Німці, що садили картопельку на Хортиці

«І на Січі мудрий німець картопельку садить…» писав Тарас Григорович далекого 1843 року під враженням відвідин Хортиці. Що ж це за німці такі, що садили ще не знану в Україні городину на Хортиці? Передусім згадаймо, що слов’янське слово «німець» не позначало в Україні, зокрема – в простонародному мовленні, представника ґерманської нації. Як писав митрополит Іларіон, «…слов’яни утворили цей апелятив від старослов’янського прикметника «нѣмъ» (“нѣмый ” – « німий») , бо слов’яни не розуміли мови ґерманців, і тому думали, що вони взагалі не говорять. Іншими словами – німець – це «людина, що говорить незрозуміло», « чужоземець».

А проте, колоністи, яких, після знищення 1775 року Запорізької Січі велінням Катерини ІІ поселили на Хортиці і поблизу неї, розмовляли старонімецькою мовою, хоча, за походженням, були переважно голландцями-фризами, рідна мова яких близька до німецької. Об’єднувала цих працьовитих людей не національна ознака, а належність до протестантської громади менонітів, забороненої в Голландії, засновником якої був Менно Сімонс. Їм пообіцяли свободу віросповідання, звільнення від військової повинності і всіх податків, виділили по 65 десятин землі та 500 рублів на кожну родину. Вже 1789 року на Верхню Хортицю прибуло 228 перших сімей, далі – більше. Побудували для своїх духовних потреб церкву без хрестів, а для найманих православних робітників – традиційну православну. Це були працьовиті, підприємливі люди, які до початку ХХ століття створили на берегах Дніпра 130 підприємств: цегелень, металургійних і машинобудівних заводів, водяних млинів тощо. І ще вони підняли на високий рівень сільське господарство. Таки справді, садили картопельку, яка того часу ще не була відома українцям і потрапляла до них хіба що, як трофей, здобутий десь запорізькими козаками.

Працьовиті, освічені, хазяйновиті, охайні і скромні у своїх вимогах. А ще – здатні будувати, творити. Власне сучасні промислові ґіґанти Запоріжжя: «Комунар», «Авто-ЗАЗ», «Мотор Січ» постали на основі підприємств менонітів.

Після Першої світової війни частина менонітів емігрувала до Канади та США. Остаточно доконали колоністів-менонітів сталінські репресії та голодомор 1930-х. Когось депортовано до Сибіру, в Казахстан і на Урал, хтось завбачливо емігрував до США, Канади, Бразилії, Конґо, Австралії, Мексики. Про них згадують географічні назви селищ сучасного Запорізького району, заснованих менонітами: Ноєдорф (Широке), Ніколайфельд (Миколайполе), Неенбург (Малашівка) та інші.

Ті, хто вважає Хортицю своєю Батьківщиною, до російської аґресії 2014 року, приїздили помолитися на могилах предків, що на них встановлено строгі плити з ґотичними написами. От такі то вони, «німці, що садили катопельку на Хортиці.

Пам’ятник запорізьким менонітам

Після Другої світової депортованим з України німцям, а під цю рубрику потрапили і меноніти, не дозволили повернутися додому.

1787 року вихідці з Голландії заснували своє поселення у Володимир-Волинському повіті. Їх називали Скерневськими або Свєженськими голєндрами. Були колонії менонітів- вихідців з Голландії і на Привіслянському Помор’ї, але, після поділів Польщі ці місцевості відійшли до Пруссії, а неприязні для менонітів закони королів Фрідріха ІІ та Фрідріха Вільгельма ІІ змусили їх емігрувати.

До Другої світової війни менонітські общини були і в Західній Україні. У Львові про менонітів нагадує, зокрема, будинок під № 23 на вул. Костя Левицького Цей будинок-віллу збудував 1888 р. архітектор Владислав Ґодовський, 1911 року його викупила протестантська релігійна громада менонітів «Керниця-Львів».

Є і молоді менонітські братські общини, зокрема на Тернопільщині, у Теребовлі й деяких довколишніх селах, засновані у 2004 році.

Але це вже виходить за межі нашої розвідки про того німця, що садив картопельку на Січі…