Покликання, місія і ідентичність працівника охорони здоров’я

(Роздуми на задану тему)

Олександр Кіцера, д.м.н., проф. (Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького), дійсний член НТШ

Вшановуй належно потрібного тобі лікаря, бо й він існує з Господньої установи…

Голову лікаря знання його звисочують, тож і з боку вельмож йому подив належиться.

Ісус син Сираха.38.1,3.

Якщо б мене запитали, яким повинен бути громадянин України, я б відповів: «Читайте Конституцію України!».

На запитання, яким повинен бути християнин, я б відповів: «Читайте Катехизм!»

А яким повинен бути медичний працівник України? Власне! “That is the question!” – сказав би з цього приводу данський принц.

Професія лікаря від найдавніших часів належала до трьох священних професій. Так сказав на зустрічі з львівськими медиками 28 вересня 1994 року о. др. Іван Музичка. Ще дві – це жрець, пізніше священик і … суддя. В історії медицини ці три покликання , принаймні перші два, часто-густо поєднувалися в одній особі.

Особливим типом лікарів і, водночас, чаклунів були, та ще й нині подекуди залишаютьмся, шамани. І в наш час вони діють серед народів далекої Півночі (ескімоси, чукчі та ін.), Сибіру, племен тропічної Африки.

В стародавньому Єгипті лікарі здебільшого були, водночас, жерцями, які поклонялися богині Сахмет, а згодом (десь 2 900 років перед Різдвом Христовим) Імготепові, спершу – архітекторові, службовцеві при дворі фараона, вченому, письменникові, астрономові і жерцеві, а згодом обожненому «великому лікареві богів і людей». Здебільшого єгипетські лікарі-жерці лікували людей в святинях (Мемфіс, Теби тощо).

В Греції функції лікарів первинно належали вождям племінних груп. Згодом сформувалася професія лікаря-ворожбита. Прикладом може служити Мелямпос Пелопонезький, який прославився лікуванням психічних і шкірних недуг. Поет Орфей поєднував мистецтво з заклинаннями, використовував фітотерапію і мінералотерапію. Відомим фітотерапевтом тих часів був кентавр Хірон. З «Іліади» знаємо обожненого Асклепіоса (Ескулапа), який, якщо вірити лєґенді,народився з лона померлої при пологах матері завдяки кесаревому розтину, що його виконав Аполон, а за іншою версією – Гермес. Асклепіос був майстром психотерапії. А ще були дві богині – Гіґієя і Панакея, лікарі Махаон і Паделєйріос. У ці божества свято вірив Гіпократ і присягав їм у славній Гіпократовій клятві.

При грецьких святинях будовано загальнодоступні лікарні, в яких застосовувалися різні види лікування: ванни, пиття мінеральних вод, відварів та настоянок цілющих рослин, мазі, ґімнастика і масажі. В лічниці у Епідаврос налічувалося 160 (!) палат для хворих.

У 30-х роках по Р.Хр. з’явилися в Римській імперії лікарі-християни, переслідувані, як, зрештою, і всі християни. Одним із перших був лікар із Сирії, пізніше Апостол – Євангелист св. Лука, учень і особистий лікар св. Апостола Павла, патрон конаючих. На зламі ІІІ – ІV століть діють лікарі – мученики Косма і Даміан, родом з Арабії, звані “anargyroi” – безсеребреники.

Офіційна християнська медицина розвинулася по припиненні переслідування християн, тобто за кесаря Костянтина Великого, який оточив християн опікою (помер 337 року, охрестившись перед смертю) і остаточно утвердилася за Ґраціяна та Теодозія, після Нікейського Собору 325 року. Медичні школи перейшли під керівництво монастирів. Медицина поєдналася з Церквою, а лікарями часто ставали духовні особи.

Також і в епоху раннього Середньовіччя (до кінця XI століття) найосвіченішими лікарями були лікарі – монахи.

В X – XII століттях церква поступово взяла на себе всю опіку, в т.ч. і медичну, над убогими. Закладаються шпиталі і притулки при монастирях. Навіть світські фундації віддавали шпиталі під опіку церкви і тоді ці лікувальні установи отримували назву “Hotel Dieu” – «Гостинний дім (притулок) Божий».

Часто-густо харитативною діяльністю займалися хрестоносці-ветерани. Власне вони створили чин св. Йоана Хрестителя. Пізніше виник чин Святого Духа, який активно займався шпитальництвом. Фундаторами шпиталів, госпіцій (госпісів) та притулків, окрім можновладців і багачів, часто-густо були абати, зокрема бенедиктинці, авґустинці та цистерси.

