Українські стежки Івана Микуліча
Олександр Кіцера
Українські стежки Івана Микулича
Хрестоматія з історії медицини та біоетики
Випуск 1
Українські стежки Івана Мікуліча
Документальна повість-есе
Львів – 2019
Пропонована читачеві документальна повість професора О.Кіцери присвячена пам’яті хірурга світової слави Йогана фон Мікуліча-Радецького, який народився в Чернівцях і працював в Австрії, Польщі, Німеччині. Прослідковуючи основні етапи формування і діяльності визначного хірурга, автор знайомить читача з його сучасниками, що відіграли важливу роль в становленні хірургії та суміжних дисциплін.
Працю адресовано, передусім, студентам медичних вишів, а також широкому загалу лікарів та всім, хто цікавиться історією медицини.
В кінці видання вміщено довідковий матеріал та основні джерела, на які спирався автор.
Декілька слів для початку
Ми зустрічаємося час від часу, тоді, коли випадає спокійний, вільний від турбот і тихий вечір, коли за стіною не галасує телевізор і всі світла погашені, окрім старого мосяжного світильника на моєму старосвітському б’юрку, заваленому книгами і старими пожовклими паперами, «шпаргалами», що не становлять жодної вартості для моїх домочадців. Лише в ті рідкі вечорові години, коли перебільшено гучно цокає старий настінний годинник, либонь старший за мене, я дозволяю собі подумки провадити розмову (сучасники сказали б - «віртуальну розмову») з великим Лікарем, Учителем хірургів і Музикантом.
«І дався тобі цей доктор Мікуліч! Ну, згода, визначний лікар, професор хірургії, Нехай там, народився на Буковині. Трохи поляк, трохи німець…Українські корені? Сумнівно! Знав українську мову, кажеш? Митрополита лікував? Ну то й що… що з того!?»
А таки справді! Що з того?
Я відкладаю окуляри і прикриваю повіками стомлені очі. І перед моїм «внутрішнім зором» проходять ті «чужинці», що назавжди зайняли місце в історії України – Руси. Ось повагом крокує молдаванин Петро Могила, гарцює на коні поляк Мрозовицький – Морозенко, що про нього співали кобзарі по всій Україні, повагом проходять напівюдей Пилип Орлик з першою Конституцією України під пахвою, чистокровний юдей - полковник полтавський Григорій Герцик, той вірний друг Івана Мазепи, що до кінця залишався з ним на вигнанні, татарин Філон Джелалій та ірландець Максим Кривоніс… Аси української авіації - осетини браття Канукови – Джан Булат та Хаз Булат, московит Федір Алєлюхін та німець Борис Губер, ґенерал УГА німець Антін Кравс. Теоретики українського націоналізму поляк з Волині В’ячеслав Липинський, «кацап» (так його прозивали) Дмитро Донцов, німець з Поділля, український поет і вояк Юрій Клен – Освальд Бурґгард, старшина Січового Стрілецтва Вільгельм Габсбурґ, він же Василь Вишиваний, потомок грецького тлумача – «заволоки» Михайло Драгоманов… А чи багато української крові нуртувало в жилах українського Шекспіра Лесі Українки, письменниць Ольги Кобилянської чи Наталєни Королевої! У чудового українського поета Мойсея Фішбейна! У блискучого журналіста Ґеорґія Ґонґадзе? Культуролога і публіциста Романа Корогодського? У неукраїнців, що гинули в лавах УПА за Україну… що підривалися в підземних шпитальках разом з пораненими повстанцями? У білорусів, вірмен, грузинів, євреїв, татар, що захищали честь України на Майдані Гідності і зараз захищають незалежність нашої Батьківщини на Донбасі?
Годі! Посуньтеся трохи , славні «неукраїнські українці»! Дайте належне місце ще й хірургові світової слави, що прийшов на Божий світ в Україні і на все життя полюбив цей край, його людей і його мову.
