НА ЦВИНТАРІ РОЗСТРІЛЯНИХ ІЛЮЗІЙ

Вони, близькі мені люди, плекали ілюзії: один – про те, що може бути комунізм з людським обличчям, інші – що вони потрібні там, на Великій Україні, де нарешті будується Українська Держава. Нехай соціалістична, а проте українська...Ведені цими ілюзіями вони йшли через катівні НКВД-МҐБ, через тюрми і концтабори до могил, здебільшого – анонімних.

Був серед них західноукраїнський комуніст Йосип Кіцера, відчайдух і зірвиголова, природжений вояк, якого бойовий шлях прямував фронтами УГА, ЧУГА, урановими рудниками і закінчився на цвинтарі в Червонограді -Кристинополі. Бодай на рідній землі.

Йосип Олександрович Кіцера народився 16 серпня 1894 року. Бабуся розповідала, що народився він чи то в «сорочці», чи то в «чепчику», що мало б пророкувати щастя і вдачу. Щастило Йосипові, проте, не завжди, принаймні не завжди вдавалося уникнути прикрих і небезпечних ситуацій. І, усе ж таки, навіть із смертельних небезпек Йосип здебільшого виходив, якщо не здоровим, то, принаймні, живим. Мав неспокійну і войовничу вдачу. 1914 року його мобілізовано до австрійської армії. Служив, як і брат Омелян, в кавалерії. Згодом обидва найстарші брати Кіцери, десь одночасно з генералом Тарнавським, перейшли до УГА. Вже в старшому віці, за моєї пам’яті, вони часто згадували своїх бойових побратимів, воєначальників. Спогади інколи не сходилися в деталях, що викликало завзяті суперечки.

Далі стежки братів розійшлися надовго. Мій тато Омелян вибрав еміграцію, а стрийко Йосип, як член КПЗУ, перейшов до ЧУГА (Червоної Української Галицької Армії). Згодом осів на Вінниччині, в Забужжі – Уладівці, де завів зразкове господарство і одружився з Казимирою Яворською, польського шляхетського роду. Працював механіком МТС, в вільний час щепив дерева, розводив виноград та вирощував дивовижні врожаї на присадибній ділянці, що їх потім виставляв на сільськогосподарських виставках: небачені на Вінниччині сорти городини та садовини, виноград, що не поступався кримському, гарбузи вагою понад 40 кг. Був винахідливим механіком, завзятим мисливцем і рибалкою.

Йосип Кіцера після поранення і його комбатанти (1914-1915 роки)

Коли заарештовували дружину брата Остапа – Олену Іванівну, Йосип був на курсах підвищення кваліфікації в Харкові і перебував з молодшим братом Володимиром в кімнаті поруч. Цього разу йому пощастило уникнути арешту. А проте і його досягнула кігтиста лапа НКВД. І західноукраїнський комуніст Йосип Кіцера «загримів» на 10 років в табори Комі АРСР. Мав тяжкий випадок, який мало не коштував йому життя. «Чепчик» чи «сорочка» цього разу «спрацювали», хоча, повертаючись додому, Йосип виявився нижчим на зріст. Очевидно йшлося про пошкодження хребців, отож щастя полягало в тому, що сумна доля паралітика його минула. Казимира померла 1944 року, залишила Йосипові троє дітей:

• Марилю, 1922 року народження,

• Олександра (по - домашньому - Льолька), 1924 року народження,

• Анатолія (Толька), 1929 року народження.

