ЗВІТ

Настав час, коли, нарешті, годиться здати звіт про свою діяльність, тобто – приступити до громадянської сповіді. Мій життєпис, наскільки це можливо, докладно описаний у не виданій з матеріальних причин книзі спогадів «Мандрівка під лелечим крилом» (670 сторінок комп'ютерного друку 12-м кеглем). В цій «сповіді» я використав і матеріали з «Мандрівки». Дуже хочеться, щоби ті, хто читатиме цю, дещо довгу розповідь, не сумнівалися в моїй щирості. Що ж, розпочнемо…

І. СТАРІСТЬ

(так собі, роздуми)

А старість, із журбою обнялась,

Ось так непрохано, прийшла у гості.

І тихим щемом в серці розлилась,

Бо вже літа, он де крокують на помості.

Олександр Барбака (ФБ)

Саме так! Вона прийшла: небажана, але закономірна. Зрештою, дожити до глибокої старості – привілей. Попри всі явища старіння твого, колись справного і витривалого організму, вона вже тут і в усьому: в’ялій шкірі, ослаблих м'язах, надмірній втомлюваності. У декого – ментальних розладах, деменції чи хворобі Альцгаймера…Хто знає, а може це добре – деменція. Не усвідомдюєш собі усіх цих явищ ейджинґу, як зараз модно окреслювати увесь комплекс старечих змін.

Став модним ще й розділ медицини, що його називають антиейджинґом. Якщо бути геть чесним, то не дуже вірю в нього. За своє, будь-що-будь тривале, життя спостерігав неефективність, а то й шкідливість усяких там антиейджинґових програм чи дієт. Спостерігав бігунів – втікачів від старості, які закінчували своє надто активне життя інсультом чи інфарктом, знайомився з дотримувачами всіляких чудо-дієт, які увінчували багаторічну стриманість в їжі серйозними розладами травлення. Зустрічав і противників усяких дієт, бонвіванів, які не відмовляли собі зайвої чарки, жирної котлєти і курили, «як льокомотива», а проте жили довго і активно.

Ні, боронь Боже, я нікого не агітую. А проте, прожив дві війни і критичні періоди нестатків, еміґрацію, низку хвороб, і якось живу. Якось.

Як кому, а мені найбільш не вистачає активної діяльності. Лекції онлайн, чи в презентаціях, відео – це не моє. Люблю авдиторію, люблю живий контакт зі слухачами-глядачами. Усе заочне, дистанційне– не те. А ще була хірургія, хворі, яких вдалося вилікувати, чи, навіть, врятувати від смерті – моя друга стихія. У віці 75 років я востаннє вийшов з операційної, щоби не профанувати цю саму хірургію голови і шиї, не сіяти сумніви, чи цей старий лікар ще щось може, чи, бува, не спартачить… Інколи мені сниться операційна, дзенькіт інструментів. В шухляді маю декілька моїх улюблених хірургічних інструментів. Інколи попещу їх руками похряскаю кремальєрами, згадаю…Ні, не треба. Ані молодість, ні зрілість вже не повернуться.

Найгірше, проте, те, що все більш стаєш тягарем для близьких людей. 2021 року відійшла у засвіти моя дружина Оксана. Ми господарювали разом, часто-густо вона готувала першу страву, а я – другу. Плекали квіти в садку. А головне те, що я був піклувальником і лікарем моєї дружини. Її забрав КОВІД. Тепер я сам потребую допомоги. У мене добрий син, внуки, невістка. Внуки не пішли «по медичній лінії». Син – лікар, але не хірург. Йому вистачало б для хірургії і знань, і руки в нього справні. Але гіпертпрофоване почуття відповідальності, сприйняття проблем пацієнта, як своїх власних, не дозволило йому «іти в хірургію». Він уважний, турботливий.

Немічність. Хворі оперовані ноги обмежують мобільність. А надворі – пора, якої я завжди чекав з нетерпінням. Цвітіння дерев, кущиків, перші ніжно-зелені листочки – це молитва Творцеві. Люблю майструвати. Проте мої інстументи – молотки, долота тощо лежать холодні, позбавлені тепла руки. Стоїть не закінчена модель вітрильника. Чи зможу, чи встигну докінчити? Треба б відремонтувати парканець, столик в саду… Чи встигну?

