МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

У СПОГАДАХ МОЇХ, МОЇХ БАТЬКІВ

І АРХІВНИХ ДОКУМЕНТАХ

Олександр Кіцера

Минає 25 років від того часу, коли 4 травня 1990 року ми з покійним професором Юрієм Туркевичем за підтримки ректора Львівського медичного інституту Михайла Петровича Павловського зуміли провести першу в підрадянській Україні Урочисту Академію на пошану С.Б. Митрополита Андрея Шептицького. Ще сиділи на владному Олімпі компартійні боси, а проте всю бічну Пекарську вулицю (нині – Шімзерів) заповнювали люди, спрагнені слова правди про Митрополита, які не змогли потрапити до щільно заповненого Актового Залу. Серед доповідей, що прозвучали того дня, був і мій спогад про першу і, на жаль, останню авдієнцію одного з «абітурієнтів» передшкілля СС Василіанок, кандидата до 1 класу Приватної коедукаційної школи з правами вселюдної школи ім. Св.. Йосафата у Львові. Цей спогад вперше опубліковано в «самвидавівському» інформаційному віснику «Спадщина», за яким його і цитую.

Викликаю з глибини пам’яті «затьмарені вже образи». Ось спогад 70-річної давності. Ми, хлопчики і дівчатка, вихованці передшкілля сестер Василіянок, стоїмо в просторій почекальні митрополичої палати. Перед вступом до першої кляси (так тоді говорилося і писалося), кожен з нас має отримати коротку аудієнцію і благословення самого Митрополита…

Настає моя черга. Відчиняються масивні двері і, відчуваючи дивну слабість у ногах, я входжу до великої, здається – безконечної кімнати. Посередині, в інвалідському візку сидить велетень зі сивою патріаршою бородою і високим чолом. З-під чорної ряси виглядають великі нерухомі ноги в чорних блискучих черевиках..

«Підійди, хлопчику. Як ти називаєшся?» -Тремтячим голосом відповідаю.- «А які молитви знаєш?» Вже сміливіше перераховую: «Отче наш», «Богородице Діво», «Ангеле Хоронителю»…-«Прокажи «Богородице Діво»»! Починаю… Незабаром старець рухом руки зупиняє мене. –«А чи знаєш, що твій тато – Січовий Стрілець?» - «Знаю…» - «А вірш про Січових Стрільців можеш продекламувати?» Починаю декламувати вірш, чи то з «Дзвіночка» чи то зі «Світу Дитини». –«Досить! … Ти, надіюся, чемний хлопець!?» Декілька секунд вагаюся, бо ж то грішно збрехати такій святій людині, нарешті випалюю: «Всяке буває, Ваша Ексцелєнціє!»

В кутиках очей святого Старця з’являється легка усмішка, поглиблюються зморшки на обличчі. _»То добре, добре, що ти чесний…Благословляю! Вчись!

Минуло небагато часу… На урочистостях освячення музею імені Мар’яна Панчишина я розповів цей епізод владиці Андрієві Сапеляку. –«Це благословення –, сказав Владика,- ваше найбільше багатство. Бережіть його!» Бережу…і почуваю себе багачем.

Минуло чверть століття. Зараз уже немає необхідності розповідати біографію Митрополита Андрея-є досить матеріалів на цю тему і в пресі, і в інтернеті, і в солідних працях, присвячених Митрополитові і його оточенню. Ми знаємо Андрея Шептицького як науковця, почесного члена НТШ, еколога, мистецтвознавця,що подарував своєму народові унікальну збірку українського мистецтва ХІ-ХХ століть, купив та подарував приміщення для Національного Музею. То ж дозвольте обмежитися спогадами про Великого Українця та деякими даними мало відомими широкому загалові.

Передусім хочу навести ще не опубліковані спогади мого Батька, старшини УГА, а згодом - студента еміґраційної Української Господарської Академії в Подєбрадах

Перший з них: 1918 рік. Стрілецька «кадра» - навчальна база Української Галицької Армії в Розвадові. Митрополит прибуває на територію кадри, де вже приготовано польовий вівтар і служить соборну Службу Божу. У Літургії беруть участь всі стрільці і старшини, серед них і православні. Кулеметна сотня Омеляна Кіцери стоїть в охороні.