Йосип повертався з заслання через Харків. На вокзалі серед натовпу небога Ірина усе ж таки впізнала його – виснаженого і меншого на зріст, ніж перед арештом. Діти також заледве упізнали батька. А 1947 року Йосип вдруге одружився з Владиславою і переїхав до неї в Хмельник, де вже умови для господарювання були не ті, що в Уладівці, а згодом – у Добротвір на Львівщині, де йому, як репресованому і реабілітованому, надали будинок з присадибною ділянкою. Тут він знову став господарем, завів сад і город, навіть невеличкий рибний ставок. Але згодом з’ясувалося, що Йосипові подарували власність іншого репресованого, тобто товариша по нещастю, який повернувся з заслання. Тому він, без зайвих клопотів і з’ясовувань, «продав» будинок з усім господарством першому власникові за символічну суму і пішов у прийми. 1963 року померла його дружина і Йосип якийсь час жив вдівцем. Пізніше виїхав на батьківщину Ярослава Коваля – в с. Циневу, де доживав віку з третьою дружиною – вчителькою на пенсії Лідією Михайлівною. Помер у доньки Марилі в Червонограді, де його і поховано.

В моїй пам’яті стрийко Юзьо постає, як весела, дотепна і товариська людина, завжди рада гостям. В гостинній Добротвірській оселі вихідними днями збиралася майже вся родина, друзі, знайомі. Усім знаходилося місце за столом і здоровий сільський почастунок. Спали – хто покотом в хаті, хто на сіні в стодолі. Вранці всі бігли до річки купатися, а рибаки займали свої місця в кущах верболозу. Шкода, що ці часи вже ніколи не повернуться…

І стрийко Йосип і стрийки Стахо (Остап) та Володимир, і стрийко Олесь (Олександр), і тітка Стефа з родинами поїхали до Харкова, щоби своїм плечем підперти новозведену будівлю української державності. Лише мій Тато, Омелян, старшина Української Галицької Армії, через табір інтернованих в Тарнові і еміґраційну Українську Господарську Академію в Подєбрадах повернувся до західної України, щоби організовувати український кооперативний рух. Усі інші отримали те, що за задумом злочинної комуністичної імперії належалося представникам української інтелігенції, прогресивному робітництву та найкращим з хліборобів.

Стефанія Олександрівна Кіцера-Горбенко народилася 5 червня 1896 року в Тернополі. У Львові закінчила 7 класів середньої школи ім.. Марії Магдалини, потім – ліцей в Польській Остраві. Потім вчилася у Відні, де згодом, в 1917 році здала при Міністерстві освіти та культури іспит на звання вчительки. Володіла німецькою, польською, англійською, французькою мовами. 1918 року розпочала вчительську кар’єру в Турці на Львівщині. В кінці того ж таки 1918 року захворіла на туберкульоз і виїхала на лікування до Відня. Одужавши, працювала в Міжнародному Червоному Хресті, де й познайомилася з майбутнім чоловіком Дмитром Горбенком. Жертовно та безоплатно працювала в «Допомоговому комітеті для українських збігців з Галичини і Буковини в Відні», про що свідчать подячні листи.

Шлюбна світлина Стефанії і Дмитра Горбенків (1920 рік)

Дмитро Лавронович Горбенко народився 27 листопада 1889 року в Артемівці (Дніпропетровщина). Закінчив медичний факультет Імператорського університету Св. Володимира в Києві (збереглася студентська лєґітимація за І9І4 - І9І5 роки). Познайомився зі Стефанією Кіцерою 1920 року у Відні, куди вона приїхала з Турки хворою, щоб лікуватися. Дмитро Горбенко мав спеціалізацію лікаря - фтизіатра. Виконував також хірургічні операції при легеневому туберкульозі. Він лікував Стефу, а згодом влаштував її на посаду у віденську філію Української Військово-санітарної місії, яку сам очолював. До Харкова приїхав разом зі Стефою в складі санітарного потяга для боротьби з пошестями в Україні, До 1923 року працював лікарем в селі Левада на Кам'янець - Подільщині, а від 1923 року - в Харківській залізничній лікарні. Народили сина Стефана, що загинув в часі ІІ світової війни та доньку Ірину

В Харкові мешкали разом з родиною у великому гарному помешканні при вулиці Басейній, де охоче збиралася замешкала в Харкові рідня.