То ж прошу, Професоре, пане Таємний раднику! Вам вигідно в цьому старому фотелі?
Він невисокий на зріст, обличчя оточене акуратно підстриженою рудавою борідкою з ледь помітними срібними ниточками сивини. Підборіддя підпирають ріжки жорстко накрохмаленого комірця – Vatermörder’а1. Очі його в тіні. А проте я знаю – вони сіро-блакитні. Guten Abend, Herr Professor! А , зрештою, Ви досконало володієте українською. То ж – Доброго вечора!
- Vatermörder (нім.) – «батьковбивець», жартівлива назва високого жорсткого комірця.
1. Іванку!
Колеса дрібно туркотіли рівно викладеною бруківкою, фіакр ледь відчутно гойдався на м’яких ресорах. Дрібний дощик шарудів по шкіряній буді. З легкої напівдрімоти його вирвав дитячий голосок…
«Іва-анку!» - кричала дівчинка, очевидно – дівчинка, якщо брати до уваги тембр голосу. Професор стрепенувся і намагався віднайти поглядом крикуху. Проте голос доносився іззаду, десь з боку вулиці Городецької, а саме ззаду буда фіакра обмежувала поле зору. Іще раз почув він дівочий голосок: «Іва-а-а… Та крик дівчинки потонув у галасі, що його спричинив електричний трамвай – скреготі, дзвоні, тріскотінні електричних іскор, що снопами виривалися з-під дуги.
«Пся крев собача! – закляв вусатий візник фіакра в довгому плащі з пелериною та у високому капелюсі,- видумали, шляґ би їх гопнув, таке – во чудо. Як то було файно, коли їздив кінний трамвай: помаленьку, тихонько, по-панськи. А то-во чудо… Вісьта, вйо, кохасю, - звернувся до коня, бо той щось сповільнив крок. Видиш, пан спішит!»
Але професор не спішив. Він згадував. Саме так, Іванком, його називала одна-єдина людська істота – чорняве дівчатко з оченятами-вугликами. Вони купалися у Пруті, власне там, де річка підмиває порослий верболозами берег. Її звали Софійкою… так, так, саме Софійкою, це він достеменно пам’ятає. Лише Софійка кликала його так, Іванком. Мама, чистокровна німкеня Емілія фон Дамніц не любила слов’янських мов та слов’янських імен. Для неї, гордовитої пруської шляхтянки, він був Johann. Не Hans, в жодному разі не Hansi (що за сюсюкання з хлопчиськом!), а саме Johann. Властиво мамуня, Emilia de domo1 Freiin von Damnitz була другою дружиною Андрея Мікуліча – Радецького. Народжена 1813 року в Снятині, мала б хоч трохи прихилитися до слов’янства. Але перемогла, мабуть, військова лінія потомственних вояків пруського гарту. Прадід – генерал Friedrich Boguslav von Tauenzien, поморський німець, 1760 року мужньо боронив фортеці Бреслав і згодом став губернатором цього міста. Та й дідо був генералом, вірно служив кайзерові і фатерляндові. Хоч як це прикро, але військову кар’єру генерала геть зіпсував один – єдиний, не відбитий вчасно, удар гострої шаблі противника. І як же ж тут служити у війську Фрідріха Великого з двома дірками замість носа, а чи, навіть, з накладним штучним носом з гутаперчі, причепленим до окулярів. Тож доблесний генерал фон Дамніц мусив вдовольнитися менш блискотливою, але не менш ригористичною службою фінансового інспектора. Найстарший брат, що його мамою була полька Розалія Домбровська, нащадок в бічній лінії польського національного героя генерала Яна Генрика Домбровського («Marsz, marsz, Dąbrowski/ Z ziemi włoskiej do Polski…»2), відкрито уникав мачухи...Отже – Йоган. Зрештою, може так і пасувало звертатися до нього, передчасно серйозного юнака, мало схильного до жартів, до дитячих веселощів, цілеспрямованого і працьовитого. В Чернівецькій ґімназії він був одним з Vorzug’ів3… Отож та, чорноока дівчинка в мокрій сорочині, виглянула тоді з-за куща верболозу і запитала, перехиливши голівку, геть чисто так, як пташка-очеретянка, що саме присіла поруч на гілочці: «А як ти називаєшся, хлопче?»
