Радіо

Моя перша зустріч з радіо відбулася в Ратному у хресного батька Миколи Ониська 1937 року.

Коли мій хрещений батько дядько Микола сідав до радіоприймача, речі на той час рідкісної, що свідчила про певний життєвий рівень, достаток, і маніпулював таємничими ґудзиками та важелями. Всі завмирали і слухали, коли із свистів і трісків народиться відгомін далеких країв, Я відчитував на зеленкавій світній плитці назви радіостанцій, відшукував на великому глобусі незнайомі міста. Як це так, думав він, десь там, далеко - далеко співає артист чи говорить диктор, і ти про це не знаєш, навіть не здогадуєшся, але ось клацнув вимикач, побігла, торкаючись написів, «чародійська паличка» і цей голос чи оркестр входить до твого дому. Ну, звичайно, завдяки довгій антені, простягнутій від високої щогли на даху до ясеня, великій анодній батареї, та ще акумуляторові, який час до часу носили "ладувати" до млина, котрий, окрім основної функції, ганяв маленьку динамо-машину.

Це слово "акумулятор" було для мене настільки чарівно - милозвучним, що могло конкурувати хіба лише з виписаною на зеленій плитці назвою радіостанції "Медіолян". Коли в господарстві хрещеного майже одночасно прийшли на світ телятко і козлик, ці милі, ще досить безпомічні, сотворіння, що похитувалися на широко розставлених ніжках, отримали імена "Телятор" і "Козеліан"...

Того ж таки 1937-го, чи, може, 1938-го року мої Батьки купили досить престижне, як на той час, лампове радіо “PHILIPS”. Слухання радіо було атракцією, чи не більшою, ніж у наш час оглядання телевізії чи відео. Щастя тривало недовго. Німці забрали у законопослушних громадян радіоприймачі, лещета і ровери – на вічне віддання, як тоді казали.

В перші повоєнні роки “народні умільці” – радіо-майстри за приступну ціну встановлювали детекторні радіоприймачі з гучномовцями. Дифузори у вигляді картонних тарілок чи, радше, китайських капелюхів, урухомлювалися потужними підковоподібними магнітами з встановленими на полюсах шпульками на осердях від головних телефонів. Поміж ними коливався стрижень дифузора. Знаходячи дротиком найефективніше місце на кришталику та регулюючи шрубкою положення осердь зі шпульками можна було добитися менш-більш гучномовного звучання. Був ще один спосіб гучномовного приймання: слухавку-телефон клали до глибокого тареля...

Пізніше я зі шкільними товаришами (передусім з Ромком Волошином) влився до лав радіоаматорів, на початку –“детекторників”. Вершинним досягненням “детекторного радіоаматора” було приймання на довгих або середніх хвилях Лондонської радіостанції, звичайно ж – на слухавки і в нічний час. Потрібна була довжелезна (40-50 метрів) антена з бронзової плетінки, досконало ізольована (щонайменше три порцелянові ізолятори-горішки з кожного боку), добре заземлення і вдалий “криштал”. В пробірці нагрівали до червоного кольору суміш свинцевих (тоді говорилося-«олов’яних») ошурків з порошком сірки, потім утворений сплав охолоджували і розбивали на фрагменти.

На поверхні зламу кінцем дротяної спіральки вишукували найефективніше місце щодо гучності. Настроювали на відповідну станцію (середніх або довгих хвиль) декількома способами:

1) варіометром – меншою рухомою шпулькою, що крутилася на осі всередині більшої шпулі – і ту і другу акуратно намотували в один ряд емальованим дротом на текстолітових циліндрах і фіксували шеллачним спиртовим лаком. Були ще варіометри зі змінними шпульками, одна з яких рухалася на зразок сторінки книжки чи дверей. Ці шпульки було сплетено на подобу бджолиних стільників з дроту, вкритого додатковою кольоровою шовковою ізоляцією; На світлині бачите детекторний приймач (пристрій з кришталиком вставляли в пару гнізд на верхній панелі. В іншу пару – на бічній панелі-вставляли штепселі від навушників. В цьому приймачі передбачено одноламповий підсилювач. Пошук станцій здійснювали міняючи положення однієї зі шпульок стосовно іншої.

