Ретроутопія та культурна спадкоємність

Переді мною дві книжки – два романи; їх єднає час та місце подій, що в них розгортаються. Та й не тільки це. І той і інший написані молодими письменниками, що аж ніяк не мали змоги «зазирнути» у той час , навіть «через плече» одного покоління. Мова піде про «Фелікс Австрія» Софії Андрухович і «Адвоката із Личаківської» Андрія Кокотюхи.

Авторка першого з романів у своєму інтерв’ю газеті «День» погоджується з інтерв’юером (Дмитро Десятерик), що роман, це свого роду «утопія навиворіт», «ретроутопія» і з цим можна згодитися. А, попри ту утопічність, буквально «шкірою» відчуваєш атмосферу Галичини, периферичного міста австро-угорської імперії Станиславова на зламі ХІХ-ХХ століть. І причиною вражаючої автентичності, напевне, є передусім мова, колоритний галицький варіант української мови часів «бабці Австрії». Діалоги персонажів настільки соковиті, насичені отими неповторними галицькими словечками, що важко збагнути, звідки вони у молодої письменниці. В інтерв’ю вона й дає відповідь: це мова її бабусі, прабабусі, знайома їй з дитинства, мова «розлита у характерному для них світі, залишки якого можна розкопати на старих горищах, у старих помешканнях… На мову впливали творчість Івана Франка, Ольги Кобилянської, Ірини Вільде, путівники, довідники і газети того часу».

«Адвокат з Личаківської» - детективний роман, цікаво побудований і загалом вдало написаний. А проте, буквально з перших сторінок відчуваєш, що писав його не львів’янин і не віриться, що консультували його такі знавці львівської говірки і львівських реалій, як Юрій Винничук, Ілько Лемко та ін. Бо ці панове напевне б підказали авторові, що у Львові австрійських і польських часів поверхи рахували по-європейськи (перепрошую,по-европейськи), тобто перший поверх був над партером, що жилетками голилися, бо так називалося лезо безпечної бритви (від фірми «Жілетт»), а одягали камізельки, що їздили не «колясками», а фіакрами чи дорожками, а кіньми правили не «кучери», а фірмани чи візники, і імена «Веслав», «Геник», «Густав» і «Магда», «Єжі» насправді звучали: Вєслав, Ґеник, Ґустав і Маґда, Єжи. І людина, яка надто багато говорить – не «гадула» (від «гад»?), а ґадула (від польського слова «ґадаць»). І дітей колисали не в «люльках», а в колисках, а люльки курили. І ніхто не читав німецьке «ü» в слові «Kunststück» на російський манер «ю», а «і» або «и» (якщо діє правило «дев’ятки), отже не «кунштюк», а «кунштик». І ніхто не «орендував куток», а «винаймали станцію». Світили ж не «гасовими» а «нафтовими» лампами. І що львів’янин ніколи не сказав би «я розізлився», а «я ся роззлостив», «я ся зденервував», «шляк мене трафляв (трафлєв)» На голові носили не «картуз» а «кашкет» або «циклістувку» і спереду у цього накриття голови був не «козирок» а «дашок». Ніхто не носив до штанів «помочі» а лише «шельки», а якщо хтось мав рацію, то так і говорили, або ж казали «слушно» чи «маєш рехт», але аж ніяк не не вживали кальку з російської «вірно». «Склеп» в понятті львів’янина тих часів, це крамниця, а те, що автор мав на увазі, називалося «гробівець». І не було того часу жодних «сищиків», а були «детективи», «шперачі» (аналог українського «нишпорка»). Ну і, нарешті, цілком не зрозуміло, як це можна «валяючись долілиць, вивчати стелю…» (с.141). «Во фрунт» ставали тількт в російській армії, а в астрійській ставали «Габтахт" («Habt Acht» - «струнко»). Крулевна (с. 98) – зовсім не «королева», а королівна, принцеса. На сторінках 178-179 в тексті батярської пісеньки пісеньки не «забара глос» а «забєра ґлос», не «мі сі ніч не стало» а «мі сє ніц нє стало».

Тож важко припустити, що перелічені на 3 сторінці консультанти справді консультували молодого і, зрештою, здібного письменника з Ніжина. А шкода, бо поза тим роман цікаво побудований, акція розгортається стрімко і захоплююче. Не-львів’янин, мабуть, і не помітить більшість того, що помітив я. Але щира порада авторові: при перевиданні книги внести відповідні правки.

Хоча…старих «львов’яків» все менше і менше.

Олександр Кіцера