Балансування на межі добра і зла (Мій погляд на Булгакова і його творчість)

1918 рік. Молодий лікар Бомгард після декількох років самостійної праці на селі потрапив до районного містечка, де працює педіатром.

Одного вечора незнайомий бородань привозить до лікарні лист від доктора Полякова, товариша Бомгарда з університету, який зайняв його посаду в сільській лікарні. В конверті - бланк зі знайомим штемпелем. Хімічним олівцем, недбалим письмом виписано чотирипроцентний розчин морфіну для ін'єкцій. Чотирипроцентний розчин? Хто ж виписує для ін'єкцій розчин такої концентрації! На звороті - лист. Поляков просить допомогти йому, натякає на якусь небезпечну і, либонь, безнадійну хворобу, просить негайно приїхати, подарувати бодай промінчик надії на порятунок. Гублячись у здогадах, Бомгард вирішує завтра їхати до хворого товариша.

Але тієї ж ночі до приймальної кімнати лікарні привозять вмираючого Полякова з вогнепальною раною серця... Самогубство! Перед смертю Сергій Поляков передає товаришеві щоденник, а точніше - історію хвороби наркомана від першої ін'єкції одного мілілітра однопроцентного розчину морфіну - до трагічного кінця... Оповідання так і називається "Морфій". Воно належить до циклу "Записки молодого лікаря", що початково друкувався у "Медицинской газете" двадцятих років.

Твір написано на підставі власного сумного досвіду. Як і в героя оповідання, залежність від морфіну виникла у Булгакова, сказати б, випадково. Восени 1916 року, після втечі з фронту М. Булгаков працює в станиці Нікольській на Смоленщині. Тут йому довелося накладати трахеостому дитині, хворій на дифтерію без застосування належних засобів особистого захисту. Гарячку і біль та припухання в ділянці шиї, які виникли після цього, він розцінив, як ознаки дифтерії і ввів собі протидифтерійну сироватку. Виникла алергічна реакція з висипкою і нестерпним свербінням. Власне з цього приводу він попросив дружину зробити йому ін’єкцію морфію, згодом – ще і ще раз. Після перших ін’єкцій у нього налагодився сон, він став спокійнішим, зрівноваженим. А далі – формування наркоманії, як у доктора Полякова з оповідання Справді, вільний доступ до наркотиків на початку ХХ століття відіграв свою роль у формуванні наркотичної залежності у багатьох лікарів.

Оповідання «Морфій» повинен прочитати кожен медик і, передусім, ті, хто нерозважливо, часто-густо без поважних показів призначає хворим наркотики або "для експерименту" вводить їх собі. Щоденник морфініста під кодовим ім’ям доктора Полякова доцільно, мабуть, цитувати в курсі психіатрії, зокрема - наркології. Але це - справа фахівців.

Хто сьогодні не знає творів Михайла Булгакова! Навіть ті, хто не дуже любить читати, напевне оглядали екранізовану п'єсу "Біг", фільмову чи сценічну версію "Днів Турбіних", в'їдливо сатиричну кінострічку "Собаче серце" чи фантастичну кінокомедію "Іван Васильович змінює професію". Всі вони поставлені за творами М. Булгакова.

Михайло Опанасович (Афанасьевич) Булгаков народився 1891 року в Києві в сім’ї професора Київської духовної академії; тут він закінчив гімназію. Будинок, де довший час мешкала сім'я Булгакових, насправді – дім Василя Листовничого, українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва, згодом розстріляного большевиками, в якому і оселився присланий з Орловщини з метою «обрусения края» отець Афанасій, майже з фотографічною точністю описаний у "Білій гвардії" - "Днях Турбіних". Булгаков по-юнацьки палко любив Київ, але вважав його російським містом.

