Олександр Кіцера

Українські стежки Івана Микулича

Хрестоматія з історії медицини та біоетики

Випуск 1

Українські стежки Івана Мікуліча

Документальна повість-есе

Львів – 2019

Пропонована читачеві документальна повість професора О.Кіцери присвячена пам’яті хірурга світової слави Йогана фон Мікуліча-Радецького, який народився в Чернівцях і працював в Австрії, Польщі, Німеччині. Прослідковуючи основні етапи формування і діяльності визначного хірурга, автор знайомить читача з його сучасниками, що відіграли важливу роль в становленні хірургії та суміжних дисциплін.

Працю адресовано, передусім, студентам медичних вишів, а також широкому загалу лікарів та всім, хто цікавиться історією медицини.

В кінці видання вміщено довідковий матеріал та основні джерела, на які спирався автор.

Декілька слів для початку

Ми зустрічаємося час від часу, тоді, коли випадає спокійний, вільний від турбот і тихий вечір, коли за стіною не галасує телевізор і всі світла погашені, окрім старого мосяжного світильника на моєму старосвітському б’юрку, заваленому книгами і старими пожовклими паперами, «шпаргалами», що не становлять жодної вартості для моїх домочадців. Лише в ті рідкі вечорові години, коли перебільшено гучно цокає старий настінний годинник, либонь старший за мене, я дозволяю собі подумки провадити розмову (сучасники сказали б - «віртуальну розмову») з великим Лікарем, Учителем хірургів і Музикантом.

«І дався тобі цей доктор Мікуліч! Ну, згода, визначний лікар, професор хірургії, Нехай там, народився на Буковині. Трохи поляк, трохи німець…Українські корені? Сумнівно! Знав українську мову, кажеш? Митрополита лікував? Ну то й що… що з того!?»

А таки справді! Що з того?

Я відкладаю окуляри і прикриваю повіками стомлені очі. І перед моїм «внутрішнім зором» проходять ті «чужинці», що назавжди зайняли місце в історії України – Руси. Ось повагом крокує молдаванин Петро Могила, гарцює на коні поляк Мрозовицький – Морозенко, що про нього співали кобзарі по всій Україні, повагом проходять напівюдей Пилип Орлик з першою Конституцією України під пахвою, чистокровний юдей - полковник полтавський Григорій Герцик, той вірний друг Івана Мазепи, що до кінця залишався з ним на вигнанні, татарин Філон Джелалій та ірландець Максим Кривоніс… Аси української авіації - осетини браття Канукови – Джан Булат та Хаз Булат, московит Федір Алєлюхін та німець Борис Губер, ґенерал УГА німець Антін Кравс. Теоретики українського націоналізму поляк з Волині В’ячеслав Липинський, «кацап» (так його прозивали) Дмитро Донцов, німець з Поділля, український поет і вояк Юрій Клен – Освальд Бурґгард, старшина Січового Стрілецтва Вільгельм Габсбурґ, він же Василь Вишиваний, потомок грецького тлумача – «заволоки» Михайло Драгоманов… А чи багато української крові нуртувало в жилах українського Шекспіра Лесі Українки, письменниць Ольги Кобилянської чи Наталєни Королевої! У чудового українського поета Мойсея Фішбейна! У блискучого журналіста Ґеорґія Ґонґадзе? Культуролога і публіциста Романа Корогодського? У неукраїнців, що гинули в лавах УПА за Україну… що підривалися в підземних шпитальках разом з пораненими повстанцями? У білорусів, вірмен, грузинів, євреїв, татар, що захищали честь України на Майдані Гідності і зараз захищають незалежність нашої Батьківщини на Донбасі?

Годі! Посуньтеся трохи , славні «неукраїнські українці»! Дайте належне місце ще й хірургові світової слави, що прийшов на Божий світ в Україні і на все життя полюбив цей край, його людей і його мову.

То ж прошу, Професоре, пане Таємний раднику! Вам вигідно в цьому старому фотелі?

Він невисокий на зріст, обличчя оточене акуратно підстриженою рудавою борідкою з ледь помітними срібними ниточками сивини. Підборіддя підпирають ріжки жорстко накрохмаленого комірця – Vatermörder’а¹. Очі його в тіні. А проте я знаю – вони сіро-блакитні. Guten Abend, Herr Professor! А , зрештою, Ви досконало володієте українською. То ж – Доброго вечора!

1. Vatermörder (нім.) – «батьковбивець», жартівлива назва високого жорсткого комірця.

1. Іванку!

Колеса дрібно туркотіли рівно викладеною бруківкою, фіакр ледь відчутно гойдався на м’яких ресорах. Дрібний дощик шарудів по шкіряній буді. З легкої напівдрімоти його вирвав дитячий голосок…

«Іва-анку!» - кричала дівчинка, очевидно – дівчинка, якщо брати до уваги тембр голосу. Професор стрепенувся і намагався віднайти поглядом крикуху. Проте голос доносився іззаду, десь з боку вулиці Городецької, а саме ззаду буда фіакра обмежувала поле зору. Іще раз почув він дівочий голосок: «Іва-а-а… Та крик дівчинки потонув у галасі, що його спричинив електричний трамвай – скреготі, дзвоні, тріскотінні електричних іскор, що снопами виривалися з-під дуги.

«Пся крев собача! – закляв вусатий візник фіакра в довгому плащі з пелериною та у високому капелюсі,- видумали, шляґ би їх гопнув, таке – во чудо. Як то було файно, коли їздив кінний трамвай: помаленьку, тихонько, по-панськи. А то-во чудо… Вісьта, вйо, кохасю, - звернувся до коня, бо той щось сповільнив крок. Видиш, пан спішит!»

Але професор не спішив. Він згадував. Саме так, Іванком, його називала одна-єдина людська істота – чорняве дівчатко з оченятами-вугликами. Вони купалися у Пруті, власне там, де річка підмиває порослий верболозами берег. Її звали Софійкою… так, так, саме Софійкою, це він достеменно пам’ятає. Лише Софійка кликала його так, Іванком. Мама, чистокровна німкеня Емілія фон Дамніц не любила слов’янських мов та слов’янських імен. Для неї, гордовитої пруської шляхтянки, він був Johann. Не Hans, в жодному разі не Hansi (що за сюсюкання з хлопчиськом!), а саме Johann. Властиво мамуня, Emilia de domo¹ Freiin von Damnitz була другою дружиною Андрея Мікуліча – Радецького. Народжена 1813 року в Снятині, мала б хоч трохи прихилитися до слов’янства. Але перемогла, мабуть, військова лінія потомственних вояків пруського гарту. Прадід – генерал Friedrich Boguslav von Tauenzien, поморський німець, 1760 року мужньо боронив фортеці Бреслав і згодом став губернатором цього міста. Та й дідо був генералом, вірно служив кайзерові і фатерляндові. Хоч як це прикро, але військову кар’єру генерала геть зіпсував один – єдиний, не відбитий вчасно, удар гострої шаблі противника. І як же ж тут служити у війську Фрідріха Великого з двома дірками замість носа, а чи, навіть, з накладним штучним носом з гутаперчі, причепленим до окулярів. Тож доблесний генерал фон Дамніц мусив вдовольнитися менш блискотливою, але не менш ригористичною службою фінансового інспектора. Найстарший брат, що його мамою була полька Розалія Домбровська, нащадок в бічній лінії польського національного героя генерала Яна Генрика Домбровського («Marsz, marsz, Dąbrowski/ Z ziemi włoskiej do Polski…»²), відкрито уникав мачухи...Отже – Йоган. Зрештою, може так і пасувало звертатися до нього, передчасно серйозного юнака, мало схильного до жартів, до дитячих веселощів, цілеспрямованого і працьовитого. В Чернівецькій ґімназії він був одним з Vorzug’ів³… Отож та, чорноока дівчинка в мокрій сорочині, виглянула тоді з-за куща верболозу і запитала, перехиливши голівку, геть чисто так, як пташка-очеретянка, що саме присіла поруч на гілочці: «А як ти називаєшся, хлопче?»

«Йоган»– відповів він.

«А по нашому, то хіба Іванко!» -сказало дівча, захихотало і сховалося за кущик.

Ще двічі, а, може, тричі він зустрічав те дівчатко. Чиє воно, хто його батьки, де мешкає, - цього він так і не довідався.

А так, насправді, то батько таки називав його Іваном, Бо хрестили його в руській греко-католицькій церкві, таки на Руській вулиці, де його татуньо, славний чернівецький архітектор, Андрей фон Мікуліч відігравав якусь значну роль у церковному братстві. Чому саме в руській церкві? Адже мама – лютеранка, а тато, як статечний австріяк, бо ж народився він під берлом найяснішого цісаря, мав би бути римо – католиком.

1 de domo (лат.) – з дому, дівоче прізвище.

2 «Marsz, marsz…» (пол.) – «Маршируй, Домбровський, з італійської землі до Польщі…», слова польського національного гімну.

3 Vorzug (нім.) – відмінник

2. Благословіть, Владико!

На Святоюрській горі, в митрополичих палатах Професора чекали. Бароковий інтер’єр цього невеликого, а проте, хоча може власне через те, затишного палацику, спокійний, притишений голос бородатого монаха в довгій чорній рясі, що відчинив парадні двері, позолочені меблі з м’якою вишневого кольору оксамитовою оббивкою, усе це створювало атмосферу спокою, умиротворення. Професор любив простір, широту, але лише в природі, так би мовити – в пленері. Приміщення палаців і резиденцій його пригнічували. Чи не тому, що Всевишній не наділив його потужною статурою і `ґренадерським зростом. Радше – навпаки. Непоказна.зовнішність частенько призводила до непорозумінь, коли незнайомі з професором відвідувачі хірургічної клініки у Кеніґсберзі вважали його за санітара чи послугача…Зате постать молодої ще людини з розумними очима під буйною чуприною, зодягненої в просту чернечу рясу, що саме піднялася з фотеля, здавалася казковим велетнем, що випадково заблукав до лялькового будиночка. Він уже чував про цю небуденну особу, що її три роки тому папа Лев ХІІІ номінував на Єпископа Станиславівського, уже наступного року – на Митрополита Галицького і Єпископа Камінець-Подільського. Читав у газетах простору реляцію про урочисту інтронізацію в січні 1901 року. Ось він який, його достойний пацієнт, потомок славних графських родів Шептицьких і Фредрів, член Галицького Сойму, нещодавно іменований його віце-маршалком, член віденської Палати Панів. І згадалася йому фотографія Андрея Шептицького на маневрах австрійської армії, цього колишнього офіцера, а того часу вже – церковного Ієрарха, в довгій рясі, підперезаній широким поясом і в широкополому капелюсі. А поруч – цісар Франц – Йосиф у мундирі, голова ж монарха у високому кепі ледь сягає плеча Владики. Професор дещо оговтався і першим привітався: «Laudetur Jesus Christus!¹» І почув у відповідь: «In secula seculorum!²» Лагідним жестом Митрополит вказав на фотель поруч і, важко опустившись на свій, перейшов з латини на німецьку: «Eine angenehme Reise gehabt, Herr Professor?³ «Ні, тривалу подорож залізницею, навіть в «першій клясі» ледви чи можна б уважати приємною. І він відповів: «Schreckliches Wetter, Excellenz! Ich bin, aber, an dem unbequemen Reisen gewöhnt!⁴“ І подумав: ця жахлива дощова погода либонь впливає на ревматичні болі Митрополита. А той вичитав цю думку в очах професора і, зітхнувши, сказав: «Oh, ja, wirklich! Eine schreckliche Jahrzeit. Hässlich und schmutzig ist draussen.⁵»

Легка гримаса болю промайнула на шляхетному обличчі Митрополита. І Професор констатував:«Ця людина несе свій хрест. Та чи лише хрест фізичних страждань, тих страждань, що їх спричинила підступна скарлатина – дитяча хвороба, перенесена вже дорослим Романом Шептицьким? Напевне буде ще не одне душевне страждання, що його цей недужий тілом та потужний духом велетень мужньо візьме на свої плечі заради свого народу, задля своєї церкви…Цей чоловік – справжній Апостол,- продовжив думку Мікуліч,- мине час і його напевне… визнають святим!»

Якась невидима сила штовхнула його і він, генерал за військовим званням, приклякнув на праве коліно – по офіцерськи. Підняв до Митрополита зволожені очі і сказав по-українськи: «Благословіть, Владико!»

Професор відчув, що на його голову опустилася тепла і м’яка рука Митрополита. А згодом вони сливе до вечора розмовляли. Звичайно ж, по-українськи. І професор розповів Владиці геть усе, що знав про свій рід, про своє життя, про встелений терням шлях першовідкривача.

1 “Laudetur…» (лат.) - «Слава Ісусу Христу!»

2 «In secula …»(лат.) – «На віки віків!»

3 Еine angenehme Reise…(нім.) – «Чи подорож була приємною, пане Професор?»

4 Schrecklisches Wetter…(нім.) – «Жахлива погода, Ексцеленціє (титул, належний графові)! Проте я звик до невигідних подорожей!

5 Oh, ja, wirklich …(нім.) – «Так, справді! Жахлива погода. Огидно і брудно надворі.

3. Молодість.

Всупереч симпатіям, а радше антипатіям мамуні, він таки любив цей край, в якому народився і провів дитинство. Та й, що тут говорити, його предки, більшою чи меншою мірою, таки пов’язані з Буковиною та Галичиною.

Прослідковуючи своє гіллясте родове дерево, Йоган довідався, що його предок, найдавніший з предків, що про нього збереглися якісь перекази, жив на зламі XV та XVI століть в Радецьку на Литві, звідки й додаток «Радецький». І що цікаво, а може й знаменно, звали його Яном, тобто, по-німецьки, Йоганом. А в XVII столітті воював з турками під Віднем лицар, чи то б пак Ritter Мікуліч – Радецький, прибічник короля Яна Собєського. За воєнні подвиги герб «Ґодзава», належний Мікулічам, у якому поєднано королівську лілею, пшеницю та лицарський шолом з розкішними перами, збагачено звитяжним хрестом і потоптаним півмісяцем.

Та скороминуча слава цього світу, і свого часу Мікулічі втратили своє родове помістя в Литві та поселилися в Кривчі (чи Кривчах), десь на межі Галичини і Буковини. Одним з галицько – буковинських Мікулічів був на зламі XVIII – XIX століть збіднілий лицар і колишній землевласник, Ян Непомук Мікуліч – Радецький. З його сином – Францем Мікулічем – Радецьким, особою, свідомою свого шляхетського походження, а відтак – вічно незадоволеною своїм скромним положенням державного службовця, приключилася дивна і не з’ясована до кінця історія, що могла б стати канвою для детективно – пригодницької повісті.

Отже, шляхтич Франц Мікуліч – Радецький, цісарсько – королівський коронний фінансовий комісар, одружений з Юзефою Едлє фон Юст, батько чотирьох дітей, виїхав 1816 року в службове відрядження і … зник. Що стало причиною цього дивного зникнення? Борги? Нудьга? Тягар буденщини, а може – психічна недуга?

