Материнство, як стан душі

(до міжнародного Дня Матері)

Не почуваюся гідним змалювати величавий образ Українки – Матері. Усе, що ви прочитаєте – лише етюди, нариси до цього образу…

Материне серце… Є такий переказ: Дівчина вимагає у закоханого молодого хлопця найвищого доказу кохання – материного серця. Хлопець вбиває матір, виймає серце і чимдуж спішить до коханої. Але падає на порозі. Серце матері стрепенулося і запитує «Синочку! Чи тобі не болить?

Всеохопна материна любов, всепрощаюча доброта, найвищий ступінь самопожертви. Страждальна українська мати… Берегиня домашнього вогнища. Господиня з великої літери, вчителька, якій підвладна тайна виховання Патріота, Громадянина, Воїна. Та, що благословила останнього, ще уцілілого сина до бою за Батьківщину, котра стримуючи почуття «не впізнавала» спотвореного катуваннями сина – повстанця, котра нині стоїть з портретом загиблого сина на Інститутській вулиці, слухаючи «Плине кача»…Чи йде за труною добробатівця… Мати, що її синові «не за Україну, а за її ката» довелось пролить кров добру не чорну десь в горах Афганістану.

Зрештою, були і є нині жінки – воїни. Далекий 1025 рік. Користаючи того, що Ярослав зі своїми воями придушує заворушення в Новгороді, його честолюбний брат Мстислав підтягує свою рать під мури Києва. Починається облога. І тоді на фортечних мурах з’являється жінка. Мати-королева, друга дружина князя Ярослава з четвірком діточок. Володимир та Анастасія побіч, а двоє меншеньких – Єлизавета та Ізяслав на руках. Інґегерда - Ірина, а в майбутньому чернецтві Анна, донька короля Олафа ІІІ. Незламна мужність цієї жінки – матері, нехай там шведки з уродження, але дружини руського князя, вінчана з ним в Десятинній церкві. І стається диво. Не менш рішучий, впертий і відважний Мстислав, той самий, що вбив у поєдинку князя черкесів Редедю, нещодавно розгромив ущент об’єднані русько-варязькі збройні сили, а, попри те лицар-джентльмен, відвертає свою потужну армію, сурмить відступ під впливом незламної сили жінки-матері. Дивно, а проте факт – цей епізод описано в норвезьких саґах, але мало відомий в Україні.

Будівнича храмів, монастирів, засновниця єпископатів, добродія і ревна християнка Ірина вимагає у свого чоловіка перед кожним боєм благословляти свої війська Вишгородською іконою Богоматері, неодмінною супутницею руських військ. А після низки блискучих перемог, після кривавої баталії з печенігами, за наполяганням Ірини у тридцятих роках ХІ століття Ярослав урочисто віддає Русь-Україну під опіку Божої Матері.

Історично ми забігли трохи вперед. І тут таки мусимо згадати про Матір української християнської віри княгиню Ольгу, а після хрещення – Олену – королеву Русичів – Regina Russorum, як її називатимуть хронікери та історики. І, мабуть, не безпідставно. Чотирнадцятирічною дівчиною прибула сестріниця болгарського царя Симеона до стольного града Києва. Володарка, політик, вдова з дитиною на руках. Перша християнка на Русі. Вольова, наполеглива, а по смерті Ігоря навіть жорстока, якщо цього вимагає лад в державі. Мати поганина Святослава, зате – бабуся рівноапостольного Володимира. Жінка-воїн.

Культ матері міцно зафіксований в ментальності українця, в його генетичному коді. На що вже чисто чоловічим був вояцький орден відчайдушних рубак – запорожців, а згадаймо, чиїм святим іменем були позначені запорізькі храми. Саме Її ім’ям – Матері Божої. Пам’ятаєте, у Шевченка:

«Все упованіє моє,

На тебе, мати, возлагаю,

Святая сило всіх святих…»

Ідеал матері, втілений в образі Пресвятої Богородиці. Її то, єдину взяли запорожці у далекі мандри-скитання після Батуринської трагедії:

«Як мандрували день і ніч,

Як покидали запоржці

Великий Луг і матір Січ,

Взяли з собою Матер Божу,

А більш нічого не взяли…»

Українка, проте, ніколи не була катом, наглядачем концтабору, слідчим – садистом. Згадаймо мерзотну галерею слідчих - маньячок з книг Івана Багряного, Лариси Васильєвої…

Чую голоси: Ну, а для чого нам отой День Матері. Міжнародний, до речі. Та й не кожна жінка – мати. Відповідаю: біологічно. А в душі! Чи й навпаки. Біологічно-формально вона ніби й мати, майбутня мати, а виносить своїй дитинці, тій, що в лоні, під серцем, смертний вирок. Каже четвертувати свою ще не народжену дитину. Або викине вже народжену у смітник…

Згадую своїх перших вчительок – монахинь – матір Венедикту і матір Ізидору. Так їх і називали – матерями. І були вони нам справді другими матерями. А матері – настоятельки жіночих монастирів. А виховательки сиротинців – чи ж не матері вони знедоленим біологічними матерями сиріткам.

