Олександр Кіцера, дійсний член НТШ

Чи українці - антисеміти?

(Погляд лікаря-педагога)

На підставі спогадів батьків, вчителів та близьких осіб, а також низки публікацій, автор викладає свій погляд на історію українсько-єврейських стосунків в Україні, зокрема - в Галичині, передусім – з погляду лікаря. Автор згадує своїх колег і вчителів-євреїв, лікарів, які несли допомогу найбіднішим верствам єврейського населення, роль митрополита Андрея Шептицького та його оточення в порятунку євреїв. Водночас автор критикує публікації єврейських авторів, що мають на меті кинути тінь на український народ, створити образ українця -антисеміта.

Olexander Kitsera, valid member of Shevchenko Scientific Society

If Ukrainians are anti-Semites

(The teacher and doctor’s view)

  Based on the memoirs of parents, teachers and friends, as well as a number of publications, the author create his views on the history of Ukrainian-Jewish relations in Ukraine, in particular - in Galicia, especially - in terms of doctor. The author remembers his fellow teachers and Jewish doctors, who carried the poorest segments of the Jewish population, the role of Metropolitan Andrey Sheptyts'kyi and his entourage to save Jews. However, the author is criticizing publications of Jewish authors, which are intended to cast doubt on the Ukrainian people, and to create Ukrainian-antysemit image.

Україна веде криваву боротьбу за свої права, за незалежність своєї держави. В цій боротьбі віддають своє життя патріоти України, незалежно від їх етнічної чи віросповідної належності: українці, росіяни, вірмени, євреї, християни різних конфесій, юдеї, мусульмани. Тим надуманішими і фальшивими виглядають звинувачення українців, зокрема галичан, в ксенофобії, передусім - в юдофобії, які часто з’являлися на сторінках преси минулого десятиліття.

Хочу оприлюднити свій погляд на ситуацію щодо українсько-єврейських відносин в Галичині, та й, в ширшому плані, серед національно свідомих українців.

Розповідь розпочну спогадами моїх батьків - Омеляна-колишнього сотника Української Галицької Армії, згодом інженера - економіста, урядовця Ревізійного Союзу Українських Кооператив (РСУК) та Юлії - колишньої працівниці секретаріату УНР.

Ото ж, мої батьки від маленького виховували мене в патріотичному дусі, при цьому були толерантними щодо походження особи, її національної чи віросповідної належності.

Маму завжди обурювали розповіді про ініційовані Головним Отаманом єврейські погроми. "Брехня, комуністична пропаганда,- обурювалася вона. - Я сама готувала накази С.Петлюри про покарання старшин (офіцерів) за знущання над жидами. Декілька разів за такі вчинки карали смертю..."

Ще мама згадувала, як у березні 1919 року вояки армії УНР зуміли припинити єврейський погром в Коростені, вчинений бійцями Червоної Армії.

На сороковий день після вбивства Симона Петлюри 4 липня 1926 року чільний ідеолог сіонізму Володимир Зєєв-Жаботинський заявив у нью-йоркському The Jewish Morning Journal (цитую за М.Фішбейном) [24].

Ні Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, «погромниками».(…) я добре знаю цей тип українського інтеліґента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом із ними провадив боротьбу проти антисемітів і русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів.

На захист Симона Петлюри виступав і правовірний єврей Арнольд Марголін (1877-1956), який зумів послідовно показати безглуздість звинувачення Головного Отамана в антисемітизмі. Моя мама розповідала про Арнольда Давидовича Марголіна, особу, близьку до Головного Отамана, українського дипломата, щирого патріота України. Цей правовірний єврей, київський адвокат, був товаришем (заступником) Міністра закордонних справ в уряді Чеховича, репрезентував Україну на переговорах з представниками Антанти (Одеса), був членом об’єднаної української делегації ЗУНР та УНР на паризькій мирній конференції, відстоював право українського народу на створення незалежної соборної держави, працював юрисконсультом української делегації в Лізі Націй, в еміграції став почесним доктором права Українського вільного університету в Мюнхені, професором Українського технічного інституту в Нью-Йорку, членом-кореспондентом Української вільної академії наук в США [25].

