Про совкову транслітерацію чужомовних текстів

І нарікала вся громада синів Ізраїля на на Мойсея

та Арона в пустині Говорили до них сини Ізраїля: «О, коли б ми були повмирали від руки Господньої в Єгипетській землі, сидівши, було, круг казана з м’ясом та ївши хліба досхочу. А то вивели ви нас у цю пустиню, щоб голодом поморити всю громаду.»

Святе Письмо, Вихід 16. 1. 3

Звісно, мандрівка безводною та мертвою пустелею до обіцяної Землі вимагала певних зусиль, а казани з ситною стравою діставались, хоч і під свист нагаїв, але без ходіння суворим краєм. Так і з нашою мовою, спотвореною совєтськими реформаторами. Хай уже розмовляємо і пишемо тою самою спотвореною мовою, лиш хай би війна скінчилася і ціни знизилися. Напевне подібними спонуками керувався академіки Лєонід Булаховський і Павло Тичина і Микола Бажан. Нехай вже український правопис буде вкрай русифікованим, лиш би ближче було до отого самого котла з м’ясом, тобто спецрозподільників з небаченими простим людом делікатесами, медичного обслуговування найвищого рівня, державної дачі і т.п. Більшість сучасних українців не пам’ятає, якою була ця европейська мова до совєтської окупації, ба, навіть під час іншої окупації – німецької. Автор ще дещо пам’ятає і жодним чином не може змиритися з русифікованим українським правописом. Низка статей молодших авторів на цю тему доступна в Інтернеті. На їх підставі можна датувати початок совєтського знущання над українською мовою 1938 роком. Проте потужний рецидив русифікації настає 1942 року і здійснювався академіком Булаховським. Тривала Друга Світова війна, виникала безліч проблем, а проте русифікацію української мови розпочато буквально в польових умовах, настільки важливою для парткерівництва виявився наступ на мовному фронті. Врешті, 2 жовтня, Булаховський разом із тодішнім нарком освіти УРСР С. М. Бухало виніс на розгляд Президії основні принципи редагування проєкту "Українського правопису"; в якому панував принцип максимального зближення українського правопису до російського. Так, «живцем» з російського проєкту правопису взято розділи "Пунктуация", "Слитные и дефисные написания", "Прописные буквы", "Сокращения"; «Прописание иноязычных слов»

Про совєтську (російську) транслітерацію чужоземних, зокрема англійських слів я вже писав нераз. Але ще раз повторюся. Хто, де, коли сказав, що англійську «h» слід читати українською, як «х»? Якось ми сиділи з покійним доктором Павлом Джулем (з американської діаспори) на якихось зборах чи , можливо, конференції з участю англомовних лікарів і одна пані з наших вирішила виступити англійською мовою. Павло слухав, слухав і запитав: «Олесю, а якою мовою вона говорить?» -«Англійською!», відповів я. «Не може бути,-заперечив Павло,- в англійській взагалі відсутній звук «х» і немає літери чи комбінації літер на її позначення. То звідки ж взялася та сама «х» в англійській мові «радянського розливу»?

Усе дуже просто! Викладач(к)ами цієї мови в «совку» були етнічні росіян(к)и,або русифіковані українці (українки), які, до того ж, вивчали ту мову в російськомовних вишах. А в російській мові відповідник отого самого «ейч». тобто м’яке українське «г», відсутній. Є лише проривне «ґ», що його вони, росіяни, пишуть, як українське «г». А тому використовують «літеру-протез» (С. Трофименко вживав термін «милиця»), тобто отого самого «хера», бо так в слов’янській абетці (аз, буки, веді, глаголь…) офіційно називали двадцять сьому букву «х», яка, ніби то, звучить ближче до англійського «h».

Але до чого тут Україна зі своєю значно кращою можливістю передавання цього звуку, бо ж є у нас, на відміну від московитів, як «ґ», так і «г». Причому м’яке «г» -(глаголь) з’явилося в українській абетці відразу після хрещення Київської Руси і читалося, як сучасне «г».

Натомість проривне «ґ» вперше застосовано в Пересопницькому Євангелії(1556–1561). А в 1619 році її вводить до абетки Мелетій Смотрицький у своїй «Граматиці», вочевидь розвинувши його написання модифікуючи курсивний різновид грецької ґамми (γ) Відомо, що в західноєвропейській традиції γ вимовляли як проривний звук.

Отже,відповідно до засад української транскрипції англійське «h» передається українським «г» і тільи так.

Наведу епіграму авторства мого ровесника, на жаль – уже покійного, американського професора-хеміка, дійсного члена Наукового Товариства імені Шевченка Америки Святослава Трофименнка. Свого часу, у відповідь на сатиричний вірш Ірванця "Любіть ОклаХому", він написав:

"Ха" – звуку у мові англійській нема.

Це знана є річ – і вагома!

Тому в Оклагомі відсутній Хома.

Хай нам гомонить Оклагома!

