Мар’ян Панчишин на тлі епохи

Розглядаючи історію України першої половини ХХ століття, не можемо оминути мовчанкою три знакові особистості, що значною мірою визначали розвиток та самоорганізацію бездержавного українського народу в умовах окупаційних режимів. Зокрема це стосується підготовки національних медичних кадрів та організації медичної допомоги українцям. Це – митрополит Андрей Шептицький, доктор Юрій Липа та професор Мар'ян Панчишин.

Тридцятих років валки селянських возів стояли вздовж вулиці Личаківської і звертали на теперішню вулицю Кармелюка, щоби потрапити до славного народного лікаря, а кондуктори трамваїв оголошували зупинку «доктор Панчишин».

Не меншою популярністю користувався доктор Юрій Липа – в Варшаві, а згодом і в Яворові на Львівщині. Юрій Липа загинув мученицькою смертю від рук більшовицьких карателів в серпні 1944року. Дещо раніше, 9 жовтня 1943 року відійшов у вічність переслідуваний польськими боївкарями Мар’ян Панчишин. Не надовго пережив їх Митрополит…

Як малася справа української медицини в Галичині під польською окупацією? Чи мали українці Галичини право отримувати вищу освіту, в тому числі і медичну?

Про катастрофічну культурно-освітню ситуацію українців за польського панування сміливо заявив Юрій Липа, контратакуючи польського шовініста Сєвєрсьського в дипломатичному середовищі Лондона. За це він розплатився британською візою і правом науково стажуватися в Великобританії.

Цю ситуацію чудово розумів і Митрополит. Це саме він всіляко підтримував можливість освіти, зокрема професійної, для українців. Це власне стараннями і коштами Владики постав перший український шпиталь у Львові – місце праці для українських лікарів і навчальна база для українських студентів-медиків.

Достеменно знаю від моїх батьків – абсольвентів Української Господарської Академії в Подєбрадах, що Митрополит Андрей інспектував еміграційні вищі школи за кордоном, відвідував українських студентів – емігрантів, підтримував їх матеріально, забезпечував належною медичною допомогою.

Мар’ян Панчишин зробив подальші кроки. Він знав: українських лікарів в Галичині обмаль, не більше 150-и, шлях для більшості українців до вищої освіти, зокрема медичної, практично закритий. Що ж робити? І доктор Панчишин стає біля керма Українського Таємного Університету (УТУ). Слід одразу зауважити, що УТУ, вищу школу бездержавного народу, фактично підпільну, визнали Віденський, Празький, Берлінський університети, університет вільного міста Данціґа (Ґданська), отже студенти, після двох років навчання в УТУ, могли безперешкодно продовжувати навчання за кордоном.

Професор Б.Т. Білинський справедливо підкреслив, що УТУ – це не просто навчальний заклад. Це – символ нескореності народу, його прагнень до волі та вершин світової культури.

Мар’ян Панчишин народився 6 вересня 1882 року у Львові. Його батько мав власне підприємство візників-фіакрів. Отже Мар’ян був, за висловом Івана Франка «сином народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох». Власне цього «пролетарського» походження гордовиті польські шовіністи не могли пробачити ні І. Франкові, ні М. Панчишину.

А «син фірмана» на голову переріс їх і став величиною… лікарською славою. Він знав вартість кусня хліба, втому і піт від тяжкої фізичної праці, якою мусив заробляти на навчання.

Згадуючи недобрим словом польських шовіністів, я далекий від думки, що увесь польський народ складається з українофобів. Адже і в житті молодого Мар’яна зустрічалися високопорядні і готові допомогти люди, нерідко з польського середовища. І знову напрошується паралель:

Як Юрій Липа, так і Мар’ян Панчишин в певні періоди свого життя перебували в середовищі польської мови і польської культури. Проте і той, і інший завжди ідентифікували себе українцями і не піддавалися спокусі спочити на чужинецьких лаврах.

