Він узяв мене на руки...

(Світлій пам’яті великого Українця Модеста Левицького)

Переді мною зошит в чорній коленкоровій обкладинці, життєпис мого дитинства. На дванадцятій сторінці рукою моєї Мами записано, що, коли мені було декілька місяців, до нас в гості прийшов «старенький доктор і визначний наш український діяч Модест Пилипович Левицький». Вочевидь, Мама чекала того візиту. Незадовго до мого народження померла маленькою її перша дитина Іруся, тож тривога не покидала материнське серце: може і цій дитині не судилося довге життя? Модест Пилипович взяв мене на руки, оглянув і зумів простими і добрими словами заспокоїти мою Маму. Доктор сказав...ні, не буду цитувати далі записану мамою характеристику малого хлопчика, у якого, мовляв, і форма голови гарна, і животик не здутий і взагалі він гарненький, як лялечка. Важливе, зрештою, не це, а дещо інше: ця визначна особистість була моїм першим лікарем. Але не тільки. Бо ж Модест Пилипович був ще й громадським діячем, письменником і вчителем. Отож, тримаючи мене на руках він, неначе, уділив мені першого громадянського благословення. Бо й я став лікарем і викладачем, і щось там пишу... Отож почуваюся до обов’язку віддячити цій славній людині бодай декількома сторінками, «немудрими та щирими».

Моїх батьків зв'язувала з Модестом Пилиповичем, якщо не щира дружба, то, в усякому разі, близьке знайомство ще з авдиторій еміґраційної Української Господарської Академії, де він викладав українську мову і теорію письменства, задовольняючись скромною посадою лектора. Підкреслюю - не професора, не доцента, а лише – лектора. Поза всякими сумнівами, мої батьки слухали на перших семестрах лекції доктора Левицького, визначного філолога і лінґвіста, користувалися навчальними посібниками його авторства, друкованими на циклостилі. Особливо – Мама, з її нахилом до красного письменства, а ще, напевне Євген Маланюк, Леонід Мосєндз... В Академії не вистачало осіб, здатних читати лекції. Через те лектором міг стати і студент останніх курсів. А Модестові Пилиповичу належалося щось більше. Бож у нього – і філологічна освіта, і філологічні праці, і солідний письменницький доробок, високо оцінений самим Іваном Франком.

Мої батьки не поривали стосунків з «дідусем Левицьким» і в Луцьку, де мій Тато провадив кооперативні курси а Модест Пилипович викладав у Луцькій українській ґімназії. Але про це – дещо далі.

Отож, я віддавна збирав і складав, папірчик до папірчика, все, що стосувалося і стосується Модеста Левицького. Тому, коли нещодавно до мене зателефонував професор Ярослав Ісаєвич і повідомив, що в Луцьку вийшла друком книга «Сяйво душі Модеста Левицького», я попросив доктора з Луцька Зиновія Щурука роздобути для мене цю книгу. І ось, переді мною не одна, а дві книги. Окрім згаданої, ще й повість – есей Івана Корсака «Тиха правда Модеста Левицького». Дякую! Дякую і всім іншим, хто розшукував для мене матеріали про цю небуденну людину, а передусім - членові НТШ, археографові Галині Сварник.

Модест Левицький народився 25 липня 1866 року в с.Вихилівці на Вінниччині, в священичій династії шляхтичів Роґаль – Левицьких. Батько, проте, вже не був священиком, а став мировим посередником, згодом – інспектором ґімназії в Сандомирі, Ченстохові, Вінниці і, нарешті, в Кам’янці. В сім’ї було шестеро дітей, серед них лише одна дівчинка – Софія. Власне в Кам’янці найстарший син Модест закінчив ґімназію (1876 – 1884). Далі - студіював філологію в Київському університеті (1884 – 1888), а згодом (1888 – 1893) закінчив ще й медичний факультет. Одружився на другому курсі університетських студій. Дружина Зінаїда стала його вірним супутником життя і літературним співробітником. З – під її пера згодом вийде історична повість «При битій дорозі» (Київ – «Час».-1912).

Лікар.