Про Людвіга Розенберґа (? - 1940)я чув і від мого Тата і від професора Ярослава Дашкевича - сина полковника Романа Дашкевича та Олени Степанів. Ще від 1914 року Л. Розенберґ під стрілецьким псевдонімом Володимир Чорній був сотником, а згодом - членом проводу Наддніпрянського січового стрілецтва, користувався довірою Євгена Коновальця, мав неабиякі заслуги в вишколі Наддніпрянського січового стрілецтва, виконував серйозні дипломатичні доручення [9,10,11,18,20,22,26].

Зрештою, відомо, що в легіоні Українських Січових Стрільців служили і представники єврейського населення Волині. В історичних виданнях, присвячених УСС та УГА можна побачити фотографію похорону одного з добровольців-євреїв Осипа Литвака, кравця з Володимира Волинського на єврейському цвинтарі в Рогатині [22]

А ще розповідали про славний Жидівський Пробоєвий Курінь УГА , сформований на Тернопільщині. Хоча єврейське населення ЗУНР було звільненим від військової повинності, тим не менше вони створили загони єврейської міліції, що захищала єврейське населення від польських погромників. Згодом на основі цих загонів створено Жидівський пробоєвий (штурмовий) курінь, в якому служило 1200 євреїв та українців, поділених на чотири сотні та кулеметну частину [20]. Командував куренем поручник Соломон Ляйнберґ; його пам’ять увічнено в назві однієї з Львівських вулиць. Курінь відзначився в боях з польськими військами на лінії Максимівка-Романове Село-Жеребки-Колодіївка, прикривав відступ частин І корпусу за Збруч в районі Скалата, Гримайлова та Гусятина, прославився в штурмі Михальполя. На Східній Україні курінь поручника Ляйнберґа відзначився в боях з більшовиками під Проскуровим, Вінницею, Фастовом і Бердичевом, заслужив довіру населення. Внаслідок бойових дій і епідемії тифу курінь втратив до 2/3 особового складу [21,22]. Досить багато євреїв було в службах УГА, що вимагали спеціальної підготовки: зв’язку,медичній службі, ветеринарії, інженерни підрозділах тощо (комендант радіослужби Л. Ляйнберґ, комендант технічної сотні Ш.Баренбліт, ветеринар Б.Буксман, лікар-сотник Фастман) [22]. Моноетнічною була єврейська чота Гуцульського куреня УГА. «Зразком українського патріота і оборонця України» названо командира кінної кулеметної сотні ; бригади УГА С. Ротенберґа. Стаття В. Михайліва про нього була опублікована в львівській «Ратуші» за 1990 рік [цит. за 22].

Українські лікарі співчутливо відносилися до єврейської бідноти. Мій вчитель професор Роман Олександрович Бариляк розповідав, що, працюючи лікарем на викликах в «Касі Хворих» йому часто-густо доводилося стикатися з крайньою нуждою і відсутністю елементарних гігієнічних умов. Але особливо нужденними були родини єврейських ремісників і мандрівних купців. Митрополит Андрей Шептицький пильно слідкував, щоби в спонсорова ній ним «Народній Лічниці» у Львові медична допомога надавалася «без будь-якої оплати та без різниці народности і віросповідання».

В книзі Івана Корсака «Тиха правда Модеста Левицького» [15] наводиться такий епізод: Їхали вони (з Дмитром Дорошенком і Іваном Зілинським на козацькі могили в Берестечку) (…) з Радивилова на підводі довгенько, їхали розбитою тряскою дорогою. (…) Подорож їх продовжували непередбачені зупинки і зустрічі з єврейською біднотою. Звістка про проїзд шанованого в краях лікаря якимось чином бігла куди швидше змучених нелегкою дорогою коней, що втомлено трясли головами, боронячись від набридливих ґедзів. До Левицького на кожній зупинці приводили матері своїх замурзаних діток з тою чи тою хворобою. І він не міг нікому відмовити, вислухував і вистукував тих дітлахів, прописував ліки та давав поради. А що Модест Пилипович вільно володів єврейською мовою, то це тільки підсилювало довіру до лікаря, який за свій клопіт до того ж не хотів і шеляга. Згадуватиме через роки Дорошенко: «Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі, Розмовляли по-жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора й увільнити його від настирливих пацієнтів.

