Коминярі, або сажотруси

За мого дитинства майже щодня, по дорозі до садочка, а згодом – до школи, доводилося зустрічати коминяра. В чорному одязі, що щільно облягав його ладну фігуру (опасистих коминярів мені не доводилося зустрічати), в чорній шапочці (в циліндрах наші, львівські коминярі не ходили), на плечі – зігнена серпом лопатка, вочевидь – для вигрібання сажі, а ще – довгі щітки на дроті, скручені колом і перевішені через друге плече, чавунна куля на міцній мотузці. «Дивись, дивись,- тихенько казала Мама, або няня Домця, - коминяр, це тобі на щастя». Дехто з моїх товаришів при зустрічі з коминярем хапався за ґудзик. Нещодавно я вичитав в польському Інтернеті, звідки взявся цей звичай.

Ото ж, коминярів уважали за рятівників, добрих духів, здатних запобігати злому, пожежам - зокрема, а, отже, приносити щастя. Бо ж в нечищеному комині сільського будинку могла зайнятися сажа, а від неї і сам будинок. Звідси ще одна назва цієї шанованої професії – «сажотрус». Це вже зараз, коли оселі опалюють газом, або електрикою, комини вкриті зісередини лише кіптявою і павутинням.

Коминярі з’явилися тоді, коли стали будувати комини. Ще й нині в музеях просто неба – сканзенах можна побачити старі сільські хати без коминів, де дим із печі виходив під стріху, а далі – через щілини в ній – назовні. Ці «курні» хати мали одну перевагу – сніг не затримувався на стрісі і надто її не обтяжував. Коли стали будувати комини, сформувався і коминярський цех. Бо ж опалювали передусім дровами, а при їх спалюванні в коминах накопичувалося багато сажі, яка могла спалахнути, а, вслід за нею, і сам будинок.

Особливу технологію застосовували щодо коминів в замках і палацах. В курсі онкології нам, студентам, розповідали про рак сажотрусів. Щоби оглянути зісередини і очистити від сажі широкий комин ватрана (коминка), до нього спускали хлопця – челядника. І, доволі часто, від постійного діяння канцерогенів, що містяться в продуктах згоряння дров чи вугілля, у них виникали злоякісні пухлини в інтимних місцях, де поверхні тих самих інтимних місць терлися об стегно. Зрештою, в стародавніх комедіях через широкий і прямий комин до покоїв могли проникати також злочинці, потаємні коханці і, навпаки, вони могли втікати через нього, звичайно, коли на коминку не палав вогонь. Через широкий прямий комин можна було і щось украсти, як на цьому рисунку Вільгельма Буша.

В наш час фахівці коминярського цеху все рідше займаються витрушуванням сажі, то й назва «коминяр» їм більше пристала, аніж «сажотрус». Все частіше вони виконують роль інспекторів з перевірки стану димоходів і вентиляційних каналів, складають їх плани, коли це потрібне для дозволу на будівництво того ж таки коминка чи ватрана, що його з-російська називають «каміном». Або ж при влаштуванні системи центрального опалення. Колоритного, а точніше – геть чорного коминяра на вулиці вже не зустрінеш.

Але повертаємося до ґудзика. Звідкіля взявся той звичай? Польськомовний Ґуґл дає таке пояснення. Коли до села приходив коминяр, кожній господині хотілося запросити його передусім до себе, поки він ще відносно чистий, то ж вона хапала його за ґудзик і вела до свого господарства, щоби пан майстер обслужив її хату, доки він ще не дуже забруднений сажею. В кожному разі, в Польщі подеколи запрошують коминярів на іспити, щоби кожен бажаючий міг до нього доторкнутися. На щастя…

Як на цій світлині, почерпнутій з польського Інтернету.

Зауважимо, що в багатьох регіонах, зокрема в Польщі, прибалтійських країнах та Британії традиційним накриттям голови коминяра є циліндр.

Інколи коминярі стають справжніми рятівниками. Український інтернет, скажімо, описує випадок, коли комин втратив тягу через дурненьке котеня, що залізло до нього. Тваринку вдалося врятувати, та й тяга в комині відновилася.

А ще, інколи, на Андрія вчиняли такий збиток – накривали вихід з комина склом. Заглядали до прямого комина з боку паленища – видно небо, зорі. То ж частенько робили висновок, що це – наслідок злих чарів і викликали священика або дяка. Щойно втручання коминяра дозволяло з’ясувати причину блокади комина і повернути господарям тепло…