Вперше його заарештовано 1933 року, ніби - то за участь в УВО, але не надовго. Вдруге Дмитра Горбенка ув’язнено 23 лютого 1938 року, того ж таки дня забрали і лікаря-фтизіатра Андрія Журавля.

Слідство провадив винятковий садист Ніколашкін. З'ясувалося, що єдиною підставою для звинувачення був донос якогось Мерклінґа, «вдячного» пацієнта, якому доктор Горбенко свого часу врятував життя.

Дмитра Горбенка розстріляно в жовтні 1938 року, мабуть - одночасно с доктором Журавлем.

Вже після виконання вироку, коли довідувалися про долю Дмитра Горбенка, Ніколашкін цинічно заявляв: «А его нет... он умер.»

“Чесеіровку” (член семьи изменника родины) Стефанію Олександрівну Горбенко-Кіцеру, філолога, після тривалого перебування в камері смертників, “помилувано”, вона відбувала гулагівські табори інвалідом, інвалідом і померла у Львові 19 жовтня 1989 року.

Ірина Горбенко та Ярослав Коваль Ірина Горбенко народилася 8 липня 1922 року в с. Левада поблизу Кам’янця Подільського. 1923 року разом з батьками приїхала до тодішньої столиці Української РСР – Харкова. Вчилася в школі на вул. Басейній, 22, а мешкали Горбенки поблизу – на Басейній, 3. Це був колишній поміщицький будинок, в якому радянська влада влаштувала дитячий санаторій – інтернат, а потім передала його дитячій лікарні Південної залізниці. В цьому будинку дали квартиру родині доктора Горбенка. Господарство вела Бабуся, незрівнянний майстер кулінарії, сюди сходилися брати тітки Стефи, друзі, співробітники-лікарі. Дмитро Лавронович лікував Миколу Хвильового, Петра Панча, Павла Тичину, Івана Сенченка.

Ірина згадувала: Того часу Харків був культурним центром України. Процвітав театр Леся Курбаса «Березіль», творили свої знамениті твори українські письменники. Великим успіхом користувалася «Сонячна машина» Володимира Винниченка. Вийшов друком двотомник Миколи Хвильового. Оцей двотомник,- згадує Ірина,- з дедикацією автора поповнив бібліотеку Горбенків. Виходило багато дитячих книжок та журналів з високомистецькими ілюстраціями. Ірині дуже подобався суспільно-політичний і літературно-художній «УЖ» («Універсальний журнал»). В ньому публікувалися твори П.Панча, П.Тичини та інших письменників. Захоплювалися гумористичними творами Остапа Вишні, Василя Чечв’янського та інших. У тодішній столиці України концентрувалися найвизначніші актори, артисти опери…

Ірина згадує, що ще у 8-річному віці Мама повела її на аматорську виставу «Запорожця за Дунаєм» у клубі політемігрантів. А дещо згодом вона з Мамою побувала в Опері на виставі «Бориса Годунова» з Михайлом Гришком в головній партії. Десь тоді у Ірини зародилася любов до театру.

Ірина Горбенко – студентка Театрального інституту (1947 рік)

Того часу, здавалося, ніщо не віщувало лиха, яке незабаром звалилося на родину Кіцерів та Горбенків, що прибула з Галичини будувати «Велику Україну». А проте уже назрівали насильна колективізація і штучний голодомор, що мали на меті знищити все, що творче і патріотичне. Після того, як столицю перенесли до Києва, після вбивства Кірова, все змінилося до невпізнання. Школярам на «лінійках» виголошували інструктажі: «Будьте пильними, ворог не дрімає!» Увертюрою до хвилі червоного терору, що охопила Україну, було прийняття «Сталінської конституції». Масові арешти розпочалися 1937 року.