В 1903-1909 роках Мар’ян Панчишин здобуває вищу медичну освіту на медичному факультеті Львівського Університету. Студент Панчишин відзначався неабиякою працьовитістю. Вже на третьому курсі він виконує обов’язки демонстратора, а згодом і асистента кафедри нормальної, чи, як тоді говорилося, описової анатомії. Під керівництвом професора Генрика Кадия він виконує свої перші наукові праці; ще студентом робить наукову доповідь на Х з’їзді польських природознавців і лікарів, а відразу по отриманні диплому розпочинає працю в клініці внутрішніх хвороб. 1912 року Мар’ян Панчишин отримує звання асистента і до 1919 року завідує першим рентгенологічним кабінетом.

Вже в тих часах доктор Панчишин займається не лише рентгенодіагностикою, а й рентгенотерапією. Разом з асистентом оториноларингологічної клініки Самуїлом Лемом (батьком письменника-фантаста Станіслава Лема) публікує працю про перші спроби променевого лікування хронічної ендемічної інфекційної ґранульоми – склероми. Мар’ян Панчишин буває в наукових відрядженнях, в тому числі і за кордонами Польщі – в Німеччині, Англії. Його не оминає і військова служба. В часі І світової війни доктор Панчишин отримує ранг капітана австрійської армії, організовує протиепідемічну службу і інфекційні шпиталі, отримує низку нагород і відзначень.

1919 року М. Панчишин стає членом Українського Лікарського Товариства у Львові. Цій громадській організації він віддасть багато сил і творчої енергії. Його обирають науковим секретарем Товариства та членом редакційної колегії «Лікарського Вісника». Впродовж багатьох років він очолює УЛТ і саме на ці роки припадає період небувалого розквіту Товариства, його співпраці з НТШ. 1928 року Мар’ян Панчишин разом з Романом Осінчуком, Томою Воробцем та Софією Парфанович організує Українське Гшґієнічне Товариство. 1920 року його обирають дійсним членом Наукового товариства ім.. Шевченка.

Визвольні змагання 1918 року Мар’ян Панчишин зустрічає з ентузіазмом, він чітко позиціонується як український патріот. Бере активну участь в діяльності горожанського комітету, в опіці над пораненими стрільцями Української Галицької Армії та полоненими. Доктор Панчишин організовує перев’язочні пункти; йому доручають вести перемовини щодо призупинення бойових дій з метою обміну пораненими.

Власне в цей час Мар’ян Панчишин знайомиться з санітарним підхорунжим Ольгою Кривокульською, яка походить зі свідомої української родини і працює в лабораторії доктора Максима Музики. 1921 року вони одружуються. Здавалось би, саме час робити кар’єру. Проте чітка громадянська і політична позиція Мар’яна Панчишина змушує його залишити клініку і кафедру та занятися приватною лікарською практикою і, водночас, активною громадською та політичною діяльністю. Настає період підпільної педагогічної діяльності Мар’яна Панчишина. Ми вже згадували про діяльність доктора Панчишина 1920 року на таємних медичних курсах, які наступного, 1921-го перетворилися на медичний факультет Українського Таємного Університету у Львові. Мар’ян Панчишин виконує обов’язки ректора всього університету.

До університетських авдиторій потягнулися в цей час учасники Визвольних Змагань, що повернулися з польських таборів інтернованих та в’язниць, з більшовицького полону. А проте в Львівському Університеті від них вимагали довідок про польську національність, про службу в польській армії та лояльність до влади. І, усе ж таки, з’явився вихід – таємне навчання. Ми згадали про «таємні авдиторії». Може це перебільшення? Аж ніяк. Наприклад, конспіративна кафедра анатомії діяла в підвалі будинку НТШ. Студенти-медики провели сюди електрику, огрівання, водопровід, влаштували препарувальні столи зі зливами. Тут часто-густо бував Мар’ян Панчишин, проводив показові заняття. А ще частіше заняття відбувалися в новозбудованій віллі професора на вул. Клушинській (тепер – Кармелюка), що її будівництво завершено 22 липня 1925 року. Заняття з внутрішніх хвороб, фтизіатрії, рентгенології проводилися з 5 години ранку та пізно ввечорі. Бувало, «налітала» поліція. В таких випадках студенти швиденько маскувалися під пацієнтів.