Першим місцем праці Модеста Пилиповича була Курська ґубернія, потім Ковель на Волині. Проте, через легеневу хворобу дружини (правдоподібно – туберкульоз), якій був не на користь вологий клімат, переїхав на Поділля – в м. Окни Балтського повіту, на стику Поділля і Херсонщини. Тут помер його молодший син. Звідси він відіслав на лікування до Єгипту свою дружину. Сюди, в Окни, приїздив на інспекцію доктор Сулим із Києва, з яким вони стануть друзями. Згодом доктор перебрався ближче до Києва в Боярку, що за 20 км від золотоверхої столиці. Син Віктор пішов до 1 класу ґімназії. Тепер доктор Левицький тісніше контактує з київською інтеліґенцією «Старої Громади»: Борисом Грінченком, Сергієм Єфремовим, Володимиром Дурдуківським, Вячеславом Прокоповичем, Володимиром Науменком, Миколою Лисенком, Євгеном Чикаленком, Левком Симиренком.

Незабаром Модест Пилипович приймає посаду директора фельдшерської школи на Лук'янівці і, одночасно, керівництво притулком для підкидьків на Лук'янівській площі. З першої посади його звільнено за доносом одного з учителів, «завзятого кацапури» та таємного агента охранки. Правдоподібно, до цього періоду життя належить спогад письменниці Наталєни Королевої на сторінках біографічної повісті «Без коріння». Йдеться про Різдвяні Свята в Києві, орієнтовно 1902 року.

На Святий Вечір до зали панства Сулимів ввалюється величезний гамірний гурт колядників, зодягнених в костюми героїв літературних творів: козак Мамай, Басаврюк, Андрій і Остап з Тараса Бульби. А ще - баба Риндичка з в’язками бубликів і пляшкою горілки. Ото ж «...до піяніна підійшла Риндичка, якийсь час уважно оглядала інструмент, поглянула й за нього й під нього...-Панночко! А може б і я втяла щось на цій штукерії...Дозволите? ...і, підтягши спідниці, щоб добре поставити ноги на педалі, з місця вправленою рукою з повною силою почала бравурну мазурку з «Коппелії»...В одежі баби Риндички був замаскований ... знаний у Києві доктор Модест Левицький, відомий письменник...

На цій посаді Модест Пилипович прослужив недовго, бо, як надто активного українського громадського діяча, його, під тиском київських чорносотенців, адміністративно переведено до Радивилова на посаду залізничного лікаря.

Радивилів тодішньої Волинської ґубернії, вважався містом прикордонним. За 12 років праці в цьому місті Модест Левицький набув популярності як чудовий лікар і невтомний просвітитель. Правдоподібно, власне в Радивилові відбувалися події, описані в оповіданні «Ніобея», Не важко здогадатися, що лікарем, який відвідав хвору актрису мандрівного театру у дешевому єврейському заїзді, був Модест Пилипович. Його громадській діяльності сприяла та обставина, що волинський ґенерал – ґубернатор вважався людиною культурною, філантропом і, навіть, українофілом. Тож, оминаючи заборону російським імперським урядом Шевченківських свят, докторові вдається добитися дозволу відзначити 50-і роковини смерті поета, як доброчинний захід. На святкування прибула й делегація бродівчан на чолі з отцем доктором Софійовським, катехитом бродівської ґімназії. Попри наявний дозвіл, галичан мало що не арештували і їм довелося втікати через «зелений кордон». Розпочинається цькування Модеста Пилиповича, за ним встановлюється поліційний нагляд. Докторові інкримінують ще й таємні зносини з Австрією... Маячня? Та ні, не зовсім. Бо ж від Радивилова до кордону – година ходу. А там вже – Австро-Угорщина. Теж імперія? Звісно! А проте – в Галичині вирує українське життя, видається українська література, низка періодичних видань. У Львівському Університеті діють українські кафедри, а від 1894 року викладає славетний історик Михайло Грушевський. Яка ж спокуса для українського патріота припасти спраглими устами, бодай потаємно, до цього джерела україністики. Як залізничний службовець, Модест Пилипович мав службовий безплатний квиток і постійну перепустку, тож міг вільно і безкоштовно їздити до Галичини. На кордоні його ручний багаж практично не контролювали. Про це свідчать факти, описані Василем Королівим – Старим. Доктора Левицького часто просили привозити з Австрії дешеві і надійні кишенькові годинники. А для пана Василя він «перепачкував»... пістолю «Бравнінг» і 100 патронів до неї. Тож, тим більше, доктор перевозив до підросійської України НТШ-івську та просвітянську літературу, Біблію українською мовою. На допомогу лікареві – патріотові приходять що свідоміші селяни з прикордонних сіл Бугаївки та Опарипсів, переправляючи через «зелений кордон» українську літературу. А 1912 року Модест Пилипович влаштовує виставку - продаж львівських видань. Це вже переповнює чашу терпіння влади і доктора Левицького адміністративно виселяють з Радивилова.