На час арешту мами Стефанії Олександрівни Ірина вчилася у 8 класі. Дівчині довелося в нічний час пішки добиратися до Холодногірської в’язниці, щоби вчасно зайняти чергу і потрапити до числа щонайбільше 100 «щасливців», у яких приймуть передачу. З комфортабельної квартири Ірину та Стефана з Бабусею виселили на периферію міста. До того ж вони залишилися без будь-якої матеріальної чи моральної підтримки, бо ж усіх дядьків та їхніх дружин також заарештовано. Бабуся продавала дещо з особистих речей, купувала гас для примуса і продукти, варила їсти. Вчителі орієнтувалися в ситуації, а проте боялися допомагати «дітям ворогів народу». І, усе ж таки, знайшовся один сміливий, вчитель російської мови. Він знаходив менш здібних учнів молодших класів, які не встигали за програмою, і Ірина готувала їх до уроків буквально за копійки.

Попри всі негаразди Ірина закінчила Театральний Інститут.

1946 року Ірина Горбенко разом з бабусею Анною приїхала до Львова і замешкала у нас на Поперечній. В 1949 році, разом з Мамою, отримала скромне помешкання на вул. Грунвальдській, 9. Працювала завідувачем літературної частини Львівського Театру для дітей та юнацтва. Одружилася з репресованим Ярославом Ковалем, родом з Циневи Рожнітівського району – митцем - фотографом, колекціонером, цікавою і дотепною людиною, в молодості - пластуном, діячем протиалкогольного та протинікотинового руху «Відродження», репресованим, що тривалий час не мав права прописки у Львові.

Ярослав Коваль (1960-і роки)

Обоє мали зруйновану, покалічену молодість, не мали дітей. Володіючи певними знаннями та навичками з догляду за хворими, Ярослав був незмінним опікуном тяжко хворої тети Стефи до її останніх днів. Нині Ірина і Ярослав уже там, де немає ні горя, ні зітхання…

Сестра доктора Горбенка – Олімпіада Лавронівна Горбенко-Онисько, сільська лікарка-подвижниця з поліського Ратна, також помандрувала на заслання до Казахстану, де, тяжко хвора на діабет та природжену ваду серця, без належної лікарської опіки закінчила своє працьовите життя, допомагаючи вивезеним землякам та місцевим казахам. Чоловік Олімпіади Лавронівни Микола Онисько – мій хресний батько, розділив її долю.

Зліва направо:сидять Олімпіада Лавронівна Горбенко-Онисько, я, вихованка Ониськів Оля; стоїть мій хресний батько Микола Онисько (Ратно, 1937 рік)

Та й моя хресна мати – Галина Чирко, вчителька, родом з Полтавщини, , як і багато свідомих українців, емігрувала з підрадянської України до Луцька. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – юристом Михайлом Чирком. Але і тут їх досягнула кігтиста лапа НКВД. Михайла заарештували і, згодом, розстріляли, а Галина, разом з дітьми Ігорем та Олею зазнала совєтських концтаборів та заслання. І вона також похована в Казахстані.

Моя хресна мати Галина Чирко (Луцьк, 1930-і роки)

Ще один з моїх стрийків, Олександр Олександрович Кіцера, народжений 5 лютого 1900 року. Український Січовий Стрілець, учасник Визвольних Змагань 1918 року, інженер, вчений, визнаний в Європі авторитет з будівництва шляхів мостів та аеродромів, автор низки наукових праць, повернувся з Чехословаччини, де викладав в Карловому Університеті, на батьківщину, щоби будувати українські шляхи, аеродроми та віадуки. В 1937 році його заарештовано і незабаром розстріляно в Києві, як «ворога народу»

його дружину, Валентину Євгенівну заарештовано, декілька місяців протримано в камері смертників, після чого заслано на 10 років до таборів ГУЛАГу в Казахстані. Їхнього сина, тобто мого стриєчного брата Ярослава у віці 2 років запроторено до дитячої колонії – в’язниці, змінено прізвище на “Ґольдберґ”. Малий в’язень відмовився від їжі і вже був на межі смерті від дистрофії. На щастя його знайшла бабуся по матері, підкупила сторожів і, змінивши ім.’я та прізвище на “Всеволод Вісліцький”, переховала до повернення матері. Ярослав блискуче закінчив Львівську Політехніку, проте шлях до наукової кар’єри був для нього, сина репресованих батьків, закритим.

