Чи слід любити ворогів? (З доповненням 03,2022)

Олександр Кіцера,

професор, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка

Резюме Статтю присвячено контроверсійній темі, особливо актуальній в сучасних українських реаліях, а саме питанню відношення до ворогів. Автор опирає свої роздуми на цю тему на творах авторитетних християнських філософів від середньовіччя до наших днів, на працях істориків і політиків та на творах класиків красного письменства, зокрема-Івана Франка. В статті обстоюється право кожного народу на активний спротив кривдникові-агресорові, застерігається від надмірного культивування комплексу провини. Неодмінною умовою прощення (пробачення) є каяття кривдника та його зобов’язання виправити спричинене ним зло.

Переді мною – ксерокопія невеликого за обсягом (20 сторінок) дослідження Івана Франка, датоване далеким 1913 роком «Молитва за ворогів» [12] В цій праці Франко-науковець порівнює відомий і часто проголошуваний виклад проповіді Ісуса Христа в Євангелії від Луки «Любов для ворогів (Лука,6, 27-38)», на яку здебільшого посилаються, обґрунтовуючи постулат любові до кривдників, з іншим, значно відмінним від цього варіантом проповіді Ісуса в Євангелії від Матвія (Матвій,18, 15,35). Ще більшою мірою відрізняється від варіанту, викладеного Лукою притча (Матвій,18,23-35, що в ній Ісус пояснив апостолові Петрові відносини, які матимуть місце в Царстві Божім. Йдеться про слугу-боржника, якого пан-цар помилував, але який не подарував і, навіть, не відтермінував значно менший борг своєму боржникові. Кара за це, яку призначив пан «лукавому слузі» здається нам аж надто жорстокою. Він «передав його катам».

Тож Іван Франко твердить, що «Ісус дуже тонко і практично розумів основу соціяльної етики, по якій кожда кривда мстить ся на кривднику…» (тогочасний правопис тут і дальше збережено).

Що ж стосується Євангелія від Луки про любов до ворога і віддавання йому всього, чого він просить», то Франко вважає його парадоксальним. «На скільки маємо право допускати, що сам Ісус висловляв ся в тій формі?»

Пригадаймо, що Євангеліє від Луки писалося в 60х-70х роках, а сам Лука ні не бачив Ісуса, ні не слухав його проповідей та повчань. В передмові він попереджує, що пише «про речі, які сталися між нами, як нам передали ті, що були від початку наочними свідками і слугами слова…» Згадаймо ще, що євангелист Лука, помимо фаху лікаря, був ще художником і письмеником, то ж його Євангелії більш притаманна форма повісті.

Левій Матей, навпаки, був безпосереднім свідком діянь Ісуса, Його слухачем і виклад подій він веде сухо, по-діловому, в документальному стилі.

Підсумок Іван Франко підводить у віршованій формі. Його ми наведемо в кінці статті.

В один з перших днів липня 1941 року я, десятирічний школяр, стояв в гурті однокласників у сквері навпроти вулиці Лонцького. В повітрі висів задушливий сопух гниючої людської плоті. Якісь люди з зав’язаними хустками обличчями виносили з камер в’язниці понівечені людські тіла. Перед відступом зі Львова передовий загін комуністичної партії розстріляв майже усіх в’язнів. Доки ще вистачало часу, нещасних вишукано катували. Ми бачили дерев’яні кілки, забиті глибоко в очниці, великі “цальові” цвяхи, що стирчали з черепа, жінок з відрізаними грудьми... Священика, що в його розпоротий живіт поклали чиюсь новонароджену дитину. В брезентових плахтах виносили руки, ноги, голови. Коли вже бракувало часу на тортури і розстріли, енкаведисти кидали у камери гранати і щільно зачиняли двері.

Ті – кати з тюрми на Лонцького, вірогідно, були батьками чи дідами бойовиків з українсько-російського фронту. Тоді, після подій сорок першого багато хлопців пішло до лісу. Мстити за тих закатованих, з розпоротими животами, за розп’ятого священика і хлопців з кілками в орбітах. Більшість їх залишилася в безіменних могилах. Завершальним акордом стала смерть генерала Чупринки – Шухевича. Хай би хтось сказав тоді: «Любіть ворогів своїх, моліться за них, віддайте їм все, включно зі своєю домівкою, рідними, Батьківщиною, простіть їм їхні провини.»

