«ХВОРОБИ» ТА ШЛЯХИ ОЗДОРОВЛЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ МЕДИЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

Кіцера О.О.

Львів. Національний медичний Університет іменіДанила Галицького, Львів, Україна,

Статтю присвячено актуальному питанню удосконалення та унормування професійної мови працівників охорони здоров’я України. В період існування СРСР українська мова піддавалася русифікаторським впливам, через що українська термінологія максимально зближалася до російської, часто замінювалася «кальками» з російської мови, або термінами, близькими за звучанням. Охарактеризовано закономірності передавання українською мовою латинських літер “h” “g” та “l”, дифтонга “ei”, умлявтів “ȍ” та “ä”, яке відрізняється від їх передавання російською мовою. Дається критичний аналіз низки анатомічних та клінічних термінів, з’ясовуються правила формування клінічних термінів, що позначають запалення та винятки з цих правил. Автори закликають до ширшої дискусії з метою подальшого удосконалення професійної мови українських медиків.

Ключові слова: Русифікація, калькування, термінологія, термінотворення.

[…] І всі мови

Слав’янського люду –

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі…Колись будем

І по-своєму глаголать […]

Тарас Шевченко «І мертвим, і живим…»

Доля України впродовж століть складалася таким чином, що мова її народу зазнавала усяких переслідувань, а це, значною мірою, гальмувало її розвиток та вдосконалення в усіх сферах суспільного життя, в тому числі і в медицині (21). Навіть в Галичині, яка, усе ж таки, меншою мірою піддавалася русифікаторським впливам (28), українська мова в медицині далека від досконалості. Тим більше у східній Україні дерусифікація медичної мови наштовхнуться на низку перешкод. Русифікація української термінології розпочалася 1933 року. Впродовж 1933-1935 рр на сторінках журналу «Мовознавство», редагованого Н.Кагановичем, та й інших періодичних видань, з’явилася низка статей, у яких вимагалося замінити українські терміни, що відрізняються від російських, російськими термінами і кальками, які б звучали близько до російських. В цей час вилучено, як шкідливі, близько половини українських термінів, з медичними включно (14). Прийнято низку постанов щодо «викорінення націоналістичного коріння на мовному фронті» та «взаємозбагачення мов соціалістичних націй», відміни так званого скрипниківського правопису 1928 року (29). Розпочався спланований лінґвоцид, наслідки якого вкорінилися і побутують до нашого часу. Власне в ті часи «по самі вінця темрявою повні» (Герман Гессе в перекладі Ліни Костенко) з'явилися такі термінологічні покручі, як «глотка», замість «горло» (відомо, що дієслова «глотати» в українській мові немає) (15), «завитка», замість «слимак» чи «равлик» на позначення частини внутрішнього вуха (у Б.Грінченка «завитка»– дівчина, що народила дитину поза шлюбом, синонім «покритки») (2) та ін.

Одним з наслідків зближення мов є візуальна ідентифікація однакових за зовнішнім виглядом (за написанням) кириличних літер української та російської абеток, відтак. опосередковане через російську мову, написання і україномовне читання ідентичних графічно (за написанням), проте різних епічно (за вимовою) кириличних літер.

Що стосується передавання чужоземних власних імен та омонімів, то ситуація дещо нагадує ту, яка свого часу склалася в польській мові через написання по-англійськи, а читання (необізнаними з англійською мовою) по-польськи, власних імен:"Сгакеспеаре" (Шекспір), "Хурхіль (Черчіль) і т.п.

Найбільшою мірою чужомовні імена та прізвища спотворюються через неврахування особливостей передавання українською та російською мовами літер “h” та “g”. Сучасна українська мова має під цим оглядом кращі можливості, які на загал можна окреслити так:

“h”=”г”; ”g”=”ґ”.

Тобто, з "реабілітацією" в українському правописі «репресованої» літери "ґ" ми маємо усі можливості передавати на письмі, а відтак у мовленні, ці два звуки. Інакше маються справи в російськомовній транскрипції. Літера "г" читається в цій мові як українське “ґ”, і тільки. Отже:

лат.“g” = рос. "г" = укр. “ґ”.