В українській козацькій державі монастирська медицина сягнула високого рівня розвитку. Гетьмани та вища українська шляхта мали, щоправда, особистих лікарів – чужоземців (Іван Мазепа – навіть двох). Рядове козацтво обслуговували лікарі – українці: Лука Литвин, Лук’ян Салтицький, Мартин Родомський, Іван Гладкий, Іван Островський, Матвій Таборовський та ін. Це – в полках. А в сотнях – цирульники – військові хірурги. Шпиталі для поранених козаків працювали при Трахтемирівському, Межигірському Спасо-Преображенському, Самаро-Миколаївському, Лебединському та інших монастирях, притулки для калік та людей похилого віку - при церквах.

1615 року Львівське, а дещо пізніше - Луцьке Братство заклали великі шпиталі. Згодом такі установи виникли в Києві, Чернігові, Борисполі, Вишгороді, Переяславі та ін. містах України (за В. Плющем, 1970). Причому, на відміну від Московського царства, та й деяких західних держав, медична допомога в Україні охоплювала не лише привілейовані верстви населення, але й просту людність, а також убогих.

В період Визвольних Змагань українського народу, що розтягнулися від 1914 до п’ятдесятих років XX століття формувалася тогочасна військова і цивільна медицина, яка, особливо в умовах перманентної окупації українських земель, набирала різних форм. Зокрема у Львові організовано притулок-захист для Українських Січових Стрільців, створено товариство «Народна Лічниця».

До цього товариства довго і прискіпливо приглядався Князь Української Церкви Митрополит Андрей Шептицький, «побираючи з Товариства річний чинш в 500 австрійських корон». Лише переконавшись що; «…веде Товариство в тій реальности прилюдну лікарську лічницю і амбулаторію для хорих не тільки міста Львова, але також і дооколичних підльвівських місцевостей і сповняє свою гуманну задачу без побирання якої небудь заплати від хорих…без ріжниці віросповідання і народности», Митрополит дарує Товариству земельну ділянку і 5 тисяч американських долярів на будівництво Шпиталю. Шпиталь «Народної Лічниці» став потужною базою для формування українських лікарів та середніх медичних працівників. Відбувається ренесанс опіки церкви над медициною. Потужним, як би ми нині сказали, спонсором Шпиталю стає українська монаша спільнота О.О. Студитів, які не тільки купують для нього дорогу сучасну діагностичну апаратуру, але й одне за одним віддають лічниці приміщення розташованого поруч «Студіону».

Ось в таких умовах формувався український медичний працівник.

Але настав час воєнного лихоліття і тривалий період переслідування Церкви. Формувався інший тип лікаря.

Гіппократова клятва і сучасна медицина

Коли в суспільстві зростає невдоволення політичною, економічною, суспільною кризами, серед тих, кого лають журналісти, почесне місце займають лікарі. «Вони ж приймали клятву Гіппократа! Та як же вони можуть…» А власне, що не приймали.

Справді, присяга, яку приймають випускники українських медичних вищих навчальних закладів, ані трохи не схожа на Гіппократову.

Згоден, в загальній своїй масі сучасний український лікар – не ідеал. Особливо відчутною стала дегуманізація та деморалізація медицини «застійних» 50 – 60 років. Як і представник будь-якої професії медичний працівник тих часів здебільшого трактував свою працю як джерело нелєґальних прибутків. Розглядаючи етіологію та патогенез цього явища можемо виділити кілька причин:

• етично-звичаєву. Молода людина вже зі шкільної лави, ба, навіть з садочка знає, що все купується, а значить все продається – позачергове місце в садочку, право навчатися в престижній школі, оцінка, медаль…
• релігійну. « Немає Бога, нема душі, не існує християнське милосердя». Не буде відповідальності перед Верховним Суддею, не буде життя після смерті, то ж “carpe diem” – «лови летючу мить життя» (Олександр Олесь), турбуйся про сьогоднішній день.
• спотворена система оцінки вартостей. Знецінення моральних, духовних вартостей, гіпертрофований фетишизм, найвищим ідеалом стає дорога заміська дача, дорогі меблі, «крутий» автомобіль. Як писав Іван Франко:

«Хто здобуде всі скарби землі

І над все їх полюбить,

Той і сам стане їхнім рабом,

Скарби духа загубить.»

• Тоталітарна держава встановлює мізерну, не співмірну навіть зі скромними запитами, заробітну платню, що спонукує «брати» і, що гірше, вимагати, щоби прогодувати родину, пристійно одягнутися, купити фахову літературу. Відомий прокльон радянських часів: «Щоб ти жив на зарплатню!».