Дмитро Дорошенко, з яким Модест Пилипович 1906-1909 років співпрацював в редакції київської «Ради», згадує, що 1911 року він, та ще етнограф Іван Зілинський, відбули під проводом доктора Левицького спільну мандрівку західною Волинню з відвідинами Берестечка та Пляшової. Цьому посприяли обставини. Д. Дорошенко супроводив з Києва до Радивилова Івана Франка. Звідси опіку над шановною особою мав перейняти Модест Левицький, який і повинен був доправити Каменяра до Львова. Але плани змінилися і в подальшій подорожі поета супроводив його син Андрій. Тож виникла нагода для спільної пізнавальної мандрівки. Їхали вбогою єврейською «балагулою» з латаним дахом і без будь-якого натяку на ресори, що її тягнули худі, заморені шкапи. Супутників вражала надзвичайна популярність доктора серед селян, міщан, дрібних службовців та містечкових євреїв. Для всіх він знаходив добре слово, пораду, привітну усмішку. В «табелі про ранги» Модеста Пилиповича всі були рівними. Де лише він не з’являвся, збирався натовп людей, потенційних пацієнтів і просто охочих бодай доторкнутися до чудового доктора. Єврейки приносили худих, рахітичних дітей. Доктор відправляв балагулу пана Лейзермана, його постійного візника, на постій і, не зважаючи на втому, розпочинав доброчинний амбулаторний прийом.

Наступний етап – посада залізничного лікаря та лікаря ґімназії в Білій Церкві. А 1918 року український уряд призначає М. Левицького Головою Санітарного Відділу Міністерства Шляхів. Наступають більшовики. За «контрреволюційну діяльність» - головування в «Просвіті» ревком заочно засуджує Модеста Пилиповича до страти. Проте його попереджують і переховують залізничники – вдячні пацієнти лікаря. Нарешті більшовики відступають і доктор Левицький знову займає посаду в Міністерстві Шляхів – цього разу він завідує санітарним та культурно-просвітнім відділами.

З урядом гетьмана Скоропадського доктор не знаходить спільної мови, він публічно звинувачує Гетьмана в антиукраїнській політиці. Чи слушним було таке звинувачення стосовно цього визначного державного діяча, який за сім місяців зумів підняти культуру і освіту України на ще небачений рівень? Це вже – інша справа. Але Модест Пилипович – палкий прихильник Директорії. До того ж – особистий лікар Головного Отамана Симона Петлюри і майбутнього українського Патріарха Степана Скрипника.

Року Божого 1919-го розпочинається дипломатична служба Модеста Левицького. Він забирає зі собою тяжко хвору на нирки дружину і виїздить до Греції.

Серед пацієнтів Модеста Левицького переважала біднота. Вже працюючи педагогом в Луцьку він, у вільний час, винаймав візника і їхав у далекі села лікувати хворих, передусім – дітей. По дорозі його перепиняли юрби містечкомих єврейок з дітьми на руках – вони боготворили цього безкорисного лікаря-доброчинця.

Була серед пацієнтів доктора Левицького і інтелігенція. В розмові з гімназистами «дідусь Модест» згадує епізод, який орієнтовно можна датувати останнім десятиліттям XIX століття:

«Одного разу покликали мене, тоді ще молодого лікаря, до хворої жінки чи дівчини, що зомліла в церкві .Приходжу до лічниці. На ліжку лежить бліда, тендітна пацієнтка, лише очі горять якимось внутрішнім полум’ям.Я перевірив пульс, зміряв температуру – вона була підвищена – й запитав про стан здоров’я. Я запримітив, що стіни її кімнати мали якийсь особливий зелений колір, який не надто сприятливий для здоров’я і самопочуття, і запитав її, чи не захотіла б вона перенестись в іншу кімнату. Але вона енергійно заперечила, мовляв, зелена фарба її улюблена, це колір лісів, гаїв, природи, де вона зросла і де вона творить. «Я – Леся Українка...» Чи можете собі уявити, що в мені діялось, коли я почув її слова. І радість, і здивування , і подив, і смуток, бо вже тоді я збагнув, що довгий вік її не писаний. Але її очі закарбувалися в моїй душі глибоко, дуже глибоко, і цей спомин залишився в мені до останніх років мого життя. В оцій слабосилій і хворій постаті я відчув невидиму силу, якусь душевну динаміку, ба, я відчув генія. Леся дякувала мені за опіку та увагу до неї й запросила до їхнього Колодяжного. З того часу почалась моя приязнь з родиною Косачів, постійно зажурених здоров’ям доньки».

1895 року в Ковельському повіті спалахнула холера. Модест Пилипович днював і ночував у вогнищах інфекції. На цей час він перевіз дружину і сина до Колодяжного.

Восени 1896 року Лесі почав дошкуляти біль ноги. Доктор Левицький поставив діагноз кісткового туберкульозу. Налягав на імобілізації, на що Леся не згодилася. Тоді Модест Пилипович пішов на компроміс: « ...накласти, як він каже, «нравственную повязку», с[еб]то лягти на тиждень в ліжко і старатись як можна менше ворушити ногою...»

28 листопада 1899 року Леся пише до сестри Ольги: «Був недавно Людін вечір...На тому вечорі Старицький читав «Дякову помсту» М.Ф. Левицького, і публіка не заспокоїлась, поки не визвали самого «автора» на естраду.; мусив вийти, хоч мало не вмер од смущения (недаром він Модест та ще й син Модести...)»

Під впливом цих зустрічей, мабуть, Модест Пилипович поклав на музику цикл поезій Великої Лесі «Сім струн».

Розповідають, що, коли Модест Пилипович переніс якусь операцію на очах, він мусив два тижні лежати в темряві. Тоді до нього приходила Леся. Сідала на підвіконні і читала при світлі промінчика, що пробивався крізь щілинку в шторі… Цю розповідь могло б підтвердити листування поміж Лесею і «паном Модестом»(так поетеса називала свого лікаря). Проте, з конспіративних міркувань, Леся Українка знищила більшість своєї кореспонденції і, передусім, листування з «петлюрівцем Левицьким».

Згадують, що доктор Левицький був дуже скромною людиною. Леся Українка слушно підмітила, що «modestus» – значить «скромний». Окрім того, а може власне тому, у Модеста Пилиповича і Володимира Боніфатієвича Антоновича була одна спільна риса – маскування під простачків. В потязі, в незнайомому місті чи ще десь, там, де його особисто не знали, Модест Антонович міг відігравати роль селянина з тої чи іншої ґубернії, дрібного службовця чи містечкового єврея. А навіть – баби Риндички...

Письменник

В кожну із граней своєї творчості він вніс чималу частку своєї душі, свого серця.

Модест Левицький – справжній патріот України. Його патріотизм не показовий, він – без надриву, а головне – без будь-якого натяку на ксенофобію. Аристократ духу, він не виставляє свій аристократизм напоказ. Навпаки, серцем він – з тими «маленькими» людьми – скривдженими, покинутими, засудженими долею на нужденне животіння. Дітям, особливо – сиротам, відведено особливе місце в його творах.

Двох хлоп’ят, що потрапили до притулку, згодом усиновлюють: руденького – швець з київського передмістя, а чорнявого – заможний міщанин. Доля зводить їх знову в екстремальній ситуації: руденький більшовик веде на розстріл чорнявого січового стрільця. Здираючи з нього одяг, зауважує на грудях золотий хрестик з емаллю – такий самий був і у нього...

Бідний єврей – скрипаль музикує на весіллях. Втомлений засинає в поїзді і пропускає станцію. Вистрибує з потяга під час руху і тяжко травмується. А проте – грати треба. Бо ж дома – паралізована донька – вдова і дрібні внучата.

Грузином – новобранцем, тяжко хворим на сухоти, опікуються українські селяни.