М'яке "h", тобто українське "г" в російській мові відсутнє (хоча й побутує в сучасному російському суржику). З ситуації виходять, вживаючи натомість літеру-протез "х", дещо зближену за звучанням до “h”. Отже. для російськомовної передачі звуку “h” в чужомовних іменах, прізвищах і омонімах:

“h”=”x”.

В російській мові але не в українській!

Стає цілком зрозумілим, що транскрипція цих двох літер в двох слов'янських мовах цілком різна, отже, неприпустимо “живцем” переносити російськомовне написання прізвища Hemingway в українські тексти, радіо- та телепередачі Але ж чуємо “Хемінгуей” замість “Гемінґвей”, “Хорст” замість “Горст”, -“Хіконцил” замість “Гіконцил” (Нісоnсіl - назва антибіотика), Х’юмер (Humer – аерозоль морської води). Рішуче виступають проти «хокею», «секонд хенду» і «Хельсінкі» ряд авторів (13,16).

В своїх працях українські філологи ( 4,7,9 ) наполягаючи на відтворенні фонеми “ґ” у словах запозичених з інших мов, через те, що “його заміна іншим звуком - репрезентантом іншої фонеми - не можлива, бо від того могло б змінитися значення слова”.

Так, С. Трофименко (27) наводить близько 40 пар англійських слів, що, відрізняючись лише першою літерою («g» або «h»), мають цілком інше значення. Тож при заміні в українській транскрипції «ґ» на «г» затичка або жарт (ґеґ) стає відьмою («геґ»), банда («ґенґ») – дієсловом «вішати» («генґ), мета («ґоль») – дірою («голь»), а прізвище Ґор – образливим словом «повія» («гор»).

Схожий ґенез у спотвореного передавання українською мовою іншомовних (передусім - латинськопохідних чи греко-латинськопохідних) слів, що містять поєднання приголосної “l” з голосною. В більшості європейських мов є лише м'яке “l”, що звучить як “ль” і, природно, пом’якшує наступну голосну. Польська мова має дві літери: на позначення м'якого “ль” (“l”) і твердого “л” (“ł”). Українська ж мова має лише тверде “л” ( перебільшено м'яке “ль” властиве полтавській та закарпатським говіркам), як, зрештою, і російська. Проте росіяни мають два “е”: “е” відповідає українському “є”, а “э” - українському “е”. Ось де корінь наступної недоречності Візьмімо для прикладу два терміни: “Іеtагgіа” та “cholecystitis”. В обох випадках м'яке “l” пом'якшує наступну голосну “е”. В російській мові навпаки: голосна “е”, яка відповідає українській “є”, пом'якшує попереднє “л”. І “летаргія”, і “холецистит” звучить так, як і в латинській мові (9).

А ми, українці, старанно, літера в літеру, переписуємо з російської, анітрохи не турбуючись про те, що деякі кириличні літери читаються по-українськи цілком інакше, а попереднє тверде чи “середнє” (7) “л” слід пом'якшити українським “є”. То ж пропонуємо писати і читати “лєтарґія” та “холєцистит”, “колєґа”, “плєврит”, “холєра”. Передаючи ж термін-слово “lагуngitis”, слід пом'якшити приголосну “л” йотованою голосною “я” - "ляринґіт". Усе це настільки просте й очевидне, що, здавалось би, не потребує доказів і не повинно б викликати будь-яких заперечень з посиланням на “мовні традиції, що склалися”...

Серед таких традицій маємо ще й хибне передавання німецьких прізвищ та термінів за правилами мови їдиш. В німецькій мові “еі” завжди звучить як “ай”. Отже,”Айнштайн” (так читає це прізвище увесь цивілізований світ), а не “Ейнштейн”, рослина “едельвайс” (білотка, шовкова косиця), а не “едельвейс”. І отохірург “Вульштайн”. а не “Вульштейн”. Тут ми цілком солідарні з рядом українських авторів (3,4,16).

Не кращою є ситуація щодо написання українською мовою умлявтів На превеликий жаль наші 3МІ, а також фармацевтичні представництва в Україні, перейняли від росіян звичай читати умлявти , “ö” та “ä”, як російське “ë”, тобто “йо” чи “ьо”. Доходить до того, що важко розпізнати назву фармацевтичної фірми Гехст (Нöchst) у словесній потворі “Хьохст”.

