Волинь, та не така…

Ото ж, пишу під свіжими враженнями від перегляду щойно (в останній день вересня) продемонстрованого на «плюсах» нового українського фільму «століття Якова». Цього фільму чекали, як нового явища в українському кіно-телемистецтві.

Що ж, поява цього фільму – явище, саме по собі, позитивне, хоч і не позбавлене недоліків, пов’язаних, вочевидь, з певним, досить значним проміжком часу, що минув від тих подій, маю, передусім на увазі тридцяті роки, з яких, власне, і розпочинається кінорозповідь. Волинь тридцятих… Чи такою вона була в ті роки? Ні, зовсім не такою. Лейтмотивом тодішнього життя поліських містечок і Волині в цілому аж ніяк не була пиятика, цілоденні посиденьки підхмелених поліщуків в корчмі. У фільмі ж сулії з сивухою кочують із кадру в кадр, а корчма показана, як основна громадська установа тогочасного Любомля.

Розглядаю групові фотографії мого батька, Омеляна Кіцери, колишнього старшини січового стрілецтва, інженера-економіста, випускника еміграційної Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехія). На зламі двадцятих-тридцятих років мій тато декілька років поспіль працював на Волині. З доручення Ревізійного Союзу Українських Кооператив (РСУК) він проводив у Луцьку і в менших містах Волині курси кооператорів, помагав організовувати українські кооперативи. Ось одна зі світлин: «Кооперативні курси в Любомлі 1927 року».

Щось із 30 осіб: світлі, інтелігентні обличчя, курсанти добротно зодягнені, в кожушках і пальтах з хутряними комірами, дехто навіть «при краватці», жінки – в модних капелюшках і беретах. Чи ж оце – та затуркана, неписьменна і пропита Волинь, що її зображали більшовицькі агітатори 1939-1940 і пізніших років? Те волинське Полісся, що його зображено в фільмі «Століття Якова»? Ні, і ще раз – «ні»! Бо там, де вже процвітав кооперативний рух, корчма підупадала і відходила на другий план, а інколи корчмарів громадою виганяли з села. Там, де поставали українські кооперативи, поруч з ними будували читальні «Просвіти», де поліщуки читали українську пресу, зокрема - «Сільського Господаря», де аматорські колективи ставили «Наталку» і «Назара Стодолю», де зіспівувалися сільські хори. І поставали, може дещо повільніше, ніж в Галичині, осередки протиалкогольно-протинікотинового руху «Відродження». Тато розповідав, що в свідоміших селах того часу гуляли весілля без єдиної краплі алкоголю. Це вже пізніше «старший брат», котрий насправді і не старший і не брат, навчив волинян пити горілку «стаканами». І міжетнічні проблеми на Волині були інспірованими і спровокованими. Ким? Догадатися не важко. А міжконфесійних проблем не було того часу ні на Волині, ні в Галичині. Хоча й переважала на Волині православна конфесія з явно русифікаторським нахилом. Дозвольте тут навести розповідь про панну Льолю з Луцька.

Тато панни Льолі, юрист за освітою, старшина Армії УНР, був змушений втікати з "Великої України" від переслідувань до тогочасної Польщі, а саме - до Луцька. Хоча тут його не переслідували, проте влаштуватися на працю не вдавалося. Але ж доростали дві доньки Льоля та Наталка. За що їх вчити? Пан Розум послухався мого Тата і написав листа до Митрополита Андрея Шептицького. Описав свою біду і скромно попросив допомогти дати освіту бодай старшій Льолі. Знаю, мовляв, що Ви, Ексцеленціє патронуєте вчительську семінарію для дівчат С.С. Василіянок. То ж чи не дозволили б Ви навчати її безоплатно? Проте, є одна перешкода. Ми православні. «Немає ніякої перешкоди, - відповів Владика. Нехай вчиться за мій кошт. Ніхто ніколи не спонукатиме її змінювати віровизнання». І Льоля вчилася. Часто бувала у нас вдома. Згодом, до речі, закінчила семінарію, знову ж таки - за кошт Митрополита, і панна Наталка. В їх свідоцтвах у ґрафі "віросповідання" стояла помітка "православне". І жодних проблем!

Різдво 1933 року панна Льоля святкувала, звичайно, в Луцьку, куди виїхала на різдвяні вакації ще в грудні. А перед самим Різдвом ми отримали поштою подарунок - пачку чудових паперових «скульптур» - ялинкових прикрас, виконаних з неабиякою майстерністю. Ялинку прибрали та засвітили, доки я спав по обіді. Радості не було меж.

Яка подальша доля панночок Розумівен? Не знаю. Не могла мені нічого повідомити і її колєжанка з курсу, яка підтвердила мою розповідь на одному з перших, після «відлиги», вечорів пам'яті Митрополита.

В Луцьку того часу викладав в українській гімназії український лікар і філолог, дипломат, педагог і письменник Модест Пилипович Левицький.

Ось він, на світлині, серед учасників двомісячних кооперативних курсів в Луцьку 1928 року – другий справа. Четверта справа – моя мама Юлія, теж інженер-економіст, викладач курсів. А мій тато Омелян – перший зліва серед сидячих осіб. Модест Пилипович викладав курсантам українську мову, основи історії України.

Є ще групові фотографії слухачів та викладачів кооперативних курсів в Луцьку 1930 року, в Рожищах та в Ковелі 1928-го, в Степані 1929-го, Кооперативних курсів Волинського селянського банку в Рівному з підписами учасників на звороті. Напевне, у інших викладачів кооперативних курсів, що проводили їх в інших містах та містечках Волині, збереглися інші фотодокументи. Хотілось би, щоби всі, хто може висловитися на порушену тему, надіслали свої матеріали чи спогади своїх батьків.

Дуже важливо, щоби в майбутньому історія галицько-волинського краю висвітлювалася на підставі історичної правди, хоча б – якнайближче до неї.

Олександр Кіцера, професор, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка