Олександр Кіцера

Ясна зброя Юрія Липи

Повість-есе з прологом і епілогом

Рецензент – Марта Гуменецька-Липа

Обкладинку виконав Антон Кіцера

Літографія Володимира Буглака

До читача

Іван Липа - член українського уряду, міністр, лікар, письменник, засновник Товариства Тарасівців, борець за українську автокефальну церкву. Його могила зовсім поруч - на Винниківському цвинтарі під Львовом. Та й могила Юрія Липи - письменника, поета й драматурга, історіософа, політолога, військового медика - не так далеко: у Буневі на Яворівщині.

Протоптати стежку до цих святих могил - ось першочергове завдання, яке я покладаю на пропонований цикл "Ясна зброя Юрія Липи" (в журнальному варіанті – «Коротке цвітіння сріблястої липи»).

Всі оповідання опираються на факти, публікації, які старанно зібрав і подарував мені лікар - історик Павло Пундій. Деякі матеріали - з архіву відомого дослідника життя і творчості Юрія Липи, його земляка Петра Кіндратовича. Використано також спомини пані А. Блонарович (Літопис Бойківщини.-Філадельфія.- Ч. 1 (20/31).- 1974). У гаданому діалозі Отця та Юрія Липи наведено автентичні погляди лікаря - письменника («Призначення України».-Просвіта.- Львів, 1992.- С. 238-249). У прикінцевому розділі використано спогади пані Аріядни Пузік, асистента філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. На підставі розповіді Галини Захар'ясевич-Липи п. Аріядна подає, що Юрій та Галина вперше зустрілися у Відні. Пані Марта Гуменецька-Липа наполягала на тому, що перша зустріч батьків відбулася в Карпатах. А може, було так, як це уявилося мені? Якщо ні, цього вже ніхто не спростує... Усім їм - тим, хто відійшов і тим, хто ще з нами, дякую за допомогу.

Головні герої - автентичні, лише деякі другорядні персонажі, наприклад, городовий Козлов чи молочниця тьотя Маня - вигадані, а радше - збірні.

А ще у цієї повісті є одна особливість. В останні місяці життя донька Юрія Липи Марта Гуменецька-Липа прочитала її і в декількох тривалих особистих і телефонних розмовах внесла певні побажання і корективи. Мені довелося, зокрема, звести воєдино два варіанти першого побачення Юрія Липи з майбутньою дружиною. Врешті, у нашій тривалій останній розмові телефоном, що тривала зо дві години, пані Марта остаточно схвалила рукопис повісті до друку і подякувала мені за перший художній твір про її батька.

Пролог

Відчинилася сіра кована тюремна брама, і яскраве сонячне світло на мить засліпило молодого статечного добродія, що чимось нагадував німецького пастора. Добродій відгорнув полу сурдута, добув хустинку і осушив піт, що рясно вкрив його чоло.

Тринадцять місяців... Камера, допити і знову камера. Лункі кроки наглядача, дзенькіт ключів і довгі години безконечних тюремних діб, що їх різноманітило хіба що клацання засувки віконечка, крізь яке подавали їжу. А зараз - на три роки під нагляд поліції. Політичний, бач, мазепинець, суджений за "стремление к отторжению Малороссии от Великой России". Тоді, на суді, коли суддя запитав: "Сожалеете-ль о содеянном?", він промовчав. Звичайно ж, він не шкодував. І не збирався зійти з обраного шляху.

Безсонними ночами, перевертаючись з боку на бік на твердому в'язничному ліжку, він перетрушував недавнє минуле, згадував той день, що назавжди змінив спокійний плин його життя, його переконання. То було так...

...Гамірний потік студентів вихлюпнувся з аудиторії Харківського університету і заповнив коридор. Зненацька Іван відчув на собі чийсь погляд. Озирнувся: справді, отой чорнявий з шевченківськими вусами, кремезниймолодець... На лекції вони перекинулися поглядами, сповненими обопільної симпатії, і вусань приязнусміхнувся йому, наче давньому

1. Іван Львович Липа (1865-1923)

знайомому. Іван сповільнив крок і вони одночасно вийшли на вулицю.-Простите великодушно, - зніяковівши, розпочав той, - но мне показалось, что Вы мой земляк, малороссиянин... Возможно, я ошибся?

-Отнюдь... Вы не ошибаетесь, - відповів Іван, - я родом из Керчи. Бабушка моя - чистой крови малороссиянка. Она ведь так и до самой смерти не научилась разговаривать по-великорусски...

То що ж, земляче, почоломкаємось!

На обличчі Івана заблукала розгублена усмішка.

-Не обезсудьте, дорогой земляк, но я, увы, малороссийского языка не знаю. Отец мой разговаривал по-великорусски, хотя и употреблял отдельные малороссийские слова, пел народные песни. Да, мне знаком и чрезвычайно мил язык моих предков. Вы знаете, - Іван приязно взяв нового приятеля під руку,- у моего отца бывали в гостях казаки из Кубанских станиц. У них все тот же певучий говор. И песни те же, что их когда-то пела моя бабушка... Я ведь и "Кобзарь" читал, - сказав і мимоволі озирнувся,- правда, не все слова мне понятны. Что и говорить, красивый, богатый язык. Неужели он окончательно ушел в прошлое? Вместе с шароварами, папахами и перначами. Неужто "Кобзарь" - это последний памятник малороссийской словесности?!

-Ні, мій друже,- відповів земляк.- Приходьте сьогодні увечері за цією адресою і Ви переконаєтесь. Український народ існує, він змагає до свого нового відродження. І він буде вільним, цей народ. Неможливо зупинити розвиток української літератури ніякими Валуєвськими циркулярами чи указами Юзефовича... Чи Ви знаєте, до речі, ким був Андрій Желябов, хто така Софія Перовська?

-Знаю, конечно. Русские революционеры-народовольцы... террористы... - Іван Липа знову озирнувся. Ні, ніхто їх не підслуховує...

-Українці, друже. Софія походить з дворян - графів Розумовських, вона - правнучка Кирила Розума, сиріч гетьмана України Розумовського. Граф Василь Перовський підтримував на дусі засланого Шевченка, а нащадок Гетьмана по жіночій лінії Лев Жемчужников і ще один нащадок граф Олексій Толстой захоплювалися творчістю Тараса Григоровича. А Андрій Желябов, як і Ви, походив з Криму, син кріпака, студент Новоросійського університету в Одесі... Приятелював з Михайлом Драгомановим... Ви чули про Драгоманова?

Іван Липа промовчав.

Хоч як це прикро, земляче, - правив чорновусий,- українці часто-густо ставали "выдающимися русскими учеными, путешественниками, артистами". Ви ж либонь читали "Путешествие вокруг света на корабле "Нева"? Отож, його автор Юрій Лисянський був українцем з Ніжина. Саме так... Капітан першого рангу Лисянський, командир "Невы", разом з Крузенштерном здійснив першу серед росіян кругосвітню подорож. Це його ім'ям названо один з Гавайських островів, а ще півострів в Охотському морі та гору на Сахаліні. І зауважте: як українець Лисянський так і два естонці Йоганн Беллінсгаузен і Тадей Крузенштерн - "русские мореплаватели - слава и гордость русского флота".

А "знаменитый русский оперный певец Семен Гулак-Артемовский" - не вгавав новий приятель. - Хто ж він, як не українець з Київщини, великий друг Тараса Шевченка! А офіційно - слава імператорського Маріїнського театру в Петербурзі... Чи ж багато таких, що знають його як українського композитора?

Іван жадібно сприймав емоційну мову приятеля. Того ж таки вечора він увійшов до ширшого кола свідомих українців, з головою занурився в українському середовищі. З неймовірною заповзятістю вивчав мову своїх предків, вона приходила до нього - прекрасна і бажана - зі сторінок книг, які він прочитував жадібно, інколи вголос, милуючись її пісенністю.

Уже невдовзі кермо харківської групи перейшло до рук Івана Липи. Минуло небагато часу, і таємне "Товариство Тарасівців" оприлюднило у львівській "Правді" своє кредо. Господи, якою казковою фантазією видавалася декому декларація: Тарасівці змагатимуть до того, щоби українська мова запанувала скрізь - в українських родинах, у громадських стосунках і навіть у міжнародних зносинах! А проте, щось таки вдавалося зробити: тарасівець Борис Грінченко уклав перший рукописний український буквар. Книга до книги - збиралася перша, ще підпільна, українська бібліотека. Народжувалася крамольна для імперії ідея Суверенної Української Держави.

Нарешті настав той пам'ятний вечір 1891 року. На конспіративній полтавській квартирі у вузькому колі втаємничених проголошено створення Товариства Тарасівців. І невеликий хор впівголосу заспівав пісню на Тарасові слова: "Реве та стогне Дніпр широкий...". Встали струнко брати Міхновські, а за ними Віталій Боровик, виструнчилися Володимир Шемет і доктор Олександр Черняхівський. Схвильовано тремтить голос Володимира Самійленка і крадькома витирає зволожені очі Микола Вороний...

. ..Молодий добродій впевнено крокує вулицями Харкова. "Що ж, панове, організацію нашу ви так до кінця і не розкрили. Ми ще поборемося!".

Збігають останні роки дев'ятнадцятого століття. Допіру в новому столітті спалахне та й швидко згасне промінчик надії. Буде така ще нетривка Українська Держава, криваві битви, будуть Крути і гіркота еміграції. Проте, ні Іван Липа, ні його син Юрій не дочекаються остаточного проголошення Суверенної Української Держави.

Ми знак життя, що вільне і щасливе,

З фанфарами пройде по Україні,

Гнучкий, як лезо шпади неламливе,

Брат мудрости, з жонами ґречний, в бою звинний,

Предобрий будівничий, знаючий сусідів,

Неутомивий покровитель творчих воль -

Сам Іоанн Мазепа.

Юрій Липа.

Останній лет птаха

1. Одеський порт, 1920-і роки. Поштівка.

У вікна дерев'яної ґалєреї падали скісні промені вранішнього сонця.

В глибині подвір'я - два будинки типово одеської забудови - з такими ж дерев'яними заскленими ґалєреями, зовнішніми сходами...

Сходинками одного з будинків повільно підіймалася, шурхаючи розпухлими ногами, молочниця тьотя Маня, що до її сфери обслуговування належав цей двір з трьома прилеглими будинками. "Киш!" - гукнула вона на лінивого випасеного плямистого кота, що саме вклався на уже нагрітій сонцем дерев'яній сходинці.

З татом за руку синьоокий русявий Юрчик зійшов униз. У тунелі, що провадив з просторого, як на одеське середмістя, двору на вулицю, вони зустріли статечного добродія.

-Моє шануваннячко, Іване Митрофановичу! - чемно вклонився Татко.

-Вітаю, пане-товаришу! Здоров був, козаче! Ростеш? Ну, рости, і вчися змалку... А ви на прогулянку? Може, до моря?

3. Доктор Іван Митрофанович Луценко (1864-1919)

-Та ось Юрка все до порту тягне. Зачарований морем, кораблями. Чи не моряком стане?..

-А, знаєте, - і доктор Луценко¹ допитливими примруженими очима поглянув увічі Юркові,- знаєте, пане-товаришу, в його очах є щось моряцьке: нескінчена глибінь океану, просторінь морська...

Ще не раз Юркові говоритимуть про його "очі моряцькі". Але це буде потім, колись. Можливо, на той час він забуде цю коротку розмову з доктором Луценком.