Подібною, якщо не більшою, була пошана з боку єврейської спільноти Буковини до вихідця з Чернівець хірурга світової слави професора Йогана Мікуліча. «Передусім – милий Пан Бог, а наступний – пан професор Мікуліч» - таким чином професора підносили на вищий рівень, ніж, скажімо, найшановніших рабинів. Коли єврейська спільнота відпроваджувала славного лікаря на залізничний вокзал, кожен намагався бодай доторкнутися до його одежі, а дехто сідав до потяга, щоби проїхати з ним хоча б одну зупинку [27].

Тридцятих років серед львівської української інтелігенції дуже популярним був лікар стоматолог Яків Насс, колишній підстаршина (здається - старший десятник) санітарної служби УСС. Лікували у нього зуби і ми. На стінах почекальні його стоматологічного кабінету при вулиці Сикстуській (теперішня Дорошенка) були розвішані його фотографії в однострої УГА та мазепинці з тризубом. Напевне був у цьому і елемент реклами, зрештою кабінет доктора Насса рекламувався і в "Календарику українського кооператора" і в українських галицьких часописах. Тато звертався до нього, як до комбатанта словами "Пане Товаришу". Розмовляв доктор Насс чистою літературною українською мовою, носив пропам'ятну відзнаку "Червоної Калини" і вважав себе українцем. За німецької окупації українське підпілля пропонувало Нассові та його родині перейти на нелегальне становище. Проте він відмовився від такої пропозиції і добровільно пішов в ґетто. Вважав, що в цій ситуації зобов’язаний бути з євреями, допомагати їм. Там його слід і загинув [9,18].

В часі німецької окупації моя Мама інколи, проте з певною періодичністю, носила продуктові передачі нібито знайомим, що перебували в лікарні. Вже значно пізніше я довідався про те, що це була акція, організована львівським жіноцтвом – вони по черзі носили продукти і гарячу страву євреям, яких переховували в монаших спільнотах. Знаю, що одним з місць, де переховували євреїв, була взуттєва фабрика «Золід», розташована на площі перед єзуїтським костелом (нині – гарнізонна церква св.. Петра і Павла). Фабрикою легально володів один з найближчих співробітників митрополита Андрея Шептицького, ієромонах-студит , німець, до речі, о.Йоган Петерс. Власне там, в підвалах-складах фабрики, переховували юдеїв. Зайве говорити, що чекало б і Митрополита, і отця Петерса, і жінок, що носили їжу, в разі викриття . Інші групи євреїв переховувалися в шпиталях, в митрополичій друкарні, в приміщеннях митрополичої курії.

Факт, що після викриття масових вбивст в’язнів в тюрмах Львова та інших міст Галичини вину за цей злочин німці покладали на євреїв, тому їх притягали до винесення трупів з камер. Але зображувати українську поліцію та офіційні українські установи, що діяли в часі німецької окупації вбивцями-садистами щонайменше не справедливо. Згадаймо хоча б члена ОУН та коменданта української поліції у Львові Івана Равлика, розстріляного нацистами за протидію єврейським погромам після розкриття масових злочинів щодо невинних людей у в’язницях Львова (вступ Жанни Ковби і Мирослава Мариновича до українського видання книги Курта Левіна) [17]. А відомий громадський діяч і дисидент, співпрезидент Асоціації єврейських організацій і общин України Йосип Зісельс стверджує: «Українські поліцаї» врятували мою маму від німецького розстрілу [12].

Початкову освіту я отримав в передшкіллі (дитячий садок і підготовчий клас) та школі Сестер Василіанок у Львові. Школа була базовою для навчання слухачок вчительської Семінарії СС Василіанок, а опікувався усим цим комплексом Митрополит Андрей Шептицький. Пам’ятаю достеменно, що в моїй клясі (так тоді говорилося і писалося) була чи не третина православних і одна єврейка, Анна на ім’я. Православні і тоді, і потім, коли вони, разом зі мною вчилися в гімназії, вчащали до греко-католицької церкви. Лише в кінці навчального року, отримуючи свідоцтва (табелі), ми могли заглянути до графи, де позначалося віросповідання: греко-католицьке, «ортодоксальне»(православне) або, у Анни, - «мойсеєве». Принагідно зазначу, що православні так і залишалися православними, а визнавці Мойсея» - його ви знавцями. Митрополит Андрей строго забороняв будь-яку агітацію щодо зміни віри чи конфесійної належності.

В «Календарику Українського Кооператора», що про нього я вже згадував, було позначено всі греко-католицькі, римо-католицькі та жидівські свята [13]. Пам’ятаю, як, ще маленьким, ми йшли з Татом вулицею Сербською, мимо маленьких єврейських крамничок. На табуретках при вході до крамниць сиділи їх власники – в халатах, традиційних ярмулках на голові і чемно віталися з Татом, а той увічливо їм відповідав. Хоча українські кооператори і були конкурентами євреїв в торгівлі… Зрештою, під час т.зв. пацифікацій (тридцятих років) польські шовіністи громили і українські кооперативні організації і єврейські крамнички.

Навчаючись в Львівському медичному інституті мені неодноразово доводилося контактувати з євреями. З викладачів особливо запам’ятався доцент кафедри анатомії Едвард Леонович Фрайфельд, людина високої культури, що володіла вишуканою літературною українською мовою, багатолітній редактор інститутської багатотиражки, дослідник історії Українського Таємного Університету. Ще донедавна Едвард Леонович ніколи не забував привітати мене з Різдвом Христовим і Великоднем. В моїй групі вчився значно старший за мене Яків Ґеніґ, львівський єврей, одружений з українкою, статечна, працьовита людина. Він не раз говорив мені: «Олесю, для тебе я – галицький жид, але для східняків – єврей. Бо, як ти, напевне, знаєш в Галичині євреями називали жидівську «шантрапу». Донині контактую, щоправда – вже лише телефоном, листами та скайпом з лікарем Яковом Сагальчиком, що тривалий час працював на Волині, нині він -громадянин Ізраїлю. Це справжній інтелігент, чудовий лікар, що вільно розмовляє українською і пише цією мовою без помилок, журналіст, автор численних статей та репортажів в газеті Львівського медичного інституту та в інших часописах, а ще – зворушливої книги спогадів. Яків теж не забуває привітати мене з християнськими святами, а на Великдень вітає мене «Христос Воскрес!» На моє здивування з цього приводу якось відповів: «А що, хіба не воскрес?».

Мою одногрупницю Мар’яну Морґенштерн, «східнячку» з незаможної інтелігентної родини, любили всі. Вона тривалий час працювала дільничним лікарем в Личаківському районі і користувалася незаперечним авторитетом серед місцевих українців. Згодом виїхала до Ізраїлю.

Шістдесятих – сімдесятих років я і моя дружина часто бували в середовищі львівських художників. Декілька з них: професор Роман Сельський, Роман Турин, Леопольд Левицький були одружені з єврейками. Дружина Романа Турина загинула в ґетто. Марґіта Сельська – учениця француза Фернана Лєже малювала гуцульські пейзажі, портрети народних майстрів Гуцульщини. Понад усе любила Карпати і верховинців.

Романтична історія про єврейську дівчину Стелу Кренцбах, яка, за легендою, служила в УПА і лише завдяки повстанцям зберегла своє життя, була сприйнята з ентузіазмом і розтиражована, та, на жаль, не знайшла серйозного підтвердження. Не виключено, що це таки своєрідна легенда, хоча - з правдоподібним сюжетом. Своєрідною легендою подібною за тематикою є моє оповідання «Контрактура», побудоване на підставі низки достеменних фактів [14]. Як українською, так і єврейською спільнотою Львова це оповідання було прихильно сприйняте, а читачі часто-густо пов’язували героїв цього оповідання з конкретними особами та подіями. Це свідчить, що подібні історії таки мали місце.

Зрештою, не викликає сумнівів факт, що Наталія Шухевич, дружина головного командира УПА Романа Шухевича (генерала «Чупринки») переховувала у своєму будинку сусідську семирічну дівчинку-єврейку Ірину Райхенберг. Використовуючи свої можливості, Роман Шухевич допоміг виготовити дівчинці нові документи де ім’я змінено на Ірину Василівну Рижко, за легендою – доньку загиблого радянського офіцера. Навіть рік народження змінено з 1936 на 1937. Після арешту Наталії Шухевич Ґестапо дівчинку переховували монахині Василіянки в Пилипові поблизу Куликова, де вона пережила окупацію і Голокост. Померла 2007 року, в Києві живе її син Володимир, з яким контактував син генерала Юрій Шухевич. Прізвище Райхенберг є в базі даних жертв меморіалу Яд-Вашем в Ізраїлі [10].

В Унівському монастирі переховувався і єврейський хлопчик Адам Pотфельд, майбутній міністр Ізраїльського уряду. Відомо, що монахи цього монастиря забезпечували єврейських дітей, що переховувалися в монастирському сиротинці фальшивими документами. Дівчатка знайшли притулок в інтернаті Сестер Студиток в поблизькому Якторові.

Не сумніваюся, що на східній Україні в період голодомору тридцятих років євреї нерідко допомагали вижити українському населенню. Показовим є вчинок Мойсея Григоровича Блувштейна, агронома радгоспу «Профінтерн» у Вовчанському районі на Харківщині. Голодного 1933 року він, не зважаючи на строгу заборону, розкрив бурти з цукровим буряком і роздав голодуючим селянам декілька тон коренів, за що відбув п’ять років в’язниці ї [2,3].

Коли, на світанку нашої незалежності, ми з колегами Аретієм Кравцем і Олегом Іванцівим розшукували в Сколівських Карпатах сліди повстанських підземних шпиталиків, нас інколи супроводив старий повстанець, багатолітній в’язень сталінських таборів Василь Підгородецький, що про нього, до речі, позитивно згадує в своїх спогадах правозахисник доктор Семен Глузман. «Близько половини лікарів, що обслуговували повстанців, були євреями,- казав він.- Багато з них підривало себе гранатами разом з пораненими повстанцями, щоб не здатися большевикам і їхніми останніми словами були: «Слава Україні!» А ось епізод з табірного життя п. Василя:з інтерв’ю журналові «Державність, №2 за 1993 рік[19]: «…хочу навести приклад, як ми, українські націоналісти, захищали жидів у московських концтаборах. І нехай ці, що з нами їли з однієї шайки баланду, це підтвердять, якщо хтось із них залишився живим і має совість. Хай напише про це у їхній кнесет!

А було це так: капітан МВД Охрімушін підмовив кримінальних злочинців, щоб вигнали із нашого табору жидів, «щоб не смерділи». Але ми вважали в’язнів усіх націй однією сім’єю, не дали познущатись над ними. Ми захистили жидів, попередивши кримінальних злочинців у їхніх же бараках, що коли вони битимуть жидів, матимуть справу з нами…І кримінальники почали проситись і вибачатись. У таборі жиди були нарівні з нами, такі як і ми каторжани, одна сім’я.»

Цей факт підтверджує правозахисник і співкамерник Василя Підгородецького доктор Семен Глузман і навзиває ім’я кримінального авторитета, з яким той вів перемовини – Рудік Афонін [3,4].

С. Глузман називає і інших повстанців, що їх уважає своїми «вчителями і старшими друзями»: Василя Піруса, Дмитра Басараба, Євгена Пришляка, Степана Мамчура. З особливою теплотою згадує, як Василь Пірус 1973 року привітав від імені українських повстанців євреїв з Днем Незалежності Ізраїлю [6,7,10,23] .

У праці члена НТШ Аретія Кравця [16] наводиться дані про таких лікарів УПА єврейської національності. Через закони конспірації імена багатьох залишилися невідомими (доктор «Кум», доктор «Рат», доктор «Ікс», доктор «Доктор» та ін.). Достеменно відомо про доктора Самуеля Ноймана («Максимовича») зі Стрия, якого, разом з матір’ю звільнила з ґетто та забезпечила документами на прізвище В. Максимовича Служба Безпеки ОУН. «Максимович» служив на посаді курінного лікаря в старшинській школі «Олені», і загинув в Чорному лісі 1945 року. Також документально підтверджена служба в УПА львівського лікаря Абрагама Штерцера. Командири УПА доручили йому заснувати незалежну єврейську партизанську одиницю, забезпечили їх зброєю та амуніцією (16). Доктор «Кум» закінчив життя самогубством в оточеній підпільній «шпитальці», посмертно нагороджений Срібним Хрестом Заслуги УПА (16). Доктор Шая Давидович Варм, окрім безпосередньої праці лікарем УПА, провадив курси медсестер, схоплений військами МГБ 1944 року на суді поводився гідно, отримав 20 років каторги [16].

