС – (абревіатура) «Ішемічна хвороба серця», пов’язана з недостатнім кровопостачанням серцевого м’язу,

16-(лат.)перитоніт – запалення очеревини.

17-(міжнар.)деліквент – особа, що підлягає покаранню.

18-барокамера – пристрій для лікування киснем під вищим за атмосферний тиском.

19-варикоз, ускладнений тромбофлебітом (мед. терм.) – вузлувате розширення вен, ускладнене їх запаленням та утворенням в них згустків.

20-«Нехай нас над усі…» - цитата з твору Грибоєдова «Горе от ума».

21-конвенційний – заздалегідь встановлений для якоїсь ситуації,

22-нувориш (з франц.) – новобагацький.

23-емеритура – пенсія.

24-цитата з роману шведського письменника-гуманіста Акселя Мунте «Книга Сан Мішель».

25-пляц (пол.)- тут – ринок, базар.

26-modus vivendi (лат.) – спосіб життя.

27-скво (індіан.) – дружина, жінка.

28-«вогненна вода» - індіанська назва горілки.

29-«Sic transit...» (лат.) – Так минає слава цього світу.

30-кляса – так в дорадянському періоді називали клас.

31-Flugzeugabwehrkanonen (нім.) – зенітні гармати.

32-Übermensch (нім.) – надлюдина, особа панівної раси.

33-Hitlerjugend (нім.) – молодіжна організація нацистської Німеччини.

34-унтерменш (нім.Untermensch) – недолюдина, особа «нижчої» раси.

35-Йдеться про оповідання норвезького письменника Торофа Ульстера «Бар’єр».

36-Et quantum… (лат.)- з пошаною до читачів.

Львів-Чикаго-Нью-Йорк-Львів, 1990-2020