-Мое-с почтеньице, мосьє доктор! - городовий Козлов, вирячивши булькаті очі, віддав честь. Властиво, ніякий він не Козлов. Козленко він. З українського села, десь поблизу Великого Дальника, у якому перед приїздом до Одеси мешкали Липи. Там, у селі, Козлов-Козленко (прізвище йому русифікували на "службі") розмовляв українською. А тут, "на службі", "в городі" - лише російською. І незмінно титулував доктора не паном, не "гаспадіном", а "мосьє".

Юрко озирнувся. Будинок, як будинок. Знадвору, від Пастерівської - по дванадцять вікон на кожному поверсі, три балкони, з боку вулиці Петра Великого - по шість вікон на партері та на поверсі. Оце - їхні вікна, квітка на підвіконні. А це -Луценкові.

Вони перетнули вулицю Пастера, минули будівлі університету, а тоді праворуч - на Щепкіна, а далі - на Преображенську. Квітували молоді акації, їх терпкий густий аромат заповнював усе навколо. На Софіївській пропустили майже порожній вагон трамваю і похапцем перейшли рейки. За перехрестям Преображенська розділена кленовим бульваром. Лавки поки що порожнювали. Лише на одній з них смачно спав безпритульний, вкривши голову газетою... Далі - досить занедбаний схил, порослий здичавілими кущами та бур'яном. Дерев'яними сходами зійшли до Приморської. І тут Юрковим очам відкрилася скреготлива, мов залізячний монстр, чорна громада порту з павутиною рейок, нагромадженням облуплених, будь-як розкинутих складів-магазинів. Простягали в усі боки свої довгі шиї журавлі кранів, стріляли в небо комини.

1. Одеські биндюжники; початок ХХ століття.

Поштова листівка

Он хвилеріз, праворуч морська ліхтарня. А поблизу берега, на вкритій масними плямами брудній воді гойдалися баржі та буксири, терлися іржавими боками, наче коні на пасовищі. З пронизливим криком пролітали брудні портові чайки. З пощерблених причалів обідрані портові хлопчиська закидали вудочки. Маленькі паротяги під приголомшуючий лемент потужних свистків, що їм би місце на трансатлантичних пароплавах, випускали пару і жорстоко кіптюжили небо. А бруківкою, під крик-гикання атлетичних розхристаних дядьків, котрі, широко розставивши пружні ноги, натягали віжки, пролітали запряжені потужними кіньми-ваговозами гуркітливі биндюги.

Він дашком приклав долоню до чола: ген далеко на обрії, в срібно-рожевій імлі, пропливав красень-пароплав, білий-білий. З його скісних коминів, наче з забутої курцем люльки, тягнулися за вітром смужки диму. І Юрко уявив себе одним з тих, що стоять на покладі і, зіпершись на релінг, вдивляються у сіро-синьо-зелену просторінь. А може навіть суворим капітаном чи боцманом... І колір блакитних Юркових очей, здавалося, також змінився. Тато зауважив ту зміну кольору очей сина; ледь чутно вишептав: "Морець! У нього таки справді колір очей морця. Плаватиме, неодмінно плаватиме. А то ж- небезпеки... Життя, повне небезпек!".

І справді - море залишилося в його серці назавжди. Чорне море. Та й щодо небезпек Батько мав рацію...

Великий мартин з криком відчаю пірнаючим летом кинувся у воду. Необачно вдарився з усієї сили свого лету об залізний стовпчик, захований під поверхнею брудної води. Розпростерши нерухомі крила, він востаннє загойдався на брудних портових хвилях.

Тату, вона, та птаха, вмерла? - сльоза застигла на віях Юрчика.

Загинула, сину, - зітхнув Тато.

________________________________________________________________

1 Доктор Іван Луценко (1864-1919) - лікар і громадський діяч в Одесі, член Центральної Ради, лідер Української Партії Самостійників-Соціалістів, організатор і голова одеської Військової Ради, член Українського Ґенерального Військового Комітету. Загинув на посту військового лікаря під час боїв за залізничну станцію Антоніни на Волині.

Промінь

1. Тарнув, 1920-і роки; поштова листівка

Чарівна Лесю... панно Лесю. Ви сьогодні незрівнянні! Він поклав на гримувальний столик букет кремових троянд з рожево облямованими пелюстками і, ґалантно нахилившись, поцілував руку. Хотів цмокнути Лесю в щічку, але та, сміючись, ухилилась... Звісно, не через те, що це було б їй неприємним, а лише з огляду на той залишок гриму, що його вона саме стирала...

-Чи дозволите відпровадити Вас додому, панно Лесю?

-А не боїтеся? Панна Наталка, чень виразно симпатизує Вам, - Леся кокетливо всміхнулася примруженими очима.

-Що Ви, що Ви, чарівна Лесю. З панею Наталкою ми - просто друзі, разом працюємо у "Сонцецвіті"...

-Ага-а. А зі мною спацеруєте лише в місячному світлі,- Леся розсипала сріблясті дзвіночки сміху, виразно задоволена з власного дотепу.- І все ж таки... безпечніше мати при боці військову людину, козака в цивілю, чи ж не так?!

Леся припудрила носик, і вони разом вийшли на вулицю. Обігнули стародавню ратушу і заглибилися у лабіринт скупо освітлених вуличок. Рішучим жестом взяла Юрка під руку...

-Ось я і дома... Година ще не пізня, то може... зайдете на чай? Розгостилися на оксамитових фотеликах в затишному провінційному сальонику винайнятого помешкання. Леся подала чай, конфітуру, печиво.

-Як бачите, пане Юрію. Чергове гніздо мандрівного птаха. Ми, актори, завсігди на колесах... Нині тут, а завтра - там. Чи ж це Вам імпонує, козаче. Звичайно, мені приємна ваша зичливість, пане Юрію. Але, але... І ви, і я... наразі - мандрівці без постійного місця замешкання... А впрочім... почитайте щось... своє!

Юрій надпив чаю, що вистигав у тонкій склянці і видобув з теки новеньку чепурну книжку "Сонцецвіту". Читав "Князя полоненого" гарно поставленим голосом, а Леся накрила плечі волічковою хусткою і, зіперши підборіддя на кулачку, слухала.

Ви, рідні, кличете мене,-

Але вам князя не впізнати:

Його й рабиня обмине,

Щоб рабських лат не заваляти.

Ви, злобні, кажете,-я зник,

-Чи сперечатимуся з вами?

Жаль вирива мені язик,

Мій дух покутує із псами...

1. Юрій Липа (1900-1944)

Юрій замовк і склав книжку.

-Пане Юрію, вибачте, що запитаю... там, в Одесі... Вам не було лячно? Ви не боялися потрапити до полону?

-Щодо полону, то ні, не боявся, адже полонених здебільшого не брали. А щодо страху смерті... Пані Лесю, якщо хтось колись Вам скаже, що він, мовляв, аніскілечки не боявся загибелі, знайте: він або бреше, або ж насправді ніколи не був під кулями чи у бою на багнети. Коли кулемети крешуть іскри з бруківки, коли у будь-якому вікні на кожному горищі тобі вбачається чорне дуло, яке ось-ось розквітне вогняною смертоносною квіткою, немає такого, котрий би не боявся. Або... хіба ж можна байдуже дивитись на ворожий баґнет, який ось-ось проколе твої груди, якщо ти, звичайно, не встигнеш настромити супротивника на свій баґнет. Інша справа - опанувати страх. Утікає з поля бою не той, що боїться, а той, що не може опанувати свій страх, що більше боїться кулі чи баґнета, аніж ганьби.

ін знову погортав сторінки альманаха і притишеним голосом прочитав:

Зламав я, Боже, Твій завіт –

Я не рівня і жебракові;

Зітхали в болю стріхи віт

І небо гнулося від крови...

-Вірте, пані Лесю, немає більшої ганьби, аніж ганьба боягуза, ганьба зрадника... Але що це я, насправді: Замість вести мову про театр, літературу, нарешті - про кохання,- він усміхнувся куточками губ,-забавляю молоду панну макабричними розповідями про війну. А життя, воно ж таке коротке...- серпанок смутку сповив світле обличчя Юрія.

- Чого ж це Ви посмутніли, Юрію-змієборцю,- Леся взяла Юрія за руку і поглянула йому увічі.- Ви ж такий молодий! Перед вами довге і цікаве життя: студії, літературна праця...

Леся встала і теплими руками по-материнськи пригорнула голову Юрія до себе.

- О, Лесю, Ви, як моя мама. Умієте розрадити і згасити смуток одним подихом, як гасять свічку...

Леся жартома відштовхнула його.

- Юрію, хіба ж я нагадую вашу маму, таж я молодша за Вас.

- В кожній жінці, панно Лесю, живе мати, опікунча істота. Для нас, українців, жінка - це святість, хоронителька домашнього вогнища. Українці - лицарі, а лицарі завжди відзначалися пієтетом до жінок. Азіятський цинізм, матірна лайка, все це глибоко осоружне нам, європейцям... Жінка, це передусім вірний приятель...

- А чи вірите Ви, пане Юрію, що платонічна приязнь поміж чоловіком і жінкою може колись, згодом, перерости у кохання? Ні, ні, не в банальний перехідний роман, не в тваринну скороминучу хіть, а в високе, жертовне кохання?

- Вірю, панно Лесю. Проте, це буває рідко... дуже рідко.

Він стиснув руками скроні, може згадуючи написані нещодавно рядки, а може ті рядки зродилися саме у цій затишній кімнаті провінційного Тарнова.

А з усміху любов зростає часом,

правда?

З любови ж дуже рідко найчистіша пристрасть,

Та - що найглибша. Та –

безсмертна, безконечна,

Що поза нею все маліє, що є Верх.

Сон

Будуй найбільше - душу..."

"Будь із людьми,

як в морі, їх пізнай

І все, що ліпше,

забери для себе...

(Юрій Липа. «Комілітонові Чорноморцеві»)

1. Будинок у Винниках, в якому мешкав Іван Липа

Машиніст раптово загальмував. Юрій розплющив очі і, як це зазвичай буває, коли сон переривається якимось зовнішнім чинником, надзвичайно виразно згадав щойно бачене уві сні. Головною дієвою особою був отой галицький доктор, що сидів при ліжку смертельно хворого тата... Доктор Маріян Панчишин. Статечний добродій зі стриманою усмішкою за густими, передчасно сивіючими вусами.

-Пане колєґо,- сказав тоді Іван Липа,- потурбуйтеся про Юрка, допоможіть, чим можете. Боже, як хотілося б мені побачити його лікарем... дожити до цього...

Навдивовижу реалістичний сон. Ремінісценції недалекого минулого. Так воно й було насправді. Доктор Панчишин сховав тоді за усмішкою свідомість страшної правди і збрехав... проти власної волі. О, він знав, як чекають інколи тієї неправди безнадійні хворі, буквально вимолюючи її благальним поглядом.

1. Доктор Маріян Панчишин (1882-1943)

-Доживете, докторе, конче доживете!

З напускною безтурботністю бонвівана він поплескав доктора Липу по сухому коліну. Батько смутно, з гіркотою усміхнувся.

-Пощо це, пане-товаришу, ну, пощо... І ви і я достеменно знаємо: рак, метастази, кахексія. Як кажуть, "фініта ля комедія"... Ні... ні, не заперечуйте. А ось Юрком,- він глянув протяжним поглядом на сина,- Юрком заопікуйтеся, бодай підтримайте його на дусі...

А далі... згодом йому примарився... наснився дивний похорон. Він ішов алеєю Винниківського цвинтаря і ніс на руках батька, легенького, як дитина. А за ним всипаною осіннім листям дорогою поважно крокував професор Іван Огієнко у єпископській митрі1, а далі - Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Микола Міхновський, Володимир Самійленко, Олександр Черняхівський. А за ними, поодалік, Микола Вороний, несучи у правиці широкополого артистичного капелюха.