2) перемиканням витків шпульки повзунком або перемикачем чи, нарешті “банановим” однополюсним штекером, що його вставляли до гнізд, з’єднаних з різними відгалуженнями шпулі;

3) конденсатором змінної ємності – найчастіше з твердою ізоляцією (слюда, текстоліт тощо), рідше – з повітряною. З останніми треба було обходитися дуже делікатно, щоби не викликати “курцшлюсу” – короткого замикання.

Кремальєри та інші пристрої для докладного настроювання були “люксусовим” доповненням.

Радіодеталі (Ромко називав їх “радіокавалками”) ми купували у поляків-радіоаматорів, що, збираючись виїздити до Польщі, спродували свій крам на тротуарах “пляцу Унібжеського”, пізнішої площі Липневої. Майже всі «радіо- кавалки» мали “шрубки” для монтажу, лише значно пізніше з’явилися деталі для монтажу лютуванням. Щоби запобігти втратам сигналу, монтаж вели грубим мідним дротом, петельки акуратно формували круглогубцями і закручували гайками, здебільшого призначеними для затягання рукою. Збиралися схеми на відкритих панелях, дуже старанно, щоби тішити око як своєрідні конструктивістські “мистецькі твори”.

Пізніше прийшла черга на радіолампи – спершу ті, найпростіші, діоди та тріоди з цоколями, що мали чотири асиметрично розташовані ніжки. Їх можна було вставити до гнізда лише в певному положенні. Додаткові сітки складніших радіоламп – тетродів, пентодів тощо виводилися на бічну поверхню цоколя гвинтиком з фігурною гайкою або до ковпачка вгорі балона.

Будували спочатку підсилювачі низької частоти до детекторних приймачів, а згодом і простенькі радіоприймачі “прямого підсилення”. До рівня супергетеродинних приймачів я не сягнув, а тим більше, – до транзисторів.

В 1946-47 рр. будували переважно батарейні радіоприймачі і підсилювачі. Передусім через те, що електроенергія в ці роки подавалася нерегулярно, та й то в пів-напруги. Щоби зарадити справі, користувалися жарівками і навіть електроплитками на 110-127 вольт. При цьому треба було увесь час бути “на варті”, щоби при раптовому підвищенні напруги в сітці швидко вимкнути світло чи електроплитку.

Батарейки – ті класичні, чотирикутні, вироблялися у Львові. З них складали анодні батареї, а для розжарення використовували великі елементи від телефонів.

Вершиною мого радіоаматорства був ламповий програвач грамофонних платівок зі синхронним двигуном на 76 обертів за хвилину, незмінний супутник наших студентських вечірок. Лампи були вже металевої серії. Програвач я розташував у спеціально виготовленій дерев’яній скринці-валізці з ручкою і замочками, проте, з сучасного погляду, цю конструкцію годі було б назвати портативною.

Десь п’ятдесятих років Тато купив в комісійній крамниці на розі Академічної “трофейний” невеличкий приймач у пластмасовому корпусі “Hornyphon” з серії безтрансформаторних (в випрямлячі був великий керамічний опір - резистор, по-сучасному) на лампах (пам’ятаю донині) : UCH-21, UBL-21, UY-1-N. Приймач, хоча не мав ще “розтягнутих” короткохвильових діапазонів, добре “ловив” т.зв. “контру”, тобто ВВС та “Голос Америки”. Потім у нас з’явилася радіола “Урал”, згодом “VEF” – “Rigonda”. Остання була для нас з Оксаною першим родинним надбанням. А ще був магнітофон-приставка “Нота”.

Працюючи в Бібрці я придбав портативне валізкове радіо ІІ ґенерації , яке мало два діапазони і працювало від батарей (анодної і розжарення), відносно портативних, що вкладалися до корпусу приймача, або від сітки через випрямляч-підставку. Перший касетний маґнітофон мені подарували 1976 року, коли я захистив докторську дисертацію.

А нині вже не вженешся за новою технікою звуко- та відеозапису, яка стає все менш доступною середньо оплачуваному громадянинові. Зате дешеві кишенькові радіоприймачі, здебільшого – китайського виробництва, заповнили ятки на речових ринках. Колись ми могли хіба що мріяти про “радіо в кишені”, або кишеньковий телевізор.

Нашим першим телевізором був чорно-білий “Рубін”. Перші телевізійні передачі зі Львова вела Стефа Харчук-Батюк, весела, дотепна, чарівна, учасниця наших забав і вечірок. Любила співати, часом – дуетом з чоловіком, акомпануючи собі на фортеп’яні. Її вже немає на цьому грішному світі...