Львівські аферисти

Кажуть, у Львові можна продати і купити що завгодно. Ще в дитинстві я підслухав розповідь когось із гостей про такого «цваняка» що продавав…трамваї.

Елегантний пан в капелюху-«мельонику» з паличкою-тростинкою сідав до трамваєвого вагона на залізничному двірці і примощувався поруч з якимось селянином чи містечковим ремісником. Коли до них підходив кондуктор, панисько фамільярно поплескував його по плечі і запитував: «Ну, то який нині виторг пане колєґо?» Кондуктор , вочевидь уважаючи елегантного паниська за когось з дирекції трамваїв, чемно відповідав: «А незле, прошу шановного пана добродія.» Минала хвилина, може – дві і панисько звертався до сусіда, що слухав цей коротенький, а проте вельми змістовний діалог: «Ну, видите, як то файно мати власний трамвай. Кожного вечора кондуктор здає мені грошики і юж маю за що жити, та ще й вбратися і за помешкання заплатити…» «То що, запитував селянин чи ремісник – так-во кожному мож купити собі трамвай?!»

«А чого би ні – відповідав панисько, мож, тілько скоро несіть завдаток, бо акурат маю один трамвай на продаж. Несіть грошенята, але прецінь - золотими коронами і всьо буде рехт, як належить.»

Зайве говорити, що потенційний покупець назавжди прощався з вмістом заповітної панчохи і мрією про власний трамвай, а аферист клявся-божився, що вперше бачить того вар’ята і не має ані найменшого відношення до торгівлі рейковим електротранспортом. «Вар’ят, пане владза,- переконував він поліцая чи слідчого. - Чисто вар’ят з Кульпаркова!»

«А й справді,-думав «пан владза». Хіба що вар’ят з мокрою головою може додуматися купувати трамвай у випадкового зустрічного чоловіка…»

Десь на сімдесяті роки минулого століття припадає апогей діяльності ще одного з львівських аферистів. Стефко Б. (ім’я змінено) був в дитинстві моїм сусідом. Єдиний син, одинак, він мешкав з батьками в невеликому будиночку - одному з партерових однородинних домиків, розташованих вздовж вулиці Кульпарківської, там, де зараз корпуси колишнього заводу "Кінескоп". Згодом, коли ті будинки мали зносити під будівництво заводу, Стефковим батькам виділили помешкання, а вже значно пізніше вони збудували власний поверховий будинок на престижній вулиці Львова. Батько працював на м'ясокомбінаті, мама, як це було заведено в заможних сім'ях, «пильнувала хати». Стефко виріс гарно збудованим і добре вгодованим, статурою і обличчям нагадував радянського кіноактора Яковлєва. Вчилися ми в різних школах. При зустрічах з моєю мамою пані Б. хвалилася успіхами сина, хоча "злі язики" подейкували, що відмінні оцінки сина щедро оплачувалися ковбасними виробами. Нарешті Стефко став студентом медичного інституту. До честі викладачів мого рідного інституту, тут корупційні схеми не спрацьовували, тож ковбасна стимуляція дала «збій». Після остаточного провалу на третій з черги сесії Стефка відраховано з дружніх лав другокурсників. А проте, він щоденно пакував до течки свіжий халат і канапку на сніданок, клав до кишені гроші «на дрібні видатки» та чимчикував до кінцевої зупинки трамваю –«двійки». Перші сеанси в центральних кінотеатрах Львова розпочиналися о дев'ятій годині. В кожному разі, Стефко приходив додому «після третьої пари», доповідав батькам про свої міфічні «успіхи», а в кінці семестру демонстрував їм вміло підроблені оцінки та підписи в заліковій книжці. Інколи відвідував в клініці одного з сусідів - доцента Д. Швейцарам тої клініки рекомендувався "доцентом Б.", що інколи підкріплював невеликими сумами «на пиво». В клініці крутився під претекстом відбування медсестринської практики - робив дом'язові та підшкірні ін'єкції, вимірював тиск крові, отож нікого не дивувало, що практикант носив на шиї фонендоскоп.