У віллі Мар’яна Панчишина були кімнати, в яких мешкали студенти-медики на повному утриманні доктора. Багатьом студентам доктор Панчишин допомагав стипендіями, одноразовими грошовими та речовими субсидіями.

Водночас Мар’ян Панчишин проводить широку суспільну і освітню роботу. Він читає лекції з питань гіґієни та охорони здоров’я, організовує курси медичних сестер, гігієнічні курси, видає низку санітарно-освітніх брошур та плакатів. Стає членом правління «Рідної школи», «Просвіти», «Товариства промислово-ремісничих бурс», «Українського Червоного Хреста». Двадцятих-тридцятих років ХХ століття в Галичині набирає обертів протиалкогольний та проти нікотиновий рух «Відродження». Мар’ян Панчишин – один з його організаторів і активних пропагандистів. Він – засновник та директор Українського протитуберкульозного диспансера, для якого подарував будинок на вулиці Уєйського (нині Устиновича), 14. Впродовж багатьох років Мар’ян Панчишин працює директором цього закладу. Мар’ян Панчишин – останній в довоєнний час голова Українського Лікарського Товариства, він – один з провідних діячів Наукового Товариства ім. Шевченка, редактор і видавець фахового щомісячного українського журналу «Лікарський Вісник».

Складне питання постало перед Мар’яном Панчишином у вересні 1939 року. Іти в опозицію? А чи використовувати легальні можливості допомогти своєму народові? Він обирає другий шлях. Як депутат Народних Зборів, а згодом Верховної Ради СРСР він намагається допомогти репресованим, на жаль, здебільшого, без відчутних результатів. Можливо він вірить в обіцянки нової влади надати широкі можливості українцям отримати вищу освіту…

Як тільки медичний факультет Львівського Університету починає функціонувати, як самостійний Львівський Держаний Медичний Інститут з українською мовою навчання, Мар’янові Панчишину доручають керівництво кафедрою шпитальної терапії, йому присвоюють науковий ступінь доктора медичних наук та звання професора дез захисту дисертації. Під керівництвом професора Панчишина ведеться інтенсивна наукова робота, розробляються наукові теми з фтизіатрії та ґастроентерології.

Близько 40 клінічних наукових праць. За сучасними мірками – мало. Але згадаймо, в яких часах діяв професор Мар’ян Панчишин, як щедро і необачно ділився він своїми науковими ідеями, які потім реалізувалися без його участі, нарешті – скільки часу вимагала громадська та санітарно-освітня праця.

Настають роки нацистської окупації. Як зберегти українську вищу медичну школу в цих жорстоких умовах?

Мар’яну Панчишину і його однодумцям вдається зберегти безперервність української вищої медичної освіти і в цій непростій ситуації, нехай під вивіскою «фахкурсів», але усе ж таки зберегти. Йому це великою мірою вдається.

1943 рік. Народного професора все жорстокіше переслідують польські шовіністи. З будинків навпроти у вікна його спальні світять щоночі потужні прожектори. В телефоні звучать образи, погрози. Пошта приносить «смертні присуди». Студенти-медики охороняють улюбленого професора удень і вночі.

Нарешті ситуація стає настільки нестерпною, що Мар’ян Панчишин просить притулку у свого пацієнта – Митрополита Андрея Шептицького і знаходить його в капітулі Святоюрської Архікатедри. В цьому останньому притулку перестало битися серце професора Панчишина, легендарного українського лікаря, педагога, громадського діяча.

Ольга Кривокульська-Панчишин отримала вищу медичну освіту ав еміграції – в Інсбруку, працювала лікарем-імунологом в Чикаґо. Сини також отримали вищу медичну освіту. Син Юрій трагічно загинув 1970 року, доктор Ольга Панчишин померла 1986 року і похована в Чикаґо.