«Йоган»– відповів він.
«А по нашому, то хіба Іванко!» -сказало дівча, захихотало і сховалося за кущик.
Ще двічі, а, може, тричі він зустрічав те дівчатко. Чиє воно, хто його батьки, де мешкає, - цього він так і не довідався.
А так, насправді, то батько таки називав його Іваном, Бо хрестили його в руській греко-католицькій церкві, таки на Руській вулиці, де його татуньо, славний чернівецький архітектор, Андрей фон Мікуліч відігравав якусь значну роль у церковному братстві. Чому саме в руській церкві? Адже мама – лютеранка, а тато, як статечний австріяк, бо ж народився він під берлом найяснішого цісаря, мав би бути римо – католиком.
1 de domo (лат.) – з дому, дівоче прізвище.
2 «Marsz, marsz…» (пол.) – «Маршируй, Домбровський, з італійської землі до Польщі…», слова польського національного гімну.
3 Vorzug (нім.) – відмінник
2. Благословіть, Владико!
На Святоюрській горі, в митрополичих палатах Професора чекали. Бароковий інтер’єр цього невеликого, а проте, хоча може власне через те, затишного палацику, спокійний, притишений голос бородатого монаха в довгій чорній рясі, що відчинив парадні двері, позолочені меблі з м’якою вишневого кольору оксамитовою оббивкою, усе це створювало атмосферу спокою, умиротворення. Професор любив простір, широту, але лише в природі, так би мовити – в пленері. Приміщення палаців і резиденцій його пригнічували. Чи не тому, що Всевишній не наділив його потужною статурою і `ґренадерським зростом. Радше – навпаки. Непоказна.зовнішність частенько призводила до непорозумінь, коли незнайомі з професором відвідувачі хірургічної клініки у Кеніґсберзі вважали його за санітара чи послугача…Зате постать молодої ще людини з розумними очима під буйною чуприною, зодягненої в просту чернечу рясу, що саме піднялася з фотеля, здавалася казковим велетнем, що випадково заблукав до лялькового будиночка. Він уже чував про цю небуденну особу, що її три роки тому папа Лев ХІІІ номінував на Єпископа Станиславівського, уже наступного року – на Митрополита Галицького і Єпископа Камінець-Подільського. Читав у газетах простору реляцію про урочисту інтронізацію в січні 1901 року. Ось він який, його достойний пацієнт, потомок славних графських родів Шептицьких і Фредрів, член Галицького Сойму, нещодавно іменований його віце-маршалком, член віденської Палати Панів. І згадалася йому фотографія Андрея Шептицького на маневрах австрійської армії, цього колишнього офіцера, а того часу вже – церковного Ієрарха, в довгій рясі, підперезаній широким поясом і в широкополому капелюсі. А поруч – цісар Франц – Йосиф у мундирі, голова ж монарха у високому кепі ледь сягає плеча Владики. Професор дещо оговтався і першим привітався: «Laudetur Jesus Christus!1» І почув у відповідь: «In secula seculorum!2» Лагідним жестом Митрополит вказав на фотель поруч і, важко опустившись на свій, перейшов з латини на німецьку: «Eine angenehme Reise gehabt, Herr Professor?3 «Ні, тривалу подорож залізницею, навіть в «першій клясі» ледви чи можна б уважати приємною. І він відповів: «Schreckliches Wetter, Excellenz! Ich bin, aber, an dem unbequemen Reisen gewöhnt!4“ І подумав: ця жахлива дощова погода либонь впливає на ревматичні болі Митрополита. А той вичитав цю думку в очах професора і, зітхнувши, сказав: «Oh, ja, wirklich! Eine schreckliche Jahrzeit. Hässlich und schmutzig ist draussen.5»
Легка гримаса болю промайнула на шляхетному обличчі Митрополита. І Професор констатував:«Ця людина несе свій хрест. Та чи лише хрест фізичних страждань, тих страждань, що їх спричинила підступна скарлатина – дитяча хвороба, перенесена вже дорослим Романом Шептицьким? Напевне буде ще не одне душевне страждання, що його цей недужий тілом та потужний духом велетень мужньо візьме на свої плечі заради свого народу, задля своєї церкви…Цей чоловік – справжній Апостол,- продовжив думку Мікуліч,- мине час і його напевне… визнають святим!»
Якась невидима сила штовхнула його і він, генерал за військовим званням, приклякнув на праве коліно – по офіцерськи. Підняв до Митрополита зволожені очі і сказав по-українськи: «Благословіть, Владико!»
Професор відчув, що на його голову опустилася тепла і м’яка рука Митрополита. А згодом вони сливе до вечора розмовляли. Звичайно ж, по-українськи. І професор розповів Владиці геть усе, що знав про свій рід, про своє життя, про встелений терням шлях першовідкривача.
1 “Laudetur…» (лат.) - «Слава Ісусу Христу!»
2 «In secula …»(лат.) – «На віки віків!»
3 Еine angenehme Reise…(нім.) – «Чи подорож була приємною, пане Професор?»
4 Schrecklisches Wetter…(нім.) – «Жахлива погода, Ексцеленціє (титул, належний графові)! Проте я звик до невигідних подорожей!
5 Oh, ja, wirklich …(нім.) – «Так, справді! Жахлива погода. Огидно і брудно надворі.
3. Молодість.
Всупереч симпатіям, а радше антипатіям мамуні, він таки любив цей край, в якому народився і провів дитинство. Та й, що тут говорити, його предки, більшою чи меншою мірою, таки пов’язані з Буковиною та Галичиною.
Прослідковуючи своє гіллясте родове дерево, Йоган довідався, що його предок, найдавніший з предків, що про нього збереглися якісь перекази, жив на зламі XV та XVI століть в Радецьку на Литві, звідки й додаток «Радецький». І що цікаво, а може й знаменно, звали його Яном, тобто, по-німецьки, Йоганом. А в XVII столітті воював з турками під Віднем лицар, чи то б пак Ritter Мікуліч – Радецький, прибічник короля Яна Собєського. За воєнні подвиги герб «Ґодзава», належний Мікулічам, у якому поєднано королівську лілею, пшеницю та лицарський шолом з розкішними перами, збагачено звитяжним хрестом і потоптаним півмісяцем.
Та скороминуча слава цього світу, і свого часу Мікулічі втратили своє родове помістя в Литві та поселилися в Кривчі (чи Кривчах), десь на межі Галичини і Буковини. Одним з галицько – буковинських Мікулічів був на зламі XVIII – XIX століть збіднілий лицар і колишній землевласник, Ян Непомук Мікуліч – Радецький. З його сином – Францем Мікулічем – Радецьким, особою, свідомою свого шляхетського походження, а відтак – вічно незадоволеною своїм скромним положенням державного службовця, приключилася дивна і не з’ясована до кінця історія, що могла б стати канвою для детективно – пригодницької повісті.
Отже, шляхтич Франц Мікуліч – Радецький, цісарсько – королівський коронний фінансовий комісар, одружений з Юзефою Едлє фон Юст, батько чотирьох дітей, виїхав 1816 року в службове відрядження і … зник. Що стало причиною цього дивного зникнення? Борги? Нудьга? Тягар буденщини, а може – психічна недуга?
Минуло багато років. В периферійній лікарні у якомусь галицькому містечку лежав старий, хворий чоловік, забутий всіма нужденний старець.