Біля моїх ніг – пес-вівчарик, Сиріус на ім'я. На собачу мірку він такий старий, як я. Хоче ласки, уваги, просить почухати за вухом…

2. Ювілеї

Вже майже лікар – на четвертому курсі -1951 рік

Спогади самі приходять до мене – в безсонні ночі на лікарняному ліжку, чи й дома у години безсоння. Року Божого 2021 мені сповнилося 90 Таку дату заведено увінчувати ювілеями: родина, друзі , квіти, шампанське, тости. Переважно йдеться про славних людей, що залишили за собою вагомий слід в історії, мистецтві, науці, військовій справі. Не вважаю себе одним з них. Зрештою навіть нечисленних потенційних респондентів я просив не вітати мене з 90 річчям (аж страшно подумати) сумного для мене 2021-го, року тяжкої недуги і відходу у засвіти моєї дружини Оксани.

А проте…однієї безсонної ночі на лікарняному ліжку минулого вже року я раптом усвідомив, що Року Божого 2024-го мене чекає ще один ювілей – не менш сумний. Бо ж ідеться про випуск лікувального факультету Львівського державного медичного інституту 1954 року. Ювілей, який я зустрічатиму (за умови, що ще житиму) сам-самісінький. Як отой старець з Шевченкової «Тризни».

І ось уже сам самотою

Старий хитливою ходою

Один приходить на обід;

Печаль і радість юних літ

З ким пригадать? Лише з собою.

Останні мої однокурсники Михайло Павловський та Любомир Пиріг покинули цю «долину сліз» нещодавно…

І наступних безсонних ночей я згадував: те, що записане в електронній книзі моїх спогадів «Мандрівка під лелечим крилом (670 сторінок)», книзі, яку вже, мабуть, не вдасться надрукувати, а ще те, що залишилося поза нею і саме зараз, в тиші нічної лікарні, спливало із пам’яті.70 (сімдесят) років лікарювання, з того щонайменше 50 років активної хірургічної діяльності…

До медичного інституту на навчання я потрапив не випадково. Лікарем я відчував себе з дитинства. Ще у віці 7-8 років я випитувався у мами про ознаки дитячих інфекційних хвороб і записував у маленькому нотатнику. Вже на перших курсах я вичитав усе, що було доступне, з загальної медицини і, в разі потреби, консультував однокурсників. Робив підшкірні і дом'язові ін'єкції, згодом - і довенні. На четвертому курсі виконав першу операцію – апендектомію. Це було в клініці професора Г.Г. Караванова на нічному чергуванні, а моїм асистентом-інструктором була д-р Фаїна Абрамівна Спектор. Остаточно осів в гуртку кафедри оториноларингології, хірургічної спеціальності.

Тої ночі я навіть сягнув по кулькову ручку і папір і при світлі ліхтаря, що світив крізь вікно ззовні, став підраховувати. Від 2-3 до 5-6 операцій на тиждень. Візьмімо найменше число – дві. Помножене на чотири тижні щомісяця і десять робочих місяців (за вирахуванням педагогічної відпустки) це складе 4 000. За явно заниженим підрахунком, бо ж оперувалося і в часі урґентних нічних чергувань (а чергувала наша клініка ціломісячно по області і по два тижні на місяць - по місту) і на виїзді чи на вилеті санавіяцією. Оперували в досить широкому діапазоні від деформованих носів до злоякісних новоутворень голови і шиї. На межі нейрохірургії (отогенні чи риногенні абсцеси мозку, тромбози мозкових венозних синусів), то знову в тісному контакті з маґістральними судинами шиї. Санавіація… Куди тільки не літали, де лиш не сідали і звідки не злітали! Бувало, при злеті з імпровізованого міні-летовища, ламали шасі «нашого» Як-12 і йшли у Львові на аварійне приземлення. З пожежними машинами та «швидкими» на летовищі…з дитиною в третій стадії стенозу дихальних шляхів на руках (мати-сектантка не дозволила накласти трахеостому).На гелікоптері Мі-3 літав лише один раз з пілотом-Героєм РС Володимиром Олександровичем Антоновим. Невдовзі після мого «боєвого» хрещення на цій тріскучій старій машині, вочевидь списаній з війська, 14 вересня 1961 року пілот Антонов загинув на ній таки разом з двома ґеологами.

Тепла вода для миття рук хірургів 50-х-60-х років уважалася розкішшю, тож терли руки двома щітками по 5 хвилин в холодній. Суглоби моїх рук донині несуть інформацію про це. Повоєнні старі операційні столи неможливо було підняти, пристосовуючи до зросту хірурга, не кажучи вже про інші функції. То ж і мій хребет донині згадує про це.