Минуло багато років. В периферійній лікарні у якомусь галицькому містечку лежав старий, хворий чоловік, забутий всіма нужденний старець.

В останні дні свого життя, у хвилях притомності та відносної свідомості, старець розповідав сусідам і доглядачам, що він, мовляв, не будь – хто, а справжній польсько-литовський шляхтич славного і достойного роду, представники якого мали навіть право претендувати на польську корону. А ще згадував свого сина, цісарсько – королівського радника Андрея Мікуліча. Хто зна, як ця звістка дійшла до пана радника – Йоганового батька. Отож син віднайшов «блудного батька» на смертному ложі і належно відпровадив його в останній земний шлях. Привіз додому сумну звістку – батько спалив увесь родинний архів разом з родоводами та шляхетськими привілеями.

Андрей Мікуліч, людина демократичних переконань, вважав віднині шляхетську сторінку Мікулічів – Радецьких за перегорнуту.

Бабуся Юзефа, хоча й шляхтянка за мечем і за куделицею¹ , виявилася морально стійкішою і зараднішою за свого чоловіка. Удовиця зайнялася кошикарством: рубала лозу понад річками і ставками, тягала її на ручному візочку додому, майстерно плела різноманітні кошики, що їх возила на чернівецький і, навіть, на віденський ринки. Бо ж не до шляхетських фанаберій, коли дома – голодні роти: Лука, Карло і Фанні. Пізніше бабуся закінчила у Львові цісарсько – королівську школу акушерок. Практикувала в Чернівцях і, либонь, успішно, бо ж зуміла дати освіту молодшим дітям, та ще й допомогти старшому Андреєві закінчити Львівську Політехніку за фахом ґеометра і архітектора та отримати посаду камерального архітектора Чернівців.

Батько, шанована і знана в Чернівцях особа, спроектував і вибудував в цьому місті Ратушу та впорядкував приратушеву площу. Ще за його життя одна з чернівецьких вулиць носила батькове ім’я. О, батько вмів знаходити і підтримувати контакти з представниками барвного різномовного букету народів і націй, що заселяли того часу Буковину. Окрім польської володів німецькою, румунською, українською, російською та їдиш. Цю здібність до мов він передав і синові.

1858 року Андрей Мікуліч вислав свою родину, в тому числі і восьмирічного Йогана, до Праги. Там хлопчина оволодів ще й чеською мовою. Разом з тим, паралельно зі школою і, пізніше, гімназією, відвідував відому музичну школу Йозефа Прокша. Окрім Йогана (в Чехії його називали Яном) в цій школі вчилися піаністичному мистецтву сестри Емілія – майбутня вчителька музики і вихователька дітей графа Альфреда Потоцького та Кароліна – майбутня співачка.

Йоган продовжив середню освіту в віденському Терезіанум, а закінчив у Кляґенфурті, де працювала в театрі його сестра Кароліна. Музики він не покидав ніколи. В Кляґенфурті чотирнадцятирічний хлопець самотужки опанував гру на органі. Щоденно вставав о п’ятій ранку, щоби грати до Св. Літургії, а навіть виступав з концертами органної музики. Приятелював з монахами – бенедиктинцями. Вже в цей час Йоган давав уроки музики, щоби підтримати родинний бюджет. Тоді, у Кляґенфурті, серйозний юнак думав про чернечий стан і духовну кар’єру.

Пам’ятного 1866 року померла від черевного тифу двадцятилітня Кароліна і Йоган з мамою повертається до Чернівець, де впродовж року вчиться в гімназії. Цього року він приятелює зі своїм шкільним товаришем Володимиром Шухевичем^2. Цей розумний, не по літах серйозний український хлопець, родом з Тишківців Городенківського повіту, настільки розвинув у Мікуліча симпатію до українців, української (чи, як тоді називали, руської) мови, що він вирішив ґрунтовно, а не на побутовому рівні, вивчити цю милозвучну, співучу мову, що так і просилася на музику. Володимир допомагав йому, навіть подарував йому свої конспекти (скрипти) з української мови, написані чітким каліграфічним письмом. Один з конспектів, обсягом у 85 сторінок, знайдено в архіві професора Мікуліча після його смерті…

¹ (ґенеалогічні терміни) – «за мечем» – за лінією батька, «за куделицею» – за лінією матері.

² – Володимир Шухевич(15.03.1849-10.04.1915) – визначний український етнограф, педагог, публіцист, громадський діяч, автор 5-томної монографії»Гуцульщина», співзасновник промислового та природничого музеїв у Львові, дійсний член НТШ.

4. Мачуха

1867 року Йоган, разом з молодшим братом Валеріяном гостював в домі стрийка¹ - лікаря Луки (Люкаса) Мікуліча, професора хірургії в Нодь Себене (Германштат) у Семигороді (Siebenbűrgen)². Угорську мову пізнав на побутовому рівні, а проте – недостатньо, щоби навчатися цією мовою в гімназії. До того ж, у віці 54 років померла мати.

На вічно зайнятого і заклопотаного батька звалилися ще й хатні обов’язки, що їх годі було подолати без жіночих рук. Одружуватися втретє? Хіба що з розрахунку… Андрей Мікуліч не сподівався нічого доброго від цього шлюбу.

Валерія Пешкетель (Peschkettel), двоюрідна сестра покійної, не вважалася вдовою у стислому розумінні цього слова. Вона була заручена з австрійським революціонером Цезарем Венцлем Месенбауером (Messenbauer), засудженим «за державну зраду» і розстріляним у Відні 1848 року. Двадцять років Валерія зберігала вірність нареченому, його пам’яті.

Ця шляхетна жінка сприйняла пропозицію Андрея Мікуліча, як веління Небес, як шанс звершити християнський вчинок, замінити матір сиротам. Язик не повернувся б назвати її мачухою. Валерія оточила опікою всіх – від наймолодших до самостійного вже Йогана, а той зберіг про неї теплі спогади, як про близьку і вирозумілу людину, про вірного і безкорисливого приятеля.

¹ – стрийко (зах.-укр.) – дядько, брат батька.

² – Семигород або Трансильванія - родюча долина поміж Карпатами і Семигородськими Рудавами, що до 1918 р. належала до Угорщини.

5. Vivat Academia, vivunt Professores¹

Медицина – це був однозначний і рішучий вибір Йогана. Звичайно ж, не обійшлося без впливу стрийка – професора Луки Мікуліча.

А проте батько мріяв про інше, він бачив сина дипломатом у мундуровому фраці з орденами, десь в Мароко, Туреччині чи Алжирі. Чому саме в цих мусульманських краях? Екзотика? А може власна несповнена потаємна мрія про далекі подорожі, великосвітське товариство, урочисті прийняття в королівських чи президентських резиденціях? Мрії, що огортали його у рідкі вільні хвилини, коли забувалися повсякденні приземлені клопоти? Андрей Мікуліч мав навіть якісь знайомства в Академії Орієнтальних наук у Відні. І що з того!? Впертий син не хотів навіть чути про юридичні студії та дипломатичну кар’єру.

Ах, та-ак! В такому разі не отримаєш ані ґульдена на свої медичні студії. Зрозумів? Заробляй сам! І Йоган заробляв - як репетитор і вчитель гри на фортепіано. Власне, як вчитель музики він увійде в родину Пахерів, де познайомиться з майбутньою дружиною Генрієтою.

Йогана, зрештою, радо приймають і в інших віденських родинах. Скромний, розумний, інтелігентний юнак, що знає мови і добре грає на фортепіано, він цілком вписується в середовище віденської інтелігенції. На професора права Леопольда Ноймана він справив настільки позитивне враження, що той доклав усіх зусиль, використав усі знайомства, щоби добитися в фундації Зільберштайна призначення йому стипендії. До закінчення студій Й. Мікуліч отримував щорічно 700 ґульденів. Це дозволяло йому вивільнити більше часу для навчання.

Взимку 1871 року Йоган захворів на черевний тиф і зо два тижні перебував на межі життя і смерті. Чи не кличе його з того світу покійна Кароліна, думав юнак. Але молодий організм і воля до життя перемогли.

По шести тижнях він покинув інфекційний відділ Загального Шпиталю, змарнілий, блідий, але сповнений планів на майбутнє. Допіру тепер він описав свою хворобу у стриманому листі до батька. І серце Андрея Мікуліча . зм’якло настільки, що 1872 року він сфінансував Йоганові і Валер’янові двомісячну подорож до Росії.

Року Божого 1873-го Йоган Мікуліч служить у війську, як einjähriger freiwilliger Arzt² , що забезпечило йому офіцерське звання старшого лікаря запасу внутрішніх військ – Landwehr. У війську він запустив бороду, яка виявилася йому дуже «до лиця» і якої він уже ніколи не голив.

На медичному факультеті віденського університету навчалися представники різних народів, що населяли того часу Імперію. «Весна народів» не на жарт розбудила приспану, а то й придушену національну свідомість. Студії Йогана Мікуліча припали на час т.зв. «стабілізації» імперії, що її установи називалися уже не «цісарсько – королівськими», а «цісарськими і королівськими», бо ж Угорщина формально відділилася від Австрії, а точніше – австрійці поділили з угорцями сфери впливу на теренах Імперії, що, звичайно, викликало загострення національного питання серед інших народів. Чехи домагалися історичних прав на королівство Св. Вацлава, словенці – автономії. Вимагала свого вирішення і справа Галичини. Йоган знав, що, за певні політичні поступки поляків щодо політики Уряду, вони отримали концесію на Галичину. Знав про полонізацію шкіл. Знав і про те, що від 1871 року намісником Галичини завжди був поляк, міністр для справ Галичини теж ніколи не був українцем. Все це знаходило відголос і в студентському середовищі. Активізувалися академічні національні корпорації. І, хоча в жилах Мікуліча плинула польсько – литовська і німецька кров, українські справи завжди цікавили його.

Серед студентів він звертав увагу передусім на українців. На початку студій він радо контактував з Миколою Підлуським, одним з засновників «Січі». Дещо пізніше його увагу привернули українці Сильвестр Дрималик, Іван Горбачевський, Фелікс (Щасний) Сельський. Вони вельми імпонували Мікулічеві, ці серйозні юнаки, щиро віддані науці і своєму народові. В них не було тієї бравурної буршівської безтурботності, схильності до пиятик і дебошів, яка часто була притаманною представникам інших народів, З ними Мікуліч охоче спілкувався українською мовою, а вони, либонь, уважали його за українця і зверталися до нього по – козацьки (звісно – «січовики») «пане Йване!» Десь пізніше він прочитає про ще одного славного українця -професора медичної хімії Івана Горбачевського, що вперше синтезував сечову кислоту. Цей народ справді варт пошани і кращої долі, не раз думав Мікуліч.

¹ Vivat Academia…(лат.) – «Слався Академіє, славтеся, Професори!» Слова зі студентського гімну «Gaudeamus».

² einjähriger freiwilliger Arzt (нім.) – однорічний доброволець – лікар.

6. Ein Klawierabend¹

Професор Теодор Більрот намагався не вирізняти нікого посеред своїх співробітників. Був у міру строгий, офіційний і не допускав в клініці жодного панібратства.

Йоганові видавалося, що його професор особливо недолюблює, хоча він, власне кажучи, цілком на це не заслужив. Свої обов’язки в. клініці виконує ретельно, старанно доглядає хворих, чітко дотримується регуляміну. А може це йому просто здається? Проте все змінилося одного разу, коли, втомлено крокуючи з операційної до свого кабінету, де вже парувала на столі подана старшою сестрою кава, професор зупинився і підкликав до себе асистента доктора Мікуліча.

«Ich habe erfahren, Herr Doktor, Sie spielen Klavier. Haben Sie pianistische Erziehung?»

«In der Tat, Herr Professor. Ich bekam die musikalische Bildung noch in Tschernowitz, im elterlichem Hause, danach – in Prag…Und dann, später…dann war ich gezwungen Klawierunterricht zu erteilen, um notwendige Kosten für die medizinische Studien zu erreichen.²»

«Schön, - відповів професор, - also kurz und ohne Umstände…Ich mache Ihnen einen Vorschlag. Am Freitag versammelt sich bei mir ein Musikkreis, Kreis meiner Freunde, Verehrer der Musik. Es wird ein bisschen musiziert…Ein unserer Mitglieder, mit dem ich zu vier Hände Piano zu spielen pflegte, wurde von Herzkrämpfen befallen. Versuchen Sie ihn zu vertreten?³»

«Gerne, Herr Professor,- відповів він, - aber, soviel ich weiß, meine Leistungen sind in diesem Gebiet viel niedriger, als Ihre,- при цьому він чемно вклонився. -Ich bin ja kein Klaviervirtuose. Und Sie, Herr Professor, sind auch als Komponist berühmt!⁴»

Професора приємно полоскотав цей «чемностевий» комплімент. Він легенько посміхнувся і скромно відповів:

«Sie übertreiben, Herr Doktor. Also, wenn Sie für heutigen Abend keine andere Pläne haben, ich erwarte Sie heute um, sieben…besser um sechs. Wir werden zuerst eine kleine Probe haben.»⁵

Докладно о шостій симпатична покоївка в накрохмаленому чепчику відчинила перед доктором двері вітальні. Картина, яку він побачив, була, чесно кажучи, нежданою. Штивний і офіційний зазвичай професор в бонжурці і хатніх капцях рачкував вкритою перським килимом підлогою, а на його професорському хребті, наче на коняці, сидів верхи внучок років чотирьох – п’яти і поганяв свого «коника» прутиком. «Вершник» тут же спішився, а професор, ніби нічого особливого не трапилося, встав, покректуючи, мовляв «старість не радість», поміняв бонжурку на сурдут і привітався з Йоганом.

Десь з півгодини вони просиділи за концертним фортепіано, програючи на вибір декілька відривків, що їх вказав професор.

Почали сходитися гості. Переважали старші, солідні, увінчані бородами та бакенбардами панове. Професор представляв їх «радниками двору Його Імператорської Величності» і «таємними радниками», серед запрошених були два барони і граф, а також патлатий маестро – художник з явно слов’янським обличчям і не менш слов’янським акцентом. Дами в чорних сукнях і з вуальками знічев’я розглядали присутніх крізь скельця лорнетів. Окрім професора і Йогана був лише один лікар. Останнім зайшов статечний пан…Цього добродія, оздобленого патріархальною бородою, рекомендовано йому без титулів, як особистість, саме ім’я якої збуджувало респект і «підривало» сидячих на рівні ноги. Йоганес Брамс. Колись скромний хоровий диригент, а нині – знаменитий композитор, автор знаних в усьому світі «Угорських танців», скрипкових та фортепіанних концертів, симфоній. Йоган скромно поклонився свому славнозвісному тезкові і стримано чекав, коли той першим простягне руку на привітання. Довгий потиск теплої і м’якої долоні маестро був, так йому, принаймні, видалося, сердечним і супроводився щирим усміхом. Того дня молодший асистент Мікуліч ще й не мріяв, що колись гратиме з самим Брамсом в чотири руки, що розбиратиме, разом з Теодором Більротом, другий фортепіанний концерт Маестро, накиданий аби як, поспіхом, на розрізнених аркушах нотного паперу, що розшифровуватиме рукопис незакінченої ІІІ симфонії Брамса.

