АВТОПОРТРЕТ З ВІДРІЗАНИМ ВУХОМ,

або ж Історія хвороби Вінцента ван Ґоґа

(До 125 річниці смерті)

29 червня минулого року виповнилося 125 років від дня смерті видатного художника постімпресіоніста Вінцента ван Ґоґа. В Нідерландах, Франції, Бельгії, Великобританії відблася низка виставок, театральних постановок та інших культурних заходів, присвячених видатному мистцеві. Україні зараз не до того, вистачає своїх клопотів і тем для публікацій. А проте драматична доля ван Ґоґа не може залишати нас байдужими. Передусім – нас, лікарів, які, можливо, краще зрозуміють трагедію великого майстра…

Спокійне, дещо сонне життя французького міста Арль, розташованого в мальовничій Роданській долині і оточеного зеленими, порослими виноградниками схилами, порушив того дня інцидент, що стався в одному з барів. Двоє друзів –Поль Ґоґен і Вінцент ван Ґоґ сиділи за столиком і попивали абсент. Суперечка, яка виникла між друзями, призвела до того, що раптом ван Ґоґ зірвався з місця з несамовито пломеніючими очима, схопив склянку з абсентом і пожбурив її в обличчя товариша. Спритний Ґоґен, фехтувальник з виробленим блискавичним рефлексом, зумів ухилитися, але напій залив його одяг. А п’яний ван Ґоґ до того розшалівся, що присутні скрутили йому руки, зв’язали і відтранспортували до помешканя.

Того часу Поль гостював у Вінцента. А проте вирішив, що буде безпечніше, та й, зрештою, спокійніше, заночувати не у приятеля, а в готелі. Наступного вечора він, гуляючи містом, почув за собою швидкі кроки. Рвучко повернувся назад і… побачив ван Ґоґа зі спотвореним люттю обличчям, що тримав у руці бритву. Як ми вже знаємо, Ґоґен був вправним фехтувальником, а свої численні перемоги завдячував не лише блискучій техніці і блискавичній реакції. Сучасники розповідали, що мистець вмів поглядом гіпнотизера обезвладнювати противника.

Тож і в цьому випадку він своїм непорушним суворим поглядом зупинив шаленого приятеля. Той склав бритву і, зіщулившись наче кролик перед коброю, побіг додому. Маніакальне збудження змінив стан глибокої депресії. Ван Ґоґ знову відчинив бритву, примостився перед дзеркалом і…відрізав частину лівої вушної мушлі. Виникла кровотеча. Вінцент зупиняв її всім, що потрапило під руку: рушниками, хустками, простирадлом.

Тоді замотав голову рушником, на цей «тюрбан» одягнув баскійський берет, вклав відрізану частину вуха до конверта. А тоді пішов до…публічного дому і подарував цей «сувенір» проститутці Рашель. «Це – на спогад про мене!» Після такої заяви він спокійно пішов додому і ліг спати. Містечко декілька днів жило, як на вулкані. Поліція розпочала слідство. Підозра, звісно, впала на Поля Ґоґена. А відрізане вухо фігурувало, як речовий доказ. Усе ж таки Ґоґена оправдано, приймаючи версію самоскалічення.

Вінцент тяжко переживав втрату приятеля, Коли стався черговий напад маніакального шалу, його зодягнули в гамівну сорочку і повезли до психіатричної лікарнів Арль, а потім – в Сен Ремі. Надовго, аж на 53 тижні. В лікарні він намалював 150 полотен. Серед них – «автопортрет з відрізаним вухом».

Оглядаючи репродукцію цього портрета, прискіпливий глядач неодмінно зауважить,що пов’язка …на правому вусі. В чому справа? Дуже просто! Адже автопортрет малюють, оглядаючи себе в дзеркалі.

Нещодавно німецькі історики висунули ще одну версію ампутації ван Ґоґового вуха. В архівах поліції їм пощастило знайти протоколи допитів сторін і свідків. На їх підставі дослідники дійшли іншої версії подій: друзі розсварилися і Ґоґен вирішив залишити Арль і свого неспокійного приятеля. Він саме йшов містом з багажем, серед якого була і шпага. Обороняючись від агресивного ван Ґоґа він оголив зброю і одним ударом відсік Вінцентові вухо. Бажаючи уникнути судового процесу, ван Ґоґ обіцяв підтримати версію самоскалічення. В одному з листів, долучених до судової справи, є такі слова Вінцента: «Якщо ти нічого не скажеш, то й я мовчатиму».

Після тривалого стаціонарного лікування брат Тео (Теодорус) влаштував його в тихому провінційному містечку Овер над Уазою і віддав під опіку доктора Ґаше. Тут він намалював останню з понад 800 картин «Гайвороння над ланом збіжжя». Він ще відвідав свого брата в Парижі, посварився з ним і, в стані глибокої депресії повернувся до Овер. З упертістю мазохіста нещадно калічив себе: опікав руку над гасовою лампою, раив себе різними гострими предметами. Останній з цих мазохістично-суїцидальних експериментів – постріл у груди закінчився трагічно. Він помер 29 липня 1890 року у віці…лише 37 років.

Вінцент - Віллем ван Ґоґ народився на півночі Голандії у містечку Ґрот Зюндерт напровесні 1853 року в сім’ї пастора ван Ґоґа. Троє його дядьків були маршандами – торгівцями творами мистецтва, ще один – адміралом флоту. Вже від маленького Вінцент був причиною неабияких клопотів. Хлопець був замкнутим, впертим не мав друзів, конфліктував з учнями і вчителями, провокував бійки, за що його неодноразово карали. Жив у світі фантазій і мрій, інколи був нестерпним, тож батьки забрали його зі школи. Далі він вчився дома під опікою гувернантки. Вже юнаком, 1869 року хлопець потрапив до Гааґи, де працював у мистецьких салонах «Ґупіль», згодом – у Лондонському відділенні цієї фірми, а далі – в Паризькому. Спочатку мав певний успіх, але після нещасливого кохання в Лондоні почав занедбувати працю, а 1886 року його звільнено «через некомпетентність» Гостював у родича – торгівця творами мистецтва. Тут, в картинній галереї побачив те, що його нарешті серйозно зацікавило, «велике малярство».

В полоні юнацьких мрій про місіонерську діяльність серед бідняків Вінцент намагався студіювати теологію, але провалився на іспитах. Дещо пізніше закінчив, усе ж таки, 3-місячні курси проповідників і зайнявся місіонерською працею в шахтарському сулищі Борінаж. Жив у примітивних умовах, спав на підлозі, часто голодував. Свою скромну платню тратив на харчі і ліки для вбогих шахтарських родин. А проте власне тут він відчув непереборний потяг до живопису.

1880-1881 років в Брюселі Вінцент вивчає анатомію і перспективу, бере уроки малярства у Антона Мауве. 1981 року, розсварившись з батьком, переїздить до Гааґи, де живе з бідною жінкою Крістіною. Незабаром Крістіна, не в змозі витримати підозріливу вдачу Вінцента, відходить від нього. Зустрінута в місті проститутка Сієн стає його моделлю і коханкою, а ще компаньйонкою до регулярних пиятик і причиною все частіших депресивних станів. Пропивають разом гроші, що їх регулярно надсилає брат Тео, а Сієн народжує дітей. Чи завжди від Вінцента? Про це історія мовчить. Після шостої дитини ван Ґоґ втікає до Ноен, де того часу живуть його батьки. На якийсь час «блудний син» вгомонюється і серйозно займається малярством. Власне 1883-1885 років постають славні полотна з життя селян, зокрема «Їдці картоплі».

1985 року неспокійна доля заносить його до Антверпена, де, впродовж двох років відвідує заняття в Академії Мистецтв. Веде злиденне, напівголодне існування, перебиваючись з хліба на воду.

1886 року фізично і морально вичерпаний Вінцент ван Ґоґ їде до молодшого брата в Париж. Спосіб життя Вінцента, його вигляд, що нагадує клошара, а по-сучасному бомжа шокує статечного бізнесмена. А проте він підтримує «безпутного» брата морально і матеріально. Він знає – Вінцент патологічно впертий, підозріливий, у нього – безконечні конфлікти з оточенням. А проте він здатен бути співчутливим, великодушним і щирим, аж до самозречення. Там, в столиці мистецтв, Вінцент знайомиться з французькими імпресіоністами Клодом Моне, Полєм Сезаном, Оґюстом Ренуаром, Еженом Делякруа, Камілем Піссаро, Анрі де Тулуз-Лотреком. А ще – з Полєм-Еженом Ґоґеном, парижанином, колишнім моряком, мрійником, мандрівником і колекціонером, схильним до окультизму та втеч від цивілізації. Вони стають друзями, попри серйозні суперечності і постійні сварки.