А проте була молодість і неспожита енергія. Бувало, відбув добове чергування, серед ночі оперував, або видаляв сторонні тіла зі стравоходу чи з бронхів, а вранці на тебе чекала група студентів. І це ще не все. На завершення виконував термінове завдання санітарної авіації. Одного разу, на світанку нашої Незалежності, очікуючи мене, один з американських колєґ знічев’я переглядав операційний журнал. « Олесю,- сказав він опісля, у нас ти був би ду-у-уже багатим чоловіком.»

Оперуємо з Олексієм Андрієвичем Борисовим

Я давно вже не хірург. Може, вже взагалі не лікар. Бо, коли атестували лікарів моєї спеціальності, «забули» мане повідомити. Тож у мене, лікаря з 70-річним стажем, колись – хірурга голови і шиї вищої категорії – лише сертифікат спеціаліста. Та й це, мабуть, зайве. Тим більше, що від 1 серпня 2024 року я вже повний пенсіонер. Колись, кожного дня, вільного від операцій, приходили на консультації десятки пацієнтів. Було-минуло… Дивлюся на свої пальці, спрацьовані, вузлуваті. А я таки щось вмів робити цими руками – нині вже старечими, деформованими артритом. Ні, не був найкращим. Але оперував практично все: від деформацій носа і прилеглих ділянок лиця до раку гортані з метастазами. Впровадив нові техніки, методики…Нині вже ніхто і не згадає про їх автора.

Ні, жодних претензій, лише смуток. Розумію, конкуренція. Своя сорочка, звісно, ближча до тіла. Що ж, настав час збирати розкидане «каміння. Пишу, друкую: підручники, посібники, керівництва.

Багатим я не став. Не бідую. Тужу. За друзями, яких вже не має, за сім’єю, яка, зовсім природно, відбрунькувалася. Вичитав в ФБ, що у мене 160 друзів. І згадую, чи хтось із них, окрім Валентини Володимирівни і Наталії Миронівни, та ще декількох найближчих, – зателефонував, вже не кажу – відвідав. . І згадуються рядки Євангелія від Матвія:

«…був слабий і в в’язниці і Мене не відвідали ви. Тоді відповідять і вони, промовляючи: Господи, коли то Тебе ми бачили недужого, чи в в’язниці і не послужили Тобі? Тоді Він відповість їм і скаже: Поправді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили!»

Рідко з’являюся в ФБ?! Таки рідко. Не вистачає молодечого ексгібіціонізму…того нормального, іншими словами – бажання показати себе, свої досягнення.

3. Лікар – лише людина, або сповідь хірурга

Зайве говорити, а чи писати, що діяльність лікаря завжди пов’язана з подвійним ризиком: ризикує і лікар і пацієнт.

Навіть в поліклініці, оглядаючи ще не обстеженого хворого, ризикуєш отримати від нього «в нагороду» повітряно-крапельну інфекцію, тим більше, що оториноларинголог і його пацієнт сидять «tete a tete». Відомі і описані в творах красного письменства, наприклад у Антона Чехова («Попрыгунья») випадки зараження лікаря від хворого дифтерією зі смертельним закінченням. Мій вчитель, професор Р.О. Бариляк двічі заразився дифтерією при невідкладних трахеостоміях, щоправда, обійшлося «лише» дифтерійним ураженням ока.

Найбільший ризик постає при втручаннях, діагностичних чи лікувальних, коли лікар контактує з кров’ю пацієнта. Тут вже асортимент, чи, якщо хочете, «меню» інфекцій, що їх може підхопити лікар, значно збільшується, серед них і сифіліс, і СНІД, і гепатити В та С… Я підхопив і той і другий, на щастя – не одночасно.А згодом, ще й гепатит С, вже в ролі реципрієнта крові…

Знаю щонайменше три випадки, коли хірурги (серед них – один оториноларинголог) поранилися, невідкладно оперуючи не обстежених хворих, а по отриманні лабораторних даних виявилося, що у пацієнта позитивна реакція Васермана на сифіліс. Професор Роман Олександрович Бариляк говорив в таких випадках: «Пан Васерман позитивно характеризує цього добродія». Жарти жартами, але колєґам довелося проходити профілактичний курс лікування від цієї не дуже почесної хвороби.

Хірург професор Михайло Лоба помер від гепатиту, водночас «В» і «С», що його «заробив», оперуючи пацієнта. Як випливає з попередньої розповіді, ця «чаша» не оминула й мене, проте - із кращим кінцевим результатом.