Чорніла свіжо викопана яма. Він ніжно-ніжно, наче немовлятко до сну, уклав тата до ями, кинув горстку піщаної землі.

-Клянусь! - прорік професор Огієнко². І він, Юрій, присягнув услід за професором на вірність Україні, українській ідеї. Один за одним підходили тарасівці² і вимовляв: "Клянусь!"...

1. Познанський залізничний двірець, 1920-і роки;

Поштова листівка

Потяг зупинився на пероні Познанського двірця, і Юрія оточив гамірний чужомовний натовп.

Під цокотіння копит і туркотіння бруківкою коліс фіакра Юрій призадумався. Сон у потязі... Його друга частина, образ похорону батька, глибоко символічна. Івана Липи не стало. Але залишилися інші тарасівці³ Є, нарешті, син і спадкоємець тарасівця Юрій Липа. Ідеї Тараса, ідеї Івана Мазепи житимуть. Будь що! І передусім серед молоді. Чей же і в цьому чужомовному середовищі є вихідці з України, з якими можна і слід працювати. Виховувати у них почуття відповідальності, гідності, патріотизму.

Мрійнику!- озвався десь у глибині душі внутрішній опонент.-Нині ти пірнаєш у чужинецьку стихію, у чужу культуру, чужу ментальність. Більшість тих, з ким ти, невиправний рожевий мрійнику, стикатимешся віднині - твої явні чи приховані, а все ж вороги, для яких державницька ідея тарасівців - кістка в горлі. Для них існує хіба що Малопольска всходня, креси, а лівобережна Україна, це Росія. Україна взагалі не вкладається у їхню систему понять.

О, ні,- подумки заперечує Юрій. Саме в обличчі інших рас, інших, навіть ворожих культур, кується здатність бути людиною своєї раси, бути тим, чим ти є, не втратити нічого, дарованого тобі і твоєму народові Волею Творця. Саме на чужині вкрай загострюється почуття свого зв'язку з народом і відповідальності перед далекими і близькими предками. Я створю братство молодих патріотів, український незалежницький рух. Нехай він буде відчасти підпільним, теоретичним, умовним. Але ж колись знову настане час Великого Чину, і тоді ми матимемо еліту, здатну повести за собою народ. Згуртуються не бездіяльні мрійники, а патріоти, вольові і широко освічені люди. Вони виразно уявлятимуть собі, за що вони борються, з ким і в якому оточенні. Адже, так чи так, за нашого життя чи в прийдешніх поколіннях постане Україна - велика могутня держава, що вирішуватиме долю Європи, живучи у порозумінні з іншими європейськими, причорноморськими народами. «Чорноморе»... може саме так і слід назвати майбутній лицарський орден українців...

______________________________________________________________

1. Іван Липа помер у Винниках поблизу Львова 13 листопада 1923 року на руках у Івана Огієнка. На той час І.О. ще не був священиком. Лише в жовтні 1940 р. його висвячено дияконом, згодом - священиком і рукопокладено на єпископа. Від 1951 року - митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.
2. Тарасівці, Братство тарасівців — таємна політична організація, створена в Харкові 1891 р. Її учасники дали клятву на могилі Тараса Шевченка, де склали присягу всіма засобами поширювати серед українців Кобзареві безсмертні ідеї. Серед активних діячів Братства були відомі письменники й науковці. Засновники: Микола Міхновський, Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Вороний

Чорноморе

1. Історіософські вори Юрія Липи, присвячені чорноморській доктрині

Геть слов'янські мрії сонні!"

"І залізні створимо колони!

Покоривши себе, покоримо світ!

(Юрій Липа. Гість із заходу)

Пане Андрію, перевірте охорону!

"Двері, двері, премудрості воньмім!"- недоречно зажартував колишній семінарист, а нині студент- медик, Микола Н.

Завжди привітні і зичливі очі Юрія набрали суворого виразу і сталевого відтінку.

-Пане Миколо, не богохульствуйте і не блазнюйте. Ми тут зібралися не на вечірку і не для розваг. Хто з вас не налаштований серйозно, хто, усвідомлюючи собі можливі консеквенції1, боїться ризику, востаннє прошу залишити цю кімнату і наполегливо вимагаю, - він твердо вимовив це слово, - вимагаю забути про всі наші попередні розмови.

Екс-семінарист не втримався, щоби іще раз не пописатися дотепністю:

"Оглашенниї ізидіте, всі оглашенниї ізидіте, щоби ніже один...",- проте осікся під поглядом Юрія.

-Отже, панове! Ви вже поінформовані про те, що сенатом університету нашу корпорацію визнано такою, що має сприяти приязні, взаємному пізнанню і зближенню студентів - вихідців з різних країв.

Панове товариші! Ви усі, либонь, чули про крижані гори, що дрейфують у північних морях-океанах. Айсберги, саме айсберги. Лише невелика їх частина підіймається над поверхнею води. Значно більша - захована під її поверхнею. Так ось, панове, усе відоме сенатові - це власне та частина, що над рівнем моря. Вся решта захована від невтаємничених осіб в чорних морських глибинах. "Чорноморе"...

-Таємна корпорація!? Масонська ложа!? - посипалися запитання.

-І чого це вас, панове, потягнуло до масонерії? Не перечу, були у нас масони: Розумовські, Кочубеї, Котляревський і Капніст, Орлики та іже з ними. Але ж масонство є з заложення космополітичним. Ми ж формуємо, якщо хочете, український... так, так, саме український лицарський орден, а не масонську ложу. До того ж засади масонства не цілком співзвучні, ба, їх цілком не можна зіставити з українською ментальністю, християнством. Отож, нині ми створюємо лицарський орден майбутніх керівників Суверенної Української Держави.

Коротко сформулюємо наші обов'язки. Кожен з нас зобов'язаний передусім стати добрим фахівцем-лікарем, чи кимось іншим. Це - по-перше. По-друге, кожен повинен досконало опанувати щонайменше одну чужоземну мову. А до того ще досконало знати усе, що стосується відповідної держави чи країни, отже: історію, суспільно-економічний устрій, політичний лад, досягнення культури, релігійні вірування, звичаї, геть усе. Нам потрібні державні мужі, здатні у слушний час взяти владу у свої руки, дипломати, військова еліта, одним словом - залога, здатна перейняти стерно державного корабля. З внутрішнім статутом ви ознайомитеся малими групами. На сьогодні - все. Про місце і час наступної зустрічі вас повідомлять.

Пане Кузьмин, пане Васильченко! - Старшини звично клацнули закаблуками.- Прошу вас залишитися для обговорення невідкладних питань.

Референтів також прошу затриматися2. Всі інші - вільні.

Честь! Україна! Товариськість! - прозвучало приглушено, але чітко, по- військовому.

Розходилися поодинці, зникаючи наче привиди в темних познаньських вулицях і завулках.

Годинник на ратуші пробамкав північ.

1. Ратуша в Познані, 1920-і роки

_____________________________________________________________

1 Консеквенції - наслідки

2 Полковник Олександр Кузьмин став головою корпорації "Чорноморе", Юрій Липа -референтом з ідеологічних питань, сотник Васильченко - заступником голови з військових та політичних питань.

Ukrainian Question

Ось і ти став і дивишся гнівно.

Пізнай їх.

Кожен з них є собою,

а ти - Українець.

(Юрій Липа. Народи).

1. На вулицях Варшави. 1930-і роки.

Розмова на тему становища Польщі в Європі:

Пацифікація Східної Малопольщі (Галичини) розпалює Європу до білої гарячки. Кружляють

тисячі фотографій побитих в часі карних експедицій, м. інш. і священиків, про що сказав св. Отець Папа Римський нашому послові Скшинському в дуже нечемний спосіб, кинувши йому плік фотографій на стіл зі словами "або говорите неправду, або не знаєте, в такім випадку - довідайтесь про це".

(Із щоденника генерала Кордіян-Заморського в перекладі та з коментарями Ореста Корчака-Городиського. В книзі "Замість вигадок" - Українська проблематика в західнихполітико-дипломатичних джерелах. Івано-Франківськ. - 1994. - С 28-29).

1. Пацифікація; з української преси.

- Ladies and Gentlemen!

Полковник Мечислав Сєвєрські¹ впевнено розпочав свою доповідь. І хоча зібрання в польському консуляті мало носити зовсім не політичний характер і було анонсоване як літературно-мистецьке, все те, що говорив самовпевнений промовець, мало політичне забарвлення. Змалювавши пастельними кольорами з переважанням рожевого політично-економічну ситуацію в Польщі, полковник охарактеризував свою державу як потужне «моцарство», що об'єднало під своїм скипетром низку менших народностей. Тим народностям у Польщі, ох, як добре живеться. Процвітати б їм та хвалити шляхетних поляків. Та проте малорусини, чи то пак українці, цієї шляхетності не здатні оцінити, висуваючи раз-у-раз якісь не цілком зрозумілі претензії. Вигадали, наприклад, якесь там "українське питання"... Але ж, панове, це питання надумане, несерйозне, воно штучно підтримується партійними чинниками...

1. Mieczysław Siewierski (1900-1981)

Сєвєрські промовляв впевнено, бундючно, хоча його англійська була далеко не бездоганною. Зрештою, читав він з аркушів паперу, лише час до часу відриваючи "для годиться" погляд від написаного і спрямовуючи його на слухачів.

Юрій "закипав", раз-у-раз просив слова. Його сусід, симпатичний худорлявий англієць, передбачаючи конфлікт, намагався стримати гарячого українця. Він знав, що Юрій - українець, патріот, вони заприятелювали з перших зустрічей. Але ж він, Юрій Липа, син Тарасівця, не міг мовчати. Добре обізнаний з політичною і економічною ситуацією в Польщі, він міг навести незаперечні контраргументи. Нарешті докторові Липі надано слово.

Новий промовець виступав упевнено, спокійно, лише легкий рум'янець на обличчі зраджував хвилювання.

- Mister Siewiersky is persuading you that any Ukrainian problem doesn't exist in Poland. Doesn't it ? After all... it is generally known that Poland comprises a high percentage of national minorities. I wouldn't like to hurt your patriotic feelings, Mr. Siewiersky, but the largest of these minorities is Ukrainian; in Poland this minority numbers over 5 million. Really, 5 million. Instead of ensuring territorial autonomous administration to them and respect of the national rights of Ukrainians, the Polish Government baycotting the census of 1921 before the elections to the Polish Parliament.

In 1924 the Polish Government neglected the right of Ukrainians to use Ukrainian language in state establishments. Next minister of education, anti-Ukrainian Stanislaw Grabsky converted Ukrainian schools into bilingual ones with Polish language as predominating... Ukrainian students were expelled from Lwiw University and Ukrainian Chairs closed down.

Relations between Ukrainians and Poles still worsened during the Great Depression. For the years of economic crisis, benefits in small peasants farms dropped by 70-80%...

At least in this aspect, Ukrainian problem in Poland exists ... And from all points of view, Gentlemen, Ukrainian problem in Poland does exist and it is a complicated problem, at that.²

Зала бурхливо аплодувала. Стоячи, без британської бундючної стриманості. Зрештою, аплодували не стільки британці, скільки німці, італійці, литовці, іспанці. Дехто з присутніх, проте, поспішав якнайшвидше залишити залу. Вичувалася напружена ситуація. Юрій проте не відчував будь-яких докорів сумління. Бо ж син Івана Липи, Тарасівця, не міг зреагувати на маячню знавіснілого шовініста іншим чином.