Професія лікаря,-пише академік Любомир Пиріг в одній із статей…передбачає прямий контакт з людиною, як особистістю … наслідком такого контакту є не реалізація формальної послуги, а духовно-емоційний зв’язок, вона вміщує не тільки високий рівень професійних знань, а й вимагає ще чогось, того, що в деяких випадках перевищує значення професійної підготовки. Це здатність співчувати, глибоке бажання допомогти й полегшити страждання, вміння в кожному пацієнтові розпізнати індивідуальність – його емоційний склад, характер, звички, які нерідко не усвідомлені самим хворим.

ХХ століття було великою мірою спрямоване на дегуманізацію. Експерименти на в’язнях в нацистських концтаборах. Каральна психіатрія. Особливо відчутною стала дегуманізація та деморалізація медицини від 50-х – 60-х років.

Стрімке відродження громадських організацій медиків Галичини відбувалося одночасно з виходом із підпілля Української Греко-католицької церкви, при чому – під патронатом почесного члена Українського Лікарського Товариства Владики Володимира Стернюка. Стала актуальною регламентація діяльності українського лікаря. Виникло питання: «А яким же, опираючись на історію української медицини, особливо в Галичині, мав би бути сучасний український медпрацівник?» Безсумнівно, міркували ми, діяльність українського медика повинна опиратися, передусім, на засадах християнства. А ще, як це заведено в світі, на тих документах дохристиянського періоду, які в усьому цивілізованому світі є підставою для формування етичних лікарських кодексів. До наших рук потрапляли спотворені, скалічені тексти Присяги чи Клятви Гіппократа. І, нарешті, минулого року, професор Ґжеґож Янчевський з Варшави подарував мені повні і не спотворені тексти Присяги Гіппократа і Молитви Маймоніда. Подаю обидва документи в первинному вигляді.

ПРИСЯГА ГІППОКРАТА

Клянуся Аполоном – лікарем, і Асклепієм, і Гіґієєю, і Панакеєю і всіма богами та богинями, що розпочаті дослідження доведу до кінця, відповідно до мого вміння і розуміння. Ось моя присяга і моя угода:

-шануватиму нарівні з моїми батьками вчителя моєї професії,

-вестиму однакове з ним життя,

-поділюся з ним кожною річчю, якої він потребуватиме,

-його чоловіче потомство вважатиму своїми братами,

-кожному з них надам інформацію про те мистецтво, якого вони хотіли б навчитися, безкоштовно і без усякого договору,

-ділитимуся прописами ліків (рецептурами), науками та іншими відомостями так зі синами моїх вчителів, як і з тими учнями, що склали зобов’язання і присягу відповідно до медичного закону, але з ніким іншим,

-вживатиму ліки на користь хворому відповідно до моїх знань і переконань, але утримаюся від їх застосування на шкоду і кривду.

-Нікому не дам отрути, хоч би він просив мене про це, ані не буду її радити нікому. Так само не дам жінці засобу для видалення плоду.

-З пошаною і страхом божим провадитиму своє життя і свій фах.

-Ніколи не буду оперувати хворих на кам’яну недугу міхура, а чоловікам цього стану вилікую хворобу.

-До якого б дому я не зайшов, увійду туди для користі хворих, утримуючись від наміру кривди, шкоди і подібних справ, а також любовних тілесних справ з жінками і чоловіками, вільними і рабами.

-Що б я в часі лікування, або й поза лікуванням, не побачив і не почув про життя людей, чого не слід будь-кому розголошувати, збережу в тайні, знаючи, що такі справи не слід оприлюднювати.

Якщо я виконаю цю присягу і не порушу її, нехай буде мені слава поміж людей на вічні часи і нехай матиму з цього користь і прибуток (підкреслену фразу пропускають в радянських і пострадянських версіях), а якщо її порушу і споневіряю, нехай мені буде протилежне цьому.

Оце – точний, наскільки це можливо, переклад з грецького тексту через посередництво польської мови.

Ще один документ:

МОЛИТВА МАЙМОНІДА

(Мойсей-бен-Маймонід – визначний юдейський і арабський лікар, теолог та філософ, родом з Кордови, що жив і працював у XII столітті)

О, Боже, сповни мою душу любов’ю до мого мистецтва і до усіх сотворінь. Не допусти, щоб бажання заробити, чи пошуки слави керували моїм мистецтвом (підкреслення моє), бо в такому разі вороги правди і любові могли б це використати і відсторонити мене від шляхетного обов’язку служити Твоїм дітям.