На жаль, поряд з тверезою оцінкою минулих подій [6,7,10,14.24 та ін.] , розігрується «мічена карта» [23], що має на меті протидіяти інтеграції України у європейську спільноту. У вже згаданій книзі спогадів Курта Левіна, що вижив завдяки Митрополитові Андреєві Шептицькому і українським монахам, зустрічаємо такі характеристики українців як «кровожадні німецькі і українські садисти», «українські мучителі», або висловлювання «Їх стерегли німецькі вівчарки та українська поліція.» [17].

Це перегукується з антиукраїнськими висловлюваннями львів’янина за походженням відомого письменника-фантаста Станіслава Лєма, що містяться в романі «Szpital Przemienienia» («Лікарня Преображення»). Ліквідацію лікарні для психічно хворих нацисти доручають українцям («…гайдамацьким поліцаям. Тобто українським.»). Подальші, образливі для українців, слова автор вкладає в уста німецького офіцера, звичайно ж, німецькою мовою. Подаю їх у власному перекладі на українську [28]: «…Ми лише пильнуємо, все інше зроблять українці. Вони прагнуть крові, як пси…Вони-як соколи…їх потрібно годувати сирим м’ясом – розсміявся німецький психіатр.»

21 жовтня 2013 року в австрійському тижневику «Profil» з’явилася стаття «Жиди, кровопивці», в якій Івана Франка названо «антисемітом».Не завдавши собі праці познайомитися з основними творами Каменяра, автор вирвав з контексту декілька цитат, де Франко характеризує підприємців-експлуататорів в Галичині та пропонує знести погруддя Івана Франка в центрі Відня. Німецькомовний Інтернет відреагував досить жорстко [28], не забарилася реакція і з боку української преси [8]. Бо ж не може вважатися антисемітом вчений європейського рівня, що охоче приятелював з євреями. Ще в гімназії дружні стосунки лучили його з бідним євреєм Лімбахом, а згодом – з впливовим єврейським вченим Теодором Герцлем, автором відомої праці «Єврейська держава». Поет неодноразово ставав на захист прав єврейського населення Галичини. Авторам згаданого пасквілю варт було б прочитати бодай поему «Сурка», а ще краще – «Мойсея». Що ж до епітетів…Так само можна було б назвати українофобом Марка Кропивницького за те, що він назвав багатого і зажерливого українського «нувориша» «глитаєм, або ж павуком». Чи ж не правда?

На закінчення дозволю собі навести цитату із статті Йосифа Зісельса [12] : «У грудні минулого року я був присутній на виступі президента Порошенка в Кнесеті, в якому він, зокрема,вибачився за участь деяких місцевих мешканців в Україні у знищенні євреїв під час Голокосту. Так само колись вибачився Кравчук. Чого ще можна вимагати від керманича держави? Але уявіть собі, якби Порошенко приїхав до Ізраїлю й, подібно до Рівліна, сказав, що, мовляв, євреї по-різному поводили себе в Україні – інколи вони збагачували українську культуру, а інколи й вбивали українців. Як би до цього поставився Ізраїль? Уявляю, який би це був скандал! Виступ Рівліна в Україні не призвів до скандалу, бо українці – люди помірковані. Парламент не відреагував на це навіть так, як він відреагував, наприклад, на останню польську ініціативу.»

Література:

1.Блог Олександра Білецькогою-Урок УПА. 9.12.2008[Електронний ресурс]/О.Білецький.-Режим доступу:www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/…/198-212.pdf

2.Блувштейн Григорій.-Сторінка голодомору 1933 року на харківщині//Шолом.-2007.-№1 (135). -С.5.

3. Блувштейн Григорій.-Спогад про батька.-Схід та Захід-плюс.-2007.-№5 (5).-С.4.

4.Ваксман Зельман[Електронний ресурс]/ Історія української медицини.- Режим доступу: http://intranet.tdmu.edu.ua.

5.Гірняк Н. 48 днів на чолі Тернопільської військової округи// Календар «Червоної Калини» на 1938 рік.-Львів-1937.- С. 130-141.