Може, це й добре, міркував Юрій, що вона не змогла прийти. Звичайно ж, як журналістка, близька до дипломатичних кіл, зрештою - як жінка, вона б заздалегідь вичула напружену ситуацію. Вона б зрозуміла -цим виступом синьоокий Джорджі перекреслить свою наукову кар'єру. Можливо, вона б стримувала його, шептала схвильовано до вуха, відкинувши геть британську манірну ввічливість: "О my blue-eyed Georgy, they will never forgive you... they will block your path. They will grind you to powder, my unshakable, incorruptible white-headed boy!"³. І вона б не помилилася...

Англійська мова Юрія була до того бездоганною, що Сєвєрські одразу не зорієнтувався, хто говорить. Самовпевнений пихатий Сєвєрскі вперше, мабуть, принишк перед навалою аргументів і чисел…

Я не уявляв собі,- белькотів він,- що англійці так добре знають економіку Польщі, настільки обізнані з ситуацією національних меншин. Хоча… щодо останнього промовець… мабуть, користувався тенденційними публікаціями.

Наступного дня до пансіонату, в якому замешкав доктор, прибув представник польського консуляту.

- Szanowny Pan raczy nіezwłocznie udać się do polskiej ambasady!⁴

Розмова не належала до приємних.

- Panie, kto zezwolił Panu na przyjazd do Wielkiej Brytanii?⁵

А його колега апоплектичної зовнішності з налитими кров’ю білками очей верещав:

-То tak pan wyraża swą wdzięczność za stypendium? Pan pisze bzdury, panie Łypa, pan jest pisarzem-fantastem. O czym pan pisze!? O geopolityce ukraińskiej. Niema, Panie, żadnej niepodległej Ukrainy i nie będzie nigdy… Marzenie ściętej głowy. No, cóz, jeżeli w ciągu 24 godzin nie opuści pan Londynu, znajdziemy na pana inne sposoby…⁶

Колеса паротяга зробили декілька холостих обертів на слизьких мокрих рейках, потяг напружив свої суглоби і покотився. Юрій ще раз виглянув крізь вікно вагона. Ні, ніхто не відпроваджував його. Мабуть, звістка про передвчорашню подію ще не потрапила до неї…

Накрапала дрібна лондонська мжичка. Тавер-брідж сховався в тумані…

1. Лондон.Тавер-брідж. Поштова листівка.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------

¹ Mieczysław Siewierski- ровесник Юрія Липи. Як свідчить Вікіпедія ніколи не був полковником, військову службу закінчив підхорунжим. 1923 року закінчив юридичний факультет Варшавського Університету. Був головою Правління Товариства суддів і прокурорів Польщі, від 1948 – головний прокурор РП. Професор, доктор юридичних наук.1953 року засуджений на 6 років за переслідування комуністів в часі німецької окупації.

²(англ.) Пан Сєвєрскі переконує вас, що українське питання в Польщі не існує. Чи справді? Зрештою... кожен знає, що Польську державу складає високий відсоток національних меншин. Я не хотів би вразити ваших патріотичних почувань, пане Сєвєрські, проте найбільша з цих меншин - українці; чисельність цієї меншини в Польщі складає понад п'ять мільйонів. Справді, п'ять мільйонів. Замість того, щоб забезпечити їм автономну місцеву адміністрацію і пошанувати національні права українців, польський уряд бойкотує перепис населення 1921 року перед виборами до польського парламенту.

1924 року польський уряд залишив поза увагою право вживати українську мову в державних установах. Наступний міністр освіти, антиукраїнець Станіслав Грабський, перетворив українські школи у двомовні з переважанням польської мови.Виключено українців-студентів з Львівського Університету, закрито українські кафедри.

Співвідношення поміж українцями і поляками погіршилося в часи Великої Депресії. За роки економічної кризи прибуток на акр в дрібних селянських господарствах впав на 70-80 відсотків ...

Хоча б з цього погляду українська проблема в Польщі існує... З усіх міркувань, панове, українське питання в Польщі існує, і це - складне питання.

³(англ.) О, мій синьоокий Джорджі, вони тобі ніколи не пробачать... вони перекреслять твій шлях. Вони зітруть тебе в порошок, мій непохитний, непідкупний білявий хлопче!

⁴(пол.) Шановний добродій зволить негайно прибути до польського посольства!

⁵Пане, хто дозволив вам приїхати до Великобританії?

⁶Ось як ви демонструєте свою вдячність за стипендію !? Ви пишете дурниці, пане Липа, ви письменник-фантаст. Про що ви пишете!? Про українську геополітику. Немає, пане, жодної незалежної України і ніколи не буде... Мрія відрізаної голови. Ну що ж, якщо впродовж 24 годин ви не покинете Лондона, знайдемо на вас інший спосіб...

Uparty Rusin

1. Вільно, 1930 рік; поштова листівка.

No, więc, panie...¹ - професор Мушинський осідлав свого носа схожими на метелика цвікерами² і ще раз поглянув на візитівку. - Więc ... doktorze...³ Jerzy Lipa...

-Łypa jestem, - чемно поправив Юрій, - Łypa, panie profesorze!⁴ Професор звичним жестом скинув скла, які повисли на золотому ланцюжку.

Зміряв довгим поглядом примружених розумних очей поставного ясноволосого молодця. їхні очі зустрілися. Юрій, майже не кліпаючи, не відводячи очей, витримав цей допитливий погляд.

No, niech będzie - Łypa. Chociaż na pańskim miejscu polonizowałbym nieco pańskie nazwisko, powiedzmy... Lipnicki albo Lipowiecki. To by brzmiało nieco szlachetniej. Podobno pochodzi pan z Rosji?

1. Професор Jan Muszyński (1884-1957)

Nie, panie profesorze. Pochodzę z południa Ukrainy, z Odessy.

-Odessa. Ależ to przecież Rosja... a właściwie chyba jakieś takie międzynarodowe miasto, swoista wieża Babel, mieszanina języków i ras...

-Niestety tak, Magnificencjo. Odessa - to przecież port międzynarodowy. A jednak jest to miasto ukraińskie. .^.5

-Mniejsza z tym, - перервав професор. - Nawiasem mówiąc, jest pan raczej typem nordycznym, rycerskim. Kobiety, bez wątpienia, kochają się w pana błękitnych oczoch.

-Ukraina, panie profesorze, miała również swych rycerzy...

-No, no, czytałem przecież dzieła historyczne, "Ogniem i mieczem"...

Юрій не стримався.

-"Ogniem i mieczem"? Nie jest to jednak dzieło naukowe. Opiera się o historię, lecz, niestety, jednostronno, tendencyjnie potraktowaną.

-No cóż, ganz möglich, jak powiadają nasi sąsiedzi. Ale... ad rem. Spieszę się na posiedzenie Senatu. Więc do jutra. I niech pan pomyśli o mej propozycji.⁶

Наступного дня Юрій застав професора в йовіальному⁷ настрої. Мушинсь-кий жартував і раз-у-раз переходив на "ґвару", студентсько-корпорантський жаргон, що свідчило про його зичливість.

-No to jak, old boy. Nie, nie... czytam w pańskich oczoch, że swego zdania pan jednak nie zmienił... Ojej! Twardy z pana Rusin! Ale nawiasem mówiąc, lubię twar dych chłopów...⁸ Професор замислився і погладив невелику близну на підборідді, неодмінний атрибут справжнього бурша, обізнаного з мистецтвом фехтування.

-Tak, tak... Sam zresztą jestem Polak... chyba twardy Polak.... takie to są dzieje Ducha Świętego, panie Jerzy Łypa... jak to brzmi po rusku, chyba Jurij? Mieliście króli o tym imieniu. Bolesław Mazowiecki, o ile się nie mylę, przybrał to prawosławne imię. I ożenił się z Litewką - Giedyminówną.

-No, pal go sześć. Niech się pan dokształca w zakresie ziołolecznictwa.. Od

jutra. Lubię twardych, upartych. Jak to: "Polak - Rusin - dwa bratanki.. ."⁹

І Маґніфіценція Мушинський хитро всміхнувся...

_________________________________________________________________

¹ (Тут і далі - польська мова). Отже, пане...

² Цвікери або пенсне - легкі окуляри без завушин, що фіксуються на переніссі пружиною.

³ Отже... докторе... Єжи Ліпа...

⁴ Я - Липа ... - Липа, пане професоре!

⁵Ну, нехай буде Липа. Хоча на вашім місці я б трохи полонізував ваше прізвище,

наприклад... Ліпніцкі або Ліповєцкі. Це звучало б дещо шляхетніше. Здається, Ви походите з Росії?

Ні, пане професоре. Я - з півдня України, з Одеси.

Одеса. Але ж то Росія... а, радше, якесь міжнародне місто, своєрідна Вавилонська вежа, мішанина мов і рас...

Що ж, це так, Маґніфіценціє (титул, належний ректорові). Адже Одеса - міжнародний порт. І усе ж таки це - українське місто.

⁶- Ну, нехай... До речі, ви, пане, є радше нордичним лицарським типом. Жінки, поза всяким сумнівом, кохаються у ваших блакитних очах.

-I в Україні, професоре, були свої лицарі...

-Так, так, я ж читав історичні твори, "Вогнем і мечем"...

-"Вогнем і мечем"? Адже це не науковий твір. Опирається на історію, але, на жаль, в однобічному, тенденційному трактуванні.

-Ну що ж, цілком можливо (нім.), як говорять наші сусіди. Але, до речі (лат.). Я поспішаю на засідання Вченої Ради. До завтра. І подумайте про мою пропозицію.

⁷ йовіальний (франц. -jovial) - веселий, життєрадісний.

⁸ То як же, старий хлопче (звертання, заведене серед англійських студентів та колишніх студентів). Ні, ні... читаю у ваших очах, що своєї думки ви проте не змінили. Ой-йой! Твердий ви русин... Але, між іншим, я сам люблю твердих хлопів.

⁹ Так, так. Зрештою, я поляк, напевне - твердий поляк. Такі то справи, пане Єжи Липа... як це звучить по-руськи, певне Юрій? Були у вас королі з таким ім'ям. Болєслав Мазовецький, якщо не помиляюся, прийняв це православне ім'я. І одружився з литовкою - Ґедимінівною...

- Ну, нехай вже там. Удосконалюйтеся в галузі зелолічництва. Вже від завтра... Люблю твердих, наполегливих. Як же це: "Поляк - Русин - два братанки..." (професор травестіював польську приказку: "Węgier - Polak - dwa bratanki, i do bójki i do szklanki", тобто "Угорець - поляк - два побратими, і до бійки і до склянки").

Ввійди до церкви

Ввійди до церкви. Ріжноколірово

Горять серця довкола,

плинуть гимни в світлі.

Стань — наче в райдузі, і жди,

мов наречений,

Котра хвилина - брама.

А пізнавши — йди

В відчиненість Відвічного й Нового.

То - нагорода днів твоїх.

То - дар найвищий.

(Юрій Липа. Вірую.-Львів, 1938)

Сільські пси - різнобарвні і кудлаті, з реп'яхами в густій шерсті, голосно дзявкотіли, намагаючись схопити вишкіреними зубами колеса брички. Фірман цьвохнув батогом найсміливішого та найуїдливішого Бровка і хвацько загальмував перед брамою плебанії. Високий синьоокий добродій у ясному порохівнику легко зіскочив на кам'янисту дорогу з чудернацького гібриду селянського воза і фіакра.

Заклопотана їмость¹ зігнала з плота закукуріченого когута і прожогом кинулася назустріч.

