Олександр КІЦЕРА

ОЧЕРЕТ

Йдеться, звісно, не про цей очерет, а про явище, супутнє совковому недорозвинутому соціалізмові – чергу, в совковій термінології -очєрєді, незмінну супутницю того самого соціалізму, перейменовану львов’янами на «очерет». Колись, за капіталістичної Польщі це явище називали «колєйкою», а пуристи від української мови – чергою. Єдина колєйка, яку мені довелося бачити, і не тільки бачити, а бути, разом з моїм Татом , її учасником, була черга до каси кіна «Пакс», що на вулиці Францішканській (нині – Тараса Бобанича), в будинку1а, де, мабуть уперше, демонструвався мультиплікаційний фільм Діснея Мікі-маус. Статечні татусі і дідусі чемно вишикувалися в один ряд, разом із своїми потіхами і покірно чекали свого права придбати квитки, якщо не на цей, то на наступний сеанс.

Культ «очеретів» розвинувся щойно тоді, коли для нас засяяла червона зоря над схрещеними серпом і молотом (цей символ дуже нагадував піратського «веселого Роджера», лише замість зірки був череп, а замість серпа і молота – дві схрещені костомахи). Учасниками такого «очерету» були вже не статечні панове в капелюхах, а трудящі в кепках, хустках і був він схожий на тропічну змію, що звивалася, пульсувала, розросталася в ширину поблизу дверей крамниці, неначе «капюшон» кобри. Власне там мужньо і непохитно стояли члени обраного комітету, здебільшого рекрутовані з «освободітєлів», відпихали нахабних, вигукуючи «Соблюдайтє очєрєдь!», лозунг, що його приглухуваті бабусі «із мєстних» трансфомували в «Наблювайте в очєрєдь!». Тут, в голові «очерету» снували спритні молодики, можливо – нащадки львівських батярів, які організувалися в штурмові загони, звані з-львівська «ґрандою» та розпихали чесних «очеретян» і «очеретянок», проштовхуючи досередини крамниці своїх приятелів. При цьому інколи ламали інфраструктуру крамниці, яку вже називали не крамницею і не склепом, а «магазином». На розі вулиць Складової і Кульпарківської була продуктова крамниця, в якійсь щось «давали». Пам’ятаю, як голова «очерету», розташована на бетонових східцях, що вели до крамниці, провалилася під тягарем «штурмовиків». Були поломані руки ноги, численні забої.

В процесі праці над дисертаціями мені доводилося працювати в Центральній Медичній Бібліотеці в Москві. Власне лише в червонозоряній столиці совка можна було купити такі делікатеси, як сир «рокфор», помаранчі, зрідка – банани. Звісно, треба було відстояти «очерет», проте не такий потужний, як у нас. А в ГУМ-ах і ЦУМ-ах інколи, коли бібліотека була вихідною, можна було вистояти чергу за чимось з одягу або взуття. Пам’ятаю, як мені вдалося вистояти чеські замшеві чобітки для дружини. Черга формувалася ще задовго до того. як «вибрасивалі» товар, вочевидь працювала якась система розвідки. Номер в черзі виписували на передпліччі хімічним олівцем. Відома історія про те, як якась чужоземна делєґація зацікавилася одною з таких «очєрєдєй». Їм пояснили, що оце саме «вибросілі» взуття. Делєґати придивилися до взуття, яке щасливі покупці саме розглядали, і сказали, що у них тае теж викидають.

Звичайно, чергові кризи «розвинутого-недорозвинутого соціалізму» спричинювали зростання «очеретів». Практично, черги стояли всюди: за молоком і сметаною (у посуд покупця), хлібом, курами «з концтабору».

Дещо коротші черги вишиковувалися до цистерн з хлібним квасом чи пивом. Щоби не стояти вдруге в «очереті» хитрі аматори пива застосовували таку тактику. Не допивали частину напою, а до залишкукидали спійману муху. Щоби заспокоїти клієнта, продавець наливав йому поза чергою новий бокал пива, звичайно – задармо.

На розі вулиць Робітничої і Кульпарківської працював магазин для ветеранів та інвалідів війни. Був час, коли лише там можна було придбати масло. Нас виручало знайомство з продавчинею – коли доходила наша черга, моя Оксана впевнено називала номер посвідчення…якось ніхто не перевіряв його наявності. Зникала з крамниць і та, найдешевша, ковбаса «по два піісят». ЇЇ возили з Києва, де теж вистоювали в чергах по декілька разів, бо ж продавали по пів кілограма «в одні руки». Була така загадка: Довге, зелене і пахне ковбасою. Що це таке? Відповідь: Київський потяг.

Працюючи зі студентами будівельного загону в кустанайській області, мені доводилося спостерігати, що робилося в магазині нашого райцентру, коли завозили алкогольні напої: спирт в пляшках (для чого, мовляв, возити зайву воду) і вино «шмурдяк» в трилітрових бутлях. Зводилися справжні бої, щоби пробитися до джерела «нірвани». Лилася кров, ламалися руки і ноги. В усі інші дні в крамниці були лише два товари: болгарський компот з персиків і консерва «кілька в томаті».

Без «очерету» продавалося морозиво по дванадцять копійок. Що правда, то правда. І «на материку» була горілка «колєнвал» (через специфічний напис на етикетці) по два з чимось. Що було, то було…