Є ще багато недоречностей у передаванні на письмі і в мовленні латинського поєднання літер “au”, “eu” Чому “автомобіль”, “автомат”, “автореферат” але “аудиторія”. “аудіологія”, “аудіометр”, “аутоімунний”? Чому “ейфорія”, а не “евфорія”, “еутироз”, а не “евтироз”, бо ж, як слушно наголошують А. Горняткевич та А.Ґудманян (3,4).українській мові “ау” та “оу” вимовляється як дві окремі голосні: “наука”, “заупокійний” тощо. Чому, врешті, «лауреат», хоча увінчують його вінком з листя шляхетного лавра?

А тепер, щодо найчастіших непорозумінь в галузі медичної термінології, одного з найдавніших шарів української лексики.У авторів медичних статей часто зустрічаються, як рівнозначні терміни, «жовчний» і «жовчевий». Проте перший термін “жовчний” більш придатний для окреслення вдачі людини (“жовчний дідусь”). В ІІ томі Словника Української мови 70-х років (24) це чоловік, який «…любить досаждати, неприємно вражати словами, злостивий». Зрештою, в медичних словниках, виданих, як в Галичині, так і в УРСР в «дорусифікаційний період» Е. Лукасевичем та В.Ф.Кисільовим (за редакцією О.І.Волянського, професорів М.М.Заєвлошина та М.М.Семеніва) «vesica fellea» , чи «желчный пузирь» перекладається однозначно як «жовчевий міхур» (8,12). І, усе ж таки, в сучасних медичних словниках подекуди наводяться, як рівнозначні, прикметники «жовчний» і «жовчевий».

Подібна ситуація виникає і стосовно прикметників «щелепний» і «щелеповий». Перший відноситься до біологічної класифікації («безщелепні», «щелепнороті»), другий – визначає належність того чи іншого анатомічного утворення до щелепи (20).

А ось і ще один «камінь спотикання». Як слід писати: «диференціальний діагноз», чи “диференційний”. Перший прикметник позначає дію, виконану з допомогою диференціалів («диференціальне числення»), другий – дію (діагностику, наприклад), виконану з метою диференціювання, або спрямовану на диференціювання.

Викликає суперечки і застосування прикметників «периферичний» та «периферійний». Проте досить заглянути до словника української мови сімдесятих років, щоби переконатися, що «периферійним» може бути район, місто, тобто це – географічне поняття, а периферичною, скажімо, нервова система, кровообіг (25).

Тому аж ніяк не можемо згодитися з деякими авторами праць з медичної термінології (19,22) що це – рівнозначні прикметники .

Не зайве нагадати, ще про різницю поміж прикметниками «бічний» і «боковий», що їх зазвичай використовують, як рівнозначні. В другому виданні анатомічного словника М.А.Нетлюха наводяться українські відповідники термінів “lateralis” - “бічний” та “collateralis” –“боковий” (17).

Зовсім неприйнятні в українській мові висловлювання на зразок «тони серця прослуховуються з лівої сторони грудної клітки». Потрібно писати «з лівого боку», бо українською – термін «сторона» вживається в юридичних чи дипломатичних документах для позначення, наприклад, суб’єкта угоди, або ж в геометрії («рівносторонній трикутник») (11,26). Також неприпустимо вживати в українському медичному мовленні термін «область» для позначення ділянки тіла, бо ж «область» - адміністративно-географічне поняття (18).

А тепер – коротенько про типові помилки в мовленні і публікаціях медиків, які зустрічаємо буквально на кожному кроці. «Запрошуємо прийняти участь…» Це – явний росіянізм. Українці беруть участь в тому чи іншому заході, а не приймають її (23).

«Головний біль» - калька від «головная боль». В українській мові – головний, це те саме, що в російській «главный». Отже, слід писати і говорити «біль голови» (4).

«Хвороба» і «захворювання». Другий термін нібито звучить приємніше для вуха, а тому й охоче використовується медиками, скажімо в такому словосполученні «хронічне захворювання». Це вже – цілковита нісенітниця. Бо ж неможливо «хронічно захворіти». Згадаймо, що перший іменник – «хвороба» походить від дієслова «хворіти», а другий – «захворювання» - від дієслова захворіти, тобто перейти від стану здоров’я до стану хвороби. Отже можна писати, чи мовити: «Від моменту захворювання минуло 3 дні», але аж ніяк не «це хронічне захворювання триває багато місяців (років)». Зрештою, в медичній статистиці чітко розділено поняття «захворюваність» (скільки осіб захворіло впродовж року) і «хворобливість» (скільки осіб хворіє). А хочете не надто часто повторювати термін «хвороба», вживайте «недуга», Обидва терміни мають глибоке коріння в українській медичній лексиці ХIV-XVIII століть (5). До речі, хворіють не «якоюсь хворобою», а «на якусь хворобу» (10,23).