Нині надворі 2022 рік. Україна опирається агресорові. Ми вчимося жити в умовах війни. Вчимося воювати і перемагати розрекламовану «другу армію світу». І знову постає питання: то що ж, маємо любити тих, хто вбиває дітей, зрівнює з землею українські міста, нищить бомбами і ракетами лікарні, пологові будинки та сиротинці Спробуйте лише натякнути про любов до російського військового чи, навіть, військовополоненого, матері, яка втратила дитину, інвалідові, якого напівживим щойно видобули з-під руїн.

Взагалі ми – мирний народ. Здатний вибачати. Навіть – любити своїх опонентів, хоча б шкодувати їх. Цю рису української вдачі підкреслив Валерій Шевчук [14]. Син березанського сотника спудей Києво-Могилянської Академії Ілля Турчиновський не хоче мстити тим, хто познущався над ним. І коли він урешті спостерігає справедливу кару, відміряну його кривдникам, дві супротивні думки нуртують в душі Іллі: одна з них вимагає справедливої покари, а друга – заперечує, мовляв не можна карати зло…злом. Книга-триптих «Три листки за вікном» написана 60 --80 років, коли ще радянські письменники не могли посилатися в своїх писаннях на праці Отців Церкви, вчених теологів. А проте вона живо перегукується з цими працями, бо ж дилема, що постала перед середньовічним героєм першої з трьох повістей триптиха, либонь, вічна.

Зрештою, така викривлена реакція на кривду властива не лише Україні, але й Західній Европі в цілому – вважає Паскаль Брюкнер [1]. Комплекс провини, «ресентимент навпаки», здатність бачити в своїй історії лише найгірші сторінки, це гіпертрофована критична настанова, яка призводить до самоненависті і самобичування. Европа, на думку Брюкнера і досі не може пробачити собі колоніалізм, злочини диктаторських режимів, Голокост, тощо. Саме християнство, яке перебуває в осерді європейської культури, винайшло, як вважає Брюкнер, феномен каяття в його сучасних формах. Карати, чи прощати? Іти, мов та вівця, на заріз, а чи взяти до рук зброю? І не лише взяти, а й належно використати її. Молоді хлопці, що зараз боронять від проросійських терористів східні рубежі України, не зразу навчилися вбивати ворогів. Але, попри болісну психологічну «ломку», таки навчилися.

«Непротивление злу насилием», що його проголосив класик російської літератури Лев Толстой, імперська нація охоче проповідує тим, кого хоче підкорити, поневолити. Але не собі. Проповідує і в наш час, вимагаючи від України припинення вогню, здачі окупованих територій, позаблоковості. Дуже своєчасною і актуальною є ґрунтовна стаття Тараса Чухліба «Між Європою та Московією» [13]. Автор відзначає, що ще у середині ХІV ст. «найбільш полемічним аспектом політичної філософії було питання про те, чи мали право піддані чинити опір своїм правителям, або ж навпаки – чи повинні вони постійно виявляти покору, адже з погляду християнської моралі опір, в усіх випадках, вважався злом.»

Протестантські автори (на те вони й протестанти!) це заперечували, аргументуючи своє заперечення тим, що «…кожен християнин має обов’язок послуху насамперед Богу, а не королю, тим паче, якщо накази короля суперечать Божому Закону.» І, хоча Іван Мазепа, Пилип Орлик та інші провідні козацькі старшини були правовірними християнами, вони мали у своїх книгозбірнях працю “Vindiciae contra Tyranos” (« Вимоги проти Тиранів») [], що її автор, замаскований псевдонімом Юніус Брут, виразно стверджував: опір королівській владі законний, якщо ця влада є тиранською.

Якось, багато років тому, ми розмовляли на цю тему з моїм, нині вже покійним, приятелем Романом Макітрою. Власне тоді Роман відшукав в своїй бібліотеці опубліковану 1927 року статтю малінського (Бельгія) єпископа кардинала Мерсьє «Про любов до ближнього», передруковану українською мовою в «Літературно-науковому Віснику» за березень 1927 року [6]. Саме в цій статті кардинал неодноразово посилається на праці Св. Томи Аквінського, передусім на «Суму богословія», що містить дефінітивні формулювання з питань богослов’я і філософії.