Впертий фантазер і опортуніст, схильний до частих змін настрою, Вінцент вважає, що мистець сприймає і відтворює світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він його бачить на підставі своїх уявлень і переживань. Тобто, небо може бути на полотні зеленим, дерева – червоними, а будинки – червоними, фіолетовими, або – жовтими. Зрештою, тут міг відіграти певну роль і улюблений напій Вінцента – абсент, який, як відомо, містить алкалоїд полину - сантонін. Пристрасне захоплення абсентом може призвести до ксантопсії – бачення довколишнього світу в жовтих кольорах

Для певного періоду творчості ван Ґоґа характерне власне превалювання жовтих тонів. Разом з Ґоґеном вони частенько відвідують паризькі бари, де попивають улюблений абсент. З часом ця звичка набирає у ван Ґоґа рис узалежнення.

Зміна місця проживання на провінціальне містечко Арль нічого не змінює. На гроші брата Тео він винаймає помешкання з майстернею – «жовтий будиночок». А, можливо, він жовтий лише в уяві Вінцента? Але це лише не надовго змінює трибу життя художника. Запої, а ще візити у проститутки Рашель все частіше переривають працю. Він страждає і в стражданні творить мистецькі шедеври. Єдиний, кому він звіряється в листах у своєму єдиному коханні - мистецтві– брат Тео. Мабуть тому він не шкодував тяжко зароблених грошей для безпутнього брата.

«Вчора надвечір я працював над зображенням ділянки лісу…де земля вкрита сухим і претлілим буковим листям… Жоден килим не здатен дорівняти досконалістю цій глибокій іржаво-червоній барві у посвіті дещо пригашеного деревами осіннього З цієї землі виростають стовбури молодих буків; з одного боку вони вловлюють світло, тож з цього боку вони яскравозелені, їхній тіньовий бік вкриває темна, міцна і гаряча зелена барва. За стрункими стовбурами, за тією іржаво-червоною барвою, видно небо, зовсім ніжне, блакитно-сіре… Білий чепчик жінки, що схилилася по суху гілку, раптом оживляє цю глибокоруду землю. А з мороку глибоких тіней з’являються великі, сповнені поезії форми, ніби величезні брили теракоти…»

Лише Делякруа вмів з таким запалом писати і говорити про живопис.

Ретроспективна медична експертиза бере до уваги такі варіанти психіатричної патології Вінцента ван Ґоґа:

1 «епілепсію скроневих часток» (прижиттєво встановлений діагноз) з вираженими характерологічними змінами,

2 нейролюес, що цілком можливе при такому способі життя,

3 параноїдний психоз.

Німецький філософ і психіатр Карл Ясперс (Karl Theodor Jaspers, 1883-1969) вважав, що саме психічний розлад Ван Ґоґа спровокував його експресивний талант («Розум і екзистенція», 1935).

Геніальність…Що це – дар Господній чи різновид невротичного розладу, як це твердив Чезаре Ломброзо (Сesare Lommbroso, 1835-1909).

Хто «підсадив» ван Ґоґа на абсент. Ймовірно. це був Анрі Тулуз-Лотрек (Henri Marie Raymond comte de Touluse-Lautrec Monfa, 1864-1901), каліка з нормальним тулубом і карикатурно короткими ногами (picnodysostosis), граф, художник, безпробудний пияк і параноїк з «Мулен Руж», власник «пияцької палиці», що містила запас алкоголю.

«Я можу пити без ризику, мадам, я й так майже на підлозі» -гірко жартував він.

Неймовірно, але винахід абсенту належить лікареві, громадянину Швейцарії П’єру Ордінеру. Дехто вважає, що його випередили сестри Енріо. Так воно, чи не так, але власне доктор Ордінер продав рецепт цього напою майорові Дюб’є, а той вже налагодив його масове виробництво.

Проте 1906 року абсент заборонено в Швейцарії. Це сталося після жахливої трагедії, коли селянин Жан Ланфре після двох склянок абсенту застрелив вагітну дружину і двох донечок – чотирирічну Роз і дворічну Бланш. А 1915 року «зелену відьму» заборонили у Франції. Популярний лозунг того часу: L’absinte c’est la mort! Чи не перегукується цей лозунг з написами, вміщеними в наш час на цигарках!? Попри те вживання абсенту стає модним, а тема цього напою та історії відомих абсентистів знаходять відображення в мистецтві. З’являється скульптура Пабло Пікассо «Склянка абсенту». Стає відомою картина Едyара Мане (Édouard Manet, 1832-1883). «Аматор абсенту»(1859). Його вчитель Том Кутюр писав «Для чого малювати такі мерзоти? Мій бідний друже, це ж ви – аматор абсенту. Це ви втратили доброзвичайність…». Жінки-абсентистки…Вимучені обличчя, мов із хреста зняті, байдужі, з поглядом, скерованим у безконечність. Полюбляв абсент і Ернест Гемінґвей. Мешкаючи на Флориді, він отримував його з Куби. «Немає нічого кращого за абсент» - писав він в романі «По кому подзвін».