Анатомічні терміни, що закінчуються на «-видний» («щитовидна», «персневидний») дефінітивно замінено на «щитоподібна», «перснеподібний». Проте, там, де це можливо, слід надавати перевагу коротшим формам, без цього афікса, а саме: «кулястий», «келихувата» (клітина), «гачкуватий» (відросток) (11,19).

«Хірургічне відділення» - явний русизм, бо «відділення» -процес відокремлення чогось від чогось. Тут потрібно вжити іменник «відділ». Або «відділок» (1).

«Хворий поступив» («хворого госпіталізовано») , «час поступлення», «діагноз при поступленні» тощо - російські терміни, а точніше – кальковані витвори радянської канцелярської мови. Українською потрібно писати «хворого прийнято до лікарні», бо «прийняти», це – «брати кого-небудь в якийсь заклад для тимчасового перебування», «діагноз на час прийняття» тощо (10,11). Чи «прищепиться» новотвір, вживаний нині в ЗМІ «хворого ушпиталено». Сумнівно.

«Протікання хвороби», «заключення спеціаліста» - звісно, це – кальки з російської. В першому випадку потрібно писати «перебіг хвороби», а в другому «висновок спеціаліста»

І, насамкінець, про утворення термінів, що означають запалення. Сучасні підручники латинської мови для медиків надто стисло і неповно висвітлюють цю проблєму. Найширше, мабуть, питання термінотворення висвітлене в підручнику тернопільських авторів (6). Отже, суфікс “-itis” додається до основи іменника, що позначає орган чи тканину. Саме до основи, а не до кореня, чи, тим більше, до іменника з суфіксом, бо, в такому разі, виникали б такі термінологічні потвори,як, “colonitis”, “meningesitis” (в множині),чи “meninxitis” (в однині). Основу іменника отримуємо, відкидаючи закінчення родового відмінка однини (genitivus singularis). Здавалось би, все зрозуміло. А, проте, як бути з іменниками четвертої відміни чоловічого роду. Адже “sinus” і в родовому відмінку однини - “sinus”. Далеких п’ятдесятих років минулого століття мені пояснив цей виняток мій гімназійний, а опісля – інститутський викладач латини, автор підручника “Scholae Latinae” сорокових років професор (титул гімназійного викладача) Микола Панчук. У випадку іменника четвертої відміни чоловічого роду, пояснював професор, потрібно отримувати основу іменника, відкидаючи закінчення родового відмінка множини (genitivus pluralis). Отже, відкидаємо те, що змінилося в “sinuum”, а саме “-um” і виокремлюємо основу іменника “sinu-“, додаємо “-itis” і отримуємо термін “sinuitis” – «синуїт», а не, як це часто зустрічаємо “sinusitis” – «синусит».

Тож, мабуть, потрібно ширше висвітлити питання термінотворення в сучасних підручниках латинської мови і медичної термінології.

Звичайно ж, корекція правопису чужомовних прізвищ та термінів - справа не одного дня. Але ж наші засоби масового мовлення повинні якомога скоріше припинити, принаймні, бездумне читання чужоземних імен та термінів за посередництвом російської мови. Автор не претендує на «істину в останній інстанції», а закликає до широкої дискусії з термінологічних питань, практикованої на сторінках українських медичних видань в першій чверті минулого століття.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ганіткевич Я. Словник русизмів в мові медиків. Центр. Метод. Кабінет з вищої медичної освіти МОЗ України, Львів. Держ. Мед. Інститут,1995.

2. Грінченко Б. Словарь української мови, том ІІ, «Кіевская Старина», Київ,1908.