Прощаючись, Професор сказав: «Sie übertreiben meine Erwartungen, lieber Herr Doktor!⁶» та довго тиснув його руку. Це була небачена фамільярність щодо свого співробітника. Небачена і нечувана! Та й хвалити когось із співробітників не належало до звичок Теодора Більрота.

В салоні професора Більрота він близько познайомиться з французьким композитором Камілем Сен Сансом, творцем безсмертного «Лебедя», заприятелює з віденським музичним критиком Гансліком…

Музика – «друге життя» Мікуліча, залишиться з ним аж до кінця життя.

Музика прокладе місток поміж вчителем і учнем, прискорить просування Йогана службовими сходами. Вже 1877 року Мікуліч отримає посаду асистента з постійною платнею, службовою кімнатою при шпиталі, та ще й сажнем букових дров на опал і фунтом стеаринових свічок для освітлення з фонду Марії Терези. Як молодший асистент – секундарій він отримував лише соснові дрова і лойові свічки. Більрот пильно стежитиме за

його кар’єрним зростанням, спрямовуватиме його наукову працю, а 1879 року, на заздрість іншим асистентам, надасть з власного фонду п’ятимісячну стипендію для вивчення в Німеччині, Франції і Британії лістерівської антисептики.

¹ Ein Klawierabend (нім.) - вечір фортепіанної музики

² Ich habe erfahren… «Я довідався, пане доктор, що ви граєте на фортепіано. Чи ви маєте піаністичну освіту?

«Справді, пане професор. Я отримав музичну освіту ще в Чернівцях, в батьківському домі, потім – в Празі….А пізніше…пізніше я був змушений викладати гру на фортепіано, щоби здобути кошти для медичної освіти». (вся подальша розмова ведеться німецькою мовою)

³ «Чудово, отже коротко і без зайвих слів…Я роблю вам пропозицію. В п’ятницю у мене збирається музичний гурток, гурток моїх друзів, шанувальників музики. Будемо трохи музикувати…Один з членів цього гуртка, з яким я звик грати в чотири руки, страждає від серцевих нападів. Може ви спробуєте його замінити?

⁴ «Охоче, пане професор,- проте, наскільки я поінформований, мої досягнення в цій ділянці значно нижчі, ніж ваші. Адже я не віртуоз – піаніст. А ви, пане професор, відомі ще, як композитор!»

⁵ Ви перебільшуєте, пане доктор. Отже, якщо у вас немає на сьогоднішній вечір інших планів, я очікую вас сьогодні о сьомій….краще о шостій. Ми спершу проведемо маленьку репетицію.

⁶ «Sie űbertreiben …» (нім.) – «Ви перевершили мої сподівання, дорогий пане доктор.

7. Мисливець…за бактеріями

Більрот був знаний, як хірург досить консервативних поглядів, несприятливий для нововведень і «модних» течій в медицині. А проте він нарешті піддається намові приятеля – професора Ріхарда Фолькмана з Галлє і з 1 жовтня 1875 року запроваджує в своїй клініці лістерівську антисептику. Дивовижні прилади, що на початку так злостили бурчливих «старорежимних» хірургів, та й самого професора, усе ж таки призвели до значного зниження смертності оперованих від «септичної лихоманки», що досягала в деяких шпиталях 75% і доводила до розпуки провідних хірургів світу. Та й сам Фолькман, був, либонь, одним з тих небагатьох, хто не висміював «дивакуватого» акушера Ігнатія Філіппа Земельвайса. Скільки то в’їдливих карикатур кружляло університетом, які ж то хіхоньки – хахоньки викликали ці його надокучливі заяви про «трупну отруту», ту ще не знану, таємничу отруту, що врешті зведе до гробу самого доктора Земельвайса, коли того ненароком поранить студент секційним ножем. А проте скільком жінкам – породіллям врятував життя цей «смішний чистоплюй», що набридав усім, вимагаючи мити руки в розчині хлорного вапна. Як же ж то було зі сердегою Ігнатієм Земельвайсом, тим запальним, немов стрільний порох, мадяром, революціонером в медицині і політиці? Муки сумління, каяття і бажання будь що направити кривду… На це здатен лише справжній християнин. Чи ж був Ігнатій Земельвайс практикуючим християнином? Це, мабуть, не найважливіше,- розмірковував молодий Мікуліч. – Вчинки його, натомість, були істинно християнськими. Ну, остогид він усім прагматичним лікарям своїми параноїчними домаганнями мити руки після праці в прозекторії. Мало того, перед кожним внутрішнім гінекологічним дослідженням! Смердючою хлоркою! Та ще й мочити в тій ядучій хлорці гінекологічні дзеркала, а не витирати їх полою сурдута, як це було заведено. Вар’ят, панове, помішаний! А він, впертий мадяр з Буди, достеменно знав, що ті смерті молодих жінок у його відділі від пологової лихоманки – на його сумлінні. Бо ж ніхто інший, а таки він, асистент акушерської клініки Загального Шпиталю у Відні, щоранку водив своїх студентів на розтини померлих жінок, а потім – в І пологовий відділ, де змушував кожного проводити внутрішні гінекологічні дослідження…Руками, які ще відгонили солодкавим трупним запахом. Mea culpa, mea culpa, mea maxima culpa! То що ж, кинутися під потяг, як доктор Міхаеліс з Кельна. Ні, він боротиметься! А проте, зрада друзів, тупість і несприйнятливість колег для всього нового і прогресивного, нарешті – політичний донос бездарного і підлого професора Кляйна про симпатію Земельвайса до угорських революціонерів, доведуть цього фанатика до психіатричної лічниці.

Коли у Відні помирав від сепсису провісник асептики Земельвайс, у Британії воював з інфекцією професор хірургії з ґлазґо Йозеф Лістер. Маленький, щуплий чоловічок, тихий і скромний, вихований в традиційній квакерській родині, він не мав якихось надмірних амбіцій. До того ж, доктор Лістер не вирізнявся ораторськими здібностями, рідко промовляв з трибуни, а на лекціях заникувався і пітнів. А проте, співчуваючи тим, хто гинув від бешихи, правцю та гангрени в смороді післяопераційних палат, він не вірить цинікам-прагматикам, які твердили, мовляв за плечима хірурга завжди стоїть і стоятиме костомаха з косою. Що гній і сопух гниючих ран – неодмінний супутник хірургії. Він згідний з тим, що шпиталі, це справжні інкубатори зарази. Він опирається на досліди Пастера, щось таки знає про мікроби, котрі ніби - то потрапляють в рани з повітря. Тож не допустімо їх до операційного поля! Його Панацеєю в боротьбі з інфекцією стає карболова кислота – фенол.

17 червня 1867 року Лістер, під захистом густої карболової мряки, що задушливо влазить у дихальні шляхи та подразнює очі, проводить своїй рідній сестрі операцію ампутації грудної залози з одночасним видаленням регіональних лімфатичних вузлів. Велика операційна рана, що дотепер була б приречена на гниття, гоїться навдивовижу гладко. Незабаром він оголошує свій метод на лікарському з’їзді в Дубліні. А проте далеко не всі хірурги сприймають ідею маленького недорікуватого англійця.

В Німеччині одним з перших піонерів антисептики стає професор Ріхард фон Фолькман, небуденна, яскрава особистість. Високий, кощавий, з рудою патріархальною бородою, типовий німецький романтик, вразливий, добросердий, а, водночас, упертий. Зодягнутий у барвистий камзол, з кольоровою краваткою «а-ля фонтаж», він дивував усіх неочікуваними талантами. Написав низку чудових казок, що ними зачитувалися діти і дорослі, зокрема «Про чортика, що в Кельнському кафедральному соборі впав до чаші зі свяченою водою», а ще книгу «Мрії біля французького коминка». Блискуче читав лекції і всіма можливими засобами пропагував антисептику. Разом з учнями. До клініки його послідовника фон Берґмана з’їздилися хірурги з усього світу, щоби подивляти чисті ошатні палати та персонал в небачених досі білих халатах.

На цьому ґрунті у давніх друзів Більрота і Фолькмана навіть виникли прикрі суперечки. І, усе ж таки, впертий Фолькман переміг.

Ото ж то власне Фолькман зливою переконливих листів намагався «навернути» свого приятеля Більрота на антисептику. «Gutta lapidem cavat¹», ото ж, нарешті, професор написав Фолькманові: «Можеш тішитися, друже. Щоби зробити Тобі приємність, я впровадив у своїй клініці лістеризацію. А ще посилаю до Тебе свого асистента Мікуліча, покажи йому, що і як…»

Власне з Галле молодий Мікуліч розпочав знайомство з методом англійського хірурга з Ґлазґо лорда Джозефа Лістера, що його опубліковано незабаром по смерті Земельвайса. Мікуліч самостійно виготовляв складні пов’язки з напівпроникливого м’якого шовку «protectivsilc», що на нього накладав 7 шарів карболової марлі, просоченої сумішшю парафіну, живиці і фенолу, сиріч карболової кислоти. Мив руки, дезінфікував рани та інструменти тією ж самою карболкою. Бо ж цього часу вже було відомо, що та таємнича «трупна отрута» - то дрібненькі живі істоти, а їх треба безпощадно знищувати в повітрі операційної, в рані, на руках хірурга і на хірургічних інструментах. Оті дрібненькі, чи то тваринки, чи то рослинки, що їх описав французький хімік, а згодом і бактеріолог, Луї Пастер. І що ж тепер казати скептикам, які так жорстоко висміювали сердешного акушера Земельвайса. Щоправда, від карболової кислоти шерхли і вкривалися висипкою руки хірургів та операційних сестер, пекли і запалювалися очі, страждали нирки і печінки хірургічного персоналу. А проте пацієнти одужують без тяжких, часто смертельних септичних ускладнень. Отже, мета оправдовує засоби.

Того самого часу в Ґлазґо вивчає основи антисептики лікар з Росії Павло Пелехін. Одного разу поміж ним і доктором Мікулічем виникла розмова. Як лише «росіянин» почув, що його австрійський колега походить з Чернівець, зразу ж перейшов на українську мову. З’ясувалося, що «росіянин» - нащадок славного кошового отамана Запорозької Січі Григорія Пелеха, що займав цей пост наприкінці ХVІІ століття,. Завідуючи хірургічною клінікою Петербурзької медико – хірургічної академії, Павло Пелех – Пелехін не поривав зв’язків з Україною, мріяв повернутися на батьківщину. 1898 року він передав Науковому Товариству ім. Шевченка спадок по батькові, професорові хірургії та офтальмології Петрові Пелехіну, - 70 000 корон, призначений на організацію хірургічної клініки майбутнього українського університету, а згодом – ще 10 000 корон для купівлі будинку НТШ на вулиці Чарнецького, 26 у Львові. Про цю жертовність хірурга – українця Мікуліч довідався, перебуваючи у Львові 1903 року.

Павло Пелех-Пелехін

1877 року з’являється ще одна праця провінційного лікаря з Вольштина Роберта Коха про відкриття збудника сибірської виразки. Згодом впертий дослідник Кох «витягає» на світ божий стафілококи та стрептококи - отих таємних і жорстоких вбивців, чи по-сучасному – кілєрів, ворогів хірургів усього світу, збудників гнійної лихоманки. Дещо пізніше з’ясовується, що інфікування операційних ран відбувається переважно не з повітря, а через інструменти та руки хірургів, шовний і перев’язочний матеріал. Працюючи в Кракові, Мікуліч застосовує розпилення карболової кислоти лише перед операціями на черевній порожнині, але не під час втручання. Замінює лістерівські пов’язки на мішечки, наповнені дерев’яною стружкою та просочені субліматом. Відмовляється від цього нововведення після смерті жінки, якій ампутовано молочну залозу. Хвора помирає від … отруєння ртуттю, що всмокталася з таких пов’язок. В краківський період діяльності професор Мікуліч широко використовує йодоформ – в порошку, мазі і йодоформній марлі, яка остаточно замінює пов’язки Лістера. А навіть – шляхом ін’єкцій ефірного розчину. В результаті за увесь краківський період хірургічної діяльності Мікуліча ні один пацієнт хірургічної клініки не вмирає від септичних ускладнень. А це вже – нечуваний і небачений на той час результат.

Згодом на зміну «хімії» приходить гаряча пара…

Вивчаючи антисептику в передових клініках світу, Мікуліч стає все більшим прихильником асептики. Він розуміє – забезпечити стерильність рук хірурга чи операційної сестри неможливо. Підступні бактерії ховаються в залозах шкіри, за нігтями і виходять на її поверхню з потом та шкірним лоєм.

Йоган Мікуліч першим одягає на руки стерилізовані нитяні рукавички. Вони, щоправда швидко промокають, їх треба часто змінювати. А проте – це перші хірургічні рукавички.

Мине трохи часу і з великого кохання доктора Гальстеда зродяться …гумові хірургічні рукавички. Молодий, елегантний, естет з бездоганними манерами, високий, атлетично збудований молодий чоловік, щоправда, не без ґанджу – з відстовбурченими вухами і грубими скельцями окулярів на короткозорих очах. Чудовий, вправний і винахідливий хірург. Власне для своєї коханої, старшої операційної сестри Керолайн Гемптон, що захворіла на екзему рук, він замовить в фірмі Goodyear Rubber Company тоненькі гумові рукавички, що витримують стерилізацію парою. Письменник - історик медицини Їрґен Торвальд назвав ці рукавички – «рукавичками кохання». Клаповухість і короткозорість закоханого Гальстеда відступила перед цим доречним подарунком і красуня Керолайн віддала йому руку і серце. Дуже сумніваюся чи більшість хірургів, які кожного дня одягають гумові хірургічні рукавички, знає щось про хірурга Гальстеда, сестру Керолайн і їхнє велике кохання…

«Gutta lapidem cavat¹» (лат.)- Крапля довбає камінь

8. «Дерев’яний» ніс

Цей кремезний чолов’яга причалапав до Відня бозна – звідки. Заходжені личаки, що ледве трималися на широких, сказати б – розтоптаних селянських стопах, звиклих до ходіння босоніж, вочевидь свідчили про те, що більшу частину шляху він здолав «per pedes apostolorum»¹. Що ж в цьому дивного, подумав доктор Мікуліч, адже й селянські посли прямували на засідання австрійського парламенту пішки, здебільшого – босоніж, несучи на дрючку через плече добре вимащені «шуваксом»² ялові чоботи, призначені для «парадових» оказій - Різдва, Великодня, весіль та хрестин і ще – для сесій парламенту. Мили натруджені довгою ходою ноги у фонтані Аполлона на Рінґу, витирали їх добутими з бесагів онучами і лиш тоді взувалися.