Передшкілля початкової школи сестер-Василіянок у Львові.

В задньому ряді – друга та четверта зліва – наші вчительки

Мати Венедикта та мати Ізидора. Автор – крайній праворуч.

Гортаю сторінки альманахів «За волю України», виданих в діаспорі, монографій, присвячених Українським Січовим Стрільцям та Українській Галицькій Армії. Зі столітньої часової відстані дивляться на нас дівчата-Січові Стрілкині. Переважно – студентки університету. Ніжна, поважна красуня Софія Галечко, поважна, задумана Олена Степанівна, Ірина Кузь, Анна Дмитерко, Павлина Михайлишин, семинаристка Ольга Підвисоцька.

З розкопаних десь у схронах аматорських фотографій дивляться мені у вічі молоденькі дівчата - санітарки Українського Червоного Хреста, що в задусі підземних шпитальок надавали посильну допомогу пораненим повстанцям аж до останньої хвилини. І ділилися з ними шкуринкою хліба, ковтком води, останньою гранатою… Більшість із них так і не спізнала радощів материнства.

Де ж ви, дитячі руки жінок,

Що підпалювали амуніцій склади,

Що лиш усміхом мужности поток

Перемінювали в водоспади…

(Юрій Липа)

І, проте, усі вони в своїх чистих душах виношували мрію материнства. Чи ж не їхнє це свято? А жіночки, що виносять на собі поранених московськими найманцями українських вояків на Сході України.

Материнство, як стан душі…

Згадую випадок із власної клінічної практики. Студентці ІІІ курсу нашого (тоді ще) інституту встановлено діагноз, який звучить, наче смертний присуд – ґранульома Веґенера. «Скільки їй ще залишилося жити?» - голос молодого студента-нареченого тремтить… Що ж, за умов постійного заживання преднізолону, на той час єдиного ліку при цій хворобі, півроку, може – рік, півтора. Не більше..

-«Знаєте, ми таки вирішили одружитися.»

-«Ви усе зважили?»

-«Так…і…знаєте, вона хоче стати матір’ю…»

-«Але ж це – передчасна смерть!»

Ми не змогли зупинити цю мужню жінку. Вона свідомо пішла на смерть заради місячного, лише-місячного щастя дарувати життя і годувати свою дитинку.

Згадаймо большевичку Коллонтай з її кредо: « мати тілесні стосунки з чоловіком це все одно, що випити склянку води». Діти? «Мати хоче научати…» Ха-ха. Дурниця, міщанські витребеньки. Дітей слід виховувати в комунах. Яким блюзнірством це звучить після розповіді про приречену матір Олю!

Український народ ніколи не знав лайки, адресованої матері. Він не прийняв від східного сусіда дикого звичаю «сношества» - співжиття свекра з невісткою.

Українська жінка за своєю природою цнотлива, не схильна виставляти свої почуття напоказ. Хоча український фольклор насичений тематикою кохання. Але ж еротика присутня і в Святому Письмі. Бо що ж таке «Пісня пісень», як не гімн коханню. Еротика, але не порнографія! Зараз маємо навалу порнографії, ранню статеву свідомість, школи сексу. І що?! Вимираємо, як народ.

Кажуть, у державності – три стовпи-опори: оборона, охорона здоров’я, освіта з наукою. Я поставив би на перше місце четвертий - жінку-матір. Будуть матері – будуть діти, а значить – буде кому обороняти нашу державу, стояти за кафедрою викладача, за операційним столом, просувати науку.

У нашого народу – свій етикет щодо жінок. Встань зі свого, навіть дуже зручного, крісла, коли розмовляєш з жінкою. Не сідай, доки вона не сяде. Здійми капелюха, розмовляючи з жінкою на вулиці. Так нас вчили на власному прикладі батьки, старі галицькі інтелігенти. В Україні матері, бабусі цілують руку. Навіть – коли вона шкарубка, спрацьована. До них звертаються щонайменше на «Ви», а подекуди і в третій особі. «Чи мама дозволить?» «Чи бабуся буде так добра?»

То ж не забудьте цього святкового дня відвідати свою Матусю, стареньку Бабусю, вашу Вчительку, якщо вони ще живі. Вони чекають вас. А якщо мама, бабуся чи вчителька-вихователька у же Там – принесіть квіточку на її могилку. А ще відвідайте тих, кого нікому відвідати, хто втратив дітей на війні, хто не зміг їх мати.

Чолом Тобі, українська Жінко, честь Тобі і хвала на віки вічні!