Олександр Кіцера

Музей української медицини Галичини імені Мар’яна Панчишина

(сторінки історії)

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує…

Тарас Шевченко «Сон»

Як свідчать документальні матеріали Львівського Маґістрату, 1922 року якийсь пан Кіндрик розпочав побудову будинку при вулиці Клушинській, 3, не мавши на те належного дозволу. Тож будову припинено. А рішенням того ж таки Маґістрату від 11 грудня 1923 року дозволено докторові Маріянові Панчишину будувати віллу на згаданій ділянці землі. Будівництво закінчено 22 липня 1925 року і 14 вересня Комісія Маґістрату остаточно дозволяє доктору Панчишина замешкати будинок («Архивная справка» №317 від 8.04.1950, видана Львівським Обласним Державним Архівом за підписом Г.Сизоненко).

Ось як виглядав будинок-вілла М. Панчишина за описом його сина – Мар’яна молодшого: З подвір'я входилося до будинку через засклену веранду декількома східцями і направо дверима до невеликого коридорчика. З правого боку сутерини (напівпідвального приміщення) знаходилася система центральнго опалення будинку і кімната для служби, з лівого – кімната з кухнею і маленьким ліфтом для подавання страв безпосередньо до їдальні. В пивниці (підвалі) знаходилася ще невеличка фотографічна лабораторія. Далі, до гвинтових сходів, що провадили на партер, йшлося коридором, з якого наліво вели двері до спіжарні, а направо – до лазнички.

В партері* був більший коридор, службова кімната, де звичайно мешкав, на повному утриманні професора, студент медицини, почекальня, з якої двері вели до приймальної. Стіни останньої були заставлені книжковими шафами. А далі був рентґенкабінет, обладнаний найсучаснішим, на той час діагностичним рентген-апаратом Сіменса. На першому поверсі* був невеликий напівтемний коридор, з якого направо входилося до кімнати, яку Мар’ян Панчишин -

* – Нумерація поверхів подається за европейським стандартом: партер – це перший поверх за російською

традицією, а перший поверх – це другий за російським стандартом. До вересня 1939 року

у Львові діяла европейська нумерація.

молодший назвав верандою, мабуть – через те, що до неї вели засклені двері, а з неї – на балкон. В кімнаті – «веранді» стояв фортеп’ян; з неї широкі засклені двері провадили до ще трьох кімнат: вітальні, їдальні і спальні, а з них – до вбиральні і лазнички. Перша, друга і остання кімнати мали ще вхід з коридору. В їдальні був люк – верхня «станція» кухонного ліфта. Зі сходового майданчика на поверсі входилося до ще одної невеликої кімнати, правдоподібно – дитячої спальні. Ще вище сходи вели на піддашшя, де була імпровізована кімната, а, можливо, лише спальне місце. Там постійно мешкав директор української пекарні «Золотий Колос» Петро Гладкий. Всі кімнати на житловому поверсі були обставлені меблями темного кольору**

Мар’ян Панчишин був, поза всякими сумнівами, заможною Людиною, хоча бідних пацієнтів лікував безкоштовно і навіть давав їм гроші на ліки. В листі** син Професора згадує про будинок на вул. Уєйського (теперішня Устияновича) №14, що його М.Панчишин подарував першому українському протитуберкульозному диспансерові (його директором став, за рекомендацією Професора, доктор Тома Воробець). А ще йому належав 3- поверховий житловий будинок по вул. Личаківській №54, збудований 1939 року, сад площею в 3 морґи та 1,5 морґа городу з поверховими житловими та господарськими будинками при вулиці Ґданській, 3.

Від 1925 року вілла на вул.. Клушинській була осередком бурхливої діяльності Професора. Ще темної ночі на вулиці Клушинській та на прилеглій частині Личаківської вишиковувалася довга черга селянських фір, що привозили хворих. Кондуктори трамваїв оголошували зупинку «доктор Панчишин». Приймання пацієнтів часто-густо закінчувалося далеко по півночі, а тих, кого знесилений Доктор уже не встиг прийняти, залишали ночувати. За браком місця люди ночували і на сходах. У віллі відбувалися заняття Українського Таємного Університету. Коли приходила поліція, студенти «перетворювалися» на «хворих»: хто підв’язував щоку, інший вішав руку на темляк, чи опирався на милицю.