6.Глузман Семен Із бандерівцями ми їли на одній тумбочці// Газета по-українськи.-20.11.2009.-№933.-рубрика «Історія».

7.Глузман Семен Рисунки по памяти или Воспоминания отсидента/Новости Хадашот [Електронний ресурс].-Режим доступу: hadashot.riev.ua (avtor) semen-gluzman

8. Гнатюк Михайло «Ми не є антисемітами. Говоримо се явно і одверто» Іван Франко і галицьке єврейство День.-2013.-№209-210.-С.8.

9.Дашкевич Ярослав Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у східній Галичині (кінець ХІХ-початок ХХ ст..)//Укр. Історичний журнал.-1990.-№10.-С.63-73.

10.Евреям нашлось место в строю/Глобальный еврейский on- line центр Jewish Ru [Електронний ресурс].-Режим доступу: www.jewish.ru>история.

11.За волю України: історичний збірник УСС:В 50-ліття виступу Українських Січових Стрільців проти Москви:1914-1916.-Нью Йорк.-1967.-608 с.

12. Зісельс Й. «І ти колись боролась, мов Ізраїль…»//День.-2016.-№200-201.-18-19.

13. Календарець українського кооператора на 1933 рік/ Ревізійний Союз Українських Кооператив у Львові.-«Бібльос»-Львів-1932.-180 с.

14.Кіцера Олександр Контрактура (Легенда ХХ століття)// «Проща» (проза, есе, переклади).-Покрова.-Львів-2002.-С.89-102.

15.Корсак Іван Тиха правда Модеста Левицького.-Ярославів Вал.-Київ-2009.-166 с.

16.Кравець Аретій Медики у визвольних змаганнях українського народу//Нова медична бібліотека:випуск 14.-Галицька видавнича спілка.-Львів-2010.-177 с.

17.Левін Курт Мандрівка крізь ілюзії/переклад з англійської.-Свічадо.-Львів-2007.- 478 с.

18.Українські січові стрільці Людвік Розенберґ та Яків Насс: інтерв’ю з проф. Ярославом Дашкевичем [Електронний ресурс]/Я.Дашкевич.-Режим доступу:http://www.jewishheritage.org.ua

19. Підгородецький Василь Ми йшли дорогою Христа/Спогади повстанця і політв’язня//Державністью-1993.-№2.-С.45-48.

20.Стецишин Олег Українські ландскнехти // Український тиждень.-2013.-№24(292).- С.38-41.

21.Тинченко Яков Еврейские формирования Западной Украины-2 (Электронный ресурс)/ Я.Тинченко.-Режим доступу: joanerges.livejournal.com/516544.html.

22.Томюк І., Опельбаум Ю. Добровольці єврейського походження в галицьких військових формаціях доби українських визвольних змагань (1914-1920 рр.) [Електронний ресурс]/І.Томюк, Ю.Опельбаум.-Режим доступу:www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/…/198-212.pdf

23.Трофімова Наталія Моральна претензія Семена Глузмана/День.-2003.-№117/ [Електронний ресурс]/Н. Трофімова.- Режим доступу: biletskyj.blogspot.com/2008 /12/ blog-post_09.html

24.Фішбейн Мойсей Єврейська карта в російських спецопераціях проти України//Універсум.-2009.-№7-8.-С.11-14.

25. Халак Надія Єврей Арнольд Марголін – дипломат Української Народної Республіки//Вісник Львівського Університету:Сулція філологічна.-2011.-Вип.53.-С.80-87.

26.Шанковський Лев Українська Галицька Армія: воєнно-історична студія/Л.Шанковський-НТШ-Львів.-1999.-397 с.

27.Kozuschek Waldemar Jan Mikulicz-Radecki 1850-1905 Współtwórca nowoczesnej chirurgii.-W-wo Uniwersytetu Wrocławskiego.-Wrocław-2003.-

280 s.

28. Lem Stanisław Szpital Przemienienia.-W-wo Literackie.-Kraków.-2001.

-222 s.

29. Zöchling Christa Iwan Franko:Denkmalstreit um ukrainischen Nationalhelden. [Електронний ресурс].- Режим доступу:www.profil.at.articles/1343/560/368421/Iwan-franko-denkmalstreit-nationalhelden.