Що ж стосується пацієнтів… Сумний та понурий вислів твердить, що у кожного хірурга мав би бути свій маленький цвинтар. Славний Микола Амосов вважав, що його цвинтар нараховує щонайменше 500 кардіологічних пацієнтів. Лише кардіологічних. А були ще невдачі в загальній, легеневій хірургії…У хірургів, що працювали, коли ще не було ні антисептики, ні асептики, ці цвинтарі були значно більшими – поопераційна бешиха, сепсис, гнійні ускладнення «косили» понад половину оперованих хворих. Хірург доктор Міхаеліс з Кельна, морально не витримав такої високої смертності серед оперованих пацієнтів і кинувся під потяг. Зрештою, навіть ті невдачі, що не закінчилися смертю, залишають тривалий слід в пам’яті лікаря і болючу близну на сумлінні.

То ж, коли випадає виступати експертом і оцінювати невдачі чи помилки колег – хірургів, намагаюся бути якомога вирозумілим.

Мій цвинтар невеликий. Це – пацієнти з запущеними злоякісними пухлинами, яких не вдалося врятувати. Особливо закарбувався в пам’яті один випадок. Молодого чоловіка привела до мене його мама – одна з галицьких громадських діячок, дисиденток-сімдесятниць. Я встановив у пацієнта злоякісну, причому дуже агресивну, пухлину правого решітчастого лабіринту з проростанням до порожнини носа. Прооперував – вочевидь, не досить радикально, зважаючи на його молодість, бо ж за строгими канонами онкології належалося б видалити око і частину обличчя, тобто спричинити каліцтво, хоча причиною цього каліцтва був би de jure не я, а хвороба. Настав рецидив – жахливий за своїми наслідками і швидкістю росту пухлини. Я відвідав цього нещасного, вже сліпого, зі страшенним розпадом тканин обличчя. Щоправда, мама пацієнта, пані М. В. виявилася не тією людиною, що намагається всю вину звалити на лікаря., а не на хворобу. Вона усвідомила, що мої наміри були, якщо не шляхетними, то, в усякому разі, не злочинними. Ми контактуємо донині, інколи вона просить проконсультувати когось з родичів чи друзів.

Запам’ятався на все життя зворушливий випадок. Коли я працював у Бібрці, до мене звернулася з приводу хвороби вуха однорука жінка. «Сам доктор Пиріг (головний лікар райлікарні, хірург) мене оперував, я йому довіку вдячна.»- сказала жінка, показуючи куксу. «Ви вдячні лікареві за те, що він ампутував вам руку?!»- запитав я. –«Так, бо він урятував мені життя!»- відповіла ця проста жінка. Я таки згодом розпитав Семена Васильовича про цей випадок.- «О.так! це була жахлива флегмона руки і жінка була на межі життя і смерті. Якщо б не ампутація, померла б впродовж найближчих днів.»

Але далеко не всі хворі, яким, заради життя, довелося чимось пожертвувати, розуміють це і зберігають вдячність щодо лікаря. Одна з наших сусідок за кожної нагоди проклинала лікарів за те, що у її сина нога «штивна в коліні». Хлопець хворів на туберкульоз колінного суглоба і хірургічне знерухомлення – анкілоз врятувало його від ампутації. А проте жінка твердила своє – в усьому винні лікарі.

Відомі випадки, коли лікаря, який врятував життя дитини, що вдихнула вишню і вмирала від зупинки дихання, терміновим розрізом трахеї, виконаним в позалікарняних умовах, притягали до судової відповідальності за те, що на шиї дитини залишилася близна.

Перебуваючи в США 90-х років, я, з неабияким здивуванням, слухав доповідь про межі компетентності лікаря, що подорожує літаком, як пасажир. З’ясовується, він не має права втручатися в допомогу іншому пасажирові, що її надає стюардеса. Хіба що лікар є акредитованим і має ліцензію для надання допомоги на борту повітряного судна. Чудеса, та й годі! Але закон є закон, а американський лікар – законопослушний громадянин.

