Кутюга

«Кутюзі – по заслузі!» - саме та звучить це прислів’я. А, проте, більшість сучасників не знає, хто, чи що воно таке «кутюга», а тому вносить свою корективу і, замість «кутюги» вставляє «котюгу», або «катюгу». Тим не менше, слово «кутюга» в українській мові є. Щоби зрозуміти його походження, достатньо проїхати закарпатськими передмістями і селами та прочитати на воротах строгі попередження «Vigyázz, gonosz kutya!», в перекладі - «Обережно, злий собака!» Тобто, виходить, кутя, з наголосом на «у», це, угорською мовою, пес, собака, canis, перша одомашнена тварина, яка, впродовж віків супроводжувала людину на довгому шляху її розвитку від печерного вогнища аж до сучасності. Зрештою, kutya звучить не лише угорською, але й іншими мовами угро-фінської групи. Його могли принести якісь зайди з західного чи південного Уралу, або, може, з західного Сибіру: ханти-мансійці, комі, удмурти, мордва, могли його перейняти і засланці чи мандрівники, що побували в тих краях. До цього іншомовного іменника українці додали афікс-форманту «-юг-», яка утворює ауґментатив або з перебільшено оцінкою захоплення («козарлюга»), або, навпаки, осуду, зневаги («п’янюга», «злодюга», «ледацюга»), а може й величини, неконтрольованої тупої сили («кутюга»). Для порівняння можна навести вирази «псисько», «собацюра».

Проте хоч як це дивно, всезнайко-інтернет здебільшого наполягає на «котюзі», чи, зрідка, на «катюзі», як фігурантові наведеного прислів’я.

Чи й справді цей українізований угро-фінський іменник розповсюджений в українській мові, зокрема – в її гуцульських, буковинських варіантах. Таки так! Подибуємо його і в «Форум-словнику» Василя і Валентини Ґрещуків (Івано-Франківськ, 2015) і у Вчених Записках Таврійського національного університету, серії «Філологія» (т.29,№3 за 2018 рік), і в «Словнику українських говірок Прикарпатського регіону (Київ-Косів, 2012), а також в «Камінній душі» та «Довбуші» Гната Хоткевича, і в «Фільварку пана Зелінського» Марії Ткачівської ( «Мартин миттю до загорожі біжить, щоб часом якийсь кутюга швидше за нього не прибіг»). А ще – в «Чорному озері» Володимира Ґжицького («Привітав його старий катюга веселим гавканням»). Можна припустити, що зміна «у» на «а» - справа коректора, який зустрів в рукописі слово «кутюга», не знайшов його в наявному словнику і виправив на «легалізоване».

Не знаю, чим заслужила ця тварина – вірний приятель людини і її товариш-захисник, таке зневажливе трактування. А проте…

Климентій Зиновіїв, єромонах і поет XVII століття чомусь люто ненавидів собак і цю ненависть вилив у вірші «О φахъ або тεж о собакахъ, и ω людεх любящых их, и вεлми в ныхъ сѧ кохающых; и в тых бεстиях нεчистыхъ ажъ д҃ ши свои полагающыхъ» характеризує тих тварин, як злих духів, вмістилище демонів, здатне хіба що відганяти ласку Божу». А ще князь або воєвода міг назвати полоненого або нездатного ратника «смердючим псом» чи «псяюхою». Дівчина могла відповісти зальотникові, який хотів її поцілувати: «Пес би тобі писок лизав!», поляки, відганяючи вроки, посилали їх на пса: «Na psa urok!», а злодії «в законі» називали зрадників «суками».

Та чи заслужила ця тварина, зразок відданості і вірності, надійний помічник військового і мисливця, таких зневажливих «титулів». Звичайно, ні.

То ж і слово «кутюга» нині залишається хіба що в історії, старих текстах і цьому, не менш старому, прислів’ї.