- Докторе... пане Юрію! Нарешті сте'ся вибрали до нас. А отець у церкві, на вечірні. І давно ж ви, докторе, у нас не були. Ще як на Спаса з тими панями. Дякую за книжки. Зачиталисмо їх до дір... Матінко Найсвятіша! Я собі стою і говорю, а ви прецінь здорожені... прошу, прошу до хати. Ганнусю! Принеси живо тепленької води в мидниці... і свіжий рушник з комоди.

Доктор проте швидко, таки тут на дворі, скинув порохівник і, підкотивши рукави сорочки поза лікті, нашвидкоруч умився біля криниці, а тоді - з задоволенням осушив обличчя, шию і руки поданим паніматкою густо вишиваним рушником з домотканого полотна.

Втихомирив протести їмості і городами, через перелази попрямував до церкви. Людей на вечірні було небагато. Поодинокі свічки кидали мерехтливе червонаве світло на лики святих. Дяк мав приємний голос, його підтримувала невелика, але злагоджена півча. За вікнами шумів на водоспаді гірський потік.

З усіх церковних відправ Юрій найдужче любить вечірню... Якесь неземне умиротворення огортає його кожного разу, коли урочисто-піднесено звучать слова сто сорокового псалму:

Да ісправиться молитва моя,

Яко кадило пред Тобою,

Воздіяніє руку моєю,

Жертва вечерняя...

І що дивно: він - нащадок тарасівця, автокефаліста, воліє слухати вечірню власне церковнослов'янською і не є, в цьому випадку, прихильником тотальної українізації літургійних текстів...

Під спів невеликого хору "Світе тихий" запалено свічки скромного полікандила² Отець впізнав доктора й усміхнувся кутиком очей...

Поверталися на плебанію в сутінках. Отець присвічував ліхтариком і, підтикавши реверенду, жваво долав перелази.

Причепурена їмость чекала з вечерею. Нафтова лампа - вісімнадцятилінійка в зеленому абажурі - освітлювала круглий дубовий стіл і, коли перейшли до чаю, паніматка урочисто внесла яблучний пляцок.

O, specialite de la maison³,- сказав Юрій, і, незважаючи на протести, поці лував працьовиту руку 'шості.

Та що ви, докторе, хіба ж то мої руки до ціловання.

-Власне такі руки достойні поцілунків, ласкава пані, руки працьовитої українки, вмілі добрі руки, що знають і вишивати, і порати корову, і пестити дитину...

Вечеря закінчилася. В інших випадках "до слова" прийшли б карти, і преферанс затягнувся б геть за північ. Але ж отець згодився ще перед "дев'яткою"⁴ висповідати Юрія, а в часі Служби Божої уділити йому Найсвятіших Тайн. Та й доктор, здається, не був аматором преферанса.

Гомоніли верхів'я смерек і невтомно вигравав свої каденції кам'янистий потік. Спросоння кигикнула якась птаха...

-Пригадую, пане Юрію,- усміхнулася їмость,- як то ви вперше приїхали до нас тоді, на Преображення Господнє. Тішилистеся, як мала дитина, оглядалисьте кожну вишивку. Я ще затямила, як то ви купували в наметах нехитрі ярмаркові забавки і кольорові завивані цукерки для дітиськів. А ті ходили за вами гурбою... Боженьку, як то ви тоді обцілували всіх хористів з Галівки... Кожного зосібна. Отці зі сусідніх парафій донині вас згадують.

Незабаром втомлена їмость перепросилася і пішла на спочинок. "Бож то знаєте, як на селі - о четвертій над раном треба встати до господарки"...

-Давно хотів вас запитати, пане Юрію,- дещо повагавшись, розпочав роз мову отець,- ви, православний за хрещенням, без усяких об'єкцій заходите до католицької церкви, більше того - маєте намір сповідатися і прийняти Найсвятіші Тайни, отже, взяти активну участь в Літургії... у католицькому обряді...

Юрій легким, але промовистим порухом руки попросив дозволу перервати мову священника.

Тут, отче, належиться спростування - "...у нашому чудовому східному обряді, нашому спільному, якщо хочете - українсько-грецькому". І молився я нині до нашої спільної, єдиної для католиків і православних, Богородиці і Цариці України-Руси. І до єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого единородного... Адже не було і немає Ісуса католицького та Ісуса православного...

А те, що я згадував у єктеніях святішого вселенського Патріарха Папу Римського...

Його, Отче, згадує увесь цивілізований світ. Але, на милість Божу, не говорімо про те, що нас ділить. Таж не будемо ламати списи з приводу filioquae⁵. Списи нам ще знадобляться,- іскорки заграли в усміхнених очах доктора,- чи не так? А ви часом не москвофіл, отче?

Най Господь боронить. Rutenus sum, et ruteni nihil a me alienum puto!⁶ - спритно переінакшив отець Теренція.

-Вибачте, отче! Зрештою я знаю, що у більшості галицьких отців- москвофілів оте саме москвофільство чисто поверхневе. Томики Пушкіна та Лєрмонтова з нерозрізаними картками на полиці та ще звертання "господине". Ще може належність до "Друга" в часі студій. Лише поодинокі з них на-серіо думають про з'єдинення українських християн під проводом московського патріярхату.

Але ж, своєю дорогою, вони висувають вагомі аргументи. Прийняття хрис тиянства зі Сходу, з Царгороду, православність українського козацтва, унія, як поміст до впровадження латинництва в Україні...

А ви твердо вірите, всечесний Отче, в легенду про вибір обряду Володи- мировими висланниками? Чому ж, у такому разі, князь Володимир прийняв хрещення з рук англійського священника? Дуже сумніваюся, чи цей священник дотримувався візантійського обряду. Зрештою, на той час, аж до «приснопоминаемого» Михайла Керулярія, наші предки шанували як християнський Рим, так і Царгород. Згадаймо бабусю Володимирову Ольгу-Олену. Це ж за неї був висвячений перший руський єпископ Либутій, німець з походження. Тай наступний, Адальберт був аж ніяк не греком. А культ третього Папи Римського Климентія, а перенесення мощей Св. Миколая в Бар, проти якого так протестували візантійські єпископи. А коронування папою Григорієм VII Ярополка Ізяславовича... Кажете, козацтво...? А чи ж не Остряниця просив Папу Римського протекторату? Не знаходжу особливої ненависті до католиків і у Хмельницького. Серед його полководців були і кальвіністи, і римо-католики.

Докторе, але ж Шевченкове: "різать католика!", Ґонта з ножем, закри вавленим... кров'ю його дітей-католиків... Знаєте, дорогий докторе, я ніяк не можу сприйняти цього...

Отче, дорогий мій отче! Та ж це легенда, не підтверджена історичними фактами. Зрештою, на той час поняття "католик" асоціювалося зі зміною націо нальної приналежності, з переходом до табору народу-поневолювача. Чейже і зараз від кандидатів на державну службу вимагають перейти в лоно римо- католицької церкви, перенести метрику до костела. Знаєте, отче, в греко- католицькій церкві мені багато що імпонує. Вона зберегла якнайбільше старо давніх обрядів. Вона не є антагоністичною щодо інших церков. Достеменно знаю, що великий муж Андрей Шептицький неодноразово брав під захист православні храми, виступав проти їх руйнування. В патронованих Митрополитом школах та семінаріях вчаться поряд з греко-католиками і православні. І ніхто навіть не пропонує їм стати католиками. Через цього подвижника ми, либонь, і прийдемо до з'єднання українських церков.

Я зрозумів, докторе, що ви - за єдину українську церкву...

Саме так, отче. Власне така церква нам потрібна - єдина. Вона, ця церква, з'єднає штучно роз'єднаних християн-українців, з'єднає український нарід вмоноліт, в суцільну одність! Бо ж, якщо й існують деякі відмінності в українській православній і греко-католицькій церквах, то це відмінності формальні...

Хоча нині українській греко-католицькій церкві ні з ким з'єднуватися. На підсовєтській Україні українське православ'я в загоні. Митрополита Василя Липківського ще 1927 року позбавлено митрополичого престолу і заарештовано. Що з ним? Чи живий ще? Митрополит Іларіон в еміграції і впливу на релігійну ситуацію в Україні не має.

Ми ж - недержавна нація, докторе. Хоч ми і здебільшого католики, тут, в Галичині, проте терпимо наругу від католицького таки народу. І хіба що пошепки згадуємо праведних гетьманів, чи, оглядаючись, ходимо на збори "Червоної Калини" або "Просвіти"... Коли ж він знову прокинеться, отой козацько- стрілецький дух?

Не знаємо того, отче... Але я впевнений, кожен занепад, кожне прини ження того чи іншого народу є випробуванням Господнім. Ми не відаємо, коли Всевишній покличе наш нарід перед вівтар слави. Проте я твердо впевнений, такий час прийде. Може не за нашого коротенького життя... Але він неодмінно настане. Таж кожен нарід, отче, переживав великі упадки. Але потім ставав світом: англо-саксонським, римським, німецьким. Прийде час і на розквіт четвертої великої раси центральної і причорноморської Европи і постане ук раїнський, понтійський світ. Він конче постане, Отче. Великий християнський нарід стане центральним європейським народом, власне довкола нього вирішуватимуться європейські проблеми. І через нього... Саме так!

Старий годинник вибив північ. Отець відпровадив доктора Липу до дверей "сальонику", де їмость застелила шкіряну канапу свіжою постіллю.

-Доброї ночі, пане Юрію! - отець осінив його хресним знаменням.

Якась незвідана тривога закралася до серця священника. Він став навколішки перед Розп'яттям і довго й пристрасно молився...

¹ їмость – (гал.) її милість – звертання до дружини священика.

² полікандило (від канделя - свічка) - висячий свічник, в якому від 7 до 12 свічок; якщо свічок понад 12, то свічник-павук носить назву «панікандило» (спотворений варіант «панікадило»).

³Specialite de la maison (франц.) - фірмова страва.

⁴ "дев'ятка" - Служба Божа о дев'ятій годині.

⁵ filioquae - "...і сина" - відмінність поміж текстами "Вірую" в українській католицькій і православній церквах.

⁶ "Я русин (українець) і ніщо русинське мені не чуже”. Насправді прислів'я звучить: "Homo sum, humani nihil a me alienum puto" (Я людина і ніщо людське мені не чуже).

Exodus¹

Нас неназваних, мовчазних Господь

Утверджує й провадить, і ми чиним.

(ЮрійЛипа. Могила незнаного бійця.

-Вірую. -Львів, 1938)

18. Варшава, вул. Вспульна; з поштової листівки.

"Дивна-предивна людина - отой синьоокий доктор" - здвигали плечима пацієнти і знайомі. Популярна практика на Вспульней, багаті клієнти. І нараз, -маєш тобі, як грім з ясного неба. Залишає принади столичного життя, високі гонорари. їде? Куди? І чого шукає?

-Elegancki gabinet, panie dzieju, ziołolecznictwo... Widziałeś pan, jak te panuńcie wysiadają z luksusowych samochodów. Z lepszego towarzystwa, psia kość!

-Zatrzymuje się takie błyszczące lakierowane cacko pod bramą, szofer, pańdzieju, jak generał - o złotych galonach, drzwiczki otwiera, łapę podaje w białej rękawiczce, żeby się nie potknęła, psia krew. A jacy ci panowie, Matko Najświętsza, każden jeden z brzuszkiem, w ancugach od najlepszych krawców, w melonikach.

-No, nie, nie powiem. Biedaków także przyjmuje. Jancię, córuchnę moją, że tak powiem, z grobu wyciągnął.²

-Jak Boga kocham! Cherlawe to było, blade, żebra jak deska do prania. Dał jej, pańdzieju, jakieś zioła, no... badyle, tylko że, tego, poszatkowane. Zobaczylibyście mą Jańcię tera... Panna na wydaniu. Co doktor, to doktor...