Цей чоловік чобіт не мав, а личаки, що їх він зняв із ніг разом з перетлілими онучами, перемотаними мотузкою, санітар одразу ж викинув до смітника. Це не гуцул…і не буковинець – вирішив доктор Мікуліч, не та вберя.³ Дядько трохи вмів розмовляти по – німецьки.уникаючи артиклів, щоби не вжити їх помилково. Певне, десь з Волині, з Поліського краю. Та й, зрештою, хто з дорослих русинів, що відслужили в цісарсько-королівському війську найяснішого Цісаря, не знав побутової німецької у австрійському варіанті. Намагалися говорити, інколи невпопад. Звісно: Якби то не «дер, ді, дас», то були би німці з нас!» Проте, як тільки доктор звернувся до нього руською мовою, його сіро – блакитні очі на доброму, симпатичному, попри спотворений хворобою ніс, обличчі засвітилися лагідною усмішкою великої дитини. Слушно, пане, я таки з Полісся, з краю озер та боліт. Ві-те^4, паночку, відай, не були в наших краях… А знаєте, на нашому хуторі, та й на сусідніх, є ще кількоро таких, як я – з великим і твердим, як дерево, носом. Еге ж, мої дальші родичі, фаміліянти, а й сестра моя теж має такий ніс, а ще хрипку і задуху. Бог святий його знає, пане докторе, звідкіля та біда взялася. Наш фершал, ду-уже мудрий чоловік, а не знає, що з тим дивом робити. То я, вибачайте, до вас…

Він, асистент хірургічної клініки славного професора Більрота, з такою хворобою також не зустрічався. А професор Більрот стикався з подібними випадками, читав описи «твердого носа» - «rhinos scleros» по – грецьки, в статтях авторитетного віденського дерматолога Фердинанда Гебри. Якось навіть слухав його доповідь на цю тему. Це, панове, тверда форма саркоми носа – твердив учений. І додав до «rhinos scleros» закінчення, яким означають пухлину «oma». Отже – «риносклерома».

Професор Більрот вчив своїх учнів – волонтерів (Operationszöglinge) та асистентів не спішити з оперуванням, «не бачити в ножі свого єдиного заняття» - «nicht nur im Messer ihr einziges Werk zu erblicken». Усе ж таки, він вирішив вирізати те, що вдасться. І, звичайно, дослідити, як належиться, під мікроскопом.

Цього разу справу доручено Мікулічеві, що «мав необережність» стояти в операційній за спиною професора. А той дещо повернув голову, кутиком ока уздрів Йогана і кинув йому на долоню шматок відсіченої тканини. «Herr Doktor Mikulicz,- cказав він,- Sie könnten das näher untersuchen!» - «дослідіть це докладніше, пане докторе Мікуліч!» Бо ж усі асистенти мали володіти лабораторними методами дослідження, включно з мікроскопією видаленої при операціях тканини.

Тож він відніс тканину в лабораторію і там піддав її усім належним процедурам. Коли на предметний столик мікроскопа ліг укріплений на скельці тонесенький зріз належно зафіксованої та забарвленої тканини і Мікуліч, як належить, оглянув її під малим збільшенням мікроскопа, створилося враження, що препарат зіпсований – чи то недостатньо профарбований, чи… Те, що він побачив, нагадувало мильну піну, що утворюється в ванні при купанні. Доктор зітхнув, а проте поміняв об’єктив і побачив скупчення якихось великих клітин з пінястою цитоплазмою. Згодом ці клітини з вакуолями в цитоплазмі назвуть «клітинами Мікуліча», а виявлення цих клітин в тканині вважатимуть ознакою хронічної інфекційної хвороби – склероми.

До Мікуліча потягнулися хворі на склерому – з Полісся, Мазурського краю.

І він лікував їх, як умів. Ін’єкціями в інфільтрати настоянок йоду, бужуванням звуженої порожнини носа, власноруч виготовленими свинцевими бужами.

Мине багато часу, доки з’являться антибіотики, що діятимуть на збудника склероми, а, проте, ім’я Мікуліча назавжди залишиться в анналах з боротьби з цією тяжкою недугою.

^{1 «Per pedes apostolorum» (лат.) – «апостольськими стопами», пішки}

^{2 «шувакс» (з нім.) – мазь для взуття.}

^{3 вберя (гуцульське) - одяг}

^{4 «Ві - те» (волинський діалект) – «Ви», чемне звертання до старшої віком, шанованої людини.}

9. Wolfsschlucht – вовча ущелина

Нині вже достеменно не відомо, хто власне з асистентів славного доктора Кусмауля (Adolf Kussmaul, 1822-1902) - ординатора, тобто завідувача клініки внутрішніх хвороб Фрайбурзького Універсистету, сидів того вирішального вечора за гальбою пива у ресторані з моторошною назвою «Вовча ущелина» і оглядав виступ мандрівного артиста. Келлер чи Мюллер? Ім’я першого не дійшло до наших часів, а другого звали Йоганес. Незаперечним фактом є те, що обидва були аматорами пива, що, зрештою, не є каригідною звичкою, а в цьому конкретному випадку відіграло вельми позитивну роль. Справа в тому, що, якби не пиво, та не «Вовча ущелина», то Келлер (а може Мюллер?) не зустрівся б з мандрівним «штукарем» і не спостерігав би, як той вправно ковтає ковані залізні мечі. Артист закидав голову, вводив до горла кінчик меча, яким, непомітно для обивателя, але виразно, як для людини, знайомої з анатомією та фізіологією, відтискав до переду надгортанник разом з язиком, а далі, справно скеровуючи лезо, обходив вигин стравоходу на шиї, відтак меч плавно ковзав донизу, а з рота виднілося лише руків’я. Після вистави лікар зустрівся з артистом і той одразу згодився дещо перервати своє мандрівне життя і пожити спокійно на всьому готовому при Фрайбурзькій університетській клініці. Ковтати мечі – будь ласка! Кусмауль, разом з Келлером і Мюллером докладно проаналізували, описали і замалювали послідовність ковтання меча і пози, що їх прибирав артист. А тоді виготовили металеву трубку з дерев’яним мандреном¹ всередині і артист без зайвих проблем проковтнув її. Отже, оглядати безпосередньо стравохід і шлунок можливо. А проте бракувало концентрованого світла, що ним можна б було освітити стравохід чи шлунок. Ще 1868 року Кусмауль закупив в Парижі освітлювач Дезормо – тяжку, підвішену на блоках до стелі конструкцію з ґазоліновим пальником та … металевим комином, таким, як у пічки – «буржуйки». Він з певними застереженнями надавався для огляду коротких трубчастих органів – сечівника, прямої кишки. А в довгій трубі, призначеній для огляду стравоходу і шлунка, світло «губилося», розсіювалося по дорозі. А ще доводилося пристосовувати положення пацієнта до єдино можливого вертикального положення освітлювача. Біда, та й годі…

Про це, звичайно, знав і Йоган Мікуліч. Кого – кого, а його, невтомного борця з раком шлунка, особливо захоплювала ідея безпосереднього огляду стравоходу та шлунка. Нагадаємо, що просвічування цих органів «ікс-променями», що їх вперше відкрив земляк Мікуліча, тернополянин, а до того ж – тезко Іван Пулюй, а запатентував кмітливіший за нього Конрад Рентґен, ще не посіло належного місця в клініці. Це вже на початку ХХ століття і наприкінці свого життєвого шляху професор Мікуліч опублікує праці з використання рентгенівських променів в хірургії.

А, тим часом, рак стравоходу чи шлунка діагностується лише на підставі скарг хворого та ще пальпації (промацування). Пухлина ж, яку може промацати пересічний лікар, здебільшого не надається до хірургічного лікування.

То ж зрозумілий той ентузіазм, з яким доктор Мікуліч береться до розробки методики безпосереднього огляду стравоходу і шлунка – езофагоскопії та гастроскопії. Згодом його назвуть «батьком ендоскопії».

За чинної допомоги підприємця – виробника медичних інструментів Йозефа Ляйтера, Мікуліч береться до втілення свого задуму.

Пан Ляйтер, скромна людина з середньою освітою, «слюсар-інтеліґент» з «золотими руками» і добрим серцем, добами сидить в майстерні, часто-густо разом з Мікулічем, доки відшліфований та відполірований іззовні - до матового, а всередині – до дзеркального блиску езофагоскоп не відповідатиме вимогам, що ставилися до цього приладу. Майстер вірить в майбутнє езофаго-ґастроскопії і працює в кредит. А доктор Мікуліч все життя пам’ятатиме цю добру і скромну людину.

За описом Мікулічевого учня Гілярія Шрама, це була металева труба діаметром в 14 мм та в 650 мм завдовжки, зігнена під кутом в 150 градусів поміж середньою і нижньою третиною. Вона мала на кінці електричну лампочку-жарівку, а ще – дві трубки для наповнення шлунка водою або повітрям.

Першу ендоскопію виконано десь на зламі 1880-х років у літньої міщанки, яка за гроші дозволяла виконувати на собі діагностичні втручання.

Вранці жінці промили шлунок, впорснули підшкірно пів мілілітра 1% морфіну, поклали її на бік і, повторюючи рухи, що їх виконував мандрівний «пожирач мечів», без додаткового знеболення, ввели трубку у стравохід. Досить легко подолали звуження стравоходу на рівні діафрагми і увійшли до шлунка. Докладний опис побаченого Мікуліч особисто фіксує на папері – словами і у замальовках. Описує нормальний вигляд стравоходу на різних рівнях, відкриває те, що нині знайоме кожному фахівцеві з ендоскопії. Рік 1881 приносить новий тріумф. Доктор Мікуліч вперше діагностує шляхом ендоскопії рак нижньої частини стравоходу і звуження стравоходу, спричинене аневризмою низхідної частини аорти. У медичній пресі перший опис ендоскопічної картини раку шлунка з’являється 1883 року.

Йоган Мікуліч продовжує ендоскопічні дослідження в Кеніґсберзі, а потім – і в Бреслау (нинішньому Вроцлаві). Сплине ще трохи часу і Мікуліча назвуть «батьком ендоскопії».

А проте, ніхто не проведе самому професорові ні ґастроскопії, ні, тим більше, рентґенологічного дослідження, коли у нього з’являться симптоми пухлини шлунка, хвороби, боротьбі з якою він віддав найкращі роки свого життя. Але про це – далі.

1 – мандрен – стержень, який вставляють у голку, щоб запобігти її затиканню.

10. Пси і люди

Бурко ледве тримався за життя… Його очі стали каламутними, шерсть втратила полиск і звалялася у ковтуни. Пес дивився на нього сумним, згасаючим поглядом і доктор вичитав у цьому погляді смуток і здивування.

Ще так недавно…Чи справді недавно? Бо в його природному календарі останнім часом геть усе змішалося, переплуталося…Так ось, нібито зовсім недавно він, на чолі різнобарвної песячої зграї, рейдував вулицями свого району, позначеними на кордонах запаховими «візитівками», що їх відчитати могла лише особа з надчутливим до запахів, завжди зволоженим носом…Зараз його ніс сухий, зашкарублий, він уже не відчуває руху повітря, того ледь помітного леготу, що несе потоки запахів, винятково важливих для собачого носа, для орієнтації у великому, подекуди загадковому світі, тому світі, що приносить хвилювання, захоплення і розчарування, застороги і… врешті-решт, їжу.

Відколи на його шиї стягнулася гицлева петля, світ Буркових запахів звузився і спохмурнів. Гидкий застояний сопух клітки. А потім – якийсь солодкавий запах і … прірва. А тоді – ще якісь незвичні запахи і біль, який пронизував усе тіло, міцно прив’язані лапи. А так хочеться почухати живіт, здерти те «щось», що до нього приліпилося наче купа реп’яхів.

Еге, Буркові не раз доводилося терпіти біль. Гострі зуби суперників раз-у-раз, знову і знову, шматували його тіло. Тоді він залазив у якусь криївку, зализував рани, знаходив потрібні трави і, ведений інстинктом, поїдав їх. А зараз рана на животі затулена якимось зашкарублим ганчір’ям. Хто ж це його так… Ні, хоч убий, він не може пригадати тієї останньої бійки.

Доктор любив собак, як, зрештою, кожен мисливець. Без надмірної сентиментальності. Не так, звісно, як стара панна любить свого канапового мопса чи тремтливого витрішкуватого ратлєрка. Неохоче, ой як неохоче він розпочинав експериментальні операції на псах. Калічив здорових тварин і ті вмирали в муках, задля того, щоби десь, колись така чи подібна операція могла порятувати людину, хвору на рак шлунка. Ці люди приходили до клініки виснажені, голодні, змучені хворобою. Вони на щось надіялися. А вчені панове лікарі, та й сам славний професор Теодор Більрот нічим не могли їм допомогти. Нічим…Яка ж страшна та безпомічність лікаря у боротьбі з хворобою.

Власне з цих міркувань він сприйняв наказ Професора очолити групу асистентів і провести разом з ними стільки операцій на псах, скільки треба. Наказ Шефа! Жодних заперечень. Це – як у війську. «Befehl ist Befehl!» «Наказ – це наказ!» Його слід виконати, не зважаючи на жертви. Лише…на війні гинуть люди, а тут – пси. Десятки псів. Безпорадних в неволі, виловлених гицлями корсарів віденських вулиць. Представників вуличного племені собак – «Strasserasse¹».З іще більшим завзяттям взявся доктор до експериментів, коли тяжко захворіла дружина його доброго знайомого Сузана Гартман. З доктором Гартманом вони познайомилися у Лістера, в Kings College Hospital, де обидва вивчали засади антисептики та асептики. Тоді він ще надіявся, що «наверне» свого вчителя на асептику. Це вдалося не одразу.

Гартман, історик хірургії, знав: ще 1810 року доктор Карл Теодор Меррем прооперував двох чи трьох псів – видалив їм воротар і з’єднав шлунок з дванадцятипалою кишкою. Перші два пси прожили десь по 20 днів. Зате третій таки оклигав. Мешкав у віварії півтора місяця і вже зовсім вільно споживав і перетравлював їжу. От лише біда – песика-героя вкрадено. Знав також, що один з псів, прооперованих в клініці професора Черни, прожив аж 5 років.

Та Більрот усе ще не рішався провести операцію людині. Його випередив славний Пеан і «каригідно» молодий, заледве 30-річний, Людвіг Ридиґер в Хелмні над Віслою. А проте хворі померли. Отож Шеф вимагав подальших експериментальних операцій на псах. І Мікуліч, разом з Гуссенбауером та Вінівартером оперували…

Бурко проте вижив. Переборов кризу і вже охоче хлептав свою кашу з кам’яної миски. Його ніс зволожився і став сприймати запахи.

Тепер уже команда Більрота чекала на відповідного пацієнта. Наприкінці 1880 року такий випадок трапився. Сорокарічна Гелєна Геллєр, мати восьми дітей, від шести місяців звертала майже усю їжу. Лише кисле молоко дещо затримувалося в хворому, спотвореному пухлиною шлунку. Коли доктор Мікуліч вперше оглянув хвору, він жахнувся. На ліжку лежав … скелет, обтягнутий жовтою, сухою шкірою. Робіть хоч що - завгодно, пане докторе. А там… Краще померти, аніж так мучитися…і мучити інших. Напевне, так само просила нещасна Сузана Гартман.