Другий: Подєбради (Чехія). Еміграційна Українська Господарська Академія, 1926 рік. «Рихловлаком» (так чеською мовою називають швидкий потяг) до Подєбрад прибуває Митрополит Андрей Шептицький. Ексцеленція особисто інспектував навчальні заклади, в яких студіювали українські емігранти, серед них і згадану Академію. Сотника Омеляна Кіцеру приділено особистим опікуном і охоронцем Високого Гостя. . Ексцеленцію цікавило все: рівень навчання, громадське життя, побутові умови і медичне обслуговування. Після цього візиту з коштів Митрополита закуплено і подаровано студентам і викладачам УГАкадемії найсучасніше обладнання стоматологічного кабінету і зубопротезної лабораторії. Моя Мама Юлія Кіцера, колишня секретарка Директорії, а на той час також емігрантка – студентка, розповіла мені, що Митрополит Шептицький покривав навіть кошти зубопротезування студентів – еміґрантів з використанням золота і порцеляни.

Ці спогади моїх Батьків заохотили мене дещо глибше дослідити доброчинну діяльність Митрополита в галузі охорони здоров’я.

Вдалося вивчити низку документів Львівського Обласного Державного історичного Архіву. . При цьому виявилося помилковим твердження, що Митрополит відразу безкоштовно подарував “Народній Лічниці”належний йому будинок. Зберігся “Договір найму реальності при вул.. П.Скарги,4”, датований 1903 роком, відповідно до якого будинок винаймався з оплатою “Лічницею” річного чиншу в сумі 500 корон.. Лише переконавшись,що «…веде Товариство в тій реальности прилюдну лікарську Лічницю і амбуляторію для хорих не тільки міста Львова, але також дооколичних підльвівських місцевостей і сповняє свою гуманну задачу без побирання якої небудь заплати від хорих… без ріжниці віроісповідання і народности», Митрополит дарує земельну ділянку та будівлі Товариству «Народна Лічниця».

Проте на той час (1926 р.) ці об’єкти вже формально належали греко-католицькому Архиєпископству. «Контракт заміни», датований цим роком, свідчить про те, що, передаючи це нерухоме майно «Народній Лічниці», Митрополит віддає в замін Архиєпископству іншу належну йому ділянку землі по вулиці Вроновській, 18. Більш того, Митрополит жертвує на будову Українського Шпиталю 5000 американських доларів

. Як бачимо, казкова щедрість Митрополита не виключає строгого контролю за використанням приміщень та фінансової підтримки.

В цьому плані показовою є історія лікування тяжко хворого на діабет гімназиста зі Львова Володимира Антоніва, сина емеритованого службовця. Збереглося два листи керівника педіатричної клініки професора Ґроера, в яких професор просить фінансової допомоги для придбання інсуліну, на той час дуже дорогого, та інших матеріалів, датовані 1927 та 1930 роками. Збереглися також докладні звіти про використання отриманих від Митрополита сум на придбання інсуліну, шприців, голок, а навіть ефіру та спирту для обробки шкіри.

Шпиталь відкрито 10 квітня 1938 року. Тяжко хворий Владика не може брати участі в посвяченні установи, проте надсилає на адресу Товариства лист.

“Треба висловити радість, що ми дійшли до звершення цього доброго діла та що є створений осередок для тих усіх, що терпить, без огляду на їх національну та віросповідну приналежність. Треба радіти, що молоді лікарі дістануть верстат праці і студій.

Всі українські установи здвигнені великим трудом. І не прийшло легко і здвигнення шпиталю “Народної Лічниці”. Тим тривкіші підвалини, чим довше вони будовані.

Моїм первісним бажанням було, щоб шпиталь називався іменем св.Йосафата і тільки на просьбу громадян, що займалися цією справою, зокрема п.п. лікарів, я згодивсядати шпиталеві фірму свого імені.

Бажаю найкращих успіхів тому заведенню, що служитиме всім українцям та неукраїнцям і благословляю всіх, що працювали над цйого здвигненням, своїми молитвами буду просити Господа, щоб мав український шпиталь в своїй опіці.”

+Андрей

1 лютого 1938 року.

А облаштування шпиталя тривало до 1937 року. На цей час витрачено 700 000 злотих. До цього причинилися й п’ятеро доброчинців – фундаторів ліжок та окремих палат. Серед них директор української ґімназії в Перемишлі Михайло Грицак, С.Боньківський, М.Федина, Е.Шафранська, родина інж. Павла Дурбака, вивезена 1940 року до Казахстану. Згодом доброчинний внесок на фундацію ліжка знижено до 2 000 злотих. Це активізувало доброчинну діяльність і до 1938 року вже нараховувалося 50 фундаторів і відповідно 50 іменних ліжок.