В останні дні свого життя, у хвилях притомності та відносної свідомості, старець розповідав сусідам і доглядачам, що він, мовляв, не будь – хто, а справжній польсько-литовський шляхтич славного і достойного роду, представники якого мали навіть право претендувати на польську корону. А ще згадував свого сина, цісарсько – королівського радника Андрея Мікуліча. Хто зна, як ця звістка дійшла до пана радника – Йоганового батька. Отож син віднайшов «блудного батька» на смертному ложі і належно відпровадив його в останній земний шлях. Привіз додому сумну звістку – батько спалив увесь родинний архів разом з родоводами та шляхетськими привілеями.
Андрей Мікуліч, людина демократичних переконань, вважав віднині шляхетську сторінку Мікулічів – Радецьких за перегорнуту.
Бабуся Юзефа, хоча й шляхтянка за мечем і за куделицею1 , виявилася морально стійкішою і зараднішою за свого чоловіка. Удовиця зайнялася кошикарством: рубала лозу понад річками і ставками, тягала її на ручному візочку додому, майстерно плела різноманітні кошики, що їх возила на чернівецький і, навіть, на віденський ринки. Бо ж не до шляхетських фанаберій, коли дома – голодні роти: Лука, Карло і Фанні. Пізніше бабуся закінчила у Львові цісарсько – королівську школу акушерок. Практикувала в Чернівцях і, либонь, успішно, бо ж зуміла дати освіту молодшим дітям, та ще й допомогти старшому Андреєві закінчити Львівську Політехніку за фахом ґеометра і архітектора та отримати посаду камерального архітектора Чернівців.
Батько, шанована і знана в Чернівцях особа, спроектував і вибудував в цьому місті Ратушу та впорядкував приратушеву площу. Ще за його життя одна з чернівецьких вулиць носила батькове ім’я. О, батько вмів знаходити і підтримувати контакти з представниками барвного різномовного букету народів і націй, що заселяли того часу Буковину. Окрім польської володів німецькою, румунською, українською, російською та їдиш. Цю здібність до мов він передав і синові.
1858 року Андрей Мікуліч вислав свою родину, в тому числі і восьмирічного Йогана, до Праги. Там хлопчина оволодів ще й чеською мовою. Разом з тим, паралельно зі школою і, пізніше, гімназією, відвідував відому музичну школу Йозефа Прокша. Окрім Йогана (в Чехії його називали Яном) в цій школі вчилися піаністичному мистецтву сестри Емілія – майбутня вчителька музики і вихователька дітей графа Альфреда Потоцького та Кароліна – майбутня співачка.
Йоган продовжив середню освіту в віденському Терезіанум, а закінчив у Кляґенфурті, де працювала в театрі його сестра Кароліна. Музики він не покидав ніколи. В Кляґенфурті чотирнадцятирічний хлопець самотужки опанував гру на органі. Щоденно вставав о п’ятій ранку, щоби грати до Св. Літургії, а навіть виступав з концертами органної музики. Приятелював з монахами – бенедиктинцями. Вже в цей час Йоган давав уроки музики, щоби підтримати родинний бюджет. Тоді, у Кляґенфурті, серйозний юнак думав про чернечий стан і духовну кар’єру.
Пам’ятного 1866 року померла від черевного тифу двадцятилітня Кароліна і Йоган з мамою повертається до Чернівець, де впродовж року вчиться в гімназії. Цього року він приятелює зі своїм шкільним товаришем Володимиром Шухевичем2. Цей розумний, не по літах серйозний український хлопець, родом з Тишківців Городенківського повіту, настільки розвинув у Мікуліча симпатію до українців, української (чи, як тоді називали, руської) мови, що він вирішив ґрунтовно, а не на побутовому рівні, вивчити цю милозвучну, співучу мову, що так і просилася на музику. Володимир допомагав йому, навіть подарував йому свої конспекти (скрипти) з української мови, написані чітким каліграфічним письмом. Один з конспектів, обсягом у 85 сторінок, знайдено в архіві професора Мікуліча після його смерті…
1 (ґенеалогічні терміни) – «за мечем» – за лінією батька, «за куделицею» – за лінією матері.