Спокушена дівчина приховує трупик мертвонародженої дитини. Засуджена на два тижні арешту, вона накладає на себе руки.

Особливим, Стефаниківським драматизмом попри простоту мистецького задуму і, сказати б, аскетичну чорно-білу палітру зображувальних засобів, відрізняється новела «Тяжка дорога».

Тяжко травмованому Микиті Шпаку не допомогло лікування в земській лікарні, надії на його одужання немає, тож батько везе сина додому помирати. Але дорога до містечка далека, шкапина старенька, то може б... одразу прихопити дощок на домовину. Бо і батько і син знають, що Микиті залишилися лічені дні. Але грошей на соснові дошки не вистачає і батько просить сина не гніватися, що труна буде осиковою.

«У Берка, кажуть, недорого...осикові...

• Тату! – сумно сказав Микита. – Чи ж я у вас не заробив хоч на соснові? Я ж вас слухав... старався...
• Ой синку, синку! – зітхнув Шпак. – І заробив ти, і старався... Чи я ж би тобі жалкував, дитино моя? Ти знаєш сам: де ж ті гроші? Не стане на соснові...
• Микита мовчав. – Ще ж і горілки треба буде... і попові, - мовив сумно Шпак. Микита тяжко зітхнув. – То вже знаєш, як буде, сину. Я вже тобі по весні, як спроможуся, то поставлю хреста доброго, дубового. Вже не пожалію. А тепер нехай вже дошки будуть осикові. Га?
• – Нехай...»

Це – лише декілька тем, що їх з вражаючою силою і неприхованим болем розкриває лікар – письменник. Письменник, на превеликий жаль, ще мало знаний в Україні.

Дипломат, поліглот, перекладач

2 березня 1919 року Модест Левицький у складі дипломатичної місії, очолюваної Федором Матушевським, висаджується на землю Еллади. З ним приїхали дружина, син Віктор і п’ятирічний внук Василько.

Дипломатична служба на користь молодої Української Держави, намагання змінити стереотипне мислення і сприяти визнанню УНР провідними державами світу – ця справа настільки поглинає доктора, що не залишається часу ні для лікарської практики, ні для літературно-перекладацької творчості. Бо кому ж, як не Модестові Пилиповичу, людині з класичною філологічною освітою, яка володіє щонайменше десятьма мовами, зазнайомити офіційні кола провідних держав з творами класиків української літератури, з історією, географією та економікою нової для них держави, яку вони вперто називають то Південною Росією, то Східною Малопольщею? Нині знайдеться небагато таких, хто б читав здійснені Модестом Левицьким та його дружиною Зінаїдою Левицькою переклади з польської, старо- та новогрецької, староєврейської, англійської, французької, данської, словацької та інших мов: «Фараона» Болєслава Пруса, творів Ептона Сінклєра («Нетрі»), Германа Банґа («Її високість»), Рафаелло Джованьйолі («Спартак»), Францішка Равіти («При битій дорозі»), Генрика Сєнкевича («Quo vadis?»), Шолома Аша («Бог помсти»), Еркмана – Шатріана («Історія одного селянина») Теодора - Томаша Єжа («Вдосвіта») та інших. Що вже казати про численні дипломатичні документи, реферати провідними мовами Європи, світу...

Його очі часто-густо не витримують такого навантаження. Написати – напише, а перечитати вже не може, навіть підносячи написане впритул до очей. Ідучи, він промацує дорогу ногами...

Праця на благо Української Держави оплачується скупо – ледь вистачає на житло і прохарчування. Зате українські дипломати платять сповна – здоров’ям, втратою найближчих, життям. Гине від легеневої кровотечі дружина Зінаїда. Голова місії Федір Матушевський помирає від інфаркту. Виконувати обов’язки глави місії, а ще опікуватися осиротілим Юрком Матушевським доводиться Модестові Пилиповичу. Окрім того, на нього лягає важким тягарем допомога біженцям, інтернованим воякам – українцям.

А далі... його шлях, як і шлях багатьох політично заангажованих українців, веде в еміґрацію.

Юрій Липа напише про цей смутний час у поезії з циклу «Суворість» -«Дев’ятнадцятий і двадцятий»:

І от відступають, упадають, покидають свій рідний край:

Державо, ти була, як огненна злива!