Наступний спогад моїх Батьків стосується опіки Митрополита над молоддю, причому – незалежно від конфесійної належності. 1930 чи 1931 року мій Тато за дорученням Ревізійного Союзу Українських Кооператив у Львові займався організацією кооперативного руху на Волині. В Луцьку він познайомився з колишнім старшиною Армії УНР паном Розумом (ім’я, на жаль, мені невідоме), юристом за освітою, родом з Наддніпрянщини, який еміґрував до Польщі з підрадянської України. Тут його формально не переслідували, але і влаштуватися на працю не вдавалося. Доростали дві доньки – Льоля і Наталка. За який кошт їх вчити? Пан Розум послухався мого Тата і написав листа до Митрополита Андрея Шептицького. Описав свою матеріальну ситуацію і скромно попросив допомогти дати освіту бодай старшій Льолі. Знаю, мовляв, що Ви, Ексцелєнціє, патронуєте вчительську семінарію СС Василіянок для дівчат. То ж чи не дозволили б Ви навчати її безоплатно? Проте є одна перешкода. Ми – православні.

Немає ніякої перешкоди – відповів Владика. Нехай навчається за мій кошт. Ніхто ніколи не спонукатиме її змінювати конфесійну належність. І Льоля вчилася. Часто бувала у нас дома у Львові. Пам’ятаю, що майстерно виготовляла ажурні ялинкові прикраси з соломки і кораликів. Закінчила семінарію за кошт Митрополита і панна Наталка. В їхніх документах про освіту, у графі «віросповідання» стояла помітка «православного». Яка подальша доля панночок Розумівен? Не знаю. Не могла мені нічого повідомити про них і колежанка панни Льолі з семінарії, яка підтвердила достеменність моєї розповіді на Академії, присвяченій Митрополитові Шептицькому, в Львівському Обласному історичному Архіві.

Тут годилось би додати, що і в школі СС Василіанок і, пізніше, в Першій Львівській Ґімназії, разом зі мною вчилися і православні, переважно волиняки. Серед них були мої сердечні друзі. Кожної неділі ми всі разом ходили на Св. Літургію до «Преображенки». І якщо б хтось запитав їх, яку церкву вони відвідують, відповідь звучала б: Та яку?! Українську, звичайно…

Моя Няня Домінікія, сільська дівчина з Волині, яка вчащала до російської православної церкви на Францішканській (нині – Короленка), глибоко шанувала Митрополита Андрея, вважаючи його святою людиною, приятелювала з моїми вчительками монахинями-василіянками. І ніяких міжконфесійних проблем! Поза всякими сумнівами, тут вирішальним фактором був високий авторитет і особистий приклад Митрополита.

В моїй кімнаті висить портрет Митрополита Андрея. Його малював професор Академії Мистецтв Данило Довбушинський. Православний.

Серед великих Українців, що їх життя пов’язане з Яворівщиною є два імені. Митрополит Андрей Шептицький і лікар, письменник та історіософ Юрій Липа. Життя Митрополита розпочиналося на Яворівщині, в Прилбичах. А життя Поета-Лікаря закінчилося мученицькою смертю в околицях Бунева.

Чи лише це єднало постаті цих визначних українців? Чи були вони знайомими, чи контактували? Археограф пані Галина Сварник знайшла у Варшаві, в архівах Осолінеум альбом, в якому є щонайменше три листи митрополита Андрея до Юрія Липи. З’ясувалося, що Юрій Липа систематично надсилав Митрополитові свої книги, передусім – історіософські твори, які Владика читав і аналізував. Юрія Липу, в свою чергу, цікавила оцінка цих творів Князем Української Церкви. Відомо, що Юрій Липа гостював у греко-католицьких священиків, охоче брав участь в Богослужіннях, та й у своїх історіософських творах високо цінив Українську греко-католицьку Церкву та Митрополита Шептицького.

Митрополит Шептицький і єврейське питання…

В часі німецької окупації моя Мама інколи, проте з певною періодичністю, носила продуктові передачі нібито знайомим, що перебували в лікарні. Вже значно пізніше я довідався про те, що це була акція, організована львівським жіноцтвом – вони по черзі носили продукти і гарячу страву євреям, яких переховували в монаших спільнотах. Знаю, що одним з місць, де переховували євреїв, була взуттєва фабрика «Золід», розташована на площі перед єзуїтським костелом (нині – гарнізонна церква св.. Петра і Павла). Фабрикою легально володів один з найближчих співробітників митрополита Андрея Шептицького, ієромонах-студит , німець, до речі, о.Йоган Петерс. Власне там, в підвалах-складах фабрики, переховували юдеїв. Зайве говорити, що чекало б і Митрополита, і отця Петерса, і жінок, що носили їжу, в разі викриття . Факт, що після викриття масових вбивств в’язнів в тюрмах Львова та інших міст Галичини вину за цей злочин німці покладали на євреїв, тому їх притягали до винесення трупів з камер. Але зображувати українську поліцію та офіційні українські установи, що діяли в часі німецької окупації вбивцями-садистами щонайменше не справедливо. Згадаймо хоча б члена ОУН та коменданта української поліції у Львові Івана Равлика, розстріляного нацистами за протидію єврейським погромам після розкриття масових злочинів щодо невинних людей у в’язницях Львова (вступ Жанни Ковби і Мирослава Мариновича до українського видання книги Курта Левіна).