Вже у той час «псевдодоцент» підробляв купівлею золотих австрійських і російських царських монет і їх вигідним перепродажем приватним стоматологам-протезистам. Згодом сфера діяльності «пана доцента» розширилася. Він став заробляти на...вступі до медичного інституту. Схематично афера виглядала так: декілька «панюсь» довірливо повідомляло зацікавленим особам, що такий собі «доцент Б.» може, звісно - за відповідну суму, влаштувати вступ «юних дарувань» до омріяного вишу. Тож можете зустрітися з ним у визначений час на кафедрі такій-то. Зацікавлена особа приходила на кафедру, її зупиняв швейцар, отримував «на пиво» і радо викликав «пана доцента». Виходив солідний «молодий вчений» в білому халаті і зі «слухавкою» на шиї, тож будь які сумніви щодо його автентичності зразу ж розвіювалися. «Доцент» чемно перепрошував, що не може прийняти зацікавлену особу на кафедрі, бо то, знаєте, карантин, або «ремонт кабінету», та й «пощо мають бачити нас разом, знаєте які то люди, а справа секретна...» Домовлялися зустрітися на лавочці в парку навпроти Св. Юра. Власне тут «пан доцент» називав суму, але попереджував, що вчитися до іспитів проте треба, що 100% гарантії він не може обіцяти, але, «в разі чого» він чесно поверне всю суму. Вступники, що заплатили «за вступ» вчилися, здавали і ... частина тих, хто заплатив, вступала, звісно - без усякого втручання. Напередодні того критичного дня, коли мали бути оприлюднені списки щасливих вступників, Стефко, з букетом і великою коробкою цукерків, відвідував секретарку-друкарку і просив показати списки, мовляв - добрий знайомий чи родич просив поцікавитися. Нотував прізвища тих, хто потрапив до списку, а тим, кого не зараховано, того ж таки дня повертав гроші. Одного разу, проте, здавалось би певна і випробувана схема підвела «великого комбінатора». Того фатального разу серед вступників було двоє юнаків з однаковим прізвищем, навіть ім'я починалося на ту ж таки літеру. Тож «пан доцент» повернув гроші тому, кого зараховано... Виник скандал, «псевдодоцента» викрито, суджено і посаджено «до цюпи» чи не на 10 років. Про все це я довідався значно пізніше, коли Стефко вже відсидів декілька літ. Зустрів його після «відсидки» в центрі міста і ледве впізнав. Він передчасно постарів, згорбився і втратив усі зуби. Проте минув якийсь час, Стефко відгодувався, посвіжішав, протезував зуби і, як мені розповідали спільні знайомі, взявся за торгівлю дефіцитними того часу килимами. Десь їх «добував», очевидно - на базах, і перепродував. Але, як казали, такий бізнес не задовольнив його, вабили масштабніші «операції».

Розповідають, що через своїх агентів Стефко розповсюдив чутки, що вежі-глушилки «ворожих голосів», розташовані донедавна в Свято-Юрському митрополичому парку, мають незабаром демонтувати, що й видавалося правдоподібним, бо того часу на одній з веж проводилися якісь ремонтні праці. Отож, продовжували агенти, територію, на якій розташований об'єкт, виділятимуть окремими ділянками для індивідуального будівництва. І «впливова особа зі знайомствами в Міській Раді» може посприяти отриманню омріяної ділянки під власний будинок. Ну, але самі розумієте, потрібні певні кошти. При тому, ділянка поблизу Свято-Юрських мурів коштувала дорожче, аніж розташована дальше, на схилі. «Впливова особа зі зв'язками» приймала потенційних забудовників на тій самій лавочці в парку, звідки було видно омріяні земельні наділи, інкасувала гроші і обіцяла незабаром оформити всі папери. На що він розраховував, хто його знає. Може збирався зникнути зі Львова? Не встиг! На лихо, один із «забудовників» поспішив, бо саме трапилася нагода дешево купити цеглу. Чоловік термосив ворота і вимагав пропустити вантажівку. От тоді-то все і розкрилося. І знову був суд. І ув'язнення, не знаю вже на скільки років. Більше я про Стефка нічого не чував. Чи живий він? Батьки його давно померли. Хто живе в їхньому будинку? Я не хочу судити його ще й своїм судом, міркувати про те, що було б, якщо б він обрав інший шлях.