”. Тож Славко одружився зі словачкою Руженою і переїхав до Словаччини. Померла мати, померла дружина. Ярослав залишився сам із сином, до того ж після мозкового інсульту став інвалідом. Похований в Кошицах.

Олександр Олександрович Кіцера (1930-і роки)

Валентина Євгенівна Кіцера після повернення з заслання (1950-і роки)

Ярослав Кіцера з сином Томашем в лікарні після інсульту (1995 рік)

До списку – “рахунку”, який я адресую захисникам комуністичної ідеології, додаю ще дві жертви. Це мої перші вчительки – монахині чину Св. Василія Великого мати Ізидора Литвин та сестра Венедикта. Їх по-звірячому катували та зрештою закатували на смерть рафіновані садисти з червоними книжечками на грудях.

Передшкілля СС Василіянок, вул..Потоцького (тепер-Чупринки), 95.

Друга та четверта зліва в задньому ряді – мати Ізидора (Литвин)

і сестра Венедикта

Лише один з близьких мені людей, чоловік моєї тітки Ліди, Олександр Питель, інженер, просвітянин, політичний діяч (посол польського Сейму від Волині) загинув від нацистської кулі в Луцькій в’язниці, та й то – як заручник. Це сталося після чергового провокаційного акту, вчиненого професійним московським провокатором Кузнєцовим.

Чоловік моєї тітки Лідії Олександр Питель, громадський діяч, член ОУН (Луцьк). Розстріляний німецькими окупантами, як заручник,

після терористичного акту М.Кузнєцова

Євстахій (Остап, Стахо) Олександрович Кіцера народився 13 (14?) січня 1898 року, мав технічну освіту. В Харкові працював у редакції газети «Вісті», згодом – за фахом, тобто техніком - гідравліком на кафедрі гідравліки Харківського Політехнічного Інституту. Був це високий на зріст, худорлявий чоловік, з розумним одуховленим обличчям. Мав «золоті» руки і кмітливу голову, за що його високо цінував завідувач кафедри академік Георгій Проскура; хоча Євстахій не мав вищої освіти, Георгій Федорович навіть пропонував йому читати вибрані лекції студентам технологічного (згодом – політехнічного) інституту замість «дурного, а проте партійного» чи то професора, чи доцента.

Коли на каналі «Волга-Москва» «забарахлив» шлюз, академік Проскура залучив Євстахія Кіцеру до групи експертів – консультантів. Після його безпосереднього втручання шлюз запрацював.

Стрийко Стахо мешкав поблизу харківської Опери на вулиці Римарській, 17. Моя тіточна сестра Ірина згадує, що дядько Стахо умів доглядати хворих, надавати медичну допомогу. Майстерно усував сторонні тіла з ока, ставив гірчичники та банки, володів лікувальним масажем. Був блискучим оповідачем – читцем, неперевершеним гумористом, або трагіком, залежно від змісту твору. Багато читав, самотужки вчився.

В Головній Евіденційній книзі Легіону УСС записаний 27 січня 1918 року під номером 2503.

Одружився з гречанкою, народженою в Одесі, Оленою Джіовані, старшою за нього на сім років. Її першого чоловіка – офіцера Слонова розстріляли більшовики за відмову присягнути на вірність радянській владі.

Остапа забрали 8 жовтня 1937 року, згодом арештували Олену. Як речові докази

антирадянської діяльності вилучили … енциклопедію Брокгауза і фоліант

«Потерянный и возвращенный мир» Мільтона з ілюстраціями на біблійні теми.