Хвору докладно, настільки докладно, як це лише було можливим без рентгена, обстежили. Ще в грудні розпочали готувати Гелєну до операції. Поступово підвищували дозу пептону, що його вводили клізмами. Адже в післяопераційному періоді пацієнтку, звичайно ж, якщо та переживе операцію, годуватимуть власне таким способом.

29 січня 1881 року хворій на світанку докладно промили шлунок і доктор Барбієрі, перехрестившись, наклав на її обличчя наркозну маску. З Богом! Асистенти Мікуліч і Вельфлєр стояли напоготові, урочисті, в своїх довгих, до землі стерилізованих халатах і бавовняних рукавичках. Нарешті зайшов шеф – блідий, з краплями поту на чолі. Операційна сестра подала йому скальпель…

Діагноз підтвердився. Загоєння відбувалося гладко. Десь через місяць щаслива Гелєна повернулася до своїх дітей.

Більрот – 1, Більрот – 2. Знані у світі назви - омоніми хірургічних операцій, які зобов’язаний знати кожен студент. А де ж згадка про Йогана Мікуліча, що розробив ці операції в експерименті на тваринах, підвів свого вчителя впритул до успіху? Офіційна історія медицини мовчить про це. Наступні операції, проведені Більротом 1983 та 1984 років, закінчуються проте фіаско.

А, попри те, Йоган Мікуліч одружується зі своєю ученицею Генрієтою, що їй він, упродовж років, давав уроки гри на фортепіано. Відповідно до правил, заведених в клініці, працювати асистентами можуть лише неодружені. І, усе ж таки, великий Більрот робить виняток. Чи ж не любов обох лікарів до музики відіграла тут роль. Хто зна!?

1 - «Strasserasse»(нім.) – вулична раса, пес-дворняга

11. Компрачикос в собачих шкурах

Той чоловік прийшов до нього, коли вже все довкола сповила темрява осінньої ночі і останні краків’яни розійшлися по своїх домівках. На лиці – чорна маска, лише очі блимали з- під широких крис капелюха. Грабіжник? Підпільний революціонер-терорист? Ні, грабіжника не пропустив би портьє. А щодо другого припущення, то доктор ніколи не був заангажований політично і вважав, що хірургія не знає кордонів, расових чи національних обмежень.

Незнайомець спокійно і чемно привітав професора. Він говорив по-польськи, причому, без чужоземного акценту.: «Вибачте, пане професор за цей маскарад, але зараз ви все зрозумієте.» І він рвучко зняв чорну пов’язку. Очам лікаря відкрилася моторошна з’ява: череп, вкритий численними близнами і дві діри, що чорніли проваллями посеред обличчя…

«Gespenst, чи не так, професоре!? Потвора, страховисько. Тож зрозуміло, що ви не впізнали мене. А я колись викладав у Чернівецькій гімназії, знав вашого татуся, та й вас…ще зовсім молоденьким. Передбачаю ваше запитання – хто це мене так… Ні, ні, це не проказа і не пранці…Не вовчак. Це пси. Пси-компрачикос…»

«Компрачикос…згадував професор. Ну звичайно, це вчитель має на увазі Гюґо, отих розбійників, що викрадали дітей і спотворювали їм обличчя, щоби потім показувати на ярмарках людцям, жадібним видовищ…будь яких: невибагливих комедій з П’єро і Арлєкіном, процесій, прилюдних страт, а особливо – демонстрації каліцтв… «Людина, що сміється». Як це там, у трактаті доктора Конквеста? «Bucca fissa usque ad aures, gingives denudates, nares habent mutilans… nasoque murdridato… Masca eris et ridebis sеmper!»¹

«Так, це пси, пане професоре. Оскаженілі від конкуренції за «даму серця». Тічка озлоблених псів з вишкіреними зубами напала на дитину. Я саме повертався з полювання. Рушниця була набита, я міг вистрелити у них, але ризикував поранити а то й убити дитину. Тож вистрілив дуплетом у повітря. І кинувся відтягати від дитини роз’юшених потвор; тоді вони накинулися на мене і…ось бачите… Тепер я виходжу на прогулянку лише пізно увечорі, коли стемніє.

Професор дивився на спотворене обличчя і розумів: якщо тут здатне щось допомогти, то лише хірургія. Рішучий зазвичай, він цього разу вагався, а радше – роздумував, зважував всі за і проти.

Нещасний дивився професорові у вічі, очікуючи відповіді.

«Що ж, промовив нарешті Мікуліч, признаюся вам чесно. Досвіду таких операцій у мене небагато, практично – жодного. Мабуть, краще б вам поїхати до Берліна,…там - школа пофесора Діффенбаха…»

«Ні, професоре, або ви, або ніхто. Я знаю – ризик великий. Проте я згоден на все.

Можу підписати зобов’язання, чи що там потрібно, що не матиму до вас жодних претензій, якщо операція не вдасться.»

Людина без носа. Denasatus… Шабля, вогнепальне поранення, сифіліс…Кара за зраду, чужолозтво. Нещасні люди, відкинуті суспільством, інколи висміювані, ненависні самим собі, вони ховали свої обличчя під масками. Ті, заможніші, замовляли собі штучні носи зі срібла, воску, пап’є-маше. На ремінчиках, прикріплені до оправи окулярів…

Сказати б, що таке ніс! Щось, через що людина дихає, вдихає і видихає повітря? Естетичний елемент обличчя, його композиційний центр…Стривайте, як це у Гоголя: «…без носа людина – казна що: птаха не птаха, громадянин не громадянин,- просто візьми та й викинь за віконце!»

Ще – нюх…Звісно, це не настільки важливо, як у світі тварин, але усе ж таки. Він згадав дідуся Фрідріха Богуслава фон Тавенцієн. Дідуся без носа, спотвореного на все життя. Зі штучним носом, прикріпленим до оправи окулярів, схожим на карнавальний. Дідусеві це зіпсувало кар’єру. А дехто закінчував своє нужденне життя самогубством.

Розповідали, що в Болоньї якийсь Gaspare Tagliacozzi створював нові носи зі шкіри плеча. Чи насправді? В старих книгах є опис таких операцій. І ще згадки про те, що своїми операціями він наразився на переслідування з боку Церкви. І навіть його тлінні останки викинули геть з освяченої землі цвинтаря Сан Джованні Батіста

Багатий матеріал для пластичних хірургів давала війна, що її провадила в Індії британська армія. Треба визнати, що, попри колоніальний характер війни і зверхнє ставлення до індусів, британські лікарі виявили співчуття до тих нещасних, що їх мобілізовано до колоніальної армії як носильників чи погоничів худоби. В полоні їм за «зраду» відрізали руки і носи. І що дивно: відсутність носа хвилювала їх значно більшою мірою, аніж обрубки рук.

Тож Thomas Cruso і James Findlay з Бомбею оперували їх способом, що опісля отримав назву індійського – зі шкіри чола. А проте остаточно удосконалив цю операцію Joseph Constantin Carpue.

Якщо оперувати, то за методикою Карпу, вирішив професор Мікуліч.

Хворого уведено в наркоз. Професор тим часом старанно мив руки щіткою і роздумував про те, яких нелюдських мук зазнавали оперовані доктором Карпу без будь-якого знеболення. Хіба що давали їм жувати бетель чи випити солідну дозу алкоголю.

Асистент старанно обробив операційне поле субліматом. Заздалегідь, ще за годину перед операцією з плитки теплого воску сформовано ніс, який вілповідав пропорціям обличчя пацієнта. Потім плитку розпростовано, накладено на шкіру чола нижньою частиною догори і старанно відмальовано контури. А зараз червона лінія розрізу окреслила контури майбутнього носа. Старанно відділено клапоть шкіри, а дефект тимчасово вкрито вологими серветками. Далі зроблено розрізи довкола носових ям, відділено шкіру, клапоть повернуто донизу, залишаючи для живлення смужку шкіри над переніссям і старанно, шов за швом, пришито рукотворний ніс до обличчя. Вирізано ніздрі і вкладено до них циліндричні тампони. Стягаючи з рук нитяні рукавички, професор полегшено зітхнув, проте тішитися успіхом було ще зарано.

Ту ніч професор провів майже без сну. Чи пригоїться штучно створений ніс, чи не виникне нагноєння і організм не відкине переміщену тканину? З нетерпінням чекали першої перев’язки. Знято бинти, серветки і професор вигукнув, так як колись доктор Карпу: «Мій Боже, та це ж ніс, справжнісінький ніс!» І суворе зазвичай обличчя славного хірурга осяяла щаслива усмішка. Рана виявилася спокійною, без ознак запалення.

Через декілька днів деякі шви прорізали шкіру і краї рани стягнули пластиром. На другому тижні спричинив неабияке хвилювання значний набряк. Але вже через місяць рукотворний ніс мав цілком пристойний вигляд і пацієнт відважився серед білого дня вийти на прогулянку до парку без чорної хустки на обличчі. Це був тріумф! Хоча, за образним висловом одного з асистентів, ніс ще був дещо «флякуватим», тобто надто м’яким. Але винахідливий Мікуліч підсадив під шкіру новоутвореного носа опору – конструкцію зі сталевого дроту, що кріпилася угорі до лобової кістки, а внизу – до верхньої щелепи.

Вже значно пізніше професор признався, що в разі невдачі цієї першої спроби тотальної пластики зовнішнього носа, він ніколи більше не взявся б за такі операції. Але перший успіх окрилював. І до ділянок хірургії, що їх розвивав Йоган Мікуліч додалася ще одна – пластична хірургія обличчя.

¹ (лат.) «Щоки розрізані до вух, ясна оголені, ніздрі у них вирвані…ніс спотворений Станеш маскою і сміятимешся вічно».

12. Шлях до печери,

або ж: спритність учених

Ще далекого 1651 року лікар і анатом Натанієль Гаймор (Nathaniel Highmore, 1613-1685) описав в курсі анатомії «Corporis humani disquisitio anatomica», солідній праці з присвятою Вільяму Гарвеєві, дві симетричні порожнини в кістках черепа, розташовані обабіч носа і з’єднані з його порожниною вузенькими ходами. Звісно, нове – це ґрунтовно забуте старе. Бо ж іще «старий» Леонардо, що народився поблизу містечка Вінчі (Leonardo da Vinci, 1452-1519), знав про ці порожнини і змалював їх у своїх анатомічних малюнках. І Беранже дель Карпі, і Фаллопій , і Юлій Кассерій (Julius Casserius), і славетний Везалій. Дехто навіть називав цю порожнину порожниною Кассерія. А проте, саме прізвище Гаймора «приклеїлося» до тієї назви, що її і нині використовує англомовний медичний світ –«antrum», тобто печера. Отже –«antrum Highmori», «печера Гаймора». Такої високої честі удостоїлася саме ця порожнина, попри те, що окрім неї є ще багато порожнин чи пазух, що прилягають і вгорі, і ззовні і, частково, посередині обличчя до порожнини носа. Їх названо куди прозаїчніше: «пазуха чи синус лобової кістки», «решітчасті комірки», що нагадують бджолиний стільник, «пазуха клиноподібної кістки». Можливо, справа в тім, що запалення печери Гаймора (по сучасному – верхньощелепової пазухи), т.зв. «гайморит», виникало і розпізнавалося частіше – як ускладнення вірусних, простудних інфекцій верхніх дихальних шляхів, а також внаслідок переходу інфекції з коренів занедбаних хворих зубів.

Діагностуванню т.зв. гаймориту дуже допомогло винайдення «ікс-променів». І тут не обійшлося без того, щоби спритніший скористався винаходом. Великий українець – професор Іван Пулюй, родом зі села Гримайлів на Тернопільщині вперше виконав знімок кісток руки з їх допомогою 1889 року, але, як справжній слов’янин, не виступив зі своїм винаходом публічно, не опублікував звіту про свої досягнення. Ще не час, мовляв…А 1895 року спритний німецький фізик Конрад Рентґен опублікував «рентґен-знімок» кісток руки, як власне досягнення.

Вслід за цим постало питання лікування. Бо ж практика підтвердила правило, що його поголосив батько медицини Гіппократ: «Ubi pus, ibi incisio!»¹ І справді, емпієма² «печери Гаймора», особливо – за утрудненого витікання через природний отвір, а це могло статися напр.. внаслідок набряку м’яких тканин, здатна призвести до того, що гній знаходив місце найменшого опору – «locus minoris resistentiae», скажімо, стінку очниці, що відмежовує «печеру» від ока, і руйнував її. От тоді – біда – нагноєння клітковини, що оточує око і, часто-густо, сліпота.

Дехто з лікарів намагався проколоти порожнину ззовні, або через ямку після видалення причинного зуба. Це призводило до утворення стійких гнійних нориць.

«Стривайте,-подумав професор Мікуліч,-є значно простіший шлях!» Досліджуючи черепи в анатомічному музеї він зауважив, що, маніпулюючи інструментами в нижній частині носа – нижньому носовому ході, можна, без значних зусиль, проколоти стінку «печери Гаймора». Отже, вирішив Професор,, доцільно скористатися цим шляхом, щоби виконати вимогу Гіппократа – спорожнити гнійну порожнину, а при потребі – наладнати стійке сполучення з носом, якщо природне – закрите.

1887 року в «Лангенбеківському Архіві клінічної хірургії» з’являється стаття: «До питання лікування емпієм порожнини Гаймора». Мікуліч, як завжди, відповідальний і методичний. Він віддає належну шану своїм попередникам, зупиняється на хірургічному доступі шляхом трепанації передньої стінки «печери» в т.зв. «собачій ямці»³. Але найважливішим моментом операції, що забезпечує її ефективність, є, на думку Мікуліча, утворення широкого сполучення з носом через нижній носовий хід – антростоми.

І знову – незаслужені лаври пожинають панове Калдвел (G.F. Caldwell) і Люк (H. Luc). Перший з них описав цю операцію через шість, а другий – через 10 років після Мікуліча.

В наш час хірургічне лікування приносових пазух багато в чому змінилося. На чільні позиції висунулися мікрохірургічні внутрішньоносові методики, контрольовані оптичними приладами – ендоскопами і спрямовані на відновлення природного сполучення порожнини з носом. Це – коли справно працюють війки миготливого епітелію⁴., виносячи з пазухи весь «непотріб». Власне про це йшлося на одному з конгресів оториноларингологів Польщі в Познані, у якому брали участь й німецькі вчені. «Бувають випадки, коли, внаслідок природжених дефектів розвитку чи хвороб (муковісцидоз, пухлини), слизо-війковий транспорт не працює. Тоді, підсумував німецький професор,-залишається хіба що операція Калдвел-Люка, яка забезпечить пасивне витікання виділень назовні.»