Батьки мріяли, щоб Михайло став службовцем шляхів сполучення. Всупереч їхній волі юнак вступив на медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Тут належав до «золотої молоді» , щедро спонсорований батьком, а згодом – і батьком дружини Тетяни Лаппи, дійсним статським радником і керівником «казенної палати». Двічі переривав навчання і поновлювався на молодший – другий курс. Врешті, після перездачі іспитів з анатомії та гістології одружився і взяв, за сучасною термінологією академвідпустку на рік, а 1914 року поновив навчання на ІІІ курсі

По закінченню навчання, у квітні 1916 року, Булгаков працював медичним добровольцем на Південно-Західному фронті в польовому шпиталі Червоного Хреста в Кам'янці-Подільському. В одному з військових шпиталів він служить впродовж декількох місяців, проте, скориставшись зв’язками батька і тестя, добивається переведення в центральну Росію 1916 року Михайла Булгакова відкликають з фронту та призначають лікарем земської Нікольської сільськї лікарні у Сичовському повіті Смоленської губернії.

В лютому 1919 року М. Булгакова мобілізують до українського війська і призначають лікарем 1-го Синьожупанного полку, який захищає Київ від більшовиків. Після єдиної ночі, проведеної в українській армії Булгаков втікає і тривалий час переховується в київських лісах від більшовицької мобілізації, а після падіння українського Києва перекваліфіковується на приватного венеролога – лікує російських військових, яких нагородили венеричними хворобами київські проститутки. За даними І. Дубченка і О. Вишнякова, Булгаков здав більшовикам свого колишнього командира Синьожупанників полковника Пащенка, який вчителював під Києвом, чим причинився до його страти. А влітку, наляканий черговою мобілізацією, втік на білогвардійський Кавказ до Денікіна.

Існує дещо інша версія, згідно з якою наприкінці серпня того ж року лікаря мобілізували до лав Червоної Армії, з якою він у жовтні покинув місто, а згодом або перейшов до лав Збройних Сил Півдня Росії, або ж потрапив у полон до них. У лавах „білих“ він став начальником санітарного околотка 3-го Терського (кінного) козачого полку. Приблизно у той же час лікар Булгаков, як письменник-початківець розпочав роботу на циклом оповідань «Записки юного врача» та оповідання „Недуг“ і „Первый цвет“.

Воєнні дії усе ж таки позначилися і на сім'ї Булгакових. Зокрема, взимку 1918 року спалили їхню дачу у Бучі. 1921 року письменник поселяється у Москві, щоби прожити там решту свого діяльного життя аж до передчасної смерті напровесні 1940 року.

Проте Київ залишається у серці Булгакова. З його листів, як і з листів Миколи Гоголя, бачимо, що та роздвоєність поміж Києвом і столицею Росії залишилась у них назавжди. Бо ж і у Гоголя відчуваємо цю саму трагічну роздвоєність поміж рідною землею, "яка мала стати для нього вічною і тяжкою любов'ю" (Роман Іваничук) та Росією, полюбити яку він так і не зумів.

Щоб заробити на прожиття, Булгаков брався за різну працю: конструював світлові реклами, співпрацював у торговій газеті, грав у бродячій трупі акторів, був "на побігеньках" у військовому часописі і навіть вів конферанс у маленькому естрадному театрі.

Регулярна літературна творчість Булгакова розпочалася з побутових нарисів "Записки на манжетах". У ті нелегкі роки друкуватися було складно, і письменник частенько жив впроголодь, не мав теплого одягу, бувало - ночував у парадних під'їздах будинків. Після тривалих поневірянь М.Булгаков знайшов нарешті постійне місце праці у профспілковій газеті "Гудок". У ній йому вдалося опублікувати понад 100 фейлетонів. Він стає все популярнішим і надалі публікує свої гумористичні твори у журналах "Бузотер" і "Заноза". В "Медицинской газете" вперше побачили світ "Записки молодого лікаря".

