Такі різні поляки

На тлі чергового, вочевидь інспірованого третьою стороною, польсько-українського непорозуміння, хочу вірити, що не всі поляки є ворогами українців і української незалежності. Мені довелося зустрічатися і з польським хамством «кресов’яків» і з явним українофільством з їхнього боку. Пам’ятаю, як мій Тато, український кооператор водив мене, першокласника, оглядати зруйновані поляками українські крамниці та установи, зокрема Ревізійний Союз Українських Кооператив (РСУК) на вулиці Технічній,1. Ось він на світлині – в капелюсі з палицею, охороняє установу. Пам’ятаю, як маскували під спортивно-відпочинкову оселю молоді пластунський табір. Бо ж Пласт поляки заборонили. На світлині я – п’ятий зліва в першому ряді. А наші виховники (вони сидять на східцях) не спали вночі, чекаючи нападу польських боївкарів. І все ж таки.

Моїм добрим приятелем є професор Станіслав Ходиніцький з Бялостока, готовий будь-якої хвилини допомогти мені в міру своїх можливостей. Особливим «вогнищем» прихильності до українців в Польщі є ще один мій ровесник професор Ґжеґож Янчевський з Варшави.

В книзі мемуарів професора Янчевського з років 1935-2005 «Była przeszłość» («Було минуле») читаємо спогад приятеля його батька Максиміліана Ходецького з часів ІІ світової війни (тут і далі – мій переклад з польської):

«Наш полк боровся до останку і ми потрапили до радянського полону. Захопили мене в мундирі підхорунжого польського війська. (…) Відносно пристойна поведінка щодо нас досить швидко закінчилася. Голод і воші. В таборі на «моїх» нарах опинився мій учень, українець, який наполягав, щоби я зняв офіцерський однострій. Я ніяк не міг собі уявити чогось подібного, тож категорично відкидав цю пропозицію. Котрогось ранку я, прокинувшись, побачив, що поруч на нарах валяються брудні, подерті залишки, в яких можна було впізнати уніформу рядового. Але мій колишній учень не надто звертав увагу на моє обурення з приводу цієї «крадіжки». Задля примирення поділився зі мною якимись гидкими на смак радянськими сухарями і зауважив, що в майбутньому я йому ще подякую. Через декілька днів приїхала до табору полонених якась важлива комісія, у складі якої було багато офіцерів НКВД. Вимагали, щоби зробили крок вперед усі офіцери і «кадети», як вони назвали підхорунжих. Хоч друзі не радили, я, усе ж таки, зробив крок вперед. Я виглядав, як городнє опудало, тож енкаведисти лише посміялися наді мною. Вважали, що такий «бурлака» аж ніяк не нагадує «кадета». Вимагали військового квитка, який мені теж вкрадено. Тож назвали мене нахабним дурнем, який розраховує, що, як офіцер, потрапить в кращі побутові умови. Відтак я потрапив до групи рядових, а потім мене звільнили для праці в колгоспі, бо ж я повідомив, що маю фах механіка. (…) Вже по визволенні я довідався, що ВСІХ моїх колег – офіцерів з полку закатовано в Катині. Той українець, що добре знав ментальність сов’єтів, врятував моє життя.

Можливо, власне в цьому одна з причин «українофільства» професора Янчевського. Додам, що мій син – «Олександр ІІ» приятелює з колишнім асистентом професора Янчевського Юліушем Пйотровським, який, між іншими, співає в українському хорі. Ні, ні, його походження аж ніяк не українське. А проте... Ось декілька відривків з листів Професора в перекладі з польської:

Святі це слова:"Немає вільної Польщі без вільної України і немає вільної України без вільної Польщі!!!"

Гроно польських друзів України, бажаючи Вам з усього серця добра, радить Вам спокійно обдумати і проаналізувати всі польські події останніх п'ятнадцяти років (лист датовано 25 лютого 2005 року) і взяти їх до уваги на Вашому шляху розвитку. Потрібно, щоби Ви повірили,що польські еліти, як інтелектуальна, так і політична (а це аж ніяк не синонім!!!) вбачають в Україні дружнього сусіда і лояльного стратегічного політичного партнера, вартісного в тому сенсі, що має подібний історичний і політичний досвід. Зважте на те, що, помимо польських політичних і економічних помилок щодо Західної України в роках 1920-1939, ці терени усе ж таки стали Українським П'ємонтом. Власне завдяки Західним Українцям плекалася мрія про незалежну українську державу. До того ж, населення Західної України не було винищене голодом, як в радянській частині України. Сьогодні у Вроцлаві, Щеціні чи Ольштині підростає четверте покоління і лише старі фотографії пригадують їм колишні домівки дідів на Волині чи Поділлі. Нашу спільну історію неможливо відкинути, вона була такою, як була. При всіх обґрунтованих і необ ґрунтованих взаємних претензіях.

Мені здається, що ми добре пізнали один одного, а тому Ви не сприймете мого листа як повчання. Ще раз повторю: ПРАГНЕМО УКРАЇНИ СИЛЬНОЇ. ПРИЯЗНОЇ І ЛОЯЛЬНОЇ ЩОДО ПОЛЬЩІ. У нас безліч спільних справ, що їх потрібно спільними силами здійснити в наступних кількох десятиліттях... Не надто розраховуйте на Францію і Німеччину, бо вони мають величезні інтереси, пов'язані з Росією, а це визначає їх спосіб мислення і діяння.

Власне того ж таки 2005 року професор Янчевський перейшов на пенсію.

Та й стан його здоров'я бажає кращого. А проте - розум світлий, на щастя пана Ґжеґожа оминуло те, що він дотепно назвав "розумовим клімаксом або мозковою плоскостопістю". Просить Всевишнього про те, щоби його пенсія не стала розумовою пенсією. В останньому розділі згаданої книги спогадів він пише: Жорстокою правдою є те, що все, що ми маємо не є власністю, а лише чимось орендованим. І наше життя не є винятком з цього правила.

Він звертається до молодих читачів: Пам'ятайте, що молодість - це не програма, а старість не завжди - розум. А проте перевага старості полягає в тому, що пам'ятаєш більше, а досвід і розум підказують "старайся стримати свої перші реакції на те, що відбувається довкола тебе!"

Ми мріяли про якусь тривалу зустріч і неспішну розмову, бо таки було б що розповісти один одному. Але завжди щось перешкоджало. Чи ж вдасться ще колись зустрітися, порозмовляти?

Дай Боже, щоби таких поляків було більше.