С. Трофименко дуже цікавився українським правописом і термінологією, писав на ці теми. Доповідав та термінологічних конференціях у Львові, на науковій конференції в Урбані. Шедевром у цій ділянці є його доповідь і стаття про транскрипцію з чужих мов на українську, яку опубліковано в США і Україні. Її можете прочитати на моєму сайті https://ookitsera.com/files/Trofymenko.pdf

Порівняно недавно з’явився ніби-то анґліцизм – «хаб». Звісно, такого слова в англійській мові немає і не може бути, як немає і не може бути в цій мові ні лексеми, ні фонеми «х». Ага, йдеться про hub, тобто «габ» - маточину колеса, чи, в переносному значенні – про центр уваги, інтересу, діяльності. Це у рашистів «хаб», а у нас, Українців – «габ».

Або й «осередок», чим погано…

Ту ж саму ненависну літеру «h» на початку слова росіяни інколи просто викидають, тож гіподром у них – «иподром», гіпотека – «ипотека», а гіпохондрія – «ипохондрія». Але до чого тут українська мова?

Отже – відійдімо якнайдальше від властивої нашим недругам транслітерації англомовних слів і текстів і перейдімо до властивої українській мові транскрипції. І буде гостел і гобі і габ.

А тепер про Бетовена. Того самого, короля симфонічно музики, Людвіґа фон Бетовена, бо так справді звучить його прізвище в усьому цивілізованому світі, окрім совка і постсовкових територій. Так, до речі, його називали в концертних афішах в Галичині перед Другою Світовою війною.

Тут уже доведеться зробити невеличкий екскурс в німецьку граматику. А саме: в цій мові, якою користувався пан Бетовен, звук т передається чотирма варіантами написання: “t”, “tt”, “dt” i “th”, і на то нема ради, як казав незабутній Станіслав Пилипович Людкевич. Отже, в усіх наступних випадках читаємо «т»:

Etwa (приблизно), Getreide (збіжжя), Karte (карта, квиток), Vertrag (договір, контракт), Staat (держава, штат),

Stadt місто), Bundeshauptstadt (столиця федерації), Geburtsstadt (місто нардження), Stadtrat (міська рада), Vorstadt (передмістя), verwandt (родинний, близький);

Attribut (означення), Futter (корм), Kattun (ситець), Retter (рятівник), Wetter погода), Mutter (мати);

Goethe (Ґете), Mathematik, Katholik, Theodor, Athletik (тут переклади зайві).

Тарас Григорович не знав німецької, проте, знаючи польську і французьку мови писав у своїх творах Бетговен, уникаючи того самого влізливого великодержавного «хера». Більше, певний прогрес можемо знайти у автора (авторів) інтернет-публікації https://shron1.chtyvo.org.ua/Friedrich_Schiller/Oda_radosti.pdf. Згадуючи композитора, що поклав на музику Шиллєрову «Оду радості», він (вони) називають його Людвіґом ван Бетговеном.

Звідси вже цілком близько до правильної транскрипції і ортоепії поєднання літер «th- і їх поєднання, які передають в німецькій мові звук «т». Якщо прослухаєте в звукозаписі правильне читання прізвища «Бтовен» німецькомовними особами, то наголос виявиться завжди на першому «е». Але то вже – не так важливе. Добре, що без «хера».

І, насамкінець, про поєднання голосних «еі», в німецьких та німецькопохідних словах. На єврейський лад, тобто за правилами мови «Їдиш», яка впродовж тисячі років використовувалась юдеями ашкіназі-євреями центральної та східної Европи. Нею, зокрема, писав свої твори Шолом Алейхем. Мова їдиш иає германську основу,проте - з деякими відмінностями. Передусім вони стосуються вимовляння і транслітерації дивтонгу «еі». А що вчителями німецької мови в сесесері були часто носії «їдишу» в якомусь-там поколінні, то й насаджувались в російсській, а, відтак, в українській мові усі ті «едельвейси» Адже гірську квітку білотку, шаротку чи шовкову косицю европейці називають едельвайсом (Edelweiss), бо так її назва звучить німецькою мовою, держава, це Райх (а не Рейх), числення – айн, цвай, драй (ein, zwei, drei) а не ейн, цвей, дрей і т.д. , бо ж дифторг «еі» в німецьких і німецькопохідних словах читається «ай».- І тільки так. І, звичайно Гайнріх Гайне, а не Гейнріх Гейне та Альберт Айнштайн.

Тверде «ле» в словах іншомовного походження. Відомо, що і в латинській і в більшості европейських мов немає твердого «л», воно є лише в польській мові і позначається «ł Ł». В більшості мов і, передусім, у «матері» багатьох загальновживаних слів- латині ота сама м’яка приголосна «l L» пом’якшує наступну голосну «е» і “collega” читаємо «колєґа», “legalis”- «лєґальний». Так ці слова читає увесь світ, а також росіяни. Лише в порядку того преславного «зближення мов» в уересері писали російською, а читали українською.

Передбачаю запитання: І звідки ж нам це все знати? Від учителів. А учителям. Тут вже питання не до мене, а до їхніх вчителів. Та й Макисим Тадеєвич, якщо б він жив у наш час, напевне написав би в своїх «Трояндах і винограді»: «Не бійтесь заглядати …в Інтернет». В усякому разі покищо. Бо у Вікіпедії є цілком коректна «Довідка: Німецько-українська практична транскрипція. І, попри скромність автора (авторів) у передмові, вона цілком придатна для користування.