-A dokąd podąża, panie Stefku? Pewniakem gdzieś na Zachód?!

-Jakbyż to na Zachód... Nie uwierzy Pan, ale całkiem odwrotnie - do Galicji. Jego małżonka, ta malarka, powiadają, stąd.

-Tota, co na Ormiankę podobna?

-Bo ja wiem. Czyż mało Ormianów we Lwowie... Zobacz pan, ile to książek,

papierów, teczek rozmaitych.³

Ніяк не могли второпати двоє варшавських безробітних, чого це славний варшавський доктор, замість втікати на Захід, їде разом з дружиною назустріч большевикам.

-Przez naszych ultra-patriotów odjeżdża - втрутився третій.

-Nie sztymuje im, że to "czarnopyski" hajdamaka ma w stołecznym mieście Warszawie pierwszorzędną praktykę...

-Nie czarnopyski, a o czarnym podniebieniu...

-Wszystko jedno, czyli ganz egal, panie kolego. Jednym słowem "Untermensch" z punktu widzenia butnego szlachcica. "Nie pozwalam!" i koniec...

- Ale przecież Polaków kurował, po-polsku książkę napisał o ziołach leczniczych...

- No to co! Dla panów z bojówki to nic a nic nie waży. Gdyby, powiedzmy, Polak z krwi i kości, chociażby głupi, to...

- Cichaj, Stefku!

- Co, niby "cichaj"?! Z bezrobotnego mię nie zwolnią...

-Ale do kozy wsadzić mogą... ⁴

Шофер затріснув дверцята. Вантажівка рушила, обдаючи трьох безробітних хмарою сизого диму.

____________________________________________________________

¹ Exodus (лат. вихід) - назва другої книги Святого Письма

² (Діалог ведеться варшавським діалектом польської мови з окремими німецькими словами):

Елегантний кабінет, пане добродію, лікування травами... Чи ви бачили, як ті панунці висідають з розкішних автомобілів? Із кращого товариства, щоб їм.

Зупиняється така блискуча лакована цяцька під брамою, шофер, пане добродію, що генерал - з золотими галунами, дверцята відчиняє, лапу в білій рукавичці подає, щоби не спіткнулася, собача кров. А які ці панове, Матінко Найсвятіша, що не один, то з черевцем, в убраннях від найкращих кравців, в "диньках " (твердий капелюх з кулястим дном).

Та ні, не збрешу. Бідаків також приймає. Янцю, донечку мою, так би мовити, з могили і витягнув.

³ Як мені Бог милий! Кволе було, бліде, ребра, як пральна дошка. Дав їй, пане добродію, якісь зела, ну... цілком бадилля, лише пошатковане. Побачили б ви тепер мою Янцю... панна на виданні. Що лікар, то лікар...

А куди прямує, пане Стефку? Напевне кудись на Захід?!

Коби то на Захід... Не повірите, але цілком навпаки - в Галичину. Його дружина, та художниця, подейкують, звідтіля.

Та, що на вірменку схожа?

Чи ж то я знаю. Хіба мало вірменів у Львові? Дивіться-но, скільки то книжок, паперів, папок різних.

⁴ - Через наших ультра-патріотів виїздить...

Не до шмиги їм, що то "чорнопиский" гайдамака має в столичному місті Варшаві щонайкращу практику.

Не чорнопиский, а з чорним піднебінням.

Все одно, тобто одне й те саме (нім.), пане колего. Одним словом - "підлюдина " (нім.) з погляду пихатого шляхтича. "Не дозволяю!" - і вся розмова...

Але ж він поляків лікував, по-польськи книжку написав про лікарські рослини.

То й що! Для панів з боївки це нічогісінько не значить. Коли б, скажімо, поляк з крові і кості, нехай би дурень...

-Помовч, Стефку.

-Що, "помовч "! З безробітного мене не звільнять... - Але до буцегарні можуть посадити...

Остання домівка

То лиш приходить раз, але назавжди,

Не стерти образу цього тобі,

Ти не втечеш, дивись вперед - і знай:

Одно тобі зосталось тільки: жити ним.

(Юрій Липа «Призначення)

19. Пам’ятник Українським Січовим Стрільцям

та воякам УГА на Яворівському цвинтарі

- Заходь, заходь, Настусю. Як почуваєшся?

Доктор запримітив гарячковий полиск великих очей на щуплому обличчі з обтягненими блідою шкірою вилицями.

- Ну, ну, носик догори... Ми ж домовилися, що з недугою боротимемося удвох. Станеш на мойому боці - хвороба залишиться сама-однісінька і ми, дасть Бог, її переможемо. Як апетит? Трішечки покращав, кажеш. Бодай трішечки, і то вже досягнення.

Доктор уважно вислухав легені, особливо прискіпливо досліджував праву... Сухоти прогресують і не вдасться, либонь, цій недоживленій дівчині, навіть з його, лікаря, допомогою, впоратися з ними. їй би повновартісне харчування, гірський клімат, хоча б ворохтянський. За сучасних умов і те, і друге - неможливе. Батько давно у лісі, корову здали на контингент, останню курку зарізали... Троє меншеньких дома. Він провів рукою по хирлявій грудній клітці хворої, вичув пальцями клавіатуру дівочих ребер.

- Одягайся, Настуню!

Вийшов на хвилину і приніс пакунок - обскубаного півня і десяток яєчок - подарунок вдячного пацієнта.

- Нехай тобі мама зварить... тобі і сестричкам. А до Марині ходитимеш щоденно пити свіже козяче молоко, я з нею домовлюся. Ліки візьмеш у аптекаря, за них заплачено...

Лікар відчув на своїй долоні дотик гарячих пошерхлих губ. Погладив її по голівці...

- Тримайся, дитинко... І приходь за тиждень.

Чим іще він міг допомогти хворій дитині? Хіба що трохи підняти опірність, покращити апетит. Живокіст - ліки для бідняків. Це "бадилля" він призначав блідим, недоживленим дітям з робітничих варшавських родин. Бо й таким допомагав модний варшавський лікар... Отже – паліатив¹. Звісно, паліатив... На роздуми, проте, не залишалося часу. Чекали наступні пацієнти.

Яворів. Українське місто з виразним національним обличчям. Либонь, небагато знайдеться галицьких міст, що їх вулиці названі іменами діячів української культури. Доктор щиро подивувався, читаючи на розі вулиці табличку з написом польською: "уліца Маковея". Саме на цій вулиці знайшлося помешкання для родини Липів і лікарської канцелярії доктора. Пані Галина зуміла створити тут і родинний затишок, і умови для праці. У світлиці запахло свіжо гибльованими дошками. Місцевий столяр майстрував полиці, на яких Юрій, не очікуючи викінчення, розкладав пухкі, наповнені рукописами теки, книги, річники журналів. Здавалося, що родина Липів влаштовується в Яворові надовго, може, назавжди. Не вірилося, що десь іде жорстока війна, ллється кров, гинуть люди.

У Народному Домі відбувалися концерти, ставили вистави заїжджі театральні трупи. Проте чи не найбільшим успіхом користувалися лекції доктора Липи про лікування зелами. Притихла авдиторія жадібно ловила кожне слово доктора:

"Мати-земля - це найліпша лабораторія, адже особливе поєднання цілющих речовин, які містяться в рослинах, не здатна створити ніяка хемічна робітня. Наш край багатий на лічничі зела, а традиція українського народного лічництва має багатий досвід... Власне в часі війни народи, винищені недоїданням і хворобами, повертаються до вікових традицій, знову оцінюють дієтичні і лікувальні вартості рослин...".

Уранці, по росі, доки ще перші пацієнти прибудуть на обійстя партерового будинку на вулиці Маковея, Юрій Липа, нашвидкоруч поснідавши, бадьорим кроком манджав до річки, сідав на березі і вдивлявся у гладеньке, наче скло, плесо...

То він скеровував свої кроки у бік яворівського цвинтаря. Повагом ходив алеями, перечитував написи на могильних плитах. Ось пам'ятник Йосипові Ло-зинському, деканові й парохові Яворова, укладачеві граматики української мови, засновникові першої тутешньої читальні. А онде похований громадський діяч Іван Загаєвич, просвітянин, засновник української гімназії. Це його син Микола загинув у битві під Мотовилівкою разом з Федором Черником. Згадалася світлина панцерника "Ф.Черник" і могилки обох сотників на Аскольдовій горі. Надовго зупинявся перед пам'ятником полеглим стрільцям УГА та усусусам. Архангел Михаїл... Може, радше варязький воїн чи Зіґфрід з германської саги. Коли б не вуса і голова у варязькому шоломі з кольчужною заслоною на карку... Але ж крила! Могутня постать лицаря на міцних ногах, стопи вперлися в землю, м'язисті руки стомлено опираються на харалужний меч... "Знак цей рунічний завис над народом міцним, важкостопим...". Це я ніби про цього лицаря написав...

20. Панцерне авто «Черник». З «Історії Українського війська»

А згодом доктор приймав хворих, здебільшого селян. Не вимагав заплати, а інколи і сам давав гроші на ліки. Призначав переважно зела, лікував добрим словом. Звертав особливу увагу на режим праці, дієту. Не цурався психотерапії, навіювання.

- Пане дохтуре, кажуть - ви, гей би, чарівник, гемопат².

І Юрій Липа терпляче пояснював різницю поміж гомеопатією і фітотерапією. Та що зробиш! Будь-що-будь лікування травами в народі пов'язувалося з чародійством, знахарством...

- Ви собі говоріть, а я своє знаю, - твердив сільський "фільозоф". -Гринька, чей же, знаєте? Били його по голові кольбами і поляки, і німаки. Голова го боліла до невитримання. Наш дохтур злапав му голову в руки, гет чисто як кавун, подивився му в очі і повідає: "Чуєте, ґаздо, вже вас голова не болит і не буде боліти". Другий місяць, вважайте, хлоп здоров, гей ріпка. Кажу вам, вміє чарувати.

О четвертій пополудні приймання хворих закінчувалося. По обіді приходила секретарка, і доктор, переглядаючи нотатки, диктував, диктував.

На вечері здебільшого були гості, заїжджі артисти, письменники, місцева інтелігенція. Часто-густо виникали мистецькі диспути, літературні читання. Деколи по суботах приїздив доктор Василь Кархут. На декілька днів зупинялися в Яворові молоді чоловіки у військовому чи напіввійськовому вбранні, здебільшого без відзнак. Першу візиту вони складали докторові, а той довго розмовляв з ними, запрошував на щоденну вечерю.

У липні 1944 року у с. Іваники заходами референтки Українського Червоного Хреста Марії Шудравої («Жені») організовано польовий шпиталь, в якому обов’язки головного лікаря виконував Юрій Липа. Шпиталь від 22 липня приймав поранених із сотні «Переяслави» з рою, яким командував Нестор Романець «Чорний».

21. Референтка УЧХ Марія Михайлівна Шудрава,

Лицар Бронзового хреста УПА (1921-1937)

На початку серпня на базі рою організовано сотню на чолі з командиром «Петренком» (справжнє ім’я та прізвище невідоме). Станом на 19 серпня того ж року цей відділ нараховував 44 стрільці.

Ще одну сотню УПА було організовано на базі Завадівського куща на початку серпня 1944 р. у лісах на північному заході повіту. Командиром її став Андрій Тучапець, псевдо «Верх», «Олег». На 24 серпня цей відділ нараховував 116 стрільців.

Єдиного військового командування усі чотири сотні не мали, як і не мали зв’язку зі штабом воєнної округи «Буг».

