Про ефект Данінґа-Крюґера, анозоґнозію

та недовчених мудреців

Дорогий мій потенційний читачу!

Живемо ми з Тобою в добу інформаційних технологій, коли більша частина людей, особливо молодих, не випускає з рук своїх смартфонів і, здавалося б, не мала б страждати від недоінформованості. А проте, а може саме через це, -масове сприйняття спрепарованої і, часто, фейкової інформації зростає, наче лавина, армія всезнайків, численність компетентних (на їх думку, звичайно) в усіх галузях науки і повсякденного життя: від космогонії до сантехніки, поповнюється з дня на день.

На зламі століть і на початку нашого, ХХІ століття з’явилися публікації

David Dunning Justin Kruge

на цю тему двох американських соціальних психологів Девіда Данінґа (професора психології Мічиганського університету) та Джастіна Крюґера (професора Нью-Йоркського університету). Виник навіть термін «ефект Данінґа-Крюґера», надалі – ЕДК. Йдеться про те, що люди з низьким інтелектуальним рівнем, з мінімальними здібностями, здебільшого здатні до високої самооцінки і, навпаки, чим вищий рівень інтелекту особи, тим критичніше вона ставиться до себе, тим частіше сумнівається. Відповідно, перші, тобто «всезнайки», або, німецькою «Besserwisser» (ті, що все знають краще) здебільшого виносять, анітрохи не сумніваючись, хибні рішення і будь що наполягають на їх слушності. Цю особливість називають сліпотою некомпетентних або анозоґнозією (відсутністю критичної оцінки своєї хвороби чи недоліку). Другі, ті, що сумніваються, перевіряють свої рішення, радяться з досвідченими товаришами, перечитують літературу, аж доки не переконаються в слушності своїх рішень.

А тепер спроектуймо ЕДК на медичне середовище. Кожен знає, що поради щодо лікування любить давати що другий громадянин України. Коли сімдесятих років я заразився під час операції гепатитом «В». одна з лаборанток цілком серйозно радила мені (уже майже докторові медичних наук) з’їсти …декілька вошей, які обіцяла роздобути у циган. Не втрачаючи гумору навіть у цій ситуації, я запропонував лаборантці відремонтувати мій годинник, який саме зупинився. «Я не вмію!» - обурилася пані-всезнайко. «А лікувати інфекційні хвороби вмієте?»-запитав я.

Сімдесят років в медицині – це не мало. З того – шістдесят років мені доводиться вчити – студентів і лікарів. Переконався: ті, хто хоче стати добрим лікарем і, навіть, ті, хто має «за спиною» солідний багаж знань – завжди приходять з питаннями, просять поради, безпосередньо (під час циклу на ФПДО), чи й потім, телефоном. Водночас, утворився прошарок лікарів-всезнайків. Такий Besserwisser завжди впевнений в собі і своїх рішеннях. В його робочому кабінеті чи в особистій шафці в ординаторській ви не знайдете книжки – підручника чи довідника. Якщо ж він потрапляє на передатестаційний цикл, намагається будь-що викрутитися від лекцій і семінарів. Він ніколи не запросить на консиліум старшого, а чи й молодшого колегу, вважаючи наявний багаж знань вічним і незмінним. Бійтеся такого лікаря.

І, навпаки, якщо лікар чесно скаже пацієнтові, що він ще не впевнений в діагнозі, що йому треба щось «підчитати», з кимось порадитися, пошукає довідкових матеріалів в довіднику, персональному комп’ютері, планшеті чи смартфоні, знайте, цьому лікареві можна довіритися.

Практика консиліумів, на жаль, все більше заникає. Лікареві-всезнайкові здається, що звертання до колеги з проханням скласти консиліум, порадитися щодо діагнозу чи плану лікування, зашкодить його престижеві. А шкода. За моєї медичної молодості це було частою практикою. Старі лікарі, що вчилися «за Польщі» навіть зверталися один до одного «panie Konsyliarzu». Цим звертанням підкреслювалося, що той, що звертається, уважає свого колегу таким, якого він охоче запросить на консиліум.

Коли, на світанку нашої незалежності, я гостював в США у незабутнього Ахіля Хрептовського, лікаря загальної практики, голови Світової Федерації Українських лікарських Товариств, він показав мені товстенький щорічник для лікарів загальної практики, в якому публікувалися (і, напевне, надалі публікуються) актуальні статті з усіх ділянок практичної медицини, а в кінці кожного розділу був уміщений список питань. «Ось дивися, друже,-говорив Ахіль,- кожного року я повинен намагатися дати відповіді на всі питання з кардіології, пульмонології, неврології, отоларингології і т.д. Якщо не можу відповісти на 30% питань, я вже не конкурентоздатний. Час іти на курси підвищення кваліфікації, або… на емеритуру (пенсію).» «І хто ж це контролює?»-наївно запитав я. «Як хто? Я сам!» Чи ж багато знайдеться настільки самокритичних лікарів в нашому лікарському середовищі.

В популярному романі Вінстона Ґрума (не «Грума»; український переклад, очевидно здійснювався з російського, бо гасел на «hroo» в словниках немає, а «groom» - доглядач за тваринами) «Форрест Ґамп» (знову ж таки, не «Гамп» - горб, бо герой зовсім не горбатий, а саме «Ґамп» від gump(tious)-спритний, заповзятливий, кмітливий) головний герой влучно характеризує ЕДК – «для дурня – всі дурні». Хоча… Форест Ґамп зі своїм IQ, нижчим за 70, виявився кмітливим (gumptious) в математиці, деяких спортивних іграх, шахах, а також у військовій службі, що контрастує з його загальною обмеженістю. Цей феномен має свою назву – савантизм (з фрацузької savant (savã) – вчений. Йдеться про прояв у розумово обмеженої людини екстраординарних здібностей в одній чи декількох галузях (відомі саванти – музиканти, композитори, поети та ін.). Особа, що не вміє до ладу зав’язати шнурівки, може виявитися, скажімо, надздібним математиком…Але це вже тема іншої розмови.

Олександр Кіцера