Ото ж, кардинал твердить, що для скривдженої людини чи її захисника «…ira est appetitus vindiciae» («…гнів – прагнення помсти»). «Це прагнення, твердить Св.Тома, може бути добрим, або злим, спричинювати вчинок честі або гріх, залежно від того, чи предмет, або мету бажання помсти можливо визнати справедливим, [або ж] чи несправедливим.

«Мати волю помстити зло, шануючи вимоги справедливості, значить звершити вчинок чесний. Хотіти, отже, направити моральне зло, не виходячи за межі права, це значить – обуритися проти зла, значить проявити завзяття в чиненні добра. Але прагнути безладної помсти, коли ця помста нехтує законом, або ж коли вона ставить на перше місце знищення винного, а усунення зла – на останнє, значить – поступати зле, бо в цьому випадку метою помсти стає страждання…» [6,9].

І далі:

«Від часу, коли справедливість караючого вчинку доведена, а етичність кари визнана, пристрасть гніву стає помічницею волі, додає актові здійснення кари потрібної сили і своєчасності» [6,9].

А ще кардинал пише : «Певне, що любов до ближнього і ненависть виключають одна одну, як вода і вогонь, отже неможливе їх існування в одній душі.»

Але що це значить ненавидіти? Це – «бажати комусь зла задля зла, бажати ближньому терпіння задля терпіння, зробити собі з його болю мету, до якої наша душа прагнула б з насолодою.»

То ж, досягнення справедливості навіть способом завдання фізичного болю, якщо метою цього болю є навернення злочинця і за умови, що інші способи впливу не подіяли, є актом розумної любові.

Бельгійський ієрарх пише ці слова безпосередньо після Першої Світової війни. Проте його слова так актуальні для сучасної України:

«Коли, не зважаючи на свої страхіття, війна – я хочу сказати справедлива війна – має стільки суворої краси, то це тому, що вона є безінтересовним поривом цілого народу, що дає, або готовий дати своє найцінніше – своє життя для оборони або відновлення того, чого не можна ні зважити, ні купити – Права, Честі, Миру, Свободи»[6] .

«Війни стали неминучими. І доки будуть на землі люди, у яких пристрасть бере гору над розумом, а розум – над Волею Божою, всесвітній пацифізм залишиться химерою».

Так писав бельгійський кардинал в зруйнованій війною Бельгії десь сто років тому. Як же актуальні його слова нині, на зруйнованому війною сході України, в тривожній Европі ХХІ століття!

Своєрідний погляд на відношення покривдженого до своїх ворогів знаходимо у Лесі Українки [10], а саме в її драматичній поемі "Одержима", написаній на підставіві євангельського сюжету — вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незалежно від того, чи він друг, а чи ворог. Згадаймо, що ця поема «вибухнула» одним подихом впродовж однієї ночі, коли Леся чувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, того самого, від якого відвернулися усі його колишні товариші. Либонь звідси походить отой певний суб'єктивізм в трактуванні поетесою конфлікту поміж Міріам і Месією. Тим Месією, який в останні дні свого земного буття жорстоко страждає від самотності, бо його геть не розуміють ті, за кого він страждає і, передусім, його учні. То ж Міріам, яка любить Месію, не може змиритися з байдужістю, лицемірством тих, хто завдає своєю байдужістю нестерпних ударів Учителеві. Жінка, одержима високим духом істинної любові не здатна сприйняти проповідей Месії любити ворогів. На її глибоке переконання «тихий усміх фарисея» гірший за «скорпіона злого», їй гидка, ненависна не так його отрута, як «оте гнучке, підступне тіло», облуда і фальш, притаманна тим, хто вважає себе друзями, учнями. Месії.