В листі до Папи Римського Пія ХІІ Митрополит пише (переклад з французької»: «То зовсім так, ніби якась банда шаленців чи скажених вовків накинулася на нещасний народ...Поліцаї б’ють людейгумовими кийками на залізничних вокзалах, а навіть на вулицях. Буває, що на людей спускають поліцейських псів...»

Митрополит був єдиною людиною, що звернулася безпосередньо до Гітлера з різким осудом винищення євреїв. Реакція Гітлера, за свідченням його оточення була такою: «Спочатку Фюрер оскаженів, а потім висловився в такому дусі, що «графа Шептицького за це варто б повісити, але Митрополит Шептицький може собі таке дозволити.»

Митрополит Андрей неодноразово звертався до німецьких окупаційних властей з проханням припинити реквізиції, залишити хоч що-небудь для голодуючого народу. Якось, розповідала мені пані Віра Дурняк, до Митрополита напросилися в гості високі окупаційні урядовці. На столах, сервованих по шляхетськи, були розставлені полумиски, наповнені якоюсь дивною стравою – чимось, загорнутим в блскучу станіоль, а поміж тими полумисками стояли срібні сільнички. І нічого більше. Розгорнули станіоль – всередині виявилася картопля, печена «в мундирах». Ось, мовляв, панове, частую вас тим, чим годується мій нарід...Обуренню гордовитих німців не було меж.

Як розповідала багаторічна опікунка Митрополита сестра Кипріяна, перебуваючи в Підлютому Владика вимагав щоденно ватити великий казан невибагливої страви, виносити його на двір і роздавати голодним.

Як уже сказано, початкову освіту я отримав в передшкіллі (дитячий садок і підготовчий клас) та школі Сестер Василіанок у Львові. Школа була базовою для навчання слухачок вчительської Семінарії СС Василіанок, а опікувався усим цим педагогічним комплексом Митрополит Андрей Шептицький. Пам’ятаю достеменно, що в моїй клясі (так тоді говорилося і писалося) була чи не третина православних і одна єврейка, Анна на ім’я. Православні і тоді, і потім, коли вони, разом зі мною вчилися в гімназії, вчащали до греко-католицької церкви. Лише в кінці навчального року, отримуючи свідоцтва (табелі), ми могли заглянути до графи, де позначалося віросповідання: греко-католицьке, «ортодоксальне»(православне) або, у Анни, - «мойсеєве». Принагідно зазначу, що православні так і залишалися православними, а визнавці Мойсея» - його ви знавцями. Митрополит Андрей строго забороняв будь-яку агітацію щодо зміни віри чи конфесійної належності.

В «Календарику Українського Кооператора», що про нього я вже згадував, було позначено всі греко-католицькі, римо-католицькі та жидівські свята. Пам’ятаю, як, ще маленьким, ми йшли з Татом вулицею Сербською, мимо маленьких єврейських крамничок. На табуретках при вході до крамниць сиділи їх власники – в халатах, традиційних ярмулках на голові і чемно віталися з Татом, а той увічливо їм відповідав. Хоча українські кооператори і були конкурентами євреїв в торгівлі… Зрештою, під час т.зв. пацифікацій (тридцятих років) польські шовіністи громили і українські кооперативні організації і єврейські крамнички

«Листи до матері митрополита Андрея Шептицького є художнім твором отця Григора Меріям-Лужицького, проте донині багато хто вважає їх автентичними, настільки вони відповідають рисам характеру Великого Митрополита, його стилю.

В п’ятому листі до матері цього циклу розповідається про подію, яка справді мала місце.

Моя Найдорожча Мамо!

Хочу розказати Тобі про одну подію, про яку, крім мене й мого духовника, ніхто не знає. Це трапилося під час однієї моєї візитації в невеличкому містечку, більшість якого поселення творили жиди. А ще з ранньої моєї молодості – Ти пригадуєш – для мене все, що бідне, мале і старе, було дороге. І завжди, коли я побував по тих малих галицьких містечках – а Ти їх, Мамо, теж добре знаєш, – мені чомусь здавалося, що найбідніші між бідними – це жиди. Навіть найбідніші наші селяни здавалися мені багатішими від цих галицьких жидів, які жили в запущених нужденних хатах, що їх, радше, норами назвати можна, одягнених в брудне лахміття і не відомо навіть було, чим вони харчувалися. І ці жидівські кагали, з яких більшість була біднота, були найпобожніші. А ця т. зв. вища сфера, члени якої часто погорджували цією біднотою, хоч тут і там допомагали їм матеріально, хоч формально належали до Мойсеевого віровизнання, по суті побожними не були. Правдивими визнавцями Мойсея була біднота. І тому завжди, коли представники кагалу мене вітали, я згідно з їхнім звичаєм цілував два пальці, а відтак цими пальцями, доторкався тори і вітав представників староєврейською мовою. Люблю цю мову так, як нашу церковнослов'янську, має вона якийсь невидимий запах старовини в собі й цю для наших вух, уже незвичних до цієї мови своєрідну музику Сходу.

