Відкритий лист Францискові Папі Римському

Ваша Еміненціє, Єписккопе Риму, Вікарію Ісуса Христа,

верховний Понтифіку Вселенської Церкви pleno titulo,

Звертається до Вас вірянин Української Греко-католицької церкви, лікар і педагог вищої школи, професор медицини, старший за Вашу Еміненцію на п’1ять років Олександр Кіцера. Не сподіваюся, що цей лист досягне Вашого престолу, проте ве може статися …

Розпочну зі сповіді. Я не титулую Вашу Еміненцію Святим, бо вважаю святими лише Господа Бога в Св. Трійці сущого і мучеників за віру та Святу Церкву.

Другий мій гріх – всупереч канонам Св. Католицької церкви я не можу вважати Її очільника Папу Римського безпомилковим, в чому мене переконали Вашої Еміненції нещодавні висловлювання щодо фактичної капітуляції України перед аґресором.

А тепер дозвольте навести декілька арґументів:

Ото ж, актуальною в цих реаліях постає проблема нашого відношення до ворога, до недоброзичливця, проблема прощення і навіть любові до ворога.

Українці взагалі – мирний народ. Здатний вибачати кривди, а навіть – любити своїх ворогів, шкодувати їх. Звісно, якщо йдеться про ворога в побутовому роьумінні,

Зрештою, така викривлена реакція на кривду властива не лише Україні, але й Західній Европі в цілому – вважає Паскаль Брюкнер. Комплекс провини, «ресентимент навпаки», здатність бачити в своїй історії лише найгірші сторінки, це гіпертрофована критична настанова, яка призводить до самоненависті і самобичування. Європа, на думку Брюкнера і досі не може пробачити собі колоніалізм, злочини диктаторських режимів, Голокост, Голодомор тощо. Саме християнство, яке перебуває в осерді європейської культури, винайшло, як вважає Брюкнер, феномен каяття в його сучасних формах. Карати, чи прощати? Іти, мов та вівця, на заріз, а чи взяти до рук зброю? І не лише взяти, а й належно використати її. Молоді хлопці, що зараз боронять від проросійських і російських терористів східні рубежі України, не зразу навчилися вбивати ворогів. Але, попри болісну психологічну «ломку», таки навчилися.

«Непротивление злу насилием», що його проголосив класик російської літератури Лев Толстой, імперська нація охоче проповідує тим, кого хоче підкорити, поневолити. Але не собі. Проповідує і в наш час, вимагаючи припинення вогню, проте це припинення виявляється …однобічним. Дуже своєчасною і актуальною є ґрунтовна стаття Тараса Чухліба «Між Європою та Московією». До однобічного припинення війни з вивішуванням білого прапора закликаєте і Ви, ваша Еміненціє.

У висновках Брюкнер відзначає, що ще у середині ХІV ст. «найбільш полемічним аспектом політичної філософії було питання про те, чи мали право піддані чинити опір своїм правителям, або ж навпаки – чи повинні вони постійно виявляти покору, адже з погляду християнської моралі опір, в усіх випадках, вважався злом.»

Протестантські автори (на те вони й протестанти!) заперечували цей заклик до покори, арґументуючи це заперечення тим, що «…кожен християнин має обов’язок у послуху насамперед Богу, а не королю, тим паче, якщо накази короля суперечать Божому Закону.» І, хоча Іван Мазепа, Пилип Орлик та інші провідні козацькі старшини були правовірними християнами, вони мали у своїх книгозбірнях працю “Vindiciae contra Tyranos” (« Вимоги проти Тиранів»), що її автор, замаскований псевдонімом Юніус Брут, виразно стверджував: опір королівській владі законний, якщо ця влада є тиранською.

Дозвольте, що наведуопубліковану 1927 року статтю малінського (Бельгія) єпископа кардинала Мерсьє «Про любов до ближнього», передруковану українською мовою в «Літературно-науковому Віснику» за березень 1927 року [4]. Власне в цій статті кардинал неодноразово посилається на праці Св. Томи Аквінського, передусім на «Суму богословія», що містить дефінітивні формулювання з питань богослов’я і філософії.

Ото ж, кардинал твердить, що для скривдженої людини чи її захисника «…ira est appetitus vindiciae» («…гнів – прагнення помсти»). «Це прагнення, твердить Св.Тома, може бути добрим, або злим, спричинювати вчинок честі або гріх, залежно від того, чи предмет, або мету бажання помсти можливо визнати справедливим, [або ж] чи несправедливим.

«Мати волю помстити зло, шануючи вимоги справедливості, значить звершити вчинок чесний. Хотіти, отже, направити моральне зло, не виходячи за межі права, це значить – обуритися проти зла, значить проявити завзяття в чиненні добра. Але прагнути безладної помсти, коли ця помста нехтує законом, або ж коли вона ставить на перше місце знищення винного, а усунення зла – на останнє, значить – поступати зле, бо в цьому випадку метою помсти стає страждання…».

І далі:

«Від часу, коли справедливість караючого вчинку доведена, а етичність кари визнана, пристрасть гніву стає помічницею волі, додає актові здійснення кари потрібної сили і своєчасності».

А ще кардинал пише : «Любов до ближнього і ненависть виключають одна одну,як вода і вогонь, отже неможливе їх існування в одній душі»

Але що це значить ненавидіти? Це – «бажати комусь зла задля зла, бажати ближньому терпіння задля терпіння, зробити собі з його болю мету, до якої наша душа прагнула б з насолодою»

То ж, досягнення справедливості навіть способом завдання фізичного болю, якщо метою цього болю є навернення злочинця і за умови, що інші способи впливу не подіяли, є актом розумної любові.

Бельгійський ієрарх пише ці слова безпосередньо після Першої Світової війни. Проте його слова так актуальні для сучасної України:

«Коли, не зважаючи на свої страхіття, війна – я хочу сказати справедлива війна – має стільки суворої краси, то це тому, що вона є безінтересовним поривом цілого народу, що дає, або готовий дати своє найцінніше – своє життя для оборони або відновлення того, чого не можна ні зважити, ні купити – Права, Честі, Миру, Свободи» .

«Війни стали неминучими. І доки будуть на землі люди, у яких пристрасть бере гору над розумом, а розум – над Волею Божою, всесвітній пацифізм залишиться химерою».

Так писав бельгійський кардинал в зруйнованій війною Бельгії десь сто років тому. Як же актуальні його слова нині, на зруйнованому війною сході України, в тривожній Європі ХХІ століття! Яка ваша думка, Еміненціє! Чи мав рацію бельгійський кардинал?

Подумки розмовляючи з Вами, Ваша Еміненціє, я передбачаю заперечення: «А як же ж, в такому разі, бути з християнською чеснотою – прощенням. Коли йде мова про прощення, зазвичай висувають аргумент: «Та ж Спаситель наш Ісус Христос простив розбійникам, розіп’ятим поруч з Ним. І знову – неточність – простив, але не розбійникам, а розбійникові, тому, котрий покаявся, обіцяв наш Господь прощення гріхів і Рай…

«Певна річ, Євангелія схиляється до прощення – пише Кардинал.-Але Церква знає, на яких умовах можна дати це прощення. Ідімо ж за нею. Вона жадає від винного визнання своєї помилки, каяття, обіцянки не чинити так більше, коли помилка є несправедливістю, обіцянки направити зло. Прийняття покути, яка заспокоїла б спричинений гріхом біль. Як тільки наші вороги виконають ці умови, для них настане година милосердя.» (виділення мої).

«Воля мстити лихо є чеснотою» - підсумовує кардинал Мерсьє свої роздуми

В часі другої світової війни 22 листопада 1942 року Слуга Божий.Митрополит Андрей Шептицький (сподіваюся, що Ви, ваша Еміненціє знаєте, що йдеться про Особу незаперечного авторитету, духовного лідера) звернувся до вірних з пастирським посланням.

Наведу уривок з цього «Послання»: «Сьогодні ти проклятий єси над землею, що розтворив уста пити кров твого брата з твоїх рук.» І далі: «Він вибрав прокляття і прокляття впало на нього. Він одягнувся в прокляття, немов у свою одіж, воно просякло, як вода, в його нутро та в кості, як олива…».

Чи можливо переступити через почуття кривди, взаємні звинувачення і вимовити сакральну фразу: «Прощаємо і просимо пробачення.»

Віллі Брандт був аж ніяк не причасним до злочинів нацизму. А проте, власне він вперше публічно покаявся за ці злочини. Але донині ніхто з росіян не покаявся за Голодомор,за Сандармох, за переповнені трупами в’язниці 1941 року, за скалічені долі шістдесятників… І, нарешті за скалічених, закатованих патріотів - оборонців України в неоголошеній війні на Донбасі. Навпаки! Почуття вини у сучасних правителів Росії атрофоване. Причина цьому, перш за все, сакралізація влади. Бо, як справедливо відзначає другий Президент України В.Ющенко «Кілька століть світська влада і цар були і першим, і другим, і третім ієрархом. Може, через історичну сакралізацію світської влади у її представників досі нема почуття вини і тому нема внутрішнього спонукання до покаяння.»

І, навпаки, стверджує П. Брюкнер в інтерв’ю Р. Гривінському: «Велич європейських демократій, а також США, Індії тощо полягає в тому, що ці країни вміють визнавати свої провини перед людством. … Натомість лише диктаторські режими, на зразок Росії, не можуть дозволити собі чесно сказати, що злочин вчинили вони, й завжди перекладають відповідальність за нього на плечі інших.» То ж про яке прощення можна говорити стосовно тих, хто не кається і ніколи не покається?!

Сподіваюся, що Ви, Ваша Еміненціє чули щось про визначного українського письменника, публіциста і вченого Івана Франка.

Переді мною – ксерокопія невеликого за обсягом (20 сторінок) дослідження Івана Франка, датоване далеким 1913 роком «Молитва за ворогів» [12] В цій праці Франко-науковець порівнює відомий і часто проголошуваний виклад проповіді Ісуса Христа в Євангелії від Луки «Любов для ворогів (Лука,6, 27-38)», на яку здебільшого посилаються, обґрунтовуючи постулат любові до кривдників, з іншим, значно відмінним від цього варіантом проповіді Ісуса в Євангелії від Матвія (Матвій,18, 15,35). Ще більшою мірою відрізняється від варіанту, викладеного Лукою притча (Матвій,18,23-35), що в ній Ісус пояснив апостолові Петрові відносини, які матимуть місце в Царстві Божім. Йдеться про слугу-боржника, якого пан-цар помилував, але який не подарував і, навіть, не відтермінував значно менший борг своєму боржникові. Кара за це, яку призначив пан «лукавому слузі» здається нам аж надто жорстокою. Він «передав його катам».

Тож Іван Франко твердить, що «Ісус дуже тонко і практично розумів основу соціяльної етики, по якій кожда кривда мстить ся на кривднику…» (тогочасний правопис тут і дальше збережено).

Що ж стосується Євангелія від Луки про любов до ворога і віддавання йому всього, чого він просить», то Франко вважає його парадоксальним. «На скільки маємо право допускати, що сам Ісус висловлювався в тій формі?»

Пригадаймо, що Євангеліє від Луки писалося в 60х-70х роках, а сам Лука ні не бачив Ісуса, ні не слухав його проповідей та повчань. В передмові він попереджує, що пише «про речі, які сталися між нами, як нам передали ті, що були від початку наочними свідками і слугами слова…» Згадаймо ще, що євангелист Лука, помимо фаху лікаря, був ще художником і письмеником, то ж його Євангелії більш притаманна форма повісті.

Левій Матей, навпаки, був безпосереднім свідком діянь Ісуса, Його слухачем і виклад подій він веде сухо, по-діловому, в документальному стилі.

Підсумок Іван Франко підводить у віршованій формі. Його ми наведемо в кінці статті.

У вірші «Паренетікон» (збірка «Мій Ізмарагд») Іван Франко пише [9] :

Не слід усякого любити без розбору.

Як добрі щепи садівник плекає?

Так, що всі зайві парості втинає,

Щоб добрі соки йшли все вгору, вгору.

Господь сказав: «Яка тобі заслуга,

Коли кохаєш свого брата, друга?

А ви любіте своїх ворогів!»

Не мовив «Моїх ворогів любіте!»

Отсе, брати, ви добре розумійте,

Що ворог Божий, ворог правди й волі

Не варт любови вашої ніколи.»

Не знаю, Ваша Еміненціє, чи Ви знайомі з творами красного письменства (художньої літератури), зокрема – з творами визаних християнських письменників. Роман Арчибальда Кроніна «Ключі царства (небесного) видавався і видається християнськими видавництвами і розповсюджується монастирським крамницями. За цим романом знімалися кінофільми.

ДЖЕРЕЛА:

1.Брюкнер Паскаль Тиранія каяття: все про західний мазохізм.- «Темпора»-Київ.-2014.-306 с.

2.Гривінський Роман Чи стане Європа «Понтієм Пілатом» націй?//День.-2014.-№189-190.-С.23.

3. Грушевський Михайло Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок.//Ілюстрована Історія України. Десята тисяча. Київ-Львів-1913.-С.393-398.

4.Мерсьє, Кардинал Про любов до ближнього//Літературно-науковий вістник.-1927.-март.-С.253-261.

5.Оріховський Станіслав (Роксолан) Поради владцям: Із листа до Яна Франциска Коммендоні про себе самого.-Родимно.10.ХІІ.1564.-З латинської переклав Володимир Литвинов.-С.1-9.-«Четверта Хвиля».-Українська Світова Інформаційна Мережа.-http//usim4.eukrainians.net/ua/archive/2010/novyny145a.htm

6.Татаркевич Владислав Історія філософії.-«Свічадо»-Львів.-1997:том 1.-С.334-347.ь

7.Тома, св.. Аквінський Компендіум теології/переклад з латини В.Котусенко, І.Піговської, А.Поляк.-Інст.релігійних наук св.. Томи Аквінського-Київ-2011,-423 с.

8.Фома Аквинский Сумма теологии:часть 1.-Ника-Центр. Санкт-Петербург-2003.-336 с.

9.Франко Іван Паренетікон //Іван Франко: Зібрання творів у п’ятдесяти томах.-том 2.-Наукова думка.-Київ-1976.-С.189-190.

10.Чухліб Тарас Між Європою та Московією:Ідейна війна гетьмана Мазепи проти тиранії Кремля…//День.-№116-117.-червень 2014.-С.11.

11.Шевчук Валерій Ілля Турчиновський. Сповідь за автобіографією//Три листки за вікном.-«А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га»-Київ.-2012.-С.5-152.

12.Шептицький Андрей, митрополит «Не убий». Архипастирське послання від 22 листопада 1942 року//Львівські Архієпархіальні відомості.-1942.-листопад.-Ч.11.-С.179-180, 183.

13.Ющенко Віктор Недержавні таємниці.- «Фоліо»-Харків-2014.- 512 с.

14.Hrycak Jarosław Pokolenie bez wyboru//Gazeta wyborcza.-2003.-12-13 lipca.-S.12.