Я виступив в дискусії і відзначив poль професора Мікуліча в розробці цієї операції. А при цьому зазначив, що Йоган Мікуліч-Радецький належить чотирьом народам, чотирьом країнам: Україні, де він народився і отримав середню освіту, Польщі, з якої походять його предки по лінії батька і Німеччині, в якій тривалий працював. А ще й Австрії, де отримав вищу медичну освіту і первинний хірургічний вишкіл.

1 - «Ubi pus, ibi incisio!» (лат.) – Де гній, там розріз!

2 –емпієма – скупчення гною в порожнині.

3 – «собача ямка» - найтонша ділянка передньої стінки верхньощелепової пазухи (печери Гаймора), розташована навпроти зуба-ікла, за старою термінологією – «собачого зуба».

4-миготливий епітелій – покривна тканина, що вистилає порожнину носа і

приносових пазух. Вона вкрита рухомими війками та шаром слизу і, за нормальних умов, забезпечує видалення дрібних сторонніх тіл, що потрапили з вдихуваним повітрям – слизовійкове очищення.

13. Зустріч зі Старим Заповітом

Мікуліч міг бути строго офіційним і по-військовому вимогливим щодо своїх співробітників. Але що стосується хворих… До них професор завжди відносився, як близький друг, приятель, готовий допомогти, часто-густо безоплатно, навіть оплачуючи їхні витрати. Це стосувалося, в першу чергу, убогих і нужденних, передусім – містечкових євреїв, їхніх дітей, здебільшого хворих на рахіт, туберкульоз та інші соціальні хвороби, як би ми їх нині назвали.

Важко осягнути до кінця цю любов з боку бідних юдеїв, яка інколи доходила до обожнювання. Йому цілували руки, або бодай краєчок його одежі. Вважали, що навіть дотик славного професора зцілює. Мікуліча вважали за «свого» і, навіть, десь там, у глибині душі, живили підозру, що у «перфесора» є…ну, бодай дрібочка крові «обраного народу». Мовою «їдиш», видозміненою німецькою, що нею користувалися євреї тогочасної Австрії, Німеччини і Росії, володів досконало.

Описано випадки, коли галаслива юдейська громада з рабином на чолі і звитком Тори на руках, відпроваджувала Мікуліча до потягу, а тоді дехто з них займав місця у вагоні, щоби проїхати з улюбленим лікарем декілька станцій.

Щось подібного мені довелося чути про мого першого лікаря Модеста Левицького. Як і Мікуліча, його боготворили бідні юдеї; подорожуючи, він мусив надовго зупинятися в єврейських містечках, щоби проконсультувати хворих, надати їм посильну допомогу.

Що стосується професора Мікуліча, то євреї частенько повторювали такі слова: “Erst kommt der liebe Herrgott und dann Herr Perfesser Mikulicz.”¹

В. Кожушек наводить цікавий і кумедний випадок. Єврей з Росії, вочевидь заможний, прибув на консультацію до професора Мікуліча у Бреславі, де й найняв собі перекладача – грамотного єврея з популярним прізвищем Кон. Як лиш вони перейшли поріг кабінету, спостережливий професор зауважив на обличчі пацієнта якісь хворобливі зміни. “Nu,was hat man fier e Schlamassel in Poniem?”² Обличчя хворого осяяла щаслива усмішка і він звернувся до перекладача: “Cohn! De därfst gehn ze Haus, der Herr Perfesser versteht daitsch!“³

Мало правдоподібним видається розповсюджене в переказах і деяких джерелах висловлювання професора Мікуліча: “Bei hohen Preisen nehme ich das scharfe Messer, bei niedrigen Preisen das stumpfe Messer.”⁴

Що б там не говорили і не писали, не пасує цей вислів до образу лікаря-гуманіста, що навіть у приватній клініці оперував убогих безоплатною.

Звичайно ж, заможніші платили високі гонорари, для них не існувало жодних пільг. Про зустріч з особливо поважною «VIP-персоною» того часу розповідає Waldemar Kozuschek, опираючись на спогади сучасників Мікуліча.

Він увійшов до кабінету професора маєстатично, наче персонаж зі Старого Заповіту, оточений «прибічною гвардією» правовірних юдеїв. Борода, що їй міг би позаздрити сам прабатько Авраам, орлиний ніс, мудрі очі людини, що багато що бачила у своєму житті і здивувати її чимось уже неможливо. Його думки вочевидь літали десь далеко поза межами земних клопотів та повсякденних турбот. Шановному пацієнтові приділено окрему кімнату, де, разом з ним, постійно перебувало щонайменше двоє піклувальників. Земляк. Бо ж Садагора чи Садаґура це маленьке єврейське містечко – «штетл» поблизу Чернівець. А проте – з власним гербом – зелені гори і три геральдичні троянди. Десь-колись у молоді роки він побував у цьому містечку, де серед населення переважали євреї. Щоправда були ще українці, хоча – в меншості і зовсім мало поляків та декілька румунських родин. Заболочені вулиці зі смердючими стічними канавами, ринкова площа, оточена маленькими крамничками з ослизлими льодяниками, маринованими оселедцями в слоїках та сирками-кварґлями. на вітринах. Перекупка - єврейка на розі продає специфічне печиво – солоні прецлі. Бородаті купці у довгих капотах гріються до сонця, сидячи на табуретках і чемно вітають кожного перехожого, вбачаючи у ньому потенційного покупця.

Безпомилково вгадують, якою мовою заговорити до клієнта: «А може шановний пан радца (або доктор, або маґістер чи меценас) взяли би ту матерію на убрання. То є цимес, англійське сукно…Ну-у! Хіба я кажу за гроші? Я почекаю!»

Садагора – буквальний переклад з німецької. Генерал Gartenberg походив з Данії, був двораком короля Саксонії, а згодом керував монетним двором у польського короля. За масштабні махінації з цінними металами генерала засуджено до страти, але йому вдалося втекти і осісти в цій місцевості. 1771-1774 років в Садагорі діяв російський монетний двір.

Десь в середині ХІХ століття в Садагорі, поруч з резиденцією Фрідманів, діяла підпільна друкарня фальшивих імперських асигнацій. Чи були у цій справі замішані Садагорські євреї? Хто зна?! Так воно чи інак, а проте пильна австрійська жандармерія заарештувала усіх місцевих єврейських старійшин з рабином на чолі. Слідчий, що провадив справу, кар’єрист і службист, виявився непідкупним. А проте вдалося підкупити австрійського райхсміністра у Відні і той підвищив ретельного слідчого суддю по службі – перевів його на посаду до Львова.

Лише дві презентабельні будівлі були в Садагорі – синагога в псевдомавританському стилі і палац садагорськиої династії рабинів Фрідманів. А в ній – наймудріший і найосвіченіший Ребе – славний на увесь юдейський світ – святець, що напряму розмовляє з Єговою, мудрець і провидець. Звичайно, це вже не той «вундерребе Ружинський» Ізраель Фрідман. Той, славний на увесь юдейський світ, богомільний і благочестивий хасид народився в Погребищі на Поділлі, прославився вже на початку духовної кар’єри в Ружині біля Сквири. 1838 року сталося вбивство двох євреїв-донощиків царської охранки. І, хоча ребе Ізраель ніби то не мав до цього стосунку, йому довелося емігрувати до Австрії, до Ґартенберґу чи Садагори, містечка, що стало «єврейським Ватиканом». Через Дністер його переносив на спині контрабандист, також юдей. Зупинився посередині Дністра і став вимагати від ребе гарантованого місця в раю. Славного цадика обурив такий шантаж, але, коли носій пригрозив, що в разі відмови повернеться і здасть його російській поліції, рабин пообіцяв…До того славного ребе приїздили здалека – по мудру пораду чи справедливий розсуд.

Цей ребе також знав собі ціну і не знижувався до побутового рівня. Звичайно ж, йому не пристало провадити розмови про справи повсякденні, приземлені, бо ж не годиться особі, наближеній до самого Єгови, давати відповіді на буденні запитання.

Отож, коли одного ранку професор запитав пацієнта, чи у нього був стілець, ребе покликав свого прислужника і доручив йому дати відповідь: «Мойше, скажи їм!»

Професор Мікуліч, поза всякими сумнівами, був «своїм». Він умів розмовляти соковитим буковинським варіантом мови «їдиш». В уже згаданій монографії наводяться спогади близького співробітника Мікуліча Ґ. Крафта про те, як професор обстежував пацієнтів-євреїв. Щоби добитися глибокого дихання при вислуховуванні легень, Мікуліч наказував: «Zieht ab den Oatem in siek und von siek wie e gewehniglicher Mensch!»⁵. А коли хотів добитися глибокого вдиху, казав: «Gebt a Seufz!»⁶.

Постає питання: кого ж більше шанували буковинські євреї – професора Мікуліча чи садагорського Вундерребе? І не буде, мабуть, помилки, коли відповідь звучатиме – професора Мікуліча, якого вони вважали наступним після Бога. Либонь так!

1. (їдиш) – «Передусім – милий Господь Бог, а за ним – професор Мікуліч.

2. (їдиш) – «Ну, що ж це за хвороба на обличчі?»

3. (їдиш) – Коне, можеш іти додому, пан професор розуміє по німецьки (євреї вважали їдиш за німецьку мову).

4. (їдиш) «За високого гонорару я оперуватиму гострим ножем, за низького – тупим».

5. (їдиш) – Тягніть повітря до себе і від себе, як звичайна людина.

6. (їдиш) – Зробіть зітхання.

14. Штурм…грудної клітки

Грудна клітка ще на початку ХХ століття вважалася для хірургів забороненою зоною – табу. Розкриття плевральної порожнини незмірно призводило до пневмотораксу, легеня спадалася і вилучалася з акту дихання. Це – якщо розкрито одну плевральну порожнину…А якщо обидві? Смерть від задушення, від неможливості вдихнути повітря.

Нині справа вирішується примусовим нагнітанням у легені повітря чи кисню – через трубку, уведену до трахеї і герметизовану роздувною манжетою. Але на початку буремного ХХ століття до цього було ще далеко. Потрібно було навчитися викликати розслаблення – релаксацію м’язів. Про використання отрути кураре та курареподібних речовин можна було прочитати хіба що у повістях чи подорожніх нотатках сміливих мандрівників про південноамериканських індіанців та їхні отруєні стріли, здатні паралізувати жертву, припиняючи акт дихання. Зрештою, цей шлях здавався тоді не перспективним.

Двоє французів Tuffier i Hallion сконструювали, щоправда, щось на зразок шолому водолаза і, хоч ідея була наче й перспективною, потерпіли фіаско.

То може, навпаки, слід оперувати в приміщенні, у якому тиск повітря нижчий за атмосферний, десь такий, як у плевральній порожнині? Потрібні експерименти на тваринах, багато експериментів. Звісно, у Мікуліча не вистачить часу на експерименти, він жахливо зайнятий і через те систематично кудись запізнюється. Його чекають в клініці: годину, півтори, переминаючись з ноги на ногу. На вокзал він мчить на фіакрі галопом, за що часто-густо платить високі штрафи. Пацієнти, замість оголошеного часу консультацій від 15³⁰ до 16³⁰, просиджують крісла в почекальні до пізнього вечора. Ото як би знайти молодого ентузіаста-інженера і лікаря в одній особі. Здавалося б – «marzenie sciętej głowy»¹. З’ясувалося – ні! Ото ж власне того часу професорові потрапила до рук стаття молодого асистента, моабітської хірургічної клініки в Берліні Фердинанда Зауербруха (Ferdinand Sauerbruch, 1875-1951). Цей самовпевнений, аж до зухвалості, молодий лікар мав, окрім медичної, ще й фізичну, щоправда не закінчену, освіту і, попри те, неабиякі технічні, винахідницькі здібності. Мав ще одну перевагу, якою не можна було нехтувати – багатого дядечка, що спонсорував небожеві винаходи. Запаморочливий кар’єрний ріст молодого вченого - хірурга був того часу на вустах усього медичного світу. Тож Мікуліч запропонував йому місце безоплатного асистента – волюнтарія, а Зауербрух цю пропозицію прийняв.

Мікуліч саме готувався до чергового сміливого, а проте всебічно обдуманого вторгнення до порожнини грудної клітки. Конкретною метою були операції на стравоході. Тож поставив молодому Фердинандові одне-єдине завдання: уникнути колапсу легень при розкритті грудної клітки. Перша серія експериментів в камерах підвищеного тиску, навіть з попереднім накладанням трахеостоми², не дала очікуваних результатів. Тварини гинули одна за одною. Тоді Фердинанд обрав інший шлях.

Великий скляний циліндр мав з одного боку отвір зі щільною гумовою манжетою для голови пса, а з протилежного – для нижньої, чи то б пак задньої частини тулуба. І цей отвір був старанно герметизований. А ще передбачено два, знову ж таки – герметизовні, отвори для рук хірурга. В циліндрі створювався тиск в 10 міліметрів ртутного стовпчика з позначкою «мінус». Експериментальним тваринам розкривали грудну клітку – колапс легень не виникав. Низка вдалих операцій під від’ємним тиском так окрилила експериментатора, що в грудні 1904 року він запросив шефа, а з ним – ще декількох хірургів, серед них – і гостей із-за кордону на показову операцію.

Напевне, вам знайома така ситуація: ви виконуєте якусь чинність, яку вже твердо засвоїли і відпрацювали, ну, скажімо, спускаєтесь на лижах з гірки, з якої з’їздили десятки разів, але цього разу за вами хтось сторонній спостерігає, тож ви конче впадете… «Синдром інспекції». Щось подібне трапилося і того разу. Нещасного собаку ввели у наркоз, ви помпували з циліндра повітря до тиску -10 мм ртуті. Розріз, ще розріз…Зі свистом вривається повітря, бо десь порушилася герметичність. Колапс легень і…тварина гине.

Співробітники ще ніколи не бачили професора в такому нападі люті: Його погляд метав іскри, а обличчя почервоніло, як буряк.

“Gott im Himmel! Keine Stunde mehr bleiben Sie in meiner Klinik! Sie sind schamlos! Ein nichtswürdiger, schlampiger, verstandnisloser Ignorant sind Sie!³“

Співробітники і гості один за одним дискретно залишили лабораторію.

А Зауербрух не залишився боржником і не покинув «поля битви» без контрнаступу. Що він сказав професорові, того вже ніхто не чув. Факт, що пан таємний радник передчасно залишив клініку і наступного дня не вийшов до праці. Фердинанд Зауербрух знав собі ціну. Він влаштував в одній із лікарень дослідну лабораторію і експериментував далі. Друзі та співробітники неодноразово вмовляли його піти до професора, вибачитися, але де там...Впертюх Фердинанд нізащо не погодився б першим подати руку старшому за себе вчителеві. А вчитель, людини поважна і стримана, напевне, докоряв собі, що так необачно зірвався. Можливо, різниця в музичних уподобаннях Учителя і Учня якоюсь мірою відбивала їх характери. Піаніст Мікуліч і трубач Зауербрух...В дитинстві добрий дідусь подарував Фердинандові скрипку. Але скрипкова музика аж ніяк не пасувала до вдачі внука. Врешті він таки виміняв скрипку на якусь, модну того часу, гру. Тоді впертий щодо музичної едукації онука дідо подарував йому трубу. Оце було якраз те, що відповідало вдачі Фердинанда. В своїх спогадах Зауербрух згадує, як то він, після вдалої доповіді на конгресі хірургів в Берліні, пішов до ресторану, щоби відзначити свій успіх. Грав оркестр і Фердинанда неприємно вразило слабеньке виконання партії труби. Капельмейстер пояснив, що штатний трубач захворів, а цей, вибачте на слові, партач його заступає. Після декількох келихів вина Зауербрух всівся на стілець трубача-невдахи. Грали в’язанку мелодій з «Вільгельма Теля» Россіні. Всі свої емоції, переживання Зауербрух вклав у фінал – марш переможців. Вражений диригент навіть запропонував гостеві постійну посаду трубача ресторанного оркестру.

