Без протоколів

(спогад лікаря)

Бувають випадки, коли лікар мусить виконати втручання, для якого він не має належної кваліфікації. Це, звичайно, зменшує ступінь його відповідальності. Що ж, в практиці лікаря бувають ситуації, які відбігають від викладеного в підручниках…

Професор Ягеллонського університету Анджей Цоль (Andrzej Zoll), юрист, фахівець з захисту прав людини (з виступу на 39-му Конґресі Польського Товариства Оториноларингологів, Хірургів Голови і Шиї, Краків, 13 вересня 2000 року).

На нашій планеті Земля щоденно, щогодинно, щохвилинно відбувається стільки подій, що те, про що я збираюся Вам розповісти, ледви чи відіграло якусь відчутну роль в історії людства.

Оці події, далеко не світового масштабу, але драматичні і життєво вирішальні для невеликої групи хворих і їхнього єдиного лікаря, відбулися…постривайте, скільки ж то років минуло? Шістдесять шість. Було літо Року Божого 1955-го. Мене, лікаря з однорічним (!) стажем призначено на два місяці «в.о.», тобто виконувачем обов’язків головного (і єдиного того часу) лікаря сільської лікарні в селі Д., лікувальної установи потужністю в 10 стаціонарних ліжок плюс амбулаторія з аптечним пунктом. Персонал: за штатом – двоє лікарів, один з них саме збирався у залеглу за три роки відпустку, а друга – вже рік перебувала в декретній відпустці, зубний лікар з середньою освітою, фельдшер (того часу хворий), дві медсестри, кухарка, декілька санітарок і «їздовий-дезинфектор-хінізатор-боніфікатор», Варфоломій на ім’я. Якщо більшість посад зрозуміла сучасному читачеві, то остання звучить якось піднесено-урочисто і не цілком зрозуміло, на кшталт «лорд-охоронець малої королівської печатки». Насправді, все дуже просто. Того часу населення болотистого поліського краю потерпало від малярії. Через те в райцентрі функціонувала протималярійна станція, а в селах були на державній посаді «хінізатори» - особи, які розносили хворим на малярію хінін і слідкували, щоби пацієнт його таки прийняв досередини і запив водою (були й такі, що як тільки хінізатор відвернув свій погляд, випльовували «цю гидоту»). «Боніфікатори» виявляли ті болітця і ставки, в яких плодилися личинки малярійного комара і, час до часу, згідно інструкції, заливали їх поверхню гасом. Ви вже либонь зрозуміли, що гас в місцевості, позбавленій елекропостачання, це – валюта, за яку можна виміняти – ну, що завгодно, скажімо іншу рідину, саме ту, яка звеселяє душу… Хлорне вапно, призначене для дезинфекції – теж валюта, ним відбілювали домоткане полотно. Я приділив стільки уваги сумісникові перелічених щойно посад, та ще «водієві особистого транспорту головного лікаря (однокінна двоколісна «бідка»), бо його роль в наступному оповіданні буде аж ніяк не «другплановою»…

Ото ж, коли мене скеровували на лікарську дільницю в Д., завідувач райздороввідділу сказав: « Ось, побачиш, що праця там «не бий лежачого», село маленьке – довкола хутори, будеш, як на курорті. Він пошукав щось у звітах…Оце глянь… бачиш – ліжка в «больниці» (з наголосом на «о») заповнюються хіба що пізно восени та в зимовий період.

Воно саме так і було…впродовж тижня, чи трохи довше… доки захеканий поліщук в личаках не приніс на руках хлопця років дванадцяти, що, вже на перший погляд, дозволяв поставити діагноз «менінгіт». З поблизького хутора… Коли принесли ще двоє молодих людей в опістотонусі, з усіма неврологічними ознаками менінгіту, стало ясно – епідемія. Звідки взявся той злощасний менінгокок, так і не вдалося з’ясувати. А тут ще випала місячна норма дощу, що, в цьому болотистому краю, означало повний параліч навіть гужового чи й пішого сполучення поміж населеними пунктами. Нечисленні ґрунтові дороги ставали, за таких погодних умов, мочарами.

