Фемінізація плюс

Вочевидь всі насущні проблеми української мови вже вирішені, тож узялися за всезагальну фемінізацію. Звісно, низка фемінітивів здавна існує і звучить доволі орфоепічно: господиня, вихователька, вчителька, лікарка, ткаля, діячка, кравчиня, співачка, студентка, порадниця, артистка, лаборантка тощо.

Але штучне утворення фемінітивів із складних слів, що позначають фах, вражає своєю недоречністю і, вибачайте, недорікуватістю: палеологиня (а, може, палеоложка?), політикиня, критикиня, палеозоологиня, оториноларингологиня. Ну, аж ніяк не звучить, тобто звучить, але «ріже» вухо. І жодним чином не збагачує нашої солов’їної. Святослав Караванський писав: Творяться неоковирні, «слонуваті» форми, важкі для спілкування. Це не покращує мову, а шкодить їй. («Пошук українського слова»). І далі в тому ж творі: «…мовиться про «почуття мови» або «природній мовний смак». Творці народньої творчости й письменники минулого, якраз і мали «природній мовний смак» - володіли «почуттям мови». Що саме окреслюють дані поняття, можна пояснити науково. А втім багато з нас і без довгих пояснень відчуває, що те чи те слово, той чи той вираз вписується або не вписується в логічно-звукову систему нашої мови. (…) Милозвучність слів - це свого роду мірило, за яким природній мовний смак видає «атестат зрілости» або вірніше «атестат милозвучности» тому чи тому слову або виразу.

Відомо, що в різних мовах іменники жіночого роду позначають чоловіків. “Poeta” латинською, та й, скажімо, польською мовою - жіночого роду, а проте означає чоловіка - поета, “agricola” – ще один латинський іменник жіночого роду перекладається «рільник, селянин». Жінку- поета зазвичай фемінізують в «поетку» або «поетесу». Але ряд літературних критиків підкреслює, що Леся Українка, це саме поет, а не поетеса. Жінка-поет. Жінку-офіцера якось незручно називати «офіцеркою», «лейтенанткою» чи «майоркою». Натомість цілком милозвучними є титулування їх «пані» чи «товаришка офіцер, лейтенант, майор». Згідні?

В українській мові і жирафа, і собака, і папуга цілком можуть позначати тварину як жіночої, так і чоловічої статі, належну до собачого, жирафячого або папужого роду, а ще є чисто чоловічі слова жіночого роду на позначення однозначно чоловічих рис: завадіяка, рубака, гуляка, голова (скажімо, міської ради, чи якогось товариства).

, А слова «каліка», «дружина» можуть застосовуватися як щодо чоловіка, так і щодо жінки. Леся Українка в своїх листах писала про Климента Квітку «мій дружина». Інша справа, що в цій подружній парі м’який Климент мав, напевне, більше жіночих рис характеру, ніж Леся. І, хоч як це може здаватися дивним, ніхто не наполягає на маскулінізації цих фемінітивів. І навпаки: жінка-солдат не потребує називатися «солдаткою», бо так в Україні називали самітню жінку, що її чоловіка забрали в солдати. А «маґістерка» в слов’янських мовах наших сусідів – праця, подана на здобуття наукового ступеня маґістра.

То як же нам бути з тими монструальними, неоковирними складними словами, щоби надати їм жіночності, не порушуючи милозвучності української мови?

Свого часу мій добрий приятель, поляк з походження, виголошував у подібних випадках фразу: „Nie przesadzajmy!-powiedział ogrodnik do roślinki”. Справа в тім, що „przesadzać” польською мовою означає і «пересаджувати» - рослинку чи дарево, і ще - старатися понад міру, неприродно перебільшувати, гіперболізувати. Чи ж можна якось природно, без незугарних, немилозвучних фемінітивів, проявів баналізованого постлібералізму, підкреслити, що представниця кращої половини людства є водночас професіоналом в тій, чи іншій галузі науки, чи іншої сфери діяльності. Звичайно, можна.

Кажуть, «устами дитини промовляє істина». Давненько це було, ще тоді, коли мій внук Антосик відвідував дитячий садок. Якогось разу, спостерігаючи за представником (а може – представницею) собачого племені, він запитав мене: «Дідусю, а це пан пес, чи пані пес?». Це так сподобалося письменникові Романові Дідулі, що він розвинув тему «пана і пані псів» в одному зі своїх оповідань. Це ж лише тваринок різної статі він назвав так делікатно.

Тим більше я вперто називаю представниць прекрасної половини нашого людського суспільства панями і в словах -«професіоналізмах» чоловічого роду так і пишу «пані патологоанатом», «пані археолог» і тому подібне.

Стережімося іншого. Працюючи над монографією-посібником «Автоімунні синдроми і хвороби в практиці оториноларинголога» я зустрівся з назвою синдрому Черджа-Стросса. Так його вперто називають в усіх доступних джерелах медичної літератури, окрім німецькомовних. Німці, австрійці чи німецькомовні швейцарці пишуть про патолога (ну, жодним чином не можу написати «патологиню»), судячи зі світлини, симпатичну австрійку пані Штраус (Lotte Strauss), до того ж, потомка («потомкиню»?) віденського «Короля Вальсів», що його безцеремонні носії англійської мови переінакшують на «Джона Строса», таки Strauss. То ж і я пишу «пані патолог Льотте Штраус. Без неоковирного «патологиня». І ніхто мене не переконає в протилежному.

А коли пишемо «лікарка, доктор медичних наук пані NN», то немає жодного сенсу писати «докторка». Чи не так?