ПРО СЕБЕ. І про вулицю Генерала Чупринки

Світлина авторства Олександра Харвата (Рівне)2022 рік.

Відповідаю на низку запитань, поставлених мені з приводу моїх дописів чи коментарів у ФБ. Звичайно , відносно (чи ж є, зрештою, щось абсолютне, окрім Бога?!), повторюся – відносно повний опис мого життя та історичного тла, на якому воно відбувалося, можна буде знайти в моєму сайті ookitsera.com, як тільки мій внук і адміністратор мого сайту Антон Кіцера їх туди вмістить.

Ото ж, про себе. Я – лікар за фахом, хірург голови і шиї, а ще, трохи, літератор за замилуванням, професор, який до до липня ц. р. включно викладав студентам і лікарям, зараз – цілковитий пенсіонер. Як послідовник лікарської традиції моїх вчителів, ніколи не брав хабарів, розцінюючи свій фах, як служіння. Згадую про це, щоби випередити запитання, чому донині не видано моїх спогадів. Був мобільним, любив мандрівки з нахилом до екстриму, люблю свій рідний дім, садок, в якому, до весни цього ж таки року охоче порався, щось садив, прополював і удосконалював. Від 2021 року – вдівець. Мою дружину Оксану, з якою прожив 55 років, забрав COVID. Вона була педагогом – викладала фортепіано, я був нею до останніх хвилин життя. Моя дата народження – 24 лютого 1931 року. На жаль, майже всі мої ровесники відійшли “across the river and into the trees (за ріку в затінок дерев)”, якщо цитувати Гемінґвея. Залишилася, в усякому разі, за моїми даними, лише ґімназійна товаришка Дарця. Помалу відходять і мої дещо молодші друзі. Воно й не дивно. 93 роки «топчу ряст», 70 років працював лікарем, 63-викладачем…

Майже увесь цей кривавий 2024 рік провів на лікарняних ліжках. Жорстокий атеросклероз, часткова ампутація лівої, затим – правої стопи, протезування магістральної артерії. Хоча і не мав би мати того атеросклерозу за відомими критеріями: не курю, рідко і мало вживав алкоголь, вів вельми активний спосіб життя. Але – ґенетика, Тато мав ті самі проблеми. Вижив я завдяки лікарям, яким вже публічно дякував і цю вдячність збережу до останніх днів життя, але, передусім, завдяки моєму синові (теж Олександрові, бо так захотіла моя дружина), який був поруч і повсякденно та повсякчасно опікувався мною, як лікар.

Середовище, в якому я виростав і виховувався, стало спричинником моєї особливої пошани до жінок. Досить сказати, що в передшкіллі і початковій школі мене виховували Матері (саме так їх титуловано) Василіянки Венедикта і Ізидора [Литвин], згодом закатовані комуняками, пізніше - середовище Львівських інтелігентів, які, зустрівши на вулиці знайому жінку, знімали капелюха чи шапку і не одягали його (її) до кінця розмови, навіть в мороз. Але про це – в моїх спогадах «Мандрівка під лелечим крилом» (700 сторінок тексту), надрукувати яку не маю і вже не матиму змоги.

А тепер – дещо, стосовне до спогадів про долю окремих архітектурних об’єктів. Може когось із моїх шановних –фейсбучних респондентів неприємно разить понура історія окремих будинків, але це було, і це - історія, свідків якої – все менше. Коли пишуть про віллу на перехресті Чупринки, 21/Котляревського, подаровану журналістці пані Ользі Кузьмович її батьками Федаками , не можна не згадати її пізнішого власника Островєрхова, масштабного злодія-колекціонера краденого і афериста.

Але сьогодні згадаю про інший будинок. Уважний спостерігач зауважить, напевне, що на стороні непарних чисел відсутній будинок №23. А він стояв на цьому перехресті з протилежного боку і його знесено 1970-х років задля реконструкції трамвайної розв’язки. На його місці поставили трансформаторну будку, кіоск та дошку пошани «Кращих політінформаторів Радянського району». Це була понура поверхова (за радянськими мірками – двоповерхова) вілла, споруджена наприкінці ХІХ століття за проєктом архітектора Вацлава Пшетоцького в стилі пізнього історизму. В цій віллі, яку затіняли дві високі сріблясті ялини, сорокових-п’ятдесятих років розташовувався 6-й районний відділ міліції, згодом – один із корпусів медичного училища, пізніше – поліклініка онкологічного диспансеру.

Власне, до цього будинку, до кімнати завуч 17-ї школи доручив мені віднести листа у сірому конверті. Викликаний посеред уроку, я сприйнявши доручення за чисту монету, то ж не повідомив батьків.

Я відніс листа до відповідної кімнати, де, як виявилося, урядував функціонер КГБ, чи, того часу, МГБ. Мене, 15-річного хлопця він допитував до пізніх вечірніх годин. Йшлося про неможливість створити комсомольську організацію в сімнадцятій школі через тотальну відмову учнів від вступу до комсомолу. З тої ж таки причини, школу згодом розформували, як українську і, на її базі, постала ще одна російська школа №17 (на теперішній вулиці Мельника). Допит був тривалим, часом далеким від справи і розрахованим на цілковите моральне виснаження. Наполягалав він, звісно, на «сотрудничестве». При допиті "слєдоватєль," ніби жартома, але не перестаючи, ритмічно вдаряв мене ребром звичайної дерев'яної лінійки по плечу. Вже по півгодині біль від цих ударів ставав нестерпним... Значно пізніше він вичитав про цей спосіб "підготовки клієнта" в "Гетсиманському саді" Івана Багряного. Коли стемніло, відпустив мене, після підписки «о неразглашении факта и содержания собеседования». Потім викликали ще декілька разів, кожен раз – за іншими адресами. Перестали переслідувати після втручання в справу доброго знайомого мого тата - Семена Васильовича Стефаника. Але це ще – не кінець розповіді. За свідченнями особи, співробітника онкодиспансеру, який побажав залишитися анонімним, в підвалі цього будинку в нічний час катували, або/і розстрілювали «ворогів народу». Він навіть знаходив на стінах підвалу сліди крові і виколупував ножиком зі стін револьверні кулі без оболонки – від револьвера «Наган», який ще й після війни використовували МГБісти за чекістською традицією. Можливо саме тому так швидко вирішено питання про знесення вілли.

Ще один спогад з вулиці з тогочасною назвою Пушкіна. Першим будинком праворуч (якщо стати спиною до Політехніки) був і є буднок №4. Колись, за логікою, мав бути ще будинок №2, але я його не пам’ятаю. На трикутній площі, де зараз зупинки трамваїв і громадський простір, був тоді доволі занедбаний травник. Я, учень 9 класу, вже школи №1(бо сімнадцяту – розформували), доганяючи трамвай – двійку, скоротив собі шлях через цей травник. Мене спіймали міліціонери, які мали в будинку №4 свій опорний пункт, і довго мене допитували «зачєм іспортіл ґазон». Потім обшукали мене і знайшли в торбі один з перших видруків «Русалки Дністрової», яку я носив до школи, показати своїм товаришам. Книжку закваліфікували, як «контррєволюціонную» і забрали.

І це ще – не всі спогади з «Чупринки». Якщо когось вони зацікавлять, напишу, зокрема – про монастир, семінарію і школу Сестер Василіянок. І це вже будуть світлі спогади, чи не найсвітліші з усього мого життя…