Євстахія.Кіцеру звинувачували в тому, що він 1921 року якимось капітаном був завербований для шпигунської роботи на користь розвідувальних органів буржуазної Чехословаччини, а 1926 року Сорочаном та Г. Коссаком був залучений в організацію УВО (Українську Військову Організацію).

В реабілітації Остапа (Євстахія) Кіцери вказано, що звинувачення «основано тільки на його свідченнях (очевидно – «вибитих» тортурами – прим. моя), іншими доказами не підтверджене, доказів антирадянської діяльності не виявлено».

Ірина Горбенко розповідає: Це справді була Людина з великої літери, яку любили всі, хто його знав: рідні, близькі, друзі, співробітники. Він був душею товариства, неперевершеним оповідачем, мав почуття гумору. З ним можна було без страху іти навіть на кінець світу…Дуже любив «братів наших менших», а вони обожнювали його. Незадовго до арешту в їхньому помешканні на вул.. Римарській, 17 з’явилася ангорська кішка – приблуда незвичайної краси. Вона сиділа на стільці біля дядька Остапа і їла з мисочки. Мурза (так він кицьку назвав) нікого, окрім господаря, не підпускала до себе. Як собака, вона відчувала, що дядько Остап іде по сходах, зближається до вхідних дверей… Коли його заарештували, Мурза не могла знести відсутності улюбленого господаря, дуже затужила і незабаром щезла.

Згадку про стрийка Остапа надруковано в збірнику «Реабілітовані історією. Тернопільська область» за 2008 рік.

Брати Кіцери (зліва направо): Йосип, Євстахій, Олександр, Володимир. Світлину зроблено за декілька місяців до арештів

Володимир Кіцера. Про цього татового брата знаю найменше. Народився 5 липня 1902 року, отримав середню технічну освіту, працював авіатехніком, мав дружину – молдаванку чи румунку за походженням, Лідію Дмитрівну, зразкову господиню, що вміла гарно шити одяг. Мешкали в тому ж таки поділеному комунальному помешканні, що і стрийко Остап. В часі визвольних змагань хотів вступити до Січових Стрільців, або до Армії УНР, навіть носив одяг військового крою та кашкет – «петлюрівку» з тризубом. Але з призивного пункту його завернули, як надто молодого.

Заарештований влітку 1938 року. Слід по ньому загинув. Фотографію в кашкеті - «петлюрівці» з тризубом зроблено в Празі, в часі гостини у найстаршого брата Омеляна, що студіював в Подєбрадах.

Якось пані Галина Сварник привезла мені з Варшави (там, в архівах «Оссолінеум» донині зберігаються документи Українських Січових Стрільців) ксерокопію сторінок Головної Евіденційної книги Лєґіону УСС). Під номером 1819 там значиться Кіцера Володимир, 1902 року народження, місце проживання – Моравська Острава, Крочекґассе 10. Отже, стрийко Володимир таки домігся свого. Докладніших даних про його чинну службу в УСС, на жаль, не маю.

Це – сумна історія знищення не лише більшості моїх родичів, але й найближчого кола людей, що оточували мене. Скільки ще таких сімей інтелігентів, свідомих селян, робітників винищила кривава комуністична система. Знаємо з публікацій про знищення родин Крушельницьких і Левицьких. А про інших вже можемо і не довідатися, бо живі носії інформації один за одним відходять у засвіти.

Примітка: По-батькові «Лавронович» чи «Лавронівна» може викликати припущення, що автор статті спотворив ім’я «Лаврін» і по-батькові «Лаврінівна». Проте на Дніпропетровщині, як і на Волині, вживаються форми імен такі, як «Лаврон» (Лаврін), «Батрон» (Варфоломей, Бартоломей). Окрім того, тут ми маємо справу з чергуванням голоснихпри переході з закритого складу у відкритий на зразок: Антін-Антона, Лаврін-Лаврона, кіт-кота, кінь-коня…

Олександр Кіцера, професор, дійсний член НТШ