2 – Володимир Шухевич(15.03.1849-10.04.1915) – визначний український етнограф, педагог, публіцист, громадський діяч, автор 5-томної монографії»Гуцульщина», співзасновник промислового та природничого музеїв у Львові, дійсний член НТШ.
4. Мачуха
1867 року Йоган, разом з молодшим братом Валеріяном гостював в домі стрийка1 - лікаря Луки (Люкаса) Мікуліча, професора хірургії в Нодь Себене (Германштат) у Семигороді (Siebenbűrgen)2. Угорську мову пізнав на побутовому рівні, а проте – недостатньо, щоби навчатися цією мовою в гімназії. До того ж, у віці 54 років померла мати.
На вічно зайнятого і заклопотаного батька звалилися ще й хатні обов’язки, що їх годі було подолати без жіночих рук. Одружуватися втретє? Хіба що з розрахунку… Андрей Мікуліч не сподівався нічого доброго від цього шлюбу.
Валерія Пешкетель (Peschkettel), двоюрідна сестра покійної, не вважалася вдовою у стислому розумінні цього слова. Вона була заручена з австрійським революціонером Цезарем Венцлем Месенбауером (Messenbauer), засудженим «за державну зраду» і розстріляним у Відні 1848 року. Двадцять років Валерія зберігала вірність нареченому, його пам’яті.
Ця шляхетна жінка сприйняла пропозицію Андрея Мікуліча, як веління Небес, як шанс звершити християнський вчинок, замінити матір сиротам. Язик не повернувся б назвати її мачухою. Валерія оточила опікою всіх – від наймолодших до самостійного вже Йогана, а той зберіг про неї теплі спогади, як про близьку і вирозумілу людину, про вірного і безкорисливого приятеля.
1 – стрийко (зах.-укр.) – дядько, брат батька.
2 – Семигород або Трансильванія - родюча долина поміж Карпатами і Семигородськими Рудавами, що до 1918 р. належала до Угорщини.
5. Vivat Academia, vivunt Professores1
Медицина – це був однозначний і рішучий вибір Йогана. Звичайно ж, не обійшлося без впливу стрийка – професора Луки Мікуліча.
А проте батько мріяв про інше, він бачив сина дипломатом у мундуровому фраці з орденами, десь в Мароко, Туреччині чи Алжирі. Чому саме в цих мусульманських краях? Екзотика? А може власна несповнена потаємна мрія про далекі подорожі, великосвітське товариство, урочисті прийняття в королівських чи президентських резиденціях? Мрії, що огортали його у рідкі вільні хвилини, коли забувалися повсякденні приземлені клопоти? Андрей Мікуліч мав навіть якісь знайомства в Академії Орієнтальних наук у Відні. І що з того!? Впертий син не хотів навіть чути про юридичні студії та дипломатичну кар’єру.
Ах, та-ак! В такому разі не отримаєш ані ґульдена на свої медичні студії. Зрозумів? Заробляй сам! І Йоган заробляв - як репетитор і вчитель гри на фортепіано. Власне, як вчитель музики він увійде в родину Пахерів, де познайомиться з майбутньою дружиною Генрієтою.
Йогана, зрештою, радо приймають і в інших віденських родинах. Скромний, розумний, інтелігентний юнак, що знає мови і добре грає на фортепіано, він цілком вписується в середовище віденської інтелігенції. На професора права Леопольда Ноймана він справив настільки позитивне враження, що той доклав усіх зусиль, використав усі знайомства, щоби добитися в фундації Зільберштайна призначення йому стипендії. До закінчення студій Й. Мікуліч отримував щорічно 700 ґульденів. Це дозволяло йому вивільнити більше часу для навчання.