І так же само відбулося усе під час згаданої візитації. А вечером, після св. Вечірні, я враз із довколишніми священиками довго сповідав, бо несподівано для пароха, а з найбільшою радістю для мене, до сповіді приступило дуже багато жінок і мужчин, які з'їхалися із сусідніх сіл. Я мав виїхати цього ж дня після св. Вечірні, одначе з уваги на таку численність каянників, я рішив виїхати раннім поїздом і переночувати у пароха. Взагалі, цей день, Мамо, був якийсь дивний, сказати б, незвичний. Навіть ті, що сповідалися у мене, не були пересічні, ті, яких кожний місіонер може числити на сотні. Просто, Мамо, я відчував, що Господь хоче мене випробувати. І я із цієї внутрішньою радістю, яку Ти, Мамо, дуже добре розумієш, піддавався цій пробі, а між перервами під час сповіді просив Господа, щоб він ще більше, ще сильніше випробовував мене і впевняв Його, що я не зневірюся в Нього й не захитаюся у вірі в Його поміч і все, що Він завдасть мені, в Його імені, я виконаю.

Коли ж уже церква опустіла, я відмовив благодарну молитву перед Царськими Воротами й вийшов з церкви. Тут ждав мене мій духовник, який сказав мені, що парох просив мене йти на приходство (воно містилося трохи подальше від церкви) відпочити, поки він не погасить усі світла й не замкне церкви. І ми у двійку – а було це уже близько 11-ї години ночі, як сказав мені мій духовник, почали йти темною, бо тільки одна лампа світилася десь далеко, вуличкою на приходство.

Коли ж ми завернули у перевулок, з бічної хати, що потопала у темряві, висунулася якась невеличка постать, закутана у якусь наче верету, підбігла кілька кроків до нас і впала на коліна переді мною. Це було таке нагле, що я мимоволі подався кілька кроків взад, а о. духовник схопив руками клячучу постать, захищаючи мене. А з цієї верети продерся крізь плач жіночий голос: – Ребе, рятуй мою дитину! Рятуй мою дитину, вона вмирає!

Мій духовник відступив кілька кроків, я нахилився нижче й, піднімаючи з колін жінку, спитав:

Хто ти, жінко?

Я Хая, твоя їмость мене знає, ребе! Моя Сара вмирає, а тільки ти, ребе, можеш її уздоровити! Ребе, не відмов мені мого прохання, поклади на мою Сару ті пальці, якими ти торкнувся святої Тори, і моя Сара буде здорова! Ребе, я молю тебе!

Тоді я спитав:

– Де ти живеш, дитино? Ось тут, ось тут! Близенько! – ще хитаючись, але вже радісно й з якоюсь просто неземською вірою в голосі закликала Хая і показала праворуч, де в теміні бовваніло щось, наче розвалена стайня.

– Ходім! – сказав я.

Хая побігла кілька кроків наперед і перед входом обернулася, а побачивши, що мій духовник йде за мною, замахала руками:

– Ні! Ні! – скричала: – Тільки ребе з Богом на самоті може говорити! – й звернулася до мого духовннка:

– Тобі не вільно тут бути, ти тут чекай! І я теж тут буду, а ребе, – й показала на двері, – там буде, з Богом і зі Сарою...

Мабуть, Моя Найдорожча Мамо, ні в одній мові світу не можна було б Тобі описати мого враження. Я почув скрипіт дверей і увійшов у темінь, схиливши голову й плечі, бо й двері й ця стоянка були такі низькі, що я не міг випростуватися. А в душі я молився, чи, радше, ні, то моя душа, без відома змислів, молилася, щоб Господь через мене здіслав ласку милосердя цій бідній матері, яка повністю повірила безмежному Божому Милосердю. В хаті було темно й задушно, десь у кутку горіла мала закоптіла нафтова лампочка, але я не чув цієї задухи й вогкості. Було темно, але довкруги мене було ясно, довкруги мене був якийсь аромат, щось чисте, прозоре, ясне й пахуче, я почував, що мене окружає щось невидиме, але безмежно миле, ніжне й хоч безбарвне, та повне красок, хоч безгучне, та повне музики...