Параліч м’язів обличчя – Дамоклів меч, що донедавна висів на тоненькому волоску понад шиями тих, хто оперував на вусі, ще без використання бінокулярного операційного мікроскопа. Коли хірург збивав долотом задню кісткову стінку зовнішнього слухового ходу, щоби з’єднати барабанну порожнину з печерою соскоподібного відростка, біля голови пацієнта конче повинна була сидіти досвідчена медична сестра, що її обов’язком було уважне спостереження за мімічними м’язами оперованого. Щонайменші пошарпування кутика рота чи інших ділянок обличчя свідчили про те, що долото хірурга вже поблизу кісткового каналу лицевого нерва. Особлива небезпека виникала при нетиповому розташуванні лицевого нерва, а ще – в тих випадках, коли скронева кістка була частково зруйнована хворобовим процесом. А власне хронічні запалення середнього вуха з руйнуванням кістки вимагають хірургічного лікування.

Щойно застосування в вушній хірургії операційного мікроскопа якоюсь мірою забезпечило хірургів від цього ускладнення.

Минулого, ХХ століття вважалося, що кожен, хто систематично оперує на вусі, має на своєму сумлінні декілька випадків травмування лицевого нерва. До пори, до часу Бог мене милував. Якось я оперував молоду дівчину, хвору на хронічне запалення середнього вуха зі значними руйнуваннями кістки. Все йшло наче б то добре. І ось переді мною кістковий секвестр, що лежить в проекції лицевого нерва. Легенько підважую його хірургічною ложечкою, бо ж залишити на місці зруйнований хворобою фрагмент кістки не можна – буде рецидив хвороби. І раптом медична сестра викрикує «Обережно!» За пізно! Обличчя деформоване, око не заплющується, кутик рота не рухається. Не пам’ятаю вже, як я закінчив операцію. І як ми лише не старалися відновити функцію нерва, все ні на що. Вухо, щоправда, загоїлося, хвору врятовано від загрози смертельних ускладнень.

Мій вчитель, професор Роман Бариляк, розповідав про подібний випадок (можливо – навіть з власної практики), коли пацієнтка з викривленим після операції обличчям навмисно поміняла помешкання, щоби кожного ранку зустрічати людину, яку вона вважала своїм кривдником. Моя пацієнтка також час до часу нагадувала про себе.

Був ще один випадок, коли ми з Олексієм Борисовим, оперуючи рецидивну пухлину слинної залози, таки «потурбували» лицевий нерв, «захований» в щільній рубцевій тканині, що залишилася після попередньої операції. Очевидно, попередній хірург побоявся видалити цю частину пухлини, що безпосередньо прилягала до лицевого нерва. Ця молода, інтелігентна жінка, науковець, виявилася вирозумілою і не докоряла нам. Зрештою, вистачало докорів сумління. На щастя, впертим лікуванням вдалося відновити функцію м’язів обличчя. І донині ми з Г.С. – добрі друзі.

У хірургів, що оперують на щитоподібній залозі – інші клопоти. Буває, що при операції пошкоджується поворотний гортанний нерв, який забезпечує рухи внутрішніх м’язів гортані. Якщо лише один – «пів біди». Одна половина гортані фіксується в положенні, близькому до того, що його вона займає при голосоутворенні. Дихальний просвіт гортані звужується десь наполовину, порушується голос (адже працює лише одна голосова складка), що особливо відчувають вчителі, вихователі, лектори, не кажучи вже про акторів і співаків. А якщо пошкоджено обидва гортанні нерви!? Неминуча трахеостомія, постійний отвір на шиї, складні операції з відновлення просвіту гортані. І, звичайно, прощай, голосова кар’єро! Скільки разів мені довелося виступати експертом у таких випадках, і не злічити!

В наш час, коли медична практика все більш комерціялізується, судові процеси проти лікарів, винних чи й невинних у невдачі, що сталася внаслідок, або й не зовсім, їхньої лікарської діяльності, стають все частішими.

Колеги-українці, що лікарювали в США розповідали мені декілька таких історій.

Анестезіолог С. проводив наркоз у пацієнтки, що її оперували з приводу пахової кили. Через п’ять років у неї встановлено діабет. Адвокат – фахівець з «лікарських справ», звинуватив доктора С. в тому, що неправильно проведений наркоз став причиною діабету.

Оториноларинголог Д. замінив пацієнтці стременце (одну з кісточок середнього вуха, знерухомлену хворобою - отосклерозом) на тефлоновий протез. Операція вдалася на славу, слух відновився. Через декілька років протезик змістився, слух різко знизився. І знову – процес проти лікаря, який, наче б то, неякісно виконав втручання. Звинувачення було безглуздим, тим більше, що, як з’ясувалося, пацієнтку жорстоко побив чоловік, а це стало причиною зміщення тефлонового протезика. А проте судовий процес відбувся…

На такі випадки всі американські лікарі мають «іншуренс», тобто страхування від цивільної відповідальності. Без такого страхування лікаря просто не приймуть до праці. Бо ж, в разі чого, страхування покриває кошти захисту у судовому процесі.