Взимку 1871 року Йоган захворів на черевний тиф і зо два тижні перебував на межі життя і смерті. Чи не кличе його з того світу покійна Кароліна, думав юнак. Але молодий організм і воля до життя перемогли.
По шести тижнях він покинув інфекційний відділ Загального Шпиталю, змарнілий, блідий, але сповнений планів на майбутнє. Допіру тепер він описав свою хворобу у стриманому листі до батька. І серце Андрея Мікуліча . зм’якло настільки, що 1872 року він сфінансував Йоганові і Валер’янові двомісячну подорож до Росії.
Року Божого 1873-го Йоган Мікуліч служить у війську, як einjähriger freiwilliger Arzt2 , що забезпечило йому офіцерське звання старшого лікаря запасу внутрішніх військ – Landwehr. У війську він запустив бороду, яка виявилася йому дуже «до лиця» і якої він уже ніколи не голив.
На медичному факультеті віденського університету навчалися представники різних народів, що населяли того часу Імперію. «Весна народів» не на жарт розбудила приспану, а то й придушену національну свідомість. Студії Йогана Мікуліча припали на час т.зв. «стабілізації» імперії, що її установи називалися уже не «цісарсько – королівськими», а «цісарськими і королівськими», бо ж Угорщина формально відділилася від Австрії, а точніше – австрійці поділили з угорцями сфери впливу на теренах Імперії, що, звичайно, викликало загострення національного питання серед інших народів. Чехи домагалися історичних прав на королівство Св. Вацлава, словенці – автономії. Вимагала свого вирішення і справа Галичини. Йоган знав, що, за певні політичні поступки поляків щодо політики Уряду, вони отримали концесію на Галичину. Знав про полонізацію шкіл. Знав і про те, що від 1871 року намісником Галичини завжди був поляк, міністр для справ Галичини теж ніколи не був українцем. Все це знаходило відголос і в студентському середовищі. Активізувалися академічні національні корпорації. І, хоча в жилах Мікуліча плинула польсько – литовська і німецька кров, українські справи завжди цікавили його.
Серед студентів він звертав увагу передусім на українців. На початку студій він радо контактував з Миколою Підлуським, одним з засновників «Січі». Дещо пізніше його увагу привернули українці Сильвестр Дрималик, Іван Горбачевський, Фелікс (Щасний) Сельський. Вони вельми імпонували Мікулічеві, ці серйозні юнаки, щиро віддані науці і своєму народові. В них не було тієї бравурної буршівської безтурботності, схильності до пиятик і дебошів, яка часто була притаманною представникам інших народів, З ними Мікуліч охоче спілкувався українською мовою, а вони, либонь, уважали його за українця і зверталися до нього по – козацьки (звісно – «січовики») «пане Йване!» Десь пізніше він прочитає про ще одного славного українця -професора медичної хімії Івана Горбачевського, що вперше синтезував сечову кислоту. Цей народ справді варт пошани і кращої долі, не раз думав Мікуліч.
1 Vivat Academia…(лат.) – «Слався Академіє, славтеся, Професори!» Слова зі студентського гімну «Gaudeamus».
2 einjähriger freiwilliger Arzt (нім.) – однорічний доброволець – лікар.
6. Ein Klawierabend1
Професор Теодор Більрот намагався не вирізняти нікого посеред своїх співробітників. Був у міру строгий, офіційний і не допускав в клініці жодного панібратства.
Йоганові видавалося, що його професор особливо недолюблює, хоча він, власне кажучи, цілком на це не заслужив. Свої обов’язки в. клініці виконує ретельно, старанно доглядає хворих, чітко дотримується регуляміну. А може це йому просто здається? Проте все змінилося одного разу, коли, втомлено крокуючи з операційної до свого кабінету, де вже парувала на столі подана старшою сестрою кава, професор зупинився і підкликав до себе асистента доктора Мікуліча.