Радше змислом дотику руки, як очима, я побачив дитину, завинену в лахміття, її покорчені ніжки й її покручені руки. Я притис це холодне тіло до грудей, поклав руку на голівку маляти й без голосних слів, а чи радше німими словами, благав милосердя в Ісуса, в Його Матері – як довго, я не знаю. Але враз із цією німою молитвою моєї душі я почув, що це холодне лахміття тепліє, що ніжки й руки маляти починають якось нервово рухатися й нагло тишу продер крик дитини, а йому, наче відповідь, залунав крик матері, яка вбігла до кімнати й, витягаючи руки по дитину, знову впала на коліна переді мною. Я передав їй дитину й тоді щойно побачив, як темно у цій норі, яка тут задуха й який сопух іде від закопченої нафтової лампочки.

Мимоволі сягнув я до кишені ряси, витягнув портмоне, втиснув Хаї в руку й, перехрестивши плачучу матір й малятко, вийшов на двір.

Холодне повітря неначе мене отверезило. На мене ждав духовник, і ми мовчки почали йти цим провулком дальше, поки побачили рясно освічене приходство. Перед приходством я зупинився:

– Під тайною сповіді зобов'язую вас, отче Михаїле, нікому про цю подію не говорити!

– Зобов'язуюся, – хитнув головою мій духовник.

– А вслід за тим мушу вам сказати, що я не маю ні сотніка при душі!

– Це вже я передбачив, владико! – усміхнувся мій сповідник, – завтра на залізничному двірці усе поладнаю.

На приходстві було уже не так гамірно, бо деякі священики; вже виїхали, мене хотіли почастувати вечерею, але я сів у сальонику й попросив тільки склянку води. І коли дружина пароха пішла принести мені води (обов'язково з соком малиновим, бо в них вода недобра, а малиновий сік власного виробу), я зачув, як парох у вітальні спитав свою дружину, чи вона говорила зі мною про Хаю?

– Ні! – відповіла вона: – Хая казала, що сюди прийде!

– Чи це ця жидівочка, що їй уже третя дитина вмирає на дитячий параліж? – спитав хтось із приявних.

– Та сама! – відповів парох, наливаючи вино в чарки. – Бідна вдова, глибоко віруюча, але, як знаєте, по відношенню до вдів жидівські закони є жорстокі.

Ми умовилися з парохом, що в 7.10 ранку ми виїдемо залізницею. І було б усе в порядку й ніхто не знав би нічого, що ж коли уже на станції, коли ми ждали на поїзд, я здалеку побачив гурт жидів, які наближалися до залізничної станції. Неначе не бачучи їх, я вийшов на перон і, на моє щастя, саме над'їхав поїзд. Ми з о. Михайлом вскочили до вагону, пролунав свисток, і поїзд рушив, коли юрба жидів вбігла на перон. Я стояв у вікні й поблагословив їх з тією радістю, якою Бог наділяє тих, що Йому дякують. А найкомічніше, що ми всіли до вагону II кляси, а о. Михайло купив квитки III кляси. На моє-питання, чому не вистачило грошей, поважно відповів.

– Не лише владики мають своїх бідних, мають своїх бідних теж і капелани владик!

Мамо Моя Найдорожча, я рідко коли мав такий радісний день! Я цього дня зрозумів і усвідомив собі, що Христос дозволив мені нести його хрест!

Твій о. Андрей

В день св. Апостола Івана

І, на закінчення, декілька думок щодо поглядів Митрополита на війну, на право захищати свій край зі зброєю в руках. Адже й тут не обійшлося без спекуляцій.

Переді мною п’ятничний номер «Дня» за 13-14 березня цього, 2015 року. Щось до болю знайоме з дитинства читаю в статті Валентина Торби «Мета - міжнародний суд над Кремлем». Саме про такий суд я, десятирічний хлопець, ковтаючи сльози, думав в далекому червні 1941 року.

Читаю «…бойовики просто кидали гранати в підвали з людьми.»

А тоді, в сорок першому:

22 червня 1941 року я, 10-річний школяр, стояв в гурті однокласників у сквері навпроти вулиці Лонцького. В повітрі висів задушливий сопух гниючої людської плоті. Якісь люди з зав’язаними хустками обличчями виносили з камер в’язниці понівечені людські тіла. Перед відступом зі Львова передовий загін комуністичної партії розстріляв майже усіх в’язнів. Доки ще вистачало часу, нещасних вишукано катували. Ми бачили дерев’яні кілки, забиті глибоко в очниці, великі “цальові” цвяхи, що стирчали з черепа, жінок з відрізаними грудьми... Священика, що в його розпоротий живіт поклали чиюсь новонароджену дитину. В брезентових плахтах виносили руки, ноги, голови. Коли вже бракувало часу на тортури і розстріли, енкаведисти кидали у камери гранати і щільно зачиняли двері.