Підтримай сили мого серця, щоб воно було завжди готове служити, як багатим, так і бідним, як друзям, так і ворогам, як злим, так і добрим людям (підкреслення моє).

Нехай при спілкуванні з хворим мій розум залишається ясним, не обтяженим ніякою сторонньою думкою, щоби я виразно усвідомлював те, чому мене навчили досвід і наука, бо ж величними і розкішними є пошуки, що мають за мету підтримання життя і здоров’я всіх сотворінь.

Вчини так, щоби мої хворі могли довірятися мені і моєму мистецтву. Якщо ж невігласи засуджуватимуть і висміюватимуть мене, нехай любов до мого фаху буде моїм захистом, зробить мене непорушним, щоби я зміг вистояти в правді, незалежно від знатності, положення чи віку моїх друзів.

Уділи мені, Боже мій, поблажливості і терпеливості щодо хворих - знедолених та грубіянів.

Даруй мені поміркованість в усьому, але ненаситність в науці.

Позбав мене впевненості, що все мені під силу.

Дай мені силу, волю та змогу помножувати свої знання, бо ж нині я вже здатен відкрити в своїй свідомості речі, про існування яких я ще вчора не здогадувався, адже наука велична, а людський розум постійно сягає вперед.

Ми якось не згадуємо про цей середньовічний документ. А він ніби написаний лише недавно і звучить так актуально, чи не так!

Але повернімося до Присяги Гіппократа.

У резолюціях першого (і донині єдиного) Європейського Конгресу Українських Лікарських товариств записано:

8. Повернути клятві Гіппократа вагу універсального основного закону – обов’язкового для всіх медичних працівників незалежної України.

9. Цей перший акт гуманізації української медицини довести до відома всіх керівників лікувальних та наукових закладів і організацій, медичної громадськості України.

Незабаром, на пропозицію Міністерства Охорони Здоров’я України у Львові складено перший проект «Клятви лікаря України» та опубліковано його в «Народному Здоров’ї» за січень 1992 р. Для широкого обговорення. Запропонований текст базувався на «Присязі (Клятві) Гіппократа з тим, що українському варіантові надано національного характеру, враховано особливості української етнопсихології та християнської етики. Проект сприйнято прихильно, відбувалося його жваве обговорення. А тим часом…

15 червня 1992 р. з’явився Указ Президента України, яким затверджено космополітичну, позбавлену українського християнського духу, традицій та спадкоємності «Клятву Лікаря». Як на мене, то навіть радянська присяга лікаря була кращою.

Від того часу запропоновано багато Клятв чи Присяг, але ні одна з них не є осучасненою «Присягою Гіппократа».

Покликання… Збираючи що п’ять років дані про 259 випускників лікувального факультету Львівського медичного інституту 1954 року ми не зареєстрували ні одного випадку зміни професії. Всі залишалися лікарями. Переходили на пенсію, вмирали. Проте ніхто з лікарів не пішов у бізнес.

За даними 10-річного ювілею випуску мого сина більш ніж половина з колишніх студентів групи залишила лікарювання. Частина з них працює в фармацевтичних фірмах, більшість – в торгівлі: нерухомістю, автомобілями, мобільними телефонами, тютюновими виробами, в готельно – ресторанному бізнесі.

Справді: «Багато покликаних, а мало вибраних». А ще у Григорія Сковороди: «Не матиме успіху лікар без покликання».

Може вони не знали, куди ідуть, а може – батьки «ішли» за них? Бо ж престижно мати лікарський диплом. Може не знали, що їх чекає.

Отже – професійна орієнтація. Дані для неї можна почерпнути з родинних традицій, з літератури – красного письменства. Не з сучасного телебачення, не з відео чи комп’ютерних ігор.

Ще 1989 року мій однокурсник професор Любомир Пиріг оголосив в пресі заклик «Лікарю, будь інтелігентом!» Я відповів статтею: « Чому лікар не завжди інтелігент?» Контактуючи зі студентами, молодими лікарями констатую: лише один на 200 чув колись про лауреата Нобеля лікаря Альберта Швайцера. Також один на 200 читав «Тріумфальну арку» Ремарка, годі знайти когось, хто б читав славну «Книгу Сан Мішель» шведського лікаря Акселя Мунте. В часи мого студентства щось таке було б немислимим».

ДОБРОЧИННІСТЬ, МИЛОСЕРДЯ, СПІВЧУТТЯ… -

АНАХРОНІЗМИ, ЧИ ВИМОГИ ЧАСУ?