Отож Мікуліч першим попросив вибачення у свого учня, запропонував все забути і продовжити співпрацю. Він навіть фінансував побудову великої камери, площею 1,5 на 1,0 і 1,3 метра заввишки. В цій камері вони вдвох, спливаючи потом і глухнучи від перепадів тиску, прооперували майже 80 тварин. Проводили операції висічення частини стравоходу, розкриття порожнини перикарду. А напровесні 1904 року збудовано операційну камеру зниженого тиску для людей об’ємом в 14 кубічних метрів. На Конгресі хірургів у квітні 1904 року Йоган фон Мікуліч, опираючись на експериментальні операції Зауербруха в камері зниженого тиску, робить сміливі заявки на майбутнє. Професор вже вважає за можливе перенести в клініку розроблені методики:

-резекцію стравоходу та зшивання його кінця з переміщеним до грудної клітки шлунком,

-інтеркостальну, тобто міжреберну торакотомію, як стандартний доступ до грудної клітки.

Він наважується навіть на «нахабство» пропонувати хірургічну корекцію органічних вад серця, зокрема стенозу (звуження) мітрального клапана спеціальним інструментом власної конструкції, уведеним до порожнини серця.

Проте з’являються й інші претенденти, ніби-то розробники операцій на органах грудної клітки. Розгортається дискусія поміж Л. Бравером і В.Петерсеном з Гайдельбергу з одної сторони і Ф. Зауербрухом з Бреславської клініки – з іншої. Клініка Мікуліча штурмує висоти торакальної хірургії А проте…

Перша операція в камері зниженого тиску, яку виконує професор Мікуліч при асистенції Віктора Каутша в березні 1904 року закінчується смертю 38-річної пацієнтки на операційному столі. Камеру розбирають буквально до гвинтика, але не знаходять бодай маленького конструкційного недоліку. Впроваджують удосконалення, що повинні забезпечити найвищий рівень безпеки пацієнта.

Тяжка то була праця в камері, виснажлива. Вона вимагала від хірургів величезної затрати сил і здоров’я. Коли за хірургом і асистентом зачинялися герметичні двері, що нагадували люк підводного човна, вони залишалися наодинці з пацієнтом. Поповнити набір інструментів було вже неможливо, тож усі несподіванки потрібно було передбачити заздалегідь. В камері панувала тропічна спека, хірурги спливали потом, їм закладало вуха, а при розгерметизації поставала небезпека розриву барабанних перетинок.

Згодом камеру - «душогубку» замінив апарат для штучного дихання, конструкції Макса Тіґеля (Max Tiegel). Бреслав став світовим центром торакальної хірургії. Слава Мікуліча зростає. Але в його черевній порожнині підступно розвивається тяжка хвороба – пухлина. Саме та, боротьбі з якою професор присвятив значну частину свого працьовитого життя.

Фердинанд Зауербрух захистив свою габілітаційну працю яка, на сучасниі мірки, відповідає докторській дисертації за декілька днів перед смертю професора Мікуліча. Це було експериментальне дослідження щодо хірургії грудної частини стравоходу. 1911 року його обрано завідувачем хірургічної кафедри в Цюріху. Від 1918 року Зауербрух керував клінікою і кафедрою в Мюнхені, а від 1927 – в Берліні, де, при хірургічній клініці шпиталю Шаріте, створив унікальний науково-дослідний центр світової слави. 1950 року, на першому повоєнному Конгресі Німецького хірургічного Товариства у Франкфурті, професор Фердинанд Зауербрух виголосив промову, присвячену 100-річчю від дня народження його вчителя, професора Йогана Мікуліча-Радецького. Це була його остання доповідь. Року Божого 1951 року визначного хірурга-експериментатора відпровадили в останню дорогу.

1- marzenie sciętej głowy (пол.) – буквально – «мрія відрізаної голови», нездійсненна мрія.

2-трахеостома – отвір в трахеї, що з’єднує її безпосередньо з зовнішнім середовищем.

3–-(нім.) Боже на небі! Ні години більше ви не залишитеся в моїй клініці. Ви – людина без сорому! Ви – негідний, недбайливий, нетямущий нікчема!

15. Коли лікар стає пацієнтом

Лікар на лікарняному ліжку…на прийомі у колеги. Ситуація незвична, а проте цілком реальна.

За логікою речей лікар повинен був би сам собі встановити хоча б попередній діагноз, передбачити перебіг хвороби. За тою ж таки логікою він повинен би вчасно звернути увагу на найперші ознаки хвороби і піддатися необхідним дослідженням.

Але ж здебільшого все відбувається поза межами будь-якої логіки. Хворий лікар, за нечисленними винятками, стає звичайним пацієнтом, страждальцем, бо ж «patientio» це і є страждання, терпіння.

Мій учитель розповів якось повчальну, з деонтологічного погляду, історію. Досвідчений лікар, професор медицини, затятий багаторічний курець, захворів на рак легень. Як це часто буває, розцінив свій кашель, як наслідок хронічного бронхіту курця, а схуднення поклав на карб похилого віку, коли то дехто стає опасистим понад усяку міру, а інший, навпаки, «всихається». Тож діагноз встановлено пізно і про радикальне лікування вже не йшлося. Лікуючий лікар, до речі – колега хворого зі студій, вдався до «спасенної» брехні. Як кажуть, «нагородив сім бочок арештантів» про бронхіт з бронхоектазами, призначив паліативне лікування.

Недужий упродовж розмови дивився прямо у вічі колезі, сподіваючись вловити замасковану правду. Нарешті вирішив удатися до хитрощів, до своєрідного підступу:

-«А скажи, друже, курити мені можна?» Розрахунок був такий: якщо колега скаже «Кури, кури!», значить все, надій немає, бо ж для чого забороняти безнадійно хворому цю, одну з іще доступних приємностей. Колега виявився непоганим психологом, тож відповів: «Можу тобі дозволити три цигарки на день, не більше!» Пацієнт зробив з цього висновок, що, якщо є сенс обмежувати шкідливу звичку, значить – ще не втрачено надію на одужання. Він ділив три цигарки навпіл і склав графік їх викурювання, якого скрупульозно дотримувався. Настрій покращав, а навіть трохи зменшився кашель, що вселяло в недужого оптимізм…аж до останніх днів.

Йоган Мікуліч був надзвичайно спостережливою людиною, досконало знав симптоматику раку шлунка, до того ж – віртуозно володів пальпацією, промацуючи своїми чутливими пальцями найнезначніші зміни. Окрім того, на світанку ХХ століття в Бреславській хірургічній клініці вже застосовували рентгендіагностику.

Можливо, професор втратив чуйність, а ті чи інші ознаки заавансованого новотворового процесу поклав на карб втоми. Хоча п’ятдесят з чимось років, це ще далеко не старість, він уже не почував себе так впевнено, як колись. Тож у подорож на іншу півкулю він узяв зі собою старшу доньку Гільду. На морі, як то на морі, часом його легенько нудило, та й апетит не дописував… А проте пацієнт, навіть якщо він досвідчений лікар, схильний тлумачити такі симптоми чим завгодно, тільки не раком. Тим більше, що морська хвороба зіпсувала приємність подорожі не лише йому.

А потім – шалений американський ритм, у який, наче у вир, втягнуто славного професора-візитера. Лекції в двадцятьох хірургічних центрах США, показові операції в клініці братів Мейо, нагородження докторатом honoris causa в Філадельфійському університеті. Життя на колесах, у вагоні-салоні. Лікуючий лікар Мікуліча згодом назве цю подорож тріумфальним походом німецької науки («Ein Triumphzug für die deutsche Wissenschaft»).

А проте, 1904 року професор Мікуліч, на цей раз в товаристві дружини, подорожує до Англії, де в Товаристві Кавендіша виголошує лекцію щодо дослідів імунізації проти хірургічної інфекції при порожнинних операціях. Університет в Ґлазґо надає йому титул доктора honoris causa. Цього часу Бреславська хірургічна клініка стає світовою школою хірургії.

Наступна подорож, що її проектує Мікуліч – до Японії. Адже серед його учнів є і японці. Але хвороба невпинно прогресує і якогось дня вранці професор сам докладно промацує ділянку шлунка. Результати невтішні – його чутливі пучки намацують в надчеревній ділянці щільну пухлину. Та й печінка, збільшена і з нерівними краями, аж ніяк не вселяє оптимізму.

Чи й справді Мікуліч не знав діагнозу, або не хотів його знати? Спогади Фердинанда Зауербруха спростовують цю думку. Одного вечора, сидячи в лабораторії, він відчув на плечі руку шефа. «Підійдіть, колего, до мікроскопа і перегляньте препарат!» Він уважно оглянув препарат і підняв голову з-над мікроскопа: «Це- ракова тканина, професоре...» Лише наступні слова професора з’ясували, чий це препарат. Він потиснув Зауербрухові руку і сказав: «Отже ви тієї ж думки, що й я. Айзельберг хоче мене впевнити, що хвороба моя благенька.. А вам, дорогий колего, даю щиру пораду. Коли станете самостійним, ніколи так не чиніть. Бо ж лікар повинен завжди казати правду, він не має права брехати, щоби потішити пацієнта. Я сам дотримуюся цього принципу і так вчу студентів.

Від того часу професор неохоче залишався увечері сам. Якось він довго в ніч затягнув розмову з учнем. «Посидьте ще,-просив він,-бо ж мені залишилося жити два тижні.» А потім попросив скласти про нього посмертну згадку. І в останні дні життя старанно, прискіпливо редагував її. Коли професор захворів, припинилися багатолюдні прийняття в його салонах. Значно рідше доносилися з вітальні звуки фортепіано. Інколи, посеред ночі, професор прямував до бібліотеки, де висів портрет молодої актриси - майбутньої пані Мікуліч і довго стояв перед ним.

Але хворих професор приймав до останніх днів життя – вдень і пізно увечері – до пізньої ночі. Інколи аж на світанку, коли за останнім хворим зачинялися вхідні двері, він сідав за концертне фортепіано і грав, здебільшого Шопена. Десь біля четвертої - п’ятої ранку відходив до спальні.

Наступний спогад Фердинанда Зауербруха настільки романтичний, що аж мало правдоподібний. Котрогось дня у грудні 1904 року професор Мікуліч виїхав до Лодзі і доручив Зауербрухові наступного вечора , разом з панею Мікуліч, зустріти його на вокзалі. І не абияк, а каретою, що в неї запряжено пару сивих коней. Таке ж прохання переказав і дружині: прибути на вокзал пунктуально, конче у вечірній сукні і найкращому хутрі, разом з доцентом Зауербрухом, зодягненим у фрак і циліндр. Вони поїхали до найбільш фешенебельного ресторану, де їх, у окремому кабінеті, чекала вечеря на трьох. Вишукані квіти, найкращі кришталі й порцеляни, золоте і срібне накриття. Подали кав’яр на льоді і шампанське. І професор промовив, що сьогодні, мовляв, їхнє срібне весілля, тож він вирішив відзначити його. «Але ж ні,- заперечила дружина,- це буде щойно через рік.» Професор промовчав і вручив їй подарунок – золотий годинник, оздоблений дорогоцінним камінням. Саме такий годинник дружина загубила в перші дні після шлюбу.

А згодом додав: «До цієї дати наступного року я не доживу. Це – остання річниця нашого шлюбу.»

У Мікуліча вистачає мужності не переривати звичну діяльність. Він в усталений регламентом час з’являється в клініці, приймає рапорти, читає лекції, оперує. В листопаді 1904 року їде на консультацію до високопоставленого пацієнта в Москву..Лише по Різдві 1904 року, перед самим новим 1905 роком просить консультації у свого друга Бернгарда Навнина (Naunyn), що практикує в Баден-Бадені. Той довго і старанно обстежує професора, а потім, намагаючись не дивитися йому прямо у вічі, резюмує: «Lieber Kollege, es besteht Notwendigkeit einer Probelaparotomie.»¹ А далі заспокоює, мовляв, це може виявитися запальним процесом, зарубцьованою виразкою, так, що все може закінчитися лише великим переляком. Але Мікуліч не вірить. Твердо і однозачно вирішує покласти край непевності.

Першого січня 1905 року Мікуліч запрошує до себе лікарську еліту клініки, серед інших – і зятя Аншітца. При розмові присутня дружина. Яскраво сяють кришталеві канделябри, іскриться в келихах вино. По вечері професор звертається до дружини: «Я дуже хворий, моя дорога, У мене рак, зрештою ти ж знаєш про це. Мушу піддатися операції,» А тоді, звертаючись до лікарів: «То хто ж із вас мене прооперує? Хто?» Всі замовкли. Тоді Мікуліч звернувся до зятя: «А я сподівався – ти згодишся!» - «Ні, не можу!» Тремтіння голосу Аншітца зраджувало, що він неабияк схвильований. –«Що ж, запрошу Айзельберга з Відня.» - підсумовує Мікуліч.

Змарнілий професор методично готується до операції. Він запрошує свого приятеля професора Антона фон Айзельберга з Відня. Напередодні пацієнт і хірург домовляються про обсяг операції, обговорюють її можливі варіанти і межі.

Професор Айзельберг рішуче відкинув намагання бодай компенсувати кошти подорожі, не кажучи вже про гонорар.

Ефірний наркоз забезпечує асистент Мікуліча доктор Віктор Мертенс. Операційних асистентів доктор Айзельберг привіз зі собою з Відня. Мікуліч не помилився, хоча значно запізнився з діагнозом. Велика пухлина охопила шлунок, хоча, на диво, не захопила ділянки воротаря, отже ґастроентеростомії² вдалося уникнути.

Присутні на операції зяті Вальтер Кауш і Віллі Аншіц (Anschütz) намагалися вмовити хірурга бодай зробити спробу радикально видалити пухлину. Проте Айзельберг добре розумів, що пухлина іноперабільна, тому рішуче заявив: “Dass ginge gegen meine Vorabredung mit Mikulicz, der darum bat, so radikal wie möglich zu operieren, jedoch nichts Aussichtsloses zu wagen”³.

Мікулічеві пяснили щось про задавнений запальний процес в підшлунковій залозі. Професор навдивовижу швидко одужував, якщо мати на увазі саме одужання після операції. І дозволив собі річ досі нечувану, тритижневий відпочинок в Абації (Abbazia).