Ті – кати з тюрми на Лонцького, можливо, були батьками чи дідами бойовиків з Дебальцевого. Тоді, після подій сорок першого багато хлопців пішло до лісу. Мстити за тих закатованих, з розпоротими животами, за розп’ятого священика і хлопців з кілками в орбітах. Більшість їх залишилася в безіменних могилах. Завершальним акордом стала смерть генерала Чупринки – Шухевича. Скільки ж то років минуло?!

Українці за той час відучилися воювати, відучилися вбивати. Ми взагалі – мирний народ. Здатний вибачати. Навіть – любити своїх ворогів, шкодувати їх. Цю рису української вдачі підкреслив Валерій Шевчук. Син березанського сотника спудей Києво-Могилянської Академії Ілля Турчиновський не хоче мстити тим, хто познущався над ним. І коли він спостерігає справедливу кару, відміряну його кривдникам, дві супротивні думки нуртують в душі Іллі: одна з них вимагає справедливої покари, а друга – заперечує, мовляв не можна карати зло…злом. Книга-триптих «Три листки за вікном» написана 60 --80 років, коли ще радянські письменники не могли посилатися в своїх писаннях на праці Отців Церкви, вчених теологів. А проте вона живо перегукується з цими працями, бо ж дилема, що постала перед середньовічним героєм першої з трьох повістей триптиха, либонь вічна.

Зрештою, така викривлена реакція на кривду властива не лише Україні, але й Західній Європі в цілому – вважає Паскаль Брюкнер. Комплекс провини, «ресентимент навпаки», здатність бачити в своїй історії лише найгірші сторінки, це гіпертрофована критична настанова, яка призводить до самоненависті і самобичування. Європа, на думку Брюкнера і досі не може пробачити собі колоніалізм, злочини диктаторських режимів, Голокост, тощо. Саме християнство, яке перебуває в осерді європейської культури, винайшло, як вважає Брюкнер, феномен каяття в його сучасних формах. Карати, чи прощати? Іти, мов та вівця, на заріз, а чи взяти до рук зброю? І не лише взяти, а й належно використати її. Молоді хлопці, що зараз боронять від проросійських терористів східні рубежі України, не зразу навчилися вбивати ворогів. Але, попри болісну психологічну «ломку», таки навчилися.

«Непротивление злу насилием», що його проголосив класик російської літератури Лев Толстой, імперська нація охоче проповідує тим, кого хоче підкорити, поневолити. Але не собі. Проповідує і в наш час, вимагаючи припинення вогню, проте це припинення виявляється …однобічним. Дуже своєчасною і актуальною є ґрунтовна стаття Тараса Чухліба «Між Європою та Московією» [10]. Автор відзначає, що ще у середині ХІV ст. «найбільш полемічним аспектом політичної філософії було питання про те, чи мали право піддані чинити опір своїм правителям, або ж навпаки – чи повинні вони постійно виявляти покору, адже з погляду християнської моралі опір, в усіх випадках, вважався злом.»

Протестантські автори (на те вони й протестанти!) заперечували, аргументуючи це заперечення тим, що «…кожен християнин має обов’язок у послуху насамперед Богу, а не королю, тим паче, якщо накази короля суперечать Божому Закону.» І, хоча Іван Мазепа, Пилип Орлик та інші провідні козацькі старшини були правовірними християнами, вони мали у своїх книгозбірнях працю “Vindiciae contra Tyranos” (« Вимоги проти Тиранів») [10], що її автор, замаскований псевдонімом Юніус Брут, виразно стверджував: опір королівській владі законний, якщо ця влада є тиранською.

Якось, багато років тому, ми розмовляли на цю тему з моїм, нині вже покійним, приятелем Романом Макітрою. Власне тоді Роман відшукав в своїй бібліотеці опубліковану 1927 року статтю малінського (Бельгія)єпископа кардинала Мерсьє «Про любов до ближнього», передруковану українською мовою в «Літературно-науковому Віснику» за березень 1927 року. Власне в цій статті кардинал неодноразово посилається на праці Св. Томи Аквінського, передусім на «Суму богословія», що містить дефінітивні формулювання з питань богослов’я і філософії.

Ото ж, кардинал твердить, що для скривдженої людини чи її захисника «…ira est appetitus vindiciae» («…гнів – прагнення помсти»). «Це прагнення, твердить Св.Тома, може бути добрим, або злим, спричинювати вчинок честі або гріх, залежно від того, чи предмет, або мету бажання помсти можливо визнати справедливим, [або ж] чи несправедливим.