Проте побутові умови письменника залишаються поганими. Лише через втручання Надії Крупської Булгаков нарешті отримує квартиру, невелику, але свою, окрему. Тут він впродовж року працює над "Білою гвардією", романом, що його він уважає своїм найбільш вдалим твором. Тоді ж письменник налагоджує контакт з МХАТом, який здійснив постановку п'єси "Дні Турбіних" - сценічного варіанту цього роману. Щоправда, як після першого, так і після другого показу спектакль було заборонено. Обурений К.Станіславський заявляє, що коли спектакль не буде дозволено, він відійде з театру. Лише після третього показу з участю членів уряду виставу дозвелено. Реакція була неоднозначною, більшість рецензій в пресі виявилася негативною. 1923 року з репертуару театрів знято всі вистави за творами Булгакова, не дозволено поставити і п'єсу "Біг". За умов цькування, невлаштованого побуту і морального пригнічення письменник надсилає листи до О. М. Горького, до уряду СРСР і, нарешті, 1931 року - особисто до Сталіна, в яких (нечувана на той час сміливість!) просить дозволу виїхати за кордон. Хоч як це дивно, автора не заарештовують. Навпаки, його особисто приймає Сталін... Незабаром Булгакова призначають на посаду режисера МХАТу. 1932 року відновлено на сцені "Дні Турбіних". Своє життя в театрі і для театру М.Булгаков описав у "Театральному романі". Уриваючи розповідь на півслові, автор відкладає рукопис, щоби розпочати працю над своєю, народженою в муках, лебединою піснею - романом "Майстер і Маргарита", яку мріє "дописати раніше, ніж вмерти...". 1938 року Булгаков переходить на посаду завідувача літературної частини Великого театру. Епілог роману лягає на редакційний стіл в травні 1939 року, і автор з дружиною виїздить до Ленінграда. Тут його здоров'я остаточно похитнулося. Відмовляють нирки, падає зір.

Хоча М.Булгаков формально відійшов від медицини, він завжди залишався лікарем: сам ставить собі діагноз і прогнозує свої останні дні. "Майстра і Маргариту" надруковано вже після смерті автора в журналі "Москва".

10 березня 1940 року М.Булгакова не стало.

ФЕНОМЕН «ГОРОДА

Чи мають рацію Б.Плющ та І.Даценко, називаючи Михайла Булгакова, киянина за народженням, українським письменником? Одразу абстрагуємося від його російськомовності. Бо й Гоголь писав російською, залишаючись в житті українцем. Та й Шевченкові зверхники згодилися примкнути очі на те, що він писатиме свої прозові твори всупереч забороні, ставлячи проте категоричну умову:»…только, ради Бога, не по-малороссийски!». У Булгакова важко знайти українські мотиви, бодай симпатію до української мови, до національно-визвольного руху українців.

Феномен «Города» Саме так кодує письменник Київ.. Булгаковський «Город» - російське місто. Затищок, сконденсований у професорському помешканні Тальберґів: піч з голандських кахлів, годинник, що виграє ґавот, бронзова лампа під абажуром, «господа офицеры» за столом у затишній їдальні. А потойбіч зашторених вікон відбувається щось дивне. Якісь мужики, що розмовляють простацькою мовою, порушили патріархальний спокій Города.

Булгаков не перебирає в епітетах, характеризуючи українців. «Каналья доктор Курицкий», який розмовляє українською мовою (правдоподібно під цим прізвищем закодовано його однокурсника – українського патріота лікаря Дмитра Одрину). страшне і негарне ім’я «бандита и сукиного сына Петлюры».

Капітан Тальберг втікає з німецьким потягом, бо гетьманське міністерство «глупая и пошлая оперетка», та й сам Гетьман і головний отаман Петлюра – опереткові персонажі і сміху варта українська граматика Ігнатія Перпилла і смішні українські гроші, підписані Лебедем-Юрчиком.