Я шалено крутив ручку телефону, кричав у трубку «Допоможіть! Пришліть інфекціоніста. Лаборанта, якісь ліки…» На тому боці телефонного дроту, напевне, крутили пальцем довкола скроні, «Як ми вам пришлемо?» Бо лише місцеві полішуки вміли в таку погоду знайти стежки чи купини, яким можна було пробратися до райцентру. Наступного дня мокрий до нитки і втомлений до межі людської витривалості боніфікатор-хінізатор зняв з пліч торбу, в якій було декілька пляшок стерильного ізотонічного розчину, пляшечка спирту і коробка з 20 флаконами пеніциліну – єдиного доступного того часу, та й то обмежено, антибіотика.

Мій дорогий читачу! Нині до твоєї диспозиції великий вибір антибіотиків, серед них – такі, що долають гемато-енцефалічний бар’єр. Є й інші – призначені для введення у спинномозковий канал. Лікування цереброспінального менінгіту передбачене протоколами. Все чітко регламентовано, розписано. А тоді… Двоє перших пацієнтів особливо страждало від нестерпного болю голови. Надмір спинномозкової рідини тиснув на мозкові оболонки. Я згадував всі сумні перспективи цієї ситуації, ось-ось довгастий мозок втиснеться в великий потиличний отвір,.. тиск на ядра блукаючого нерва…брадикардія, зупинка серця. Треба діяти…будь що випустити надмір спинномозкової рідини.

То ж, ще до приходу Варфоломія, я знайшов посеред різного старого інструментарію дві голки, менш-більш придатні для спинномозкової пункції. Вілчистив їх, загострив, дав скип’ятити і … з Богом. Я ще ніколи не робив поперекової спинномозкової пункції. Правда, спостерігав.

Двоє дужих дядьків, родичів першого пацієнта, тримали його зігненим в дугу. Я прислухався, напружений, як тигр перед стрибком, до характернх перешкод на шляху голки: ось – фасція…далі… Раптом з голки виривається струмінь рідини під тиском. Швидко не можна! Стоп! Пригальмовую мандреном. Бачу вираз полегші на обличчі хворого. Ось і все, що я міг того дня зробити трьом пацієнтам. Ще якісь аналгетики, серцеві…

Але місця в стаціонарі заповнилися. Настелили сінників у амбулаторії.

Наявного медичного персоналу явно не вистачало. Тож за хворими доглядали їхні родичі, які затаборилися на території лікарні геть чисто, як у Альберта Швайцера…

Епідемія обмежилася декількома поблизькими хуторами. І, усе ж таки, максимальна кількість хворих, яких я лікував одночасно, сягала 21-го чи 22-х.

Зважте, це на одного лікаря з двома менш-більш придатними для спинномозкової функції голками і двадцятьма флаконами по 500 000 Од пеніциліну в кожному. Антибіотика явно замало для його регулярного дом’язового введення. Та й скільки його проникне у спинномозкову рідину? А що, якщо вводити його через пункційну голку?

Я вже чую обурені голоси моїх опонентів: «Пеніцилін! В спинномозковий канал! Та що ж ти, невігласе, робив. Пеніцилін, контактуючи з нервовими структурами, викликає судоми!» Нині я б не меншою мірою обурювався. А тоді: альтернативи – жодної, зрештою – і відповідних спостережень ще не було. Тож я став уводити в спинномозковий канал по 50 000 Од пеніциліну кожного дня. Пункції, пункції, пункції. Від дня до пізнього вечора. Відпочивав, коли стерилізували голки, трохи довше – коли Варфоромій гострив їх на ручному точилі у коваля. І, уявіть собі, усі мої хворі на менінгіт, а було їх близько сорока, одужали. Епідемію стримала хутірна система, яку, вже тоді, радянська влада посліжовно і невпинно ліквідовувала. Звісно – колективізм.

Чую ще одне несміливе запитання: Вас , напевне, нагородили, ну, там, падяка з занесенням чи без, може яка грамота? Нічогісінько! Але там, на дисках Всесвітньому Комп’ютера, як любив висловлюватися доцент Роман Николин, все це, напевне, зафіксоване.

А протоколів, молоді друзі мої, усе таки, треба дотримуватися. На те вони й протоколи!