Отже: як нам бути з християнською чеснотою – прощенням. Коли йдеться про прощення, зазвичай висувають аргумент: «Та ж Спаситель наш Ісус Христос простив розбійникам, розп’ятим поруч з Ним. І знову – неточність – простив, але не розбійникам, а розбійникові, тому, котрий покаявся; лише йому обіцяв наш Господь прощення гріхів і Рай…

«Певна річ, Євангелія схиляється до прощення. – пише Кардинал [6]/-Але Церква знає, на яких умовах можна дати це прощення. Ідімо ж за нею. Вона жадає від винного визнання своєї помилки, каяття, обіцянки не чинити так більше, коли помилка є несправедливістю, обіцянки направити зло. Прийняття покути, яка заспокоїла б спричинений гріхом біль. Як тільки наші вороги виконають ці умови, для них настане година милосердя.» (тут і далі - виділення мої).

Федір Достоєвський (до речі, внук українського священика) вважає , що шлях до прощення і воскресіння духовного лежить через каяття і страждання, а тоді можливе прощення навіть у пеклі [ 5 ].

«Воля мстити лихо є чеснотою» - підсумовує кардинал Мерсьє свої роздуми. А проте, зауважує він, мстити тоді, коли справедливості уже досягнуто і кривду направлено не слід [6].

В часі другої світової війни 22 листопада 1942 року С. Б. Митрополит Андрей Шептицький звернувся до вірних з пастирським посланням «Не убий!». Здебільшого цитують такий уривок з цього послання: «Людина, що проливає неповинну кров свого ворога…є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку.» Зразу ж виникають сумніви, як це «кров ворога» може бути «неповинною». Виникає сумнів, що, можливо, замість трьох крапок має бути якесь пояснення, про якого ж то ворога йдеться. І таки справді , якщо ознайомитися з первісним текстом послання [15] , і вставити замість трьох крапок пропущені слова «політичного противника», все стає на свої місця. Отже йдеться про людину інших політичних поглядів, яку потенційний вбивця вважає ворогом. А не про справжнього ворога, що прийшов на твою землю, як загарбник, що катує і вбиває членів твоєї родини, твоїх співгромадян.

Щодо них актуальний інший уривок з того ж таки «Послання»: «Сьогодні ти проклятий єси над землею, що розтворив уста пити кров твого брата з твоїх рук.» І далі: «Він вибрав прокляття і прокляття впало на нього. Він одягнувся в прокляття, немов у свою одіж, воно просякло, як вода, в його нутро та в кості, як олива…»[15].

Чи можливо переступити через почуття кривди, взаємні звинувачення і вимовити сакральну фразу: «Прощаємо і просимо пробачення!»[14]. Як приклад, можна навести подолання, колишнього взаємнго поборювання українців і поляків. Ще на зламі століть, на тлі особливої ненависті до українців т.зв. «кресов’яків» якимось проблиском надії була моя розмова з простим польським селянином, яку подаю в українському перекладі: «Знаєте, пане, упівці застрелили мого стрийка… А проте, коли проходжу мимо могили українського повстанця, завжди клякаю і мовлю молитву за спокій його душі. Бо ж у нього була своя правда, а у мого стрийка - своя. І кожен з них був патріотом своєї батьківщини…»

Нині поляки – перші і найближчі друзі України, вони гостинно відкрили свої кордони для українських біженців.

Галичани по-різному відносилися до відновлення кладовища «Львівських орлят». Але при відкритті відновленого меморіалу знайдено розумне рішення. Після панахиди на польському цвинтарі українці разом з поляками перейшли до могил Січових Стрільців і спільно поклали квіти. Віллі Брандт був аж ніяк не причасним до злочинів нацизму. А проте, власне він вперше публічно покаявся за ці злочини.

Але донині ніхто з росіян не покаявся за Голодомор, за Сандармох, за переповнені трупами в’язниці 1941 року, за скалічені долі шістдесятників… І, нарешті, за скалічених, закатованих патріотів - оборонців України в неоголошеній війні на Донбасі. За вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року. За варварське знищення українських міст і сіл, лікарень і пологових будинків. Навпаки! Почуття вини у сучасних правителів Росії атрофоване. Причиною цьому є, перш за все, сакралізація влади. Бо, як справедливо відзначає В. Ющенко [16] «Кілька століть світська влада і цар були і першим, і другим, і третім ієрархом. Може, через історичну сакралізацію світської влади у її представників досі нема почуття вини і тому нема внутрішнього спонукання до покаяння.»