Коли одного разу мене звинуватили у тому, що я підсадив дівчині у спинку носа неякісний трансплантат, ситуацію врятували фотографії в трьох проекціях, виконані перед операцією і після неї, а ще добрі люди, які посвідчили, що дівчину побив п’яний батько.

В подібному випадку, що стосувався іншого лікаря, фотографічна документація свідчила проти хірурга. На кольоровій передопераційній світлині було виразно видно гноячки на обличчі пацієнта, які, правдоподібно, спричинили відторгнення трансплантата. Звичайно ж, лікар не мав права виконувати пластичну операцію за наявності гнійної інфекції шкіри.

Особлива небезпека поставала при видаленні сторонніх тіл дихальних шляхів і, ще більшою мірою – стравоходу. Ця ділянка ендоскопічної хірургії ще донедавна належала до оториноларингології, а зараз її переадресовано хірургам, що оперують на органах грудної клітки – торакальним хірургам. І ось з якої причини. Відомо, що видалення предметів, які потрапили до трахеї чи бронхів, вимагає майстерності та винахідливості, а інколи – навіть слюсарських навичок. Саме тому при кожній клініці, що займалася ендоскопіюю, тобто прониканням до трубчастих, порожнистих органів людини трубчастими інструментами з наступними маніпуляціями, скажімо, видаленням стороннього тіла, що його ненароком вдихнув пацієнт, була бодай невеличка слюсарна, а то й токарна майстерня. Мені нераз доводилося «доводити» наявні, чи, навіть, майструвати придатні для конкретного випадку інструменти в невеличкій майстерні, розташованій під сходами нашої клініки.

Хлопчик, ремонтуючи ялинкову гірлянду, тримав в зубах гвинтовий патрон для маленької електричної жарівки і випадково вдихнув його. При ендоскопії виявили, що трубчастий патрон щільно прилягає до стінок бронха і зафіксований набряклою слизовою оболонкою, яка нависає над краями патрона так, що захопити його щипцями аж ніяк не вдавалося. Довелося розбити мініатюрну електролампу, її цоколь прилютувати до довгого металевого стрижня, а потім, через трубку бронхоскопа, вкрутити цоколь у патрон і витягнути все разом назовні.

Це лише один приклад винахідливості лікаря. А таких випадків бувало багато!

Що ж стосується сторонніх тіл стравоходу, то тут на лікаря чигали інші складності і небезпеки. Адже стінки трахеї і бронхів мають в своїй основі хрящі і тому візначаються певною жорсткістю, чи, як говорилося в Галичині, «штивністю». А стінки стравоходу м’які, складчасті. І, якщо до стравоходу потрапило стороннє тіло з гострими краями, воно могло пошкодити і, навіть, пробити наскрізь стінку цього органа та спричинити смертельно небезпечне запалення клітковини середостіння – проміжку поміж двома плевральними порожнинами, а то й проколоти поблизькі магістральні судини з наступною кровотечею. І тут лише невідкладне втручання досвідченого хірурга здатне врятувати життя хворого. Якщо ж велике стороннє тіло, скажімо плоска кістка, «ані руш» не піддається спробам видалення природним шляхом, краще обрати зовнішній хірургічний доступ. Якщо предмет застряг на рівні шиї, нам доводилося добиратися до нього і ззовні – через тканини шиї. А якщо на рівні грудної клітки? Звичайно ж, без торакальної хірургії тут не обійдешся.

Але повернімося до тих часів, коли сторонні тіла стравоходу видаляли оториноларингологи.

Батько відомого письменника-фантаста Станіслава Лєма – доктор Самуїл Лєм, після декількох років праці у Львівській університетській клініці, відкрив приватну практику. Володів досить широким обсягом амбулаторних хірургічних втручань і навіть видаляв сторонні тіла трахеї, бронхів і стравоходу. На зламі двадцятих– тридцятих років минулого століття йому довелося видаляти зі стравоходу молодої жінки плоску кістку з гострими краями. При видаленні гострий край кістки, наче ніж, розрізав стінку стравоходу. Попри всі заходи (антибіотики в ті часи були ще невідомі) хвора померла.

Лікар вирішив судити себе своїм судом… В останню хвилину йому перешкодили покінчити життя самогубством.