Коли професор знову з’явився на кафедрі лекційної авдиторії, всі студенти, наче на команду, встали і довго аплодували стоячи. Власне в тій лекції професор Мікуліч особливо наголосив:

«Liebe Kollegen, die grösste und edelste Aufgabe eines Arztes ist es, аuch dann dem Kranken zu helfen, wenn jede chirurgische Hilfe zu spät kommt, оder aus anderen Gründen unmöglich ist.»⁴

Напровесні 1905 року професор Мікуліч ще прочитав курс лекцій для військових лікарів. В березні прооперував останнього хворого. Це була ампутація стегна. Потім виїхав на канікули до Канн і Мерано. Навіть в часі відпустки допізна засиджувався за коректурою наукових праць своїх учнів і друзів, що їх привіз зі собою, і своєчасно повернув колегам старанно відредаговані рукописи.

Він таки усвідомлював свою ситуацію. Вмирав при повній свідомості. За декілька днів перед смертю написав прощального листа своєму другові Антонові фон Айзельбергу. Лист закінчувався такими словами:

«Ich scheide ohne Groll und mit Befriedigung aus dem Leben. Ich habe gearbeitet, was ich konnte und dabei viel Anerkennung gefunden und war glücklich.»⁵

Зауважмо, що помирала людина в розквіті творчих сил, заледве 55-річна, що для науковця аж ніяк не вважається похилим віком. Йоган фон Мікуліч-Радецький помер 14 червня 1905 року в своєму приватному будинку при Ауенштрасе, 8. Нині це – вулиця Мікуліча-Радецького. Будинок Мікулічів зруйновано 1945 року.

На прохання членів родини, патологоанатомічний розтин обмежено оперованою ділянкою. Виявлено велику пухлину, що охоплювала малу кривизну і задню стінку шлунка, з великою виразкою в центрі, проростання в підшлункову залозу і множинні метастази в лімфатичні вузли черевної порожнини.

Некрологи, посмертні згадки і статті вмістили всі солідні періодичні видання світу. Не було винятком і львівське «Діло», де зашифрований криптонімом автор намагався будь-що доказати «руське походження» Івана Мікуліча та його батька Андрія.

Автор, замаскований криптонімом, писав (особливості правопису збережено):

Дня 14 червня умер в Вроцлаві тайний совітник проф. університету доктор Іван Микулич Радецкий…

…Проф. Микулич Радецкий вів перед між усіма хірургами в Німеччині. Се єму признали усї німецкі професори, що зібралися перед двома роками на конгресі в Вроцлаві…

…Як хірург, проф. Микулич не мав рівні собі, яко чоловік був він щирий, приступний і дуже симпатичний…

…Проф. Іван Микулич Радецкий походив з руської родини. Дома говорив він за молоду по руски і батько єго був, коли не помиляюся, братчиком в брацтві греко-кат. Церкви в Чернівцях. Вихований як багато Русинів буковинських на німецькій культурі, і війшовши відтак цїлковито в научну працю, він став тим, що зве ся deutscher Gelehrter в найширшім значіню того слова. Се може бути честь для нас, як нації, що проф..М. збільшив своїм ґенієм славу німецкої, а не рускої науки. Та не покійника тут винуватити, але обставини серед яких ми живемо. Потїшимося хоть тим, що в нашому племени родять такі велитні, як покійний проф.М. Мусять они через обставини працювати на чужій ниві, але робота яку вони вносять в скарбницю загально людської культури, все ж останеть во віки роботою чоловіка нашого племени. Народ, що видає таких людний, народ живий. Прийде час, що Микуличі будуть учити на руских університетах. – Я.О.

В наш час не можливо знайти будь-яких підтверджень тезі про українське походження Великого Хірурга. Залишімо її на сумлінні автора.

Професора поховано в пурпуровій тозі і береті декана лікарського факультету на цвинтарі в Сьвєбодзіцах, поблизу його улюбленої вілли в місцевості Пелчніце.

Цікавою є історія посмертної маски професора Мікуліча. Через три роки після його смерті пані Генрієта подарувала цю маску, а ще рукописи професора і його портрет пензля маестро Лєвена (Löwen), одному з улюблених учнів Мікуліча, професорові хірургії з Японії Гаярі Міяке. Нині важко судити про мотивацію такого вчинку, особливо, якщо врахувати, що серед учнів професора було чимало німців, австрійців, поляків. Можливо, дружина не хотіла віддати ці реліквії ні полякам, до яких завжди відчувала нехіть і плекала її у своїх дітей, ані своїм землякам-німцям, які часто і не завжди доброзичливо підкреслювали слов’янське походження професора. Либонь власне слов’янське походження стало перешкодою на шляху до головування в Німецькому Товаристві Хірургів, якого він чекав до останніх місяців життя. Може це й дивно, проте на цьому званні йому залежало більше, аніж на наданні його родині прусського шляхетства. А може вона хотіла підкреслити належність цього визначного вченого світовій хірургії, світовій науці? Хто зна?

Так чи так, маска збереглася в часі світової війни і її передано у спадок синові професора Міяке, теж професорові хірургії Гіроші Міяке. Той виготовив з оригіналу ряд копій для японських хірургів, а оригінал відіслав 1976 року дипломатичною поштою внукові професора Мікуліча Феліксу Аншіцові, що з ним приятелював. В супровідному листі професор Міяке зазначив, що копії масок зберігаються в хірургічних клініках Японії «на згадку про прабатька нашої хірургії».

Одну з копій посмертних масок внучка професора Міяке особисто передала 2002 року тодішньому завідувачеві ІІ кафедри і клініки хірургії Медичної Академії у Вроцлаві професорові Богданові Лазаркевичу.

¹ (нім.) «Дорогий колего, виникла необхідність пробної лапаротомії (розкриття черевної порожнини).»

² (лат.) ґастроентеростомія – операція з’єднання шлунка з тонкою кишкою, коли воротар непрохідний, паліативна операція.

³(нім.) «Це б суперечило нашій домовленості з Мікулічем, адже він просив оперувати яко мога радикальніше, проте не зважуватися на безнадійне.»

⁴(нім.) «Дорогі Колеги! Найбільшим і найшляхетнішим завданням лікаря є допомагати хворому також і в тих випадках, коли на хірургічне лікування вже запізно, або коли воно неможливе з інших міркувань.»

⁵ (нім.) «Я відходжу без будь-якого відчуття кривди і задоволеним з життя. Я працював, скільки міг, зустрівся з визнанням і був щасливим.»

Життя після смерті

То що ж залишив після себе «німецький поляк» з Буковини? Які хірургічні проблеми вирішив, наскільки його ім’я відбите в епонімах? Отже:

Основні досягнення в хірургії

Активно впроваджував

антисептику та асептику,

Вперше застосував

при операціях шовкові рукавички (ґумові впровадив Halsted)

Був піонером :

• хірургічного лікування вòла (зобу, strumaе)
• хірургічного лікування кровоточивих виразок шлунка.

Виконав вперше

• операції на відкритій грудній клітці,
• операції в камері зниженого тиску

Вперше в світі

зашив перфоративну виразку шлунка

Впровадив :

• термін “кардіоспазм”
• у клінічну пратику ґастроскопію жорстким трубчастим ендоскопом з автономним освітленням

Керував :

• групою асистентів Теодора Більрота, яка розробляла на тваринах операцію резекції шлунка
• розробкою Фердинандом Зауербрухом камери зниженого тиску для торакальної хірургії

Розробив :

• власну методику резекції шлунка, поєднану з резекцією кардії і пластикою воротаря
• власну методику холецистостомії
• метод дилятації кардії пальцем через шлунок
• метод трансвагінального видалення матки
• методики місцевого знеболення
• методику операції при genu valgum
• операцію кістково-пластичної ампутації ступні
• принципи підготовки хворого до хірургічного

втручання

• протипокази до загального знечулення

Сконструював :

• низку хірургічних та ендоскопічних інструментів
• сколіометр для вимірювання кривизни хребта

Опублікував :

146 наукових праць

підручник з реабілітації (в співавторстві)

Досягнення в оториноларингології

та в суміжних ділянках клінічної медицини

👂 Вперше після Куссмауля і Мюллера розробив основи ендоскопії стравоходу та шлунку з застосуванням автономного освітлення (в європейських виданнях І.Мікуліча вважають “батьком ендоскопії”).

👂 Описав клінічну картину риносклероми.

👂 Описав пінясту клітину в склеромній ґранульомі.

👂 Вперше видалив (проштовхуванням до шлунка) стороннє тіло кардіальної частини стравоходу з використанням ендоскопа.

👂 Розробив методику лікування склероми ін’єкціями в інфільтрати настоянки йоду.

👂 Розробив методику дилятації стенозованої склеромними рубцями порожнини носа свинцевими бужами.

👂Здійснив дренування печери Гаймора накладанням риностоми при емпіємі пазухи.

👂Впровадив радикальну хірургію при раку піднебінного мигдалика.

👂Розробляв та удосконалював методики ринопластики.

Мікуліч в епонімах

КУТ Мікуліча - кут поміж діафізом і епіфізом стегнової

кістки

ОПЕРАЦІЯ Гайнеке - Мікуліча – пілоропластика

ОПЕРАЦІЯ Мікуліча (1) - резекція кивального м’язу

при кривошиї

ОПЕРАЦІЯ Мікуліча (2) - кістково-пластична

тарзектомія

ОПЕРАЦІЯ Мікуліча (3) – поетапна ентеректомія

ОПЕРАЦІЯ Мікуліча (4) – дилятація кардії пальцем

через шлунок

ПІНЯСТА КЛІТИНА Мікуліча – вакуолізована клітина,

характерна для склеромної ґранульоми

СИНДРОМ Мікуліча – збільшення слинних та слізних залоз при саркоїдозі, червоному вовчаку, туберкульозі та ін.хворобах

ТАМПОНАДА за Мікулічем – тампонада рани у вигляді марльового мішечка, наповненого марльовими кульками

ЗАТИСКАЧ Мікуліча – довгий зігнутий хірургічний

затискач з кремальєрою

ЗАКОН Мікуліча в анестезіології – при зниженні рівня гемоглобіну нижче за 30 % ризик загальної анестезії непомірно зростає

СКОЛІОМЕТР Мікуліча – прилад для вимірювання

кривизни хребта

ХВОРОБА Мікуліча (1) – збільшення слинних (привушних та підщелепових ) та слізних залоз через набряк їхньої лімфатичної тканини

ХВОРОБА Мікуліча (2) – локалізований фіброзний остит

ШОВ за Мікулічем – занурюючий безперервний шов при операціях на шлунково-кишковому тракті

МАСКА Мікуліча – різновид маски для наркозу.

МАЗЬ Мікуліча – мазь, що містить 1 г азотнокислого срібла, 10 г перуанського бальзаму і 100 г жовтого вазеліну.

ЙОГАН МІКУЛІЧ-РАДЕЦЬКИЙ

Основні дати

16 травня 1850 - народився в Чернівцях

1. - закінчив ґімназію в Чернівцях. Початок медичних студій у
2. Відні.

- по закінченні студій на медичному факультеті Віденського Університету розпочав працю в клініці Теодора Більрота

1. – описав пінясту клітину у хворих на склерому
2. -одружився з Генрієтою Пахер
3. - брав участь у першій операції резекції шлунка
4. – обраний за конкурсом керівником Краківської хірургічної клініки
5. - переїхав до Кеніґсберґу, де очолив хірургічну кафедру
6. - переїхав до Бресляу (нині - Вроцлав), де очолив хірургічну кафедру і збудував за власним проектом сучасну клініку
7. - подорожував по Америці, читав лекції в 20 клініках, проводив показові операції

1903 - перебував у Львові, консультував хворого

митрополита Андрея Шептицького, знайомився з громадським життям українців у Львові

1904 - здійснив наукову подорож до Англії

14 червня 1905 - помер від раку шлунка. Похований на цвинтарі в Сьвєбодзіцах.

1909 - відкрито меморіальну таблицю-барельєф пам’яті І. Мікуліча перед хірургічною клінікою в Бреславі (нині – Вроцлав).

Джерела

1.Абдуева Ф. Кем был Ян Микулич-Радецки: Врачебный читальный зал: http://www/medico/ru/journalclub/index.php?t=18/

2.Ганіткевич Я. Історія української медицини в датах та іменах.-НТШ.-Львів.-2004.-С.42, 46, 227-228.

3. Історична подорож до Чернівців. Независ. Сайт – евр. Черновцы// ww.saga.ua/43 articles-showarticle-2280.html

4. Іхельзон Є. Краеведение. Еврейские местечка Садгора и Вижница – украинский Казимеж //Українська правда.Блоги.-9 вересня 2011// blogs.pravda.com.ua/authors/ihelson/4a0a9f999d4f1/

5. Квасницький І. Буковина (історично-краєзнавчий нарис).-Чернівці.-2002/рукопис.-16 с.

6. Микулич-Радецький Іван/ Українські Лікарі.-т.2.-НТШ-Львів.-1996.-С.194.

7.Я.О. Проф. Іван Микулич-Радецкий/ Дїло.-1905.-ХХVI.-139.-С.3.

8.Creutzfeldt W.,Martini G.A.,Stohmeyer G. Johann von Mikulicz-Radecki/ Meilensteine der Gastroenterologie und Stoffwechselforschung.-Falk Foundation.-Freiburg.-1997.-S.70, 234-235.

9.Kozuschek W. Jan Mikulicz-Radecki 1850-1905 Współtwórca nowoczesnej chirurgii.-Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego.-Wrocław.-2003.-281 s.

10.Legutko J. Jan Mikulicz-Radecki(1850-1905)/ Albóm chirurgów polskich pod red. W.Rudowskiego I A.Śródki.- Ossolineum.-Wrocław, Warszawa, Kraków, Gdańsk, Łódź.-S.182-185.

11.Lund V. The Evolution of Surgery on the Maxillary Sinus for Chronic Rhinosinusitis Laryngoscope.-112.-112.-P.415-418.

12.Mikulicz-Radecki Jan/ Mała Encyklopedia Medycyny.-Państwowe Wydawnictwo Naukowe.-Warszawa.-1979.-S.677.

13. Mikulicz J. Zur operativen Behandlung des Empyems der Highmorshöhle// Langenbeck Arch. für klein. Chirurgie.-1887.-34.-S. 626-634.

14. muzejew.nxt.ru/Friz-Ukr.html

15.Sauerbruch F. Das war mein Leben/польський переклад – Takie było moje życie.-„Czytelnik“.-Warszawa-1976.-476 s.

16.Thorwald J. Stulecie chirurgów.-Wydawnictwo Literackie.-Kraków.-1980.-S. 124-175, 184, 208,214-221

17. Wronecki R. Jan Mikulicz-Radecki – wielki chirurg wrocławski/Zbliżenia Polska-Niemcy. Pismo Uniwersytetu Wrocławskiego i Uniwersytetu Opolskiegoю-№1.-1996.-S. 112-124.