Здатність людини бути милосердною розвивається, чи, навпаки, занепадає, залежно від соціально-історичних умов. В XIX столітті в Англії при шпиталях для вбогих існували школи, які готували лікарів для бідноти. Щоправда, випускники цих шкіл, «жебрацькі лікарі», вважалися нижчою кастою і навіть не мали права носити титулу джентльмена. Таку школу закінчив один з найталановитіших англійських поетів-романтиків Джон Кітс. Лікарям – джентльменам вдавалося утримувати рівновагу поміж цілком зрозумілим бажанням забезпечити собі і родині пристойний стандарт життя і потребою доброчинності. Зрештою, доброчинність здебільшого ставала можливою за рахунок зароблених грошенят. Народний професор Мар’ян Панчишин заробляв на життя за тодішнім високим або, за сучасними мірками, середнім стандартом, виснажливою, майже цілодобовою працею і винайманням квартир у власному прибутковому будинку на вул. Личаківській, 54. Зароблене щедрою рукою роздавав незаможним студентам і бурсакам, вбогим пацієнтам.

Супутник останніх років життя Івана Франка лікар Броніслав Яків Овчарський вважався багатою людиною. Поза приватною практикою на вулиці Пекарській мав два кінотеатри, де, до речі, працювали таперами, тобто озвучували грою на піаніно німі фільми, бідні студенти Музичного Інституту ім. Лисенка. Доброчинно лікував Січових Стрільців, а ще на доброчинній основі, організував систему швидкої допомоги у Львові. Перед святами роздаровував студентам з бідних родин увесь свій ґардероб.

Дружина мого хрещеного батька Олімпіада Лавронівна Горбенко-Онисько, родом з Катеринославщини, працювала лікарем загальної практики в Ратні на Волині. Багатих лікувала за оплату. Бідних поліщуків утримувала в імпровізованому «стаціонарі», тобто в стодолі на сіні, годувала, купувала для них ліки. До 1938 року своїм коштом збудувала лікарню для бідних. Репресована радянською владою померла на засланні в Казахстані.

Славний український лікар, філолог і громадський діяч, Модест Пилипович Левицький – перший педіатр – опікун мого дитинства, останній період свого життя провів у Луцьку. Заробляв на прожиття викладаючи в луцькій ґімназії «Рідної Школи», а в вільний час безоплатно лікував дітей.

У Львові безоплатно лікували хворих лікарі «Народної Лічниці».

Прикладом лікаря – доброчинця може і повинен служити наш сучасник Богдан Олександрович Надрага. Не маючи ніяких прибутків окрім скромної пенсії він день і ніч віддавав відродженому шпиталю «Народної Лічниці». Без усякої винагороди.

Мова йшла про лікарів-подвижників. Чи можемо цього вимагати від кожного сучасного лікаря? Напевне, не можемо. А проте…

Перша зустріч студентів і викладачів Львівського медичного університету з нинішнім кардиналом, а на той час просто отцем Любомиром Гузаром. Серед багатьох запитань задано такі:

Яку роль у формуванні молодого лікаря відіграє віра?

Чи формування етики міжлюдських стосунків, зокрема – засад лікарської етики, можливе лише на засадах християнської етики?

На друге питання Владика відповів: На підставі віри, аби лиш не на підставі невірства!

Насмілюся доповнити. За вірогідними даними в Українській Повстанській Армії понад половину лікарів складали євреї. В екстремальних умовах, в тісних підземних шпитальках ці лікарі працювали самовіддано і жертовно. Вони гинули разом з повстанцями, а їх останніми словами були: «Слава Україні!»

З іншого боку: На всеукраїнській конференції з питань біоетики я запитав представника педіатричної клініки екстремальних станів: чи при загрозі смерті неохрещеної дитини лікарі клініки здійснюють обряд хрещення водою. Йшлося про те, що великий приятель лікарів і почесний член Українського Лікарського Товариства Владика Володимир Стернюк завжди нагадував нам: «При загрозі смерті неохрещеної дитини на вас, лікарів, лягає обов’язок охрестити дитину водою».

Відповідь була неочікуваною: «Ну, да…Мы применяем воду для стимуляции дыхания!»

А справді, чи багато знайдеться в Україні працівників пологових будинків, які готові здійснити настанову Владики? На жаль – мало. Знаємо з власного сумного досвіду.

І ще одне питання. Чи багато знайдеться в наш час лікарів, готових безкорисно служити хворим? Не знаємо...