Особи, що систематично вживали абсент, перетворювалися в моральних потвор.

Французького поета Поля Верлена (1844-1896) напій, що його називають «зеленою відьмою» спотворив і морально і фізично, призводив до швидкоплинної зміни почуттів, до роздвоєння особистості, повторних суїцидів і мазохістичних нападів, посягання на життя приятеля Артюра Рембо, дружини і, навіть, матері…

Хронічне отруєння полином призвело до розриву з дружиною, розпусти, гомосексуального зв’язку з Артюром Рембо, до ув’язнення в камері-одиночці. В передсмертній «Сповіді», за рік до самогубства він звинувачує в усьому «зелену відьму» - абсент.

Жан Ніколя Артюр Рембо (Rimbaund) (1854-1891) – «шалений юнак зі Шарлевіля», сюрреаліст і блюзнір, вважав, що поет має бути провидцем, а для цього потрібно вивести з рівноваги свої почуття… «отрутами, що ними дихала Сивілла». Постійно п’яний від абсенту, опанований галюцинаціями, обдертий і завошивлений, звертав усю свою ненависть на церкву. Звернімо увагу на назви його творів: «П’яний корабель», «Сезон у пеклі». Навернувся до церкви незадовго до смерті.

Французький драматург Альфред Жаррі (1874-1907) – потворний карлик, містик, садо-мазохіст, поєднував абсент зі спиртом, ефіром, вином, кавою і коньяком. За словами Андре Жіда «…він був схожим на гнома з пропитим обличчям і одягався, як клоун.» Він свідомо культивував галюцинації, перетворюючи своє життя на примарний сон. Поступово божевілля стало його нормальним станом, він жив без їжі, увесь просочений алкоголем. На його честь прихильники Жаррі видають журнал «L’Etoile-Absinthe» - Зірка Полин.

«Відроджена «зелена фея». Викликаючи спрагу і баламутячи уяву, вона ніби-то збуджує культурну пам’ять про таємничий, страдницький і такий важливий напій декадентського fin-de-siecle» - пише Юрій Фальоса.

Через 97 років по передчасній смерті мистця – постімпресіоніста Вінцента ван Ґоґа анонімний міліонер купив на аукціоні в Нью Йорку його натюрморт «Іриси» за 53 мільйони доларів. За його життя вдалося продати, та й то недорого, єдину його працю «Червоні виноградники в Арль».

Іронія долі,- зауважує професор медик Божидар Лятковський з Польщі. Саме 53 тижні ван Ґоґ провів в психіатричній лікарні…Проте інтернет подає іншу ціну цього полотна. – 85 тисяч доларів. Якщо мистецька спадщина Вінцента ван Ґоґа нині високо цінується в усьому світі, то відношення до нього, як особистості, різне. В прощальному слові над його труною доктор Ґаше сказав: «Він був чесною людиною і великим мистцем. У нього були лише дві мети: людяність і мистецтво. Мистецтво, що його він ставив понад усе, принесе йому безсмертя.»

Проте найглибше, мабуть, проникла в душу великого страждальця з Голландії українка Ліна Костенко:

Ліна Костенко

Ван- Ґоґ

Добрий ранок, моя одинокосте!

Холод холоду. Тиша тиш.

Циклопічною одинокістю

Небо дивиться на Париж.

Моя муко, ти ходиш по грані!

Вчора був я король королів,

А сьогодні попіл згорання

Осідає на жар кольорів.

Мертві барви.

О руки – митарі!

На мольбертах розп’ятий світ.

Я – надгроб’я на цьому цвинтарі.

Кипариси горять в небозвід.

Небо глухо набрязкло грозою,

Вигинаються пензлів хорти.

Чорним струсом палеозою

Переламано горам хребти.

Струменіє моє склепіння.

Я пастух. Я дерева пасу.

В кишенях дня,

Залатаних терпінням,

Я кулаки до смерті донесу.

Самовитий – несамовитий –

Не Сезан – не Ґоґен – не Мане –

Але що я можу зробити,

Як в мені багато мене?!

Він божевільний, кажуть. Божевільний!

Що ж, може бути! Він – значить я.

Боже – вільний…

Боже, я – вільний!

На добраніч, Свободо моя!

Олександр Кіцера, професор,

дійсний член НТШ