І, навпаки, стверджує П.Брюкнер в інтерв’ю Р.Гривінському: «Велич европейських демократій, а також США, Індії тощо полягає в тому, що ці країни вміють визнавати свої провини перед людством. … Натомість лише диктаторські режими, на зразок Росії, Китаю не можуть дозволити собі чесно сказати, що злочин вчинили вони, й завжди перекладають відповідальність за нього на плечі інших.» [2] То ж про яке прощення можна говорити стосовно тих, хто не кається і ніколи не покається?!

У вірші «Паренетікон» (збірка «Мій Ізмарагд») Іван Франко пише [12] :

Не слід усякого любити без розбору.

Як добрі щепи садівник плекає?

Так, що всі зайві парості втинає,

Щоб добрі соки йшли все вгору, вгору.

Господь сказав: «Яка тобі заслуга,

Коли кохаєш свого брата, друга?

А ви любіте своїх ворогів!»

Не мовив «Моїх ворогів любіте!»

Отсе, брати, ви добре розумійте,

Що ворог Божий, ворог правди й волі

Не варт любови вашої ніколи.»

(виділення моє –О.К.)

Наприкінці 1723 року за наказом Петра І ув’язнено непокірного наказного гетьмана України Павла Полуботка та всіх тих, хто прибув з ним разом до Петербурга з проханням відновити козацькі права і привілеї. Проте, довідавшись, що непокірний гетьман тяжко захворів в ув’язненні, цар - тиран особисто прийшов до нього, попросив пробачення і навіть запропонував лікуватися. Знаємо з історії, що Павло Полуботок не простив сатрапа, промовивши: «За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися у спільного і нелицемірного судді, Бога нашого; скоро станемо перед Ним і Він розсудить Петра і Павла» [3]. І таки справді, гетьман відійшов у засвіти 29 грудня 1724, а цар Петро – в січні 1725 року. Ото ж бо! Може б і простив Павло Полуботок Петра за особисту кривду, але ж не міг він, не мав права простити кривдника свого народу, «ворога правди й волі» за Франком»

Чи попросить прощення у Українців сучасний правитель Росії? Питання, здається, риторичне…

ДЖЕРЕЛА:

1. Брюкнер Паскаль Тиранія каяття: все про західний мазохізм.- «Темпора»-Київ.-2014.-306 с.

2. Гривінський Роман Чи стане Європа «Понтієм Пілатом» націй?//День.-2014.-№189-190.-С.23.

3. Грушевський Михайло Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок.//Ілюстрована Історія України. Десята тисяча. Київ-Львів-1913.-С.393-398.

4. Hrycak Jarosław Pokolenie bez wyboru//Gazeta wyborcza.-2003.-12-13 lipca.-S.12.

5. Достоевский Федор Преступление и наказаниею-ЭКСМО-2015.- 608 с.

6. Мерсьє, Кардинал Про любов до ближнього//Літературно-науковий вістник.-1927.-март.-С.253-261.

7. Vindiciae Contra Tyrannos A Defense of Liberty Against Tyrants by Junius Brutus VINDICIAE, CONTRA TYRANNOS: SIVE, DE PRINCIPIS IN Populum, Populique in Principem, legitima postestate STEPHANO IVNIO Bruto Celta, Autore.105 p. Electronis Resource. Avaliable at http://www.yorku.ca/comninel/courses/3020pdf/vindiciae.pdf

8. Татаркевич Владислав Історія філософії.-«Свічадо»-Львів.-1997:том 1.-С.334-347 с.

9. Тома, св. Аквінський Компендіум теології/переклад з латини В.Котусенко, І.Піговської, А.Поляк.-Інст.релігійних наук св.. Томи Аквінського-Київ-2011,-423 с.

10. Українка Леся Одержима: Літературно-науковий Вістник-1902. Т.17, кн.3:167-178.

11. Фома Аквинский Сумма теологии: Перевод с латинскогою-часть 1.-Ника-Центр. Санкт-Петербург-2003.-336 с.

12.Франко Іван Молитва за ворогів: Міжнародня бібліотека ч.8.-«Загальна друкарня», Львів-1913, 20 с.

13. Чухліб Тарас Між Європою та Московією:Ідейна війна гетьмана Мазепи проти тиранії Кремля…//День.-№116-117.-червень 2014.-С.11.