«Ich habe erfahren, Herr Doktor, Sie spielen Klavier. Haben Sie pianistische Erziehung?»
«In der Tat, Herr Professor. Ich bekam die musikalische Bildung noch in Tschernowitz, im elterlichem Hause, danach – in Prag…Und dann, später…dann war ich gezwungen Klawierunterricht zu erteilen, um notwendige Kosten für die medizinische Studien zu erreichen.2»
«Schön, - відповів професор, - also kurz und ohne Umstände…Ich mache Ihnen einen Vorschlag. Am Freitag versammelt sich bei mir ein Musikkreis, Kreis meiner Freunde, Verehrer der Musik. Es wird ein bisschen musiziert…Ein unserer Mitglieder, mit dem ich zu vier Hände Piano zu spielen pflegte, wurde von Herzkrämpfen befallen. Versuchen Sie ihn zu vertreten?3»
«Gerne, Herr Professor,- відповів він, - aber, soviel ich weiß, meine Leistungen sind in diesem Gebiet viel niedriger, als Ihre,- при цьому він чемно вклонився. -Ich bin ja kein Klaviervirtuose. Und Sie, Herr Professor, sind auch als Komponist berühmt!4»
Професора приємно полоскотав цей «чемностевий» комплімент. Він легенько посміхнувся і скромно відповів:
«Sie übertreiben, Herr Doktor. Also, wenn Sie für heutigen Abend keine andere Pläne haben, ich erwarte Sie heute um, sieben…besser um sechs. Wir werden zuerst eine kleine Probe haben.»5
Докладно о шостій симпатична покоївка в накрохмаленому чепчику відчинила перед доктором двері вітальні. Картина, яку він побачив, була, чесно кажучи, нежданою. Штивний і офіційний зазвичай професор в бонжурці і хатніх капцях рачкував вкритою перським килимом підлогою, а на його професорському хребті, наче на коняці, сидів верхи внучок років чотирьох – п’яти і поганяв свого «коника» прутиком. «Вершник» тут же спішився, а професор, ніби нічого особливого не трапилося, встав, покректуючи, мовляв «старість не радість», поміняв бонжурку на сурдут і привітався з Йоганом.
Десь з півгодини вони просиділи за концертним фортепіано, програючи на вибір декілька відривків, що їх вказав професор.
Почали сходитися гості. Переважали старші, солідні, увінчані бородами та бакенбардами панове. Професор представляв їх «радниками двору Його Імператорської Величності» і «таємними радниками», серед запрошених були два барони і граф, а також патлатий маестро – художник з явно слов’янським обличчям і не менш слов’янським акцентом. Дами в чорних сукнях і з вуальками знічев’я розглядали присутніх крізь скельця лорнетів. Окрім професора і Йогана був лише один лікар. Останнім зайшов статечний пан…Цього добродія, оздобленого патріархальною бородою, рекомендовано йому без титулів, як особистість, саме ім’я якої збуджувало респект і «підривало» сидячих на рівні ноги. Йоганес Брамс. Колись скромний хоровий диригент, а нині – знаменитий композитор, автор знаних в усьому світі «Угорських танців», скрипкових та фортепіанних концертів, симфоній. Йоган скромно поклонився свому славнозвісному тезкові і стримано чекав, коли той першим простягне руку на привітання. Довгий потиск теплої і м’якої долоні маестро був, так йому, принаймні, видалося, сердечним і супроводився щирим усміхом. Того дня молодший асистент Мікуліч ще й не мріяв, що колись гратиме з самим Брамсом в чотири руки, що розбиратиме, разом з Теодором Більротом, другий фортепіанний концерт Маестро, накиданий аби як, поспіхом, на розрізнених аркушах нотного паперу, що розшифровуватиме рукопис незакінченої ІІІ симфонії Брамса.