3. Горняткевич А. Новий український правопис. В кн.: Про український правопис і проблеми мови, збірник доповідей мовної секції 16-ої Річної Конференції Української Проблематики.-Нью-Йорк-Львів, НТШ,1997, 81-86

4. Ґудманян А. Нормування та стандартизована передача чужомовних омонімів. Проблеми української термінології: матеріали 6-ї міжнародної наукової конференції, видавництво Державного Університету «Львівська політехніка», Львів-2000, 191-196;

5. Дидик-Меуш Г. Українська медицина. Історія назв. Львів, НАН України, інститут українознавства ім.. І. Крип’якевича,2008.

6. Закалюжний М.М., Янков А.В., Чолач В.В. Латинська мова і основи медичної термінології. «Укрмедкнига», Тернопіль, 1999.

7.Захарків О. Часткові та радикальні зміни в новій редакції "Українського правопису". Український правопис і наукова термінологія: проблема норми та сучасність. Матеріали засідань Мовознавчої комісії і Комісії всесвітньої літератури НТШ, Львів, 1997, 58-64;

8. Кисільов В.Ф. Медичний російсько-український словник, ухвалено до друку Медичною Секцією Природничого відділу Інституту Української Наукової мови. Державне видавництво України, Одеса, 1928.

9. Коць-Григорчук Л. Задля єдиного українською правопису. Про український правопис і проблеми мови: Збірник доповідей мовної секції 16-ої Річної Конференції Української Проблематики НТШ, Нью Йорк-Львів, 1997, 87-95.

10. Краєвська Г.П. Українська мова як засіб професійного спілкування медика (актуальні проблеми сучасного медичного термінознавства). Вінницький нац.. мед. університет – Вінниця,2016.

11. Лещенко Т.О., Шарбенко Т.В., Юфименко В.І. Українська мова в медицині. Полтава-2017.

12. Лукасевич Е. Анатомичний словник (матеріяли). Наукове товариство імені Шевченка, Львів, 1926, С.71;

13. Мартинюк М. До проблеми унормування лексики автоспорту. . Нормування та стандартизована передача чужомовних омонімів. . Проблеми української термінології. Матеріали 6-ї міжнародної наукової конференції. Видавництво Державного Університету «Львівська політехніка», Львів,2000, 198-200.

14.Масенко Л. (ред.)Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті. Документи та матеріали 30-х років. В кн..»Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. Вид. дім «Києво-Могилянська академія», Київ, 2005, 108-254.

15. Мацюк Р. Суржик для інтелігенції. Львів, Сполом, 2004.

16. Наконечна Г. Декілька підсумків термінологічної роботи останніх років. Український правопис і наукова термінологія:проблеми норми та сучасність. Матеріали засідань Мовознавчої комісії і Комісії всесвітньої літератури НТШ у Львові 1967-1997 рр. НТШ, Львів,1997, 130-144.

17. Нетлюх М.А. Українсько -латинський анатомічний словник.- Львівський державний медичний інститут. Львів,1995.

18. Область. Новий тлумачний словник української мови, том 3, «Аконіт», Київ-1999, 21;

19. Орешко О. Українська медична термінологія (розвиток і сучасний стан). Masarykova Univerzita, Brno, 2010.

20. Палеозоологія хребетних poznauka.org/s 42365t1.html

21. Пиріг Л.А. Українська мова в медицині: минуле і сучасність. Збірник Наукових праць «Українська термінологія і сучасність», вип.. ІХ. НАН України, Інститут української мови, Київ,2013, 175-180.

22. Самолисова О., Ніколаєва Ф. Поняття «термінологія» та деякі аспекти українського медичного термінотворення. Українська термінологія і сучасність-збірник наукових праць, випуск VI, Київський національний економічний університет, Київ-2005, 201-204.

23 . Сербенська О., Білоус М. Екологія українського слова. Львів,Манускрипт,2003.

24. Словник української мови, том другий. Наукова Думка, Київ, 1971, 542.

25. Словник української мови. Том VI, Наукова Думка, Київ, 1975, 325.

26. Сторона. Новий тлумачний словник української мови, том 4, «Аконіт», Київ-1999, 410-411;

27. Трофименко С. Русифікація задніми дверима – постколоніальний синдром назовництва в сучасній Україні. Вісник НТШ, 2004, 32, 26-29.

28. Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. Українознавча бібліотека НТШ, 7. Львів-Нью Йорк,1996.

29. Ярема С. На теми української наукової мови. Наукове Товариство ім.. Шевченка, математично-фізична секція, Львів, 1998.