22. Доктор Василь Кархут (1905-1980)

Чотирнадцятого липня перервався телефонний зв'язок зі Львовом. А дев'ятнадцятого з коминів будинків, де розташовувалися українські організації, повалив дим з чорними метеликами спаленого паперу. Ліквідовували документацію... Вулиці заповнювалися фірами, переповненими понад усяку міру вантажівками, напханими людьми особовими автами. Все прямувало на захід. Тривожно озираючись проходили піші, нав'ючені клунками, з дітьми за руку. Відходили загони людей у напіввійськовому, залишала місто українська поліція. 22 липня 1944 р. радянська армія зайняла Немирів, 23 липня – Краковець, 24 липня – Яворів і Судову Вишню, 25 липня – Мостиська.

Лише в поблизькому лісі ще таборувала сотня командира Петренка. Усе ще діяв відділ УЧХ і регіональний польовий шпиталь під опікою «Жені». Майже щоночі на подвір'ї, що вдень заповнювалося хворими, з'являвся посланець. Подавав ледь чутний сигнал. Доктор брав лікарський саквояж і разом з посланцем розчинявся у темряві. Повертався вдосвіта. Сам один. Лише тіні під очима свідчили про недоспану ніч. Пані Галина також не змикала очей, дослухаючись обережних кроків чоловіка.

Незабаром фантастично кольоровий сусідський півень злітав на штахети і, балансуючи крилами, крикливим тенором провіщав ранок. Його не обходили нічні походеньки доктора. Розпочинався день.

_________________________________________________

¹ Паліатив - ліки чи інший засіб, що дає тимчасове полегшення хворому, але не виліковує хворобу.

² Гемопат (спотв, гомеопат). Гомеопатія - лікування подібного подібним, тобто дуже маленькими дозами ліків, що у великих дозах викликають ознаки, подібні наявним у хворого. В побуті цим терміном помилково називають лікування зелами - фітотерапію, яка, проте, належить до традиційної медицини - алопатії (лікування ліками протилежної дії)

Слово честі офіцера

Ми — каміння важке в Божій долоні,

Висимо в повітрі безсонні

Над вами, що підступні, хитрі...

Над плетивом убивства, крадіжки, обману..

(Юрій Липа. Ненависть)

-Докторе, вам аж ніяк не можна залишатися. Большевики вже зайняли Волинь і, правдоподібно, форсували Буг. Ось-ось вони займуть Львів, а там і Яворів.

Не займуть! Вони конче відступлять з-під Львова. Постане ситуація, подібна до тієї - в листопаді вісімнадцятого. Тоді, власне, в умовах безладдя Львовом будуть намагатися оволодіти українці. Це з одного боку. А з другого - поляки. Коли вирішуватиметься доля української державності, я не зможу бути осторонь...

-Друже докторе, коли ми були поруч, моглись-мо забезпечити вам відносну безпеку. Але ж сотня змушена відійти з Іваників. Відходить і відділ УЧХ, регіональний шпиталь. Командир Петренко просить вас приєднатися до обозу. Залишитися - це для вас певна смерть.

Стрункий молодий повстанець намагався якнайкраще виконати доручену місію. Проте трохи переборщив. З рум'янцем на цілком молодому ще обличчі випалив необачно:

-Пане докторе, невже ви справді вірите тим пророкам, ворожбитам, стиґматичкам?! Та ж большевики не пощадять вас. Помстяться, жорстоко помстяться і за "Розподіл Росії", і за "Зайд". Вони пам'ятають "Червоного вершника" і "Гриніва". Це ж звірі, а не вояки...

Усміхнений перше доктор спохмурнів, чоло перерізали зморшки задуми, губи стиснулися у вузеньку щілину.

- Ну, гаразд, припустімо: я дам згоду... Що далі? Еміграція, чужина! Хто нас там чекає, на чужині? Вийде так: сюди прийде ворог, а я втікатиму до іншого неприятеля, терпітиму наругу. Краще вмерти гідно на своїй землі! Прощавайте! Я зробив для вас, що лиш здужав: підготував медичних сестер, санітарів, скільки було можливо, піклувався здоров'ям повстанців. Не одного вилікував, а де не вдавалося - бодай злагіднив страждання. Зрештою... ви ще повернетеся сюди. І я знову стану до вашої диспозиції.

Він прислухався. Десь далеко, наче відгомін бурі, гуркотіли гармати, а поночі крайнеба займався жовтогарячою загравою. А проте на моріжку Івася безжурно бавилася зі сільськими дітьми і невпевнено тупцювала по розстеленій вереті маленька Марта.

23. Активісти Українського Лікарського Товариства у Львові

біля колодязя, з якого черпав воду Юрій Липа.

Бунів, 1991 рік

Доктор щоденно приймав хворих. їх, щоправда, ставало все менше і менше - людей все більше сковував страх. Зближався батальйон добірних енкаведистів - "червона мітла".

Якось невпевнено гули того святкового ранку дзвони церкви Святої Параскеви в Буневі. Старенький отець поспіхом кропив кошики, повні зрілих рум'яних яблук і груш-спасівок. Люди, не затримуючись на майдані, спішили домів. Того ж таки дня, на празник Святого Спаса, путівцем до Іваників протуркотіла бричка. Зупинилася біля самих воріт садиби Степана Кобилецького. Чепурний офіцер розгладив під поясом складки військової блузи.

- Доктор Лыпа? Вы нужны нам как врач. Да, да, возьмите инструменты, перевязочный материал...

- Чи надовго? - захриплим від хвилювання голосом запитала пані Галина.

- Гражданочка, не волнуйтесь, - офіцер зісунув назад важку кобуру трофейного парабелума, - я даю вам слово чести советского офицера: через два, самое большее - через три часа, ваш муж непременно вернется к вам целым и невредимым.

Юрій обняв дружину, поцілував дівчаток. Бричка від'їхала дорогою на Шутову...

24. Члени Українського Лікарського Товариства біля

будинку в Буневі на Яворівщині, в якому

мешкав Юрій Липа зі сім’єю. 1999 рік

В льоху

Хто ж мене вбив безневинно

За мої вірні очі?

Юрій Липа "Голос забитого".

Доктор помирав... У ті лічені хвилини, коли прокидалася свідомість, а з нею і біль, страшний, пронизливий біль, він, скатований і покалічений, навдивовижу чітко усвідомлював собі, що це останні його години... а може -хвилини.

Він - ідеаліст, романтик, поет, довірливий і добрий, схильний до містики, в цьому випадку був реалістом. Бо надто багато ран довелося лікувати останніми місяцями військовому лікареві без однострою. Він умів відрізняти смертельні рани або ж, медичною мовою, "пошкодження організму, несумісні з життям".

Пронизливий жорстокий біль. Його спричинював навіть найменший рух. Проте Доктор усвідомлював: варт лише зробити ще різкіший рух, і він втратить свідомість. На якийсь час, може назавжди...

Він лежав горілиць, на вологій долівці, земляній долівці льоху, куди його, скатованого, по-звірячому скаліченого кинули кати з кривавими зорями на кашкетах.

Вовкулаки. Для них не існувало міжнародних конвецій і угод, поняття червоного хреста, імунітету медика. Для них не було Бога, як чужоземні звучали слова "милосердя", "чесність", "порядність"; "слово честі" апріорно було брехнею.

Юрію, яснозбройний Юрію, чи ж ти цього не знав?! Чи ж не змалював у своїх творах дикого ординця? Чи ж не відав ти, що слуга сатани лише для того дає "слово офіцера", щоб його зламати.

Що це - ніч, вечір, день..? Чи довго він перебуває в цьому льоху, підпливаючи рештками крові? Декілька годин? За такої крововтрати так довго не живуть. Темрява... що з Галею, дітьми? Він відрухово підняв голову. Попливли кола, спершу різнобарвні, а за тим золоті - повні світла й радості. Опісля вони зійшлися.

Це ж сонце, сонце над морем, спокійним, блакитним і ласкавим Чорним морем. Він почув шарудіння легких пестливих хвильок на прибережній ріні. Легка усмішка так і залишилася на його обличчі.

Madonna della Sedia

(Post scriptum)

Коментар: Цього розділу ви не знайдете в перших редакціях повісті. Його написано на прохання пані Марти-Липи-Гуменецької і, як і попередні розділ,и прорецензовано та схвалено донькою Юрія та Галини Липів.

25. Галина Захар’ясевич – Липа

1910 (Рахиня) – 1968 (Львів)

Доктор В-й поправив перед дзеркалом високу білу шапочку, розрівняв під пасочком складки халата і вийшов у коридор. Чергування обіцяло бути спокійним. Хворі після передучорашніх операцій не вселяли неспокою, урґентує інший відділ. Може, й годину-другу вдасться здрімнути в ординаторській, на тапчані. У клініці панувала тиша, світилися лише бічні лампи в притемнених абажурах.

Чергова сестра взяла зі свого столика карту призначень і пішла за лікарем. Розпочинався традиційний вечірній обхід хворих.

-Пане докторе, - сестра дозволила собі так звернутися до лікаря, бо поміж ними була невелика, але значна таємниця, - адже і лікар звернувся до неї, вітаючис, не так, як усі "Сестро Ірино", а "Сестро Ізидоро", визнаючи в ній підпільну монахиню. - Пане докторе, та жінка в ізоляторі вже дуже немічна!

Вони зайшли до маленької палати. Скупе світло невеликої жарівки різьбило вилиці, тонкий ніс, глибокі западини під очима на змарнілому, та все ще вродливому обличчі, і плетиво вен на вузьких руках під жовтавим пергаментом шкіри. Запитувати у виснаженої вмираючої жінки про стан здоров'я було б блюзнірством. Хвилину незручної мовчанки перервала сама хвора, бо ж погляд лікаря саме зупинився на книжці, що її хвора тримала в руці, заклавши поміж картками тонкий жовтавий палець.

-Та ось... почитати задумала, згадати греку... - Вона ледь усміхнулася краєчком губ і подала лікареві томик у витертій палітурці - Гомер грецькою мовою,- книга з бібліотеки мого батька.

-Пане докторе, - пошепки озвалася сестричка, коли вони удвох покинули палату, - якщо у клініці буде спокійно, дозвольте побути у неї... Галина Лук'янівна просила про спільну молитву.

-Гаразд, сестро!

* * *

- Grüß Gott, gnädiges Fräulein! ¹

Вона обернулася обличчям до синьоокого блондина міцної статури і відповіла тим самим типово-австрійським вітанням-паролем, що за ним віденяки впізнають себе навіть в Африці: Grüß Gott! Спроквола окинула його оцінювальним поглядом, і на її класично гарному, а проте (а може, саме через те) строгому обличчі, з,явилася стримана усмішка. Вони вивчали один одного поглядами.

Віденка? Ні, це не тип столичної Міці² - повновидої кучерявої блондиночки. Та й що робити отій віденській Міці в українській церкві Святої Варвари? Молоденька... Мабуть, студентка...

-"Verzeihen Sie, bitte, meine Störung... es scheint mir doch³. Ви, часом, не українка?.."

І тут наче раптовий сліпуче-яскравий спалах магнію засвітив платівку його пам'яті: гірський потік на Старосамбірщині, він, обіпершись на палицю, стоїть у промочених гірських черевиках, а на камені поруч сидить... чей же вона - пластунської зовнішності панночка, з розгорнутою книгою "Призначення України" в руці...