Якщо у Гоголя негативні персонажі – здебільшого російські чиновники, то у М. Булгакова – навпаки. Негативні персонажі у нього – здебільшого українці, позитивні – російські офіцери: Шервінський, Мишлаєвський, Най-Турс. Диверсія супроти збройних сил України, яким формально служить М. Шполянський, водночас називаючи гетьмана «сволочью», розцінюється як подвиг. Читаючи про спротив тридцяти юнкерів, «невишколених студентів» українським воякам, мимоволі згадуєш відчайдушний опір понад ста українських юнаків – студентів і гімназистів» озвірілим п’яним матросам під Крутами. (За сучасними підрахунками в бою брало участь 114-130 студентів та гімназистів, з них полягло в бою 76–83 та розстрiляно 20). [https://www.google.com/search?]

«Навіщо воно було?» - запитує Булгаков устами своїх героїв. Ми не ставимо таких запитань. Адже письменник М. Булгаков був і залишається донині по той бік барикад боротьби за Незалежну Україну.

Феномен "Города"... Михайло Булгаков не сприйняв українського Києва. Може, власне через те відпустив йому кривавий тиран гріх ностальгії за гусарськими доломанами і золотими офіцерськими еполетами, за портретом государя на ґімназійній стіні та бравурним кадетським маршем. А навіть зволив милостиво вислухати... і повелів працевлаштувати...

ЗАГРАВАННЯ З ЛУКАВИМ

Постривайте! А як же з літературним образом Єшуа? Чи й це пробачив йому колишній семинарист Джуґашвілі, а в миру - антихрист Сталін?

Згадується мені один "прийомчик", широко практикований радянською пропагандою, компартійною пресою: якщо неможливо щось там заперечити, потрібно бодай посіяти сумнів: бачите, щось там ніби й було, але все воно не зовсім так... Ну, нехай, був якийсь там Єшуа з Гамали - мандрівний філософ-дивак, трохи лікар-екстрасенс (по-сучасному кажучи). Щось там не вельми зрозуміло щодо його походження. Ні, геть усе те, що про нього розповідають, цілком не збігається з Євангеліями. Таж ніколи тих подій не було... Хіба що Левій Матвій списував свої конфабуляції на воловій шкурі.

От, диявол - о, той усе може. Вічно сущий Сатана, той самий, що купив душі ґетівського Фауста-алхіміка і мага, маннівського композитора Адріяна Леверкюна. Як каже Валерій Шевчук устами свого героя Іоанна з Вишні:

-« Диявол сьогодні дає все. Хочеш бути старшим над званнями духовним, проси - будеш; хочеш бути біскупом - впадь і поклонися йому. Хочеш світської влади й земного титулу - впадь і поклонися. Дасть усе, що забажаєш... А коли впадеш і поклонишся, він знайде твою міру і простоту, чим тебе обагатити і як обплутати спокусами нашого часу».

Це до нього, Воланда, звертається Маргарита (та, булгаківська) за допомогою. Бо лише він може покарати нечестивих: нахабного конферансьє Бенгальського і розпусного Аркадія Аполоновича Семплеярова, пияка Лиходєєва і захланних, ласих на дурничку москвичів-обивателів. А може і захистити покривджених, ба, навіть відпустити смертний гріх убивцям і ласкаво припинити потойбічні муки, здатен подарувати змученому Майстрові якщо не рай божий, то бодай спокій. Ні, не мали рації критики Булгакова, вбачаючи у "Майстрі й Маргариті" апологію Христа. Роман містить скоріше ... апологію Сатани.

Не знаємо достеменно ставлення М. Булгакова до християнського віровчення. Лише один епізод "Білої гвардії" - молитва Єлени, яка, як це випливає з подальшого, була вислухана Тим, "до кого через заступництво смаглявої діви волала Єлена", свідчить про неоднозначну позицію письменника у справах віри.

Сатана, Воланд, Мефістофель, Посланець, Шполянський, Цибатий, Чужоземець...

Двадцяті роки були в Совдепії роками атеїзму, а радше антитеїзму, богоборства. Вулицями Москви маніфестували комсомольці, несучи лозунги на зразок "Богородиця народила Комсомольця". Лютував богопротивник Євґраф Придворов - Дем'ян Бєдний; його поезія викликала у одних захоплення, у інших (Сергія Єсеніна, наприклад) - обурення і протест.