Переслідування Професора польськими боївкарями 1943 року стає нестерпним. Шовіністи слідкують за кожним його кроком, спостерігають з вікон протилежних будинків. Вночі з будинку навпроти у вікна спальні сліпуче світить прожектор. В листах та анонімних телефонних розмовах вдень і вночі звучать погрози. Хоча Професора почергово охороняла студентська молодь, моральний терор змусив його шукати захисту у свого пацієнта Митрополита Андрея Шептицького. Але й там, за грубими мурами капітули Святоюрської Архикатедри він вислуховує по телефону вироки смерті. Там, в одній з кімнат Капітули зупиняється втомлене серце Мар’яна Панчишина. Дружина та два сини – спадкоємці емігрують за кордон. Коли Львів знову займають радянські війська, будинок віддають під помешкання двом приїжджим професорам створеного на базі лікарського факультету Університету Львівського державного медичного інституту. Професор Степан Мартинів твердив, що того часу була на місці вся обстановка вілли, рентґенапарат та бібліотека. Дещо згодом він бачив, як порубаний сокирами рентґенапарат викидали на вулицю, а в калюжу оливи, що вилилася з трансформатора, кидали книги «на нєпонятних язиках» з бібліотеки Професора. Деякі з них професор Мартинів зберіг, відмив і згодом подарував Музеєві. Вони і нині там, в меморіальному кабінеті. Невідомо, куди нові мешканці поділи меблі з вілли Панчишинів, серед них – славний гуцульський ґарнітур.

Згодом будинок декілька разів змінював власників, зокрема там працював відділ реєстрації народжень РАГС’у, філія якогось науково-дослідного інституту, а від 1990 року у віллі розташовано виставку творів художника Антона Монастирського, який мешкав і працював в будинку №9 на тій самій вулиці. В травні 1990 року доцент Львівського медичного інституту Ярослав Базилевич висловив думку, що в віллі Мар’яна Панчишина потрібно розташувати музей його імені. Цю ініціативу підтримав ректор Інституту професор Михайло Павловський, проректор Борис Білинський та місцева адміністрація.

** - опис приміщень вілли Мар’яна Панчишина та інших належних йому будівель подано за листом сина – Мар'яна – молодшого до автора статті від 13 вересня 1991 року. Оригінал листа зберігається в Музеї історії української медицини Галичини.

Влітку 1990 року, перебуваючи в США, мер міста Львова п. Василь Шпіцер зустрівся з сином Професора доктором Мар’яном Панчишиним – молодшим. Вважаючи себе повноправним, за законами цивілізованого світу, спадкоємцем Батька, він висловив клопотання про увічнення пам’яті Професора та створення в будинку, де він жив і працював,, меморіального музею. Того ж місяця досягнуто домовленості з Національним Музеєм у Львові про відкриття на житловому поверсі вілли експозиції музею ім. Мар’яна Панчишина.

Напередодні відкриття музею колишня пацієнтка доктора Панчишина принесла в’язанку троянд. Ця подія послужила канвою для оповідання «Вілла на Клушинській».

Посвячення новоствореного музею та меморіальної таблиці при вході до нього відбулося в рамках ІІІ Конгресу Світової Федерації Українських Лікарських Товариств 11 серпня 1990 року за участю містоблюстителя УГКЦ архієпископа Володимира Стерника, єпископа Андрія Сапеляка, президента СФУЛТ доктора Ахіля Хрептовського, заст. голови Облвиконкому Віри Лясковської, численних гостей з України та з української діаспори.

Незабаром з Чикаґо передано чотири нотаріально посвідчені листи аналогічного змісту до керівників владних структур Львова та області, в тому числі голови Обласної Ради Народних Депутатів В’ячеслава Чорновола та голови Міськвиконкому Богдана Котика.

Наводжу лист до Богдана Котика (особливості мови оригіналу збережено):

Я називаюся д-р Маріян Панчишин і тепер мешкаю в Чикаґо, ЗСА. Звертаюся до Вас з проханням підтримати створений мемуарний музей пам'яті мойого незабутнього Батька проф. Д-ра Маріяна*** Панчишина і закріпити приміщення музею за Українським Лікарським Товариством.