Звичайно, лікар, як і кожна людина, може помилятися. В його праці можуть бути невдачі, залежні, чи й незалежні від його волі, кваліфікації, досвіду. Від цього не забезпечені навіть найкращі, найсумлінніші фахівці. А проте цькувати лікаря в пресі стало своєрідною «модою».

Десь на початку 90-х років моєму однокурснику професорові М. П., хірургові високого класу, довелося видаляти пухлину наднирника. В післяопераційному періоді виникла кровотеча, зупинити яку не вдалося тому, щоби врятувати життя хворої, довелося видалити нирку. Професора звинуватили в тому, що він видалив нирку…для продажу. Це було явним безглуздям. Поминаючи всі вимоги, що ставляться до донора, питання його добору та ін., кожному зрозуміло, що ніхто не пересаджуватиме нирку, можливо уражену пухлиною, та ще й з пошкодженою артерією.

Атмосфера, в якій доводиться працювати сучасним лікарям, вкрай несприятлива. Пристрасті підігрівають публікації про псевдолікарів, псевдовчених і навіть…оперуючих псевдо-нейрохірургів. І не дивно, що у того чи іншого пацієнта, не надто обізнаного з медичними науками, виникає сумнів: «А може й цей – аферист, псевдолікар?

4. Його Величність Хабар. Приватна медицина.

Наш фах – не торгівля, а мистецтво; робити інтереси на чужому стражданні щонайменше принизливо. Я завжди червонію, коли пацієнт кладе на мій стіл двадцять франків і маю бажання вдарити особу, що втискає мені гроші до руки.

Аксель Мунте Книга з Сан Мішель

В нашій сім’ї ніколи не переливалося. Жили на заробіток Тата, службовця Ревізійного Союзу Українських Кооператив. Купили недобудований будиночок на Богданівці і все життя доводили його до ладу, проводили електрику, водотяг, каналізацію. За сучасними поняттями – дещо нижче за середній рівень. Відпочивали в Карпатах. Та й працюючи лікарем ніколи не керувався матеріальними стимулами. Що ж, коротко торкнуся болісного питання – додаткової винагороди лікаря, по простому - хабаря. Коли я ще навчався в клінічній ординатурі, та й потім – в аспірантурі, в клініці не можна було навіть подумати про якогось «свого пацієнта». Хворого вів палатний лікар чи асистент, а призначав на операцію професор. І той факт, що ви ведете цього хворого, ще аж ніяк не означав, що ви його оперуватимете. Професор, або доцент визначав хірурга і асистентів. Звичайно ж, не могло й бути мови про будь яку винагороду – куп’юру чи подарунок. Мій приятель і колега Орест Войтюк якось розповідав, що на чергуванні в клініці йому, клінічному ординаторові довелося усунути стороннє тіло з носа генеральського внука. Вдячний дідусь намагався віддячити лікареві за вдало проведену маніпуляцію солідною сумою грошей. Але Орест завзято протестував, щось там просторікував про «моральне обличчя радянського лікаря». Генерал зітхнув і відійшов…А через півгодини ад’ютант приніс кошик, а в ньому – пляшка шампанського, торт і елегантний набір цукерків. В часи «застою» про всілякі «подяки» у вигляді коробки цукерків чи флакончика парфумів, не кажучи вже про гроші, не могло бути й мови. В клініках знаходилися «бійці профспілкового фронту», які проводили обшуки в особистих речах лікарів в надії знайти речові докази хабарництва. Тож, в більшості своїй, лікарі «перебивалися» на скромну, надто скромну заробітну плату. Станіслав Альфредович Каліш, ординатор нашої клініки, особа інтелігентна і дотепна, демонструючи діру в кишені свого халата, проголошував «Ось – типова кишеня радянського лікаря!». А згодом все змінилося до невпізнання.

Як і представник будь-якої професії медичний працівник пізніх радянських часів все частіше трактував свою працю як джерело нелегальних прибутків. Розглядаючи етіологію та патогенез цього явища ми змогли виділити кілька причин:

• етично-звичаєву. Молода людина вже зі шкільної лави, ба, навіть з садочка, знає, що все купується, а значить все продається – позачергове місце в садочку, право навчатися в престижній школі, оцінка, медаль…

• релігійну. « Немає Бога, нема душі, не існує християнське милосердя. Не буде відповідальності перед Верховним Суддею, не буде життя після смерті, то ж “carpe diem” – «лови летючу мить життя» (Олександр Олесь), турбуйся про сьогоднішній день;

• спотворена система оцінки вартостей. Знецінення моральних, духовних вартостей, гіпертрофований фетишизм, найвищим ідеалом стає дорога заміська дача, дорогі меблі, «крутий» автомобіль. Як писав Іван Франко:

«Хто здобуде всі скарби землі

І над все їх полюбить,

Той і сам стане їхнім рабом,

Скарби духа загубить.»