«Мати волю помстити зло, шануючи вимоги справедливості, значить звершити вчинок чесний. Хотіти, отже, направити моральне зло, не виходячи за межі права, це значить – обуритися проти зла, значить проявити завзяття в чиненні добра. Але прагнути безладної помсти, коли ця помста нехтує законом, або ж коли вона ставить на перше місце знищення винного, а усунення зла – на останнє, значить – поступати зле, бо в цьому випадку метою помсти стає страждання…».

І далі:

«Від часу, коли справедливість караючого вчинку доведена, а етичність кари визнана, пристрасть гніву стає помічницею волі, додає актові здійснення кари потрібної сили і своєчасності».

А ще кардинал пише : «Певне, що любов до ближнього і ненависть виключають одна одну,як вода і вогонь, отже неможливе їх існування в одній душі»

Але що це значить ненавидіти? Це – «бажати комусь зла задля зла, бажати ближньому терпіння задля терпіння, зробити собі з його болю мету, до якої наша душа прагнула б з насолодою»

То ж, досягнення справедливості навіть способом завдання фізичного болю, якщо метою цього болю є навернення злочинця і за умови, що інші способи впливу не подіяли, є актом розумної любові.

Бельгійський ієрарх пише ці слова безпосередньо після Першої Світової війни. Проте його слова так актуальні для сучасної України:

«Коли, не зважаючи на свої страхіття, війна – я хочу сказати справедлива війна – має стільки суворої краси, то це тому, що вона є безінтересовним поривом цілого народу, що дає, або готовий дати своє найцінніше – своє життя для оборони або відновлення того, чого не можна ні зважити, ні купити – Права, Честі, Миру, Свободи».

«Війни стали неминучими. І доки будуть на землі люди, у яких пристрасть бере гору над розумом, а розум – над Волею Божою, всесвітній пацифізм залишиться химерою».

Якою ж була думка Митрополита Андрея щодо права захищати свій нарід, свою державність, свою віру? В різних публікаціях можна зустріти вирвану з контексту цитату Андрея Шептицького -. уривок з його послання: «Людина, що проливає неповинну кров свого ворога…є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку.»

Справді, в часі другої світової війни 22 листопада 1942 року С.Б.Митрополит Андрей Шептицький звернувся до вірних з пастирським посланням «Не убий!». Проте, коли читаєш цю цитату з трьома крапками, зразу ж виникають сумніви, як це «кров ворога» може бути «неповинною». Виникає сумнів, що, можливо, замість трьох крапок має бути якесь пояснення, про якого ж то ворога йдеться. І таки справді , якщо ознайомитися з первісним текстом послання , і вставити замість трьох крапок пропущені слова «політичного противника», все стає на свої місця. Отже йдеться про людину інших політичних поглядів, яку потенційний вбивця вважає ворогом. А не про справжнього ворога, що прийшов на твою землю, як загарбник, що катує і вбиває членів твоєї родини, твоїх співгромадян.

Щодо них актуальний інший уривок з того ж таки «Послання»: «Сьогодні ти проклятий єси над землею, що розтворив уста пити кров твого брата з твоїх рук.» І далі: «Він вибрав прокляття і прокляття впало на нього. Він одягнувся в прокляття, немов у свою одіж, воно просякло, як вода, в його нутро та в кості, як олива…».

Щось подібне знаходимо у ще одного великого Українця, що його глибоко цінував Митрополит.

У вірші «Паренетікон» (збірка «Мій Ізмарагд») Іван Франко пише [9] :

Не слід усякого любити без розбору.

Як добрі щепи садівник плекає?

Так, що всі зайві парості втинає,

Щоб добрі соки йшли все вгору, вгору.

Господь сказав: «Яка тобі заслуга,

Коли кохаєш свого брата, друга?

А ви любіте своїх ворогів!»

Не мовив «Моїх ворогів любіте!»

Отсе, брати, ви добре розумійте,

Що ворог Божий, ворог правди й волі

Не варт любови вашої ніколи.»

Наприкінці 1723 року за наказом Петра І ув’язнено непокірного наказного гетьмана України Павла Полуботка та всіх тих, хто прибув з ним разом до Петербурга з проханням відновити козацькі права і привілеї. Проте, довідавшись, що непокірний гетьман тяжко захворів в ув’язненні,цар - тиран особисто прийшов до нього, попросив пробачення і навіть запропонував лікуватися. Знаємо з історії, що Павло Полуботок не простив сатрапа, промовивши: «За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися у спільного і нелицемірного судді, Бога нашого; скоро станемо перед Ним і Він розсудить Петра і Павла». І таки справді, гетьман відійшов у засвіти 29 грудня 1724, а цар Петро – в січні 1725 року. Ото ж то! Може б і простив Павло Полуботок Петра за особисту кривду, але ж не міг він, не мав права простити кривдника свого народу, «ворога правди й волі» за Франком».