Скільки кілометрів пройшли вони цього дня і наступної ночі віденськими вулицями і площами, парками і бульварами. На бароковій лавочці в Шенбрунні вона розповіла Юрієві про батька - отця Луку, про плебанію у Рахині, про батьківську опіку митрополита Андрея, який після смерті отця Луки посприяв, щоб Галина та її сестра Ольга навчалися у школі сестер-василіанок у Львові. Про захоплення малярством, красним письменством. На Маріягільферштрассе, з якої видно гострий шпиль катедри Святого Стефана, вони вели розмову про архітектуру, друге захоплення Галини. Як шкода, що польська влада ліквідувала архітектурний факультет Львівської політехніки. І знову допоміг Митрополит. Власне, на його стипендію вона навчається у Відні. А на бульварі поблизу славетної Віденської опери, стіни якої відлунюють музикою Глюка і Моцарта, Бетховена, Верді і Вагнера, вона пошепки виказала ще одну мрію -співати... Співати, як Соломія Крушельницька.

Вони, Галина і Юрій, засіли до пізнього обіду в затишному віденському ресторані з високими дерев'яними панелями, подалі від гамірного Рингу⁴. І підкреслено чемний Herr Ober⁵, звертаючись до Юрія, запитав: "Und was möchte ihre Schwester bestellen?"⁶. Невже вони настільки подібні?!

До ресторану зайшли вуличні музики: скрипаль, акордеоніст і кларнетист. Ностальгійно-сентиментальна мелодія з відомої оперети принесла слова рефрена:

Wien, Wien, nur du allein

Sollst stets die Stadt meiner Träume sein,

Dort, wo die alten Häuser steh'n,

Wo die schönsten Mädel spazieren geh'n. ..⁷

26. Вуличні музиканти на вулиці Відня. 1930-і роки.

Знаєте, пане Юрію, Відень справді можна любити. Так, так, він трохи сентиментальний, як ця пісня, у чомусь легковажний, як Пратер⁸, подекуди міщанський, як оцей череватенький віденяк за гальбою пива, - Галина легенько вказала очима на опасистого добродія за сусіднім столиком... - А попри те - це місто високої культури, місто, яке, хоч-не-хоч, пов'язане з нашою історією. На цих вулицях ще відлунюють кроки Франка і Стефаника, Черемшини і Вороного, чутно голоси Вахнянина, Крушельницької і Мишуги...

Dort, wo ich glücklich und seelig bin,

Ist Wien, ist mein Wien.⁹

Скрипаль закінчив свою партію, схилившись до столика Галини і Юрія. До відчиненого скрипкового футляру посипалися монети.

Ходімо - вечірній Відень ще гарніший від денного, повного клопотами і турботами.

Вони спинилися біля монументальної споруди Парламенту.

Тут, у цьому будинку, засідали Олександр Барвінський та Іван Горбачевський, промовляв "посол у киптарі", запальний буковинський гуцул — красень Лук'ян Кобилиця...

Тут на віденських вулицях вони усвідомили - отак поруч їм іти через усе життя...

Галина кволим порухом руки відігнала спогади. Проте десь у темному кутку поблизу вікна причаїлися нові.

Дипломатичний прийом у Варшаві. Юрій у смокінгу, вона, Галина, у строгій чорній сукні з білими оздобами. Він легко, ледь помітними рухами, нечутно, але впевнено, провадить її у вальсі дзеркальним паркетом. І здається, всі очі дивляться на цю вродливу пару.

...Кривавий Спас на Яворівщині. Наче підстрелена вовчиця, вона біжить сільським путівцем до Шугової, де в купі сміття знайдено понівечене тіло Юрія...

А після того фатального серпня - порожнеча. Жахлива порожнеча в душі, коли здається, що ти - лише оболонка, тоненька, неначе яєчна шкаралуща, а під нею - нічого. З'їджені хімікатами і поплямлені фарбами руки, розвішані на сушильнях кольорові батики... Для кого, для чого? Звісно, для заробітку. Хустини, шалики. Довгі осінні вечори в маленькому помешканні на вулиці, що стрімко спинається догори, за вікнами - кострубаті привиди дерев. І - вічний страх... жах...

- Галино Лук'янівно, Вашу працю висунуто на урядову нагороду. - На виставці у Москві її запримітили і похвалили керівні товариші. Готуйте документи!

Постривай, що там було на тій виставці? Панно... композиція, де поєднано архітектурні пам'ятки Галичини і Східної України... Либонь, до 300-річчя отого горе-возз'єднання... Ні, ні, не хочу! Документи... Це ж - анкети, всілякі довідки. Запитання: чому сама, де чоловік? Облиште, не треба! Я -хвора, втомлена, мені нічого не потрібно. Нікого і нічого...

Куди ж поділася її мрія співати, де її оксамитове контральто. Хвороба кігтистою лапою стиснула її горло, забрала голос... Постривай... Та це ж балада Шуберта, що її Галина залюбки співала... Тоді ще - у вітальні батьківського дому. У тій вітальні, де зі стіни дивилася Божа Мати з репродукції Рафаелевого полотна... Одна-єдина сльоза залишила скупу вологу смужку на обличчі.

Коли сестра рано-вранці покинула "ізолятку", щоб здати чергування, обличчя Галини було спокійним. На грудях покійної лежав маленький образочок - репродукція Madonna, della Sedia Рафаеля, що її монахиня знайшла поміж сторінками томика Гомера. Сестра звичним рухом зірвала картку календаря. Було 10 червня 1968 року.

_________________________________________________________________

¹Grüß Gott! - німецьке християнське вітання, буквально "Привітай, Боже!", типове для Австрії та Баварії. Gnädiges Fräulein! - Шановна панночко!

² Mitzi (нім.) - здрібніле від Марія (Марійка, Маруся) - типове австрійське жіноче ім'я

³ Пробачте, будь-ласка, що перешкоджаю, мені здається...

⁴ Ring (перстень) і Gürtel (поясок) - дві кільцеві вулиці, які оточують центр Відня

⁵ Ober - скорочення від Oberkellner - старший офіціант

⁶ (нім.) А що хотіла б замовити Ваша сестра?

⁷ Відню, Відню, любий мій,

Чудове місто юнацьких мрій:

Старих будинків дивний світ

І найгарніших панянок цвіт...

⁸ Prater - містечко розваг у Відні

⁹ Щастя і спокій в душі моїй,

Це Відень, Відень мій... {переклад

автора)

Післямова

ЯСНА ЗБРОЯ ЮРІЯ ЛИПИ

(Коротке цвітіння сріблястої липи)

Спроба реконструкції деяких моментів

з життя Юрія та Галини Липів

Коли, напровесні нашої незалежності, ми з дружиною поверталися зі США, особливою увагою митників користувалася тяженна валіза, наповнена книжками, альманахами, підшивками «Лікарського Архіву». Серед них – діаспорне видання поезії Юрія Липи, що його викупив в українській бібліотеці і подарував мені доктор Павло Пундій.

Особистість яснозбройного Юрія справила на мене таке враження, що я вирішив будь-що написати про нього...ще не знав, що саме: повість, серію новел-есе чи ще щось. І коли вже лягли на папір перші рядки, сталася зустріч.

Я поспішав на засідання Управи УЛТ, що мало відбутися в актовому залі діагностичного центру. На сходах підійшла до мене струнка, строгої вроди жінка, по-чоловічому простягнула руку для привітання і просто, сказати б – по діловому, відрекомендувалася: «Я – Марта Липа».

Подумати лишень – жива донька легендарного Юрія. Скільки цікавого можна довідатися від неї про її Батьків... Але, водночас, це-строгий, суворий критик...

Згодом, коли ми з і Мартою Юріївною відкривали перше засідання Клубу імені Юрія Липи, я поділився з п. Мартою своєю творчою ідеєю. А вона сприйняла її, цю ідею, дещо холодно, сказати б – з недовірою.

27. Марта Юріївна Липа-Гуменецька

,1943 (Варшава) – 2001 (Львів)

28. Установче засідання Клубу імені Юрія Липи. Марта Липа – крайня праворуч.

Журнальний варіант серії новел під назвою «Коротке цвітіння сріблястої липи» я подарував п. Марті на останньому, 2001-му році її земного життя. Вона прочитала, зробила деякі зауваження, уточнення. Але раптом Марта Юріївна сказала: «Пане Олесь, чи не написали б ви ще одну новелу, про мою Маму. Тож я написав останню, тринадцяту новелу «Madonna della sedia.» Чорновик показав пані Марті. «Ні, ні,- заперечила вона мій опис першої зустрічі Юрія і Галини, опертий на декількох джерелах. Вперше вони зустрілися в Карпатах. Галина сиділа на камені біля потоку і читала «Призначення України». Саме тоді надійшов Юрій...». Але ж перший варіант опертий на розповіді п. Аріадни Пузік, яка особисто знала Галину Захар’ясевич – Липу, неодноразово слухала її розповіді.

Останній варіант фінальної новели («Madonna della sedia») п. Марта прочитала десь за тиждень до переходу в вічність. Вона зателефонувала мені і подякувала. Ми тоді довго-довго розмовляли – до пізньої ночі. Марта зупинялася на деяких деталях вдовиного життя Матері, які, на мою думку, не підлягають публікації. А потім сказала: «Пане Олесь, а ви хитро скомбінували щодо першої зустрічі…двох перших зустрічей. Хай воно так і залишиться!» Я не знав тоді, що це – наша остання розмова...

Що важливо, моє потрактування висвітлених в новелах епізодів з життя Юрія і Галини Липів апробовано їх донькою Мартою Гуменецькою-Липою, що й дає мені моральне право на їх публікацію.

Хоча...Хто знає, чи достеменно такими були розмови «Тарасівців» («Пролог»). Чи саме такі слова сказав доктор Іван Митрофанович Луценко малому Юрчикові при зустрічі («Останній лет птаха»). А проте шлях від будинку, де мешкали Липи до Одеського порту я пройшов двічі і розпитував старих одеситів, що змінилося на цих вулицях за роки, які минули. А далі – трохи уяви...І вже замість вантажівок мчать Приморською биндюги, запряжені кіньми-ваговозами. І на лаві, що під кленом на Преображенській спить на лавочці безробітний, вкритий газетою...

А хто скаже, про що розмовляли двоє молодих людей – Леся і Юрій в Тарнові? («Промінь»). Чи саме того вечора Юрій розповідав про бої в Одесі і читав «Князя полоненого»?

Проте достеменним є факт, що Івана Липу лікував «народний професор» Мар’ян Панчишин. Знаємо, хто йшов за труною Івана Липи на Винниківський цвинтар («Сон»). Що ж стосується виступу Юрія Липи в польському консуляті в Лондоні, то до нас дійшли лише тези, зміст сказаного.

Довелося реконструювати цей виступ, використовуючи, зокрема, англомовну «Історію України» Ореста Субтельного («Ukrainian question») і вдатися до англійських філологів по допомогу...

Реконструкція розмови українця Юрія Липи з литовцем професором Мушинським мала б бути саме такою, хоча її зміст дійшов до нас лише тезисно («Uparty Rusin»). Чи достеменно передано розмову Юрія зі священиком («Ввійди до церкви»)? Звичайно ж, і це – реконструкція. Проте в цій розмові немає нічого, що б не випливало з творів Юрія Липи, зокрема з «Призначення України».

А ось – розмова польських безробітних варшавським діалектом в новелі «Exodus» - чисто моя фантазія. Але ж хіба не правдоподібна? Зрештою, Вам, читачам, судити.

Хресний шлях Юрія Липи... Тут, звичайно, більше фактичного матеріалу, спогадів сучасників, передусім, незабутнього Петра Кіндратовича («Остання домівка», «Слово честі офіцера», «В льоху»).

То ж не судіть строго, дорогі читачі.

29. Автор з внуком Антоном виступає з промовою на могилі Юрія Липи.

Бунів, 2007 рік

30. Пам’ятник Юрієві Липі в селі Іваники

на Яворівщині