• І нарешті: держава встановлює мізерну, не співмірну навіть зі скромними запитами, заробітну платню, що спонукає «брати» і, що гірше, вимагати, щоби прогодувати родину, пристойно одягнутися, купити фахову літературу. Відоме прокляття - побажання радянських часів: «Щоб ти жив на зарплатню!».

Моїм першим «хабарем» був десяток яєць і дві пляшки самогону-первача в подяку за пришите дівчинці вухо, що його відірвав собака. Яйця я спожив, а первач віддав операційним сестрам для обробки операційного поля бо ж того часу в Любешівській лікарні були перебої з постачанням спирту.

Вже десь значно пізніше мій добрий знайомий прокурор Орест Дикий пояснив мені, що подарунок лікареві після вдалого лікування не є хабарем. Натомість отримання будь якої винагороди перед початком лікування та ще й на вимогу лікаря – хабар «чистої води». Так чи так, але я ніколи не прийняв навіть символічної винагороди від онкологічного хворого. Що ж до інших…

Доцент Орест Урбанський, біолог, мій багаторічний пацієнт, мав звичку привозити мені якийсь подарунок з кожної країни, в якій він побував у відрядженні. Найбільшим подарунком від нього була японська електробритва на батарейки, яка є моєю супутницею донині.

Ірина Калинець, яку ми з Олексієм Борисовим лікували, частенько заходила до нас на каву. Одного разу вона подарувала нам гарний керамічний кавовий сервіз.

З тим таки Олексієм Андрієвичем ми прооперували не одну сотню хворих з деформаціями носа, переважно – доброчинно. Інколи ми все ж таки знаходили в кишені халата, мого, або Олексієвого, 25-карбованцеву куп’юру, тобто по 12⁵⁰ «на брата». В таких випадках ми, після праці, йшли обідати до ресторану, докооптовуючи ще когось з товаришів. Але таке бувало рідко.

Що ж стосується студентів, то можу сміливо і чесно заявити, що тут не могло йтися навіть про символічний подарунок. Лише одного разу студентська група, до якої я був прикріплений, як куратор, впродовж трьох років, подарувала мені невеличку гравюру, яка донині висить в моєму кабінеті. Був ще один випадок, коли, на останній лекції студенти, під аплодисменти, подарували мені букет троянд.

Якось лікарі-курсанти запропонували мені заплатити за отримані навчальні посібники. Я пояснив їм, що навчальна література надрукована коштом Університету. «То що ж мені робити з зібраними грішми?!» - запитав староста. –«Віднесіть їх до гарнізонного храму і киньте до скрині при вході – там написано «На потреби бійців ЗСУ». Так вони і зробили.

Добре це, чи погано? Як для кого. Цього, 2024 року сповнюється 7о років від того часу, коли я став лікарем. Я впевнений, що більшість тих, хто і948 року вступив на лікувальний факультет Львівського медичного інституту, якщо не всі вибрали свою спеціальність, щоби служити людям, а не заробляти на їх стражданнях. І служили. Отримуючи мізерну заплату. Зустрічаючись що п’ять років, ми не бачили серед своїх однокурсників особливо багатих людей. Були академіки, завідувачі кафедр. головні лікарі. Але й вони не далеко відрізнялись. від сільського лікаря. Не став заможним і я. Маю успадковану від Батьків половину будинку, садок. Живу на половину ставки професора і пенсію. Користати з послуг приватних клінік не можу з чисто матеріальних причин. Тож при потребі вишукую лікарів з попереднього століття. Та й вони часто не відповідають на телефони, або заявляють: «Я тепер -в приватній структурі. Вам (тобі) буле дорого». А воно таки дорого для старого лікаря-педагога, що за 70 років не склав хоча б невеликої суми «на чорний день».

З першого липня 2024 року я – на пенсії вже як «непрацюючий пенсіонер».В пам’яті мого комп’ютера – четверте розширене видання підручника «Клінічна оториноларингологія, хірургія голови і шиї» на 1000 сторінок. Чи побачить воно світ?