Прошу віддати цей будинок при вул.Кармелюка, 3 (разом з подвір'ям, городом і гаражем) в користування згаданого Товариства. Прошу тільки, щоб там Були мемуарні кімнати проф. Д-ра Маріяна Панчишина з архівом та музеєм Галицької медицини, якій св. Пам’яті Професор присвятив та віддав все своє життя****.

Всупереч досягнутій угоді (промовистим є факт, що при відкритті музею стрічку перерізав директор Національного Музею п.Новаківський), Національний Музей під керівництвом його директора перед самим референдумом 1991 року розпочав виселення експозицій Музею з будинку, де жив і працював Професор. Демонтовано і винесено стенди, експонати. Розпочинається боротьба проти ініціаторів увічнення пам’яті Мар’яна Панчишина, яка навдивовижу нагадувала боротьбу з самим Професором 1943 року. Знову звучать погрози телефоном, курсують анонімні листи, а ще образливі виступи преси («Ратуша» №114/293 за 24.10.1992, «Пост-Поступ» №44/58 за 24-30.11.1992 та ін.). Згодом представники преси визнали помилку своїх коллег («Пост-Поступ» №45/59 за 1-7.12.1992 р. та «Молода Галичина» №119/298 за 5.11.1992 р.).

1993 року музей отримав офіційний статус. Його об’єднано з Музеєм Львівського державного (нині - національного) медичного Університету імені Данила Галицького.

Першим директором музею став доцент ЛДМУ Роман Николин. Нині музеєм керує директор п.Олександр Канчалаба. Розширився штат музею, капітально відремонтовано його покрівлю, перекриття, приміщення, оновлено експозиції, меблі. В цьому заслуга Голів УЛТ: полковника Леоніда Туркевича, профессора Михайла Лобби, доктора Медичних наук Юрія Гаврилюка. Обладнано конференц-зал, зал засідань Управи УЛТ Л, бібліотеку. Тут працює Клуб Лікарів ім.Юрія Липи. Музей є навчальною базою Медичного Університету.

______________________________________________________________________________ *** В офіційному листуванні та статтях професор Панчишина завжди вживав написання свого імені «Маріян»

**** Ксерокопії листів зберігаються в архіві Музею Української медицини Галичини по вул. Кармелюка, 3.

Олександр Кіцера

Згадаєм, братія мої…

А й справді – згадаєм: ентузіазм невеликого кола лікарів різного віку, поєднаних крамольною (з погляду тогочасних керманичів Української «серпасто-молоткастої» республіки) ідеєю відродження громадської організації українських лікарів. Всі ті, хто збирався на вечірні засідання ініціативного комітету в «червоному кутку» першої міської поліклініки на вулиці Руській, звичайно ж, були на обліку передового загону Компартії – КГБ. Серед їхніх «гріхів» значилося і підтримка студентських заворушень кінця вісімдесятих, і активна участь у виборчій кампанії, і відновлення «Просвіти» і участь в Шевченківських концертах, на яких вже виконувався заборонений в попередні роки «Заповіт», і Вертепи на Різдвяні Свята… Захист стрілецьких могил на Збоїщах і синьо-жовтий прапор в авдиторії кафедри нормальної анатомії. Над усіма домінувала струнка постать незмінного секретаря, завжди елеґантної, в модному капелюшку Дарці Сольман. Розходилися у темряві… Ішов буремний 1990-й.

Нелегко доводиться в цій ситуації ректорові медичного інституту професорові Михайлові Павловському. Але, попри все, він примикає очі на напівпідпільні зустрічі в авдиторіях інституту з монахами та священиками, дає дозвіл на вселюдне вшанування Митрополита Андрея Шептицького в Актовому Залі Інституту. Від Личаківського цвинтаря до Ветеринарного інституту хвилюється натовп людей, що не зуміли протиснутися у щільно заповнену залу.

Ось так складалася ситуація в ті дні, коли до Львова завітало керівництво Світової Федерації Українських лікарських товариств з незабутнім Ахілем Хрептовським на чолі. Йшлося про проведення у Львові та Києві чергового ІІІ Конґресу Українських лікарських товариств.