14. Шевчук Валерій Ілля Турчиновський. Сповідь за автобіографією//Три листки за вікном.-«А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га»-Київ.-2012.-С.5-152.

15. Шептицький Андрей, митрополит «Не убий». Архипастирське послання від 22 листопада 1942 року//Львівські Архієпархіальні відомості.-1942.-листопад.-Ч.11.-С.179-180, 183.

16. Ющенко Віктор Недержавні таємниці.- «Фоліо»-Харків-2014.- 512 с.

Довідки про декого із згаданих в статті авторів:

Брюкнер Паскаль,сучасний французький письменник, філософ, представник т.зв. «нових філософів», журналіст. *1948 року в Парижі. Закінчив престижний паризький ліцей, Університети Париж І та Париж УІІ, практичну школу вищих досліджень. Ріс і виховувався в Австрії, Швейцарії, Франції. Учень французького філософа-постструктураліста Ролана Барта. Викладає в Інституті політичних досліджень, що готує інтелектуальну еліту для органів державного управління Франції. Автор численних романів і повістей, есеїв, екранізацій. Нагороджений премією Французької Академії 2001 року. 2012 року вийшов український переклад його праці «Парадокс любові». 2014 року відвідав Україну, щоби висловити свою солідарність Майданові та презентувати український переклад книжки «Тиранія каяття»

Мерсьє Дезіре Джозеф, кардинал, єпископ Малінський, професор, філософ-неотоміст. * 1851 року в замку Кастож’є, Брен л’Аллє, Бельгія, - +1926 в Брюселі. Один з найяскравіших проповідників західноевропейського католицизму, палкий прихильник Томи Аквінського, професор філософії Лувенського університету, патріот Бельгії, в часі окупації батьківщини насмілювався виголошувати патріотичні проповіді, спрямовані проти окупантів-німців, протестував проти депортації бельгійців, допомагав біженцям з Росії. Прихильник об’єднання католицької і православної церков. Як священик-патріот високо оцінений Дмитром Донцовим (ЛНВ.-1928).

- Дюплєсі-Морне (Duplessis-Mornay) Філіп («Юніус Брут») *05.11.1549,в замку Бюї, Франція – французький протестантський теолог, юрист, публіцист і політичний діяч. Студіював в Парижі, Гайдельберзькому університеті та Падуї. Служив у війську провідника гугенотів принца Конде, опісля – у адмірала Ґаспара де Коліньї, був поранений. Після Варфоломіївської ночі емігрував до Англії, опісля повернувся до Франції, де зблизився з молодшим братом короля Карла ІХ, герцоґом Алансонським, згодом – з Генрихом Наварським, майбутнім Генрихом ІУ Бурбоном. Виконував дипломатичні місії в Англії. Був речником єднання всіх Церков, незалежно від доктринальних різночитань.

Уважається автором трактату «Vindiciae contra tyrannos», 1579, в якому захищав право і обов’язок громадян повставати проти володарів, якщо ті зловживають владою. До смерті залишався гугенотом і, навіть, заснував протестантську Академію, згодом ліквідовану Людовіком ХІУ.

королем Людовиком XIV). Відомий також антикатолицькими та антипапськими трактатами та численними дискусіями з католиками. + 1621 року в своєму замку Ля-Форе сюр Севр.

Тома Аквінський - ґраф, християнський філософ, визнаний святим католицької церкви. * 1225 року в замку Роккасекка під Аквіном в неаполітанському королівстві. Студіював в бенедиктинському монастирі в Монте-Касіно, від 1243 року – домініканець (монастирі в Неаполі і Кельні). Був під впливом метра Альберта Великого, з доручення папи Урбана ІV займався критичною інтерпретацією творів Аристотеля. Сформулював п’ять доказів існування Бога. Головні твори: «Summa theologiae («Сума богословія») та «Summa contra gentiles» («Сума проти язичників»), що містять дефінітивні формулювання з питань богословія та філософії. Відділив знання від віри і розум від одкровення [7]. Засновник філософської течії томізму. + 1274 року в монастирі Фоссанова по дорозі на Ліонський собор.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Кіцера Олександр Омелянович вул.Поперечна, 14, кв.2

79015 Львів. Тел. моб. 096 573 55 08, e-mail<<[email protected]