Державо, прощай.

...

Вони розсипались по ґранітах Европи,

Як стовпи іскор з огню

Великої леґенди.

Гостроокі шофери з Авеню д’Оперá,

Що бліднуть од радости на звуки заблуканих вистрілів,

Сірі шахтярі на Шлеську, що в мокрих підземеллях,

Чують дзвони останньої години чужинців,

Лісоруби з Бразилії, студенти в Празі,

Фармери Канади, робітники на Кубі,

Вірять, задихаючись від хворостей, утоми і порожнечі:

«Ми бились не даремно!»

Модест Пилипович з родиною покидає Грецію. Через Рим, Неаполь… Вони з сином і внуком підіймаються на Везувій. Вдивляються в палаючий розжареною магмою кратер. Далі – Відень. Доктор зустрічається з залишками української інтеліґенції, що «просиджувала крісла у віденських кав'ярнях і сварилася» (Віктор Левицький). В австрійській столиці залишаються син із внуком. А доктор мандрує далі, бо це ж його обов’язок – бути з Українським урядом. Довідується, що залишки українського війська розпорошені по таборах інтернованих, Петлюра – в Варшаві, de facto також інтернований, а еміграційний уряд – в Тарнові. Брудним і холодним товарним вагоном він добирається до Тарнова. Йому доручають посаду міністра здоров’я еміґраційного уряду. Модест Пилипович приймає цю посаду лише для того, щоби розпустити міністерство, як безперспективне і бездіяльне. Провадить курси сестер – жалібниць ... на всяк випадок...В часі своїх еміґрантських скитань доктор Левицький побував у Парижі, на Монмартрі, у сестри Софії, та під лісом Монморансі у товариша з Білої Церкви. Якийсь час (1922 року) працює, як лікар українського санаторію для колишніх українських козаків, хворих на легені, поблизу Закопаного. Польські ґуралі так полюбили його, що просили назавжди залишитися у них...

А далі еміґрантський шлях веде до Подєбрад, де Модест Левицький

зв’язує свою долю з еміґраційною Українською Господарською Академією (УГА). Вступає на гідротехнічний факультет його син Віктор. На тому ж таки факультеті вчиться колишній ад’ютант ґенерала Василя Тютюнника, український поет і публіцист Євген Маланюк. Тут він зустрічає друзів юності – Григора Іваницького, Євгена Чикаленка. Останній тулиться в маленькій кімнатці, меншій за стійло жеребців в його покинутому маєтку...

Вчитель, виховник

Тривалі скитання «дідуся Модеста» закінчуються в Луцьку. Еміграційна УГА в Подєбрадах, позбавлена дотації чеського уряду, припиняє своє існування, а разом з нею – і маленька українська ґімназія, що нею керував Модест Пилипович. Він нав’язує контакт з адвокатом Григорієм Калістратовичем Степурою, колишнім комісаром УНР на Поділлі і Харківщині. Тут не можна оминути цікавого факту. Григорій Калістратович закінчив духовну семинарію в Кутаїсі разом з Йосипом Джугашвілі та Борисом Білецьким – майбутнім директором Луцької Української Ґімназії. Пізніше здобув ветеринарну і, згодом, юридичну освіту, а Борис Максимович Білецький – педагогічну.

Отож Грирорій Степура дає необхідні рекомендації, Український Центральний Комітет у Варшаві рекомендує Модеста Левицького на посаду вчителя Луцької Української Ґімназії (ЛУГ). І Модест Пилипович разом з 14-річним внуком переїздить до Луцька.

Останні роки свого життя (1927-1932) він працює вчителем української мови і, одночасно, лікарем ґімназії у місті над Стиром. Мешкає в будинку Г. Степури, згодом – на Яровиці. Нарешті будує на власні заощадження власний будинок з мезоніном в районі «Красне» на вул. Гірній, 20. Це - т.зв. «вчительська колонія».

Першій і єдиній українській ґімназії на Волині доводиться працювати в різних винайнятих приміщеннях. Лише 1931 року вона переходить до новозбудованого будинку. Не вистачає підручників, допікають постійні перевірки. В Луцькій Ґімназії Модест Пилипович вперше зустрічається віч-на-віч з комуністом. Проте новий вчитель Ярослав Галан працює в ґімназії недовго.

Для ЛУГ Модест Пилипович став справжньою знахідкою: людина європейської культури, поліглот, патріот, природжений педагог і виховник, всебічно освічений і мистецьки обдарований. Тож молодь полюбила його усім серцем і потягнулася до улюбленого «Дідуся». А він прищеплював молоді любов до Бога і України, до української мови, до мистецтва. Українська мова,- вчив «Дідусь»,- одна з найгарніших у світі. За милозвучністю вона – на другому місці після італійської. Це – святиня, до якої не можна братися немитими руками.

Проте коло його спілкування з молоддю було значно ширшим: антична міфологія, музейництво, філософія української писанки, історія, порівняльна лінґвістика, археологія, етнографія. А ще – музика. «Дідусь» досконало володів грою на фортепіано і вже дорослим освоїв бандуру. Робив доповіді про етику міжлюдських відносин. Редагував ґімназійні журнали «Промінь» та «Шуліка». Проводив пізнавальні екскурсії краєм. В часі таких екскурсій Модест Пилипович висловлював свої незалежні думки щодо історичних подій. Бо ж йому доводилося викладати й історію та приймати іспити з цього предмета.

«Не зрада татар спричинила поразку козацького війська в битві під Берестечком,- твердив він, - а двадцять тисяч найманої німецької піхоти під командою досвідчених ґенералів. А ще – потужна артилерійська підготовка, що буквально розтрощила козацькі і татарські ряди. Та вже за рік батько Хмель збирає потужне військо, враховує сумний досвід Берестечка і отримує блискучу вікторію під Батогом.»

Публічні лекції Модеста Левицького з питань етики, культури поведінки, українського та світового красного письменства збирали повні авдиторії. Незмінною слухачкою «Просвітянських читань» Модеста Пилиповича була моя хрещена мати, полтавчанка Галина Чирко.

А ще «Дідусь» керував драматичним гуртком, відомим у місті та в довколишніх селах, в якому брали участь учні і вчителі. Грали класичні драматичні твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Котляревського, Шекспіра, скетчі з життя ґімназії. До речі, й сам Модест Пилипович був автором драматичних творів: «В клуні (Паничі)», «Безпартійний». В рукописах залишився роман М. Левицького «Перша руїна» і «Спогади лікаря» (1898-1929).

Роки скитань і виснажлива праця не проходять безслідно. Слабне втомлене серце, падає майже до сліпоти зір... Піклування другої дружини – медичної сестри і вірної супутниці Олімпіяди Тимофіївни здатне лише ненадовго підтримати слабнуче здоров’я «Дідуся». Він відмовляється від пропонованого висунення його кандидатури до польського Сойму, тим більше – від угодовської партії. «Я втратив все – здоров’я, Батьківщину, дружину, майно. Залишіть же мені бодай моє добре ім’я”.

Він і далі ходив пішки з далекого Красного до ґімназії, інколи – двічі чи тричі на день. Ніколи не мав часу для себе. Кишкова непрохідність, яка виникла несподівано, вимагала операції. Доктор сам розумів – його хворе серце не витримає втручання. Відійшов спокійно вранці 16 червня 1932 року. Його хоронили з найвищими громадянськими та християнськими почестями.

Вже по смерті Модеста Пилиповича Борис Лазаревський оглянув в паризькій майстерні Софії Пилипівни портрет її брата, виконаний в стилі народної ікони, на тлі мапи України. Навкруги його голови, наче ореол, слова: «Модест Пилипович Левицький – апостол вільної України, видатний письменник. Безсмертна його велика, кришталево чиста та ясна душа. Народився 1866.VII. 25 – Упокоївся 1932. VI. 16. Вічна йому, незабутньому, пам’ять».А ще він побачив виліплений мисткинею з глини проект пам’ятника докторові: він сидить у кріслі, а поруч – селянські діти. Він їм щось розповідає…А на центральній алеї кладовища в Гаразджі зеленіє молодий явір пам’яті Модеста Левицького, посаджений літераторами, просвітянами і працівниками культури Луцька 1992 року.

Примітка: В цитованих відривках збережено мовні особливості оригіналів.

Дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка Олександр КІЦЕРА