Формування організаційного комітету відбувалося за звичною схемою. Від української сторони до нього увійшли функціонери різних рангів, проте ні одного представника громадських організацій українських лікарів. Діаспора, натомість, сформувала свою частину комітету виключно з членів керівних органів СФУЛТ’у та лікарських товариств українськї діаспори.

Відновлення Українського Лікарського Товариства у Львові відбулося вже в періоді підготовки до Конґресу. Та, усе ж таки, вдалося профорсувати присутність на засіданнях Оргкомітету представників Головної Управи відродженого УЛТ Л. Дебати інколи досягали точки кипіння. Ми, члени Управи, одностайно підтримали вимогу наших закордонних колеґ щодо української символіки – синьо-жовтого прапора і Тризуба, щодо виконання національного гімну. Зі сторони офіціозу пропонувалося компромісне рішення: два прапори – український національний та прапор ще існуючої серпасто-молоткастої Республіки і два гімни: національний і республіканський. Згодом про червоно-лазуревий прапор і республіканський гімн «забули».
А далі нам довелося розділитися і розробити альтернативну програму Конґресу. Щойно відновлене УЛТ у Львові об’єднало свої сили з товариством “Народна Лічниця» і спільно склало свою альтернативну «Програму культурних заходів», яку видруковано і розповсюджено окремо. Передбачено і чітко реалізовано такі заходи, як:

• відкриття меморіального музею Мар’яна Панчишина та меморіальної таблиці на ньому, панахида на його могилі та на могилах Січових Стрільців,
• Урочиста Свята Літургія за участю патрона Товариства архієпископа Володимира Стерника,
• відвідання молодіжного фольклорного театру,
• низка тематичних виставок літератури та архівних документів УЛТ та НТШ,
• виставки філателії, філокартії, боністики, витинанок, писанок,
• відвідини Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника АН України, зокрема відділу рукописів,
• зустрічі з Управами УЛТ та товариства «Народна Лічниця»,
• відкриття та освячення меморіальної таблиці на будинку Українського Шпиталю ім. Митрополита Андрея Шептицького та ін.

Ще в періоді підготовки до Конгресу члени Управи та студентська молодь прибрали могили лікарів – членів УЛТ, розчистили зарослі стежки до них.

Для кожного заходу визначено опікунів. Серед них були і лікарі – члени УЛТ і симпатики нашого Товариства, які донині не розривають тісних контактів з ним. Серед них:

п.Оксана Гайова, кол. Юрій Дашо, п.Олена Канчалаба, п. Олег Коваль, колеґи Віктор Кімакович, Зеновій Криворучко, Олег Любінець та Ігор Мартинович, п. Катерина Немиря, п. Андрій Новаківський, п. Марія Процев’ят, п.Богдан Рибак, колеґи Леся Рудавська, Ірина Созанська, Лідія та Дзвінка Хома, п. В'ячеслав Чорновіл, п. Орест Шейка, п.Василь Шпіцер, Владики Володимир Стернюк та Андрій Сапеляк, а ще … карпатський мольфар Данило Нечай.

Щодо останнього, то його участь не обмежувалася грою на дримбі під час урочистого концерту в Зеленому Театрі. Напередодні планованого посвячення музею ім. Мар’яна Панчишина небо над Львовом щільно вкрили дощові хмари. Як свідчать особи, що мешкали в готелі поруч з Мольфаром, Данило всю ніч стояв у відчиненому вікні і поглядом розганяв хмари. Наступного дня не впала ні одна крапля дощу.

Повертаючись до лікарських фестинів в Зеленому Театрі, що на території Шевченківського Гаю, розглядаю пам’яткові фотографії. На одній з них я змагаюся з Ректором Михайлом Павловським в швидкісному поїданні вареників, на іншій – танцюю з п. Вірою Лясковською. На відміну від совдепівського офіціозу в Опері, тут усі були рівними, товаришами в загальноєвропейському, а не радянському компартійному розумінні. Утверджувалися засади демократії.

Ось такими були перші кроки відродженого Українського Лікарського Товариства. Багато що змінилося з того часу, але ці дні запам’яталися настільки чітко, ніби це були найкращі дні і місяці мого життя.