Державно-примусовий світоглядний атеїзм призводить до того, що в мистецтві, передусім у красному письменстві, утворену нішу заповнює сатанізм. Ілля Еренбург у своєму романі "Незвичайні витівки Хуліо Хуреніто та його учнів" (1922) описує появу перед героєм книги Сатани у вигляді "пана у капелюсі-диньці й у сірому непромокальному плащі" і наступну оборудку під заставу душі й тіла. Диявол - чужоземець у береті зі страусячим пером - з'являється і у Олександра Ґріна ("Фанданго", 1927), у А. Соболя ("Любов на Арбаті", "Уламки", 1923). Цей чужоземець, елегантний, коректний, з карбункулом на мізинці, навдивовижу нагадує пізнішого Воланда. Тому ледве чи мають рацію французи, вбачаючи у "Майстрі" компіляцію романів Мак-Орлана.

"Творити добро через зло", досягати мети через ту силу, що "вічно хоче зла і вічно творить добро" - така діалектика "Майстра і Маргарити", та й героїв інших творів (Рудольф у "Театральному романі", Шполянський у "Білій гвардії"). Чи ж не до представників цієї сили: підступного естета Максима Горького ("Якщо ворог не здається, його знищують"), кривавого тирана Йосифа Сталіна ("Нема людини - нема проблем") вдається у відчаї Булгаков, як і його герої. Але ж ця сила нічого не робить "за так". У ніч на перше травня (ніч Вальпурґи) розлучається з цим світом архимаг доктор Фауст. У розквіті творчості, виконуючи свій вершинний твір "Лемент доктора Фауста", композитор Адріян Леверкюн (Томас Манн "Доктор Фаустус") стає жалюгідним інвалідом внаслідок прогресивного паралічу. Маргарита стає відьмою. Героя роману Любомира Сеника "Ізійди, Сатано!" Василя Хорошуна, що мав необережність дати згоду Цибатому на співпрацю в органах, знаходять мертвим у підміському лісі.

Доктор Булгаков помирає в муках при повному усвідомленні своєї трагедії. Він лежить у ліжку навзнак, глибоко і шумно дихає. Обличчя змінилося до невпізнання, стало жовтуватим і прозорим. Ноги опухли наче колоди. В кімнаті розносився запах амоніаку. Йому було лише 49 років...

Не хочу наводити паралелей. І не маю ні краплини зловтіхи, а тільки жаль і співчуття.

Старий німецький народний переказ розповідає, що коли вже "пересипався пісок у клепсидрі (пісковому годиннику) Фауста, він запрошує своїх друзів і довірених товаришів, маґістрів, бакалаврів "та інших студентів" до села Рімліх поблизу Віттенберґу, увесь день гостить їх, наступної ночі п'є разом з ними напій святого Івана (настій зіробою, який має психотропну дію), а згодом виголошує повну покаяння, хоча достойну промову про свою долю, що ось-ось має звершитися. В цім "Oratio Fausti ad studiosos" просить, аби його тіло, що його вони знайдуть в жалюгідному стані, милосердно віддали землі. Бо ж помирає він одночасно як поганий і як добрий християнин: поганий, бо ж ось надходить час розрахуватися з Сатаною, що йому запродався, а добрий, бо в глибині серця усе ж сподівається на ласку для своєї душі...

Чи каявся Михайло Булгаков за своє загравання з Лукавим? Не знаємо і ніколи не довідаємося. В усякому разі не зробив цього публічно.

І в наш час, на початку третього тисячоліття раз-у-раз спалахує полум'я сатанізму. В інтернеті бачимо, як московські попи освячують ракету під промовистою назвою «Сатана».: Заграємо з Лукавим? Але ж написав апостол Павло (Кор. 5.13): "Тож вилучіть Лукавого з-поміж себе".